Урок №1. Українська література 20 30-х років ХХ ст Урок №2 павло Тичина найбільший модерніст 20-их років. Життєвий І творчий шлях. Звернення до



Сторінка3/12
Дата конвертації16.03.2017
Розмір5.56 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
Тема. Київські «неокласики». Микола Зеров («Київ − традиція»).Група київських “неокласиків». Їхнє творче кредо, орієнтація на традицію, класичну форму вірша. Філософічність, афористичність їхньої лірики. Мотиви пошуків душевної рівноваги, краси в житті та в душі, вітаїзм, сповідальність.

Мета: розкрити положення неокласицизму щодо розвитку літератури і мистецтва. Познайомити учнів із творчістю київських “неокласиків”, з життєвим та творчим шляхом лідера "неокласиків" Миколи Зерова. Прищепити вміння тонко відчувати лірику, естетику поетичного образу, урівноваженості і філософської самозаглибленості при зіткненні з життєвими проблемами. Розвивати в учнів поетичне сприйняття світу, навики виразного й усвідомленого читання ліричних творів, аналізу поезій.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

Емоційна готовність учнів до уроку



ІІ. Оголошення теми, мети уроку. Мотивація навчальної діяльності

ІІІ.Основний зміст уроку

Епіграф уроку

Перекладач, учений, критик і поет,

Закоханий в Елладу і поетів Риму,

Плекав класичний ритм і срібнодзвонну риму,

Великий ерудит, природжений естет...

В часи сваволі дикої, пітьми і зла,

Коли засліплені безглуздий культ кували,

В неволі дальній, де німа холодна мла,

Миколи Зерова не стало.

І.Теліга
1. Вступне слово вчителя

Творча постать Миколи Костьовича Зерова, поета, перекладача, літературознавця, критика, помітно виділяється навіть на тлі багатого на таланти літературного життя 20-х років. Це був митець строгої, вивіреної думки, надзвичайно чутливий до художнього слова, рідкісний ерудит, проникливий історик літератури, блискучий оратор і полеміст. Разом з Максимом Рильським, Павлом Филиповичем, Михайлом-Хмарою та Освальдом Бургардтом він належав до так званої групи “неокласиків”. Вертаючи сучасникам творчість М. Зерова, варто пройти стежками та дорогами життя цього унікального митця, доля якого випала на складний передреволюційний час, на епоху демократичного відродження 20-х років і трагічно завершилася на Соловецьких островах. Він прийняв це як невідхильний закон і ніде не намагався схитрувати. Йшов чесно і прямо, несучи в грудях, за його ж висловом, “гострої розпуки гострий біль”, але водночас і незникаючу буттєву радість.

2. Неокласицизм (від гр. neos — новий і лат. classicus — зразко­вий) — течія в літературі і мистецтві, яка з'явилася значно пізні­ше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних обра­зів і мотивів, проголошенні гасел «чистого мистецтва» та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод.

Неокласицизм виник у середині XIX ст. в західноєвропейській літературі. Його тенденції позначились на російській та українсь­кій поезії (А. Майков, М. Щербина, М. Рильський, Юрій Клен).

Неокласиками називали тих поетів і критиків, які групувалися навколо журналу «Книгар» (1918-1920), а пізніше — біля київського видавництва «Слово». Сюди входили такі письменники, як М. Зеров, П. Филипович,

М. Драй-Хмара, Освальд Бургард і М. Рим­ський, які прагнули підняти престиж художнього слова, з його допомогою вирішувати філософські, історичні, морально-етичні проблеми.

Група неокласиків в українській поезії 20-х років, відмежовуючись від так званої пролетарської культури», прагнула наслідувати мистецтво минулих епох. До основних рис цієї школи, крім підкресленої уваги до худож­ньої форми, відносять також орієнтацію на вивірені віками духовні цінності, відданість традиціям світової класики (від античності до початку XX ст.), віддання переваги історико-культурній та морально-психологі­чній проблематиці, негативне ставлення до політизації мистецтва, повернення до вічних законів мистецтва, орієнтир на кращі здобут­ки античності, інтелектуалізм, вико­ристання зразків античної культури і культури епохи Відродження, есте­тизм, аристократизм духу, гармонія між розумом і почуттями, несприйняття радянської дійсності (комуніс­тичної ідеології - всього, що призве­ло до падіння рівня духовності).

Принцип неокласиків: «На теми, що нові, античний вірш складаймо».



Характерні жанри: сонет, олександрина, терцина, октава, рондо тощо.
3. Життєвий шлях Миколи Зерова (Матеріал для вчителя і учнів)
Повідомлення №1. Дитинство

Микола Костьович Зеров народився 26 квітня 1890 року в Зінькові Пол­тавської губернії в сім'ї вчителя місцевої двокласної школи. Батько його похо­див із селян, розумів, що зробити кар'єру вихідцю з народу надзвичайно тяж­ко (сам працював учителем, згодом директором школи, а ще пізніше - інспек­тором народних шкіл), тому всім своїм синам (а дітей у сім'ї було семеро: 5 синів і 2 дочки) дав вищу освіту. Микола - найстарший, але не єдиний інте­лектуал серед братів Зерових. Молодші: Дмитро став відомим ботаніком, ака­деміком АН УРСР, Костянтин - визнаним гідробіологом, Михайло - визна­ним поетом і редактором, який у діаспорі виступав під псевдонімом Михайло Орест. Зерови не були росіянами за походженням. Мати вийшла з козацького знатного роду роду Яреськів з-під Диканьки на Полтавщині. Дід і прадід по батьковій лінії - чернігівці, які переїхали з Ніжина. Хоча вдома говорили ро­сійською мовою, до чого зобов'язували посади батька, мати часто співала ук­раїнські народні пісні дітям. Дядько по материнській лінії - П.Яресько - дуже вплинув на світогляд малого Миколи й на його життєву позицію в майбутньо­му. Навчився читати Миколка в чотири роки. З допомогою батька у ранньому дитинстві легко опанував початки географії, астрономії, ботаніки.

Повідомлення №2 Освіта і перші публікації

У своїй першій школі - Зіньківській початковій - Микола Зеров учився разом з Пав­лом Губенком - майбутнім гумористом Остапом Вишнею.

З 1903 до 1908 року Зеров здобував освіту в Першій київській гімназії, де на нього особливий вплив мав талановитий учитель-латинолог. Гімна­зисти дивувалися феноменальній пам'яті ровесника й часто екзаменували його: "...Проробляли з ним такі тести: давали прочитати при них сторінку богослов'я і, згромадившись коло нього, стежили за рухом його зіниць, і була умова, що текст має бути прочитаний лише один раз). Потім ми підручник забирали, і він повторював прочитане слово в слово. А текст вибирали трудний". Вчився М.Зеров виключно на "відмінно", але медалі не отримав через те, що прямо висловлював опозиційні думки до подій у державі. У 1908 році юнак склав конкурсний екзамен у Петербурзький уні­верситет, але через матеріальні нестатки і особисту апатію до цього міста вирішив за краще вчитися в Києві на історико-філологічному факультеті університету імені святого Володимира. Тут під керівництвом приват-до­цента В.Данилевича Микола Зеров написав свою першу наукову працю -курсову роботу "Літопис Граб'янки як історичне джерело і літературна пам'ятка", яку у травні 1914 року блискуче захистив уже як дипломну. З 1912 року Микола Зеров починає публікувати свої перші наукові розвідки у педагогічному журналі "Світло", а наступного року досить часто друкує й рецензії і в газеті "Рада". Одночасно Микола - активний член студентсь­кої громади, один з кращих студентів вузу. 9 травня 1910 року помер відо­мий український письменник і педагог Борис Грінченко. Над його моги­лою виступив молодий Зеров і дав своєрідну клятву. Почуте з уст молодо­го науковця вражало свіжістю думки й глибоким змістом.

Повідомлення №3 Учителювання

Миколі Зерову пророчили велике майбутнє, обіцяли залишити при уні­верситеті. Але через надто різкі публічні виступи й конфлікт з деканом-шо-віністом професором Т.Флорінським наукова кар'єра почала пробуксовува­ти, а тому Зеров поїхав учителювати до Златопільської гімназії. Тут він вик­ладав латинську мову й історію, але деколи приходилося підміняти колег, які читали зовсім інші предмети. Одного разу Миколу Зерова попросили провести урок географії. Коли він увійшов у клас і вияснив тему попереднього уроку, виявилося, що учні забули принести карту, а тепер відмовлялися відпо­відати. Щоб не тратити лишнього часу, "Микола Костьович, недовго дума­ючи, розграфив на дошці меридіани та паралелі північної частини Росії з усіма потрібними деталями". На уроках історії Зеров сипав датами. Коли ж приходилося викладати літературу, цитував десятки віршів напам'ять. Діти обожнювали свого учителя, але самому йому в Златопіллі було тісно. Вир­ватися з цієї глухої провінції вдалося аж у 1917 році, коли Зеров уже був делегатом двох українських учительських з'їздів і заявив про себе як чудо­вий оратор й здібний науковець. З вересня 1917 року Зеров очолював секре­таріат педагогічної ради Другої київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського товариства, а також викладав тут латинь. Як постійний рецензент, Микола Костевич починає співробітництво із журналом "Кни­гар", пізніше стає його редактором.

Не покидаючи роботи в гімназії і ви­кладання у Київському архітектурному інституті, сам пробує себе в поезії. Зеров сходиться також з митцями і вченими, які гуртувалися навколо рек­тора Української Академії мистецтв Г.Нарбута.

У 1920 році Микола Зеров одружується з Софією Лободою, видає кни­гу перекладів з античних авторів "Антологія римської поезії", де були вміщені твори Катулла, Вертілія, Горація, Проперція, Овідія, Марціала, а також кни­гу "Нова українська поезія", що стала явищем у літературному процесі.

Голод у двадцятих роках був настільки страшним, що Зеров з сім'єю вирішує покинути столицю. Він влаштовується на роботу в Баришівську соціально-економічну школу, де працює біля трьох років, не пориваючи при цьому зв'язків з Києвом. "Баришівський період" життя був дуже плідним. Тут народилися усі вірші, які Зеров пізніше помістив у збірку "Камена", багато сонетів, сатир, перекладів і навіть кілька маленьких опо­відань. Та провінція Зерова пригнічувала, і тому як тільки в 1923 році вче­ному запропонували посаду професора Київського інституту народної ос­віти, він переїхав у центр. З жовтня Микола Зеров почав читати тут такі цікаві лекції, що про них поширювалися легенди. Проте викладач не тільки читав, а й уважно слухав відповіді студентів, не тільки пояснював, а й ви­магав глибокого розуміння предмета. Ю.Лавріненко підкреслював: "Як педагог, науковець і критик - Зеров був нещадний до лінивого примітивіз­му й неуцтва та вимагав найвищого рівня. На здібнішу літературну і нау­кову молодь він мав величезний вплив, незалежно від її до нього особис­тих симпатій чи антипатій". Українську літературу Микола Зеров викла­дав одночасно у кількох вузах Києва.

Повідомлення №4 1923—1925 Неокласики

Двадцяті роки української літератури дійсно пройшли "під знаком Зерова", коронованого терновим вінком вождя "неокласиків". 1923 рік для цього угруповання став своєрідним трампліном. Всі неокласики - від "грона п'ятірного" до В.Домонтовича - вже проживали в столиці, спілкувалися, дружили. У цей час М.Зеров познайомився також з майбутнім лідером "ВАПЛІТЕ" Миколою Хвильовим, коли той у складі харківської письмен­ницької організації "Гарт" приїхав до Києва.

У 1924 році вийшла книжка М.Зерова "Камена", яка принесла авторові велику славу, хоч сам Зеров свої вірші зневажливо називав "сухарями" і навіть про власні набутки іронічно писав у третій особі, підкреслюючи одночасно також свою безкомпромісність: "До драм, оповідань і доносів не причет­ний. Найтяжче даються йому поезії". У вступі до "Камени" звучить докір малограмотним українським митцям: "Ні для кого не секрет, що наші по­ети, за кількома нечисленними виїмками, дуже мало вчаться і мало працю­ють над технікою слова... В результаті - довга низка поем, позбавлених музичності, колориту, словесної економії, доброї синтакси, хорошого слов­ника. .. І тут, на мій погляд, праця над латинськими класиками та французь­кими парнасцями може нам у великій пригоді стати". Письменник дещо за­недбує своє покликання літературного критика і всі зусилля докладає до справи перекладів, власне літератури та літературознавства. Появляється його чудова праця "Леся Українка". Разом з С.Єфремовим та П.Филиповичем М Зеров приступає до другого тому "Нового українського письменства", працює упорядником "Збірника з теорії та історії письменства", перший випуск якого під назвою "Література" побачив світ у 192% році. У 1929 році виходить книга М.Зерова "Від Куліша до Винниченка".

Повідомлення №5 1925—1928 Літературна дискусія

Микола Зеров брав активну участь у літературній дискусії 1925 -1928 рр., підтримував погляди на літературу Миколи Хвильового, разом з іншими "неокласиками" проводив кілька літературних вечорів. Експан­сивний, "рухливий, як живе срібло", лідер "неокласиків" "щедро розси­пав... серед своїх друзів епіграми, римовані жарти, віршовані листи". Аналізуючи питання завтрашнього дня української літератури, Микола Зеров заявляв: "Ми повинні повсякчас заявляти про потребу уважного відношення до всякої культурної цінності". А в той же час дуже вимог­ливо ставився до виданого, іронізуючи: "Плуг" пише для села, а "Гарт" для города, а виходить ні к селу, ні к городу". Зеров виступав проти сепа­ратизму в письменницькому середовищі й провінційності у стосунках: '"Ми повинні протестувати проти гуртківства і гурткового патріотизму, гурткової виключності в наших літературних відносинах". Такі виснов­ки не були випадковими, адже неокласики виступали проти регіоналізму, проти народництва і спроби "плужанської" реставрації. Вченому виста­чало наснаги на все, навіть на допомогу в перекладанні М.Рильському "Пана Тадеуша" А.Міцкевича. Завдяки Зерову український читач зміг причаститися до античної літератури, прочитати українською мовою Байрона, Петрарку, Бодлера, Пушкіна, Лєрмонтова.

Улюблена праця його ніколи не втомлювала, не набридала. Навіть коли М.Зеров приїжджав на дачу, то з собою брав роботу, сідав на ве­ранді й перекладав або творив свої власні вірші. Коли не давалися рими, йшов до лісу, а за якийсь час уже повертався вдоволеним: підібрав чудо­ве слово! У розквіті таланту Микола Зеров стає надто помітною постаттю. Його вже не могло не зауважити недремне око тоталітарної системи. Якщо ж узяти до уваги ще й те, шо Микола Зеров "був великим майстром дратувати українську громадську думку" у той час, коли не логічні дока­зи, а донос вирішував будь-яку справу, то він сам себе підставляв, набли­жав фатальну розв'язку. До того ж йому заздрили, не маючи сил дорівня­тися ні в перекладі, ні у віршуванні, ні у критичній оцінці, ні в літерату­рознавчих студіях. "Переклад "Бориса Годунова", - засвідчувала дружина, - був останньою великою працею Зерова, доконаною в Києві". А пере­кладачем Микола Костьович був непересічним. Досі в українській літе­ратурі нема рівного йому на цьому поприщі. Тож варто прислухатися до оцінки Зерова Г.Кочуром: "...Перекладознавчий і перекладацький доро­бок Зерова має першорядну вагу в українській літературі - це вже стало аксіомою й дискусій не викликає".

1 вересня 1934 року Зерова усунули від викладацької роботи в Київсь­кому університеті, але ще залишили на кафедрі рівно на два місяці. В цей час письменника наче переслідує якийсь злий фатум: помирає його єди­ний син. Якщо взяти до уваги, що свого хлопчика письменник надзвичай­но любив, то це стало страшним ударом. Дружина залишила промовисті свідчення про Зерова-сім'янина: "Зеров був добрим чоловіком, але бать­ком ще кращим. Сина нашого він любив і пишався ним від часу його по­яви на світ. Сподіваючись дитини, я боялась, щоб не народилась дівчинка, бажала собі сина. А Зеров казав, що він однаково буде вдоволений і сином,і донькою. Одначе вже тоді, як народилася дитина, повернувшися з робо­ти, де його вітали, він сказав мені: "А знаєш, це дуже добре, що в нас хлопчик, зовсім по-іншому поздоровляють із сином. Мабуть, інша слава сонцеві, інша місяцеві і зіркам". Малого у сім'ї звали Котиком, хоча в мет­риці записали Федором. З юних літ дитя проявляло себе справжнім вун­деркіндом. Ніхто й уявити не міг, що цьому розумнику доля відвела тільки десять років. Ось ще одні болючі спогади дружини: "Наприкінці 1934 р., у десятилітньому віці, помер від шкарлатини наш єдиний син Котик. Коли хлопчик захворів, проф. Брацлавський, відомий тоді в Києві епідеміолог, сказав мені: "Ви, батьки, гадаєте, що такі розвинуті діти великий плюс? Для нас, лікарів, це великий мінус. У них стомлений мозок, вони погано переносять хвороби"... Хоч як ми боролися за життя хлопчика, урятувати його не вдалося. Доглядаючи малого, заразилася і я від нього шкарлатиною. В лікарні поклали нас до різних відділів, дитина померла без мене. Відразу мені про це не сказали, я теж була в тяжкому стані. Увесь тягар страшного лиха звалився на бідного Миколу Костьовича. На самоті зустрінув він жорстокий удар долі, сам поховав сина. Про смерть його написав мені до лікарні згодом, коли минула криза моєї хвороби... Вперше зради­ли його сила волі й життєрадісність, якими завжди він так помітно відзна­чався. Дуже тяжко було йому переживати втрату сина. Він говорив про дитину, що "це був щасливий десятилітній сон, який ніколи вже не повто­риться". .. Пройде рівно день у день три роки від смерті Котика - і розстрі­ляють його батька. Наче містика. Але як же поставилися до трагічного факту хвороби і смерті дитини викладача колеги у вузі? Поспівчували?



Повідомлення №6 Початок терору. Арешт

З першого листопада наказом ректора без жодних пояснень причини профе­сора Миколу Зерова вигнали з університету. Друзі починають сторонити­ся лідера "неокласиків", наче прокаженого. Над ним тяжіє тавро "ворога народу". Щоб якось вислизнути з пастки і отримати роботу, професор виї­жджає у Москву, але 28 квітня 1935 року його, як і двох інших "неокла­сиків" - П.Филиповича й М. Драй-Хмару, заарештовують. 20 травня Ми­колу Костьовича відправляють у Київ нібито як свідка в процесі над СВУ, та швидко зі свідка він перетворюється у "ворога народу", підсудного.

Чи було у Миколи Зерова передчуття трагедії у поезіях останнього періоду? Навряд. Або ж він гасив інтуїтивні здогади, боячись напророчи­ти собі щось ще страшніше. Напередодні арешту появився досить оптим­істичний, хоч і перейнятий мукою та затяжним чеканням добрих змін вірш:

Смутна, о земле, ти! Скупа, обітована.

А може, це не ти, а сам я туманію...

Чи ж скоро у мені, о Теплий Олексію,

Минуться туга, біль, розтане темний лід?

Чи скоро пролісок прокинеться для мене

І, рястом криючи утрати глибший слід,

Заграє, зацвіте надії тло зелене?

І раптом тюремна камера. Звинувачення - тероризм й те, що "входив до складу керівництва контрреволюційної організації, яка ставила перед собою завдання скинення радянської влади на Україні й створення бур­жуазної незалежної Української республіки". Найбезглуздіше з усіх можливих для поетів звинувачень. За одними свідченнями, перебуваючи в стані загяжної депресії після втрати єдиного сина, Микола Зеров, не читаючи, підписав усе, що йому підсунули в НКВД. За іншою версією, Зерова жор­стоко допитували й змусили підписати визнання, що він особисто був ліде­ром серед тих, хто мав учинити замах на Косіора і Постишева. Але якщо навіть лідера "неокласиків" і зламали морально в чекістській катівні, то це ще не свідчить про його слабодухість. В.Петров з цього приводу писав: "Чимало було тих, що, сидячи під слідством, місяцями витримували гніт допитів і знаходили в собі моральну силу не підписати акт обвинувачення. Але не меншу моральну й творчу силу треба було мати, щоб і під час слідства, і потім на засланні продовжувати свій труд". У групу "банди Зе­рова" вписують П.Филиповича, А.Лебедя, Марка Вороного, Л.Митьковича, Б.Пилипенка. Зерову інкримінують керівництво українською контрреволюційною організацією і присуджують до 10 років позбавлення волі. Справжньою насмішкою Зерова над неправедним судом можна вважати його виступ перед оголошенням вироку: "С моей точки зрения, был толь­ко один раз сделан призыв к террору - в форме прочтения стихотворения Кулиша на собрании у Рыльского (йдеться про поезію П.Куліша "До коб­зи" -О.С.)". А в лютому 1936 року Миколу Зерова висилають на Соловки.






Повідомлення №7 Заслання

На початку червня 1936 року етап прибув на місце, вказане у вироку. За станом здоров'я Зеров не міг працювати лісорубом. Йому доручали прибирати кімнати господарської служби. Впоравшись з немудрим за­няттям, Зеров віддавався улюбленій праці в комірчині сторожа: перекла­дав, писав літературознавчі розвідки, про що повідомляв у листах свою дружину. Вважають, що саме на Соловках М.Зеров завершив багаторіч­ну роботу над перекладом українською мовою "Енеїди" Вергілія. На жаль, рукопис перекладу загубився, пропав або був знищений. А йшлося Зеро­ву не про одну "Енеїду". І.Заславський підкреслює: "Засланий на Солов­ки Микола Зеров і тут живе інтенсивним інтелектуальним життям". До того ж і сам в'язень найбільше турбується не своєю неволею, а тим, що вона порушила його творчі плани: "До 1937 р. я повинен був скінчити книгу розвідок з української літератури, до 1938 - "Енеїду" та "Останніх римлян" ("Akademia"), до 1939- третій випуск "Нового українського пись­менства"... Тепер усе це відкладене на безрік, але компенсувати не­здійсненне треба таки чимось: тож я ношуся з планами..." Він не тільки планував, а читав книги з табірної бібліотеки, удосконалював своє знан­ня англійської, перекладав, творив... Останній лист датований 19 верес­ня 1937 року. Зеров готувався до своєї другої соловецької зими і просив надіслати калоші. Вони йому вже не знадобилися…

У жовтні через перенаселеність концтаборів каральні органи вирішили переглянути деякі справи й зробити "відстріл". "Особливою трійкою" по Ленінградській області 9.10.1937 року багатьом соловецьким в'язням, у тому числі М.Зерову, П.Филиповичу, М.Вороному попередній вирок був замінений розстрі­лом. Знищили їх 3 листопада 1937 року, приурочивши виконання вироку до 20-ї річниці жовтневого перевороту. Роздумуючи про свій кінець, 1 березня 1922 року Микола Зеров написав вірша, яким і годилося б закінчити цю сумну розповідь:

Тягар робочих літ наліг мені на плечі

Стих безтурботний сміх і споважнілі речі,

І голос чую я настирливо-шорсткий:

"Лукавий наймите, а де ж доробок твій?

Де плід твоїх трудів і творчості твоєї,

Чи ж добре ти робив над чорною ріллею,

Чи встигнеш, поки день, скінчить свої жнива?"

Як гірко слухати оті терпкі слова

І як не заздрить вам і молодості вашій,

Цій сповненій вина і ненадпитій чаші,

Цій гострій свіжості передсвітніх годин,

Цій смужечці зорі над тихим сном долин!

4.Творчість Миколи Зерова

Його внесок до нашої культури великий і коштовний, а заплачено йому за нього мученицькою смертю на Соловках. Час усе розставив на свої місця. По праву вершинною ми вважаємо зерівську творчість - літературознавчу, перекладацьку, поетичну, схиляємось перед його громадянським подвигом.

Микола Зеров - представник українського неокласицизму, вiн мав високорозвинений естетичний смак, багату ерудицiю, тонкий розум i неабиякий поетичний хист. Вiн бачив культурно-iсторичну пiсню українського вiдродження у тому, щоб переймати i розвивати кращi зразки європейської культури.

Класична пластика, i контур строгий,

I логiки залiзна течiя –

Оце твоя, поезiє, дорога.

Леконт де Мiль, Жозе Ередiя,

Парнаських зiр незахiдне сузiр'я

Зведуть тебе на справжнi верхогiр'я.

Поета хвилювали теми, сюжети свiтової лiтератури. Сонети "Олександрiя", "Аргонавти", "Чистий четвер", "Обри" ознайомлюють нас зi сторiнками грецької, єврейської, готської культур. Та з не меншим трепетом вiн звертається i до сторiнок слов'янської iсторiї: "Князь Iгор", "Сон Святослава", "Кулiш". Читаєш i мимоволi думаєш, що це не тiльки про згорьованого Святослава, а й про свою чорну долю пише поет. До речi, епiтет чорний лише двiчi використано у цiй поезiї.

Я бачив сон. Важенних перел град

На груди сипали менi, старому,

Вдягали в довгу чорну паполому,

Давали пити не вино, а чад

***

Нiч мiсячна кругом, така студена,



Антена гнеться, як струнке стебло,

I чорний день дзвонить в стремена.

Офiцiйна цензура, органи влади постiйно не давали спокою цiй талановитiй, незалежнiй людинi. Та його поезiї далекi вiд полiтичних проблем. Замiсть того в них постають "замрiяний золотоглавий Київ", "бiлiють вежi, золотом густим горять хрести Чернiгова".

5. Опрацювання програмової поезії М.Зерова «Київ − традиція»

Микола Зеров справедливо вважається лідером "неокласиків". У своїй оригінальній поетичній творчості Зеров віддав перевагу сонетам і александрійським віршам, які вирізнялися досконалістю форми і глибинним філософським проникненням у буття. Сонети писав за строгим класичним взірцем - написав їх загалом 85. Філософічність, вишукана мова, висока майстерність творів Зерова вражали сучасників.

Микола Зеров майстерно володiв поетичною формою сонету, хоч будучи людиною сором'язливою, зауважував, що його вiршам притаманна синтаксична одноманiтнiсть, обмеженiсть лексики. В поезiї М. Зерова довершенiсть i зрiлiсть думки знайшла вiдповiдну форму. Вона вiдточена, як дiамант найвищої проби. Його iм'я з повним правом можна поставити поряд з великими майстрами сонету: Гете, Шекспiра, Рильського. Вiн був надто вимогливим як до iнших, так i до себе. Нещадно таврував неуцтво, примiтивiзм, був лицарем справжньої культури, пiдтримував прогресивнi, цiкавi творчi пошуки

М. Зеров зацікавився сонетом у часи навчання на класичному відділі історико-філологічного факультету Київського університету, де він серйозно займався вивченням латинської та давньогрецької мов і літератур. М. Зеров вважав сонет формою найвищої художньої майстерності та лаконічності вислову. Характер, високий інтелект, особливий літературний хист, любов до класичної досконалості запрограмували М. Зерова на прихильність до канонічної віршової побудови та захоплення живою культурною традицією.

Цьому жанру належить основне місце в поетичному доробку письменника. До процесу творчості М. Зеров підходив зважено, з найвищою вимогливістю. Сонети сприяли розкриттю його поетичного таланту, чіткому вираженню думки. Через сонетну форму виявилися нові грані таланту художника слова. Поет, маючи свій особливий тип мислення, вбачав у сонеті більш придатнішу форму виявлення думок, переживань та властивого саме йому сприйняття навколишнього світу. М. Зерову вдалося поєднати у сонеті глибокі знання історії та справжнє, тонке відчуття звукової гармонії. Його твори досягнули рівня довершеності, інтелектуальної напруги та неповторності філософського мислення.

Сонет — це чотирнадцятирядковий вірш. Він ділиться на два чотиривірші і два тривірші, написані п'ятистопним або шестистопним ямбом. Чотиривірші у сонеті можуть мати рими або перехресні (абаб), або кільцеві (абба). У тривіршах допускається більше варіацій: вгв, вгв; вгд, вгд; вгд, дгв. Проте можливі й інші способи римування, але загальне правило таке: якщо в чотиривіршах римування перехресне, то в тривіршах — кільцеве, і навпаки.

Творчість і взагалі культурна діяльність Миколи Зерова й інших неокласиків невідривні від Києва, від його рельєфу, рясно прикрашеного творіннями славетного Растреллі, Шеделя та інших гігантів минулого.

Микола Зеров любив Київ щиро. Із задоволенням показував гостям його живописні куточки, Софійський собор, по якому водив буквально годинами, Києво-Печерську лавру, Кирилівську церкву. Як згадувала його дружина, він милувався мармуровим саркофагом Ярослава Мудрого, а знаменита брама Заборовського, пам'ятна для нього спогадами про незабутній гурток Георгія Нарбута, була улюбленим місцем прогулянок. Вважав, що оглядати місто краще навесні, «коли цвітуть каштани, і Дніпро ще не схожий на півдохле кошеня». Свій сонет, написаний 1927 р., він так і назвав: «Київ навесні ввечері».

Хоч як звели тебе гермокопіди

І несмак архітекторів-нездар,

І всюди прослід залишив пожар,—

Ти все стоїш, веселий, ясновидий
І недаремно вихваляють гіди

Красу твою, твій найдорожчий дар

Синіють води, зеленіє яр,

І стелються сліпучі краєвиди.


А вулиці твої виводить зір

В повітря чисте. В запашний простір,

Де ходить вітер горовий і п’яний,
І в тихий час, як западає ніч,

Поважно гомонять старі каштани

І в небо зносять міріади свіч.

I, очевидно, вже класикою київського поетичного пейзажу стали ось ці зеровські рядки:



Але, мандрівче, тут на пісках стань,

Глянь на химери бароккових бань,

На Шеделя білоколонне диво.

Живе життя і силу ще таїть

Оця гора зелена і дрімлива,

Ця золотом цвяхована блакить.

«Київ з лівого берега»

Збірка «Сонети і елегії»

Мабуть, буде справедливо нагадати, що лише в часи святкування 1500-літнього ювілею міста, лише під впливом тодішніх ювілейних публікацій широка суспільність дійшла усвідомлення історичної ролі Києва, його визначального місця в нашій історії. Справді, розуміння Києва приблизно 1982 року суттєво змінилося. Такі й були зеровські думки 1923 року:

Ніхто твоїх не заперечить прав

І вперше світ осяв ТВОЇ висоти...

Офiцiйна цензура, органи влади постiйно не давали спокою цiй талановитiй, незалежнiй людинi. Та його поезiï далекi вiд полiтичних проблем. Замiсть того в них постають "замрiяний золотоглавий Киïв", "бiлiють вежi, золотом густим горять хрести Чернiгова". Вiн свято вiрить в те, що

Живе життя, i силу ще таïть

Оця гора зелена i дрiмлива,

Ця золотом цвяхована блакить.



5.1 Виразне читання поезії з відповідним коментарем

КИЇВ — ТРАДИЦІЯ

Ніхто твоїх не заперечить прав.

Так, перший світ осяв твої висоти,

До тебе тислись войовничі готи,

І Данпарштадт із пущі виглядав.


Тут бивсь норманн, і лядський Болеслав

Щербив меча об Золоті ворота,

Про тебе теревені плів Ляссота

І Левассер Бонплан байки складав.


І в наші дні зберіг ти чар-отруту:

В тобі розбили табір аспанфути —

Кують, і мелють, і дивують світ.
Тут і Тичина, голосний і юний,

Животворив душею давній міт

І "Плуга" вів у сонячні комуни.

1923


5.2 Тема: усвідомлення історичної ролі Києва, його визначального місця в нашій історії.

5.3 Ідея: возвеличення краси замрiяного золотоглавого Києва, його визначального місця в нашій історії.

5.4 Основна думка:

Ніхто твоїх не заперечить прав.

Так, перший світ осяв твої висоти

5.5 Жанр: сонет

5.5.1.Вид лірики: громадянська лірика

5.6 Римування: перехресне (абаб) і кільцев (абба).

5.7 Віршований розмір: ямб



5.8 Художні особливості твору:

метафори - перший світ осяв твої висоти, зберіг ти чар-отруту

В тобі розбили табір аспанфути —

Кують, і мелють, і дивують світ.
Тичина "Плуга" вів у сонячні комуни.

епітети - Тичина, голосний і юний,

5.9 Обговорення ідейно-художнього змісту поезії за запитаннями

1. Про що свідчить початок вірша?

2. Чому Зеров звертається до образу Києва?

3.Які історичні події, пов’язані з Києвом, згадує поет у поезії «Київ-традиція»

4. Прокоментуйте слова:

Тут і Тичина, голосний і юний,

Животворив душею давній міт

І "Плуга" вів у сонячні комуни.

5. Яка ролі Києва в нашій історії ?

ІV.Закріплення навчального матеріалу

Проведення тестування
1.Укажіть назву течії в літературі і мистецтві, яка з'явилася значно пізні­ше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних обра­зів і мотивів

А імпресіонізм;

Б експресіонізм

В неокласицизм

Г неоромантизм

2. Навколо якого київського видавництва групувалися неокласики ?

А«Слово»;

Б «Книга»

В «Київ»;

Г «Дніпро»

3. Хто з письменників не входив до неокласиків

А Максим Рильський,

Б Павло Филипович,

В Павло Тичина

Г М.икола Зеров

4 Микола Зеров належав до

А Київської школи

Б шістдесятників

В неокласиків

Г «Празької школи»

5.Жанр лірики «Київ-традиція»

А інтимна

Б пейзажна

В філософська

Г громадянська

6. Тичина вів у сонячні комуни

А «Плуга»

Б «Гарт»


В неокласиків

Г «Слово»

7.Ліричний герой описує красу

А каштанів

Б акацій

В Києва


Г Чернігова

8. І в наші дні Київ зберіг

А чар-отруту

Б чар-зілля

В красу

Г привабливість



9. За жанром поезія «Київ-традиція»

А ода


Б сонет

В балада


Г елегія

10 Провідним мотивом вірша «Київ-традиція» є

А усвідомлення історичної ролі Києва, його визначального місця в нашій історії.

Б роль митця у розвитку культурних традицій киян

В безмежна вдячність матері й рідному місту

Г віра в неминучий розквіт України

11 Прочитайте уривок поезії Миколи Зерова

І недаремно вихваляють гіди

Красу твою, твій найдорожчий дар

Синіють води, зеленіє яр,

І стелються сліпучі краєвиди.

Твір написано

А хореєм

Б ямбом


В дактилем

Г анапестом

12 Установіть відповідність


Художній засіб

1метафора

2 епітет

3 порівняння

4 риторичне звертання



Приклад

А Поважно гомонять старі каштани

І в небо зносять міріади свіч.

Б І в поводі прозорого каміння

Зелені луки — як розлогий став.

В Але, мандрівче, тут на пісках стань,

Глянь на химери бароккових бань,

Г Оця гора зелена i дрiмлива

Д До тебе тислись войовничі готи,

І Данпарштадт із пущі виглядав.





V. Підсумок уроку

VІ. Оголошення результатів навчальної діяльності

VІІ. Домашнє завдання

Підібрати матеріал про життя і творчість Максима Рильського



Додаток до уроку

В журналі «Вітчизна» в 1988 році вперше з'явився написаний ще в 20-ті роки «Неокласичний марш», авторами якого були М. Рильський, М. Драй-Хмара, П. Филипович та М. Зеров. Авто­ри дотримувались усіх принципів античної поетики, щоправда, в поєднанні з бурлеском, а цей бурлескно-пародійний елемент по­лягає насамперед в ототожненні біблійного праведника Авраама, в чиє лоно нібито закликаються неокласики, із цілком реальним Самійлом Щупаком — одним із помітних діячів київської спілки письменників «Плуг» (згодом ВУСПП), який нападав на «горде, неслухняне» плем'я неокласиків. У неокласиків був літературно-мистецький маніфест, де вони викладали свої ідейно-естетичні засади та погляди на літературне оточення.


«Неокласичний марш»

(Оригінал зберігається в музеї М. Рильського)



Хор.

Ми — неокласики, потужна

Революційна течія;

Йдемо напружено і дружно...

Леконт де Лілль, Ередіа...

Ми виникаємо стихійно,

Щороку сходячись на чай:

Страшися, «Плуже» безнадійний,

І статут свій переробляй.

Филипович (solo).

Я славлю Землю, славлю Вітер

І врешті вийшов на Простір,

Щоб лити з ясномудрих відер

Музику звечорілих зір.

Мене позбавлено емоцій

І збезсучаснено давно,

Але на тридцять п'ятім році

Почав я славити кіно.

Хор.

Ми — неокласики, єдиний,

Ще не зопсутий молодняк:

Покинь свої, Сашуню, кпини,—

Бо славить нас уже Десняк.

Рильський (solo).

Я з Білих островів узявся,

Поплив у Синю далечінь,

В рахунку весен помилявся,

Крізь бурю й сніг іду як тінь.

Учіться, молоді поети,

Блюдіть анапест і устав.

Вінок сонетів, тріолети

Я, не писавши, написав.

Хор.

Ми не поети, а піїти,

Коли не з нами, обминай,

Верлібри пишем знаменито:

Едшмід, Верхарн, Шпільгаген, Гайм.

Бургардт (solo).

Загул пошив мене в поети,

Втопив у липовім меду...

З заліза я роблю сонети.

Що хочеш, те й перекладу.

Хор.

Ми Лебедю рівня і щуці,

А рак червоний нам дарма...

Хоч ми й не робим революцій,

Але й життя від нас нема.

Драй-Хмара (solo).

А я Ковчег покинув Ноїв,

Прибившись на «Червоний шлях»,

І муку слова непокоїв

В Шехерезадиних садах.

Наосліп, охляп і юрбою

За словом слово тне і мкне,

І Арарат за Магалою

Лякає товтрами мене.

Хор.

Ми — неокласики, завзято

Милуємось на давній світ

І все не хочемо вмирати:

Гомер, Горацій, Геракліт...
Зеров (solo).

Палю я гімни Аполлону,

Покладений у саркофаг;

З академічного амвону

Чревовіщаю, яко-маг.

Мій дар: костриця Буревію,

А Хвильовому мадригал,

Загулові — калагатія,

А Савченкові — капітал.

Хор.

Ми — неокласики, потужна

Літературна течія.

Ступаєм дружно, харалужно,

Леконт де Лілль, Ередіа.

Могилянський (solo).

І я, боєць за вищий рівень,

Неокласичний славлю хист.

Та проспіває тричі півень —

І в «Правде» отреченний лист.

Масонський вигляд, жест лицарський

І під пахвою пук цитат...

Мій Санчо-Панса — Луначарський,

А Маркс — мій приятель і брат.

Хор.

Поникни, гордий Пилипенку:

Багато є у нас імен,—

В нас Голоскевич, Титаренко,

Сковорода і де Бальмен.

Над українськими ланами

Дух неокласики буя,

І раз у раз чаюють з нами

Леконт де Лілль, Ередіа.

Сучасність.

(простягаючи руки і переходячи з римів на асонанси):

О плем'я горде, неслухняне!

Не одвертайся, не тікай,

— Прийди у лоно Авраама

До Соломона Щупака



Урок №6

Коваль Надія Антонівна, учитель

Городищенської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка