В чотирьох



Сторінка5/6
Дата конвертації20.09.2018
Розмір2.23 Mb.
#50070
1   2   3   4   5   6

А хворі є такі, що потребують спеціальних методів ліку­вання — і водою, і світлом, і електрикою, і всякими іншими методами та способами...

І — один лікар.

Громадяни! Санаторій чоловіка на 50 люду — і нема канцелярії!

Я його навіть за санаторій не вважаю. Нема канцелярії! Та як же це так?

Я шукавшукав, як приїхав, канцелярії з написом «Без доклада не заходити» і не знайшов.

Хотів уже вертати, бо що ж воно, думаю собі, за санато­рій такий, коли він не має канцелярії.

І зава канцелярії нема, і діловода нема, і скарбника нема, і друкарниця на машинці не стукає!

Граждане! Душу ви мою помилуйте, завхоза нема!

їйбогу, нема завхоза! ( Величезне, санаторійне господарство, не маленький же ж інвентар (та ще який інвентар!), і ніхто їм не завідує...

Ні завхоза, ні помзавхоза, ні канцелярії в завхоза!

Нічого нема!

А санаторій є!

І, кажуть, що постановкою діла це один з кращих сана­торіїв біля Берліна, бо його рекомендують кращі берлінські професори.

Каптенармуса, чи як його, і того нема!

Зава кухнею нема!

Дружина директора санаторія, їжу для хворих готує!.. Факт!

Неймовірно!

* * *


Я присусідився якось до Милосердної сестри. Милосердна сестра не німкеня, а шведка, я так саме не німець,— виходить, отже, що ми земляки,— я її й запитую:

— А де ж ваш, питаю, місцьком?

— Вас іст дас місцьком?

— Місцьком — це таке, вроді,— ну, як вам пояснити — таке, що без нього ніяк не можна. От і в нас, у редакції, є місцьком... І взагалі...

Не розуміє...

Тоді я думаю: дай я її про вищу інстанцію запитаю.

— КРК, говорю, у вас є?

— Ніхт ферштейн КРК1

«Ах ти, думаю, боже мій, невже й КРК нема?»

— Ну, а як же ж конфлікти з адміністрацією і взагалі профрух там, засідання і т. д.

Вона слухаласлухала, потім устала й принесла мені склянку молока.

— Дізе? Біте шен!'

— Ну, нещасна людина!

Я їй про КРК, а вона мені молоко несе. Покивав я сумно головою:

«Скільки ж,— сам собі подумав,— з вами тут треба профсоюзної пророботки».

* * *


Бачу, що і сестра, і покоївка, і служниця працюють більше, як по 8 годин. Питаю:

— Ну, а нагрузка? Чи Там надурочні як у вас? Не розуміють.

Нема в них цього.

Узагалі з профроботою слабкувато тут. Нічого! Колись і тут буде.

* * *

Підійшов я тоді з другого боку до санаторійного життя. Хворих почав агітувати.



■— Товариші! От уже два тижні, як з вами тут лікуюсь, а ми ще ні разу свого лікаря не били.

1 Diese? Bitte schSn! —Це? Прошуі (Нім.)

Здивувались.

— Чого ви дивуєтесь? Це ж санаторій?

— Санаторій!

— Що ж це за санаторій такий, що лікар і досі не битий? І не «мативирований»?

— За віщо?

— Як за віщо. А от бачу, вам, наприклад, дають суниці, дають курку, дають он різні пироги з ягодами, а я вже п'ятий день на самому молоці сиджу. Що, я не однаково з вами плачу?

— ??

— Тактак. Вас он і в ванни водять, і душі різні вам роб­лять, і електрикою вас лікують, а мене поклали і нічого мені не роблять.



Прийде та снитає:

— Gut? 1


І пішов далі.

Що це за ставлення?

Що ви от в моноклях ходите та через годину краватки міняєте, так до вас так, а як у мене один костюм, так мені молоко та лежать? Що це таке?

Місцькома нема, КРК нема, ящика для скарг ніде не бачу, що ж робити?

Знизують плечима.

— Та ви, кажу, плечима не знизуйте, а давайте сьогодні ввечері, отам під берестками, як він з купання йтиме, я на його ковдру накину і почну... А ви поможіть, бо сам я, ма­буть, не подужаю. Та одмолотимо так, що аж кректатиме,— тоді знатиме як лікувати...

Нічого з моєї агітації не вийшло: не погодились. І хай! Самі потім жалкуватимуть, як їх на молоко поса­дять.

* * *


Якось увечері, після десятої, коли вже хворі лягають спати, я через вікно потихеньку лізу в садок. Чую регіт.

— Куди то ви, гер?

— Як куди? В садок!

— Так чого ж через вікно, хіба дверей нема?

— Так уже ж, кажу, десята година!

— Так що ж?

1 Добре? (Нім.)

— Як так що ж? У йас по санаторіях п!сля десятої у вікно ліземо, щоб лікар не побачив! А потім, вертаючись, до сест­ри, як вона побачить: «Сестричко, не кажіть же лікареві! Я вам уже... той!»

— Ходіть через двері краще! Як ви самі не хочете зро­зуміти, що для вас корисно, а що шкідливо — ніякими лан­цюгами вас у кімнаті не вдержиш!

І з санаторія не викинули! От чудаки!

* * *

Взагалі, якийсь такий санаторій не такий, як у нас і Усе тобі дозволяють, ніхто на тебе не кричить. Хочеш лікуватися — лікуйся! Хочеш дурня валяти — валяй.



«ШЕФ»

Власне це буде «пісня» не про нашого шефа, а про шефову працю.

Але самої праці без шефа, так як і шефа без праці, не можна собі уявити, через те, мабуть, тяжко буде одрізнити, де наш шеф, а де його праця.

Шеф наш зветься — доктор медицини, Grabley (Грабляй, доктор).

Він хазяїн нашого санаторія, він нас лікує, крім того, він іще й шеф арцт (головний лікар) усього Зааровакурорта.

Його вважають за досвідченого, тямущого лікаря, з вели­кою практикою і з великою лікарською умілістю.

Говорять, що він був раніше за головного лікаря десь у клініці, але він не любить великого міста, любить землю, любить хазяйство: через те купив собі тут маєток, влашту­вав санаторій і тепер лікарює й хазяйнує.

* * *


Перша зустріч із шефом.

Під'їхав автобусом до санаторія, чекаю у вестибюлі. Раптом якось так рвучко й енергійно підходить людина в білому коротенькому халаті. Міцно тисне руку: — Др Grabley!

Здався спочатку молодим дуже..

Потім придивився: великий лоб, черепахові окуляри, широка лисина, молоде обличчя і сиве поза лисиною во­лосся.

Рухи бистрі, певні.

Коротенька балачка. Потім:

— Біте шен!

Бере мою валізу, несе до автомобіля, садовить мене в ма­шину, сам за шофера — прожогом до вілли:

— Біте шен!

Біля вілли вискакує з авто, за валізу й у віллу на другий поверх.

Привів до кімнати, поправив постіль, кинув оком навкруг:

— Лягайте.

І вже, чую, загула машина назад...

Шефові нашому п'ятдесят літ, або, як кажуть, у нас:

— Funfzig jahre!

Але це абсолютно нічого не значить, їйбогу, він буде такий самий, як йому буде й сто літ або, як у нас кажуть:

— Він, мабуть, двожильний. Він устає, як іще всі сплять. Він усе робить сам.

І він усе вміє робити сам.

І ця робота в його, як іграшка, як забавка.

* * *


До 10 год. ранку він уже скупався в озері (ні холод, ні дощ тут ніякої ролі не грають), обійшов хворих у санаторії, поснідав, обійшов хазяйство, подивився, як снідають хворі.

0 10 год. він уже в машині за шофера. Точно.

1 вже реве його «бенц» — скликає хворих, що він їх везе до MoorBad'y *— купати, електризувати і т. д.

Крім того, він же ж директор.

Там він прийма хворих, там він лікує хворих.

Він везе.

Але як він везе?!

Коли сидиш поруч його, в передку,— очі заплющуєш. В його кепка набакир (я ніколи його не бачив у шляпі), козирьок — набік.

Він править машиною одною лівою рукою. Сигналів ніяких. Він проліта повз вози, як вітер...

Своїм «бенцом» він врізається у суточки поміж возами на дорозі, так що думаєш, що полетять к чортам і вози, і «бенц», а сам летітимеш кулею понад усіма дубами, понад високими соснами.

А він лівою рукою стерно крутне, машину виправить, подивиться на нас і усміхнеться.

На крутих віражах чіпляєшся за нього, за дверці, за сусіда, бо, їйбо, здається, що своєю власною персоною переб'єш стовбур придорожнього берестка.

* * *

Я спитав колись у сестри, скільки часу треба їхати автом до Берліна.



2 і /2 3 години,— вона каже. А др Crabley їде годину, а найбільше годину з чвертю.

* * *


О першій годині він мчить назад. Обід.

Подивився, як їдять хворі, пообідав сам, обійшов хазяй­ство і о третій уже летить знову «бенцом» до Баду (це кіло­метрів 3—5 від санаторію) на вечірнє приймання хворих.

0 четвертій мчить назад.

Ви думаєте, що він удень одпочиває? Ніколи в світі. Завжди в нього робота.

Ось ви його бачите в якомусь «морському» картузі. Летить кудись автом.

Прилетів назад, тягне на плечах до озера пудів зо три бензину.

Лаштує моторного човна. Уже він моряк.

Уже літає мотором по озеру, а потім подавсь кудись на острів і тягне мотором баржу з сіном.

1 командує, як каштан.

Привіз сіно, полетів мотором на той берег — одвідати хворого. Прилітає.

Миє човна, витирає його, заводить у док.

Піт градом котиться з нього.

Дивиться на вас, усміхається й говорить:

— Як багато треба робити, щоб на кусок хліба заробити.

* * *

Побіг.


Через п'ятнадцятьдвадцять хвилин уже на ньому чобітки з острогами, якась жокейська куртка. Вже він верхи на коні гарцює.

За ним їде теж .верхи докторша, а за ними ціла зграя собачат: англійський' дог, вовк, пудель, і дві такси. Через годину їдуть уже назад.

Сплигнув з коня, оббіг стайні, коровник, і вже біга з садів­ником по садку та по городі, щось там дивиться, щось підко­пує, викопує, розпоряджається.

Не встигли ви сісти вечеряти, вже його лисина в дверях:

— Маль цайт \ Уже він тут.

Одного разу всі бачили, що він подався на вгород. Один із хворих, жартуючи, голосно сказав:

— Гер доктор. А він на дверях:

— Вас? Бітте!

Він скрізь. І завжди.

* # *


Сидимо якось над озером.

Біжить. У купальному костюмі, шапка набакир. За ним зять — німецький актор і донька. Він з граблями й з вилами. В чім річ?

Чистить озеро від водоростей. Годин дві лазив в озері, косив, витягав. Вичистив. Викупався,, а через десять хвилин помчав верхи до лісу.

* * *


Нашому шефові 50 літ.

Він доктор прекрасного санаторія.

Він — директор першорядної водолікарні.

Він — шефлікар великого курортного міста.

Він — доктор медицини.

1 Вітання під час їжі, німецьке.

* * *

Я не знаю, чи він великий капіталіст, чи він зовсім не хапіталіст.



Язнаю тільки, що його не може перелякати ніяка праця. Він самбо наздоганяє ту працю, вона в нього тремтить і падає переможена. І йому п'ятдесят літ.

БЕРЛІНСЬКІ КОНІ

Коней у Берліні є ще чимало, але вони так з усіх боків стиснуті підземкою, надземкою, автобусами, трамваями, автомобілями, що не «воскресать» їм уже!

Скороскоро в Берлінському зоологічному садку провід­ник, показуючи на гнідого в яблуках коня, казатиме екс­курсіям:

— Кінь!~Латинська назва «equus»! Колись дуже розпов­сюджена в Берліні тварина, а тепер от залишився один екземпляр, та й той з козинцями...

Живуть коні в Берліні найбільше на пиві.

Чи то воно така традиція, чи, може, пиво треба возити не швидко, щоб воно не хлюпалось, а тільки ж факт: пиво чомусь розвозять кіньми.

Великівеликі куцохвості equus'n волочать великі гарби з пивом.

Коні розгодовані до неймовірного: очевидно, вони пиво п'ють.

А безхвості. І не те, щоб у них хвости поодрізувано, ні, видно, що так вони й плодяться без хвоста...

«Усихає» берлінський кінь, з хвоста починаючи, і нічим йому, нещасному, перед смертю й мух одганяти.

А що у нас, у Берліні, сум викликає — так це візники.

Є й вони ще, але їх небагато: машина нищить їх.

Візники — старістарезні, як і їхні коні.

Вони ще мають своїх пасажирів.

І пасажири, ж такі літами, як і коні, як і візники.

То ті пасажири, що бояться машини, не люблять її, не визнають її і демонстративно їздять кіньми.

Ви б подивилися на берлінського візника, коли він під­тюпцем проїздить берлінською вулицею.

Здається, що щось химерне часів середньовіччя вдерлося в машинізовану юрбу.

Невеличка конячина, сумна, як «успеніє богородиці», тягне величезного, такого, як колись наші поміщики шесте­риками їздили, фаетона.

А на високих козлах сидить сумний і сердитий, старий літами і поглядами «Kutscher» 1.

Він у циліндрі й у лівреї.

А ще вище над ним, як радіощогла, стоїть застромлений у спеціальну дірочку батіг. Тюпикає...

А скільки презирства, скільки знезаги в його погляді на оту безнастанну, кипучу й бурливу стьожку з автомобілів...

Здається, що ось він ізскочить із своїх козлів, вихопить із спеціальної дірочки довжелезного батога і потрощить тим батогом усі оці «бенци», «опелі», «дікзі», «форди»!

Він їх так битиме, так битиме, що летітиме на всі боки скло, він посіче на капусту їхні шикарні подушки, а своїми величезними з дерев'яними підошвами черевиками він на порох перетре всі їхні магнето.

Так він їх ненавидить.

Коли позад нього зареве нетерплячехапливий «бенц», він ніби не звертає на нього жоднісінької уваги! Він його не чує! Він не хоче його чути! Він не дає йому дороги!

І тільки з зів'ялих очей його блискавки миготять.

А в блискавках тих стільки серця, стільки безсилої люті!

Бо не в силі він уже нічого зробити, нема в нього способу припинити галасливий, невблаганний, рвучкий гуркіт ненависного йому мотора.

Того мотора, що в ньому заховано сотні таких сил, як сила його гнідого, чи вороного, чи сірого Васька.

Через те він такий сердитий і разом з тим такий сумний.

Нещодавно проспівав свою лебедину пісню «Залізний Густав», найстаріший берлінський візник, що більше як півстоліття прокучерував у Берліні.

Проїхав він останній раз.

Але проїхав не звичайно, проїхав урочисто, з помпою. Він проїхав із Wannsee (берлінського передмістя) аж до Парижа.

З цього зробили мало не національне свято!

1 Візник (нім.).

Влаштували йому «цісарські» проводи.

Всі газети були повні кожнісінького його кроку.

На дорозі скрізь були організовані йому урочисті зустрічі.

Париж виходив зустрічати його аж до Версаля.

Одне слово — помирать, так з музикою.

Не в «Залізному Густаві», звичайно, тут річ.

«Залізний Густав» — символ.

Разом з Густавом «одспівали» свою пісню всі — і залізні, і дерев'яні, й конопляні Густави.

Ще рікдва, може, трохи більше,— і всі Густавові фаетони стоятимуть у Берлінському національному музеї, а їхні козинчасті коні підуть на підошви для шоферських чере­виків...

І тільки в зоологічному парку ходитиме тварина, що про неї казатимуть:

— Equus...— і т. д., і т. д.

Знаєте, де ще тут «уживають» коней? На весіллях!

Я вже, положим, про це згадував!

Молодого й молоду везуть до вінця обов'язково кіньми, в кареті.

Кажуть, що це традиція.

А помоєму, то молода держиться в цих випадках за коні!

Всетаки не так швидко обкрутять!

Хоче хоч якнебудь одтягти хвилину, коли вже їй, нещас­ній, на все життя залишиться три речі: кіндер, кірха й кухня!

Я б на місці берлінських коней утік би в наші херсонські степи!

Там іще б пожив років із сотню, а тут їм погибать! Порятунку нема! Сильнобо гудуть мотори!

РАЙХСОХМАТДИТ

Не попав я, товариші, до німецького міністерства с.д. Мюллера.

Ви ж знаєте, що недавно оце утворився в нас, у Німеч­чині, новий кабінет міністрів, на чолі з с.д. Мюллером.

Так я туди не попав.

Спочатку було думав виставити свою кандидатуру,— як раз тоді людей потрібно було, бо коаліція ніяк не кле­їлась. І костюма собі пошив був підходящого, а потім роз­думав.

Хоч кравець і казав, міряючи мені піджачишку:

— Gut! Ser gut! Просто хоч у міністри! Але я в міністри не пішов.

Бачите, річ у тім, що останні політичні події у нас, у Німеч­чині, пройшли під гаслом:

«Хай живе онук президента ФонГінденбурга»!

Німецька соціалдемократична партія з цього приводу навіть партійного свого статута змінила.

Першим пунктом її програми тепер стоїть:

«Колихання, сповивання й купання Центральним Комі­тетом партії президентового онука».

З цим пунктом дуже радо погодилася й решта партії (крім комуністичної), додавши до цього пункта ще слово:

«Цілування».

Куди цілувати, в програмі не зазначено.

Після дискусій з цього приводу ухвалено було так:

— Цілуй у те місце — яким вони (онук тобто) до тебе повернуться.

Директиву цю й узято до виконання всіма членами партії.

Комуністи до міністерського уряду, ясно, не ввійшли. Виходило, значить, що мені треба було йти туди персо­нально.

Я, подумавши, не пішов.

Не те, щоб я не любив немовлят і взагалі дітей. Цього сказати не можна: дітей я люблю. І колихати їх мені доводилось. А от сповивати й купати не вмію.

Ну, й пішов би я до кабінету якимось там віцеканцлером, чи що.

Канцлер би був зайнятий, чи що, а немовля б «розкри­чалось».

Покликав би мене президент:

— Викупай та сповий! Ну, що б я робив?

От і криза кабінету. Добре с.д. Мюллерові.

Він, кажуть, так уміє забавляти президентового онука, що навіть рідна мати перед ним пасує.

Як тільки ввійде до опочивальні, зразу якось так перед ним підскочить, зробить йому «агуськи», протанцює перед ним «сорокубілобоку», що «на припічку сиділа, діткам каш­ку варила», потім пальчиком животика йому полоскоче, воно зразу і заспокоїться.

Гінденбург не нахвалиться новим рейхсканцлером.

Каже, що буржуазні партії ніколи б такої досконалості в охматдиті не дійшли, як соціалдемократи!

Решта міністрів Мюллерового кабінету страшенно за­здрять успіхам свого соціалдемократичного прем'єра.

Відбувши таксяк декларацію в райхстазі, кабінет ухвалив скопом піти на короткотермінові курси Охматдиту, щоб дорівнятися до с.д. Мюллера в догляданні високого онука.

Міністри Гільфердінг. і Курціус цілісінький день в Тіргартені в коні граються.

Гільфердінг уже так ірже, як справжній молодий лошачок, а в Курціуса це не виходить: так він кинув учитись іржати, а вчиться задом бить...

Вони так ролі й розподілили: Гільфердінг ірже, а Курціус задом б'є.

Держать вони це все в секреті, щоб потім несподіваним виступом перед президентовим онуком остаточно «забити» Германа Мюллера.

Але, здається, Штреземан покриє всіх.

От придумав номер.

Він сидить на курорті й знаєте, що робить?

Розвиває груди!

За мамку хоче бути!

Приймає оті пілюлі, що дають «розкішний бюст» і масирує груди.

Ще молока нема, але лідери народної партії сподіваються, що осьось закапає.

На останньому засіданні народної партії ухвалено наді­слати Штреземанові два бюстгальтери...

* * *

Бачите, як тяжко тепер бути в Німеччині за міністра.



Через те я й одмовився виставити свою кандидатуру.

Накажуть тобі бути за мамку,— і будь!

Воно це нічого, поки немовля манісіньке, поки в нього ще зубки не попрорізались, а підросте і почни йому груди давати, а воно — гам! — і одкусить!

Хай йому!

СЕЛО НІМЕЦЬКЕ

Нічого я тут, у Німеччині, братця, не допойму: чи оце біля мене село чи не село?

Дворів, може, з двадцятеро над озером.

Хазяї, безперечно, хліборобствують, бо, бачу, їздять з плугами на поле, возять сіно, їздять велосипедами з ко­сами, з граблями. Дівчата кудись їздять з сапачками.

Очевидно, як не справжнє німецьке село, то присілок, чи що.

Я не знаю, чи буде життя в цьому присілку типовим узага­лі для селянського німецького життя, через те боюсь уза­гальнювати його.

А так, коли хочете, розкажу, що воно тут робиться.

Живуть тихо. Ні пісень дівоцьких не чути, ні парубоцьких висвистів.

Воріт, вимазаних дьогтем, не бачив, хоч дівчата в кожному дворі такі, що вже пора б ворота помастити.

Пришліть мазницю дьогтю, я їм покажу, як у нас на Вкраїні парубкують.

Є дві пиварні, з столиками в садочках. Місцевих пожиль­ців я в тих пиварнях не бачу, держать ті пиварні хазяї спе­ціально для приїжджих із Берліна гостей, бо на озеро, на наше, неділями й святами сила народу з'їжджається.

Розпитувався, де самогон тут гонять.

Не гонять.

«Що ж ви тоді за село за таке?!» — кажу їм. Жінки весь час пораються на вгородах: полять. Сільради нема. Кооператива так само нема.

Є одна бакалійна крамничка «Materialwaren», як значи­ться на вивісці.

В крамниці можна дістати чого хочете, аж до дорогих вин і лікерів.

Крамниця чиста, крам свіжий, добрий.

Мануфактури в крамниці нема.

Біля крамниці, хоч там є і пиво й горілка, бійки ще не було ні разу.

Чоловіки, видко, багато працюють. Взагалі, по хазяйству.

Усі вони з сигарами в зубах і в якихось таких черевиках, без задників і на дерев'яній підошві, їде на велосипеді, а черевик тільки: — Хляп! Хляп!

А на велосипедах геть чисто всі.

Ну, така іноді бабуся їде на велосипеді, що не знаєш, як вона на нього видралась. А то бачиш іще таке.

Хлопчисько, років так йому 56, на маминому велоси­педі котить.

Воно ж, пацаня, ще сідла не дістане, а їде на самих педалях.

Велосипед більший за нього вдесятеро. Нічого — їде. Аж крекче та їде.

* * *

Коров ніде не бачиш. Хоч видко, що корови є, бо молоко возять.



Коров не пасуть. І коней не пасуть.

Коні добрі, стрижені, вичищені й вимиті.

їздять повагом, здебільша ходою, іноді — підтюпцем і ніколи швидко.

Не бачив також, щоб летів якийсь хазяїн вскач, стоячи на гарбі й репіжачи коні навильником по клубах.

* * *

Пасуть вівці й кози. Пасуть хлопчаки. Вівці — такі ж таки вівці, як і в нас, здебільша мериноси. І кози такі, як і в нас. І цап такий самий, як і в нас.



І німці Ще не придумали цапа доїть. Цап і тут не дої­ться.

Мекають вівці й кози понімецькому. У нас так:

— Мммме!

А в них цап і баран мекають:

— Дер ммме! Вівці й кози:

— Ді ммме! Козенята:

— Дас ммме!

Пастушки не матюкаються й не просять:

— Дядьку! Дайте закурить!

А при зустрічі завжди кажуть:

— Guten Tag!

"

* * *



Огороди й садки дуже добрі. Чисті, викохані.

Нема дощу — щовечора поливають і садок, і город. Для того є спеціальні «пожежні» кишки. Ясно, звичайно, що в кожному дворі не колодязь, а водо­гін.

А то ще й так буває.

Невеличкий клаптик біля городу левадки, сіножаті, і от бачу, що, так в тиждень раз, хазяїн поливає його чимось із бочки. Просто коня запрягає в бочку і їздить тою ле­вадкою кружка, а з бочки щось віялом таким виливає­ться.

Розпитуюсь.

Виявляється, що в бочку він збирає зпід худоби сечу, а потім тією сечею поливає леваду. Он воно як!

* * *

Неділями жінки не ськаються, лежачи на призьбі чи під грушею.



Не видко також, щоб якась мати гналася улицею з дрюч­ком або з віником за хлопцем чи за дівчиною.

Чорти тут усі в озері спокійно живуть, бо не чуть, щоб хтось їх непокоїв, посилаючи заразом по стонадцять штук у печінку, в душу й у голову.

Біля пивоварень не то що бійки, а й матюків не чуть.

До того сумно, що просто, хоч сам ходи та матюкайся.

* * *

Щодо аліментів, так саме щось не чуть. Хлопці всі такі веселі ходять, що аліментів, видно, не платять.



* * *

Я ж знаю, що ви зараз запитаєте єхидно:

— А самооподаткування там є? Ото ти нам скажи!

Є! Є «самооподаткування».

Бо неписьменність тут ліквідовано ще тридцять літ тому. Ще 1898 року був тут останній неграмотний! І в кожному селі є школа.

Та не одна.

А так: в одній учаться, а друга в запасі стоїть. І містки всі цілі... і дороги путні.

* * *


Отак і живемо! Тихо живемо.

А оце три дні тому, дивлюсь, біля моєї хати на майдан­чику, над озером, дві якісь великі хури зупинилось.

Дивився я на ті хури і ніяк не міг догадатись, що воно таке там навантажено.

Пішов до лікаря, години за дві вертаюсь, а вже біля мене карусель стоїть.

Така ж самісінька, як і в Козельщині на ярмарку.

Коні дерев'яні, свині дерев'яні, гусаки, крісла. Цяцьки кругом висять.

І тільки й того, що електрику зразу від стовба до каруселі провели.

Ну, думаю, наша бере! Це наша карусель! Я ж собі думав: невже ж німці, такий культурний народ,— і на каруселі!

Мені так гадалося, що німецькі діти тільки й думають, що про репарації та про плани Дауеса! Нічого подібного!

Як заграла ввечері катеринка, як поназбігалося дітлахів, як комашні!

Крутяться, аж поки баки їм позабиває.

А карусельщик хитріший од наших.

Наші так наймають хлопців, щоб крутити карусель, а цей білу кобилу для цього пристроїв.

Кобильчина біга всередині й карусель крутить.

І така, вам скажу, розумна кобильчина,— як тільки дзво­ник задзвонить починати — вона і біжить; як задзвонить припиняти — вона стає.

Третій день уже карусель крутиться. Години до 12 ночі не вгаває.

То крутились діти, а це вже й дорослі пішли. Старі діди* вертяться. Спочатку мені подобалось.

Сидиш, заплющиш очі й думаєш, що ти в Козельщині на ярмарку.

А катеринка ще візьме та й засмалить «Стеньку Разіна». А це вже набридло.

Та ще сьогодні цілий вечір не «Разіна» грає, .а якоїсь нудної й голосної. Отакої:

— Ой, рарара пуу. Ой, рарара пуу.

Правда, поганий мотив! Аж у вухах лящить! Ну, не дає писати ніяк. Крапка.

«POUR LES DAMES» 1

Спеціальна усмішка для жінок.

Для жінок, про жінок.

Для жінок наших, про жінок німецьких.

Для яких наших жінок?

Читайте,— самі побачите.

У всякому разі,— «присутніх не торкається».

Жінки німецької національності — особи жіночої статі. Вони дуже щасливі.

А щасливі вони через те, що їм не треба ніколи думати про те, як дістати зза кордону шовкових панчіх, пудри Coti і губної помади Нивідан.

А їхні чоловіки ще щасливіші, бо, при командировці за кордон, їм не треба думати: який орган собі замотувати, переїжджаючи кордон, панчохами, як застібнути на собі дамські панталони і куди засунути флакон парфумів, коробку пудри і губну помаду, маючи на увазі, що не в кожну дірку цей крам улазить.

Німецькі жінки не фарбуються: не фарбують ні брів, ні віїв, ні губ, ні обличчя, ні кінчиків ушей, ні ніздрів.

Так що за кордоном помаду губну, за непридатністю, дають скаженим свиням.

Вони від неї дохнуть.

Одягаються тутешні жінки дуже шикарно і на їх чисто все: і білизна, і вбрання, і черевики, і пальто, і капелюхи, і рукавиці — все чисто в них закордонне.

Нічого не побачите ні з Текстильсиндикату, ні з Церобкоопу, ні з Комборбезу.

1 «Для дам» (фр.).

А як у них закордонний крам дуже легко дістати, то вони й його не шкодують аж ніяк.

Вони одягають по 8 пар шовкових панчіх зразу, по два черевики на кожну ногу, шовкових панталон носять по чотири пари, рукавиць по три пари і по 2 '/г капелюхи.

Зимою одягають зразу по три котикових пальта електрик.

І ото одягнеться та перед вами й ходить, хвастає.

А я їм і кажу:

— Чого задаєшся? Ну, чого, кажу, задаєшся? Та якби в нас не було Шепетівської, кажу, митниці, то наші б жінки по 8 електрикових отих пальт надівали.

— О майн гот!

— Тото ж, кажу, що гот!

* * *

Мода тепер у Німеччині на жінках така. Почнемо з голови. Значить, так.



На голові — капелюх. Такий, знаєте, круглий. По бо­ках — криси, а всередині дно. Отакий тепер модний ка­пелюх.

Потім іде в жінки голова. Голова — кругла. У волоссях. Волосся молоді здебільша стрижуть. А в старих — само вилазить. Через те старі жінки всі носять на голові таку сітку шовкову, тонесеньку,— надіються, значить, що з сітки волосся не вилізе. Вилазить і з сітки. Зачіски — в старих, куди само зачешеться, а в молодих — чоловічі зачіски.

Далі йде обличчя. Як уже було сказано, обличчя не фарбоване.

Далі, значить, пішов бюст. Іменно пішов. Куди пішов, невідомо, а чи скоро вернеться, так саме ніхто не знає.

«Безбюстя» — тепер мода. Жінка намагається на голку перекинутись. Щоб ото така була тонка та гостра.

Трапляється, положим, і навпаки.

Далі пішла фігура. Тонка — модна. Товста — ні.

Далі — ноги. Дві ноги в кожної жінки. Ноги такі, що з двох вільно можна зробити шість. Матеріалу на ноги не пошкодовано.

* * *

Діти є.


* * *

Багато жінок їздить верхи на конях по Тіргартені. Оче­видно, допризовна підготовка майбутньої німецької кінноти.

* * *

Дуже багато жінок правлять автомобілями. Усі жінки їздять на велосипедах.



* * *

Переодягаються дуже часто. Це я помітив у санаторії.

Снідать іде в одному вбранні, вечерять — у другому, обідать — у третьому, спать — в четвертому.

Слава богу, що тільки чотири рази на день їсти да­ють, а то б тільки те й робили, що скидали б та одягали свої плаття.

* * *

Узагалі можна сказати, що німецькій жінці куди легше живеться, як хоч би й нашій!



Тут дуже легко жінці набувати якенебудь наукове, чи що, звання.

Коли чоловік, наприклад, дістає звання професора, тоді його жінка зветься не іначе,— як:

— Фрау професор! Докторова жінка:

— Фрау доктор!

Якщо чоловік п'яниця, жінка буде:

— Фрау п'яниця!

Чоловік — більярдний жук, його жінка:

— Фрау жук!

Якби я тут оженився (тьху, тьху, тьху!) — моя б жінка звалася:

— Фрау язва шлунку.

А навпаки щось я не чув. Ніколи так не буває, що коли жінка прачка, чоловік її:

— Гер прачка.

Або жінка Настя,— чоловік:

— Гер Настя.

Як бачите, з цього боку жінки в Німеччині в привілейова­ному стані. '

До рівності поміж чоловіками й жінками не дійшли.

* * *

Що тут для жіноцтва добре, так це поведінка їхня з чоло­віками.



Вільна поведінка.

От ви йдете вулицею, і бачите: йдуть собі жінка з чолові­ком в обіймах.

Не під ручку, а таки обнявшись за шию, як слід, і ніжно одне до одного пригорнувшись.

І ніхто пальцем не показує, ніхто протоколу не складає.

А цілуються чоловіки з жінками, так де тільки вони не цілуються.

їдуть в авто — цілуються.

В театрі під час дії — цілуються.

В кіно, як тільки картина починається, так аж стогін стоїть од поцілунків.

Так, як ото на болоті ввечері влітку жаби квакають, так оті. поцілунки кругом.

Тільки:


— Цмокцмок! Цмокцмок!

Одна емігрантська газета (очевидно, редакторові вже під дев'яносто) так аж запротестувала:

— Ніяк,— каже,— з дітьми в кіно через ті поцілунки піти. Така розбещеність! Що з тих дітей вийде?!

І, справді, воно якось незвично.

Сиділи ми якось з Йосипом Йосиповичем Гірняком у кіно під поцілунковим градом, так аж мене оскома взяла:

— Давай, кажу, Йосипе Йосиповичу, хоч вдвох цілува­тись, чи що. А то сидимо, кажу, як архімандрити на іме­нинах.

— Хай,— каже,— на Великдень.

Да, тут з цього боку куди вільніше, як у нас.

У нас, щоб тому нещасному завові особистого секретаря цмокнуть, так треба плакати які на дверях вивішувати, щоб «без доклада не входить» та двох кур'єрів біля кабінету ставити, щоб пошепки говорили:

— Зайняті! Приймати нікого не веліли! Та й то не встережеться ніяк.

Та ще під час самокритики — хоч губи к чортам одрізай. А тут — ні.

Тут за особистого секретаря бути — так до смерті зав може зацілувати. Которий енергійний.

Навіть у колдоговір може такий пункт уставить, щоб цілуваться.

Чи не завести й у нас такого звичаю?

Хай би жінвідділ подумав та розробив відповідну інструк­цію.

А то в нас без інструкції обов'язково «ухили» підуть і попухнуть губи.

КОРОП ПОНІМЕЦЬКОМУ

Артистові Євгену Коханенкові, славному рибалці, на спогад про бердянські коропи присвячую.

Автор

Ми зійшлися з ним, бо обидва ми рибалки.



Ми любимо сидіти вдвох з удочками над озером, диви­тися на поплавки й думати кожний про своє або поти­хеньку, щоб не полохати рибу, розповідати один одному про всякі такі пригоди з рибальського життя.

Ви ж знаєте, що ніщо так не ріднить людей, як мислив­ство та рибальство.

Двоє рибалок або двоє мисливців ніколи не почувають себе чужими один одному; в них є про віщо говорити, вони — завжди друзі.

Крім того, виявилося, що в мене з ним багато спіль­них рис.

Він ходить у моноклі, а я в штанях.

Він — директор якоїсь великої торговельної німецької фірми, і в мене онук буде директором цегельні.

Він щороку двічі приїздить до санаторію відпочивати, і я за все своє життя раз приїхав.

Отак сидимо й говоримо собі потихеньку.

Він мені розказує, а я йому розказую щось цілком анало­гічне.

Як завжди між рибалками: коли один упіймав коропа на 1 п. 26 ф. вагою, то і в другого такий самий короп буде. Може, хіба на 33 'Дсрунти або важчий, або легший.

Розповідає він мені, що на солідну рибну ловлю він їздить на Рейн. Отам риба!

А я йому розповідаю, що я так само їжджу в Карачівку на Уди.

Він ловить форелі в гірських річках Шварцвальду, а я лов­лю верховодки у Васищеві.

Він з захопленням знайомить мене з цікавим рибальством на форель.

— Одягаєш,— каже,— гумові високі чоботи, щоб ноги не замокли, стоїш у воді й удиш. Раз попалась форель на 27 ф.! Чотири години вовтузився, а таки витяг!

— І зо мною, кажу, такі випадки бувають. Скидаєш шта­ни, щоб штани не замокали, лізеш по пояс у Уди й удиш. Раз попалась, кажу, верховодка 27 1 /г ф. У воду втягла!

— Дуже інтересна,— він розказує,— рибна ловля в Швейцарії на Цюріхському озері.

— Не менш інтересна,— я йому розказую,— рибна ловля в Покотилівці.

— В Цюріхському озері,— він каже,— є величезні коро­лівські коропи. Цу гросе фіш! 01

— І в нас, кажу, в Харкові є один Фіш, що за касира служить у редакції. Цуцу! кажу. Гросе фіш. Насилу в касу влазить... —

Отак сидимо собі й перекидаємося словами. Ловиться здебільшого сама малеч. Окунчик там, пліточка, краснопер.

Натягаємо так десятків зо два й несемо свиням санаторійним.

Страсть, як свині свіжу рибу люблять.

Такими приятелями ми з директором свиням поробилися, що підходишно тільки до свининця, а вони всі так при­вітно хрюкають.

Одного разу з зонабенда на зонтаг1 сидимо, удимо. Дивлюсь, до мене підпливає зграя коропів, штук так на п'ятнадцятеро.

І путніх коропів. Прямотаки великих.

Я за вудку й поміж них потихеньку тільки — кидь!

Один і вхопив гробака.

Ех же ж як і сіртонув!

Вудлище моє вдвоє зігнулось!

Аж затремтів я весь.

Вудка хоч і не на коропів, та міцна, аглицька, така, що при вмінні тягти, витягти можна.

Хворі лежали на лежанках над озером. Позбігалися всі на цю дивовижу. Цілий ярмарок! Один те радить, другий те.

— Та так тягніть!

— Та отак тягніть!

— Ох! Ах! Ах! Ох!

1 Повашому це буде — з суботи на неділю. (Лет.)

Хапають за вудку. Кожний хоче витягти.

Тут у самого вже «неррррви не витримують».

Розсердився я.

— Граждани,— крикнув,— а чи знаєте ви анекдота на «чи»?

— Вас іст дас «чи»?

— Даст іст, кажу, чи не пішли б ви звідси! А то хрясне, кажу, вудочка, і коропа «митькою звали»!

— Вас іст дас «Митька»?

— Даст іст, кажу, такий Митька, що дулю собачу мати­меш, а не коропа! Увайдіть!

— Вас?


— А боже мій! Ось не лізьте, кажу, бо, їйбо, вудлищем, штоком оцим, так і оперіщу! А ще культурні! Та знаєте, який це момент у рибалки? Та це такий, кажу, момент, що наш рибалка, кажу, вас би вже всіх аж по піднебесних кан­целяріях порозсилав. Я ще з вами, кажу, похорошому! Авек!

Замовкли вони.

Почавпочав я виуджувати, підвів до берега,— раз! Є!

Викинув на берег.

Коропина так фунтів на десяток.

Як узяли мене всі на «гох».

— Гох! Гох! Гох!

Я на всі боки кланяюсь.

Урочисто понесли того коропа на кухню!

Я був героєм дня.

На другий день подали мені «рехнунг»

За впійманого коропа маю я заплатити двадцять марок!

Коропа того з'їв директор, бо мені риби не можна їсти.

Здох би він йому! Короп!

БЕРЛІНСЬКІ МУЗЕЇ

Найголовніше, знаєте, нам по музеях треба! Бути, знаєте, в Берліні і не побувати в музеях — це просто злочинство! Берлінські музеї — це ж квінтесенція всіх музеїв... Ви ж знаєте, що таке німецька культура? А в музеях у них позби­рано гетьчисто все! З найдавніших часів! Ще з того періоду,

1 Повашому це буде — «рахунок». (Авт.)

як німець мавпу видумав, і аж до нашого часу! Завтра вранці, як тільки поснідаємо, зразу ж у музеї.

— Тільки в музеї! Як устанемо, так і в музеї. Чого тоді їхати сюди, коли в музеях не побувати?

— Швидше снідаймо — і в музеї! Швидшешвидше!!

— Зараззараз! От тільки оце «кезе» 1 проковтну й бі­жимо!

— Пішлипішли, бо музеї тільки до 3ї години.

— Гайда!

Пішли.


— Швидшешвидше, товаришу! Музеї великі, а часу небагато!

— А дивіться сюди! Ось ідіть сюди! Дивіться ж, валіза яка! А вітрина!

— Ні, валіза яка! Чорт його знає! Дивіться: не валіза, а цілий гардероб! І для всього — свій відділ: он — для піджаків, он — для штанів, он — для білизни! І не по­мнеться нічого в такій валізі. Треба буде купить!

— А скільки ж вона коштує?

— А он несесер! Бачите?

— Бачу! От несесер!

— Треба буде купити! А он, бачите, з крокодилової шкіри!

— Де?


— Он! Он! Треба буде купити!

— А дивіться, он жіночий ридикюль! Червоний! Ой, чорт! Треба буде купить!

— Ну, ходімходім! А то спізнимось!

— Пішли*.

— Тссс! Дивіться, які банани! Ох, і банани ж!

— Та ні, он ананаси!

— А то що за ягоди такі червоні?

— Ото? Чорт його знає, що воно таке! А он — кавун, чи що?

— Та ні, то, мабуть, не кавун!

— А що ж воно таке?

— Не знаю! А он черешні! Як помідори!

— Та то ж помідори!

— Та ні, черешні!

1 К е з е — повашому «сир». (Авт.).

— Ой, чорт! Треба буде купить!

— Ну, ходімходім! Качай!

— Слухайте, що воно ото за страховидло? Крокодил, чи що?

— То гумовий крокодил, надутий!

— На чорта?

— Плавають на ньому, як купаються. А оте жабидло бачите?

— То що ж, іграшка, чи що?

— Ну да! А ото гумові миски!

— А ото гумові черевики?

— То для купання так само!

— Треба.буде купить!

— Ну, пішли!

— Пішлипішли!

— Що то, живий .манекен, чи що?

— Ну, да! То новий фасон убрання. То спеціальні є такі баришні, що ото одягаються, стають у вікнах і рекламують убрання!

— А нічого, собі манекен! Треба буде купить!

— Ну, побігли!

— Ідуіду!

— А ось! Перли штучні! Про це ж мені жінка й казала!

— Агаага! Оце ж вони й є! Оце ж ті самі!

— Та дивись які!

— Тут є ще кращі!

— Ні, дивіться, он гадюка! З чого вона зроблена?

— То, мабуть, теракотова!

— Треба буде зайти сюди! А он, бачите, намисто?

— Ого!


— Треба буде купить!

— Ходім!


— Ходім!

— Дивіться, які електричні лампочки!

— Сині, рожеві, червоні! Та скільки їх!

— А оті лампочки, що мигтять, як горять!

— Ну?

— їйбогу! А он ліхтарі які!



— А ото бачите устаткування на цілу електричну стан­цію!

— Оо! Треба буде купить!

— Ну, ходімте, а то вже дванадцята година!

— Пішли!


— Агаагаага! В оцю мені крамницю обов'язково зайти треба! Бачите, оте пальто, з отією підкладкою!

— Так і мені ж треба! Та от же ж воно те, що я давно вже шукаю!

— Ні, тут давайте краще роздивимось! Оно за сто два­дцять марок!

— Нічого! А он краще, оте, що сто п'ятдесят марок!

— Отакий би мені костюм для роботи!

— Та тут і черевики!

— Це ж спорткрамниця!

— Ааа! Спорт! Шкода, що я в футбол не граю, а то ку­пив би оті буци! Ох, і буци, видно, добрі!

— Ну, не затримуймося, бо вже пів на першу!

— Ходім!


— Ось вони, ті пера автоматичні! Та дивіться, нова якась конструкція! Таких іще не бачив!

— Оті зелені? То — американські!

— А мені їх, знаєте, чимало треба! І Микола прохав, і Федір, і Сидір, і Іван, і Віктор, і ще, і ще, і ще, і ще... Я вже забув, скільки їх мені треба. Щось штук дев'яносто, чи що. Може, як гуртовому покупцеві, знижку зроблять? Як га­даєте?

— Треба буде спитать!

— І блокноти тут є! І олівці! Треба буде запам'ятати цю крамницю! Як вона зветься, треба записати, щоб не за­буть.

— Скоріше тільки записуйте, а то треба йти!

— Вже! Біжімо!

— Що то таке, дивіться, коня живого в авто повезли?

— Ага! То', мабуть, на біга. Щоб не стомився дорогою — його й везуть.

— Дивись,— уже коні в автомобілях їздять! От чудасія! І стоїть же, лиха дичина, спокійно. Звик, чи що?

— Ну, йдем! Ідем!

— А то що воно за чуперадло таке в білому стоїть?

— А то кухар з ресторації для реклами стоїть! Он у нього на пузі написано, з якої він ресторації!

— І ото цілий день і стоїть?

— Так і стоїть!

— От! Треба буде купить!

* * *

— О, годинники!



— О, бритви!

— О! О! О! О!

— Ну, ходім, ходім! Ось вже й музей!

— Дивіться, зачинено!

— А котра воно година?

— Пів на четверту!

— Ах, чорт його знає: спізнились! Здається, швидко ж ішли!

— Ну, завтра вже обов'язково: раніше встанемо й побі­жимо!

— Тактак! Обов'язково! Завтра.

— Швидшешвидше!

— Зараззараз!

— О, дивись — білизна!

— О! О! О! О!

— Котра година?

— Чверть на четверту!

А німецька культура — солідна культура. Німецькі музеї — всесвітні музеї!

Не побувати в берлінських музеях — це ж злочинство! — Ну, завтра вже обов'язково!

БЕРЛІН УВЕЧЕРІ

Чим одрізняється вечір од дня?

Ну, хоч у Харкові, чи що?

Тим, що вдень видко, а вночі темно.

Тим, що Харківський комунгосп увечері не світить, а вдень читає в газетах:

— Та коли ж на робітничих околицях світло буде? У Берліні цим ви вечора від дня не відрізните. Тут — однаково.

І вдень, і вночі видно. Хіба тільки, що вночі видніше, як удень! Удень всетаки бувають хмари, чи що, а вночі ніяка хмара Берліна захмарити не може!

«Турчанка» 1 в Берліні справно працює. Я вже розпитувався тут у знайомих.

— Де ви, питаю, для Берліна таку «турчанку» знайшли, що вона весь час світить?

— Е,— кажуть,— ізнайшли!

— Так, може б, ви й мені адресу сказали,— я б поїхав додому та розказав би Харківському комунгоспові, хай би, може, й він собі такі купив.

Не дали адреси. Кажуть, що без «турчанки» в Харкові сумно буде жити. І нічого буде «Вечерпему радно» писать.

* * *


Хороша «турчанка» в Берліні. Ну, як би вам, щоб зрозуміліше? Ну,— «видно, хоч голки збирай». Далі ви вже самі додасте: «Вийди, коханая...» і т. д., й т. д...

Електрика горить, так уже горить!

Та якими тільки, якими кольорами вона не горить!

І синіми, і фіалковими, і білими, і жовтими, і червоними!

Та всіма, одне слово.

І все це відбивається в асфальті.

І дивишся вздовж улиці — так вся вулиця ніби якийсь різнобарвний сніп із проміння!

А авто, автобуси, мотоцикли — прожекторами її опері­зують.

Ідеш у якомусь огняному хаосі!

Найбільше, щодо світляного крику, надсаджується рек­лама!

Чого тільки та реклама не доходить у своїх витівках, щоб звернути на себе увагу, щоб її помітили.

То тобі якийсь будинок горить увесь синім. Момент — він уже червоний! Далі — він зелений.

І все це мигтить, «сміється, перегулюється». Там — горить чобіт! Там — ковбаса! Там — авто!

Ось бачиш — загорілась на даху величезна пляшка! За нею — бокал...

З пляшки в бокал ллється електричне вино! З бокалу вискакує електрична піна. Це — реклама шампанського! Раптом усе гасне! А потім знову... І так цілу нічі

Єсть улиці, що, буквально, якесь пожарище!

Да, влітає в копієчку торговельним фірмам реклама.

* * *


Вулиці ввечері повнісінькі. Кафе — аж через вінця.

Але не шаландатимемося по вулицях, не сидітимемо в кафе, бо ми вже там були, та й нас абсолютно не цікавить оте жіноцтво, що «продається з публічного торгу».

Ходім у кіно!

Кіно — «на ять».

Ну, ясно, що величезні зали (є, правда, і кіно — маленькі, наче курник. Тут короткометражні картини демонструю­ться), ну, ясно, що шикарні фойє, симфонічні оркестри і т. д.

Потрапили якраз на «інтересний» фільм з радянського життя, американського виробу.

Я не знаю, чи не йшло воно в нас (у нас все може бути), у всякім разі десь у себе я бачив фото з цього фільму.

Знаєте, бурлаки на Волзі баржу тягнуть, отаман такий обідранокучерявий з обличчям Аполлоновим. Князь, кня­зівна. Початок революції. Отаман робиться повстанським командиром (ну, ясно ж — більшовицьким), розгром маєтка, зустріч отамана з князівною.

Ви ж уже догадались, що роман, що любов, що отаман врятовує князівну і т. д.

Отака, одне слово, «хріновина з морксвиною».

У що ж тільки понаряджали американці тих повстанців?!

А морди!


Має успіх фільм!

Ну, як же ж: більшовиків показують!

Іде ця картина в супроводі і оркестру, й хору.

Хор у відповідних місцях співає «Дубінушку».

Співає поруському.

Очевидно, емігранти.

І, треба вам знати, що «Дубінушка» — популярна у Бер­ліні пісня.

Я в санаторії її чув.

Співали її люди, що навряд чи їм колинебудь доводилось тягати баржі.

Може, хіба доведеться?

А так — кіно, як узагалі кіно!

Чогось такого «сенсаційного» в кіно не чуть.

Іде «Анна Кареніна» в одному з кіно. Я — не бачив.

Та їздить по Берліну,— кажуть,— Мозжухін у свойому шикарррному авті.

Оце й усі кіноновини!

Що добре — то це і велика, і свіжа завжди кінохроніка: де, разом із цікавими подіями, демонструють і природниче життя.

Життя комах, звірів, птиць. Це — дуже цікаво.

ВУФКУ! Guten Tag!1 Як у нас говорять!

* * *

Ходімте тепер у театрі



Тепер же, як ви знаєте, в театрі не сезоні

Працює, здається, опера та театр Рейнгарда.

Ходім до Рейнгарда, бо в оперу спізнились.

Тільки беріть грубі гроші, щоб попасти в театр.

Тут абонементної системи немає, контрамарок не дають, а перше місце коштує не більше й не менше як ЗО марок (15 крб.).

Поганенькі в нас місця були, на останньому ярусі, а й то щось по 7 '/2 марок, чи що, заплатили.

Так що тут по театрах не розгуляєшся.

Тут таке «мистецтво — трудящим», що сильно почухає­ться той трудящий, як у театрі побуває.

Днів із чотири на картоплі сидітиме.

В театрі йде щодня п'єса «Артисти» американського (здається) автора, з доробленим текстом Йосипа Димова.

Постановка — Рейнгарда.

П'сса, як уже й назва показує, з життя артистів. Звичайна собі комедія (трішки з «трагі» спереду), з дотеп­ним (кажуть) текстом.

Сцена — на сцені. Артистичний «кабачок» і т. д., і т. д. Грають прекрасно.

Головну роль виконує кол. артист Московського камер­ного театру Соколов.

Теж грає чудесно. Фахівці тільки кажуть, що мова його німецька ще й досі шкутильгає, за що його полаює ввесь час німецька преса.

Але Соколова вважають за крупну фігуру театрального Берліна.

Виконання, та й сама постановка — реалістичні. Театралізовані, звичайні, але нічого карколомного нема. Прекрасні, з боку оформлення, сцени — «сцени на сцені». Повна ілюзія.

Але все це, при технічних можливостях театру, не так уже й мудро.

В Манилівському сельбуді навряд чи Рейнгард міг би поставити так «Артистів».

Одкидати, розуміється, не можна великої режисерської роботи, але щоб в «Артистах» було вхоплено «бога за бо­роду» — ні!

Хороший, навіть прекрасний спектакль.

Але й у «Березолі» є хороші, навіть прекрасні, спектаклі.

Можливості Харківського театру (технічні) «трішки» гір­ші, як берлінського, проте, спектаклі є хороші, і навіть пре­красні.

Хоч «Березіль» не мас змоги для одної п'єси запросити цілу трупу негрів (джазбанд), а Рейнгард може. Так що. Про що, пак, я? Ага, я про «Берлін увечері».

* * *

З театра куди ж? Може, в «Скалу» хочете?



Давайте вже за одним разом і в «Скалу» зайдемо, «Скала» — це театрвар'єте.

Там — окремі естрадні номери: фізкультурні, гімнастичні, балетні, окремі комічні антре, ексцентрики і т. д. Величезний театр.

Грошей так само треба брати не мало, бо квитки дорогі.

Ну, в «Скалі» вже, безперечно, всі «світові» номери.

Там уже, коли «трапеція» так уже — справді трапеція.

Якась «трапеціянтка» показує свою вмілість. Я не спец у цій справі і не можу назвати всіх її фігур, але це було щось неймовірне. Чим вона там на тій трапеції держиться, як вона держиться. Очевидно, духом святим. І все це під «куполом» і без сітки. Страхолюдні номери.

Прекрасні комікиексцентрики.

Акробати з такими головоломними вибриками, що очі заплющуєш, як дивишся.

А особливо інтересний балет. Власне — пародія на балет.

Прекрасні танцюристки пародіювали цілу трупу циркових коней, одягнені «під коні», з отим дресирувальником, напро­чуд гарно й дотепно вони виконували цей балет.

Робота чітка, філігранна.

* * *


Вийшли з «Скали». Куди тепер?

Ходімте додому, а то й так уже находилися.

А електрика горить. А електрика сяє.

А шампанське електричне одно наливається та шумує.

Ну, як його не випить?

І п'ють, кому можна пить!

БЕРЛІНСЬКА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

Крім убиралень, що понімецькому звуться «абортами», крім клозетів, у Берліні ще є Українська держава на чолі з гетьманом Скоропадським.

Як усяка держава, вона має територію, владу й народ.

Території до чорта,— ціла вілла, народу теж до чорта, і влада нічорта собі.

Влада — гетьман.

А гетьман, що ви собі думаєте — хвіст собачий?

Гетьман — монарх.

А монарх вам, думаєте, жарти?

Це, братця, така штука,— монарх,— що на «ми» начинається, а на «хи» — кінчається.

От має собі в Берліні цілу державу, має владу, необмежену ніякими сеймами, ніякими парламентами. Повний абсолютизм! Абсолютна монархія! Необмежений монарх! Хотіли обмежити,— нема чим обмежувати. А ви думали?

Підіть, пожартуйте з ним, коли він вам булавою як трі­поне, та очима як поверне, так уся територія ходором ходить.

Ходить по території та булавою махає.

Чотири вже булави розмахав, тепер бере жінчині від капе­люха булавки та махає.

Уже скоро й булавок не вистачить, хоч на булавки йому від дружньої республіки й перепадає.

Вийде оце, стане серед території, та як крикне:

— Хлопці, на коні!

Ограшно робиться.

Не дай би бог, були коні та були б хлопці, чорт його знає, що б міг наробити.

* * *

Нещодавно оце відбулося тут вседержавне віче.



Радилися, як далі державою керувати.

Поз'їздилося сила народу.

Всі полки були, з усіма полковниками.

«Попереду Дорошенко»...

За Дорошенком СмальСтоцький.

Потім як посунуло!

Дорошенко. За ним СмальСтоцький.

Перед СмальСтоцьким — Дорошенко.

Потім — як пішли, як пішли.

Дорошенко й СмальСтоцький, а за ним СмальСтоцький з Дорошенком.

За цими двома йдуть Дорошенко з СмальСтоцьким, а за ними СмальСтоцький з Дорошенком.

Коли пройшла лава голівних гетьманських порадників (Дорошенко й СмальСтоцький), тоді організованими ла­вами почало прибувати населення Української держави.

Хліборобивласники пішли.

Ідуть, і йдуть, і йдуть, і йдуть.

Ось пройшли полтавчани. Дорошенко й СмальСтоцький. Волинь за ними. Які енергійні, труджені обличчя. Всі питають:

— Хто такі це?

— Це,— кажуть,— волинякихлібороби, старовинні українські козацькі роди — СмальСтоцький з Дорошенком.

Пішли потім Слобожанщина — Дорошенко й СмальСтоцький.

Посунув Старий Київ. Нащадки ще тих старовинних родів, що їхні батьки спускались на мерзлих кізяках з гори Андрія Первозванного.

Потім уже, далеко пізніше, на тій горі «возсіяла благодать божа» й заборонено було спускатись, щоб благодаті не попо­лохати.

Старий Київ іде поважно, думу державну думаючи, стано­вище неньки України обмірковуючи.

— Хто ж вони, кияни ці, туманами історичними опо­виті?

— То Дорошенко, а за ним СмальСтоцький!

Пішли потім їхні землі: Чернігівщина. Земля Сіверська.

Полки Лубенський, Прилуцький, Пирятинський, Гадяцький, Сарафим Саровський, Іосаф Білогородський, Антоній і Тодосій та інші чудотворці Печерські, і всі святі, помилує й спасе вас, яко благ і чоловіколюбець.

Ось пройшли всі.

* * *

Гуде віче, гуде, гуде. Коли ось оклик:



— Гетьман!

Ущухло все, ніби хтось рипнув серед гурту. Верхи на білій лозині, в супроводі Дорошенка й СмальСтоцького, їде гетьман.

Лозина під ним, як намальована. Гнучка й тоненька... Чистокровна арапська.

Подарунок арапського султана хана ГренерОглиДупало. На гетьмані кирея від Вартгайма й кунтуш од Кадеве А через плече широка стрічка, з написом золотими літе­рами:

— Made in Germany! Напис той значить:

Вартгайм і Кадеве — берлінські універмаги.

— Народний український гетьман. Самим народом і ні­ким більше обраний.

їде гетьман, як орел.

Срібні остроги в лозину впинаються, боки в лозини від острогів угинаються... Приїхав.

Увіходить у світлицю, а ввесь народ як ізніме:

— Слава! Слава ясновельможному! Слава! Кричить Дорошенко, а за ним СмальСтоцький. А потім Дорошенко разом із СмальСтоцьким. А потім СмальСтоцький, а за ним Дорошенко.

* * *


Сів гетьман.

А за ним сів і ввесь народ.

Отак Дорошенко, .а отак СмальСтоцький.

Далі СмальСтоцький, а за ним Дорошенко...

* * *

Говорили про історичну ролю ясновельможного гетьмана Павла Скоропадського.



Говорили про дальшу роботу на користь землі Україн­ської.

їйбогу, говорили.

І були б щось і вирішили, якби не нагодився на цю всю «музику» Сірко. Собачка.

Біг він тою вулицею, почув галас, підбіг до дверей, послу­хав, підняв ногу...

— З вашою,— каже,— державою. Простіть мене,— ка­же,— люди добрі, інакше не можу.

Розбіглося віче з переляку. Думали, що атентат на гетьмана.

* * *

І от же дивіться: санітарія в Берліні на належній висо­чині.



А от є місця, що одгонять, безперечно, неприємно. Терплять.

А дехто навіть принюхується.

«У кожного свій смак»,— як той казав.

ЯК 13 ХАРКОВА ЗРОБИТИ БЕРЛІН

Найнеобхідніша, найконечніша умова для того, щоб із Харкова зробити Берлін,— це 75% харківського — та не тільки харківського, а й всеукраїнського — населення поро­бити соколами.

Не меншебо, як три чверті нашого «медлительного в движеніях» люду божого, все життя своє сидить і співає:

Дивлюсь я на небо, Та й думку гадаю, Чому я не сокіл, Чому не літаю.

Оце в нього в голові.

Бо якби йому «бог крильця дав, він землю покинув на небо злітав».

Чого б його туди потаскало? А як же ж!

Шукать собі долі, На горе привіту, І ласки у сонця, У зірок прохать.

Що йому індустріалізація, що йому електрифікація. Йому крила дайте, щоб він «далеко за хмари полетів «по долю, по ласку».

Тут йому нема ні ласки, ні долі. Може, хоч сонце йолу її дасть.

А не зробити його соколом, так він цілий свій вік сиді­тиме та на небо дивитиметься!

Так от: треба якогось способу дібрати, щоб поробити отаких усіх соколами, вивести на великий степ і кишнуть.

Киша! Летіть «на льогксм катере». І летіть іменно:

Далеко за хмари, Подалі від світу.

Подалі!.. Подалі!..

Та так, що й не вертайтесь!

Оце як проробимо, тоді з Харкова — раз плюнуть — Берлін зробити.

* * *

Таксі вже в Харкові є.



Треба, значить, шоферів так привчити, щоб вони пильно на вокзалі придивлялись, де чужоземець.

І коли той чужоземець сяде їхати на Тевелів майдан,— хай він його повезе так, як уміють возити в Берліні.

З Олександрівської вулиці хай повертає праворуч, на Хо­лодну гору і їде на Нову Баварію.

З Нової Баварії — на Люботин, з Люботина на Валки, з Валок — на Зміїв, із Змієва на Кінний майдан, з Кінного майдану через Свинячий хутір на Померки, а з Померок уже недалечко й до Майдану Тевелева.

Там уже проста путь по вул. Лібкнехта.

Коли в пасажира шляпа не на голові, а на волоссях стир­чатиме, хай шофер ввічливо,— обов'язково дуже ввічливо,— обернеться й каже:

— Цу грос штадт! О! Цу грос! 1

Під'їхавши до майдану Тевелева, хай одчинить дверці й каже:

— Біте шен!

А після того, як пасажир, хвилин п'ять порахувавши, віддасть йому те, на віщо розрахував п'ять день прожити, хай він скине картуза і ввічливо,— обов'язково дуже ввічли­во,— скаже:

— Данке шен!

* * *


Далі справа з бруком, з «мостовими».

Довести харківське шосе до такого стану, як воно в Бер­ліні, тяжкувато, але всетаки можна.

Ми не вимагатимемо від харківського міськгоспу, щоб він це зробив швидко,— дамо йому на це, при його спритнос­ті,— років чотиристап'ятсот!

Але не більше!

Коли він вимагатиме більше, то вже буде бюрократизм і тяганина!

А за чотириста років він мусить це зробити, хоч хай лусне! Розуміється, що для цього він хай не доручає робити брук морякам.

Хай для цього вибирає суходільних людей. А то буде таке, як на вул. Свердлова. Ви колинебудь їхали в Харкові Свердловською вулицею з вокзалу?

Помітили, який там брук?

Він іде такими хвилямивалами, як на морі в бурю.

їдеш автобусом, а тебе так колише, як на гойдалці.

Кажуть, що будував той брук капітан дальньої плавби, морський вовк, що дуже кохається на морських хвилях і не боїться морської хвороби.

Для моря, щоправда, така «мостова» безперечно дуже підходяща, але для української столиці з її суходільним населенням трішки замарудна.

Вона дуже оригінальна, але хай би її будівника колихало вдень і вночі за таку його творчість!

* * *


Далі.

Візьмімо наші крамниці.

Щоб дорівняти їх до берлінських, треба небагато.

А саме: ціни на крам, виставлений у вітринах, треба ста­вити якнайдешевші.

А як хто з покупців зайде в крамницю й вимагатиме таку річ, як на вітрині, треба говорити:

— Нема! Залишилась одна тільки для вітрини, але вона не продажна! Є такі самі, трішечки, правда, не такі, а ліпші, з кращого матеріалу, такого самого кольору, але дорожчі карбованців на десять!

І зразу вивалювать увесь крам перед покупцем, і говорити, говорити, говорити.

Ошарашений покупець обов'язково купить, не те що йому треба, не те, по що він прийшов, і заплатить грубі гроші.

* * *

Далі.


Упорядкувати слід наших візників.

Наряджати їх у циліндри й лівреї не будемо, хай так у жіночих старих пальтах і їздять, а от що треба зро­бити.

Треба, щоб на конях, которі кусаються, висіла така таб­личка:

«кусається»

Я знаю, що скучно буде тоді нашим візникам стояти на біржі.

То він стоїть і розважається.

Коли підходить до його кусючої коняки громадянин, він сидить на козлах й усміхається. Мовляв:

— Підійдипідійди, занудо, вона тібє гризаньот! Вона тібє покажіть, як близько до коней підходить!

Підійшов громадянин. Кобила вуха прищулила:

— Іііі!


І до пасажира. А «ванько»!

— Тррр! Та куди ж ти лєзіш? Повилазило, што лошадь строгая? Тррр! Лазять тут, зарази!

А взагалі наші харківські візники кращі. Вони веселіші! Тут, у Берліні, найняти таксі чи візника — справа дуже проста.

От стоїть гурт їх.

Коли ви підходите й сідаєте до котрого з них в екі­паж, то другий, задній чи передній, підбіжить і одчинить Дверці.

Ну, що ж це за робота?

От у нас!

У нас, коли ви наймаєте візника з гурту, то підскакують із кіньми всі! Один одного гатить батогом. І всі вони лавою їдуть на пасажира.

Пасажир, нарешті, вигинаючись, як в'юн, ускакує до якогонебудь!

Тоді решта — не пускають того візника з пасажиром! Б'ють батогами коня, б'ють екіпаж, а як перехрестить котрий батогом по шляпі пасажира, тоді:

— Я звиняюсь, але моя черга! А він, зараза, лізе! Лясь!

У нас весело!

* * *

Далі.


Кав'ярень на кожному кроці заводити не треба.

Досить буде, коли ми на кожній вулиці збудуємо по літбудинку ім. В. Блакитного, з бібліотеками хорошими, з кон­цертними залами і з волейболом.

Да... З більярдом обов'язково, а то що тоді Миша Биковець і Володя Сосюра робитимуть?

— Як з буфетом?

— Обов'язково!

* * *


Не знаю, що нам робити з Лопанню, щоб хоч трішки зро­бити її подібною до берлінської Щпрее.

Самих «естественных надобностей», як видно, замало, бо якби від них залежало Лопанське «многоводіє», то давно б уже і Лопань, і Нетеча, і Харків повиходили б з берегів, і був би тоді не Харків, а Венеція* чи Харкнеція.

Тут одне з двох треба: або Харків перенести на Дніпро, або Дніпро на Харків.

Розробимо відповідного проекта та подивимось, що краще й дешевше.

Тільки обов'язково треба проекта, а не так, що спочатку збудуємо, а потім уже за проекта візьмемось.

* * *


Шуцманів заводити не треба.

Хай будуть наші міліціонери. Надягати на них касок з орлами не будемо, а по гумовій палиці кожному слід дати.

І як би такі гумові палиці вигадати, щоб міліціонер міг нею так і підсадити клієнта, коли той виліз з пиварні, щоб клієнт сам «легенькою парою» поплив до району.

Щоб без пересадок наваньків і без рукамаханнів з відпо­відними з боку клієнтури висловами.

* * *

Німецькі «аборти» для Харкова потрібні, як вода. Обов'язково побудувати! І побільше!



Не варт будувати місцевий бюджет на тім, що «в неуказанном місці».

Без цього можна перебутйся!

Та й як ти його іноді обійдешся без «невказаного», коли на ввесь Харків одне «вказане», та й те або замкнене, або «забарикадоване» так, що треба бути добрим спортсменомолімпійцем, щоб усі ті «барикади» перескакувати!

* * *


Далі.

Треба негайно розпочати виробляти всяку «чепуху»: брит­ви оті, що самі голову одрізують, гребінці, олівці, пудру, гуму і т. д.

І пустіть «авслендерів» побільше, хай купують та вивозять усю цю «єрунду».

* * *


А взагалі, щоб із Харкова зробити Берлін, треба робити. Не сидіти й не дивитись на небо, думаючи, «чому я не сокіл, чому не літаю», а робити, шукаючи «свою долю» в себе під носом, а не на небі.

У нас тієї «долі» на чотири Німеччини вистачить, так ми ж її не бачимо, ми все ще на небо поглядаємо, повилазило б нам!

* * *

Гінденбурга на президента вибирати не треба! Хай залишається Григорій Іванович!



ВАРШАВА

Варшава — поки що столиця польської, як то кажуть, республіки.

Я кажу,— «поки що», бо, хто знає, що буде далі: можливо, що Варшава буде всесвітньою столицею.

Це буде тоді, коли на всій земній кулі буде сама Польща.

Поки що Польща посідає частину тільки України, Біло­русі, Литви й Німеччини, так що Варшава ще не всесвітня столиця.

До Варшави слід заїздити, їдучи в Європу, а я заїхав, по­вертаючи з Європи, через те я бачив Варшаву тільки один раз.

А цього зовсім не досить для того, щоб тебе там убили: для того треба трішки всетаки довше попожити у Варшаві.

Коли ви під'їдете до Варшавського головного вокзалу, особливо, як їдете ви з Берліна,— зразу якось почувається, що потрапили ви до великого європейського міста, що через якихось двістітриста літ,— а таки дорівняється, ну, хоч би й до того самого Берліна.

Така вона пишна й розкішна.

Щоб дорівнятися до Берліна, Варшаві залишилось збуду­вати ще всього тільки 53 вокзали, бо вона має їх 5, ,а Бер­лін — 58.

Потім треба буде їй позаливати асфальтом улиці, вдоско­налити електрику, почиститись, помитись, збільшити разів у чотири населення, позаводити парки, музеї, театри, крам­ниці, наукові установи, фабрики, заводи, побудувати кращі будинки, кращі трамваї, завести кращі авто, кращі таксі, збудувати підземку й надземку — і Варшава дуже скидати­меться на Берлін.

У чім Варшава випередила Берлін — це в кількості (гос­поди благослови! Перший раз написав це прекрасне слово) свого війська.

Війська у Варшаві вистачило б на чотири Берліни.

І військо все «орляче»: на голові орли, на грудях — орли та ексельбанти, та цяцьки на кашкетах, на мундирах, на штанях, на шаблях.

Є з перами в шапках, з кінськими хвостами.

Ох, і війська!

На кожному кроці — військовий. І всі хоробрі!

Беручи під увагу мирні настрої польської, як то кажуть, республіки, таку силу війська пояснити можна тільки тим, що доросле населення в Польщі любить гратися «в салдатики».

Головна вулиця у Варшаві — Маршалківська.

Від назви цієї вулиці й Пілсудський має звання маршала.

* * *

Я був у Варшаві тільки один день — від поїзда до поїзда.



За такий короткий час, звичайно, деталей не вхопити. Хоч, завдяки ласці Ю. М. Коцюбинського, подивився, ма­буть, чи не все місто. Бачив Уяздовську алею з Бельведером. Пілсудського в Бельведері не бачив.

Єврейські квартали бачив.

Ах, оті дітки єврейські в єрмулках і з пейсами! У їх великі, сумні очі, цадиками наполохані. І кругом діток тих — така'в засмальцьованих лапсердаках убогість!

Кому вони, навіщо вони, оті сумні дитячі очі, оті лапсер­даки?!

Отже ж і над єврейським кварталом гуде мотор аероплана.

Бачив двох капуцинів. Вони огрядні, з чорними бородами і в сандаліях на босу ногу...

Дивився на капуцинів, а думав чогось увесь час про же­ребців, про конярські товариства, про случну кампанію й про жеребця Гарсона з Оленівського радгоспу.

Бачив палац, де живе президент польський. Палац — старовинний, тихий. Президент — сучасний, тихий.

* * *

Із пам'ятників мені особливо подобався постамент одному з королів Іванів, що сидить на коні й конем отим давить українця й татарина.



Лежать українець з татарином під королевим конем, обличчя в них у муках корчаться, а король Польський Іван задоволений і грізний, бо. «покорив під нозі всякого врага й супостата»...

І волочиться по землі буйний чуб запорозький в упоко­реного земляка мого...

Кажуть, що то пам'ятник майбутній автономії сестрі моїй Західній Україні, що її (автономію) нібито готує сучас­ний уже не король, а маршал.

Є в Варшаві й могила невідомого жовніра.

Перед нею ввесь час невгасимий огонь горить.

Франція, побачивши це у Варшаві, і в себе в Парижі таку могилу невідомому солдатові зробила.

* * *

Населення у Варшаві мільйонів з пізтора. Воно живе, уря­дує, торгує, молиться богу, танцює фокстроти й мазурки й стріляє в радянських представників.



Робить кожний те, що йому доручено.

Крім того, сила є народу, що охороняє наших представни­ків у Варшаві.

Не менш, мабуть, як три чверті варшавського населення це робить.

Придивившись до того, як охороняється наше там пред­ставництво, у мене сльози поДяки виступили на очах. А як же і не заплакати?!

Проти повпредства і день, й ніч жандар стоїть.

По боках, біля повпредського будинку і день, і ніч на лавах сидять старі, й малі, й діти, й жінки...

Вони стежать, щоб ніхто не зайняв представників наших.

На ріжках Познанської (вулиця, де міститься повпред­ство) й найближчих до нашого повпредства вулиць — віз­ники й таксі стоять, і їм так само доручено охороняти пред­ставників наших.

І проти повпредства нашого і збоку повпредства нашого, всі будинки заселено людьми, що охороняють представників наших.

Коли хтось із співробітників повпредства чи його жінка, вийде з будинку, щоб піти чи в крамницю, чи в кіно,— за ним (чи за нею) обов'язково йде чоловіка зо три...

То спеціально для того, щоб ніхто не образив його чи її по дорозі.

Така, розумієте, чемність, така передбаченість.

На що ми, прості собі люди, що ніякої офіціальної місії у Варшаві не виконували,— а й нас, спасибі їм, пильно охо­роняли.

Коли ми сідали на візника, щоб поїхати на вокзал, до нас підійшло раптом і, вроді непомітно, чоловіка з чотири, при­слухались, куди ми візника наймаємо, і за кілька часу за нами їхало таксі, пильно на всі боки вдивляючись, щоб якась Каверда не прийняла нас за мішень стрілкового гуртка.

Я сказав своїй товаришці:

— Голову вище, голубочко, нас ескортують, як найпочесніших гостей...

Пригадуючи те все, не можу не висловити Варшаві своєї глибокої подяки.

Даааа! У Варшаві не пропадеш! І ніколи не загубишся! Варшава має п'ять вокзалів і п'ять тюрем! Буде у Варшаві п'ятдесят вісім вокзалів — і тоді у Вар­шаві не загубишся. Знайдуть і приставлять...

* * *

Хороше місто! Гостинне й привітне!



ЯК Я, БУВШИ ЗА КОРДОНОМ, НЕ БАЧИВ МАКСИМА ГОРЬКОГО

(Пародія)

Редакція одного з журналів, користуючись з нагоди, що я їду за кордон, доручила мені обов'язково не побувати в Соренто і не побачити Максима Горького.

Редакція того журналу, не відстаючи в цій справі від усіх газет і журналів Радянського Союзу, і собі взяла за

обов'язок не надрукувати хоч щонебудь про Максима Горького в Соренто.

Я з радістю вхопився за це доручення, бо це мене не дорів­нює до всіх і великих, і малих письменників Радянського Союзу, що їдуть за кордон.

Доручення редакції я, як читачі нижче пересвідчаться, виконав.

Автор


Ще не під'їжджаючи до Неаполя, я, не сидячи на паро­плаві і не вдивляючись в оксамитові хвилі лінивого півден­ного моря, не думав:

— Нарешті й мені й не доведеться потиснути спрацьо­вану, труджену руку Великого Максима.

Аж ось і не Неаполь.

Гід не зносить моєї невеличкої валізки і, не бачучи, що я чужоземець, не питає мене, намагаючись говорити поукраїнському:

— Сорентівка! Максим Горький! О! Туже! Туже! (Дуже! Дуже!)

Я йому радісно не киваю головою: «Догадався,— не думаю.— Ич який!» А на обрії не гори. Великівеликі не гори, в якомусь не то тумані, не то сяєві.

Праворуч щось не димить.

— Що то? — не питаю в гіда.

— То не Везувій.

— О! О! О! — не кажу я гідові і з острахом не згадую про трагічну долю Помпеї.

Не пересідаємо ка поїзд, що зараз же не повезе нас туди, кудись не в гори.

Із чужоземців я в поїзді сам.

Решта радянських письменників тількино вчора поки­нула Соренто.

Поїзд ритмічно не постукує, не викликаючи в мене якогось боязкорадісного чекання на велику, в моєму житті, хви­лину...

І я весь час не думаю:

— А як прийме мене Максим Горький? А який він? А чи не набридаємо ми йому, великому трудівникові, своїми ота­кими невізитами. Людина ж творить, Людина ж працює! А ми не можемо не утримати себе від простої людської ціка­вості! О, люди, люДи!

Поїзд увесь час не йде в гору. Знизу, куди глянеш, усе не море.

Аж ось провідник.

— Соренто!

Я не заметушився. Щось унутрі я не відчув, що й передати вам не можу.

Не встаю й не питаю, де вілла Максима Горького. Не показують мені віллу.

Тут ви не спитайте хоч отаке манісіньке сорентинятко, кожне вам не покаже, де живе великий пролетарський пи­сьменник.

Напроти вілли —= готель.

Я не йду до готелю, не заходжу в номер, і не лягаю з до­роги відпочивати, ввесь час не думаючи, як мені не сповіс­тити Олексія Максимовича про те, що я не приїхав.

Тількино не встиг я не вмитися й не перемінити підшта­ників, коли хтось — стукстук! — не в двері.

«Хто,— не думаю,— такий?»

Не зскакую з ліжка, не підходжу до дверей, коли за две­рима м'яким хтось не басом:

— Не приїхали? Дуже раді! Нуну, не одчиняйте! Не по­дивлюсь, який ви! Не чув, не чув про вас! Не чув.

Не одчиняю дверей: не Горький.

Не сухорлявий, не високий, волосся не йоржиком, і не велика, ке велика, не труджена й не спрацьована рука. Я не засоромився, не скоріш на ліжко й не затулятись. А не Максим Горький зразу ж афоризмом:

— Нічого. Смисл життя не в підштаниках! Не дивлюсь йому в очі.

— Не такі, не такі, як не описували. Не сірі, не сірі, і по­гляд якийсь такий не проникновенний, якось так він не охоп­лює, не обворожує, не чарує...

Не стою й не дивлюсь на його, як не загіпнотизований.

— Нуну, не вставайте, не підемо чай пить,— не каже Максим Горький.

Не одягся я, й не пішли ми до вілли. Не вводить мене Олексій Максимович до свого робочого кабінету.

В кабінеті не книги. Всі полиці не позаставлені книгами. Сідаємо.

— Ну, розказуйте. Великевелике діло ви таки у себе ро­бите. І дуже добре робите, що не приїздите до мене.

Я не кивнув головою. Потім не пішли чай пить.

Олексій Максимович веселий, тільки ввесь час не підкашлює.

Не пробув я там щось із годину й не пішов до готелю. Олексій Максимович випровадив мене аж до хвіртки й не кланяючись мені, проказав: — Не приїздіть іще!

Я не озирнувся ще раз на велику віллу Великого Максима, щоб не запечатліти в собі великого місця великої людини.

1/V1I 1928 р. Не Соренто і не Неаполь

ЯК ПЕРЕЇХАТИ МИТНИЦЮ

Коли їхати за кордон, тоді, розуміється, не треба думати про те, як переїхати митницю. А от звідтам...

Ой боже мій, чого та митниця коштує! Ще тижнів за три до від'їзду з Німеччини починаються балачки:

— Та все воно гаразд, а от як Шепетівка...

— Були в Тіргартені?

— Був.


— Ну й що? Правда, прекрасний парк?

— Чудовий парк. Та от не знаю, чи обдивляються на мит­ниці кишені, чи ні?

— Ви з Потсдама?

— Так!


— Не дурний був Вільгельм, вибравши там собі резиден­цію. Ну й парк! А палати! А водограї! А чистота! А порядок!

— Дааа! Дивуєшся просто. Та невже ж митниця тільки одну пару черевиків і пропускає?!

— Ви що, з музею?

— Тільки що прийЩов.

— Сильне враження?

— Прекрасно! А пудру чоловікам вивозити дозволяється?

Ох, та митниця!

Страшно мало речей дозволяється привозити зза кор­дону.

Ну, до чого мала норма, що аж плакать хочеться. Подумайте: усього тільки три костюми. Всього тільки два пальта. Всього тільки шість пар білизни.

Всього тільки один золотий хрестик і одну золоту іконку.

Всього тільки одну низку перлів і один годинник. Ну й влада!

В інструкції говориться, що загалом дозволяється прово­зити речі, потрібні в дорозі для прожиття протягом двохтрьох місяців у командировці.

Ну, хіба ж таки Радянській владі не відомо, що не можна ж перебувати в дорозі з одним годинником?!

Принаймні треба штук хоч зо три!

Ну, яктаки може якийнебудь науковий чи літературний, чи мистецький, чи індустріальний робітник пробути місяць у командировці, маючи всього тільки три костюми?!

Хіба вистачить йому в дорозі одного разка намиста з перлів?

Хіба може він обдивитися німецькі заводи, коли йому доз­воляється нюхати тільки (всього тільки) п'ятсот грамів (пів­літра) парфумів Coti, та й то обов'язково розпечатаних, та ще й важиться їх разом з флаконом?!

Просто не розумієш у даному разі Радянської влади.

Як же таки так?

Я їду в таку далечінь, як із Берліна до Харкова, і не маю права возити з собою ведмедя?! Це ж найпотрібніша в дорозі річ.

Що мені, ото так і їхати, не граючись з ведмедиком?

Що ж то воно за подорож?!!

А Шепетівка бєдмєдів не пропускає.

Каже, що не «полагається»...

Вся трагедія в кишенях.

Німці чомусь дуже малі кишені роблять у костюмах. Соваєш туди ведмедя ногами — голова стирчить. Засунеш голову — ноги стирчать.

Сядеш, необережно повернешся, а він, лиха личина, в кишені як зареве.

А кругом усі регочуться.

А чого тут, скажіть, смішного?!

Ніколи командирована людина не буває так стурбована й знервована, їдучи в командировку, як повертаючись до­дому.

Чого, власне, турбуватись, приїжджаючи до Німеччини чи до Франції?

Що таке може вас схвилювати: нові, незнані міста, нові люди, нове життя, досягнення культури і т. д.?

До, цього всього ви якось швидко звикаєте...

Хвилювання починається перед од'їздом нах хаузе

— Слухайте, то ж ви, здається, жіночі кальсони носите?

— А хіба помітно? Я ж оті резинки повитягав. А тепер же ж літом і чоловіки такі самі коротенькі носять, як і жінки.

— Так не носять же чоловіки з отакими на переду хри­зантемами. А потім, наскільки я пам'ятаю, у чоловіків такі речі, здається, з ширінькою.

— Невже ж Шепетівка й до ширіньки додивлятиметься? Що ви мені все з отою Шепетівкою? А я такі хочу носить, а не такі, як шепетівські урядовці Де є такі правила, щоб я обов'язково носив кальсони без хризантем?!

Скільки мук, скільки страждань завдає ота наука нашим людям. Скільки турбот викликає закордонна командировка у наших молодих і немолодих учених.

Аж тут розумієш прислів'я:

«Корень ученія горек...»

Шепетівка. Літо. Спека.

І от бачиш, що з вагонів вилазять червонощокі, молоді радянські громадяни, поодягнені в котикові манто, в міхові капелюхи, з плюшевими на шиї або в руках пледами, в теп­лих рукавицях, в двохтрьох парах в'язаної білизни..

— Чого ви так ото одяглись, ніби Амундсена розшуку­вати зібрались?

— Простудитись боюсь. У вагонах такі, знаєте, протяги... А в моєї матері такий лютий був ревматизм, що мучилась вона страшенно!

* * *


Шепетівські митницькі урядовці — веселий народ.

Коли отакао полярна людина влазить із вагона в мит­ницю, у них сміється і на обличчі, і скрізь кожний мускул.

Вони кусають собі губи, щоб не чмихнуть.

Наслідки їхньої веселої вдачі я бачив після того, як вони проінтерв'ювали одну таку «котикову мадам».

' N ach Hause — додому (нім.).

На столі там лежали: разок перлів сажків на три зав­довжки, флакон парфумів не менш так мірою, як на піввідра, всяке таке мереживо й багацько інших таких речей.

Мені незручно було питати, куди все те було позапихувано, що було обмотано тими перлами і т. д.

«Котикова мадам» сильно схудла за якихось там півго­дини і зблідла.

Більших мучителів з веселими на лицях усмішками, як шепетівські митні службовці, я не бачив...

Це якісь ізверги...

Не беруть їх ні сльози, ні кокетування, ні серйозні доводи про те, що жіноча шовкова комбінація — це є профодежа для молодого інженера, що робить у Донбасі прокладку нової шахти.

Найулюбленіша у них фраза: «Не полагається».

Убійча фраза.

І все через оті прокляті дві літери «не».

Ну, а як же всетаки переїздити митницю? Не скажу! Це дуже великий секрет. Я, приміром, переїхав її блискуче.

І навіть службовців обдурив: я непомітно перевіз гумо­вого верблюда в натуральну величину. Як?

Я його в підошву засунув.

Підошву у мене не одривали — я й провіз.

А тепер не знаю, що з ним, чортом, робити: в хату не вла­зить, діти бояться, а жінка лається.

— Краще б ти,— каже,— замість верблюда котикове манто в черевика засунув.

Ну що ж, «обшибся». Буває.

ишнеш усмішки реконструктивні

ПРО «СУПЕРФОСФАТ», ПРО «МИЛО», ПРО «БІЛУ НЕДІЛЮ», ПРО «ВЕЛИЧЕЗНЕ ОДІЯЛО» І ПРО ВСЯКІ ТАКІ ІНШІ ЧУДЕРНАЦЬКІДУРУНДАЦЬКІ РЕЧІ

Дозвольте невеличке «переднє слово», чудозапитання:

— Знову усмішки?! Та помилуйте! І даю відповідь:

— Так! Усмішки! І навіть обов'язково! Не мислюбо інакше переробки всього нашого «медлительного» життя на нове, бадьоре й сміливе, як не з добрим гумором, не з радістю! Чого плакати? Нове життя будувати з сльо­зами?! Ідіть ви к чорту з своїми сльозами! Мені нове життя усміхається! І я йому усміхаюсь! Через те й усмішки!

* * *

А тепер почнемо.



Насамперед не можу не подякувати Барвінківському (Ізюмщина) штабові культурного походу за те, що він за­просив нас, письменників, узяти в культпоході участь.

Скільки нового! Скільки незнаного!

Спасибі! Велике спасибі!

Таке завбільшки спасибі, як ті «одіяла», що їх шиють десь там у Барвінковому спеціально для «колехтиву», для «комуни». Аж на цілих сімдесят п'ять чоловік одіяло!

— Ото, значить, як ізженуть усіх нас до колехтиву, по­кладуть рядочком сімдесят п'ять чоловіка,— отак чоловік, а отак жінка,— укриють отим одіялом, вдарять у гудок — спи! А потім вдарять у тудок — уставай!

Я дуже добивався у товаришів з культштабу:

— Та покажіть же, будь ласка, хоч одним оком глянути, яке воно, оте одіяло?

— Е,— кажуть,— не покажемо! От як уже пошиємо, колективи повкриваємо, тоді пожалуйте! Ми й вас укриємо.

— А все ж таки, питаю, звідки ж ото ви до таких одіял додумалися?

— То ви не в нас,— кажуть,— питайте. То отам, біля церкви, або на базарі, або в отих двориках, де в ямах під гноєм сотнями пудів пшеницю викопували...

— Іч як! Непогано вигадано! От тільки незручно буде вилазити зпід того одіяла, як, кажу, вночі потребується! Сімдесят п'ять чоловіка тривожити доведеться!

— Заборонять уночі вилазити! Як у гудок ударять — тоді вилазь!

— Ну й «строгості» пішли!

— А ти думав?

* * *

Район суцільної колективізації...



А в районі ж у тім і «експертники», і «десятипроцентники», і попи, і паламарі, і дяки* і мельники, і олійники, і крамарі, і «коровники», і монахи, і ворожки, і спекулянти.

Букет!!!


Так не буде вам одіял на сімдесят п'ять чоловіка?!

Не на сімдесят п'ять вигадають, а на сімсот п'ятдесят...

І від церкви до церкви, від базару до базару, від крамниці до крамниці пливе «одіяло на сімдесят п'ять чоловіка», плизе «суперфосфат», пливе «мило», а за ними слідком чимчикує «біла неділя».

А все це вкриває таємниче: «Снилося мені...»

* * *

— Драстуйте!



— Драстуйте!

— Чули?


— Що таке?

— Чули, що з старими в колехтиві робитимуть?

— А що?

— На суперфосфат перетиратимуть!



— Та ну?!

— їй же богу! Декрета оце такого видано, машини такі понакуповувано, як которий старий, так його в барабан, крутне, терне,— а в лантусі вже з нього суперфосфат...

* * *

— Драстуйте!



— Драстуйте!

— Чули?


— Що таке?

— Чули, що з старими в колехтиві робитимуть?

— А що?

— На мило переварюватимуть!



— Та ну?

— Казанів таких понаставляють, і як котрий старий, зразу його в казан — і кипить! А потім на миловарню!

* * *

— І прийде, голубочко, незабаром «біла неділя». Тоді все полотно із скринь повибирають та в одне місце позво­зять, так тоді ж уже, голубочко, все в селі від того полотна біле буде, біле! А ми з вами, голубочко, чорними сльозами в ту «білу неділю» умиватимемось!



* * *

— Снилося мені! Снилося мені, голубочко, що прийшла до мене богородиця, вся в сіянії... Стала ж вона, матінка, наді мною та як не заплаче: «Ой не йди ж ти, не йди, Меланіє, в ту комуніюГТа ні йко'ночки ж там, ні лампадика!..» Прокинулася я, а від мене щось біле в сяєві у вікно тільки — мельк! Плакала вже я, плакала та молилася.

* * *

Од церкви до церкви, від базару до базару, від крамниці до крамниці пливуть «одіяла» з «милом», з «суперфосфа­том», з «білими неділями»...



Пливуть ярками, городами, глухими стежками, чіпляю­чись за ряси, за чорні хустки, за старечі плечі, за ями для пшениці, за патенти...

А ланами пшеничними вітер степовий розносить паростки нового життя...

Падають ті паростки на наймитськобідняцькосередняцькі поля і встають від них «Червоні маяки», «Живі річки», «Нове життя», «Червоні прогреси», «Червоні Жовтні» — сози, колективи, комуни.

І не закриєш їх ніякими «одіялами», не перетреш їх ні на які «суперфосфати», не перелякаєш їх ніяким «милом»...

А сниться їм не богородиця в «сіянії», а великі зернові фабрики...

ГОЛОВА


Бачу ось уже третього голову сільської Ради...

Бачу я їх у періоди суцільної колективізації всього району (а значить, і його сільради), якраз після хлібозаготовчої кампанії, і в час гарячкової підготівлі до весняної сівби.

І мені так хотілося підійти до кожного з них, обняти його за голову й стиснути його скроню, бо боявся я, що отот тріс­не його скроня, а хазяїн її впаде на підлогу й благально про­стогне:

— Товариші! Не можна ж так! Я ж сам!

Сільрада... Адміністративний і громадський, і культурний центр шістнадцятьох селищ. Населених, як офіціально говориться, «пунктів»... «Пункти» ті є за 7, за 10 кілометрів від сільського й адміністративного, і громадського, і культур­ного центру...

Давайте перерахуємо, про які такі і ударні, і неударні кампанії,— та й не про кампанії, а про роботу,— повинен щоденно, щохвилини й щосекунди дбати й думати голова сільської Ради.

1. Хлібозаготівля.

2. Засівна кампанія.

3. Колективізація.

4. Знищення глитая як класу.

5. Кооперація.

6. Культробота.

7. Освіта.

8. Охорона здоров'я.

9. Адміністративні справи.

10. Побутові справи...

Це — коротко... Це — побіжно... На всі ці кампанії і не кампанії є певні директиви з центру. Ах, товариші!

Директиви?! Так — директиви...

А коли ця директива доходить до Петра, до Івана, до Мелашки, до Баньки — в кожнім окремім конкретнім випадку повинен вирішити так чи інакше голова сільради.

А на президії хто ж ці питання ставить?

Голова.

А коли неправильно вирішить президія ту чи іншу справу, хто відповідає? Голова.



І щодня, і щоночі в сільраду телефонограми:

— Скільки заготовлено?

— Скільки протруєно?

— Скільки прочищено?

— Скільки колективізовано?

— Доставить за такою формою...

— Надіслати за такою формою...

— Чому мало законтрактовано?

* * *

І щодня, щохвилини:



— Товаришу голово! Іване Степановичу! Як з кіньми? Як з коровами? Як із свиньми?

— А отой приховав!

— А отой затаїв!

— А на мене багато!

— А на того мало!

* * *


— Де голова сільради?

— Я!


— Яв справі хлібозаготівель!

— Дуже радий!

— Квартиру! А як з харчами? А як з... А як з...?

* * *


— Товаришу голово!

— Я!


— Яв справі колективізації!

— Дуже радий!

— Квартиру! А як...?

— Товаришу голово!

— Я!

— Яв справі м'ясозаготівлі!



— Дуже радий!

— Квартиру! А як...?

* * *

їхали ми, мабуть, чи не в найдальший «населений пункт» ; сільраді.



їхали через села, через селища, через хутори. Голова сільради розповідав:

— Оце тут бідняки.

— А отут середняки.

— А ото куркулі.

— В отого під підлогою одкопали півтораста пудів пше­ниці!

— А ото лютий ворог жизе!

— А оцей хороший хлопець! Наш!

Ми проїхали штук із п'ять «населених пунктів».

І хоч про який би двір ви поспитали в голови сільради — він вам скаже, чий той двір, хто хазяїн, скільки в нього землі, скільки в нього худоби, яка в нього родина, скільки він сплатив податку, скільки здав зерна, якого здав зерна, чи є в нього насіння на сівбу, і т. д., і т. ін.

Працює голова в цій сільраді шостий місяць... Під його «головуванням» шістнадцять «населених пунктів».

Як повашому, скільки разів йому за ці шість місяців дове­лося побувати біля кожного двору, побалакати з кожним хазяїном, щоб про всіх знати, що, як і до чого?

А от він знає...

* * *

Пізно ввечері прийшов голова додому.



— Оце підвечеряю та ще до сільради подамся, бо на завтра треба відомості там поскладати...

Подивився на нас, на письменників, і всміхнувся.

— Чого ви? — питаємо.

— Аж чудно якось! Ви аж із самого центру, із столиці — і не начальство! А чудно, їйбогу! А то ж, ну повірите, хоч хто б сюди приїхав — усі начальство! Фокусник якийсь до сельбуду приб'ється, і той «начальство»!

— Про культуру,— мовляв,— не дбаєте... Та я й у Посередрабис, а й у Цекарабис!

І думаєш:

«Хоч ти й у Посередрабис, хоч ти й у Збокурабис! Дай ти мені спокій хоч на хвилину...»

— А як живеться?

— Тридцять шість карбованців на місяць, як льоду!

— Нда!


Великої, навіть величезної ваги набрала тепер сільрада на селі.

Великої ваги набрав і голова сільради, і велику, навіть величезну роботу він виконує...

А велика робота вимагає й великої на себе уваги...

А людина, що провадить ту велику роботу, вимагає й до себе великої уваги...

І не тільки запитаннями телефоном, чи поштою, чи теле­графом:

— Що зроблено? Чому не зроблено? А й такими приблизно запитаннями:

— Як, товаришу, живеться? Чи сьогодні обідали? Чи чо­боти цілі?

Такі запитання не заважатимуть великій роботі, а на­віть — навпаки.

БАБА САСОЇХА

Барвінківському районові колись бог подарував був одно село. З того часу і зветься те село Богодарівкою. Править воно тепер за сільський центр, а вся, що під ним територія, зветься Богодарівською сільрадою.

Це недалечко від Барвінкового — кілометрів, може, з де­сяток.

Богодарівська сільрада, незважаючи на свою таку «рево­люційну» назву,— хороша сільрада. Вона й революційна, вона й податки сплатила, вона й хлібозаготівлі виконала, вона й насіння на весняну сівбу як слід зібрала, вона й коопе­рацію збудувала, у неї й школа пристойна, вона й з богами не панькається.

Та непогана сільрада — й квит!

І от є в тій Богодарівській сільраді село Ялканка.

І село невеличке, і від сільради недалечко, і живуть в тім селі бідняки з середняками, а от, не при хаті згадуючи, виявилося, що хтось узяв та й ізглазив село Ялканку.

Усі села в Богодарівській сільраді йдуть у колективи, ті скорше, ті повільніше. Одні з захопленням, другі — з чухан­ням...

А Ялканка — ну, ніяк!

— Не треба нам колективу, не треба нам созу, не треба нам комуни!

їм і те, й друге, й третє.

— Та доки ж ви будете на своїх отих шматтях плужками землю дряпати?

— Та жили ж колись!

— Та як же ж ви жили?

— Та жили ж!

— Та не жили ж, а ниділи! То на пана горбилися, а тепер на оті смужки та на межі, а злидні ж по хатах навприсядки жарять!

Ніщо не бере! Та ще краще.

І Богодарівка, і всі інші ближчі з Богодарівкою села, всі вони сказали богові:

— Будь здоров, боже! Царствуй там, де ти царствуєш, а на землі будемо ми! І без тебе будемо, і без церков! Церкви нам здадуться на щось підходящіше: чи на сельбуд, чи на школу.

А Ялканка — що ж би ви гадали? Та ніяк!

— Не можемо без бога, не можемо без церкви, не можемо без батюшки, не можемо і без матушки...

Кому ж ми, мовляв, паляниці носитимемо, кому пшеницю одсипатимємо, як не буде в нас та ні батюшки, та ні ма­тушки?..

І бігає Ялканка з двора в двір, збирає підписи, щоб хоч невеличкого собі бога, з церквою, з попом, з дяком, з пала­марем залишити.

Зурочили Ялканку. Але хто?

Хто махнув чорним рукавом на бідняцькосередняцьке село Ялканку?

Хто його чорною кішкою наполохав? Знаєте хто? Баба Сасоїха!

Коли були ми в селі Богодарівці, летіла сорока. Я й запитав:

— Сорокобілобоко! А хто зглазив село Ялканку? А сорока мені потихеньку:

— Кррр! Баба Сасоїха.

І розповіла мені сорокабілобока такої чудасії, що й досі мене аж на кольки бере.

Живе собі в селі Ялканці баба Сасоїха.

Дуже богові вгодна і дуже преподобна ялканська баба Сасоїха.

Коли інші села збираються, щоб обговорити та поради­тись, як до нового життя, до колективного, стежку протоп­

тати, баба Сасоїха війне спідницею — і вся Ялканка біжить до церкви за бабою Сасоїхою.

Як тільки села візьмуться, щоб з церков щось корисне для людей зробити,— біжать од баби Сасоїхи з підписним лис­том по селу Ялкакці.

— Підписуйтесь, православні! Та не можемо ;х ми без церкви, та не можемо ж ми без батюшечки з матушечкою!

І йде Ялканка за бабою Сасоїхою!

У інших селах за проводирів уважають Леніна, Марк­са, Енгельса, Петровського, Чубаря, а в селі Ялханці — «вождь» баба Сасоїха.

Отака Ялканка! Отаке село є в Богодарівській сільраді, Барвінківського району на Ізюмщині.

А скільки ж їх, бабів Сасоїх, у нас на Україні на Радян­ській! Це ж вони:

— Та не йдіть у ту камунію! Та ж знаєте, людоньки добрі що? Та забиратимуть у вас діточок ваших манісіньких — і в кінські ясла. Як тільки вилупиться немовляточко, так і в ясла! І буде ж воно, голісіньке, в січці та в полові переки­датися!

Це ж вони:

— І правильно ж, правильно сказано у святій біблії. І збе­руть народ докупи, як овець, а тоді налетять зверху рапланами з бомбами — і на порох! І ходитиме богородиця по тому поросі та гіркогірко плакатиме!

А як виїздили ми з села Богодарівки, летіла за нами сорокабілобока, підлетіла до мене та тихенько на вухо:

— Кррр! Кррр! А чи не придивлялися ви, товаришу, до баби Сасоїхи? Чи не виглядає в неї зза коміра чи зпід спід­ниці таке собі товстртовсте червоне обличчя, що «кашляло» колись десятин на півтораста? А мо, те лице в камілавці та в рясі?

— Придивлялися, кажу, сорокобілобоко! Хай ще сіль­рада з районом придивиться! Бо коли б не довелося перейме­нувати село Ялканку на село Сасойку!

І будуть тоді скрізь колективи імені Маркса, і Леніна, і Шевченка, і Петровського, і Чубаря, а посередині лежатиме село Сасойка...

І питатимуть прохожі й проїжджі:

— Хто ж у вас вождь, бувші ялканці?

— У нас вождь — баба Сасоїха! Весело буде!

еп'яшки

1925—1927



ВИБЕРІТЬ КОГОСЬ ІЗ МІСЦЕВИХ

На ім'я полтавського голови губвиконкому надійшла така заява:

ПРЕДГУБИСПОЛКОМА Пенсионерки П. М. Д.'

ЗАЯВЛЕНИЙ

Прошу выдать меня замуж за образованного русского коммуниста в цели произведения выдающегося человека для России и для коммунизма.

»7/ХІІ 1924 г. (Підпис)

Надіслали цю заяву нам до редакції...

Ми вважаємо, що мета заяви прекрасна, але, на жаль, ми всі страшенно перегружені черговою роботою... Маємо оце видавати ще й журнал ілюстрований, і газету «Червоний юнак», та й «Вісті» розростаються...

Нема коли, товариші, не то що братися «в цели произведе­ния вьщающегося человека», а власної дружини цілими тижнями не бачиш...

Наша думка така, що підтримати прохання дівицине слід, тільки обійдіться, будь ласка, «місцевим бюджетом».

А ПОМОЄМУ — СУКНЯНА ДОБА!

Ось куди наших «славних запорожців» одеські «Вечерние известия» запроторили:

«Археологічні нахідки. 1 Повне ім'я й прізвище є в редакції. (Am.)

Група студентів Одеської політехніки організувала тво аматорів мистецтва й старовини. За три тижні їм пощастило зібрати силу коштовних речей кам'яної доби. Знайдено: ка­м'яну бабу, кам'яний молот, запорозькі люльки, кресала, чор­нильниця Гордієнкова (отаманова) й інші речі запорозькі...»

Аж у кам'яну добу затаскала газета запорозькі люльки та чорнильниці...

Ну, я ще розумію: лялька! Вона хоч і з глини, проте її можна за камінь прийняти.

А чорнильниця?!

А кресало?!

До якої їх доби?

До скляної й до залізної?!

А ті запорозькі штани, що професор Д. І. Яворницький у музей Катеринославський добув? Запорозькі червоні штани?!

До якої їх доби?

Ясно: до сукняної...

А декого з писак, як в одеських «Вечерних известиях»? До допотопної!

НЕ ТАК ТРОХИ

Досвітки заїдають. Треба боротись. І боремось. Ось і сама боротьба. Це в селі Ігорівці, Софіївського району на Катеринославідині.

ВИТЯГ ІЗ ПРОТОКОЛУ

Слухали: 7. Доклад уповноваженого за продєлану роботу від д. Ши­рокої Григорівки, Ігоровки, Єлисаветовки й Мабурища.

Ухвалили: 7. Прекратить способи розго­нить досвітки, позаяк це явище «обичая», а стараться викори­стовувати випадок якогопебудь «бєзобразія» з таким рахунком, щоб між посіщающими досвіт­ки на грунті «бєзобразія» зав'язался суд...

Не треба, товариші, використовувати так досвітки. Треба трохи інакше...

Досвітки можна використати, і навіть добре, обернув­ши їх у вечірку розмов на які хочете теми... Треба тільки

балакати не про ті справи, що нижче від очкура перебу­вають...

І буде гаразд...

А як ви зарядите так, щоб після кожних досвіток та «зав'язался суд»,— краще розженіть... Ну їх к лихій годині...

НЕ РОЗБІГАЙТЕСЬ, ХАЙ ВАМ ЩАСТЯ!

У селі Недогарках, Олександрійської округи на Катеринославщині, схибив трохи голова сільради П'ятак... Дружи­на його била за «гречку»...

П'ятак сам з цим ділом не впорався й поставив справу на засіданні сільради, де й ухвалив приструнити свою дружину... >

За це ми його й скубонули трохи в газеті...

Скубонули, щоб думав голова головою, що він робить як офіціальна особа...

А він, прочитавши реп'яшка й «побалакавши» з цього приводу з райвиконкомом (райвиконком його, пишуть нам, викликав для пояснення), узяв та й дременув із села... Утік... Залишив і «уверенную» сільраду, все залишив і «рановранці та ранесенько» на підводу й ходу в світ, як у нову копійку...

Кинулася сільрада — нема голови!

До райвиконкому:

— Чи не бачили ви нашого голови? Чотири вже дні — як і нюхали...

Райвиконком до міліції:

— Голова Недогарської сільради втік! Розшукайте й «водворіть» на місце, бо без власті на селі...

І шукають тепер...

Так отака штука трапилась!

Таке, хоч не пиши, а то в розгоні влади обвинувачува­тимуть...

Помилуйте, товариші! Не тікайте! Краще робіть так, щоб про вас вірші хароші поети писали!

А то, як порозбігаєтесь, що ж ми робитимемо?

ЗАЛИШТЕ ЦЕ...

Недавнечко оце ми писали про те, що царя Кирила вже цілий рік маємо...

І про те писали, що Кирило «збирається» до Радянського Союзу приїхати й з богом зацарювати...

Ми кепкували з царя і з усіх царів на світі, думаючи, що в нас, уже нема таких людей, що так чи інакше згадували б про царські часи й про царський «прижим»,— і поми­лилися.

Є такі люди.

Купив один громадянин цукерок у державнім кондитер­ськім тресті... Приніс ті цукерки додому, розгорнув і зомлів...

Цукерки позавірчувано в папірці, а на тих папірцях дво­голового орла намальовано й отакого написано: «Царская карамель».

Опам'ятавшись, громадянин написав до нас довгого листа з докором, куди трест дивиться і куди ми дивимось.

Ми не знаємо, куди трест дивиться, а ми, правду казав­ши, не дуже часто їмо цукерки й такого дива не бачили...

Ми оце й переказуємо трестові:

— Залиште ці папірці, хай їм абищо.

Вам воно, може, й нічого, а споживач гнівається:

— Годі, мовляв, на восьмім році революції двоголові орли серед населення розповсюджувати!

Це — раз.

А друге — ось що. Потрапить отакао бамажка за кордон до «царя нашого Кирила», він і закричить:

— Ага. Не я казав? От вам уже й карамель на мою поша­ну роблять.

І до Англії, і до Франції:

— Дайте на «табачок», уже мене визнали. І дадуть.

— Залиште, кажу вам.

КЛУБ «ПРИЯТНОЙ»

Такий клуб, як нам пишуть, є в Синельникові... Гуртків там порозводилось чимало, і все гуртки дуже оригінальні.

«Огрівательний» гурток — це коли, сидячи на вікні хло­пець гріє руки біля серця в дівчини.

«Обнімательний» гурток — це коли на другім вікні одне одного обнімає цупко.

«Підручкательний» гурток — коли одне з одним по клубу під ручку гуляють і насіння лускають.

Гуртки понароджувалися самі собою стихійно, бо зав­клубом буває в клубі тільки раз на тиждень, а зборів членів клубу не було, та кажуть, що й надалі не буде.

Стінної газети видавати не можна. Видали були одну року 1924, так миші її поїли.

Керує клубом тов. Саша, вартова сторожиха. Керує, ка­жуть, так, що не всякі вуха витримають. Навчилася в клубі.

«Оригінальний» клуб!

МОЖНА ПОМЕРТИ «Доки встанеш, доки дійдеш...»

В даннім разі роль Омелька з безсмертного «Мартина Борулі» талановито виконало Харківське управління округи зв'язку.

7 квітня 1925 року до названого управління було наді­слано свідоцтво про хворобу (tbc) телефоністки Запорізь­кої міської станції Гойденкової, щоб послати її на курорт.

16 січня 1926 року управління повернуло свідоцтво на Запоріжжя з таким написом:

«За скінченням лікарного (?) сезону при цьому надсилає­ться документ про хворість телефоністки Гойденкової...»

І все...


Можна було б іще й так написати, продержавши свідоцтво в себе років зо два:

«За скінченням телефоністки Гойденкової надсилаємо...» і т. д.

«Медлительной», як писав про нас Іловайський, ми народ...

Дуже «медлительной»...

ЦЕ ДІЛО БОЖЕ

Полтавська губстрахконтора не за свою справу взялася... Розіслала обіжника такого змісту:

«В целях более быстрого производства массовых градобитий, правление считает необходимьгм...» і т. д., і т. ін.

От вам і маєте!

А що тоді бог робитиме, коли полтавські «страхи» самі масові «градобития будут производить»? Та ще й «более быстро». Киньте цю справу.

Ви хоч би встигли обслідувать та відшкодувати за граді Градобиття — боже діло.

І він, милосердний, хвала йому, не залишає нас своєю мил остю.

Б'є градом по совісті... За те й молимося йому...

НЕ ЗАБУВАЙТЕ ПРО ТЕ, ЩО МАНУФАКТУРИ В НАС НЕБАГАТО

Отже, бережіть і штани, і спідниці!

Це — гарячий заклик до харківського міськгоспу...

Закрив він з боку Чернишевської Комсомольський сквер, а з боку вул. Лібкнехта залишив одкритим.

Котрі, значить, граждани з вул. Лібкнехта йдуть, доходять сквером до Чернишевської, а там — стоп!

Не вертаться ж! Ну й перестрибують граждани через оградку.

А вона «спичакувата».

І летять шмаття із штанів та із спідниць.

І зойки, і прокльони...

А один гражданин, очевидно, антифізкультурник, зовсім оскандалився: глибше зачепився, ніж йому належало.

Довго, бідняга, сидів на ограді, з очима, повними жаху, болю й розпачу...

Не гаразд... Треба закривати з обох боків.

НУ Й НАРОД!

Такий тепер народ пішов заковиристий, що життя нема... Як тільки спотикнувся — так зразу:

— А протягніть, будь ласка, в газеті!

— А хіба так можна?!

— Хіба так ставляться до будови нового життя?! І хоч би було за віщо...

Ну от вам.

Село Басань, на Запоріжжі. Перше травня. Свято. Допо­віді. Дитяча вистава...

Зібралась молодь. Ждуть...

Нема доповідачів, нема керівника дитячого драмгуртка... Нікого нема...

З тим і порозходилися...

Виявляється: і доповідач, і кердрамгуртком, і представник з округи у місцевого батюшки на «балу» до ранку протан­цювали...

І все...


Так от за це й:

— Протягніть, будь ласка!

А за що «протягувать?» Хіба винуваті всі «кери», що в батюшки бал?!

Не одкладать же через те, що сьогодні Перше травня.

Пироги прохолонуть, смажене перестоє, морозиво роз­тане...

А потім пора ж, нарешті, зрозуміти, що танцювати з матушкою значно веселіше й легше, ніж визволяти тру­дящих усього світу від капіталістичного ярма... . То таки матушка, а то таки ярмо!

Прирівняли!

«ПУСТІТЬ ДУШУ НА ПОКАЯНІЄ»

Галасуватиму оце на всю Україну за старорежимного «поліцая».

За таку людину галасуватиму, що стоїть в усіх списках як людина дуже страшна, така страшна, що її й голосу ви­борчого позбавлено, й тавро йому таке на все його життя (ще дуже довге!) причеплено, що аж зашпори поза шкурою ходять, як ізгадаєш.

Поліцай! Ой, як страшно!

Страшилище те в Прилуках живе і С і ч к а р е м про­зивається.

Так отого самого Січкаря так сильно нашими законами «придавлено», що він, колишній стовп царату російського, заплакав:

— Порятуйте мене, бідного!

І пише, в чім же ж його рятувати:

«Народився я року 1903, на 12му році свого життя (1915 р.) скінчив я початкову

школу, й оддали тоді мене батьки до При­луцької волості вивчитись канцелярської премудрості... Пробув я там два місяці, а потім взяв мене становий пристав до себе розносити пакети за 1 крб. на місяць... Пробув я там сім місяців... Так за оті сім місяців у пристава я тепер і права голосу не маю, і тавро в мене «поліцай»...

І що ж би ви гадали?

їйбо: і голосу не має, і «поліцай»...

Прилуцький окрвиборком позбавив його права голосу.. Ой, умру: їй же богу, позбавив! А Січкар пише:

«Я в той час був тупим орудієм буржуазії і навіть не мав уявлення, що то за «револю­ція», та і такого слова не чув...»

Ой, умру: що з людиною зробили... Сам себе вже «тупим орудієм буржуазії» називає... А я за нього вже скажу, що не був він ні «тупим», ні «гострим орудієм», а був усього тільки хлопцем дванадцятилітнім...

От які прилучани: сказано в законі позбавляти бувших поліцаїв права — і край!

Умри на місці:

— Служив у поліції?

— Та я в пристава хату підмітав.

— Уyyl Фараон!

А скільки ж ото Січкарів батько з волосним писарем горілки були випили, щоб сина на канцеляриста вивести. І вивів на «тупе орудіє».

Прилучанні Ой, умру! Не мертвіть закону!

Це якби за старих часів усі такі «поліцаї» були, не було о отого знаменитого:

«Ми триста лет!»

Пустіть його, бо лусну зо сміху.

ЩО Ж ТУТ СМІШНОГО?

«Прошу написать фейлетона на таку тему: Посварилися чоловік і жінка і пішли до Запорізького загсу розлучатись. А діловод якраз кудись вийшов... Че­кали вони, чекали на того діловода, остогидло їм чекати.

вийшли вони на вулицю й помирилися. Зараз мирно собі живуть...»

І прекрасно! Поздоровте їх од нас! Щасти їм доле! Вчасно, значить, діловод вийшов! З чого ж тут сміятись?

НА ВСІ БОКИ

Секретар Недригайлівського райвиконкому — людина обережна. Живучи на цім світі, він і на той світ погля­дає...

Хто й зна, мовляв, як воно буде: може, й припечуть.

І бога не залишає на всякий випадок.

Роменська община «євангельських християн» телефоно­граму послала в Недригайлів:

«Общинє євангелістів. С'їзд євангельських християн 17 января в Ромнах».

Секретар РВК за ту телефонограму,— господи бла­гослови,— й резолюцію:

«Оголосити євангелістам під розписку.

Секретар РВК Литвиненко». Як ота баба, пам'ятаєте, в Руданського, що:

Найшла баба і Микиту. Святий чорта ціпить. Баба одну йому свічку, Другу чорту ліпить.

А коли бабу запитали:

Що ти, бабо, робиш? Та то ж вража сила.

А баба на те:

Чи у небі, чи у пеклі Скажуть вікувати. Треба всюди, добрі люди, Приятеля мати.

Так і недригайлівський секретар. Хитра людина.

МИ НІЧОГО НЕ МАЄМО ПРОТИ

Єсть, пишуть нам, при Підвисоцькому райземуправлінні (Уманщина) посада агротехніка. Сидить на тій посаді агро­технік і нічого, пишуть нам, не робить. Сидить собі й сидить. Вже й ніжка під його стільцем поламалась, а він сидить. На трьох ніжках сидить.

Селяни, пишуть нам, до нього не звертаються, бо все одно нічого не порадить.

Може б, пишуть нам, підсипать під нього десятків із три яєць, хай би на весну курчатка вилупив?! Все ж одно даром сидить!

Підсипте! Ми проти нічого не маємо. Хай справді вилу­пить. Курчата — штука непогана.

ATE Й БУДЕ

Задумали селяни села Закревського, Троїцького району (Одещина), збудувати школу. Почали.

Поставили стіни. Було це в 1925 році.

Потім припинили будову, бо коштів, чи що, не вистачило. Приїздить до села піп. Найшов хліва, вимив, вичистив, понавішував ікон, почав службу правити. Проповідує:

— Що ж це ви, православні! Отакі віруючі, а в хліві моли­тесь: не дійдуть ваші молитви з хліва до бога. Треба церкви.

Ну, тут ясно, куркулики підтримали, і за рік виросла церква. А школа як стояла з випнутими стінамиребрами, так і досі стоїть та розвалюється помаленьку. Отаке нам пишуть і запитують:

— Що ж воно буде, що такі ми мудрі: будували школу, а вийшла церква?

Що ж буде? А те й буде.

Попадете всі скопом у царство небесне, будете там по раю проходжатись, горіхи лускати, єрусалимську воду пить, святих у руку цілувать, грім робить із Іллеюпророком.

А діти ваші дивитимуться на небо, хитатимуть головами та проказуватимуть:

«Щастя ваше, татуні й мамуні, що ви так далеко!»

ПРИМІТКИ


До тому ввійшли твори, написані в період надзвичайно активної лі­тературної та громадської діяльності Остапа Вишні — протягом 1925— 1933 pp.

У цей час письменник стає вельми популярним серед читачів. З'явля­ються його збірки «Лицем до села» (1926), «Божеське (1926), «До чого лицем слід повернутися» (1926), «Коли в голові «лій» (1926), «Ану, хлопці, підтягнись» (1926), «Темна нічкапетрівочка» (1926), «Українізуємось» (1926), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився» (1926), «Вишневі усміш­ки кооперативні» (1927), «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Моя автобіографія» (1927), «Походження світу та інші оповідання» (1928), «Головполітосвіта та інші оповідання» (1928), «Охорона народного здо­ров'я та інші оповідання» (1928), «Дід Матвій та інші оповідання» (1928), «Життя татарчине та інші оповідання» (1928), «Про дядька Панаса та інші оповідання» (1928), «Різдвяний сон кобили вороної та інші опові­дання» (1928), «Страхіття та інші оповідання» (1928), «Чухраїнці» (1928), «Сійся, родися, жито, пшениця...» (1929), «Доброхем» (1929), «Про село» (1929), «Вишневі усмішки закордонні» (1930), «Ну й народ» (1930), «Як із Харкова зробити Берлін» (1930), «Як я не бачив Горького» (1930). Перевидаються збірки «Ану, хлопці, не піддайсь!» (1927), «Вишневі усмішки кримські» (1927), «Вишневі усмішки сільські» (1927), «Діли небесні» (1927, 1929), «Кому веселе, а кому й сумне» (1927), «Заплуталась божа справа» (1929),«Кримська ніч та інші оповідання» (1929). А також — «Вибрані твори» (1928), «Усмішки» в чотирьох томах (1928), «Усмішки» в двох томах (1929).

Деякі збірки, зокрема, «Ану, хлопці, не піддайсь!», «Вишневі усмішки сільські», «Дід Матвій та інші оповідання», «Діли небесні», «Кому веселе, а кому й сумне», «Походження світу», «Українізуємось», протягом кількох років витримують чотири, п'ять, а то й сім видань. У Г930 р. виходить по­вторне видання чотиритомника «Усмішок».

Остап Вишня багато їздить по республіці й країні: вій побував у шахтарів Донбасу, будівників Днілрельстану, трудівників села Барвінківського ра­йону на Харківщині, брав участь у Тижні української літератури в Москві, відвідав Ленінград і Баку. В червні — липні 1928 р. письменник лікувався в одному із санаторіїв поблизу Берліна. Тут з'явився цикл творів «Вишневі усмішки закордонні».

Остап Вишня входив до оргкомітету для підготовки Першого з'їзду радянських письменників, співробітничав як член редколегії в журналі «Червоний перець» і «Літературній газеті».

Моя автобіографія. Вперше надруковано окремим виданням: Моя авто­біографія— X.: Книгоспілка, 1927. Подається за першодруком.

C. 5. Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю)...— За новим стилем 13 листопада.

С. 9. ..вчилися ми разом із М. К. Зеровим.— Ідеться про Миколу Кос­тянтиновича Зерова (1890—1941), українського радянського літературо­знавця, поета й перекладача.

Горацій (Квінт Горацій Флакк, 65 — 8 pp. до н. е.) — римський поет.

Вергілій Марон Публій (70—19 pp. до н. е.) — римський поет.

Овідій (Публій Овідій Назон, 43 р. до н. е.— 18 р. н. е.) — римський поет.

Гомер — легендарний давньогрецький поет. Час життя Гомера визнача­ють по різному — від 12го до 7го ст. до н. е. З його ім'ям пов'язують ство­рення епічних поем «Іліади» та «Одіссеї».

Він — на Рим, я — на Шенгерієвку.—Йдеться про вступ M. Зерова до літературної групи «неокласиків», які орієнтувалися в основному на есте­тичні зразки античного мистецтва. Остап Вишня вже тоді почав писати про життя українського народу, зокрема, селянства.

«..мені тринадцятий минало» — рядок з поезії Т. Г. Шевченка.

С. 10. Як ударила революція — завертівся. Будував Україну.— Тут ідеться про соціальні ілюзії Остапа Вишні в період революції, коли він щиро вірив у відродження української державності під егідою Централь­ної ради.

Центральна рада — контрреволюційна буржуазнонаціоналістична орга­нізація на Україні. Створена 17 березня 1917 р. в Києві українськими бур­жуазними й дрібнобуржуазними націоналістичними партіями. Розігнана 29 квітня 1918 р. австронімецькими окупантами.

Тоді до св. Софії...— Ідеться про Софійський собор у Києві. «Просвіта» — культурноосвітня громадська організація на Україні. Заснована в грудні 1868 р. у Львові «народовцями» з метою поширення освіти серед народу. Мала філії в містах, бібліотеки й читальні в селах, видавала українською мовою популярну літературу, шкільні підручники тощо. В тій частині України, що входила до складу Російської імперії, «Просвіти» були створені на початку 20 ст., припинили існування в першій половині 20х років. На західноукраїнських землях «Просвіти» існували до 1939 р.

Тяжко було, але «ми перемогли*.— Йдеться про обивателів, які в роки революції та громадянської війни стояли осторонь від боротьби, а після перемоги більшовиків «примкнули» до Радянської влади.

Ну, а потім під'їхала «платформа», мене й посадили.— У 1920 р. Остапа Вишню арештували після повернення його до Києва з Кам'янцяПодільського, де на той час отаборилася контрреволюційна Директорія. Наступна фраза про те, що згодом його випустили і він уже з «платформи» не злазив», свідчить про рішучу підтримку письменником Радянської влади.

«Катехізис» — посібник з основ християнського віровчення, призначе­ний для початкового релігійного навчання віруючих.

Філарет (Дроздов Василь Михайлович, 1782—1867) — московський митрополит реакціонер; автор «Пространного'катехизиса», що вивчався в дореволюційній школі.

Соломонів «Оракул» — збірник афоризмів та загадок ізраїльськоіудей­ського царя Соломона (?—928 р. до н. е.).

C. 11. «Русский паломник»— щоденне ілюстроване видання. Виходило в Петербурзі (1885—1917).

Писати в газетах я почав у Кам'янці... за підписом Павла Грунського.— Остап Вишня має на увазі перші публікації своїх фейлетонів на сторінках кам'янецьподільських газет «Народна воля» і «Трудова громада».

Кримський Агатангел Юхимович (1871 —1942) —український радян­ський сходознавець, славіст і письменник, з 1919 р.— академік Академії наук УРСР.

Левицький Модест Пилипович (1866—1932) —український мовозна­вець, письменник і публіцист, автор «Граматики української мови».

В Харків «мене переїхали» 1920 року, в жовтні місяці.— Невдовзі після арешту Остапа Вишню з Лук'янівської тюрми, що в Києві, було пере­ведено до харківської тюрми на Холодній горі для продовження слідства. Оскільки ні в діях, ні в творах Остапа Вишні не було виявлено контрреволю­ційної спрямованості, його звільнили зпід арешту і згодом взяли на роботу до редакції «Вістей ВУЦВК».

«Вісті ВУЦВК» — українська республіканська газета. Виходила в Києві (1919, 1934—1941) і Харкові (1920—1934).

Блакитний 'Василь Михайлович (справжнє прізвище — Елланський, 1894—1925) —український радянський письменник, партійний і держав­ний діяч. Спочатку належав до партії українських лівих есерів (боротьбис­тів). З 1920 р.— член Комуністичної партії, в 1920—1925 pp.— член ЦК КП(б)У і ВУЦВК. Один з організаторів літературного процесу на Україні в першій половині 20х років.

«Книгсспілка» — українська видавнича і книготорговельна організація. Заснована 1922 р. в Харкові. 1930 р. перетворена на книготорговельне об'єд­нання — Вукоопкнигу.

С. 12. А ви, маститий, сопричислений до старої дегенераці'і...— Ідеться про графоманів «зі стажем», які полюбляли «опікати» молодих літераторів. (Плутаючи, ніби ненароком, слова протилежного змісту — «генерація» і «дегенерація»,— автор натякає на інтелектуальну недолугість самозакоха­них нездар).

«Селянська правда» — українська республіканська газета, орган ЦК КП(б)У. Виходила з 1921 р. в Харкові. В 1925 р. злилася з газетою «Радянське село».

Пилипенко Сергій Володимирович (1891—1943) — український радян­ський письменник, журналіст, один із засновників літературної організації «Плуг».

С. 13. Трохи ще про вплив полового збудження на процес творчості.— Автор пародіюс писання псевдовчених, які повульгаризаторському засто­совували психологічне вчення 3. Фрейда для тлумачення явищ культури, процесів творчості й суспільного життя.

«Вапніте» (Вільна академія пролетарської літератури) — літературна організація на Україні (1925—1928). Декларувала і боролася за високу якість літературної творчості. Об'єднані ВАПЛІТЕ письменники (П. Ти­чина, П. Панч, М. Хвильовий, М. Куліш, О. Довженко, В. Сосюра, М. Бажан, І. Дніпровський, Ю. Смолич та ін.) збагатили українську культуру творами значної художньої вартості. Проте ідейноестетичні гасла й заяви керівни­ків організації не завжди належно аргументувалися, що давало підстави

для звинувачень ВАПЛІТЕ в нечіткості політичної платформи та орієнтації на буржуазну культуру Заходу. В умовах гострої критики своєї діяльності ВАПЛІТЕ самоліквідувалася.

«Плуг» — спілка українських радянських селянських письменників. Заснована 1922 р. в Харкові; 1931 р. перейменована на Спілку пролетар­ськоколгоспних письменників. Існувала до 1932 р. Мала незаперечні заслуги в справі об'єднання талановитих тогочасних літераторів навколо партії. Творчій діяльності «Плуга» шкодив надмірний «масовізм» (праг­нення до кількісного розширення письменницького об'єднання за рахунок початківців, курс на створення багатьох периферійних філій, зниження ідейнохудожніх критеріїв).

...«ВУСПП» («Всеукраїнська спілка пролетарських письменників») — літературна організація на Україні (1927—1932). Спрямовувала тьорчість літераторів у русло соціалістичного будівництва, боролася проти ідейних збочень письменників. Члени ВУСПП (І. Микитенко, Л. Первомайський, О. Близько, І. Кулик, П. Усенко та ін.) збагатили українську літературу талановитими творами. З часом ВУСПП стала гальмом на шляху згуртуван­ня літературних сил: проголошувала шкідливі, спрямозаиі на політичну дискредитацію деяких письменників гасла типу «союзник або ворог», обстоювала штучно вигаданий «діалектичноматеріалістичний метод» художньої творчості. Керуючись вульгарносоціологічними критеріями, своїми настановами аж ніяк не сприяла творчому зростанню письмен­ників.

«Молодняк» — літературна організація комсомольських письменників України (1926—1932). За ідейноестетичною платформою була близька до ВУСППу. В літературному процесі займала конструктивні позиції, але часом виявляла недостатню теоретичну і художню зрілість. Так, молодняківці твердили, що римовані агітки важливіші ліричної поезії, що роман­тика і романтизм чужі для літератури пролетаріату.

«МАРС» («Майстерня революційного слова») — літературне угрупо­вання в Києві (1926—1929). Утворилося з колишньої «Ланки», що скла­далася з літераторів правопопутницького напряму. В період консолідації сил радянської літератури самоліквідувалося.

«Неокласики» — літературне угруповання на Україні в 20х роках, до якого входили М, Зеров, П. Филипович, M. Рильський, M. ДрайХмара, M. Могилянський, О. Бургардт. У своїй творчості ці письменники орієнту­валися на античну класику, проповідували культ «чистого мистецтва», уникали злободенної тематики. Згодом частина їх перейшла на позиції радянської реалістичної літератури.

«Бумеранг» (чи як він там зветься...).— Літературної організації чи угруповання під такою назвою на Україні не існувало. Можливо, Остап Вишня жартома назвав так літераторів, що належали до малочисельних, не відомих широкому загалу об'єднань.

Хвильовий Микола (справжнє прізвище та ім'я: Фітільов Микола Гри­горович, 1893—1933) — український радянський письменник.

Досвітній Олесь (справжнє прізвище та ім'я: Скрипаль Олександр Федо­рович, 1891—1934) —український радянський письменник.

С. 14. Нестор Літописець (11— поч. 12 ст.) — автор «Повісті минулих літ».

Остроміїр (християнське ім'я Іосиф) — новгородський воєвода ї посад­ник в 1054—1057 pp., замовник найдавнішого з тих, що дійшли до нашого часу, Євангелія, т. зв. ОсТромирового.

Я люблю березільців, франківців, одещан, заньківчан...— Автор має на увазі тогочасні українські театри: «Березіль», імені Івана Франка, Одесь­ку держдраму, імені Марії Заньковецької.

МОПР (МОДР) — Міжнародна організація допомоги борцям революції, створена в 1922 р. на основі рішень четвертого конгресу Комінтерну. Секція МОДР в СРСР існувала до 1947 р.

Авіохем (Осоавіахім) — Товариство сприяння обороні, авіаційному й хі­мічному будівництву; масова добровільна громадська організація, що існу­вала в СРСР з 1927—1948 р. Головними завданнями товариства були зміцнення обороноздатності країни, поширення військових знань серед паселення, виховання його в дусі радянського патріотизму.

«Геть неписьменність» — громадська організація трудящих України, створена з метою ліквідації неписьменності. Існувала в 20х роках.

Товариство «Змичка» — громадська організація трудящих, що займа­лася встановленням і зміцненням економічних і культурних зв'язків між містом і селом. Існувала в 20х роках.

Літературний клуб ім. Вас. Блакитного — клуб харківських літераторів у другій половині 20х — першій половині 30х років. Створений для прове­дення масової, культосвітньої, пропагандистської роботи, а також відпо­чинку письменників.

УСМІШКИ, ФЕЙЛЕТОНИ, ГУМОРЕСКИ 1925—1933

ЛИЦЕМ ДО СЕЛА

В середині 20х років Комуністична партія (більшовиків) України і уряд республіки зосередили особливу увагу на зміцненні економічних і культур­них зв'язків міста й села, розвитку на селі кооперації, зародків соціалістич­ного господарювання. На той час на Україні вже налічувалося близько п'яти з половиною тисяч колективних господарств. У лютому 1925 p. І Все­український з'їзд колгоспів намітив заходи по кредитуванню, землевпоряд­куванню й меліорації, агрономічному обслуговуванню, проведенню культ­освітньої роботи. Згадані важливі події й заходи, що знаменували докорін­ний переворот у житті українських хліборобів, викликали в Остапа Вишні прагнення вивчити ці процеси «зсередини» і відобразити у притаманному його творчості гумористичносатиричному ключі. Влітку 1925 р. він їде відпочивати до с. Мануйлівки Кременчуцької округи на Полтавщині. Враження від перебування в селі й відбиті в циклі оповідань, гуморесок і фейлетонів «Лицем до села». За свідченням Д. М. Біляєва, який у 20і роки вчителював у Мануйлівці, з написаного Остапом Вишнею того літа немає жодного твору вигаданого, взятого не з життя. (Див.: Живий Остап Вишня.—К.: Дніпро, 1966.—С. 104).

Назву циклу запозичено з рубрики «Вістей ВУЦВК». Більшість усмішок циклу вперше надруковано в липні — серпні 1925 р. на сторінках цієї газети, а також в «Селянській правді» та журналі «Нова громада». Наступ­

ного року ці твори з деякими текстуальними авторськими виправленнями вийшли окремим виданням.

Цикл подасться в повному складі, твори розташовані в тій послідовності, в якій вони друкувалися в збірці «Лицем до села» і в чотиритомному зібранні «Усмішок».

«Нова громада» — літературномистецький та науковий журнал, орган' Всеукраїнської спілки кооператорів. Виходив 1922—1931 pp. у Києві.

Те, до чого лицем слід повернутися. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК» — 1925.— 3 літ. Цією усмішкою починався цикл «Лицем до села».

Подається за виданням: Усмішки: В 4 т.— К.: ДВУ, 1930.— Т. І.— С. 108—115.

С. 20. Вони несуть яйця, вигрібають на вгородах насіння і правлять за «яблуко роздору» між чоловічою і жіночою половиною населення.— Тут натях на відомий давньогрецький міф: богиня незгоди Еріда, ображена тим, що її не запросили на весілля Фетіди й Пелея, кинула в натовп гостей яб­луко з написом «найпрекраснішій». Гера, Афіна і Афродіта пересварилися і звернулися до троянського царевича Паріса з проханням розсудити їх. Паріс присудив яблуко Афродіті. Богиня кохання віддячила йому: допо­могла викрасти Прекрасну Єлену. В переносному значенні: «яблуко незго­ди» — причина суперечок.

С. 22. ...бо в писанні сказано: «Не одним хлібом жива буде людина, а треба ще й до хліба...» — Жартівливий натяк на біблійний міф: з цими словами Мойсей звернувся до іудеїв після того, як бог дав йому скрижалі із заповідями: «...Не одним хлібом живе людина, але всяким словом, що виходить із уст господа» (Второзаконня, гл. 8, в. 3). Цей вислів є і в Євангелії (від Луки, гл. 4, в. 4; від Матфея, гл. 4, в. 4), де він приписується Христові. Значення виразу: людина не може обмежитися лише задово­ленням матеріальних потреб: духовні залити не менш важливі для неї.

Те, до чого і лицем, і мордякою повертаються. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1925.— 4 лип.

Подається за виданням: Усмішки.— Т. 1.— С. 116—120.

С. 24. Принцесу... Гессенську Алісу... перемогли, а мухи гессенської не переможуть.— В каламбурі обіграно титул останньої російської імперат­риці, дружини Миколи II, дочки великого герцога гессендермштадтського Людовіка IV (до заміжжя носила ім'я Аліси Вікторії Єлени Луїзи Беатріси) і назву небезпечного шкідника зернових культур.

С. 25. «Сільський господар» — кооперативне товариство, здійснювало постачання на село промислових виробів.

І ВУЦВК, і Раднарком, і Держплан, і УЕР, і., і... Вперше надру­ковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1925.— 5 лип., без назви, під рубрикою «Лицем до села».

Подається за виданням: Усмішки.— Т. 1.— С. 121—124.

С. 25. ВУЦВК — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет.

Раднарком — Рада народних комісарів.

Держплан — Державний плановий комітет.

УЕР — Українська економічна рада.

...сільська Рада, а найчастіше просто собі «спалком».— Остап Вишня кепхує з мовного покручу (від рос. «исполком»), котрий побутував тоді серед малописьменних селян.

С. 26. ...«дійсвительний тайний».— Автор має на увазі царського чинов• ника високого рангу — «действительного тайного советника».

Князі ШиринськіШахматови...— Мануйлівка здавна належала князям ШиринськимШахматовим. Про останню володарку села згадує у спогадах Д. М. Біляов: «...остання княжна ШиринськаШахматова, лібералкареволюціонерка... навіть каторги зазнала, і селяни її звали вже «стрижена бариня», таки немало добра зробила для селян, колишніх своїх кріпаків,— і землю задешево роздала, і княжий палац на школу перебудувала (а сама віку доживала в маленькому флігелі); побудувала сільський театр і громад­ську бібліотеку, безплатно давала відвідувачам чай, але щоб відвідувач обов'язково брав читати якусь книжку. Давала притулок і сховище для революціонерів... Жив у неї і М. Горький» («Живий Остап Вишня».— С. 109—110).

Колись було: «Чия земля?» — «Калитчина».— Натяк на багатія Калитку, персонажа п'єси І. КарпенкаКарого «Сто тисяч».

— А подивись, скільки там ти мені продналогу нацокав? — Ідеться про продовольчий податок, запроваджений у період непу замість продовольчої розверстки.

С. 27.— Усім губ... Усім окр... Усім рай... Усім сіль...— тобто, всім губернським, окружним, районним, сільським виконкомам.

Наркомос — Народний комісаріат освіти.

Наркомзем — Народний комісаріат землеробства.

Иаркомздрав — Народний комісаріат охорони здоров'я.

Наркомвнусправ — Народний комісаріат внутрішніх справ.

Наркомюст — Народний комісаріат юстиції.

ТАПУК — Товариство авіації та повітроплавання України.

Доброхім — Добровільне товариство друзів хімічної оборони та хімічної промисловості.

Добробут — Всеукраїнська кооперативна спілка для закупки і збуту продуктів тваринництва.

Наркомфін — Народний комісаріат фінансів.

«Вівчарство». Вперше надруковано в газ. «Селянська правда».— 1925.— 5—6 серп.

Подається за виданням: Усмішки.— Т. 1.— С. 125—128.

«Молочарство» (Ідилія). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1925.— 16 лип.

Подається за виданням: Усмішки.— Т. 1.— С. 129—131. > С. 29. «Тихесенький вечір на землю спадає...» — слова з популярного українського романсу.

Косовиця. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК»,— 1925.— 17 лип.

Подається за виданням: Усмішки.— Т. 1.— С. 132—135.

С. 31. ..лж доки не засурмлять сурми архангельські і не сяде «Оченашу» на престолі...— Остап Вишня пародіює картину кінця світу за есхато­логічними уявленнями віруючих про друге пришестя, антихриста і т. ін.,

далі — страшний суд над героєм за те, що він... не вгноював попелом ріллі.

С. 32. «Обчеську» валять!» — тобто косять сіно на громадському лугу.

Машини!!! Бперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1925.— 5 серп.— під заголовком «Та даймо машину!»

Подається за виданням: Усмішки.— Т. 1.— С. 136—140.

Коли чорна запаска ночі полтавської луг обгортає. (Елегія). Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1925.— 11 лип.

Подасться за виданням: Усмішки.— Т. 1.— С. 141—144.

«У колехтив!!!» Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1925.— 14 лип.

Подається за виданням: Усмішки.— Т. 1.— С. 145—151.

С. 39. «гуртовечортове»...— давній народний вираз, який вживали про­тивники комун для дискредитації соціалістичних принципів господарю­вання. Подальша оповідь про успіхи трудової артілі імені Леніна спростовує просторікування про безглуздість колективної праці.

Шестипільна сівозміна — сівозміна з шести полів, тобто науково обгрун­товане чергування сільськогосподарських культур і пару на території (в по­лях і по роках), яке супроводиться відповідною системою обробітку грунту і системою удобрення.

С. 40. ..мають трактора «фордзона» на 20 сил...— На той час каша країна ще не мала власного розвинутого сільськогосподарського машино­будування і закуповувала трактори за кордоном.

...бо хрюкають тридцятеро йоріаиирів...— Ідеться про породу свиней, виведену в 19 ст. у графстві Йоркшир (Англія).

А тов. Рубан (заступник голови колективної)...— тобто заступник голови правління трудової артілі імені Леніна.

С. 42. Ой на ставку качки пливуть, // Каченята крячуть. // Колективи добре живуть, // А селяни плачуть.— Очевидно, тогочасний сільський фольклор.

Коли в голові «лій». Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1925.— 15 лип.

Подається за виданням: Усмішки.— Т. 1.— С. 152—155.

С. 42. З батьком, знаєте, сперечатися, що рамкова краща, коли вони все своє життя з дуплянками провозились...— Ідеться про два типи вуликів.

Додан, Левицький, Рут — відомі пасічники.

С. 43. Хазяйство має двадцять щось десятин землі...— Десятина — стара одиниця виміру земельної площі, дорівнює 1,09 га (2400 кв. сажнів). Багатопілля — застаріла назва сівозмін з 5—6 і більше полями.

Як поліпшити своє господарство. (Багатьма перевірено). Вперше надру­ковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1925.— 7 лип.

Подається за виданням: Усмішки.— Т. 1.— С. 156—160.

Гінекологія. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1925.— 23 лип.

Подається за виданням: Усмішки.— Т 1.— С. 161—165.

«Сільська юстиція». Вперше надруковано в газ. «Селянська правда».— 1925.— 21 серп.

Подасться за виданням: Усмішки.— Т. 1.— С. 166—170.

Пошти шо й здря._ Вперше надруковано в газ. «Селянська правда».— 1925.— 12—13 серп.

Подається за виданням: Усмішки.— Т. 1.— С. 171—173.

«Темна нічкапетрівочка». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1925.— 8 серп.

Подається за виданням: Усмішки.— Т. 1.— С. 174—179.

«Шлях до соціалізму». Вперше надруковано в журн. «Нова громада».— 1925.— № 6.— С. 10—11.

Подається за виданням: Усмішки.— Т. 1.— С. 180—184.

«Божеське». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1925.— 21 лип.

Подається за виданням: Усмішки.— Т. 1.— С. 185—190.

С. 60. Граф Капніст тут жив колись...— Капністи— українські помі­щики на Лівобережній Україні у 18му — на початку 20го ст., графи. Походили з роду венеціанського дворянина (грека за національністю) Василя Петровича Капніста (? —1757). Його син — російський і україн­ський письменник В. В. Капніст.

«Леригія». Вперше надруковано в газ. «Селянська правда».— 1925.— 14 серп.

Подається за виданням: Усмішки.— Т. 1.— С. 191—194.

«Блажен муж іже не іде на совіт нечестивих». Вперше надруковано в газ. «Селянська правда».— 1925.— 19 серп.

Подається за виданням: Усмішки.— Т. 1.— С. 195—199.

Ярмарок. Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— Перша части­на — 1925.— 25 лип.; Друга — 1925.— 28 лип.; Третя — 1925.— 29 лип.; Четверта — 1925.— 31 лип.

Подається за виданням: Твори: В 2 т.— К.: Держлітвидав України, 1956.—Т. 1.—С. 41—62.

Як свідчить Д. М. Білясв у спогадах «Остап Вишня в Мануйлівці» (Див.: «Живий Остап Вишня».— С. 102—103). письменник під час відпочинку в селі виїжджав на ярмарки в Говтву, Козельщину й Омельник, навколишні села приблизно за двадцять кілометрів від Мануйлівки. Багаті враження від тих поїздок послугували йому матеріалом для цього твору.

Дід Матвій. Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».—1925.— 29 серп.

Подається за виданням: Усмішки.— Т. 1.— С. 232—244.

За свідченням Д. М. Біляєва, прототипом героя оповідання був Матвій Дерев'янко, який прожив довге й важке життя, а до всього мав ще й вельми колоритний характер та оригінальні звички. (Див.: «Живий Остап Вишня».— С. 104—105). Очевидно, Остап Вишня використав у творі деякі оповідки цікавого співрозмовника. Проте дуже сумнівно, що «і ні слова, і ні риски» не було «вигаданого ні у діда Матвія, ні в Остапа Вишні», як пише мемуарист. Життєві враження, безперечно, часто слугували основою для задумів

письменника, але багата фантазія відігравала в його творчості аж ніяк не останню роль.

С. 95. Пегрооський Григорій Іванович (1878—1958) —радянський дер­жавний і партійний діяч, в 1919—1938 pp.— голова ВУЦВК.

Псьол. Уперше надруковано в збірці «Лицем до села». Подається за виданням: Усмішки.— Т. 1.— С. 2Л5—249. С. 96. Куцак — обріз.

«Рибка плаває по дну». Вперше надруковано в збірці «Лицем до села». Подається за виданням: Усмішки.— Т. 1.— С. 250—255.

«Ппнобаба». Вперше надруковано в журн. «Нова громада».— 1925.— № 15.— С. 4—5.

Подається за виданням: Усмішки.—• Т. 1.— С. 256—259.

Село згадує. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1925.— 18 лип.

Подається за виданням: Усмішки.— Т. 1.— С. 260—265.

С. 104.— Денікін Антон Іванович (1872—1947) — генераллейтенант царської армії, головнокомандуючий контрреволюційними збройними си­лами Південної Росії під час громадянської війни. У 1919 р. за допомогою Антанти організував похід на Радянську Росію. В квітні 1920 p., після остаточного розгрому його армії на Північному Кавказі, втік за кордон.

С. 105. У земельний одділ підемо! — Тут натяк на можливий розстріл.

Держись, хлопці! Вперше з підзаголовком «Роман на 4 розділи з епі­логом і з мораллю» надруковано в журн. «Молодий більшовик».— 1925, груд,— 1926, січ.— № 1(4).— С. 10.

Подається за першодруком.

С. 107. КІМ (Комуністичний Інтернаціонал Молоді) — міжнародна організація революційних спілок трудящої молоді, що існувала в 1919— 1943 pp. як секція Комінтерну і діяла під його керівництвом.

«Мы молодая гвардия // Робочих и крестьян — рядки з популярної комсомольської пісні на слова російського радянського поета О. Безименського «Молодая гвардик».

Вискочили... За часом написання твір відноситься до 1925—1926 pp. Вперше надруковано в збірці: «Вишневі усмішки кооперативні».— X.: Плужанин, 1927.

Подається за виданням: Усмішки.— Т. 2.— С. 207—209.

С. 110. «Ой випила, вихилила!» — слова з української народної пісні.

Отака мати... Вперше надруковано в газ. «Радянське село».— 1926.— 14 січ.

Подається за виданням: Усмішки.— Т. 2.— С. 114—116.

С. 110. «... про Сарахвима Сарівськоео»... — Йдеться про Серафима Саровського (1760—1833), монаха Саровського монастиря в колишній Тамбовській губернії. Канонізований як святий напередодні першої росій­ської революції, коли реакційні кола всіляко намагалися посилити релі­гійні настрої в масах з метою відвернення трудящих від революційного руху. Відкриття мощей Серафима Саровського відбулося в 1903 р. за

участю царя Миколи II. Культ цього святого широко використовувався для церковномокархічної пропаганди.

Сбліх. Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1926.— 20 січ. Подається за першодруком.

С. 1І2. «...кінчався шкільний триместр...» — У двадцяті роки навчаль­ний рік у школах поділяеся на три семестри — осінній, зимовий та вес­няний.

«....зд столом сиділа методична трійка...» — В тогочасній школі педа­гогічним процесом керували методичні трійки за основними розділами програми — природа, праця, суспільство.

С. 113. Клас має шість ланок...— Клас поділявся на ланки. Кіль­кість ланок визначалася в залежності від числа учнів, яких у класі мало бути не більше сорока.

Та доки ж?! Уперше надруковано в жури. «Молодий більшовик».— 1926.— № 5 (18).— С. 16. Подається за першодруком.

«Молодий більшовик» — суспільнополітичний, літературнохудожній та науковопопулярний журнал сільської молоді. Орган ЦК ЛКСМУ; з 1928 p.— орган ЦК ЛКСМУ та Київського обкому ЛКСМУ.

С. 114. Гогенцоллерн Вільгельм.— Автор, очевидно, мас на увазі Вільгельма II, німецького імператора в 1888—1918 pp., скинутого з пре­столу Листопадовою революцією 1918 р.

Бережіть добро держави. Вперше надруковано в газ. «Радянське село».— 1926.— 8 квіт.

Подасться за першодруком.

«Радянське село» — республіканська газета, що видавалася в Харкові в 1920—1925 pp. Тепер — «Сільські вісті».

«Підкачала». Вперше з підзаголовком «Гумореска» надруковано в журн. «Нова громада».— 1926.— № 4.— С. 10—11.

С. 116. Охматдит — в СРСР: система державних, громадських і про­філактичнолікувальних заходів, спрямованих на охорону і зміцнення здоров'я матері й дитини.

Про діточок™ Уперше надруковано в газ. «Радянське село».— 1926.— 6 трав.

Подається за першодруком.

Степами таврійськими. (Подорож). Уперше надруковано в газ. «Ра­дянське село».— 1926.— 13 трав. Подається за першодруком.

С. 122. А Гнилим морем зветься північна частина Чорного моря, затоки, що в Мелітопольщину солоною водою врізується.— Очевидна помилка: Гниле море, або Сиваш,— це мілководна затока не Чорного, а Азовського моря.

«Тяжолі времена». Вперше надруковано в газ. «Селянин».— 1926.— 13 трав.

Подається за першодруком.

C. 124. Земський начальник... — У Російській імперії в 1889— 1917 pp.— службова особа з дворян. Контролював діяльність органів селянського громадського управління, був першою судовою інстанцією для селян.

Пристав...— Ідеться про станового пристава; в дореволюційній Ро­сії — начальник поліцейської дільниці в сільській місцевості.

Урядник, стражник — нижчі поліцейські чини в дореволюційній Росії.

Три сосни. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1926.— 22 трав.

Подається за першодруком.

Приводом для написання фейлетона стала міжнародна конференція з питань роззброєння, що відкрилася в Женеві 18 травня 1926 р. З пуб­лікацій тогочасної радянської преси (зокрема й у «Вістях ВУЦВК» від 19, 20, 21 травня 1926 р.) видно, що очікувана домовленість про найболю­чішу проблему потонула в демагогічних розумуваннях дипломатів про те, «що слід розуміти під озброєнням, од яких військових, господарчих, географічних та інших чинників залежить озброєння, з елементів яких складається озброєння мирного часу, морське, сухопутне та повітряне»... (Так дослівно було сформульоване одне з перших питань порядку ден­ного конференції). Про цю пустопорожню балаканину й ідеться в твори

С. 125. Ще в Версалі, коли знаменитий мир підписувався...— Автор має на увазі Версальський мирний договір 1919 p., укладений між держа­вами Антанти і переможеною Німеччиною.

Ліга націй — міжнародна організація, що існувала між першою і другою світовими війнами. Створена 28 квітня 1919 р. на Паризькій конференції держав — переможниць у першій світовій війні. Статут Ліги націй передбачав боротьбу за мир і безпеку народів, за роззброєння. Насправді вона стала знаряддям політики англофранцузьких імперіалі­стів. В Лігу націй входили 43, тобто, фактично, всі головні імперіалістичні держави, крім США.

«Сукно в степу» (Подорож). Уперше з підзаголовком «Подорож» надруковано в газ. «Радянське село».— 1926.— 23 трав. Подається за першодруком.

С. 127. Раковський Христіан Георгійович (1873—1941)—радян­ський партійний і державний діяч. У 1919—1924 pp.— голова Раднаркому УРСР.

С. 128. ...славнозвісний професор М. Ф. Іванов.— Ідеться про Михайла Федоровича Іванова (1871 —1935), радянського вченого в галузі тварин­ництва, який вивів асканійську породу овець та українську степову білу породу свиней.

«Нравствінна робота». Вперше надруковано в журн. «Всесвіт».— 1926.— № 11.— С. 2—3.

Подається за виданням: Усмішки.— Т. 3.— С. 186—191. С. 130. «Espero» — гатунок цигарок.

С. 132. ...до п'ять черв'яків і наштрахуєш...— тобто стягнеш до п'яти червінців штрафу.

Бердянськ. Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1926.— 20 черв.

Подається за першодруком.

Твір відкрив так званий бердянський цикл фейлетонів і гумористич­них нарисів, написаних Остапом Вишнею в червні — липні 1926 р. під час відпочинку на Азозському узбережжі. Нариси були видрукувані на сторінках «Вістей ВУЦВК». Подаємо шість із загальної кількості двана­дцяти назв цього циклу.

С. 132. ...берег моря Суражського...— В давньоруських літописах Азов­ське море називалося Сурожським (від м. Сурож).

Мапа — географічна карта.

С. 133. «1826 года стараниями князя Воронцова...» — Ідеться про князя Михайла Семеновича Воронцова (1782—1856), російського державного діяча, генералафельдмаршала. В 1823—1843 pp.— ново­російський генералгубернатор і намісник.

«...ногайці пішли двома «виходами» 1812 й 1855 року...» — Ідеться про масову еміграцію кримських татар у ці роки.

Пугач Омелько—Пугачов Омелян Іванович (1742—1775), донський козак, очолював найбільше у 18 ст. селянськокозацьке повстання 1773—1775 pp.

С. 134. «Рудзутака» клепають...— Мова йде про спорудження паро­плава, названого ім'ям видатного революціонера, державного і партій­ного діяча Яна Ериестовича Рудзутака (1887—1938).

С. 135. «Форд» — марка автомобіля, що випускався ка заводах аме­риканського підприємця Генрі Форда (1863—1947), який уперше засто­сував потоковомасове виробництво, засноване на стандартизації та конвейєризації.

С. 137. Наркомпоштель — Народний комісаріат зв'язку.

«Блаженні ізгнаншіє правди ради, яко тих єсть пляж на морі на Азов­ськім». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1926.— 29 черв. Фейлетон входить до бердянського циклу.

Подається за першодруком.

С. 139. Махно Иестор Іванович (1889—1934) — під його проводом на Україні (1918—1921) діяли анархістські загони. Після розгрому їх Червоною Армією втік за кордон.

«Ідеал». Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1926.— 4 лип. Нарис входить до бердянського циклу. Подається за першодруком.

С. 140. Завод Грієвза — так називався до революції Бердянський завод сільськогосподарських машин, що належав акціонерній компанії «Джон Грієвз і К°».

С. 141. Врангель Петро Миколайович (1878—1928) — барон, один з главарів контрреволюції на Півдні Росії. В квітні 1920 р. очолив так звану* російську армію в Криму. Після розгрому її Червоною Армією в листопаді того ж року втік за кордон.

Колчак Олександр Васильович (1874—1920) — один з главарів російської контрреволюції. В листопаді 1918 р. очолив об'єднані

білогвардійські сили в Сибіру і на Далекому Сході. Розстріляний за ви­роком Іркутського ревкому.

...а К° теж м'ялася, стояла перед отією, що й ви знаєте, платформою та чухалася: «Чи лізти, чи не лізти? — Автор має на увазі ту частину інте­лігенції, котра після революції не одразу стала на бік Радянської влади.

С. 142. ...«за Уральським хребтом, за рекой Іртишом...» — Імовірно, слова з тогочасної популярної пісні.

Птиця плаче. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1926.— 11 лип. Фейлетон входить до бердянського циклу. Подається за першодруком.

С. 144. Чи не за таке відношення до Денисовоі коси вилаяв у ювілей­ному числі вусорівського журналу «Украииский охотник и риболов» вусорівський поет Уралов всіх вусорівців? » — Ідеться про вірш Якова Уралова «До п'ятиріччя ВУСОРу», надрукований в шостому номері згада­ного видання.

ВУСОР — Всеукраїнська спілка мисливців і риболовів.

«Рибак рибака не дуже бачить навіть поблизу». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1926.— 17 лип. Нарис входить до бердянського циклу.

Подається за першодруком.

С. 146. Вукоопспілка — Всеукраїнська спілка кооператорів. С. 147. Всеукррибакспілка — Всеукраїнська спілка рибалок. С. 148. Книпович Микола Михайлович (1862—1939) —радянський вченийзоолог.

«Так ми ж народ тьомний». (Конспект до трагедії). Вперше надрукова­но в газ. «Вісті ВУЦВК.— 1926.— 6 серп. Нарис входить до бердян­ського циклу.

Подається за виданням: Усмішки.— Т. 2.— С. 218—222. С. 150. Гальперин.— Ідеться, очевидно, про якогось спритного хар­ківського ділка.

«Без голосу вовна». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1926.— 25 серп.

Подається за першодруком.

С. 151. Соколовський Олексій Никапорович (1884—1959)—україн­ський радянський агрогрунтознавець.

Райвиборком — районна виборча комісія. РВК — районний виконавчий комітет.

Ще про хвороби житлокооперації. Вперше з підзаголовком «В порядку обговорення» надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1926.— 12 верес.

Подається за першодруком. '

1926 р. на сторінках «Вістей ВУЦВК» відбувалася дискусія з проблем розвитку житлової кооперації. Звідси — підзаголовок.

С. 155. Буде нам тяжко «перші триста літ»...— Висміюючи міщанські сварки в комунальних квартирах, сатирик наголошує на необхідності «поглиблювати моральні борозни», тобто виховувати в людях елемен­тарну культуру співжиття, без якої, на думку автора, становлення жит­лової кооперації може затягнутися на... триста років.

«Гумористи». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1926.— 24 верес.

Подається за першодруком.

С. 156. НКОС — Народний комісаріат освіти.

ФКУ НКФ — Фінзїісосоконтрольне управління Народного коміса­ріату фінансів.

С. 157. ...збігати до Москви самому Григорію Івановичу...— тобто Петровському Г. І., голові ВУЦВК.

ХЦРК — Харківський центральний робітничий кооператив.

Не підгадьте, православні* Уперше надруковано в газ. «Радянське село».— 1926.— 26 верес. Подається за першодруком. С. 158. «Іже херувими» — релігійна пісня.

«1 хліб пекти, JІ Й по телята йти, // Коли б мені, господи, // Василя знайти»/.— Слова з української народної пісні.

Може, ще інсценізувати накажете? Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1926.— 6 жовт. Подається за першодруком. С. 160. РСІ — Робітничоселянська інспекція.

«Честь імєсм вас поздравіть». Уперше надруковано в газ. «Радянське село».— 1926.— 14 жовт.

Подається за першодруком.

С. 161. «Гряди, гряди, 11 Голубице моя» — слова з релігійної пісні. «Поооложил сси на главах їх вінці!..» — Автор пародіює релігійний обряд вінчання.

...«Релігія — опіум для народу»...— Вираз К. Маркса, який писав у праці «До критики гегелівської філософії права» (Вступ): «Релігія — це зітхання пригнобленої істоти, серце безсердечного світу, подібно до того як вона — дух бездушних порядків. Релігія є опіум народу». (К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори.— Т. 1.— С>385). Це висловлювання («Релігія є опіум народу») використовується і в праці В. І. Леніна «Соціалізм і релігія» (Ленін В. І. Повне зібр. творів.— Т. 12.— С. 133).

Національно, просто, а головне — приємно. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1926.— 24 жовт. Подається за першодруком.

С. 162. Шептицький Андрій (1865—1944) —глава уніатської церкви (з 1900 p.), один із натхненників українського буржуазного націона­лізму.

С. 163. Чикаленко Євген Харлампович (1861 —1929) —діяч україн­ського буржуазноліберального й культурницького руху кінця 19го — початку 20го ст. Видавець першої української газети «Рада» (1906— 1914), меценат української культури й науки.

«Український голос» — емігрантська газета.

«Ой горе, горе мні». Вперше надруковано в газ. «Радянське село».— 1926.— 5 листоп.

Подається за першодруком.

С. 163. Дев'ять літ ...як «камунія п'є нашу кров»...— Автор іронізує над бідканням обивателів про важке життя за Радянської влади.

Слухай, обивателю! Вперше надруковано' в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1926.— 7 листоп.

Подається за виданням: Усмішки.— Т. 3.— С. 165—169.

С. 166. 9й розряд...— У 20і роки посадовий оклад службовця залежав од встановленого йому фахового розряду.

С 167. Я прийшла до тебе вільною, як легіт гірських полонин... А ти причепив до мене «платформу». Ти жабою дряпався на ту «плат­форму», на всі боки озираючись...— Мова йде про міщанпристосуванців, які примітивно тлумаченими соціалістичними «платформами» ком­прометували ідеї революції. Видаючи себе за прихильників Радянської влади, вони клопоталися лише про власне благополуччя.

..л ти не можеш дати мені нічого без «комісій підвищення продуктив­ності», без колитетів «поліпшення якості»...— Обиватель підміняв справжню боротьбу за продуктивність і якість праці бюрократичною метушнею, всілякими організаційними псевдоноваціями тощо, а по суті, саботував соціалістичне будівництво.

Я могутньою рукою скинула з тебе кайдани національної неволі, а ти з пригнічуваних культур зробив посміховище, ти з задавлених мов зробив «собачі», ти красу національного відродження добачаєш тільки в «комісіях по українізації», куди тебе ломакою заганяти треба.— Йдеться про обивателя із зграї чорносотенських недобитків, які, причаїв­шись після революції, продовжували паплюжити мови раніше пригноб­лених націй, зокрема, й української, чинили прихований опір розвитку культур, розкутих революцією народів, а необхідну в республіці україні­зацію управлінського апарату саботували, зводячи її до звичайної фор­мальності.

С. 168. Шмендефер — азартна карточна гра.

А ми чим винуваті? Вперше надруковано в газ. «Радянське село».— 1926.— 18 листоп.

Подається за першодруком.

Зойк на ^дорозі». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1927.— 13 січ.

Подається за першодруком.

С. 169. ...«умер, бедняга, в больнице военной, // долго, бедняга, страдал».— Зразок тогочасного міського пісенного фольклору.

С. 170. «Перші хоробрі» — популярний у 20і роки вираз серед української творчої інтелігенції (так називали першовідкривачів у якійсь важливій громадській справі), взятий з вірша В. ЕллакаБлакитного «Удари молота і серця»: «Ми — тільки перші хоробрі, // Мільйон підпи­рає нас».

Сотенний уповноважений — уповноважений сільради на сто дворів для роз'яснення і здійснення практичних заходів Радянської влади.

А ти, Марку, грай! Уперше надруковано в журн. «Червоний перець».— 1927.— № 4.— С. 2.

Подається за першодруком.

С. 171. ...розпочинаючи видавати свій жургіал...— Ідеться про понов­лення у січні 1927 р. видання українського журналу сатири й гумору «Червоний перець». Заснований 1922 р. Виходив у Харкові з перервами в 1922, 1927—1934 pp.

Чемберлен Иевілл (1869—1940) — англійський державний діяч; у 1937—1940 pp.— прем'єрміністр Великобританії.

Болду'ін Стенлі (1867—1947) —англійський державний діяч; в 1923— 1924 pp.— прем'єрміністр Великобританії.

Черчіль УінстонЛеонардСпенсер (1874—1965) — англійський дер­жавний діяч; у 1908—1929 pp.— міністр ряду міністерств, у 1940— 1945 pp.— прем'єрміністр Великобританії.

..лише ноти навіть з приводу карикатури...— Йдеться про ноту анг­лійського уряду від 23 лютого 1927 р. з приводу карикатури на Чемберлена в газ. «Известия».

Вічна їм пам'ять. Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1927.— 14 квіт.

Подається за першодруком.

Як мене преса підвела (Факт). Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1927.— 5 трав. Подасться за першодруком.

Радіо. Вперше надруковано в журн. «Червоний перець».— 1927.— № 6.— С. 3.

Подається за першодруком.

Мисливство. Вперше надруковано в журн «Червоний перець».— 1927.— № 15.— С. 2.

Подається за першодруком.

Якість продукції. Вперше надруковано в жури. «Червоний перець».— 1927.— № 20.— С. 8.

Подається за першодруком.

«Чукрен». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1927.— 28 серп.

Подасться за виданням: Усмішки.— Т. 3.— С. 230—232.

С. 181. Атлантида — материк, який, за легендою, нібито існував у дав­нину між Європою і Америкою.

Ой корито, корито, І/ Повне води налито...— зразок тогочасної міщан­ської псевдонародної творчості.

С. 182. Ти скажи мне пачему...— зразок тогочасної міщанської псевдо­народної творчості.

«Віють вітри, // B/югь буйні, // Аж дерева гнуться — слова з україн­ської народної пісні.

Чухра'нщі. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1927.— 10 верес.

Подається за виданням: Усмішки.— Т. 3.— С. 233—240.

C. 183. ...від біблійської річки Сону до біблійської річки Дяну...— видозмінені назви річок Сяну й Дону, як і Дніпра й Дністра, також видозмінена назва Карпатських гір свідчать про те, що Остап Вишня висміює в памфлеті не якийсь «дивацький народ», а цілком певний психо­логічний тип українця.

Та хто й зна?! Живемо в Шенгерієвці. Православні.— Фраза вказує на те, що об'єкт сатиричного насміху автора — денаціоналізовані україн­ці з втраченим почуттям власної гідності й невігласи в історії свого народу.

С. 184. Уперто покірлива рослина. Хороша рослина.— Хвалебний па­саж чухраїнців про соняшник — натяк на рабську натуру тих наших зем­ляків, які призвичаїлися до свого принизливого суспільного становища.

..матеріали сильно потерпіли од тисячолітньої давнини, а декотрі з них й понадривані так, ніби на цигарки...— Натяк на нехлюйське ставлення чухраїнців до своїх історичних реліквій.

...чухраїнці накривали глечики з молоком поезією: настільки в них була розвинена вже тоді культура.— Автор висміює тих, хто байдуже ста­виться до культурних надбань свого народу.

С. 186. Perpetuum mobile (латин.) — вічний двигун.

Це вам не бандитизм.— Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».'— 1927.— 12 жовт.

Подається за першодруком.

С. 187. Командувачем Ростовського фронту від Ростова до Новобатайська з 24 серпня 1917 р. до 13 червня 1918 року.— Очевидна неточ­ність. Ростовського фронту не існувало. Мова йде, певно, про війська, що на Ростовському напрямі чинили опір Денікіну в 1918—1919 pp.

С. 188. ...«тогда считать мьг стали рани, // товарищей считать» — рядки з поезії М. Ю. Лєрмонтова «Бородіно».

Кишинське РКВД — Кишинська районна комісія взаємодопомоги.

Універсал. Уперше надруковано в журн. «Червоний перець».— 1927.— № 21.— С. 2. Підзаголовок: «До земляків своїх, на Україні й поза Украї­ною сущих». Твір підписано: «Червоний перець».

Подається за першодруком.

С. 190. Пілсудський Юзеф (1867—1935)—польський державний і військовий діяч, маршал. У 1918—1922 pp.— диктатор польської бур­жуазнопоміщицької держави. З 1926 р.— глава «санаційного» режиму.

Пуанкаре Раймон (1860—1934) — французький політичний діяч; прем'єрміністр в 1912 p., президент Франції — в 1913—1920 pp.

До тих, що поза Україною сущі. Вперше надруковано в газ. «Радян­ське село».— 1927.— 7 листоп. Подається за першодруком.

С. 191. Ви з нас тільки ж 300 літ пили й пили, а ці, мабуть, і за 1000 років не вгамуються.— Звертаючись до білогвардійської еміграції, яка поширювала всілякі небилиці про життя в СРСР, Остап Вишня висміює брехні про «більшовицьке людоїдство» тощо. Пародіюючи ворожі писання про страшне майбутнє Радянської України, він ніби ненароком нагадує колишнім царським посіпакам про 300річне «благоденство» українців у складі «тюрми народів», як називав дореволюційну Росію В. І. Ленін.

ЦВК СРСР — Центральний Виконавчий Комітет СРСР.

С. 192. А як коли неспокійний заявить, було, вам про те, що йому треба, пошлете його, спасибі вам, або в Вологодську губернію, або у Наримський край. Сидить він там собі тихо та мирно, й не ворушиться.— Сатирик нагадує колишнім царським підніжкам про те, що вони за най­менший протест проти існуючого порядку «неспокійного» відправляли в заслання в Сибір або на Північ.

Колись і тепер. Уперше надруковано в газ. «Радянське село».— 1927.— 7 листоп.

Подається за першодруком.

С. 193. Мазепа Іван Степанович (1644—1709) — гетьман Лівобереж­ної України в 1687—1708 pp.

«Ой за гаємгаєм, гаєм зелененьким» — українська народна пісня. «Боже, царя храни» — гімн російських монархістів. «Коль славен наш господь» — релігійна пісня.

«Во саду лі, в огороді».— Йдеться про російську народну пісню «Во саду ли, в огороде».

С. 194. ...перейдіть з нашого Поділля... за річку Збруч — і зразу вас за грати.— Кордон Радянської України з буржуазною Польщею прохо­див до 1939 р. по річці Збруч.

А чи маєте ви хоч би ж у тійтаки Польщі український суд? — Автор має на увазі утиски, яких зазнавало українське населення, що прожи­вало на території буржуазної Польщі.

З вашими преміями... Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1927.— 20 груд.

С. 196. ...а тебе... на цугундер — тобто притягнуть до відповідальності.

Відьма. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1928.— 4 січ. Подається за першодруком.

С. 199. Іона Азраілович Вочревісущий — псевдонім українського ра­дянського журналіста і літератора Миколи Новицького.

Петро Лісовий — псевдонім українського радянського письменника Петра Свашечка (1892—1943).

Марія Яковлівна — співробітниця газети «Вісті ВУЦВК».

Хоч немає рими, так зате є смак. Уперше надруковано в газ. «Радян­ське село».— 1928.— 6 січ. Подається за першодруком. С. 200. ТВД — Товариство взаємної допомоги. С. 201. Райначміл — начальник районного відділу міліції.

«Дорогу жінці». Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК»,— 1928.— 25 лют.

Подається за першодруком.

С. 202. ОЗУ — окружне земельне управління.

На руднях. Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1928.— 27—28 берез.

Подається за першодруком.

С. 203. Панів Андрій Степанович (1899—1942) —український радян­ський поет.

C. 206. «Спартак» — напевно, тогочасна назва одного з харківських готелів. ■

С. 207. Бесемерооа піч.— Автор має на увазі бесемерівський про­цес, тобто технологічний процес виробництва сталі. Назва — за прізви­щем Г. Бессемера (1813—1898), англійського винахідника.

Райспілка — районна спілка кооператорів.

С. 211. Тичина Павло Григорович (1891 —1967) —український радян­ський поет, державний та громадський діяч, академік АН УРСР (1929), Герой Соціалістичної Праці (1967), лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1962).

Леська. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1928.— 7 листоп.

Подається за першодруком.

С. 212. Соколянський Іван Панасович (1889—1960) — радянський ученийдефектолог, один з організаторів науководослідних інститутів педагогіки (1926) і дефектології (1929) на Україні.

С. 213. «По морям, морям, морям, 11 Ньшче здесь, а завтра там!» — слова з популярної на той час пісні.

«Ми молоді весняні квіти...» — слова з пісні «Інтернаціонал юнаків».

Щось у лісі ререпнуло, II Баба з дуба гегепнула, // Так тобі, бабо, й треба, II Щоб не лазила на небо — слова з української народ­ної жартівливої пісні.

С. 214. Сидітиме до того часу вже кріпко «Пролетар на крилі*...— Ідеться про розвиток в СРСР авіації.

...уже в Харкові Есхар засяє...— Всхар (Електричне селище Хар­ків) — селище міського типу в Харківській області. З'явилося в 1927 р. у зв'язку з будівництвом Харківської ДРЕС.

...а в Електрополісі Дніпрельстан світлом вулиці позаливає...— Мова йде про селище будівників Дніпровської гідроелектростанції.

На Гончарівці. Вперше надруковано в альманасі «Літературний ярма­рок».— 1928.—Кн. 1 (131).—С. 202—208. Подасться за першодруком.

«Літературний ярмарок» — український альманахмісячник. Виходив у Харкові в 1928—1929 pp.

С. 214. КвіткаОснов'яненко Григорій Федорович (справжнє прі­звище — Квітка; літературний псевдонім — Грицько Основ'яненко, 1778— 1843) —український письменник, прозаїк і драматург.

..Jde хотів був ти посватати...— Ідеться про п'єсу Г. КвіткиОснов'яненка «Сватання на Гончарівці».

С. 215. ...де колись попід тином тікав Прокіп Шкурат до «вольної»...— Автор має на увазі так звані «питейные заведення» в дореволюційній Росії, в яких дозволявся вільний продаж горілки.

Межлаук Валерій Іванович (1893—1938) — радянський державний і партійний діяч.

К 2 — марка паровоза.

Леус — імовірно, відомий тодішній кравець на Гончарівці.

«Slem» — назва німецької фірми, яка поставляла в СРСР велосипеди.

«Яблуневий полон* — п'єса українського радянського письменника Івана Даниловича Дніпровського (справжнє прізвище Шевченко, 1895— 1934).

Хусточка моя шовковая, // Обітри мої слізоньки, // Нехай же, нехай же від їх II Полиняють квітоньки.— Рядки з української народної пісні.

С. 216. Де ти ходиш, де ти бродиш, / / Сербіяночка моя,// Пузирки в кармані носиш, // Отруїсь хатіш міня.— Зразок тогочасної міщан­ської псевдонародної пісенної творчості.

Померли з самогонки, коли віки притрусили «вольні», коли революція позачиняла «марнопольки».— Ідеться про вживання алкоголіками спир­тових сурогатів після ліквідації вільного продажу горілки і так званих монопольок, в яких провадилася до революції державна (монопольна) торгівля горілкою. В народі ці заклади й називали «марнопольками».

Як уволю я нап'юся, // Чорта й жінки не боюся, // Спи, жінко, спи! — Рядки з української народної пісні.

/ тільки Стецьки, Одарки та «одставні салдати Скорики»...— Імена персонажів п'єси Г. КвіткиОснов'яненка «Сватання на Гончарівці».

С. 217. Бестужівські курси — жіночий вищий навчальний заклад у царській Росії. Засновані в Петербурзі 1878 р.

С. 218. «Я упрекать тебя не стану, я не смєю, // Ми так давно і так нелєпо розошлісь, 11 Но я любіл тебя, і ти била моєю, / J Зачєм же ти ушла? І/ Вереенісь!» — рядки з популярного тогочасного романсу.

С. 219. «Ліш умсй за дєло взяться, // Можна всюди пожівляться, // В поле бий, колі, рубі,— // Дома дєнєжки бері*.— Слова з пісні Скорика в п'єсі Г. КвіткиОснов'яненка «Сватання на Гончарівці». (Порівняно з оригіналом — орфографія дещо змінена).

З Новим.» Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1929.— 1 січ.

Подається за першодруком.

С. 220. «І хліб пекти, II Й по теляти йти...— Див. приміт. до твору «Не підгадьте, православні!»

З богом до роботи. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1929.— 12 січ.

Подається за першодруком.

Ґвалт! Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК.— 1929.— 1 берез. Подається за першодруком.

Переплутали. Вперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1929.— З квіт.

Подається за першодруком.

С. 224. Муздраміп — музичнодраматичний інститут. Створений у Хар­кові 1923 р. в результаті реорганізації консерваторії. Існував до 1934 р.

КНС — комітет незаможних селян (комнезам). Комнезами — кла­сові організації селянської бідноти на Україні в 1920—1933 pp., ство­рені для здійснення аграрної і продовольчої політики Комуністичної партії, захисту інтересів бідноти й середняків.

Розмова на межнику. Вперше надруковано в газ. «Радянське село».— 1929.— 24 лнп.

Подасться за першодруком.

От вам і жарт! Уперше надруковано в газ. «Вісті ВУЦВК».— 1933.— 24 жовт.

Подається за першодруком.

С. 227. МТС (Машиннотракторна станція) — державне сільськогос­подарське підприємство для виробничотехнічного і організаційного обслу­говування колгоспів на договірних засадах. Функціонували в 1928— 1958 pp.

Перестрах. Уперше надруковано в журн. «Червоний перець».— 1933.— № 2.— С. 3.

Подається за першодруком.

С. 230. ...а ще звали те місто ім'ям цариці...— Ідеться про Катерино­слав (тепер — Дніпропетровськ),

МИСТЕЦЬКІ СИЛУЕТИ

Цикл, до якого увійшло 11 «силуетів», надруковано в лютому— квітні 1928 р. на сторінках додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут».

До видання включено всі твори в тій послідовності, з якою вони з'являлися в світ.

Анатоль Петрицький. Уперше надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут».— 1928.— 11 лют. Подасться за першодруком.

Петрицький Анатолій Галактіонович (1895—1964) —український ра­дянський живописець і театральний художник, лауреат Державної пре­мії СРСР (1949, 1951).

С. 234. Соловцовський театр—театр «Соловцова». Існував з 1891 р. в Києві як Товариство драматичних акторів. На його базі в 1919 р. засно­ваний Другий театр Української Радянської республіки імені В. І. Леніна.

С. 235. Кричевський Федір Григорович (1879—1947) —український радянський живописець, заслужений діяч мистецтв УРСР з 1940 р.

Кричевський Василь Григорович (1872—1952)—український живо­писець, архітектор, графік. Брат Ф. Г. Кричевського.

Щербаківський Данило Михайлович (1877—1927) —український ра­дянський мистецтвознавець.

С. 236. «Гротеск», «Дім інтермедій» — назви київських дореволю­ційних театрів.

«Молодий театр».— Заснований у Києві 1916 р. на студійній основі як театр шукань. Працював під керівництвом Леся Курбаса. 1919 р. об'єднано з Першим театром Української Радянської республіки імені Т. Г. Шевченка.

Музична драма — перший український радянський оперний театр. Створений 1919 р. у Києві.

Мордкін Михайло Михайлович (1880—1944)—російський артист балету, балетмейстер і педагог. В 1918—1922 pp. працював у Києві в «Молодому театрі», Другому театрі Української Радянської респуб­ліки імені В. І. Леніна, Музичній драмі.

«Цар Едіп» — п'єса давньогрецького драматурга Софокла (бл. 496— 406 р. до н. е.).

«Горе брехунові» — п'єса австрійського письменника Ф. Грільпарцера (1791 — 1872).

«Чорна пантера».— Йдеться про п'єсу «Чорна пантера і білий вед­мідь» українського письменника В. Винниченка (1880—1951).

«Вертеп» — спектакль у «Молодому театрі». Прем'єра відбулась у грудні 1918 р. Режисер — Лесь Курбас. Художник — Анатоль Петри­цький.

«Затоплений дзвін» — п'єса німецького письменника Г. Гауптмана (1862—1946).

«Жізель» — балет французького композитора А. Адана (1803—1856).

Зимін Сергій Іванович (1875—1942) — російський театральний діяч. 1904 р. організував у Москві оперну трупу, що започаткувала оперний театр. 1917 p., коли театр став державним, працював у ньому як член дирекції. В 1922—1924 pp.— голова акціонерного товариства «Вільна опера» С. І. Зиміна.

Театр Корша — російський драматичний театр, найбільший приват­ний театр в Росії. Заснований 1882 р. театральним підприємцем Ф. Коршем. Існував до 1932 р.

«Кривий Джіммі» — російський театр естради. Створений у Києві 1919 р. Сезон 1922—1923 pp. перебував у Москві. 1924 р. увійшов до складу Московського театру сатири.

Театральний музей імені Бахрушина — Центральний театральний музей СРСР. Заснований 1894 р. О. О. Бахрушиним. В музеї нараховується близько півмільйона експонатів з історії російського, радянського і зару­біжного драматичного і музичного театру.

«Вій» — музичний гротеск Остапа Вишні за творами російського письменника М. Гоголя (1809—1852) та українського драматурга М. Кропивницького (1840—1910).

«Пухкий пиріг» — п'єса російського радянського драматурга Б. Ромашова (1895—1958).

«Мандат» — п'єса російського радянського драматурга М. Ердмана (1902—1970).

«Сорочинський ярмарок».— Ідеться про оперу російського компози­тора М. Мусоргського (1839—1881). «Корсар» — балет А. Адана.

«Князь Ігор» — опера російського композитора О. Бородіна (1833— 1887).

«Вільгельм Тель» — п'єса німецького поета і драматурга Ф. ШІллера (1759—1805).

«Тарас Бульба».— Ідеться про оперу українського композитора М. Лисенка (1842—1912).

«Червоний мак» — балет російського радянського композитора Р. Глієра (1874—1956).

Лесь Курбас. Уперше під рубрикою «Мистецькі силуети» надруко­вано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут».— 1928.— 18 лют.

Подається за першодруком.

Курбас Лесь (Олександр) Степанович (1887—1942)—український радянський актор, режисер, педагог. Засновник і керівник колективів «Тернопільські театральні вечори» (1915—1916), «Молодий театр» (1917—1919), «Кийдрамтс» (1920—1921), «Березіль» (1922—1934). Проводив експериментальну і навчальну роботу в театрі. Виховав поко­ління відомих акторів і режисерів (Д. Антонович, А. Бучма, В. Василько, О. Сердюк, В. Чистякова).

С. 237. Мейерхольд Всеволод Еміліио^ич (1874 —1942) — російський радянський режисер.

С. 238. Янович Степан Пилипович (справжнє прізвище — Курбас, 1862—1908) —український актор і режисер. Батько Леся Курбаса.

С. 239. Терещенко Марко Степанович (1894 1942) — український радянський актор і режисер.

Меллер Вадим Георгійович (1884—1962) —український радянський театральний художник.

«Гуцульський театр» Гната Хоткевича.— Українська музичнодрама­тична аматорська трупа (1910—1914), заснована українським письмен­ником, актором і мистецтвознавцем Гнатом Мартиновичем Хоткевичем (1877—1938) із селян у с. Красноїлові (тепер ІваноФранківська об­ласть). Гастролював у містах і селах Галичини, Північної Буковини та в Кракові; група учасників Гуцульського театру — в Харкові, Одесі й Москві.

... у театрі «Українська бесіда» ...— Йдеться про театр товариства «Руська бесіда» — Руський народний театр — професійнин'театр, заснова­ний 1864 р. при товаристві «Руська бесіда» у Львові. Існував до 1924 р.

«Маруся Богуславка» — п'єса українського письменника І. НечуяЛевицького (1838—1919).

«Живий труп» — п'єса російського письменника Л. Толстого (1828 — 1910).

«Сонце Руїни» — п'сса українського письменника В. Пачовського (1878—1942).

Ссдовський (справжнє прізвище — Тобілевич Микола Карпович, 1856—1933)—український актор, режисер, діяч дореволюційного і радянського театру. Брат І. КарпенкаКарого і П. Саксаганського. Грав у різних українських трупах. 1906 р. заснував власний театр, в 1921 —1923 pp. очолював Руський театр товариства «Просвіта» в Ужгороді.

С. 239—240. ... що з неї «пішли єсть» і березільці, і фрапківці, і шевчсиківці, і одещане, і заньківчане...— Автор має на увазі артистів теат­рів «Березіль», імені Івана Франка, імені Тараса Шевченка, Одеської держдрами, імені Марії Заньковецької.

С. 240. «Газ» — п'єса німецького драматурга Г. Кайзера (1878— 1945).

«Гайдамаки» — інсценізація поеми Т. Г, Шевченка, здійснена Лесем Курбасом в театрі «Березіль».

«Хігггнс».— Ідеться про сценічну композицію Л. Курбаса «ДжІммі Хіггінс» за романом американського письменника Е. Сінклера (1878— 1968).

«Народний Малахій» — п'сса українського радянського драматурга М. Куліша.

Олександр Довженко. Вперше під рубрикою «Мистецькі силуети» надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут».— 1938.— 25 лют.

Подається за першодруком.

Довженко Олександр Петрович (1894—1956) —український радян­ський кінорежисер і письменник. Один із засновників радянської кіне­матографії. Лауреат Державної премії СРСР (1941, 1949) і Ленінської премії (1959, посмертно). Автор фільмів «Звенигора», «Арсенал», «Земля» (на Всесвітній виставці в Брюсселі 1958 р. визнаний одним з найкращих фільмів усіх часів), «Аероград», «Щорс» та ін.

С. 240. «Вісті».— Ідеться про газету «Вісті ВУЦВК». (Див. приміт. до твору «Моя автобіографія»).

С. 241. «Третя Міиуапська» — кінофільм, поставлений 1927 р. А. Роммом.

«Полікушка» — кінофільм за однойменною повістю Л. Толстого, поставлений режисерами А. Саніним та Ю. Желябужським.

«Кіногазета» — видання української радянської кінематографії та кінопромисловості; 1928—1931 pp. виходила в Києві раз на два тижні, з 1931 р.— в Харкові раз на декаду.

С. 241. «Новий ЛЕФ» — журнал літературної групи «ЛЕФ» («Левый фронт искусетв»), який виходив 1927—1928 pp. під редакцією В, Маяковського. Літературноестетичні позиції «лефівців» були пов'язані з футуризмом.

Перцов Віктор Йосипович (1898—1980)—російський радянський критик і літературознавець.

С. 242. ... попрохав.» сертифіката.— Сертифікатами називалися білети деяких державних позик.

За цей період його праці він не був Довженком,— він був «Сашком».— «Сашко» — псевдонім, яким О. Довженко підписував свої карикатури і дружні шаржі.

Михайло Голинський. Вперше надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут».— 1928.— З берез. Подається за першодруком.

Голинський Михайло Теодорович (1890—1973) —український співак (тенор). Виступав у театрах України і Москви, а також Польщі, Німеч­чини, Італії, Франції та інших країн. З 1938 р. жив у Канаді.

С. 244. ... повертатися додому Холодною горою аж до Григорівського шосе...— Згадуються тогочасні райони Харкова.

С. 245. ...це було 2го січня 1893 року...— Авторська неточність. Голинський народився 1890 р.

Він скінчив... правничий факультет Львівського університету — тобто юридичний факультет.

Марко Черемшина (справжнє прізвище та ім'я — Семанюк Іван Юрійо­вич, 1874—1927) — український письменник і культурногромадський діяч.

«Паяци» — опера італійського композитора Р. Леонкавалло (1857 — 1919).

С. 246. Торонт — очевидно, друкарська помилка. Ідеться, певно, про місто на півночі Польщі Торунь.

«Тоска» — опера італійського композитора Д. Пуччіні (1858—1924).

... і вже простягає за ним руки Америка...— Михайло Голинський від початку своєї артистичної діяльності неодноразово діставав запро­шення до американських театрів.

«Галька» — опера польського композитора С. Монюшка (1819— 1872).

«Кармен» — опера французького композитора Ж. Бізе (1838— 1875).

«Аїда» — опера італійського композитора Д. Верді (1813—1901). «Жидівка» («Дочка Кардинала») — опера французького композитора Ф. Галеві.

«Лоенгрін» — опера німецького композитора Р. Вагнера (1813— 1883).

«Пригоди Гофмана».— Ідеться про оперу «Казки Гофмана» францу­зького композитора Ж. Оффенбаха (1819—1880).

«Турандот».— Ідеться про оперу «Турандот» Д. Пуччіні.

Йосип Гірняк. Вперше надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут».— 1928.— 10 берез.

Гірняк Йосип Йосипович (нар. 1895) — український актор. Дебютував 1914 р. в театрі товариства «Руська бесіда» у Львові. 1920 р. брав участь у створенні Українського драматичного театру імені І. Франка. З 1922 р.— актор театру «Березіль». З 1947 р. живе в Сполучених Штатах Аме­рики.

С. 247. «Пролетар» — щоденна робітнича газета, орган ЦК КП(б)У і Всеукраїнської ради профспілок. Видавалася в 1923—1935 pp., спочатку в Харкові, потім у Києві.

«Невольник» — п'єса М. Кропивницького.

С. 248. Великдень — християнське свято воскресіння Ісуса Христа.

Театр «Українська бесіда» — Див. приміт. до твору «Лесь Курбас».

Юрчак Василь Михайлович (1876—1914) — український драматичний актор. У 1896—1914 pp. працював у «Руському народному театрі» това­риства «Руська бесіда» у Львові.

Stella, Stellae, Stelli.— Імовірно, автор мав на увазі відмінкові форми грецького слова «Steie (стовп). Написання неточне.

«Січові стрільці» («Українські січові стрільці») — військові підрозділи в складі австроугорської армії під час першої світової війни. Існували до розпаду АвстроУгорщини (1918).

Коханенко Євген Теодорович (справжнє прізвище — Кохан, 1886— 1955) —український радянський актор і режисер. В 1922—1948 pp. (з перервами) працював у Київському драматичному театрі імені І. Франка.

Ібсен Генрік (1828—1906) —норвезький драматург.

Зудерман Гершн (1857—1928) — німецький письменник.

Гнат Юра з «молодняківцями» організовує театр ім. Франка.— Йдеться про створення Київського драматичного театру імені І. Франка.

Юра Гнат Петрович (1887—1966) — український радянський актор і режисер, один із засновників Київського драматичного театру імені І. Франка.

С. 249. Тобілевич І. К.— український драматург І. КарпенкоКарий.

Мольєр Ж.Б. (1622—1673) — французький драматург.

«Джіммі Хіггінс».— Див. приміт. до твору «Лесь Курбас».

«За двома зайцями» — п'єса М. Старицького (1840—1904).

«Пошились у дурні» — п'єса М. Кропивницького.

«Король бавиться» — мелодрама за твором В. Гюго.

«Мікадо» — п'єса Остапа Вишні та українського радянського письмен­ника М. Йогансена за твором англійських авторів А. Саллівена й У. Джільберта.

Сергій Дрімцов. Вперше під рубрикою «Мистецькі силуети» надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут».— 1928.— 17 берез. Подається за першодруком.

Дрімцов Сергій Прокопович (псевдонім — Дрімчеико, 1867—1937) — український радянський музичногромадський діяч, композитор, дири­гент, педагог. Учень Миколи Лисенка. У 1924 р.— один з організато­рів і ректор Харківського музичнодраматичного інституту.

С. 250. Гуго Ріман (1849—1919) — німецький музикознавець, осново­положник однієї з найвизначніших шкіл теорії музики.

С. 251. Інструктор МУЗО — інструктор музичної освіти.

..і на курсах УкрПУРу...— на курсах Українського політичного управління.

..і в Школі Червоних старшин — перша на Україні (в Харкові) школа, що готувала командирів Червоної Армії.

Василь Василько. Вперше надруковано в додатку до газ. «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут».— 1928.— 24 берез. Подається за першодруком.

Василько (справжнє прізвище — Міляєв, 1893—1972) Василь Степано­вич — український радянський режисер, актор і педагог. В 1926— 1928, 1938—1941, 1948—1956 pp. очолював Одеський український му­зичнодраматичний театр імені Жовтневої революції.

С. 252. ...був глядачем у «Чайному домі трезвості», де його дядько, великий аматор, «давав серцеві волю, що завело його в неволю».— Ідеться про аматорський спектакль за п'єсою М. Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю».


Каталог: authors -> Vyshnia
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Vyshnia -> Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка