щоб стати пілотом, цього було мало. Вона знову поїхала до Харкова, знову почула відмову: мовляв, не вистачає військового досвіду. Надя повернулась назад в Житомир, де проходила службу. Згодом дізналася, що її роту відправляють в Ірак.
У 2004 році вона разом з іншими миротворцями пішла служити до
Іраку, де була стрільцем третьої роти 72-го окремого механізованого
батальйону. Їздила на патрулювання, ходила в наряди, не очікувала ніяких поблажок. «Я не жінка, я – солдат», – не раз повторювала, коли хтось із хлопців намагався бути з нею джентльменом. Вона добре знала – сама вибрала таку професію, тому сама буде нести свій автомат.
В Іраку вона прослужила півроку. В батальйоні, крім неї, було ще 25
хлопців. «Я служила з ними як товариш, і поступово вони звикли сприймати мене саме так», – розповідала Надія. «На війні нікому нічого не доводила, просто виконувала свою роботу, щоб її не робили за мене інші». Не обійшлося і без курйозних випадків. Ось як про це згадує сама льотчиця: «В Іраку один араб поліцейський спочатку хотів купити мене за двох баранів – це у них така стандартна ціна за жінку. Потім мене хотів купити ще й принц Ес-
Сувейри, вже за 50 тисяч доларів. Принц сватався серйозно –привозив мені на КПП троянди, фініки, золото. Я брала тільки троянди – щоб уважити людину. У підсумку комбат пояснив йому, що операція неможлива. Хоча я не пішла б за нього навіть за мільярд». «Найяскравіший спогад з війни – буря в
пустелі, коли на відстані витягнутої руки вже нічого не видно», –
романтично згадує льотчиця.
Після служби в Іраку Надія знову поїхала до Харкова поступати на
Поділіться з Вашими друзьями: |