В. Ф. Живодьор ректор соіппо, доцент, заслужений учитель України



Сторінка13/13
Дата конвертації03.11.2017
Розмір3.42 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

ПРЕДСТАВНИЦЬКА ДЕМОКРАТІЯ ТА

ФОРМИ ПОЛІТИЧНОГО ВІДЧУЖЕННЯ




Н. Амельченко

к.ф.н., доцент кафедри політології НаУКМА

У горизонті очевидностей сучасної політичної та політологічної думки, політичне відчуження постає як відcторонення більшості свідомих громадян від реальних процесів формування влади та контролю над нею, яке, вважається, “природньо” притаманним автократичним та тоталітарним режимам. Роботи Бурдьє сприяють поширенню цього горизонту розуміння політичного відчуження, що починається зі здивування (просто за Аристотелем, для якого здивування – початок пізнання) в тому, що сучасна представницька демократія не тільки не скасовує чинники політичного відчуження, але містить такий чинник у самій своїй суті – представництві.

В цьому контексті політичне відчуження постає як панування над індивідами та соціальними групами тих установ та персоналій– партій, парламентів, апаратів та лідерів, які “за визначенням” повинні відбивати інтереси своїх громадян або членів, а не панувати над ними. Такі феномени, як політичний абсцентеїзм, девальвація громадянської ідентичності, політичний елітизм, контроль над владою з боку найбільш потужних економічних гравців, є наслідками та проявами політичного відчуження.

Особливо загрозливою тенденцією в політиці стає вилучення громадянського контролю над владою. Цей процес обертається на появу такої влади, яка перебирає на себе всі функції захисту інтересів індивидів без участі самих індивидів. Цю “хворобу сучасності” (Ч.Тейлор) пропонується лікувати шляхом повернення до республіканського ідеалу формування всезагальної волі в процесі публічного політичного дискурсу (Ю.Габермас), або через впровадження механізмів демократії залучення (participatory democracy) як засобу подолання розриву в ланцюгу “народ – влада”. Але спільним для вищевказаних позицій є визнання того, що сучасне політичне відчуження – є спотвореною формою істинної західноєвропейської демократії (Ю.Габермас) або викривленням морального ідеалу автентичності (Ч.Тейлор). Бурдьє пропонуєть інший, більш реалістичний діагноз стану сучасної демократії, який пов’язує феномен політичного відчуження саме із суттю представницької демократії.

Принцип представництва народу, класу, соціальних груп, нації або етносу (хоча б на рівні декларації) лежить у підґрунті формування та легітимації інститутів сучасної демократичної влади. Але парадоксальною для політичної докси (спільних очевидних сенсів політичного життя), і продуктивною для політичної науки є обгрунтування П.Бурдьє положення, що процес політичного відчуження є закономірним наслідком притаманному представницькій демократії делегуванню влади (представництва), яке за рахунок певних механізмів обертається на узурпацію влади “уповноваженими особами” над тією групою, від якої вони й отримали владу. Тобто політичне відчуження є невідємною рисою представницької демократії.

Треба відмітити, що французький соціолог не дотримується анархістських поглядів про скасування всіх політичних інституцій та посередників між “народом” та партіями і владними структурами. Він визнає, що цей процес делегування є необхідним засобом конституювання групи та її інституалізації, що полягає в передачі своїх прав представникам в юридичному значенні цього терміну. В умовах представницької демократії певна група або організація не існують без регістрації у державних установах (Мінюсту, наприклад) та наявності представників, які здійснюють таку інституалізацію у формі створення аппарату, сукупності «звільнених працівників». Останні працюють виключно від імені та за дорученням групи. Але не тільки в юридичному, та й в більш широкому символічному сенсі групи не існує без процесу представництва: символічне представництво означає створення символічного образу певної групи у вигляді печатки, знамені, бренду, реклами тощо. Завдяки символічному представництву певна соціальна група у буквальному сенсі цього слова “впізнає себе”. Тому пролетаріат, який за своїм соціально-економічним становищем був вимушений постійно боротися за зняття політичного відчуження, постійно ж його й народжував у процесі організації в солідарну групу та усвідомлення спільних інтересів через своїх представників. Одже це парадоксально, але факт: щоб боротися за владу знедоленим масам людей, які не мають потужного економічного “аргументу”, треба йти на ризик політичного відчуження та постійно знімати його.

В якості безпосередньої причини політичного відчуження виступає узурпація влади представників та апарату. Апарат – це не просто сукупність “звільнених працівників”, а транцендентна, тобто незалежна від його складових та пануюча інстанція,- пануюча не тільки над членами групи, але й над самими представниками. Як можливо таке, що представники, які отримали владу та легітимацію влади від певної групи, здійснюють владу не тільки від імені групи, але й над членами групи? Чому священницька влада від імені Церкви перетворюється на владу над прихожанами? Чому аппарат політичної партії монополізує процес прийняття рішень, які рядові члени партії тільки “приймають” на партійних з’їздах та конференціях? Чому виконавча влада відноситься до законодавчої як до механізму прийняття рішень президента та його апарату, а самі “представники народу” розглядають народ у якості електорату, який підтведжує їхнї владні повноваження?

Процес політичного відчуження в найбільш прозорий спосіб досліджений Бурдьє як раз на прикладі політичних партій: cпочатку люди можуть збиратися разом та обговорювати спільні проблеми, але для вирішення цих проблем у спілкуванні з державою та іншими політичними інституціями необхідно призначити представників – вже сукупність яких створюють апарат або бюро. Поступово бюро не тільки перебирає на себе вирішення всіх питань, але й само розробляє порядок денний, питання, які потрібні обговорити та прийняти рішення – рішення теж готуються бюро, а члени певної організації тільки голосують за них. Тому співвідношення між членами організації та створеним ними бюро парадоксально перевертається: тепер зібрання членів повинно маніфестувати та легітимувати владу апарату. Головний результат такого “кунштюка” полягає в тому, що тепер не група делегує та призначає представників, а апарат повністю перебирає на себе функцію делегування у формі призначення делегатів на партійні зїзди, кандидатів у депутати від партії або організації, які формально затверджуються саме на зїздах, пленумах та зборах. По суті створюється феномен “представництва саміх представників” – депутати або партійні лідери, які вважаються представниками певних соціальних агентів, стають представниками тільки бюрократії. Завдяки такому “представництву самих представників” й народжується така трансцендентна сила як апарат. Тепер тільки апарат визначає, кому представляти групу або кого група повинна затвердити представником. Сам апарат призначає делегатів на з’їзд, які, як здається (в тому числі й їм самим) є представниками більш широкого загалу, але насправді є призначеними самим апаратом, що завжди краще знає “істинні потреби” організації та загрози її існуванню. Апарат монополізує легітитимуючу та символічну діяльність певної організації та соціальної групи. Склад “звільнених працівників” може змінюватись, окремі з них можуть робити помилки та підлягати покаранню, але апарат завжди правий, оскільки правове представництво народу постійно його відтворює.

Узурпація влади здійснюється внаслідок тонких механізмів, серед яких:

символічна номінація та влада;

метонімія, тобто ототожнення частини (апарату) з цілим (певною соціальною групою);

тотожнення апарату з вищою трансцендентною інстанцією, що виконую роль підсилення символічної влади апарату та доведення непогрішимості останнього.

Представники певної організації, виконуючи функції символічної (перш за все юридичної) номінації певних індивідів, набувають над ними символічної політичної влади, яка здійснюється без будь-якого насильства завдяки метонімії, тобто присвоєння частині (апарату) властивостей та повноважень цілого (групи) та визнання цих “цілісних” властивостей трансцендентними сутностями, які виходять за межі існування окремих індивідів.- нація, народ, кримська громада, церква, партія. Експлуатація “трансцендентних” властивостей групи відбувається представниками у такий спосіб, який Бурдьє назвав “ефектом оракула”. Цей феномен виникає як самоосвячення представників апарату через відношення до потужної сакральної сили, медіумами якої вони виступають. Представник навіть відмовляється від особистого займенника та каже завжди “Ми, профсоюз…”, або “Компартія вважає…, розчинюючи своє “Я” у високій та істинній інстанції. Як священник вважає себе представником Церкви, цього безособистісного цілого, так і депутат виступає як представник народу, трудящих тощо. Трансценденція соціальних агентів у формі “Церкви”, “Народу”, “Нації” або “Класу” виконує функцію легітимації влади “представників представників” та приховання того, що уповноважені від групи не є вже її представниками, а призначені апаратом й виконують завдання апарату. Трансцендентна інстанція виконує функцію таку ж, як мандат про непогрішимість папи римського, який завжди ототожнювався з церквою. Вона дає іллюзію “непогрішимости” політика. Та ще дає змогу представити свою волю та свої інтереси як волю божественну та трансцендентну: волю народу, виборців тощо. Це не означає, що не існують реальних ( а не тільки номінальних) спільних інтересів або стилю життя та мислення (габітусів у сенсі Бурдбє), але узурпація влади апаратом призводить до збереження певних “трансцендентних сутностей” у якості лише номінацій, яким нічого не відповідає в дійсності: не знаємо, чи є робочий клас або селянство у якості спільноти, не кажучи вже про суб’єктів політичної дії, але ці сутності постійно конструюються задля легітимації певних партій, які узурпували функції називати та мобілізувати своїх соціальних агентів без їхньої згоди на це. Наприклад, чи погодився певний робітник, щоб його “порахували” у якості соціальної бази партії невідомо, бо це робить не він, а апарат.

Політичне відчуження породжує й феномен політичного фетишизму - приписування окремим політикам, депутатам, міністрам та апаратам самостійного, незалежного від соціальних агентів (виборців, народу, соціальних груп) існування та самостійного досягнення дивовижних властивостей у формі харизми або певного шарму. Тут сила групи перетворюється на чудові властивості політиків та владних структур (апарату президента, партійне бюро тощо), тому “магічна” харизма є результатом перенесення на політика та владні інстанції довіри та сподівань багатьох соціальних агентів, які за рахунок такого відчуження й виступає як магічна сила. Тому політичний фетишизм призводить до не раціонального, а міфічно-магічного сприйняття окремих політиків та органів влади. Міфічність означає перетворення останніх на героїв або месій, які в боротьбі з хтонічними чудовиськами або демонами захищають та очищують наш соціально-політичний простір. Магічність полягає у сподіванні на те, що слово та харизма політиків дивовижно перетворяться на справи незалежно від раціональної програми щодо заходів подолання кризи, наявність однодумців та компромісу з опозицією. Таке сприйняття політиків ніякого відношення немає ні до діяльності очолюваних ними установ, ані до раціональних аргументів у вигляді цифр зростання або падіння валового доходу або робочих місць тощо. Відчуження населення від влади проявляється в тому, що влада зовсім не асоціюється у нашого громадянина з собою, своїм оточенням, місцевою громадою або навіть районною місцевою адміністрацією, місцезнаходження влади для наших громадян – це столиця, звідки й очікується вирішення всіх проблем шляхом “появи месії”. В цій ситуації кожні вибори перетворюються на “останній” бій за істинного виразника народних сподівань.

Самоототожнення апарата з певною групою (робітничим класом, народом, паствою, громадаю) не є виключно свідомою ідеологічною діяльністю, воно здійснюється несвідомомо як представниками певної групи, так і самими апаратчиками. Тому політичний фетишизм притаманний не тільки “підступним” представникам, але й самим членам. Звільнитися від нього можна через розвінчання ідентичності цілого (групи) та частини цілого (апарату). Здавалося б, можна просто встати та сказати “Ви, представники апарату, без нас не є представниками, а тому права представляти групу можна позбавити”, але потужний механізм самої представнцької демократії постійно відтворює фатальну залежність органіції від представників. Особливо ці тенденції притаманні партіям лівого політичного спектру, масовим, за термінологією Дюверже, партіям, які створювалися за структурним принципом “секції” тобто шляхом формування осередків партії, керівництво яких хоча б формально обиралося демократичним шляхом. Постійна діюча секція з її не тільки виборчими, але й виховними функціями, як винахід західноєвропейських соціалістів був перейнятий багатьма право-центристськими партіями. Але завдячуючи своїм існуванням всезагальному виборчому праву і, на думку Дюверже, будучи найбільш адекватними представницькій демократії партіями, останні, судячи з аналізу Бурдьє, найбільше потерпають від політичного відчуження. Вже в 50-х роках минулого століття Дюверже зазначив кризу саме таких партій внаслідок “їхнього обуржуазення”.

Принципи класифікації політичних партій М.Дюверже, що давали типологію політичних партій та тенденції їх розвитку середини минулого століття, зазнають сьогодні чималих випробувань, оскільки змінюються способи створення та структуризації самих партій. Ґрунтовні якісні зміни у самому процесі формування та функціонування партій торкнулися всіх, але найбільш помітними вони видаються в лівій частині політичного спектру. Наприклад, та ж “секція” як принцип партійної структури масової партії, яка належала соціалістичним партіям й найбільш віповідала демократичності всезагальних виборів, пішла в минуле разом з фінансуванням цих партій та виборчих кампаній за рахунок членських внесків, а про “виробничу ячейку” побудови комуністичних партій годі й казати: вона випаровується з арсеналу принципів побудови старих лівих партій. Наша комуністична партія (КПУ) взагалі і не декларує такий принцип побудови партії, а нові ліві побоюються самого процесу інституалізації як бюрократизації. Але й бюрократизація в наших партіях здійснюється зовсім не за веберівським зразком. Веберівська бюрократія є легальним та легітимним пануванням професійних менеджерів, а у нас в партіях замість професіоналів з політичного менеджменту та піару – “Любі друзі”, при чому не тільки у пропрезидентській партії.

В умовах “української демократії” доля лівих партій, які завжди присягали на вірність певним соціальним групам ще драматичніше, ніж на Заході. Драма не стільки у зовнішніх заборонах (наприклад, згідно закону заборонено створювати ячейки партій на виробництві, що завжди складало перевагу комуністам) та впливі адмінресурсу або грошей на виборах. Драма як раз полягає в тій формі представницької демократії, за межі якої не можуть вийти ці партії, які приймають правила гри “збереження представництва заради самого представництва”, навіть якщо це збереження реалізується шляхом розмивання тих громад та соціальних груп, які колись намагалися конституювати та представляти. Чим меньш культурно та політично освіченими є члени певної організації, тим більшою є загроза маніпулювання думкою та поведінкою цих людей з боку буцім-то представницького органу. Але для апарата, що має закон відтворюватися, причому у розмірах, що не має безпосередньої залежності від кількості членів партії, як й державна бюрократія, вкрай важливо зберегти хоча б право на символічну номінацію групи, а для цього необхідна монолітність керівних органів та “одностайна” підтримка апаратних, перш за все, кадрових рішень. Тому в таких партіях постійно точиться боротьба з розколами, а критика керівництва подається як руйнування самої партії та тієї соціальної групи, яку вона представляє.

Така логіка українських комуністів, а саме: якщо виступаєш проти керівників партії, значить хочеш розколоти саму партію як “єдиного” представника інтересів трудящих мас, а тому висловлюючи недовіру керівництву, ти зраджуєш самі трудящі маси. Така “приватизація” представництва трудящих та партії певними особами часто грунтується на формуванні (свідомому чи несвідомому) страху, що з переобранням тих осіб, що юридично оформлювали партію та представляли багаточисельних її адептів, сама партія щезне, а комуністи або соціалісти залишуться без представництва. Керівники починають свідомо позиціїнувати себе фундаторами партії: вони або створили партію або “відродили” її, не згадуючи навіть про своїх адептів, які доручали їм цю справу. Це ще один приклад політичного фетишизму. Але така фетишизація досить небезпечна, бо розвінчання керівництва враз призводить й до недовіри до партії та її програми: це той бумеранг політичного фетишизму мас, який настигає й апарат, що залишається без представництва хоча б у формі підтримки виборців.

Бурдьє, описуючи форми політичного відчуження, не міг уявити собі, наскільки цей процес розшириться та поглибиться в сучасному українському суспільстві. По-перше, для нього очевидна все ж таки наявність певної “соціальної бази” партії, що передбачає хоча б юридичне представництво та символічну номінацію групи, на яку партія спирається та від імені якої йде на вибори та у владу. Тут як раз криється домінування моделі партій французьких лівих у дослідженнях соціолога, які були масовими партіями та в кінці кінців вимушені були уступити багато своїх повноважень апаратам, вбудованим в представницьку демократію. Сучасні вибори в Україні показали, що процес політичного відчуження зайшов настільки далеко, що розмив сам механізм делегування та представництва. З’явилися такі партії, які навіть не позиціонують себе як представників якоїсь певної соціальної групи чи груп та не займаються ніякою символічною номінаціїєю, окрім медіа- зображення самих себе або гасел, які відрізняють їх від інших політичних гравців, але нічого не кажуть про соціальних агентів. Партії та блоки “Віче”, “Ми”, “Київ-Європейська столиця” є суто медіа-конструкціями, рекламними брендами. Кого вони представляють? Самих себе, при чому, тут вже представництво стає цілком штучним, кліповим спектаклем, розіграним перед тими, хто складає аморфну масу виборців. “Десоціалізація” партій тільки висвітлює вже реалізовану в Україні тенденцію перетворення останніх на венчурні організації, в які вкладаються інвестиції заради отримання ще більших, або з інших цілей.

Персональна ідентифікація цих партій виникає внаслідок неможливості соціальної та ідеологічної ідентифікації. Декілька гаслів – це ж не ідеологія. Можна заперечувати всезагальність цієї тенденції, посилаючись на існування народної підтримки та ідеологічної ідентичності інших, більш впливових партій, які пройшли до парламенту. Але вказані партії тільки демонструють ведучу тенденцію еволюції в українському суспільстві всіх партій спочатку у венчурні організації, а потім й втрати, розмивання всєї соціальної бази. Партії перестають здійснювати політичну структурацію суспільства внаслідок відмирання функціі представництва. Переважає регіональні та етнічні способи структурації суспільства, що небезпечно для соціальної інтеграції.

Вибори 2004 та 2006 років в Україні яскраво прдемонстрували механізми політичного відчуження та фетишизму. Люди, які вийшли на майдани у 2004 році, сподівалися подолати відчуження громадян від влади, але механізми метонімії, символічного представництва та влади, трансценденції були запущені ще тоді. Майдан став трансцендентною сутністю, яка ототожнюється з певними політичними лідерами та партіями. Майдан перетворився на інстанцію легітимації певних політиків та політичних сил, які тепер діють “від імені та за дорученням Майдану”, перебираючи на себе функцію його представництва. Така метонімія небезпечна як для громадян, так й для їх представників. Розчарування у лідерах та організаціях, які не взмозі виконати обіцянки Майдану, призводить й до кризи громадянської ідентичності та активності. Останні якості потребують присутності майдану “в собі”, тобто усвідомлення відповідальності за стан справ на місцях та політичну активність після виборів. Дієвість означених механізмів політичного відчуження в Україні свідчить про те, що відчуження від влади пустило дуже глибокі корені в свідомості та бутті українців. Влада може бути хорошою або поганою, але вона однаково не асоціюється з собою, з громадою.
Література:
Bourdieu P. Savoir Fair. – Paris: Ed.du Seuil, 1998.

Бурдье П. Практический смысл: “АЛЕТЕЙЯ”, С.-П., 2001.

Бурдье П. Социальное пространство: поля и практики: “АЛЕТЕЙЯ”, С.-П.,2005.

РЕКРЕАЦІЙНІ РЕСУРСИ СУМСЬКОГО

ПОЛІССЯ ТА МОЖЛИВОСТІ ЇХ

РАЦІОНАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ
В.Д.Попов

Методист СОІППО


Відновленню та розвитку фізичних і духовних сил людини, її працездатності сприяють рекреаційні ресурси, до яких належать географічні об’єкти, що використовуються для відпочинку, туризму, лікування, оздоровлення людей. Рекреаційними ресурсами є об’єкти та явища як природного, так і антропогенного походження.

Однією з складових рекреаційних ресурсів є туристична справа, яка поступово розвивається в Україні. Враховуючи низький рівень достатку більшості її громадян, міжнародний туризм у найближчий час навряд чи стане масовим. Отже, треба починати з реанімації, вивчення та освоєння власних рекреаційних ресурсів.

Частка природно-рекреаційних ресурсів Сумської області в інтегральному ПРП України складає від 5 до 10 відсотків [1, c.60]. Такий же показник мають: Запорізька, Полтавська, Житомирська, Чернігівська, Тернопільська області. Це свідчить про те що Сумська область (у нашому випадку Сумське Полісся) в умовах державної стратегії розвитку має всі можливості для розвитку й використання рекреаційних ресурсів.

Актуальність та соціальна значущість. У сучасних економічних умовах розвитку та, певно, і в умовах розвитку ринкової економіки збільшується попит на прикладні географічні дослідження. Це витікає з доцільності та необхідності опрацювання як державної стратегії регіонального розвитку, так і із того, що кожний регіон держави вже зараз визначається з можливими напрямками розвитку і шукає модель збалансованого розвитку [6, с.14]. Саме це зумовлює вибір проблеми дослідження «Рекреаційні ресурси Сумського Полісся та можливості їх раціонального використання».

Об’єкт дослідження – аналіз можливостей використання рекреаційного потенціалу північної частини Сумської області.

Предмет дослідження – різні види рекреаційних ресурсів (переважно туристичних) Сумського Полісся.

Формування цілей статті полягає у теоретичному обґрунтуванні головних напрямків розвитку рекреаційного потенціалу Сумського Полісся та формування пропозиції його практичного використання.

Відповідно до цілей дослідження поставлено такі задачі:


  • дати природно - компонентну характеристику району Сумського Полісся;

  • проаналізувати можливості раціонального використання різних видів рекреаційних ресурсів;

  • оцінити перспективи розвитку пізнавального туризму в регіоні.

Особливості розвитку туристичних ресурсів Сумської області на регіональному рівні висвітлюють у своїх публікаціях Корнус А., Шевченко Г., Сюткін С. Здебільшого вони присвячені шкільному туризму. Автори не дають характеристику окремих територій Сумської області, не визначають перспективи їх розвитку.

Питання рекреаційної географії висвітлено провідними вченими та практиками, такими як Руденко В., Трофимчук О., Преображенський В., Вєдєнін Ю., Мухіна Л., Герасимов І., Мінц А., Мироненко Н., та іншими.

На території Сумського Полісся багато цікавих історичних та пам'ятних місць. Це, насамперед, міста Глухів та Кролевець, селище Вороніж, села Гамаліївка та Ображіївка Шосткинського району, селище Ямпіль та інші населені пункти. Неподалік від району дослідження знаходяться відомі на весь світ древні літописні міста Новгород- Сіверський та Путивль з добре розвиненою туристською інфраструктурою.

На думку згадуваних вже вище сучасних дослідників географії туризму Сумщини подальше вивчення території нашого краю повинно розвиватись у двох напрямках:



  1. Оцінки наявної туристської інфраструктури з метою подальшої оптимізації її використання;

  2. Вивчення природно - ресурсного та культурно - історичного потенціалу території для оцінки придатності її для різних видів туризму [2, с.34].

Ці автори відносять північні райони області до територій нерозвинутого туризму (Середино-Будський район), а також з низьким (Ямпільський, Глухівський райони) та середнім (Шосткинський район) рівнями наповненості туристичними ресурсами. Дещо кращий цей показник в Кролевецькому районі [2, с.36].

Ефективне використання наявних рекреаційних, в тому числі й туристичних ресурсів, має не тільки соціально - економічну, але й морально - етичну сторону. Краса природи рідного краю, знання історії й особливостей місця, де людина народилась і виросла, спричиняються до розвитку саме місцевого туризму.


ГЕОГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ ТА ПРИРОДНІ УМОВИ
Сумське Полісся розташоване на півночі нашої області і займає східну частину Новгород - Сіверського Полісся. Його межею на заході є адміністративний кордон між Чернігівською та Сумською областями, на півночі та сході державний кордон між Україною та Росією, тут Сумщина межує з Брянською областю Російської Федерації. Південна межа Сумського Полісся проходить по умовній лінії с. Алтинівка (Кролевецький район) –

м. Кролевець – с. Дубовичі (Кролевецький район) – с. Шевченкове - с. Береза - с. Пустогород (всі три останніх села Глухівського району).

В адміністративному відношенні територія дослідження знаходиться в межах п'яти північних районів Сумської області, а саме: Середина Будського, Ямпільського, Шосткинського (повністю) а також Кролевецького та Глухівського (північна частина цих районів). Загальна площа регіону становить 4 тис. км2, що складає 17% від площі всієї області [8, с.3]. Регіон має зручне транспортно - географічне положення. По його території проходять важливі залізничні та автомобільні магістралі, що зв'язують Сумщину з багатьма країнами Близького та Далекого Зарубіжжя.

В цілому ж вигідне географічне положення Сумського Полісся є важливою передумовою розвитку його рекреаційного господарства. В перспективі воно сприятиме формуванню в межах Сіверщини потужних територіально-рекреаційних комплексів.

У фізико-географічному відношенні Сумське Полісся розташоване на крайньому сході Поліської низовини та на зниженому схилі Середньоросійської височини. В географічній літературі цей регіон України відомий ще як Новгород-Сіверське Полісся, що є природною областю Поліської ( мішано - лісової) фізико-географічної провінції.

Ця місцевість характеризується низовинним рельєфом, що сформувався за участю водно-льодовикових та алювіальних відкладів. Низовинні рівнини розвинуті переважно в долинах рік. Абсолютні висоти в районі дослідження різняться в межах 125- 210 м. Глибина залягання кристалічного фундаменту від 150 м в районі Зноб - Новгородське до 700-800 м в районі Алтинівки.

Клімат Сумського Полісся помірно-континентальний. Середньомісячна температура січня - 8°С, липня від + 18,5°С (Хутір - Михайлівський) до +19,5°С (Шосткинський район). Тривалість безморозного періоду становить 150-160 днів. Стійкий сніговий покрив утворюється на початку грудня і тримається до березня. Висота снігового покриву 23 см.

Місячні суми опадів з року в рік дуже коливаються. В середньому у регіоні випадає від 575 до 600 мм опадів за рік. Найменше опадів випадає взимку, особливо у лютому, найбільше - влітку. В цю пору року можливі сильні зливи (60-80 мм).

Для Сумського Полісся характерна густа річкова сітка. Найбільшою рікою краю є р. Десна. Ріка протікає в широкій мальовничій долині. Русло її звивисте, шириною 70-100 м, дно піщане, подекуди сильно замулене.

Заплава Десни дуже заболочена. На ній багато рукавів, озер, стариць.

З інших річок Сумського Полісся виділяються Івотка, Зноб, Шостка, Свига, Есмань. [9, с.48-49].
ПРИРОДНІ РЕКРЕАЦІЙНІ РЕСУРСИ
Вибір та оцінка території для організації масового відпочинку у великій мірі залежить від її природних умов. Особливе місце при цьому займають ландшафтні ресурси. Основою ландшафтних рекреаційних ресурсів є ліси, луки, водні угіддя, рельєф. Висока лісистість і мальовничість ландшафтів Сумського Полісся, наявність унікальних ділянок незайманої природи сприяли створенню тут природно - заповідних територій: Деснянсько-Старогутського національного природного парку (Середино-Будський район), заказника загально - державного значення Великий Бір (Шосткинський район), Прудищанського регіонального ландшафтного парку (Ямпільський район), багатьох інших природних заповідних об'єктів.

Ландшафти моренно - зандрових рівнин з липовими суборами і судібровами займають північну та східну частини Середино - Будського району. Тут, на базі Старогутського ландшафтного заказника в 1999 році був створений Деснянсько -Старогутський національний природний парк. Площа парку становить понад 16,2 тис. га.

У територію парку входять також землі західної частини району, що розташовані на лівобережжі р. Десни в її заплаві та надзаплавних терасах долини.

На цих землях створено заповідну зону, де охороняються рідкісні, зникаючі та типові для Полісся угрупування рослин, які занесені до Червоної книги України. У цій зоні забороняється будь-яке втручання у природний хід розвитку середовища.

У рекреаційній зоні створюються об'єкти стаціонарної рекреації (існуючі та проектовані бази і будинки відпочинку, наметові містечка, човнові станції, причали, а також місця тимчасового відпочинку на берегах водойм.

Рекреаційні об'єкти між собою будуть зв'язуватись пішохідними, велосипедними, кінними і гужовими доріжками, стежками, туристичними і човновими маршрутами. Ширина зони вздовж стежок, доріжок, маршрутів буде досягати від 50 до 200 м. У межах рекреаційної зони будуть проводитись традиційні види господарського використання земель.

Східну частину національного парку займає великий лісовий масив Старогутський. Лісистість на цій ділянці парку досягає 88%. Панівними тут є соснові насадження [10, с.52].

Найбільш активною зоною рекреації Придеснянської терасової рівнини по праву вважається лісистий район, розташований в 3 км на південь від села Пирогівка.

Тут в урочищі Білі Береги, що славиться своєю красою і цілющим повітрям, створений потужний рекреаційний комплекс, до складу якого входять бази відпочинку підприємств м. Шостки, дитячі літні табори, туристські та рибальсько-спортивні бази.

На південь від урочища Білі Береги знаходиться унікальний пам'ятник штучного лісорозведення - урочище Великий Бір, який в 1979 році був проголошений державним заказником. Сосни були тут посаджені в 1912 – 1916 рр. видатним вітчизняним лісоводом В.Д. Огієвським. Звезені вони сюди зі всіх фізико-географічних зон Росії. Щорічно сотні туристів, любителів лісових прогулянок відвідують цей заповідний куточок шосткинських лісів.

Серед природних рекреаційних комплексів Сумського Полісся найважливіше місце займають водні екологічні системи, насамперед ріка Десна з її багато чисельними рукавами – притоками та озерами–старицями на заплаві.

Незважаючи на сильне рекреаційне навантаження все ще представляють наукову цікавість через наявність цінних представників тваринного світу лісові заказники «Богданівський» (1,5 тис.га) і «Ушинський» (1 тис.га), що розташовані в долині р. Шостки на території Шосткинського району, а також « Острів» (272 га) у заплаві р. Зноб у Середино - Будському районі [9, с.171].

Великий рекреаційно - туристичний потенціал мають парки - пам'ятники садово - паркового мистецтва Кочубеївський (с. Дубовичі, Кролевецький район) та Воздвиженський (с. Воздвиженськ, Ямпільський район), а також Туранівська криниця, що у Ямпільському районі, Панська криниця в с. Очкине Середино-Будського району, джерела у лісових масивах поблизу с. Слоут Глухівського району та станції Пиротчине Кролевецького району.

Привертають до себе увагу заказники місцевого значення «Воронізький» та «Діброва» (Шосткинський район) «Дорошівський» (Ямпільський район), «Андріївський» (Кролевецький район) та інші.

Сприятливі кліматичні умови, мальовничість ландшафтів, чиста вода поліських річок та озер, багаті рослинні та рибні ресурси є важливою природною передумовою подальшого розвитку рекреаційного господарства північних районів Сумщини.


СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ РЕКРЕАЦІЙНІ РЕСУРСИ
До соціально-економічних рекреаційних ресурсів відносяться культурні об'єкти, пам'ятки історії та архітектури, археології, етнографічні особливості території, що є важливим засобом задоволення потреб пізнавально - культурної рекреації.

Сумське Полісся повністю розташоване в межах древньої історико - географічної землі Сіверщини.

Національним культурним надбанням України є історико - архітектурні пам'ятки колишньої столиці Гетьманської України м. Глухова: Миколаївська церква, Анастасіївська церква, Спасо-Преображенська церква, Київська брама міської фортеці та ін.

З Глуховим пов'язане життя багатьох всесвітньовідомих людей: композиторів і живописців, поетів та письменників, артистів, політичних діячів минулого.

Цікаві історико-архітектурні пам'ятки знаходяться на території Шосткинського району. Насамперед, це Михайлівська церква в селищі Вороніж, а також Гамаліївський монастир (XVIII ст.), на території якого знаходиться поховання славетного гетьмана І.Скоропадського та його дружини А.М.Маркович. На жаль, Гамаліївський монастир в наші дні не виконує функцію рекреаційного об'єкту. Зараз тут знаходиться виправно - трудова колонія.

До культових споруд, які можуть бути цікавими для туристів та екскурсантів слід віднести Спасо-Преображенський храм у Ямполі, храми в с. Ображіївка та с. Пирогівка Шосткинського району, величну надбрамну дзвіницю в м. Кролевці.

Найбільшими центрами музейної справи є Шостка і Глухів. У Шостці порівняно недавно відкрились історико - краєзнавчий музей та музей тричі Героя Радянського Союзу І.М.Кожедуба. В Глухові працюють краєзнавчий музей, музей С.А.Ковпака та музей « Сторінки історії Глухова», в селищі Вороніж - музей українського письменника та етнографа П.О.Куліша уродженця селища, а в м. Кролевці - будинок - музей письменника П.Ф.Кочури.

До туристичних ресурсів Сумського Полісся слід віднести такі господарські об'єкти, як туристичні бази, спортивно - риболовні та мисливські бази, туристсько-екскурсійні організації, готелі, мотелі, кемпінги тощо.

Турбаз на території району дослідження в наш час немає. Спортивно - риболовні та мисливські бази є в с. Очкине (Середино-Будський район) та с. Пирогівці (Шосткинський район). Згорнув свою роботу туристський клуб у м. Шостці, а також бюро подорожей та екскурсій, які діяли у Шостці та Глухові. Їх місце зайняли приватні туристичні агенції, наприклад, «Жайвір» та « ШостКонтинент - тур» в м. Шостці.

Висновки. Отже, динаміка об'єктів туристичної інфраструктури регіону за останні 10 років має негативну тенденцію до скорочення.

Загальним недоліком в роботі туристсько - екскурсійних організацій регіону є недостатня реклама послуг, які б вони могли запропонувати жителям краю.

Розвиток рекреаційного господарства Сумського Полісся мав би певний вплив на рівень його економічного розвитку в цілому і зміг би вирішити певні соціально-економічні проблеми, наприклад, проблему залучення в суспільне виробництво трудових ресурсів, незайнятих або зайнятих в особистому домашньому господарстві. Тому вивчення природного та культурно-історичного потенціалу північної частини Сумської області, позитивна оцінка її придатності для розвитку туристичної діяльності, сприятиме приверненню уваги туристично-екскурсійних організацій до цього регіону.
Література


  1. Руденко В.П., Трофимчук О.М. Український природно-ресурсний потенціал: Серія оцінкових картосхем: Ч.2-К.: УІНС, 2000. -186 с.: іл. 149

  2. Корнус А.О., Туристичні ресурси Сумської області та оптимізація шкільної туристської роботи. // Педагогічна Сумщина. - 1999. - №2

  3. Андрієнко Т.Л. Заповідні скарби Сумщини. – Суми: Видавництво «Джерело», 2001. – 208 с., 28 кольор. іл.

  4. Сумщина. Поступ у третє тисячоліття: Інформаційно-аналітичний довідник. Сумська облдержадміністрація. –Суми: РВО «АС-Медіа», 2004. – 144 с.

  5. Котляров. География отдыха и туризма. – М.: Мысль, 1976. – 236 с.

  6. Руденко Л.Г. Фундаментальні географічні дослідження та їх прикладне значення у сучасних умовах.// Український географічний журнал. – 2003. - №1

  7. Преображеский В.С. Теоретические основы рекреационной географии. – М.: Наука, 1975. – 216 с. – (Монография)

  8. Атлас Сумської області. За ред. Л.М.Векліч. – Київ: Картографія, 1994. – 22 с.

  9. Леонтьєва Т.Г. Географія Сумської області. 9 клас. – Суми: Університетська книга, 1995. – 185 с.

10.Стан природного середовища та проблеми його охорони на Сумщині. За ред. К.К. Карпенко. – Суми: Сумський пед. Інститут, 1996. – 69 с.
ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК У

ДЕРЖАВІ ЯК КЛЮЧОВИЙ ФАКТОР

У ЗРОСТАННІ ЕКОНОМІКИ
Г.М. Білецька

науковий співробітник



Н.Л. Ковтунович

науковий співробітник

Науково-дослідний інститут фінансового права

г.Ірпінь, Київської обл.


Вичерпання чинників екстенсивного економічного розвитку обумовлює постійне посилення уваги до пошуку нових факторів прискорення економічної динаміки, адекватних сучасному стану розвитку світової економіки. Відтак запровадження в Україні інвестиційно-інноваційної моделі економічного зростання з політичної мети перетворюється на об’єктивну необхідність, альтернативою якій є занепад національної економіки, втрата економічного, а, можливо, й національного суверенітету.

Отже, зайвим є переконування у необхідності радикальної активізації інноваційної діяльності в Україні, яке має надати суспільно-економічному розвиткові інноваційного характеру. Між тим, так само зайве й констатувати, що попередні роки економічних реформ не створили необхідних умов для примноження та зміцнення інтелектуального потенціалу українського суспільства, інноваційного розвитку економіки, освоєння нових високих технологій, подолання структурних деформацій, успадкованих від адміністративно-командної системи тощо. Економічна динаміка досі не лише не набула сучасної постіндустріальної спрямованості, а навіть не створила достатньо міцного підґрунтя для запровадження основ інноваційного розвитку. Зволікання в цьому напрямі ставить під загрозу подальше економічне зростання.

Нині йдеться вже не про доцільність чи можливість створення системи підтримки технологічних змін, а про концептуальні основи, критерії, інструменти й механізми економічної політики, яка в рамках нинішніх фінансових, структурних та інституційних обмежень була б спроможною забезпечити зростання інвестицій у технологічні зміни та належну мотивацію інноваційного підприємництва. Власне інноваційна складова розвитку залишається переважно поза увагою фахового наукового аналізу. Тому реальною залишається загроза перетворення поняття “перехід до інноваційної моделі розвитку економіки” на формальне гасло, відірване від перебігу реального економічного життя країни.

На початку ХХІ століття процес створення та нагромадження нових знань привів до переходу до якісно нового стану: знання стали самостійною продуктивною силою. Сучасна “нова економіка” – це виробництво і використання нових знань, перетворення їх на повноцінний фактор виробництва, який відіграє провідну роль у системі зазначених факторів. Саме знання визначальним чином впливають не лише на сферу виробництва, але й на структуру та обсяги споживання. Переважна частина споживання мешканців найбільш розвинених країн світу складається з товарів, потреба в яких та вміння користування якими стали можливими лише завдяки найновітнішим досягненням науки і техніки [1].

Отже, в сучасному світі відбувається переоцінка основних цінностей. Від економічної спрямованості суспільство переходить до інноваційної, від нагромадження матеріального багатства як основи особистого добробуту – до нагромадження інформації як основи суспільного прогресу. Не так володіння матеріальними благами, як володіння інформацією та інтелектуальним потенціалом визначають місце людини в сучасному суспільстві. Інвестиції в людський капітал і формування на цій основі інтелектуального капіталу суспільства перетворюються на пріоритетний загальнонаціональний інтерес [3].

Інноваційний тип економічного розвитку дедалі більше стає тим фундаментом, який визначає економічну міць країни та її перспективи на світовому ринку. Основною ознакою сучасного розкладу сил в світі є суттєвий відрив країн-лідерів, що створюють “інноваційний анклав” в світі, від менш потужних країн, які змушені повністю залежати від позиції “активних гравців”. В країнах, що належать до інноваційних лідерів, спостерігається висока концентрація найбільш рентабельних видів бізнесу (з найбільшим вмістом доданої вартості в ціні продукту), переважно високотехнологічна структура національного виробництва, винесення за межі власної країни промислово-технологічного циклу виробництв, які є екологоємними, ресурсоємними тощо, зосередження найбільших фінансових потоків [2].

В останні роки багато держав застосовують змішані форми заохочення інноваційної діяльності, що включає в себе різні варіанти фінансування та оподатковування ризикових проектів з високим ступенем ризику, контрактних досліджень із зовнішніми фірмами, а також капіталовкладення у відновлення виробничих фондів. У Німеччині вони одержали назву «непрямої специфічної допомоги», що являє собою комбінацію прямої та непрямої підтримки державою інноваційно – активних фірм, які беруть участь у реалізації державних науково-технічних програм [3].

Отже, підсумовуюче вище зазначити слід акцентувати увагу на тому, що необхідно враховувати досвід державного регулювання інноваційної діяльності економічно розвинутих державах світу, таких як, США, Німеччина, Франція, щодо організаційно-економічного механізму реалізації НТП, який оптимально поєднує економічні та адміністративно-правові форми і методи державного регулювання, включаючи: організаційно-економічні форми реалізації пріоритетів, інституціональні структури пріоритетних напрямів НТП, систему ринкових стимулів та застосування змішаних форм заохочення інноваційної діяльності.


Література:

  1. Геєць В.М., Семиноженко В.П. Інноваційні перспективи України. – Харків: Константа, 2006. – С. 141.

  2. Гусєв В. Система пріоритетів державної інноваційної політики: Зб. наук. праць Української Академії державного управління при Президентові України / За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва.  К.: Вид-во УАДУ, 2002.  Вип. 2.  496 с.

  3. Онишко С. В. Фінансове забезпечення інноваційного розвитку: Монографія. – Ірпінь: національна Академія ДПС України, 2004.– 434 с.



УПРАВЛІНСЬКИЙ КОНСАЛТИНГ

ЯК ЕФЕКТИВНА ФОРМА

РАЦІОНАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ ОРГАНІЗАЦІЄЮ
С.В. Грицай

здобувач

Інститут світової економіки та

міжнародних відносин НАН України
Сучасний бізнес потребує від керівників організацій ефективності, відкритості до нововведень, швидкої реакції на зміни. Ефективність рішень, якість і оперативність їх виконання залежать від відповідності організаційної структури цілям підприємства, делегування повноважень, розподілу функцій, інформованості робітників про плани підприємства і вкладу кожного працівника в реалізацію задумів керівництва. Тому система управління підприємством має бути динамічною, прозорою, керованою.

Отже, найважливішою задачею, що стоїть сьогодні перед керівниками є підтримка гнучкості в управлінні компанією і забезпечення можливостей швидкої перебудови системи управління для досягнення цілей – розширення ринку збуту, випуску нової продукції, тощо.

Надати допомогу керівникам (менеджерам) підприємств у вирішенні питань оптимізації управління компанією покликаний управлінський консалтинг. Такий вид діяльності спрямований на вирішення проблем або задач, що стоять перед менеджерами в області стратегічного планування, управління господарською, інвестиційною, фінансовою діяльністю, оптимізацією і підвищенням ефективності діяльності компанії, а також проведення необхідної аналітичної і дослідницької роботи. Таким чином, управлінське консультування може розглядатися і як професійна послуга, і як спосіб надання практичної допомоги.

Передові рішення в області управління бізнесом мають форму комплексних консалтингових проектів і включають такі напрямки:

Фінансовий консалтинг. Сприяє підвищенню прозорості організації, росту якості управлінської інформації, підвищенню ефективності використання ресурсів фірми за рахунок використання інструментів фінансового планування, контролю і аналізу діяльності в фінансових показниках.

Операційний консалтинг. Направлений на побудову гнучкої системи управління, пошук внутрішніх резервів для розвитку бізнесу, спрямування діяльності організації на досягнення поставлених цілей.

HR-консалтинг. Спрямований на побудову ефективної системи управління персоналом, забезпечення організації кращими співробітниками з метою підвищення продуктивності компанії і створення конкурентної переваги.

ІТ-консалтинг. Має за мету відповідність інформаційної системи підприємства вимогам бізнесу та забезпечення внутрішньої ефективності і конкурентноздатності компанії на перспективу.

Передавати знання про управління і бізнес, надавати практичні поради покликані консультанти з управління. Робота консультанта має охоплювати різні види ділової активності, торкатися технологічних, економічних, фінансових, юридичних, психосоціологічних, політичних та інші аспектів діяльності підприємства. На основі аналізу консультант формулює рекомендації, що стосуються основних цілей ділової політики та стратегії загального планування, структури та контролю за роботою організації. Таким чином, консультант повинен володіти диференційними підходами до підприємництва і забезпечувати взаємозв’язок всіх управлінських задач. При розробці управлінських рішень є необхідність спільної роботи консультантів і спеціалістів фірм. Адже зовнішній консультант надасть незалежні рекомендації, а працівник компанії, який приймає участь в розробці проекту, на стадії впровадження рішення по-перше, не буде сприймати його чужорідним, нав’язаним, а по-друге, підвищить свою кваліфікацію і кругозір. Отже, управлінський консалтинг має перевагу – швидке, ефективне рішення з досвіду консультанта.

Таким чином, кінцевим результатом управлінського консалтингу є не тільки вирішення проблем, з якими стикаються керівники, але й підвищення ефективності компанії в цілому, а в деяких випадках створення конкурентних переваг і виходу організації на новий рівень.



Наукове видання
МЕНЕДЖМЕНТ ЗА УМОВ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ІННОВАЦІЙ:

ВИКЛИКИ, РЕФОРМИ, ДОСЯГНЕННЯ

Матеріали відтворені з авторських оригіналів,

поданих до оргкомітету, в авторській редакції
Головний редактор Ю.Є.Крюк

Технічний редактор О.В.Каленик

Комп’ютерна верстка Н.Е.Іваненко

СОІППО


Підписано до друку 23.04.07

Формат 60х84 1/16 Папір офсетний. Друк офсетний.

Ум. Друк. Арк. 5.8 Обл.-вид. арк.4.3

Тираж 200 прим.







Каталог: documents
documents -> Число. Натуральні числа. Римська система числення
documents -> Інформатіо-Консорціум
documents -> Стилі оформлення бібліографічних посилань для міжнародних публікацій ч. I
documents -> Стилі оформлення бібліографічних посилань для міжнародних публікацій Ч. II оксана Кордюкова, Наукова бібліотека Наукма
documents -> Програма для вищих медичних (фармацевтичних) навчальних закладів
documents -> І. Тазове передлежання плода. Вивчення наказу моз україни №899 від 27. 12. 2006 р. «Тазове передлежання плода»
documents -> Нетрадиційні методи оздоровлення
documents -> Маневицький професійний ліцей (№2 10. 2012)
documents -> Рівненський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти Кабінет навчальної роботи орієнтована тематика курсових робіт слухачів курсів підвищення кваліфікації педагогічних працівників. Вимоги до змісту та оформлення курсових робіт рівне
documents -> Issn 2078-1628 Міністерство освіти І науки України Східноєвропейський університет економіки І менеджменту Вісник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка