В свому творчому рості, українська нація завжди вида­вала з себе могутні постаті, які, запустивши глибоко своє коріння в минулому, в той самий час буйно простягали свої паростки в майбутнє



Сторінка13/14
Дата конвертації16.03.2017
Розмір5.72 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


\J ' 0

CtUQ




fevWM} Йоли / Оія гЛо4^' bAjbs



. І/йіЦд , й^ООЛСЦ Іти-,



WJU^UA- mWu«U Me ЛЛл^рІІ

ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ ОЦІНКИ


Проф. д-р Юрій Бойко

ОЛЕНА ТЕЛІГА — ЯК ПУБЛІЦИСТКА І ПОЕТКА

35 років минуло з того часу, як ґештапо закатувало Олену Іванівну Шовгенів-Телігу. її безсмертний образ назавжди ввійшов в Український Пантеон, оповитий має­статом вищого містичного життя проминулих, сучасних і майбутніх поколінь нації.

Біль від пережиття трагізну її смерти не заглухне в серцях усіх тих, хто її знав живою або, і не знаючи її особисто, був її однодумцем, духово належав до одного з нею покоління.

Та все таки 35 років є часовою віддаллю, яка дає змогу скувати гомін суто особистих почуттів, коли йдеться про історичну оцінку дії особи, про вияснення її неповторно людських якостей і значення її в процесі нашого духового національно-державного відродження. На нас, сучасниках Олени Іванівни, сучасниках, які під тиском законів часу вже поволі відходять у потойбіч матеріяльного буття, ле­жить обов'язок сказати перше слово об'єктивної оцінки постаті полум'яної поетки й послідовної революціонерки.

**

#



В українській критиці вже були спроби сказати кілька слів про Олену Телігу як про видатну поетку, незалежно від її середовища. Оцінка, наскрізь позитивна, відчувалася, однак, якоюсь теоретичною, перед нами виступала якась тінь, а не сама Олена. Не дивниця ! Телігу можна збаг­нути, відчути, оцінити тільки в зв'язку з усім тим, що діялося в її оточенні, що найглибше відбивалося в її свідомості, а тоді відкладалося яскравим світлом і в її творчості.

Була то героїчна доба формування модерного україн­ського націоналізму так на рідних землях, як і на еміграції. Націоналізм складався не як замкнена в собі доктрина, а як широка духовість. В основі її лежало крицеве рішення виграти визвольний бій за націю, не зважаючи на макабрич-ну безнадійність історичних обставин. Щоб осягнути своє завдання, націоналізм вимагав урахувати всі духові, так­тичні і стратегічні гріхи українства в революції 1917-1919 років та позбутися їх, динамічно розгортав ідею примату загальнонаціональних цілей над соціяльними інтересами, підносив соборництво як невідхильний дороговказ у полі­тичній дії, саму дію ставив у площину революційну, а революцію трактував як зусилля не лише до революційного повстання, не лише до підпільної організації сил, але й до глибокого духового переродження. Сувора мораль револю­ційної епохи мала перейняти народ, а насамперед провідний його загін — націоналістів. Зречення від буденних жит­тєвих гараздів, постійна готовість до бою, до небезпеки, витривалість у дії, офензивний дух, уміння коритися зверх-никові й кермувати підлеглими — це ті чесноти, які зобо­в'язували націоналіста і які дійсно раз-у-раз проявлялися в націоналістичних когортах. Героїка не тільки ставала пред­метом культу, але й повсякчас втілювалася в життя, при-носячи смерть і муки за Батьківщину, але й пориваючи визнавців Духу до нових висот.

В рухові, що складався з цих компонентів, таїлася ве­лика сила, яка дошкульно тривожила окупантів України й містила в собі на майбутнє великий вибуховий потенціял, що міг бути смертельною небезпекою для східньоевропей-ських імперіялізмів. Але й була в цьому рухові й небезпека духового спрощення людини, звуження її духових обріїв, що могло б принести з собою якісь темні, ще тоді неперед-бачувані небезпеки. Це тривожило чільних діячів Руху, тих, які посідали високі інтелектуальні й вольово динамічні якості.

В духовій площині намічався поділ, хоч і не досить чіткий, та все таки симптоматичний. З одного боку «Літера-турно-Науковий Вістник», пізніше «Вісник» Д. Донцова, з другого боку «Розбудова Нації», «Пробоєм», гурт Ольжича у Чехословаччині.

Ми не маємо наміру перекреслювати Донцова, як теоре­тика націоналізму. Він, без сумніву, революціонізуюче впливав на молодь. Позитивний зміст його діяльности ще очікує на спокійну оцінку. Та вже й тепер ясно, що в галузі формування нового світогляду він був найбільш активний, бо мав свій журнал і ця сталість праці була атракційною, притягала до нього й тих працівників пера, які не вповні вкладалися в рамки його ексклюзивности. Зда­ється, ми не помилимося, коли скажемо, що для Донцова і його найближчих послідовників найважливішою прикме­тою була безкомпромісова боротьба проти російщини в ду­ховій сфері, волюнтаризм, нахил до імпресіоністичного погляду на минуле України, тенденція формулювати націо­налістичне поступовання. Націоналістам, що гуртувалися в Празі й Подєбрадах, та й взагалі тим, що тяжіли до ПУН, характеристичною є політична виразність в ідеях, поєд­нання духових постулятів з програмовими. Для них було замало просто таки демонічно могутнього заклику Донцова до дії, їх цікавила й політична якість націоналістичної дії й ураховування суспільного ефекту її. Вони з холодним критицизмом ставилися до успіхів західньоевропейських тоталітарних рухів, хоч і гостро критикували недолугість демократії в боротьбі проти російського комунізму. їм вла­стивий був нахил до професіоналізації в різних галузях духової культури й відхід від суто публіцистичних прийомів формування своєї ідеології. М. Сціборський, пишучи про «земельне питання» в Україні, поринав у хащі сировинного матеріялу й ставив проблему фахово; О. Ольжич був не лише поетом, але й археологом, і його науковий фах клав відбиток і на його поезії, його світогляд; статті Райгород-ського (в «Розбудові Нації») відзначалися не лише сміли­вістю підходу до церковних і релігійних проблем, але й подивугідним знанням справи; д-р інж. Володимирів вико­ристовував величезний фактаж, щоб дати синтетичний образ промислового поступу в світі і т. д., і т. п.

Між цими двома націоналістичними спрямуваннями слід шукати місце Олени Теліги. Але вона не стояла між ними, бо поняття статичности до її духовости зовсім не прикла-дальне. Вона еволюціонувала від донцовізму до націоналіз­му культивованого ПУН-ом. З Донцовим в'язала її особиста дружба, вона стало друкувалася у 30-х роках у його періо­дику. Л. Мосендз і Є. Маланюк, що були бажаними гістьми на сторінках «Літературно-Наукового Вістника» і «Вісни­ка», були їй близькими людьми. Але й Ольжич промовляв їй до серця, імпонував їй своєю глибиною. Перебування у Варшаві, імовірно, уповільнювало для неї процес знайдення свого місця в націоналістичній боротьбі. Розкол 1940 року був для неї надзвичайно болючим. Але відразу по цьому вона остаточно самовизначилась по боці ПУН й цілковито віддала свої сили визвольній боротьбі, а далі в серці Укра­їни —• Києві — склала найвищу жертву — своє життя — на вівтар Батьківщини.

Олена Теліга залишила по собі публіцистичну й лірико-поетичну спадщину (її оповідання «Або-або» показує, що вона могла б виробитися в добру новелістку, якщо б при­святилася цьому жанрові). Публіцистика й поезії нашої авторки мають так багато спільного в настроях, змісті, сти­льових тенденціях, що було б найбільшою недоречністю відривати розгляд її віршів від перегляду її публіцистичної прози. На всіх її писаннях лежить печатка пристрасти й розуму, всі вони відблискують автобіографічністю, скрізь відчутно сильну, цікаву індивідуальність, що заглиблюється в основні проблеми української сучасности й дає на них свої відповіді, такі розв'язки, які постають з чуття най­глибшої відповідальности й щирости, отже, за здійснення яких можна і слід платити найвищу ціну саможертви: «...Коли ми несемо ідею українського націоналізму на свої землі, не сміє бути ні одного порожнього слова. Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою», — писала поетка на сторінках «Літаврів» у Києві.

Завдяки її щирості, завдяки тому, що словам відпові­дали діла, завдяки тому, що смерть її стала лише здійс­нення її героїчної моралі, вся її публіцистична й поетична спадщина стала величезної ваги маніфестуванням людини неповторної, ім'я якій Олена Теліга, але разом з тим і об'явом типу нової людини, який персоніфікує собою зма­гання, жертву і вічність тих сотень мужніх, які впали за Україну під прапором націоналізму.

Виразно бачимо, як Олена Теліга виростала.

Найслабшою її публіцистичною річчю є «Сила через радість». Тут вона є ще ученицею Донцова, щирою, запаль­ною його апологеткою, що сприймає українське духове життя XIX — початку XX століття крізь його окуляри. Немов жива дійсність ввижаються їй «оздоровлені країни Европи», поетка підпадає сугестії свого вчителя, схвалю­ючи оспівування незначним поетом Кушніренком імперія-лізму, вона ще не бачить істотної відмінности між войов­ничою «молоддю Европи» і Ольжичем. їй здається, що основним у Лесі Українки і Стефаника є фанатизм; порив і ліризм, а не розважання бачить вона як цінне в патріотизмі. Все це, сказане із захватом, було наївне майже по-дитячому. І все таки статтю читаємо з цікавістю не тільки як каталог помилок молодої поетеси, але й тому саме, що і в помилках своїх Олена палала, бризкала гнівом навкруги і своєю дитячою наївністю була прекрасна. Це був вулкан динаміки й бажання жити краще, героїчніше, аніж жили поперед­ники. Тому «Силу через радість» сприймаємо не як публі­цистичний, а як мистецький твір, спалах ще неопанованих внутрішніх енергій.

Взагалі читач сприйматиме більшість статтей-есеїв О. Теліги під кутом естетичного враження, а водночас відчує невпинне пульсування етичного живчика в усіх її висловах. Стиль її бурхливий, піднесений, інколи це словесний смерч зі своїм темпом, з концентрованістю образних уяв, несподі­ваних порівнянь. Несамохіть напрошується паралеля між поетикою її віршів та її есеїв. Есеї Олени Теліги позначені також і гостротою її характеру, революційною неприми­ренністю. Вона вміє приперчити слово, знайти дошкульну зневагу до своїх контрагентів у переконаннях. Тут вона споріднена з Лесею Українкою. Варто лише придивитися, як вона шмагає Черняв і Крижанівських за їхнє негідне ставлення до жінки-українки («Якими нас прагнете ?»).

Саме стаття «Якими нас прагнете»«вражає поєднан­ням ерудиції, вдумливости із вмінням на всю широчінь по­ставити проблему сучасного ідеального типу української жінки. Чітка ідейна позиція авторки-націоналістки сполу­чається з тонкою жіночою інтуіцією. Можливість гармонії чисто жіночого елементу з героїчним первнем розгорнено тут дуже вдало і стаття і в наш час хвилює читача та залишається змістово актуальною, з тією вищою політичною актуальністю, яка вростає в духовість.

Теліга розуміла, що ідейні шляхи націоналізму скрізь, де є українська людина, паралельні, націоналізм сприймала вона як епохальне соборницьке явище. Крізь специфіку підсовєтської фразеології, обумовленої цензурними обстави­нами, знаходила письменниця міцне ядро націоналістичних переконань у Хвильового. Сильніше, чіткіше, ніж Донцов відзначила відвагу автора «Вальдшнепів» і його бурхливу революційну вітальність, що переливалася через вінця («Партачі життя», «Нарозстіж вікна»). Ясно було для неї, що Хвильовий не був у підсовєтській Україні одиноким, він був лише найвищим шпилем у тому русі, який здушено терором. У новій воєнній дійсності 1941 року піти далі тими шляхами, на яких ще лишилися сліди свіжої крови заму­чених — так вона розуміє завдання Похідних Груп ОУН. Вона проти «педагогічного» підходу до українців з-під совєтської окупації, до них треба йти сміливо зі щирою правдою націоналізму, не тільки вчити, але й учитися, спільно творити духову синтезу західніх і східніх здобутків.

Знаємо, що ця настанова себе виправдала і якщо не дала таких плодючих наслідків, на які рахувалося, то причина тут насамперед у короткотривалості процесу збли­ження на рідному материку, перерваного хвилями скаже­ного терору окупантів.

Ідеї, піднесені Телігою, коли вона у вирі воєнних подій повернулася в Україну, були надзвичайно актуальні. З усього обширу завдань вона висувала на перше місце ко­нечність будити в народі свідомість своєї окремішности від москалів, замуленої медоточивими фразами про «братер­ство народів», на місце цього облудного гасла вона висувала ідею «братерства в народі», братерства крови і власної культури.

Ми не сумніваємося в тому, що з академічної точки зору Теліга могла б знайти значні мистецькі вартості у творчості Пушкіна і Блока, але вона усвідомлювала собі, що своїм войовничим імперіялізмом Пушкін і Блок могли сковувати волю українських читачів у їхньому прагненні до державної незалежности. Коли точиться запекла бороть­ба за духову емансипацію українця, не можна допустити, щоб українець бачив Росію у світлі пушкінської, блоків-ської чи єсєнінської ідеалізації. І тому Теліга голосно про­мовила : на могилах української культури не повинно бути місця для Пушкінів, Блоків, Єсєніних («Нарозстіж вікна»).

У статті «Партачі життя» Теліга сконцентрувала свою увагу на проблемі громадської відваги широкого народнього українського масиву. Справу поставлено руба: героїчна жертва може там повністю окупитися для нації, де є суспільство складене з індивідів, що посідають елементарні людські гідності: не похваляти суспільного злочину, зва­жуватися на власну думку, обстоювати своє переконання й тоді, коли це може принести матеріяльні чи інші прикрості. Стаття була палким засудженням духу рабської покори, всевладного опортунізму суспільства, серед якого самотньо височіють герої, особливо трагічні тим, що перебувають у суспільній пустелі, яка нездібна на резонанс для величнього.

Щоправда, є в статті й окремі недоліки, навіяні остан­ками донцовщини. В характеристиці становища Шевченка серед української громади Теліга надто перебрала чорних тонів, покладаючися на вісниківського «дослідника Арака». Відчуємо ми й невлучність характеристики Винниченка, по­статі обтяженої багатьма органічними недоліками в політиці та ідейно занепадними творами, але водночас автора визнач­них творів, а також і мужнього підпільника. Ми не пого­димося також з підходом Теліги до проблеми жидівства : осуджуючи тісну співпрацю російського жидівства з росія­нами в перших десятиліттях совєтської влади, ми з великою симпатією підійдемо до жидівської мужности у здійсню­ванні власного національно-державного ідеалу, станемо поруч жидів там, де вони змагаються проти комунізму. Але у великій блискучій статті «Партачі життя» це лише окремі невдачі, які затьмарюються глибиною загальної концепції статті, яка має вийняткову актуальність і тепер. Якщо нам на еміграції тепер майже не доводиться зустрі­чатися з явищем героїзму, то ми знаємо, що він є в Україні, є в совєтських концентраційних таборах; натомість про­блема цивільної відваги й зараз в українському підсовєт-ському суспільстві стоїть дуже гостро; масове, хоч би па­сивне підпертя дії окремих сміливців залишається вкрай недостатнє, тоді як «партачі життя», пристосованці-опорту-ністи й просто моральні потвори-зрадники нації, творять те суспільне болото, в якому тонуть здорові почини відваж­них.

Націоналізм для Олени Теліги — не сума догм, не скри­жаль з низкою істин, які можна вивчити. Націоналізмом є всеохопний світогляд і нове світовідчування, це прозирання у мряковину майбутнього, це ступання твердою ногою серед хаосу, який треба організувати у форму нової самосвідо-мости.

Як складне життя, так складним є і явище націоналіз­му. Націоналізм для письменниці є синонімом вищої куль­тури.

Якщо націоналізм є світогляд і світовідчування, доро­говказ до всієї діяльности людини, то натуральним є й під­несення гасла націоналістичного мистецтва як провідного струму в розвитку української мистецької свідомости. Те­ліга, Ольжич і деякі їхні однодумці постулят націоналіс­тичного мистецтва висунули. їхні зусилля у творенні нової естетики були перервані їхньою смертю. Але невмируще в їхньому почині залишилося як зерно для проростання в майбутньому. Проростання — коли ? На це питання відпо­вісти сьогодні важко. Але вже напевно тоді, коли націона­лізм як світогляд, що так скривавився в останній воєнній завірюсі, знов стужавіє, набере розмаху й здобудеться на великі амбіції. Та, однак, ті початки націоналістичної есте­тики, які, зокрема, творила Олена Теліга, цікаві і як почат­ки ще невідкритого для нас майбутнього, і як погляди, які кидають світло на саму поетичну творчість Теліги.

«Треба собі виразно усвідомити, що українське націо­налістичне мистецтво ніколи не було й не сміє бути лише аґіткою, хоча б і зверненою тепер проти нашого найбільшого ворога — Москви» («Прапори духа»).

Сказано виразно — відштовхування від служебної ролі мистецтва, яке повинно передусім бути самим собою. В ос­нові — не плякатність, не хронікальність, а образність. Істини це загальновідомі, але не загально прийняті. І добре, що їх Теліга кладе в основу основ націоналістичної есте­тики. Ними вона рішуче відштовхується від совєтської літературної практики тенденційности літератури. Взагалі — наголошує вона — перед українським мистецтвом, в міру нашої політичної емансипації від Москви, виростає небез­пека несвідомо культивувати той баґаж мистецьких форм і ідей, якими нас наділила Москва; позбутися цього всього мотлоху є нашим найпершим завданням. Як бачимо, тут збагачено новим формульованням гасло Хвильового «Геть від Москви». Теліга й далі йде шляхом Хвильового. Він вказував на панування образу пасивної мрійної людини «лішнего человека» в російській літературі, Теліга ж від­значає, що завданням націоналістичного мистецтва є тво­рити глибокі образи активної людини. Відштовхування від російщини поширюється в негацію «сірого позитивізму» («Партачі життя») й, очевидно, вирослого з нього реалізму, «сірого дня стилю минулого віку».

Нова епоха революції асоціюється в її уяві не зі спо­кійною буденністю, а з плястичним образом бурі з блискав­ками, що прорізують небо, що дають змогу схоплювати контури в шаленому світлі ясніше, аніж у сонному тумані реалізму. В основу мистецького піднесення лягає не ста­тичне думання-міркування, а динамічна загострена думка-рішення («До проблеми стилю»). Не молекулярне розкла­дання явищ, а синтетичний образ, що схоплює явище в динаміці від минулого в майбутнє ! Шукання вічних правд і цінностей, простоти й лаконічности у висловах (там же). Як формотворчий, ба й суттєтворчий чинник нового стилю має бути романтизм, «романтика нації, романтика змагань, романтика життя». Все це виплинуло інтуїтивно з україн­ського революційного досвіду. Теліга констатує, що роман­тиком за своєю природою був Хвильовий. Ладя Могилянська мусіла вмерти від руки ворога, бо не змогла забути «днів легендарних смішної романтики». В романтиці владний рух і тверда зброя. «Бо це ж романтика дає усьому барву, ритм, запах і струнку пружність». Погляд мистця при цьому спрямований не вниз, на ницість земного веґетування і не в найближчу просторінь — Москву, а на безмежні виднокраї світу, Заходу, де життя мерехтить і міниться всіма можли­вими загадками й привабами.

Роля особистости в формуванні стилю — визначальна. Правильно чи неправильно, але Теліга вбачала в гетьманові Мазепі особу, що виключно його заслугою був розвиток стилю українського барокко («Вступне слово на академії в честь Івана Мазепи»). l

Такими є пунктиром, схематично накреслені контури естетики нового стилю мистецтва, отже для самої Теліги передусім естетика літератури. При всій ескізності ці кон­тури міцно згармонізовані, в них відчувається наявність українських джерел. Сама Теліга вказує на дежерела : Хвильовий, Л. Могилянська. Яскраво образні штрихи опису стилю асоціюються з деякими деталями поетичних уяв Є. Маланюка. Але органічне джерело треба б шукати глиб­ше — воно в широкому струмі української неоромантики, що у творах Лесі Українки, М. Коцюбинського, О. Олеся мала підстави претендувати на явища загальноєвропейської міри, хоч, не з вини наших мистців, не стала феноменом загальноєвропейського значення.

Чи можна знайти місце для стильових шукань О. Теліги в загальному розвитку стильових тенденцій західньоевро-пейської літератури 20-х - 30-х років ? Чи сучасний Олені Захід визначає характер її літературних стремлінь ?

Наша поетеса знала французьку й німецьку мову. Не підлягає ніякому сумнівові, що жадібна знання й естетичних переживань, вона вчитувалася в тодішню західню літера­туру-

На Заході, починаючи із передднів першої світової війни, виникав експресіонізм, який розвинувся на всю ши­рочінь у поверсальській Европі і тримався в літературному житті і в 30-х роках. Головним тереном його експериментів була Німеччина.

У затяжному кризовому стані європейської психіки, що вже зрадив свою фаєстівську наставу, експресіонізм був чи не останнім явищем на полі літератури й проклямуванням великих цілей. Егоїзмові, воєнному озвірінню, всьому клуб­кові несправедливостей міжнароднього і соціяльного харак­теру повоєнної Европи протиставив експресіонізм ідею рево­люційного оновлення людини й суспільства, однак позитивні уяви в цій течії не набрали ніякої конкретности; досить суцільний у відкиданні старого світу, експресіонізм розбив­ся на окремі струмки ідеологічного характеру : пацифістич-но-ліберальний, паневропеїстичний, комуністичний, націо-нал-соціялістичний тощо. По суті експресіонізм був не мистецьким стилем, а рухом. Він був в'язаний незадово­ленням дійсністю, відчуттям бурхливости, динамічности доби і з цього випливаючих деяких психічних прийомів мистецтва, але він ішов і дійшов до ідеологічного розмежу­вання й стильового змиршавлення, йому забракло обручів, які тримали б його в купі. Експресіоністи шукали нової етичної правди у Достоєвського і Толстого.

Експресіоністичний рух через свою неокресленість міг хіба викликати відгуки на українському ґрунті в площині загальних закликів революціонізування свідомости людини, міг знайти відгомін, наголос експресіоністів на буряність епохи. Початок статті Теліги «До проблеми стилю» звучить по-експресіоністичному.

«Наша бурхлива доба повинна створити свій стиль, неподібний до стилю минулого століття, відмінний від нього у всьому. Стиль, що лишав би своє тавро і в щоденному житті».

Для уважности до суперечних ідейно-політичних кон­цепцій експресіоністів в націоналістичному українському таборі не було ніякого ґрунту, в цьому відношенні існував просто імунітет. Але в літературній площині експресіоністи виділялися надзвичайною ощадністю в словах, мовною енергійністю, що мала випромінювати духовний активізм; у ліриці особливо розвинулася рефлексія.

І це мало вплив на Телігу, ці особливості експресіоні­стичного мистецтва відзеркалилися в її творчості. Говорити про можливість спеціяльного впливу того чи іншого поета-експресіоніста навряд чи доводиться.

Небагато можна сказати і про впливи українських по­етів. Спроби К. Гридня (збірник «Прапори духа», 1947) знайти впливи Ю. Дарагана, Є. Маланюка, Л. Мосендза на нашу поетесу занадто фрагментарні й імпресіоністичні. Для того, щоб належно оцінити співвідношення української емі­граційної поезії із творчістю Олени Теліги, треба ще багато підготовчої праці, включно з розшуканням замулених му­лом часу й занедбаних сучасниками всіляких студентських, гектографованих або раритетних видань.

Поки що ж на берегах цієї проблеми можна сказати, що видатні сучасники О. Теліги — згадані К. Гриднем — Ю. Дараган, Є. Маланюк, Л. Мосендз — кожний індивіду­ально, але і всі разом істотно відрізнялися від Теліги. Над всіма ними владно ширяло минуле, їм ще лунали стріли з боїв національного зриву 1917-1919 років, і музика тих боїв відкладалася на сторінках поезій, їх вабила історіосо-фічна тема й вичуття сторіч минулого, ствердження пра-вічности духа нового національного зриву. Ці теми і мір­кування взагалі відсутні в поезії Теліги. Не знайдемо в її стилі ні гнівної патетики Маланюка, ні архаїзованої лексики Дарагана, а свою відмінність від Мосендза вона сама під­креслила у звертанні до нього :

Твоє життя — холодний світлий став, Без темних вирів і дзвінких прибоїв, І як мені писать тобі листа І бути в нім — правдивою собою ?

Далеко десь горить твоя мета,

В тяжких туманах твій похмурий берег,

А поки — спокій, зимна самота

І сірих днів — тобі покірний шерег.

А в мене дні — бунтують і кричать, Підвладні власним, не чужим законам 1 тиснуть в серце вогнену печать, І значать все не сірим, а червоним.

У поезії Теліги не знайдемо скандинавських вікінгів ані Маланюка, ані Ю. Клена, що саме в початках творчости Теліги прибув із Києва на Захід, вона зате невпинно і три­вожно дивиться вперед у мряку прийдешнього, у вогненний вихор стихій, з якого твориться майбуття. Зовсім не випад­ково, що в її поетичному лексиконі слова «тривога», «таємниця» часто трапляються.

В ліриці її зовсім немає домішки епічного. Вона майже нічого не розказує. Об'єкт, зовнішний предмет для неї тільки привід для здебільшого бурхливого виливу почуття, що в його вислові панує героїчна романтика, яка використо­вує експресіоністичні й імпресіоністичні образові елементи.

Самий образ людини в її ліриці наскрізьний, це образ самої поетки з усім комплексом її ліричних і все таки в основі щільно об'єднаних почувань. Суцільність тематики її не­звичайна. Вона має свій круг ліричних тем. Він мерехтить різними настроями й рефлексіями. Але в ньому немає нічого, що вдиралося б із-зовні. що було б випадковим і не гармонізувало б з цілістю.

У Олени найменше умовностей, найбільше зв'язку без­посереднього переживання, моменту, чи малого відтинку часу, з віршем. її поезії в найбільшій мірі лірично-біогра­фічні, її лірика не просто сповідь, а й порив, що виростає з інтелектуального прозирання в майбутнє, як у Лесі Україн­ки в драмах. Актуальність її поезії величезна, але це не актуальність пропаГандивна. Це вища актуальність прозрін­ня, тривожної думки. В Теліги знайдемо радість біологічного визрівання підлітка з сублімацією еротичних настроїв у сферу естетичних переживань і суспільнотворчих вольових актів. Тут прикладами «Радість», ще більше «П'ятнадцята осінь» (у п'яній радості молодости незмінним тлом лиша­ється трагічність «мого Києва»). Іноді ряд інтуїтивних яскравих вичуттів навіть не переноситься у сферу логічно-сти («Безсмертне»). Ряд поетів плекали у нас героїзм, але героїчна постава враз із майже античної сили діонізійством — це вже специфіка нашої авторки («Неповторне свято»). З героїчним етосом життя, переплетеним інтуїтивними стежками також і кохання («Подорожній» та інші), її ерос завжди типово жіночий. У ньому світла пристрасть пере­ливається в ніжність, у ньому — мрійливість, невпинне шукання вимріяного, танець на грані привабливої еротичної прірви і певність у собі, в своїй здатності не впасти, не порушити вірности наймилішому, тому, для якого — все життя («Чужа весна», «Розцвітають кущі»). Інколи еро­тичний настрій — ледве помітна мелодія серед гимнів красі природи, силі молодих м'язів і біологічній радості («Соняш-ний спогад»).

В ряді поезій авторка окреслює ролю жінки-дружини поруч героя-борця. Завдання життєвої супутниці — дару­вати чоловікові ніжність і своєю ласкою скріплювати його бойові сили.

Дружба для Теліги — велике слово. Почуття відданої старшої товаришки, яка радісно бачить майбутній шлях юнака, що піде далі, ніж вона, до мети, не позбувшися па-м'яти про неї — такий високий зміст поезії «Напередодні».

У поетеси переважає природа радісна, вона може бути і хмільною, сповненою музики, сміху, і вона завжди грає фарбами. В усьому цьому проектується душа поетки, душа розпросторюється й починає звучати космічно.

Поетка не є стовідсоткова оптимістка. їй знайомі «бо­жевільні думки», що пізніше застигають сріблом на скро­нях. Знайома їй і туподумність юрби, і націлена смертель­ною загрозою ненависть ворога. Але все це перестає на неї діяти, коли поруч — вірний друг, коли він зазнає ворожого удару і коли треба дати відсіч.

Біль перемагається не сумом. Життя сповнене трагізму, від цієї трагічности не можна відвертатися, треба зустрічати її усмішкою, не з почуттям жертви, а з почуттям гідности сприймати біль і йти до трагічного кінця. Величезною про-видливістю схоплює Олена свій важкий життєвий кінець, який є для неї найвищим знесенням і наймогутнішим вира­зом незнищимого життя.

Такого ступеню героїзм у нашій поезії знаходимо ще тільки в Ольжича.

Смерть Теліги лише доповнює її поезію, надаючи поезії великого звучання.

Чи слід спинятися над технічними компонентами її поезії ? Над частим контрастуванням образів ? Над склад­ними метафізичними асоціяціями ? Над співвідношенням кольору і звуку ? Над інколи просто танцюючим ритмом, а іноді гострим, як залізо ? Над прийомом посвят і звернень до друзів ?

Признаюся — це анатомування її поезії, вишукування естетичної і соціяльної функціональности дрібних деталів було б для мене болючим. Для мене поезії Теліги — живі організми і мені ще незручно робити над ними операції з ножем і лянцетом.

Вона жива із своїми рядами полум'яних віршів і до архіву літератури не належить.

«ДУША НА СТОРОЖІ»

(О. Теліга. Вибір поезій. В-во «Культура», 1946, ст. 31).

Поетка Олена Теліга — одна із найсвітліших постатей у нашім духовім і політичнім житті недавнього минулого. В ній епоха української національної революції втілила свою душу. Героїчна натура — вона була суцільною в літературі й житті. Слово й дія у неї стояли в цілковитій гармонії. її діяльність на СУЗ, її гідна постава супроти окупантів і горда незламність в обличчі смерти — все це оточило її образ безсмертною авреолею і робить її героїчну поезію живим документом, надає їй незвичайного суб'єктивно ви­ховального значення. Поезія Теліги — це книга великих пристрастей благородної людини, що вміє радісно дивитися на життя, відчувати його рвучкий пульс, жити його багато­барвністю, розуміти його трагізм і знаходити в собі силу повсякчас бути альтруїсткою. її.альтруїзм — екзальтація, частка її життєвої радости.

Лірика, зібрана в книжці «Душа на сторожі», — це скаля різнородних почувань тонкої натури. Тут і радість занурености в таємний трепет природи, і ніжність до коха­ної людини, і аналіза душі найближчих. І над усім цим активізм людини, що любить жити, а не споглядати...

В збірці лише дві поезії щільно пов'язані з політичною тематикою. Одначе кожний найінтимніший вірш поетки дає відчути в ній людину, яка сплітає всі елементи світосприй­мання з бадьоро-радісним чуттям особистости, формуючої український світ...

Олена Теліга, як поетка, має широкий діяпазон чуттєвих засягів, високу поетичну культуру, свіжість і безпосеред­ність образів. Любить яскраві, дещо пишні метафори, пре­красно орудує технікою віршу. Загально характеризуючи світ образів, створених поеткою, доводиться констатувати близькість її до Лесі Українки. Ця близькість випливає головно із споріднености духового комплексу обох поеток. Але постійна граціозна нерівноваженість Теліги, її життє­радісність відрізняє її від здебільша суворого героїзму Лесі Українки. У відміну від останньої наша поетка любить не­сподівані примхливі скоки образової уяви.

Видання має чепурний вигляд. Доводиться пошкоду­вати, що в збірку ввійшла лише частина творчого набутку поетки. Аджеж навіть у наших важких умовах цю збірку можна було б зробити повнішою.

Ю.Б.


(«Літературний зошит» — літературно-мистецький додаток до газети «Українські Вісті», ч. 1., січень 1947.)

Богдан Бойчук і Богдан Т. Рубчак

ОЛЕНА ТЕЛІГА (1907 - 1942)

Ім'я Олени Теліги вже сьогодні стало мітом. Вийшло в світ чимало статтей та есеїв, присвячених їй. Ці видання цілком заслужено прославляють героїчне життя і смерть поетеси, але, на жаль, не досить висвітлюють її творчість. «Омітизовування» особистостей поетів не завжди виходить на користь їхній творчій спадщині. Крім блискучої статті Юрія Шереха (Гр. Шевчук) та рецензії Володимира Держа-вина (побудованих, зрештою, на досить «межових», хоч і протилежних твердженнях), її невеликий, але цінний мис­тецький доробок ще не дочекався докладного обговорення.

Одна з найбільших помилок декого з коментаторів поезії Теліги — це припущення, що її творчість «мужня». На наш погляд, у творчості Олени Теліги (можливо, більше, ніж у будь-якої іншої української поетеси) помітна справ­жня, прекрасна жіночість. Це лірика замріяної, примхливої, гордої, пристрасної і дуже «романтичної» жінки. В тема­тиці та колі ідей її творчости цей дух «вічно жіночого» очевидний. Але цікава не стільки тематика, як підхід до техніки поезії. У Теліги навіть розуміння форми поезії ін­туїтивно-жіноче. Поетеса ніби каже нам : поезію треба писати виключно, щоб перелити в неї свої почування. Вірші мусять передусім виконати завдання своєрідних посудин для безконечного струменя «елян віталь» (що його О. Телізі аж ніяк не бракувало), — не зважаючи на те, чи вони художньо закінчені, чи ні. Виникає враження, що ці поезії не будувалися, а стихійно вибухали, як джерело або на чуттєвому рівні прожите життя. Теліга належить до поетів, чий доробок зв'язаний у цілість не так світоглядом, темами чи стилем, як іраціональною силою незвичайної особистости.

її вірші — приватні листи світові. (Як підкреслив Юрій Шерех, її твори часто мають епістолярний характер).

З цим пов'язується її найулюбленіша цілком традиційна строфа з мінімальністю усвідомлених поетичних засобів (на протилежність до «засобу мінімальности засобів», як в Ольжича). Саме в таку строфу найлегше «перелити почу­вання», бо її суто художній або формальний бік не забирає надто багато уваги. Крім того, така строфа настільки відома і стала такою інтегральною частиною нашої культури, що читач не помічає її будови, і тому вона не відводить його уваги від сильного струменя почуттів, які хвилюють у її берегах. Не можна погодитися з проф. Державиним, нібито стиль Теліги — стиль клясицизму. Вже далеко цікавіша теза Юрія Шереха, що поетеса застосовує метричну законо­мірність, як рамки, які мають сковувати й певною мірою оформлювати пристрасті, влиті в них.

Подібно можна сказати і про образність творів Олени Теліги. Поетеса не підбирала образів один до одного уважно, щоб вони творили чи допомагали творити органічну і гармо­нійну цілість твору. Образи вона вживала так, як вони до неї «приходили». Крім того, Олена Теліга аж ніяк не від­мовлялася від заяложених «поетизмів». Справа тут, зви­чайно, не в епігонстві, яке все таки зв'язане з якоюсь одностайною і постійною стилізацією і вимагає певного пля-нування. Справа в несвідомому позичанні кліше із «світу поезії» — такого відомого, що вже цілком загального, «знеособленого». Самі в собі, такі позичання — непрощенні. Але ці трафарети живуть у якомусь несамовитому сусід­стві з блискуче оригінальними образами, як ось : «Десь ридають трамваї і мучаться авта». Така відчутна, «речева» атмосфера великого міста — асфальти, літаки, вітрини — переплутується у головокружному вирі з цілком «поетич­ними» айстрами, палахкотінням, мечами тощо. І цікаво: на тлі трафаретів власні образи поетки виходять тим блискучіші, завершеніші, опукліші. Напрошується думка, що Теліга не зупинялася над творенням блискучо-свіжого образу, а що він у неї «виходив» якось випадково, підсві­домо. А гейзери почувань не давали їй оточити такий образ-знахідку відповідно свіжим контекстом. Зрештою, сама по­етеса, у вірші «Сучасникам», виступає проти поетичного (чи «поетикального») контролю, що його бачимо, напри­клад, у Ольжича.

Немає сумніву, що поезія Олени Теліги — цілком ори­гінальна творчість. Бо її рядки просвічені повнокровно ори­ґінальною особистістю жінки, чия мрія була — вивести свої дні на грань життя і смерти, над пропасть шаленого вогню, раптового зриву, героїчного (абож — невротичного) само­знищення, в якійсь своєрідній екзистенціяльній грі. Але при тому рядки її просвічені величезною, просто пієтичною любов'ю до життя, соняшністю, яку не часто знаходимо в модерній літературі. В цю любов життя включена й еро­тика, що нею сповнені вірші Олени Теліги. Майже у всіх своїх творах поетеса розглядає життя крізь призму «роман­тичної» діялектики «мужчина-жінка». Передусім мова тут про любовні вірші, які досягають великої майстерности і елегантної стрункости. Прекрасно скомпонований і макси­мально, як на Телігу, сконтрольований вірш «Вірність», наприклад, належить до найкращої любовної лірики в нашій поезії. Зрештою, навіть у численних дидактичних чи «волюнтаристичних» творах переважають особисті почу­вання поетеси, що часто межують з еротикою.

«Державнотворчого» мислення в спадщині Теліги мало. Найбільше в ній чуттєвого бунту проти міщанської щоден-ности, проти хандри буднів. Не зважаючи на типово міщан­ські айстри, що так часто появляються в її рядках, — поезія Теліги — це, мабуть, найпромовистіше заперечення міщанського духу в нашій літературі.

Поезія Теліги ілюструє одну стару правду : хоч наші духові переживання часом бувають неповторні, людська мова, це — загальний, вже стертий і обмежений інструмент. Отже зустрічаємося в житті з досадним парадоксом : коли наші найскладніші, найтонші, неповторні переживання за­ходимося висловлювати спільним засобом мови, виходять вряди-годи досить банальні і аж ніяк не блискучі фрази. Але навіть за ними слухач почує силу, жар і справжність наших переживань. В остаточному рахунку, мабуть, екзис-тенціяльна сила і справжність життєвого пориву, який був у неї сильніший, ніж у більшости людей, збереже поезії Олени Теліги для майбутніх поколінь. Читач зрозуміє, що рвучке бажання жити, яке шумить у її рядках, не давало їй досить спокою і досить часу, щоб терпеливим щоденним трудом прихилити поетичну мову до сили й неповторности власної особистости.

(«Координати», т. І, антологія сучасної української поезії на Заході.

Упорядкували : Богдан Бойчук і Богдан Т. Рубчак.

В-во «Сучасність», 1969.)

В. Державші

ШЛЯХ ДО КЛЯСИЦИЗМУ

(Олена Теліга: «Душа на сторожі». Вибір з поезій. «Культура», 1946, ст. 32)

Ця коротенька (на 20 з чимсь поезій) антологія з лірич­них віршів нашої найбільшої після Лесі Українки поетеси, вчасно нагадує нам, що мистецька творчість Олени Теліги аж ніяк не обмежується на загальновідомих і багато разів передрукованих двох поезіях — «Вечірня пісня» і «Пово­рот», — хоч перша з них справді становить непереверше-ний апогей ліричного артизму чи не в усій новітній поезії нашій, а друга такою мірою править у літературній спад­щині Теліжиній за ідейно-програмову, що саме з неї взято заголовок розгляданої антології («Душа з розбігу стане на сторожі»). А втім, глибокий і щирий пієтет всього нашого національного суспільства до громадської діяльности поете­си і до її героїчного скону не повинен заступати в літера­турній свідомості того факту, що найголовніше й найвище в постаті великого мистця, це завжди та за всіх обставин його мистецтво, і що це до Олени Теліги так само стосу­ється, як до О. Ольжича.

В обох цих випадках ми, очевидна річ, маємо справу з величезними перспективами артистичного піднесення, нагло і непоправно обірваними смертю. Проте, щодо Ольжича, ми в самій вже друкованій частині його творчої спадщини без­посередньо добачаємо, як клясична майстерність «Ріні» і численних опублікованих по часописах віршів набирає свого рафінованого вивершення в «Підзамчі», складаючи стилі­стично виразну постать великого поета сучасности, тим часом, як творча спадщина О. Теліги, далеко менш багата на друковані твори і зовсім проблематична щодо евентуальної наявности рукописів недрукованих, надто легко може спо­кусити до однобічного висування мотивіе громадських та світоглядово-антологічних і до неслушного трактування інтимної лірики як мистецтва специфічно «дамського» — висококультурного формально, проте другорядної естетич­ної ваги.

З цим ніяк не можна погодитись. Так само, як О. Оль­жич на своєму шляху до інтегрального клясицизму подолав — хоч і не без тимчасових рецидивів — трафарет вульгари­зованої агітки, так само О. Теліга досягла клясичної мис­тецької форми через поступове усунення тих деклямаційно-реторичних шабльонів, які, власне кажучи, однаково неха-рактеристичні і для дилетантів, і для дилетанток у поезії, а проте, комбінуючися з безперечною формально-технічною вправністю, більш-менш відповідають поширеній уяві про оту «дамську» літературу. Йдеться тут суттю про зовсім не літературне оздоблення емпірично життєвих мотивів (не важить, чи раціонально-дидактичних, а чи навпаки емо­ційно-любовних) — мотивів не естетизованих із середини артизмом поетичної образности. Цікаво простежити ступневу елімінацію таких от недороблених літературних прозаїзмів у творчості Теліжиній, виразно помітних навіть у рамках кількісно обмеженого матеріялу розгляданої антології. По­рівняйте, наприклад, ще сповнене повчальною реторикою «Життя (присвячене В. Куриленкові, ст. 25) з теж більш-менш дидактичним, проте вже причетним до клясичної образности диптихом «Напередодні» (присвячене Олегові ПІ., ст. 16-17), де спільний обом сонетам образ «схилились айстри на овальний стіл» ретроспективно стверджує у фіналі клясичну єдність творчу :

І раптом пам'ять, мов надхненний майстер, Вогнем змалює золотавість айстер, Овальний стіл і мій веселий сміх.

Порівняйте ще такий рясний елементарними загальни­ками «Поворот» (ст. 7) з присвяченим Л. Мосендзові «Ли­стом» (ст. 26-27), а в самому «Листі» — прозаїчний — включно з банальною образністю вступ :

Твоє життя — холодний світлий став, Без темних вирів і дзвінких прибоїв, І як мені писать тобі листа І бути в нім — правдивою собою ?

— з серединою, де силувані пошуки оригінального і аде­кватного вислову приводять до самої лише зовнішньо ефек­тивної виразности :

В осяйну ж мить, коли останком сил День розливає недопите сонце, Рудим конем летить за небосхил Моя душа в червоній амазонці.

І вже тоді сама не розберу,

Чи то мій біль упав кривавим птахом,

Чи захід сонця заливає брук...

Для тебе ж захід — завжди тільки захід !

З цим чергуються суто орнаментальні строфи, з сти­лістично блискучими, проте внутрішньо непереконливими в даному контексті антитезами :

Чергують ночі — чорні і ясні — Не від вогню чи темряви безодні, Лише від блиску спогадів і снів — Усіх ударів і дарів Господніх.

— аж доки нарешті жаданий образ розкривається у фіналі віршу в своїй справді клясичній досконалості :

Коли ж зійду на каменистий верх Крізь темні води й полум'яні межі — Нехай життя хитнеться й відпливе, Мое корабель у заграві пожежі.

Так само доцільно зіставити поезію «Неповторне свя­то» (ст. 20) і «Махнуть рукою ! Розіллять вино !» (ст. 15), що в них та сама тема героїчного пориву, як найвищої екстатичної вартости, трактується в першому випадку — деклямаційно-дидактично, а в другому — образно, з кля-сично стилізованим закінченням :

І в душній залі буде знов рости Така дитинна й божевільна мрія : Що задля мене, хтось зуміє йти Крізь всі зневаги — так, як я умію !

Рудименти реторичної деклямації найгостріш даються у знаки в любовній ліриці, бо саме цей поетичний жанр найменш надається до програмового трактування і найбільш потребує присмаку індивідуальної — хай і ілюзійної — не-повторности. Тому любовні вірші Теліжині незрідка справ­ляють враження поезії надто раціонально заплянованої і надто «прозаїчно» (не зважаючи на надмір і різноманіт­ність стилістичного оформлення) висловленої. Сюди нале­жать, приміром «Сьогодні кожний крок — хотів би бути вальсом» (ст. 8), «Гострі очі розкриті в морок» (ст. 14), «Мужчинам» (ст. 23). До цього спричиняється, мабуть, не що інше, як надто рівномірне стилістичне оформлення всіх частин віршу, при чому, значить, клясицизм стилістики (у вужчому значенні слова), засвоєний не без очевидного впливу Ольжичевого, лишається позбавленим відповідної клясичної композиції, а через це й звучить ніби мертвотно; бо рівномірність (а зокрема рівномірна навантаженість фор­мальними оздобами, як от систематично в барокко) — це ніяк не клясична пропорційність унутрішнього ритму. От чому в О. Теліги окремі строфи вірша незрідка кращі за їх сукупність. Що це — саме так, свідчать ті з інтимних поезій, де ліричне наростання теми само вже утворює певну композиційну і тим самим немов просвітлює з середи­ни традиційну образовість клясичного стилю, як от у відомо­му вірші «Я руці, що била — не пробачу» (ст. 10) або ж у «Літі» (ст. 9) з його суто клясичною структурою фіналу :

І за те, що стільки уст палило І тягло мене вогнем спокус, І за те, що замінить не сила — Ні нащо — твоїх єдиних уст !

Проте : найкращих з рядків любовної лірики Теліжиної в розгляданій антології, на жаль, немає — хіба що за вий-нятком славетної «Вечірньої пісні» (ст. 22), що становить геніяльну синтезу тематики любовної і громадської. Шкода, бож саме любовна лірика править у сучасній нашій поезії за найбільш занедбаний, ба навіть майже зовсім не куль­тивований жанр : явище невтішне і надто парадоксальне, щоб не свідчити про наявність у літературній ситуації нашій якихось ґрунтовних і загрозливих аномалій. Отже, щоб наочно зілюструвати композиційно досконалий кляси­цизм, якого О. Теліга і в цьому жанрі досягає — а не в самих лише ідейно-світоглядових медитаціях, як можна було б подумати на основі розгляданої антології — дове­деться вийти поза межі цієї антології і навести тут пов­ністю один вірш, надрукований у «Літературно-Науковому Вістнику», мабуть 1934 або радше 1935 року, — «Подорож­ній».

В цьому інтимному жанрі стиль О. Теліги підноситься до клясицизму зовсім самостійно і, очевидна річ, нічого не завдячує О. Ольжичеві — як і взагалі, зрештою, не слід надавати впливові його на мистецьке вдосконалення поетеси надто великої ваги. Фактично наслідки впливу зводяться до загальноклясичної чіткости та виразности вислову і до окремих стилістично-лексичних деталів. Ні специфічну мо­нументальність Ольжичеву, ні оту його прозору радість творчого спокою, ми в поезію О. Теліги не знайдемо, і надто значущою лишається аналогічна дистанція між по­етом, що порівняв несхибність свого творчого шляху зі шля­хами світил у небі та автострадами на поверхні земній — такою бо мірою проймав його патос єдиного закону —

Лягли на перса зимної землі Шляхи асфальтові ясні і прості, І невідхильні прагнення твої — Як сонце у холодній високості.

(Підзамча»)

— і поетесою, що вона, саме супротивною тому майже спінозіянському геометризмові in specie aeternitatis здекля-рувала:

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив.

(«Сучасникам», ст. 28)

Аналогічно — і психологічно — шляхи їх лишаються несполучні. Але це так само не порушує причетности обох поетів до клясичного стилю (за об'єктивним визначенням того стилю), як не порушувало це і основної національно-державницької лінії обох поетів та спільної політичної діяльности їхньої. Як ідеологія, так і політика важить у поетичній творчості, але поезією ні та, ні та не є, отже й поетичного стилю ні та, ні та не визначає. В поезії О. Ольжич і О. Теліга так само спільно репрезентують зверх­ні висоти «празької», умовно кажучи, — на відміну від «київської» — течії сучасного українського клясицизму, як і в історії українського національно-державницького руху спільний героїзм їх навіки лишився вкупі:

І мов гімн урочистий, мов визвольне гасло, Є для нас двох імен нерозривне злиття.

(«Засудженим», ст. 29)

(Альманах МУР ч. 1, 1946.)

ЗАПОВІТ ОЛЕНИ ТЕЛІГИ

(До 10 річниці героїчного скону)

Нечисленна і ще й досі не зібрана як слід до купи літературна спадщина Олени Теліги (1907-1942) хіба що досвідченому літератові дає зрозуміти, що в особі тієї само­жертовної героїні Української Національної Революції, роз­стріляної нацистами в Києві наприкінці лютого або на початку березня 1942 р. *) — українська нація втратила свою найбільшу поетку після Лесі Українки. І якщо беззасте­режний пієтет майже цілої нашої політичної еміграції до національно-визвольної діяльності! О. Теліги та до її осо­бистої безкомпромісово-ідейної постаті достатньою мірою промовляє в ювілейних статтях та в спогадах сучасників -— згадаймо з цього приводу незвичайно щирі і сугестивні «Зустрічі з Оленою Телігою» С. Ледянського, що ними філядельфійська «Державницька Думка» гідно відзначила в ч. 5 десяті роковини з дня смерти поетки, — то поетична спадщина О. Теліги є знайома ширшим колам читачів лише дуже фрагментарно, переважно у вигляді трьох чотирьох найчастіше передрукованих віршів, які, привертаючи до себе особливу увагу через свою найвиразніше патріотичну й національно-визвольну тематику (як от «Поворот», '"«Лист», «Сучасникам», «Засудженим»), не є, проте, вільні від певної раціонально окресленої програмовости і через те деякою мірою нагадують собою влучний вислів самої поет­ки, що «найяскравіший плякат є лише плякатом, а не обра­зом».

Очевидна річ, що й названі вище вірші містять артис­тичні досконалі строфи й рядки (як от у «Повороті» — «душа з розбігу стане на сторожі...», або в «Сучасникам» — «вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив...» або ж ціле закінчення «Листа»); та й цілим своїм стилістичним офор­мленням свідчать, попри більш-менш реторичний виклад, про мистецький хист видатного майстра; проте зрозуміле само з себе, але дещо невідповідне під естетичним поглядом, надмірне зосередження уваги чи не виключно на отих якоюсь мірою програмових творах — стоїть на перешкоді чіткому усвідомленню того першорядної ваги факту, що віршована спадщина О. Теліги містить також кілька поезій аж незрівняно артистичніших — таких що безперечно нале­жать до справжніх шедеврів не самої лише своєї літератур­ної доби та течії (т. зв. «празької» чи то «вістниківської» поетичної школи на еміграції, що визначається рівно ж іме­нами О. Ольжича, Ю. Липи, Ю. Дарагана, Є. Маланюка, О. Лятуринської тощо), але й цілої української поезії; такі є, зокрема, вірш, «Подорожній», «Сонявшний спогад», «П'ятнадцята осінь», «Ніч була розбурхана і тьмяна», «Вечірня пісня».

З усіх них сама лише «Вечірня пісня» користається з порівняно більшої поширености — і то цілком зрозуміло; бо саме «Вечірня пісня» становить неперевершений архитвір цілої поезії О. Теліги і найвиразніше виявляє, як — погляд-но ! — небагато вона встигла закінчити в галузі найвищого поетичного мистецтва, в порівнянні з тим, що вона могла б ще зробити в дальшому, наколи б величезні можливості її мистецького зростання не були нагло обірвані трагічною смертю.

Бо ця геніяльна синтеза любовної і героїчної лірики, унікальна не лише в нашому, а й у цілому європейському письменстві, стоїть зовсім окремо і в поетичній спадщині самої О. Теліги своєю музичністю, образністю, емоційною наснагою і, насамперед своєю незрівняною композицією; якою ж бо рафінованою елеґанцією — а разом з цим пре-цизністю та невимушеністю — ритму й образів позначена вже вступна, суто елегійно-любовна, частина твору:

За вікнами день холоне, У вікнах — перші вогні... Замкни у моїх долонях Ненависть свою і гнів !..

А безпосередньо далі — який енергійний ляконізм дикції у віртуозно впорядкованому нарості емоцій :

Та завтра, коли простори Проріже перша сурма — В задимлений чорний морок Зберу я тебе сама.

Не візьмеш плачу з собою — Я плакать буду пізніш 1

І сповнений гіперболічним, аж парадоксальним пато-сом центральний образ цілого віршу :

Тобі ж подарую зброю : Цілунок, гострий як ніж.

І нарешті — фінал, неначе мажорний акорд:

Щоб мав ти в залізнім свисті Для крику і для мовчань. Уста, рішучі як вистріл, Тверді, як лезо меча.

Ніщо не свідчить так виразно, як саме оця поезія, про безмежні творчі сили, які велика поетка ще таїла в собі, і які вона саможертовно зофірувала, разом з життям, своїй нації, тим ставши навіки українською національною герої­нею.

Тож тільки, як чорну пляму на нашій літературній кри­тиці на еміграції, можна розцінювати і морально-непри­стойну — а зрештою і під історично-літературним поглядом на прочуд — марну спробу Ю. Шереха-Шевчука скомпро­метувати поетичну творчість О. Теліги безґрунтовним твер­дженням, мовляв, вона «виростає з альбомної поезії... зв'язаної з атмосферою дівочого будуару або фривольної (!) розмови двох», і, мовляв, «поетичною місією Олени Теліги... було визволити альбомну поезію з вузьких меж провінцій­ного флірту й міщанської щоденщини» («Арка», 1947, ч. 1).

І всю цю нісенітницю мотивується лише тим, що «по­езія її (О. Теліги) вся побудована на подібних (алегоричних, за Шереховим розумінням — ВД.) традиційних символах..., що «зносилися», «спрацювалися» ...і животіли далі тільки в альбомах провінційної публіки» (там само).

Що традиційна образність може артистично використо­вуватись у цілком своєрідному мистецькому напрямі та суцільному стилістичному оформленні — річ загальновідома (в такого, приміром, оригінального поета, як Євген Плуж-ник, немає буквально ані єдиного нетрадиційного образу).

Проте, поминаючи це, за основну емоційну ознаку т. зв. альбомної поезії править те, що сама О. Теліга називала «солодкою розчуленістю над самим собою», коли твердила в одній із своїх останніх статтей (1941) : «Завданням україн­ського націоналістичного мистецтва є виведення всіх тих цінностей, які скріплювали, а не розслаблювали душу нації, як це робило мистецтво накинуте нам згори. Воно має від­шукати всі ці великі почування, які намагався різними спо­собами знищити наш ворог. Воно має дбати, щоб в душах нашого народу жило не голосне гавкання на ворога — лише глибока, непримирима і творча ненависть до нього. І не солодка розчуленість над самим собою, велика і мужня любов до своєї нації, до свого минулого, до свого народу і до всього великого і шляхетного, передусім до своїх героїв, яких так довго переслідував і замовчував ворог».

Такий є національно-мистецький заповіт Олени Теліги, складений нею сливе напередодні її героїчної амерти. І якщо українському народові, а в першу чергу його політичній еміграції, — не бракує духових сил, щоб обернутись, за словами самої поетки, «в націю, варту... своїх великих героїв», він повинен викарбувати цей заповіт у своїй па­м'яті.

(«Українська Думка». Лондон, ч. 22/272, 29.5.1952.)

Дмитро Донцов

ПОЕТКА ВОГНЕННИХ МЕЖ (Кілька уривків із книжки)

Правду казали римляни, що поетом не можна стати, поети родяться. Не можна вивчитися на Шевченка, ні на Бетовена, бо твердження латинців відноситься очевидно до мистців взагалі. Як на пророків, сходить на них — коли вони з Божої ласки — Дух Святий, відкриваючи їм речі, незнані не лиш звичайним смертним, а часом — перед тим — і їм самим. В шалі надхнення говорять вони про глибокі таємниці життя і смерти, і сама мова їх стає загадковою і містерійною. їх мову, як мову Данте, або нашого Кобзаря, відшифровують потім сотки коментаторів. Думки, пророцтва тих поетів-візіонерів, їх відчуття виливаються їм неначе в трансі — на самітніх проходах, в безсонні ночі, в пропас­ниці.

Такою поеткою з Божої ласки була Олена Теліга. Оригінальна в образах та ідеях, цілісна як рідко хто інший, елегантна у формі своїх віршів, елегантна у своїй статурі «прудконогої Діяни» («кругом пані» — казав Шевченко), горда в наставленні до життя, — вона лишила нам взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, -поезії, позбавленої всього вульгарного, простацького. З'яви­лася вона, спалахнула і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-червонім небі війни й революції, неначе блискуча звізда, лишаючи, хоч згасла фізично, яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нащадкам.

Такий був і стиль її поезії. Ставляла до себе, як до поетки, великі вимоги. Цим пояснюється невелика числом кількість її поезій. Тим пояснюється, що так тяжко було її намовляти на видання збірки. Коли мала перетворити, вил­ляти в остаточну, закінчену форму — «далекий шум не-зроджених поезій» своїх, шукала для кожної емоції слова, яке віддало б її точний сенс. Кожному почуванню мало від­повідати лише одне, єдине слово, що пасувало до тієї емоції. І того слова шукала нераз довго і вперто, не хапаючись вставити якесь інше. Мала геніяльний дар в'язати близьке з далеким, нинішнє з майбутнім, або з вчорашнім. В зерні вже бачила рослину, в цвіті — плід, в життю — смерть, в смерті — життя...

Архітектонічна будова її віршів не має того сорокатого, без ясної структури і заміру, стилю, розлізлого, не скутого одною ідеєю, який не раз вражає в інших. В Олени Теліги — шляхетність ліній, скупість, ляконізм виразу, незвикла доцільність будови. Ця будова пнеться вгору, через край, за межу, в простори, в повітря, понад мури. Рветься з нестримною силою на кам'янистий верх, на найвищий шпиль. Пнеться в далечінь, наче напнятий лук. Стрункість лінії, пружність будови. Загальне враження чогось, що пориває душу від приземного, сірого, буденного — в небо, в височину.

Подібна й кольористика її поезій. Не знайти в них «тріпотно пестливих», або «рожево мрійних» барв, часто уживаних нашими ліриками. Не знайти теж сірости брудно-рожевих чи брудно-голубих красок, які роблять такими нудно одноцвітними вірші перечулених естетів. Найбільш не терпить вона сірости ! Не знайдете в неї півтонів, ані невиразних переходів від одної до другої барви. Натомість всі фарби яскраві, блискучі. Пишноцвітний малюнок з кон­трастових барв — не холодних, а горячих.

* *

Що поривало її уяву в крутіж нового танцю ? Перед­усім її поривчаста, трагічна натура. Крім того — передчуття спасенної завірюхи, яка сколихне застоялу воду ненависних буднів. Це вже не свавільний жест, не сама гра в небезпеку. Тут є щось більше ! Тут з неї говорить пророчиця-вістуня, яка бачить лихо, неминуче, як удар Божого бича по спан­теличеній, здурнілій людськості і яка знає своєю великою інтуїцією — і свого народу, і своє власне призначення в цій завірюсі. Воліє цю бурю. Прагне, щоб у ній активно жити, щоб вона нарешті вдарила. Вирази і образи, якими повна її поезія, — це : вихор, вогонь, пожежа, «весняна бурхлива завірюха». «Роздерти звички як старі котари», «віднайти вікно у сірім мурі одностайних рухів». Іти у «задимлений



чорний морок» незнаного і жданого прагне вона...

** *


...Часто спадають на людину й на цілі народи враз — «удари і дари Господні».

Полярність життя! Захоплення, порив, передчуття страшної і звабливої завірюхи, але й посмак страшного дійсного. Посмак не лише насолоди героїчним чином, буй­ним шалом, але й присмак сліз і крови страждання. Тому передчуття цієї нової епохи наповнене для неї подвійним смаком «меду і полину».

Звідки береться ця подвійність ?

Як людина, що гостро переживала ганьбу й рабство своєї нації, чулася вона в нудних мурах проклятого межи-діб'я, мов вільний птах, що рветься крізь ґрати. Вона знає, що той, хто хоче передертися через дротяну загороду, або зломити ґрати, щоб вирватись на волю, може це зробити, тільки лишаючи за собою подерті крила, шматки вирваного м'яса, сліди крови. Іноді й саме життя. У неї завжди при­ходять такі вирази — як «дерти рамки», «душі роздерте плесо», «розбити вікно», зробити вилім в мурі і т. д. Але, хто дре рамки, може скалічити руку! Хто злітає вгору, може впасти додолу ! Хто вандрує краєм пропасти, на гір­ські шпилі, може звалитися з кручі! Всякий перескок через вогненну межу є небезпечний. Хто, як в старі часи середнє-віччя, по довжелезній драбині вдряпується на вали здобу­ваної твердині, може бути зіштовхнений в провалля. З тим, хто переступає межу, є як з дитиною, що переступає межу невидимого й родиться в наш видимий світ : тоді завше рветься крик і ллється кров, і біль і радість, що нова людина прийшла на світ.

Подібне буває і з цілими народами. Народ, який хоче пірвати кайдани і «вражою злою кров'ю волю окропити», проливає і потоки власної крови. Поетка знає, що — «не чіпають тільки раба», знає, що хто вандрує по шпилях, того «чекає прірва на кожнім кроці». Знає більше : що пророків, які з дому неволі вказують народові великі шляхи визво­лення, чекає каміння та хрест. Кликала ж вона роздерти старі котари ! Посилала ж прокляття старому світу ! Як же ж не повстала б проти неї ціла зґрая не тільки Пилатів, Іродів, але й «рідних» Юд і фарисеїв ? Та й збаламучена товпа народу байдуже відвернеться від всякого, хто мав іти на хрест.

* Хто ступив на цей шлях, чи міг він припускати, що ступатиме ним без бою і без болю ? ! В своїй поезії Теліга часто порушує тему апостолів нової Правди і байдужої на їх слово юрби. Холодний і тупий натовп мариться їй на вулицях чужих міст, у вірші «Чорна площа» або у другім — «Поворот». І в її прозі, в статтях і в есеях. Нехибно відчувала, що не стрінуть ласки слуг князя світу цього ті, які несуть на своїм стягу ворожу йому ідею або символ нової віри. Таке нове вірую несла вона в своїй поезії...

Віра і любов... Які це замацкані пальцями недовірків та егоїстів поняття ! Які витерті від ужитку бездушними сен-тименталами і фарисеями ! У поетки ці слова заблисли їх свіжими, пишноцвітними барвами, первісним вогнем. її віра, її любов — не мають нічого спільного із змістом, що його вкладають в ті поняття офіційні проповідники тих чеснот нашої цивілізації, від яких відлетів уже Дух Божий.

Що таке віра ? Це — «здійснення ожиданого, певність невидимого» — дефініція Ап. Павла. Бо з невидимого вийшло видиме. Віра — це нестримне бажання перетворити мрію в реальне життя. Вона не тільки сцілює хворих людей, але й цілі народи, які вірять у можливість свого сцілення. Чому дає віра таку міць тим, хто її має ? Бо удесятерює непевний і хитливий людський розум, його силу. Хто вірить — того не збити, не захитати в його вірі жодними людськи­ми «доказами». Той піде по воді і не переконати його, що сила тягару тіла потягне його на дно. Такого, як сновиду, не переконати, що небезпечно для життя лазити по даху на краю високого будинку. Такий, хоч прикутий до ліжка невилічимою — як на людський розум — хворобою, візьме одяг свій і піде. Віруючий є певний, що молитвою і вірою осягаються тілесні, матеріяльні наслідки. Вірить, що з п'яти хлібів можна зробити тисячі, з води вино, з маленької іскри роздмухати пожежу. Вірить, що невидиме кермує видимим і формує його.

Цю віру мала Теліга...

Справжня поезія — це містерія, тайна, як кожне мис­тецтво. Але серед цих останніх найбільшою містерією є слово, поезія. Поети ж і поетки, ці жерці і жрекині, пові­дають нам не щось вивчене або вичитане, а — їм самим не відомо ким або чим зіслане й відкрите згори...

Хто помине містичний момент у творчості Олени Теліги, той не зрозуміє істоти її поезії, ні її натури. Бо мала вона в високім степені загострений зір поетів з Божої ласки. Ба­чила духовими очима, за доступним тілесному оку світом, з його видимими змислами контурами, — укриту, невидиму суть явищ. Бачила за ними невидимі діючі сили, пов'язані з такими ж силами всесвіту. Бачила акцію в нашім світі — вищої Божественної сили, панування її одвічних законів. Прочувала наперед, як вже зазначено, грядучу пожежу, в якій згоріла сама.

Звідки ця інтуїція, цей містичний чар, що віє майже від кожного з її віршів ? Звідки ця певність полярности життя ? Звідки розуміння нерозірвальної злуки позитива й негатива, болю і радости ? Звідки ці таємничі символи, які безнастанно стрічаємо в неї, як — межа, вогонь, вино, беріг, корабель, брама ? Звідки ця радість сподіваної смерти, ця безумна віра і любов? Та віра, що не питала, а знала ?

Ці питання тим більш оправдані, що наша поетка, подібно як і Леся Українка, що її вона так нагадує, сфор­мувалася такою, якою її знаємо, — всупереч зовсім інакше настроєному її оточенню. Якимсь незнаним чудом вихопився з її душі вогонь прадавньої нашої національної містики, зовсім чужої її добі, байдужої до таємниць життя. Я не знаю ні одного, після Шевченка, поета, якого поезія була б так насичена ідеєю Божого Провидіння. Але такі з'явища бувають і коли ми хочемо збагнути цей характер її поезії, мусимо заглянути в містику старого Києва, християнську й передхристиянську, занесену на Україну разом з культурою старої Еллади, колись такою поширеною в нашій Понтиді і на Дніпрі. Бо, як каже Св. Августин, — всі релігії мають в собі щось з Правди, і елементи Правди у всіх релігіях — є власне християнські елементи в них».

Що таке екстаза ? — Це захоплення, зачарування чимсь, і водночас — атрофія, знечулення всіх фізичних почувань через напружену контемпляцію, візію, оглядання, подив, адорація чогось надзвичайного, надприродного, що стрясає всю душу. Таке зустріло Савла на шляху до Дамас­ку. У Теліги це було сліпуче сяйво, до якого рвалася хочби за ціну розлуки з фізичним життям : спалити пристань, згу­бити керму, плисти на хвилях екстази, горіти і згоріти. Вся філософія її маленької розміром збірки поезій, але такої глибокої змістом, — це почуття органічної зв'язаности з космосом, з його законами й веліннями; зв'язаности і її самої як істоти з тіла й душі, і її країни. Сонце, вітер — її стихія. Вклоняється просторам за світлу радість жить. Від сонця радість життя і тілесного, і духового. П'яна тим духовим сонцем наче якимсь життєдайним, іскристим ви­ном, яке живить душу. До нього злітає її душа, неначе — «в повітря цвіт дерев». З сонця черпає кров, якою нали­ваються її жили й мозок, і її серце — «через край вино». Цей дар зсилає на неї, на людину, якась вища сила — «незнане Щось», яке приносить нам всі наші стремління і пориви. Це Щось ллє вогонь в наші думки. Це Щось нали­ває в наше серце — «найхмільніший плин», еліксір життя. Це Щось, в інших поезіях — Хтось кличе нас в незнану путь — «без підпису й адреси» на чийсь далекий прекрас­ний берег, кличе «воскреслу душу у осяйну путь». Хтось !

** *

Звідки в неї бралася та віра і та любов ? Те невгасиме горіння душі ? Де було джерело її мудрости, її пророчого шалу ? Звідки багато знала з таємних речей вона, яка ніколи не пізнавала і не вчилася тих таємниць ? Яка ніколи не читала ні Сковороди, ні інших містиків наших і не наших ? Яка вродилася і формувалася серед інтелігент­ського оточення початків XX віку, яке майже ніколи до Євангелії не заглядало ?



Я вже говорив про її самоініціяцію, самовтаємничення в речі, незнані многим, а коли декому й доступні, то хіба шляхом довгих і великих зусиль та медитацій. Дати відпо­відь на ці питання, або — краще сказати — спрецизувати тезу її самостійного шукання і віднайдення містерій буття, зможемо, коли уявимо собі ту стихію, в якій жила й горіла, сепарована від байдужого оточення, її душа.

Це була стихія вогня і зараз побачите, для чого це під­креслюю. Вже з цитованих її віршів видно це. Безпере­станно в неї вирази як — роздмухані вогні, вогонь межі, полум'я вогненних блисків, серце у вогні, клич задимлених вогнів, вогненні блискавиці, полум'яні межі, вогненні блиски і т. д. Не треба тут також повторювати, як часто приходить у неї слово «сонце». Чи це припадково ?

Друга стихія, якою овіяна її поезія, це вітер. Знов пригадаю деякі згадані вже вирази : її душа — польовий буйний вітер. Маса таких виразів як — весняний вітер, весняна пожежа, весняна бурхлива завірюха, роздмухана вітром пожежа. Нарешті, як формальна деклярація рідно-сти з тими двома стихіями :

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,

Я — вогонь, я — вихор,

А вони спинятися не звикли.

Вихор, вогонь, — яке значення мають ці символи ?

Знаємо добре символістичне значення цих виразів, цих стихій у містиці християнства. Там можемо знайти глибокий сенс тих елементарних сил, в яких купалася, якими жила й дозрівала, тремтіла, рвалася в височину, в екстазі радісній змагалась і вмирала Олена Теліга.

Коли зійшлися Апостоли, — читаємо в Діяннях, — «як наступило свято П'ятидесятниці, зненацька стався шум з неба, неначе від віючого сильного вихру, і сповнив весь дім, де вони перебували. І з'явились їм розділені язики, неначе вогненні, і спочили по-одному на кожному з них. І сповнилися всі Духа Святого».

Вихор і вогонь — образи Святого Духа. Вони ж, бу­шують і горять над чолом поетки вогненних меж, що носить

— «в серці вогнену печать». Ось була та сила, яка відкрила їй таємничі закони всесвіту, закони колобігу життя; яка підняла край завіси перед її очима на те таємне Невидиме, яке кермує світом, позволила їй заглянути безстрашними очима в обличчя смерти; яка вказала їй шлях життя, зро­дила її велику віру і велику любов, нарешті — обдарувала її тими блискучими дарами, якими світилася її поезія, і тими ударами, які спіткали її в житті, а які приймала радісно і гідно.

Що я хочу цим сказати ? Те саме, що сказав Куліш під першим впливом того несамовитого враження, яке справило на нього та інших Кирило-Методіївців читання, у Києві, Шевченком його вогненних віршів : «Коли говорено коли-небудь, по правді, що серце ожило, що очі загорілись, що над чолом чоловіка засвітився полум'яний язик, то це було тоді, у Києві...» Тоді, коли зібраний гурток молоді, з затри­маним віддихом, прислухався лектурі Шевченка. Куліш пи­ше : «Він був світильник, що горів і світив — посеред нас

— як видиме справдження нашого надхнення звиш». «І страшно, і боляче, і упоююче було заглянути туди !» — в ту, надхнуту таємною силою, поезію, — звітує Костомаров...

І ще один, цікавий у цім зіставленні, символ повторю­ється часто в Олени Теліги. Часто стрічаємо у неї такі вирази як — п'яна душа, серце п'яне, вогонь отрути чи вина, день, який упився і розливає недопите сонце, грона доп'я-нілі, тіло налите п'яним сонцем, вино рубінове її серця, щастя, яке випиває келихом, упоєння у п'янім вирі, в танці над прірвою, темна розпач, найгірший трунок, який п'є самітно аж до рана; день, який ллється на землю вином горячим, погляд чийсь порівнює з дорогим трунком, що переплескується найсвітлішим плином, впиває в себе якусь «таємну міць, хмільнішу від вина», яку їй війнули на уста і очі і т. д.

Цим хмільним вином одержима, промовляла наче п'яна, і мову її не завжди могли зрозуміти тверезі люди. Що знову це за символ ? В тім самім оповіданні про зіслання Святого Духа на Апостолів читаємо : — Коли Апостоли промовили, — «дивувалися усі, сумнівалися і, не розумі­ючи, казали один до одного : що це значить ? А інші глузу­вали : вони упилися молодим вином».

Ось яким вином упилася і Олена Теліга ! Коли Апостол Петро почув ці глузування «тверезих» слухачів, — «підніс голос свій і заговорив до них : вважайте на слова мої! Вони не п'яні, як ви думаєте !» Не хміль говорив з них, а щось інше промовляло їх устами. Прийшли вони пригадати байдужим людям наближення страшного часу, про який давно говорили пророки, про те, що появляться — «знамена на землі, кров і вогонь і димне куряво»; про те, що «кож­ний хто прийме ім'я Господнє, спасеться»; про те, що в цей день гніву — «Бог проллє Духа Свого на всяку плоть і будуть пророкувати сини ваші і доньки ваші».

Таке пояснення давав отим тверезим Апостол Петро. Говорив він про хміль екстази, якою в той день сповнилися Апостоли. Ця екстаза знана була Шевченкові — дивись його мотто з Євангелії про Духа Святого, якого не приймали його тверезі земляки, бо не бачили його плотськими очима (мотто до поеми «Сон»). Саме ця екстаза вогнем горить у поезіях Олени Теліги. Чи ж не була вона, як казав Ап. Петро, з «доньок наших», які пророкували — в мирні часи між двома війнами — прихід доби крови і вогню, і димного курява ? Чи не закликала не боятися «бича безжалісних пожеж», яким смагатиме з дурнілу людськість Господь ? Чи не кликала відважних і сильних, тих, що вірили у «вічні правди і цінності», іти безстрашно крізь дим і крізь «вогонь межі — на наш похмурий і прекрасний берег» ? Чи не за­кликала — всупереч очевидності — іти туди, ведена лише своєю вірою ? Чи не могла сказати про себе і про таких як вона, знаними словами : «Ми ходимо вірою, а не баченням» (II. Корінт., 5). Чи не була вона п'яна тим самим хмелем екстази, що всі одержимі духом ?

Поява її, що ввірвалася в наш «сірий натовп» межи-діб'я, з своєю горіючою «душею в червоній амазонці», є проречистий знак, що невидимими, таємними путями, на руїнах і згарищах минулої слави, росте й формується на­ново, з старого коріння, володарно-панський дух нової провідної верстви нової України !

З тими кличами — боротися проти світового зла, яке побачила вперше у зневоленім, підбитім Києві, — виходить вона на арену не лише національної, а ширшої боротьби. В ній, у цій останній, ролю авангарду мала переняти її країна, — відчувала це і знала віщим даром поетки і пророчиці. Мала сповнити Божий приказ. Вітрами й сонцем Бог їй шлях назначив. Простувала ним в екстазі свого п'яного і завзятого, горіючого серця. Безстрашна, не лякаючись нової потопи, якою мала в нові часи очиститися земля. Знала, що входила в свою рідну стихію, бо — «тепер земля не водою, а вогнем очиститься» (II. Петра, 3).

Стоятиме на своїм високім кам'янистім верху як про­відний маяк. Щоб об вогонь її серця запалювалися тисячі сердець нового покоління. Щоб — «по слідах її скошених кроків» ішли тисячі ніг. Шляхом неминучим для націй з великим майбутнім. Шляхом змагань, страждань, воскре­сіння. Шляхом велетнів. З горіючого оріфлямою в твердій руці. З її горячим закликом :

щоб клич її зірвався у високість ! Щоб, мов прапор, затріпотів у сонці!

(«Поетка вогненних меж — Олена Теліга». Торонто, 1953. Ст. 93.)

Олена Звичайна

ГАРЯЧА СМЕРТЬ

Путь на Голгофу! У лютому 1942 року, голодної й холодної зими, в Києві спочила без труни, без хреста й напису — в холодних обіймах братської могили Бабиного Яру, молода вродлива жінка, талановита поетеса, видатна громадська діячка й публіцистка — Олена Теліга... Маючи можливість рятувати своє життя, вона свідомо пішла смерті назустріч, добровільно вибрала шлях на Голгофу...

Чи ж оцінила українська громадськість всю велич цієї добровільної жертви ? Чи усвідомила, кого втратила мороз­ної лютневої ночі 1942 року? Чи знаємо, хто зник назав­жди в самому розквіті сил і таланту ?

У нас, на жаль, у великій мірі ось яка оцінка письмен­ника : якщо він належить (або належав) до того партійного середовища, до якого належимо й ми, то він — геніяльний, а якщо ні — тоді горе йому ! Тоді він «ніц не варта» і навіть шкідливий.

З висоти чималої вже перспективи років з дня смерти Олени Теліги, я спробую оцінити її виключно «по ділах її», розуміючи під «ділами» — твори, себто ті невмирущі цінності, які вона вложила в скарбницю української літе­ратури й культури.

Як поетеса, вона належить до українського клясицизму празької школи...

Теліжина поезія наскрізь лірична : вона подає виключ­но свої власні переживання від першої особи. Глибина за­думу, шляхетна жіночість, артистична досконалість оформ­лення, екстаза кохання і екстаза героїзму на тлі ідеалістич­ного націоналістичного світогляду — ось характеристичні риси поезії Теліги. Усі вони просякнуті яскравою життє­радісністю, соняшним промінням, переможною бадьорістю. Безнадійний песиміст захоче жити, читаючи її вірші...

Олена Теліга має велику цивільну відвагу, вона «без-компромісова аж до смерти». І саме її смерть і є безпереч­ним доказом правдивости цього твердження. її небуденна яскрава особистість не терпить сірих безпринципових лю­дей, сірих фарб, спокійно-солодких буднів.

Але це не заважає їй глибоко задумуватись над чор­ними барвами життя. Олена Теліга знає ночі без сну... і «темний розпач — найгіркіший трунок».

Але... перемагає, як завжди, яскрава вітальність :

Придушу свій невпинний спогад, Буду радість давати й сміх, Тільки тим дана перемога, Хто й у болі сміятись зміг !

Що ж дає їй таку силу відпорности ? Ця чарівна жінка... «біжить під вітер і під град», бо вона знає, для чого вона це робить.

Висока ідейність, цілеспрямованість, власний внутріш­ній світ і віра в перемогу своїх ідеалів робить її відпорною в боротьбі з непоборно тяжкими обставинами, дає їй силу з веселим сміхом на устах нести «тяжких турбот ржавіючий ланцюг» у роках скитальщини й злиднів.

І не тільки це ! Любов, взаємопошана і щирість, що є могутнім цементом єднання між чоловіком і жінкою, дає скитальській родині силу обороноспроможности, щоб не за­гинути у ворожому оточенні... у чужинецькому морі. Ці почуття з артистичною досконалістю й хвилюючою експре­сією Олена Теліга висловлює в близькому для кожного ски-тальця вірші «П'ятий поверх».

Жінка, на думку поетеси, не сміє бути тягарем для мужчини, навпаки — вона має бути відмінним, але рівно-вартісним і вірним союзником мужчини в боротьбі за життя, а головне — за націю.

Любов, стосунки між чоловіком і жінкою — тема стара, як світ, але вічно нова й цікава — находить собі глибокий відбиток і в Теліжиних віршах і статтях. О, любов існує не для того, щоб підтинати так потрібну міць чоловіків ! Навпаки, вона є могутнім джерелом надхнення до дії, до боротьби, до героїчного чину. Вірш «Вечірня пісня» наскрізь просякнутий чарівною жіночістю і романтикою кохання, є в той же час могутнім кличем до дії, до чину...

Питанню, якою має бути жінка, і якою вона справді є, присвячена глибокозмістовна стаття «Якими нас праг­нете ?»

...Це не тип Маланюкової жінки-рабині, що викликує презирство в О. Теліги, що в масі спричиняє духову вбогість нації, бо діти таких жінок любитимуть батьків і власну хату більше ніж батьківщину... Не задовільняє Телігу тип жінки-вампа, ...ані розповсюджений в СССР тип жінки-товариша. Позитивним типом, на її думку, є жінка, що — зберігаючи всю свою красу, жіночість і привабливість — є в той же час «рівновартісним і вірним союзником мужчини в бо­ротьбі за життя і за націю». На шляху до цього ідеалу, жінці має допомагати мужчина, бо «виховання жінки здійс­нюється не через жіночі організації, а через високі лети чоловіків».

У блискучій статті «Сліпа вулиця» гострій і дотепній критиці О. Теліги підпадають жіночі журнали з їх убогою літературою, з їх бездарними віршами (низького позему література).

* * *

О. Теліга є невмирущим зразком того, якою має бути українська жінка, вона — блискучий приклад того, як бага­то може дати нації жінка, якщо вона не сидить у сліпій вулиці сумнозвісних «чотирьох К».



Зберігаючи всю красу і жіночість, О. Теліга творила невмирущі духові цінності поруч із такими видатними май­страми пера, як О. Олесь, Ю. Клен і Л. Мосендз. Вона увійде в історію, як видатний, творчий організатор духово-сти нашого народу і як справжня героїня.

Виключну виховну вартість має реферат «Партачі життя» (Краків, 1941)... Тема гостро актуальна саме в наш час : стосунки між героєм і масою та виховання маси до рівня нації.

За наріжний камінь бере авторка відомий афоризм Карляйля : «Потрібний не лише герой, але й світ, вартий його, який не виглядав би як одна суцільна маса льокаїв. У протилежному випадку герої перейдуть для світу і, що вайважніше, для нації — майже безслідно». Льокай, за словами того ж таки Карляйля, не пізнає правдивого героя, хоч і дивиться на нього.

Ніде, як у нас, твердить О. Теліга — «не було стільки поодиноких героїв, найсміливіші вчинки яких зависали в повітрі, бо довкола стояла суцільна маса льокаїв». Саме ці льокаї або партачі життя, як їх називає О. Теліга, і спричи­нилися до того, що такі велетні духа як Т. Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Олена Пчілка — не знайшли пов­ного зрозуміння серед своїх...

Генерал-губернатор. Ось кого шанує партач життя. Партачі життя, за влучною дефініцією О. Теліги, це люди, що не мають звичайної буденної цивільної відваги. «Вони, як соняшники, хилять свої голови то в один, то в другий бік»... Вони вважають добрим вихованням мовчати там, де вони бачать зло, що не зачіпає безпосередньо їхнього добро­буту».

Висновок : виховуючи звичайну цивільну відвагу в масі наших людей, можна піднести цю масу до рівня нації, яка варта своїх великих героїв.

Як бачимо, О. Теліга ставить у своїх статтях виключної ваги питання : піднесення жінки до рівня рівновартісної з чоловіком людини і піднесення маси до рівня нації. Обидва питання гостро актуальні саме в наш час, і саме тому твори О. Теліги належить перевидати в багатьох тисячах примір­ників для поширення їх серед українців, розпорошених по всій кулі земній. Десятирічні роковини з дня смерти були прекрасною нагодою для наших видавництв це зробити, але... глибоко вдумуючись в порушені О. Телігою проблеми, читач мимоволі поставить собі питання : а чи не оті духово вбогі Дзюні, що танцюють по балях, ходять у «неґліжку», прагнуть гарно вбратися і «добре» вийти заміж, поклонни­ки доляра, виховують та виховуватимуть отих «партачів життя», якими обурюється О. Теліга ?

До списку велетнів нашого духа, до списку героїв ци­вільної відваги, яких подає в своєму рефераті О. Теліга, читач сам додасть і її ім'я. Вона ж бо смертю своєю дока­зала, що слово з ділом у неї не розходиться.

А в лютому 1942 р. вона дала нам і наступним поко­лінням неперевершений, невмирущий приклад великої ци­вільної відваги й безкомпромісовости аж до смерти...

Справді гаряча смерть ! Сметрь, що нагло забрала від нас талановиту поетесу, критика й публіциста, видатного творця духових цінностей та організатора нашої духовости — смерть, після якої ім'я О. Теліги бренітиме для всіх прийдешніх поколінь, як «гимн урочистий, як визвольне гасло».

(З книжки «Оглянувшись назад»«. В-во «Дніпрова Хвиля».

Мюнхен, 1954.)

Юрій Клен

НІЖНІСТЬ І ПОСВЯТА

Тихої злагоди і бурхливої радости сповнені вірші по­етки Олени Теліги, що хоче сполучити жіночу ніжність з суворим заповітом шляхетної посвяти. Коли жінка сповнена великою свідомістю лицарського служіння, якому заприсяг-ся чоловік, то невже ж не стане перед нею грізна вимога самозречення :

Та там, де треба, я тверда й сувора.

Вона знає, що не до лиця їй «з мечем в руці» ставати до бою («Ми ж ваша пристань — тиха і ясна»), але коли зброя випадає з рук чоловічих, вона, не вагаючись, стане у лави, щоб потім, коли мине потреба, у книзі життя знов розгорнути сторінки ніжности й любови.

Поезія Теліги далека від тої звичайної еротики, яку так часто подибуєш у творах жіночих...

Через край б'є часами течія радости і вщерть сповняє щастя чаша життя..., але іноді проривається захований сум, для якого поетка знаходить слова, що западають глибоко в душу :

...життя мого весняну, світлу повінь Надпила у перший раз холодна осінь.

Навіть, коли вона чекає дня, що має стати «неповтор­ним святом» і вкоронувати її життя вінцем найвищого досягнення, радість не є чистою, без домішки терпкости :

Душа дозріє, сповниться відразу Подвійним смаком — меду і полину.

Вона ж знає : дійшовши найвищого шпиля, мусиш спу­скатися додолу, бо далі стежка не йде вгору. Свідома того, що кожний простує своїм, йому лише призначеним питомим шляхом, вона не затримає в себе «подорожнього», тільки сміх її весняним вітром бігтиме йому навздогін. Але в скарбницю, якій ціни нема, заховану так далеко, що її не змиють потоки інших пристрастей, кладуться дорогоцінні спогади («Вірність») :

Так часом хтось у невимовній вірі, Яку не вбити ні рокам, ні втомі, Пильнує квіти у порожнім домі І сум кімнат самітним кроком мірить.

У чотирьох рядках дано образ, сповнений глибоким на­строєм; далі — поглиблення і мистецьке завершення в сим­волічній картині : перед вікном шумлять тополі; кривавий захід; на столі розгорнена книжка, що чекає на того, хто може не повернеться ніколи. Звичайна тема — кохання, але поетка знайшла для нього нові, не вицвілі барви. Так, буває, вранці, коли глянеш у вікно, тебе раптом вразить біле дерево, що за ніч несподівано розквітло весняним квітом.

Може дехто скаже, що в поезії Теліги та ніжність, яка не до лиця нашим дням. Аджеж звучать в ній і такі рядки :

Заметемо піском глибокі межі, Перейдемо крізь дикі води — бродом, Щоб взяти певно все, що нам належить... *)

Але нехай сама поетка відповість на це своїми ж словами :

Не лев, а діва наш відвічний знак,

Не гнів, а ніжність — наша вічна сила.


Каталог: Teliha


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка