В свому творчому рості, українська нація завжди вида­вала з себе могутні постаті, які, запустивши глибоко своє коріння в минулому, в той самий час буйно простягали свої паростки в майбутнє



Сторінка2/14
Дата конвертації16.03.2017
Розмір5.72 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

ПОЕЗІЇ
ПЛОМІННИЙ ДЕНЬ

День прозорий мерехтить, мов пломінь,

І душа моя горить сьогодні.

Хочу жити, аж життя не зломить,

Рватись вгору, чи летіть в безодню.

Хоч людей довкола так багато,

Та ніхто з них кроку не зупинить,

Якщо кинути в рухливий натовп

Найгостріше слово — Україна.

І тому росте, росте прокляття !

Всі пориви запального квітня

Неможливо в дійсність перелляти,

На землі байдужо-непривітній.

Хочу крикнуть в далечінь безкраю

І когось на допомогу кликать,

Бо душа моя сьогодні грає

І рушає на шляхи великі.

Хай мій клич зірветься у високість

І, мов прапор в сонці, затріпоче,

Хай кружляє, мов невтомний сокіл,

І зриває рідних і охочих!

Все чекаю на гарячий подих, —

Геній людський, чи лише випадок, —

Щоб застиглі і покірні води

Забурлили водоспадом.

І коли закрутить непогода

І мене підхопить, мов піщину,

Хай несуть мене бурхливі води

Від пориву до самого чину !

СОННИЙ ДЕНЬ

Безтурботність і світлий спокій...

Сонний день всі думки придушив.

Не шумлять дерева високі,

Теплий мох підбирає кроки

І крім нас — ні душі.

Мрії, спогади — все згоріло...

Легко жить без великих хотінь !

Ніжно ранять промінні стріли,

І зривають весняні крила —

У мережану тінь.

Але там, де берізка-пані

Шаль прозорий нам кинула в дар,

Всі думки колихнулись п'яні,

І пориву зломить не в стані,

Піднялись аж до хмар !

Голос твій затремтів, мов птиця,

Під потоком палаючих слів

Про козацькі степи й станиці,

І про все, що лише присниться

Не на рідній землі.

Поховалась в зелених травах,

Відкотилася казка проста...

Але кожне із слів яскравих

Обірвалось на душу мляву,

Ніби весла на став.

Сну нема ! Ми б летіли в гори,

В височінь, аж на соняшний шпиль,

Бо під ним всю пекучу змору

Захлисне і напоїть море, —-

Чорне море, мов хміль !

ВІДВІЧНЕ

Н- Лівицькій-Холодній

Тремтить кохання на розквітлих квітах,

В зідханнях вітру і на крилах співу,

В сльозах пекучих, уночі пролитих,

В стрілі образи і в пожежі гніву.

Заходить сонце — і відзвук мелодій,

Які від віку вся земля гуркоче,

Гарячий погляд, мов сміливий злодій,

Нам краде серце поцілунком в очі.

Тисячоліття залишились з-заду.

Та в темні роки панування сталі,

Тобі, Кохання, золоту лямпаду

Ми схоронили непохитно сталі.

Хай не тобі ми віддались до смерти,

А іншій Пані — Рідній і Єдиній, —

Ніщо не зможе замінить, чи стерти

Твій світлий образ у старій святині.

Душа горить — життя таке іскристе.

Забрати все ! Себе віддати всьому !

Твоя ж святиня, мов незмінна пристань,

Нам в диких бурях буде тихим домом.

Минає час, щоб все могло зміниться.

Згубили лицарі колишню шпаду...

Тобі, Кохання, Золота Царице,

Ми заховали вікову лямпаду !

1933

РАДІСТЬ


Ой, не знаю, що це за причина —

Переходжу обережно вулицю,

І весь час до мене радість тулиться,

Як безжурний вітрогон хлопчина.

До міського руху ми не звикли,

А хлопчина рветься, як метелиця,

Ніби поле перед нами стелиться,

Ніби зникли авта й мотоцикли.

І сама я на ногах не встою,

Пролітаю між людьми похмурими,

Козачка вдаряю попід мурами —

Бо хлопчина не дає спокою.

Я руці, що била, — не пробачу —

Не для мене переможний бич !

Знай одно : не каюсь я, не плачу,

Ні зідхань не маю, ні злоби.

Тільки все у гордість замінила,

Що тобою дихало й цвіло,

А її тверда й холодна сила

Придушила тепле джерело.

Але навіть за твою шпіцруту

Стріл затрутих я тобі не шлю,

Бо не вмію замінять в отруту

Відгоріле соняшне — «люблю».

ЛІТО

Топчуть ноги радісно і струнко



Сонні трави на вузькій межі.

В день такий віддатись поцілункам !

В день такий цілим надхненням жить

П'яним сонцем тіло налилося,

Тане й гнеться в ньому, мов свіча, —

І тремтить схвильоване колосся,

Прихилившись до мого плеча.

В сотах мозку золотом прозорим

Мед думок розтоплених лежить,

А душа вклоняється просторам

І землі за світлу радість — жить !

І за те, що стільки уст палило

І тягло мене вогнем спокус,

І за те, що замінить не сила —

Ні на що — твоїх єдиних уст !

ПОВОРОТ


Це буде так : в осінній день прозорий

Перейдемо ми на свої дороги.

Тяжке змагання наші душі зоре,

Щоб колосились зерна перемоги.

І те, що мрією було роками,

Все обернеться в дійсність і можливість

Нам буде сонцем кожний кущ і камінь

У ці хвилини гострі і щасливі!

Подумать тільки : наші села й люди,

А завтра прийдемо до свого міста !

Захоплять владно зголоднілі груди

Своє повітря, тепле та іскристе.

Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,

Щоб кинуть серце у крижаний протяг :

Усе нове... і до старої вишні

Не вийде мати радісно напроти...

Душа з розбігу стане на сторожі,

Щоб обережно, але гостро стежить

Всі інші душі — зимні чи ворожі —

І всі глибокі поміж ними межі.

І часто серце запалає болем,

А щось гаряче аж за горло стисне,

Коли над рідним, тим же самим полем

Зависне інша, незнайома пісня.

Чекає все : і розпач, і образа,

А рідний край нам буде чужиною.

Не треба смутку ! Зберемось відразу,

Щоб далі йти дорогою одною.

Земетемо вогнем любови межі.

Перейдемо_ убрід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що нам належить,

І злитись знову зі своїм народом.

Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом.

Не студить вітер уст — зігрівся коло них.

І радісно моїм тонким, рухливим пальцям

Торкатись інших рук — і квітів весняних.

Любов — лише тобі. А це її уламки,

Це через край вино ! В повітря квіт дерев !

Це щастя, що росте в тісних обіймах рамки

Закритої душі і рамку цю дере !

Щоб зайвину свою розсипати перлисто :

Комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх.

Ось так приходить мент, коли тяжке намисто

Перлинами летить до випадкових ніг.

Моя душа й по темнім трунку

Не хоче слухатись порад,

І знову радісно і струнко

Біжить під вітер і під град.

Щоб заховавши мудрий досвід

У скринці без ключа і дна,

Знов зустрічати сірий розсвіт

Вогнем отрути чи вина.

Щоб власній вірі непохитній

Палить лямпаду в чорну ніч

І йти крізь січні в теплі квітні,

Крізь біль розлук — у радість стріч.

А перехожим на дорогах

Без вороття давать дари,

І діставать нові від Бога,

Коли не вистачить старих.

МУЖЧИНАМ

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,

І у руці перо не зміниться на спис.

Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,

З якої ви п'єте : змагайся і кріпись !

І ми їх даємо не у залізнім гимні,

У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.

Бо швидко прийде день і у завісі димній

Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.

Ще сальви не було, не заревли гармати,

Та ви вже на ногах. І ми в останній раз

Все, що дає життя іскристе і багате,

Мов медоносний сік, збираємо для вас.

Гойдайте ж кличний дзвін ! Крешіть вогонь із кремнів !

Ми ж радістю життя вас напоївши вщерть, —

Без металевих слів і без зідхань даремних

По ваших же слідах підемо хоч на смерть !

СУЧАСНИКАМ

« Не треба слів ! Хай буде тільки діло !

Його роби — спокійний і суворий,

Не плутай душу у горіння тіла,

Сховай свій біль. Зломи раптовий порив».

Але для мене — у святім союзі:

Душа і тіло, щастя з гострим болем.

Мій біль бринить, зате коли сміюся,

То сміх мій рветься джерелом на волю!

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.

А може в цьому й є моя сміливість :

Палити серце в хуртовині сніжній,

Купати душу у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,

Та там, де треба, — я тверда й сувора.

О, краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог.

ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ

За вікнами день холоне,

У вікнах — перші вогні...

Замкни у моїх долонях

Ненависть свою і гнів !

Зложи на мої коліна

Каміння жорстоких днів

І срібло свого полину

Мені поклади до ніг.

Щоб легке, розкуте серце

Співало, як вільний птах,

Щоб ти, найміцніший, сперся,

Спочив на моїх устах.

А я поцілунком теплим,

М'яким, мов дитячий сміх,

Згашу полум'яне пекло

В очах і думках твоїх.

Та завтра, коли простори

Проріже перша сурма —

В задимлений, чорний морок

Зберу я тебе сама.

Не візьмеш плачу з собою —

Я плакать буду пізніш !

Тобі ж подарую зброю :

Цілунок гострий, як ніж.

Щоб мав ти в залізнім свисті

Для крику і для мовчань —

Уста рішучі, як вистріл,

Тверді, як лезо меча.

ЧОЛОВІКОВІ

Не цвітуть на вікні герані —

Сонний символ спокійних буднів.

Ми ввесь час стоїмо на грані

Невідомих шляхів майбутніх.

І тому, що в своїм полоні

Не тримають нас речі й стіни,

Ні на день в душі не холоне

Молодече бажання чину.

Що нам щастя солодких звичок

У незмінних обіймах дому —

Може завтра вже нас відкличе

Канонада грізного грому.

І напружений погляд хоче

Відшукати у тьмі глибокій,

Блискавок фанатичні очі,

А не місяця мрійний спокій.

життя

Василеві Куриленкові



Зловіщий брязкіт днів, що б'ються на кавалки,

І жах ночей, що затискають плач.

Ти, зраджений життям, яке любив так палко,

Відчуй найглибше, але все пробач.

Здається, падав сніг ? Здається, буде свято ?

Розквітли квіти ? Зараз, чи давно ?

О, як байдуже все, коли душа зім'ята,

Сліпа, безкрила — сунеться на дно.

А ти її лови, тримай, тягни нагору !

Греби скоріше і пливи, пливи!

Повір : незнане щось у невідому пору

Тебе зустріне радісним — живи !

Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти

І підповзуть, мов нитка провідна.

Ти приймеш знов життя і так захочеш жити,

Його пізнавши глибоко, до дна.

лист

Л. Мосендзові



Ти б дивувався : дощ і пізна ніч,

А в мене світло і вікно нарозстіж.

І знов думки, і серце у вогні,

І гостра туга у невпиннім зрості.

Твоє життя — холодний світлий став,

Без темних вирів і дзвінких прибоїв

І як мені писать тобі листа

І бути в нім правдивою собою ?

Далеко десь горить твоя мета,

В тяжких туманах твій похмурий берег,

А поки — спокій, зимна самота

І сірих днів тобі покірний шерег.

А в мене дні бунтують і кричать,

Підвладні власним, не чужим, законам

І тиснуть в серце вогнену печать,

І значать все не сірим, а червоним.

Бувають дні — безжурні юнаки

Вбігають, в дикім перегоні,

Щоб цілий світ, блискучий і п'янкий,

Стрягнути звідкись у мої долоні.

На жовтій квітці декілька краплин —

Ясне вино на золотавім лезі.

І плине в серце найхмільніший плин :

Далекий шум незроджених поезій.

Буває час: палахкотять уста,

Тремтить душі дзвінке роздерте плесо,

Немов хтось кинув здалека листа

І кличе десь — без підпису й адреси...

Життя кружляє на вузькій межі

Нових поривів, таємничих кличів

І видаються зайві і чужі

Давно знайомі речі і обличчя.

В осяйну ж мить, коли останком сил

День розливає недопите сонце,

Рудим конем летить за небосхил

Моя душа в червоній амазонці.

І вже тоді сама не розберу :

Чи то мій біль упав кривавим птахом,

Чи захід сонця заливає брук...

Для тебе ж захід — завжди тільки захід

Чергують ночі — чорні і ясні —

Не від вогню чи темряви безодні,

Лише від блиску спогадів і снів,

Усіх урядів і дарів Господніх.

І в павутинні перехресних барв

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар :

Гарячу смерть — не зимне умирання.

Бо серед співу неспокійних днів,

Повз таємничі і вабливі двері,

Я йду на клич задимлених вогнів —

На наш похмурий і прекрасний берег.

Коли ж зійду на каменистий верх

Крізь темні води й полум'яні межі —

Нехай життя хитнеться й відпливе,

Мов корабель у заграві пожежі.

БЕЗСМЕРТНЕ

Упало світло ліхтарів

На день конаючий і тихий,

Та перед смертю він зустрів

Посмертні свічі дивним сміхом.

І мабуть кожен з нас відчув

Той сміх, як переможну силу,

Як перенесену свічу

За межі схилу.

І це тому я, мов у сні,

Пішла серединою вулиць

І очі зустрічні, ясні,

Не глянули, а розчахнулись!

Та я минала всі вогні,

Мов світло не своєї брами,

Бо чула : ждане довгі дні

Вже йде з безсмертними дарами

НЕПОВТОРНЕ СВЯТО

Гарячий день — і враз достигле жито

І доп'яніють обважнілі грона.

Він ще незнаний, ще непережитий,

Єдиний день — мого життя корона.

І що це буде — зустріч, чин, екстаза ?

Чи дотик смерти на одну хвилину ?

Душа дозріє, сповниться відразу

Подвійним смаком — меду і полину.

А дивне серце — п'яне і завзяте

Відчує певність, мов нехибну шпаду.

Мій день єдиний ! Неповторне свято !

Найвищий шпиль — і початок до спаду

ВІРНІСТЬ

Від сонця свят і непогоди буднів,

Щоб не змінилися безцінні фарби,

В твою скарбницю я складаю скарби,

Які дає мені моє полуднє.

Скарбницю ту ти залишив безжурно,

А я сховала у глибокий спокій,

Де інших пристрастей рвучкі потоки

її не змиють у годину бурну.

Приходять люди й золоті пориви

Дають за скарби, що господар кинув, —

Та я не хочу за найвищу ціну

Віддати те, чим володіє Привид.

Так часом хтось у невимовній вірі,

Яку не вбити ні рокам, ні втомі, — '

Пильнує квіти у порожнім домі

І сум кімнат самітним кроком мірить.

Перед вікном шумлять, шумлять тополі

І захід сонця — мов кривава рана,

А на столі розкрита книжка Пана,

Що може не повернеться — ніколи.

БЕЗ НАЗВИ

д.д.

Не любов, не примха й не пригода, —



Ще не всьому зватися дано !

Ще не завжди у глибоких водах

Відшукаєш непорушне дно.

І коли твоя душа, воскресла,

Знову мчиться у осяйну путь,

Не питай, чиї надхненні весла

Темний берег вміли відштовхнуть.

Не любов, не ніжність і не пристрасть,

Тільки серце — збуджений орел !

Пий же бризки, свіжі та іскристі,

Безіменних, радісних джерел !

ЗО

ПОДОРОЖНІЙ



Ти — тільки випадковий подорожній

На запашнім, заквітчанім шляху.

Л. Могилянська

І

Відпочинеш і підеш знову.



Що ж, заходь до мойого дому,

Щоб вином моїм рубіновим

Затопити дорожню втому.

Гостре щастя, раптовним блиском

Мою душу до дна пропалить :

Не чужий ти, а свій і близький,

Це ж на тебе я так чекала.

В день звичайний розквітне свято,

Мов бузок запашний у січні,

І кохання, легке й крилате,

Я запрагну змінить у вічність.

Ти відходиш вже ? Що ж, не плачу.

Не сумуй і ти, подорожній.

Хтось незнаний нам шлях призначив

І покинуть його не можна.

Біль зламаю, а сльози витру.

В зимну ніч, на твої дороги

Тільки сміх мій весняним вітром

Буде бігти — тобі навздогін.

II

Догоряє, попеліє дивне щастя...



Зажурився день — замріяний і млистий,

А думки мої, надхненні та квітчасті,

Опадають вересневим, жовтим листям...

ЗІ

Ось пішов собі звичайний подорожній.



Більш нічого. Навіть плакати не смію.

Тільки в душу, безборонну і порожню,

Сум летить непереможним, чорним змієм.

Прийдуть люди — не чужі, не випадкові, —

Буду жити і сміятися, як досі,

Хоч життя мого весняну, світлу повінь

Надпила, у перший раз, — холодна осінь.

III


Ох, чому ж це серце б'ється молотом,

А уста мої — розквітла китиця ?

І чому це полум'ям і золотом

Кожна річ в моїй кімнаті світиться ?

Повернувся, хоч тебе й не кликала.

А слідом весна моя заблукана.

І згоряють у вогні великому

Всі закони, що були розлукою.

Знову осінь утікає злякано

Під травневою рясною зливою :

Перший раз сьогодні я заплакала,

Не сміюся, бо така щаслива я.

Залишайся. Щастя вип'ю келехом,

Однаково, чи своє, чи вкрадене.

Буде шлях тобі без мене скелистим,

А життя моє без тебе — зрадою.

ВІДПОВІДЬ

О, так, я знаю, нам не до лиця

З мечем в руках і з блискавками гніву,

Військовим кроком, з поглядом ловця

Іти завзято крізь вогонь і зливу.

Ми ж ваша пристань — тиха і ясна,

Де кораблями — ваші збиті крила...

Не Лев, а Діва наш відвічний знак,

Не гнів, а ніжність наша вічна сила.

Та ледве з ваших ослабілих рук —

Сповзає зброя ворогам під ноги,

Спиває ніжність леґендарний крук —

Жорстокий демон бою й перемоги.

І рвуться пальці, довгі і стрункі,

Роздерти звички, мов старі котари,

Щоб взяти зброю з вашої руки

І вдарить твердо там, де треба вдарить.

Та тільки меч — блискучий і дзвінкий —-

Відчує знову ваш рішучий дотик,

Нам час розгорне звиклі сторінки :

Любов і пристрасть... Ніжність і турботи.

П'ЯТИЙ ПОВЕРХ

(Еміґрантське)

Так, завтра зрання та ж незмінна пісня,

Все те ж життя бездомних волоцюг,

І ще твердіше, ще міцніше стисне

Тяжких турбот ржавіючий ланцюг.

Та прийде вечір — завтра, чи позавтра,

Забувши втому, я не буду йти,

Я буду бігти й обминати авта —

На п'ятий поверх, де чекаєш ти.

І невідмінно — березень, чи грудень -

Все те ж питання й відповідь : « На днях ».

Все та ж потіха: «Може якось буде»,

Все так же в мозок — найгостріший цвях.

Та ось вже ніч. І на руці твій дотик.

Ясніє зір, відпочиває слух —

І так безжурно скинуті турботи,

Як з голови мій чорний капелюх.

І покій наш — це передпокій неба, .

І у казки я вірю знов і знов,

Бо в хмарах місяць, мов у піні лебідь,

Перепливає просто у вікно.

Ти знов веселий і юнацьким кроком

Обходиш покій — тут —• і знову там.

« Буенос Айрес » ! « Африка » ! « Марокко » !

Так легко й дзвінко вимовлять устам !

* * *


Палить сонце, дощі, вітри,

У пісках поринає крок,

Серед ночі зловіщий крик

Залітає до нас в шатро.

« Відпливаймо » ! — Беру весло !

« Небезпека » ? — Не зложу рук !

Все разом — і добро, і зло,

Все удвох — і пісок, і брук !

* * *

А завтра зрання та ж незмінна пісня,



Все так же набік чорний капелюх

І аж до ночі не спаде, не звисне

Тяжких турбот ржавіючий ланцюг.

ЧУЖА ВЕСНА

Десь цілком недалеко засліплює світло,

Десь ридають трамваї і мучаться авта,

Але тут, в синіх сутінках, тиша заквітла,

А за сонними вікнами блимає нафта.

Я піду, як звичайно, порожнім провулком,

Бо мене обійматиме вітер весняний,

Мої кроки і серце застукають гулко

І тебе я спіткаю, як завжди, незнаний.

Ти не з мого запеклого, тьмяного краю,

І тобі не розплутать заплутані межі —

Тільки подмухів теплих розбещена зграя

Все б хотіла спалить у весняній пожежі !

Та потім, серед ночі, в маленькій кімнаті

Може мріяти будеш про радісну близькість.

Тільки я мушу твердо безжалісно знати,

Що не зродиться полум'я з вогнених блисків.

Розцвітають кущі ясміну —

Грає сонце в височині.

Чи зустріну, чи не зустріну ?

Чи побачу тебе, чи ні ?

І куди б скерувати кроки,

Щоб тебе я могла знайти ?

Тільки бачу — іде високий,

Придивляюсь, чи то ж не ти ?

І не вітряно, і не хмарно —

Все заповнить весняний сміх !

Цілий день я проброджу марно,

Не зустрівши очей твоїх.

Та зате серед ночі, любий,

В весняному мойому сні

Поцілуєш мої ти губи

І щось тихо шепнеш мені... ■

ТАНҐО

І знов з'єднались в одну оману



О, дивне танґо, — і сум, і пристрасть.

Пливу на хвилях твого туману,

Згубила керму, спалила пристань !

І б'ється серце, і гнеться тіло

В твоїм повільнім і п'янім вирі —

Блакитне сонце мені світило,

А буде чорне, а може й сіре...

Чекає прірва на кожнім схилі —

Та сум і пристрасть манять так п'яно.

Пливти все далі, віддавшись хвилі.

Та завтра, вранці, під перший промінь,

Зрадливе танґо, твого туману,

Мені не пристрасть туманна сниться —

Зоріє ясно в чаду і втомі,

О, світла ніжність, твоя криниця.

КОЗАЧОК


Кожний крок — сліпуча блискавиця,

А душа — польовий буйний вітер.

Розгоряються уста і лиця

Неспокійним пурпуровим квітом.

Не піймаєш ! Я — вогонь, я — вихор,

А вони спинятися не звикли !

Але раптом усміхнуся тихо

І в очах моїх заграє виклик.

А душа, розбещеністю п'яна,

Вип'є туги золоту отруту.

О, злови мене, злови, коханий,

Я так хочу біля тебе бути !

Бачиш — стіни зникли, мов примари !

Трави лізуть нам під закаблуки, —

А над нами рожевіють хмари !

Перед нами зеленіють луки !

Тільки зловиш, — радісно і в'юнко

Закручу тебе звитяжним рухом,

А з оркестри бризне поцілунків

Весняна, бурхлива завірюха !

СОНЯШНИЙ СПОГАД

Василеві Щуриленкові)

І

Мій чорний день хитнувся і розтанув



Гарячим сонцем спалений згори.

Це знову ти, ніколи не коханий

І завжди близький, спогадом гориш.

Ось я вдихнула чудодійний розчин

Ясного сміху, променястих слів,

І знов вернула на поля і площі

Своїх давно перейдених шляхів...

Де не було примар на виднокрузі,

Де на терезах вірної ваги,

Так, як тепер, моїх непевних друзів

Не відтягали — певні вороги.

II

День липневий жовточервоний,



І дзвінкий, мов веселий рій !

Чи ж не молодість наша дзвоном

Розліталась від наших мрій ?

У воді швидкі перегони, ^

Відпочинок на межах піль.

Чи ж не молодість наша дзвоном

Ударяла у срібло хвиль ?

І від сонця цілком бронзові,

Заблукавши в зелену тінь,

Ми звірялись собі в любові...

До героїв і до богинь.

Ill


Де ж ти смієшся, думаєш і ходиш

З незмінним сяйвом в соняшних очах ?

Мій любий хлопче, знов нагрілись води

І спіє липень в теплих овочах !

Ніч була розбурхана і тьмяна,

Вітер грав і рвав напнуті струни.

Я пила самітно, аж до рана,

Темну розпач — найгіркіший трунок

А над ранком, зором помертвілим,

Розгорнувши спопелілий морок -

Віднайшла я непоправний вилом

На землі, на небі і в просторах.

Та в душі, як день слабий і сірий,

Прокидалась втіха блідолиця,

Щоб навчать мене нової віри :

У житті нічому не молиться.

ЧОРНА ПЛОЩА

І

Це ввижається в ніч, ледве змучена пам'ять



Божевільних думок від вогню не хоронить,

І вони закипають, іскряться снопами,

Щоб пізніше застигнути сріблом на скронях.

Тільки вранці, як вітер полоще

Звислі руки дерев і пропалені чола, —

Я лишаю її, чорну, стиснуту площу,

І виходжу у світ — з синім небом довкола.

II

Сірий натовп, похмурий натовп,



І не очі, а темна муть.

Хтось зігнувся — камінь підняти,

Хтось зірвався — мене штовхнуть.

А один сковзнув по асфальті

І в лице мені засвистав.

Вчора він цілував мої пальці,

А хотів цілувати уста.

Сміх жіночий злорадо тріснув

І у горлі здушив мій клич.

Як же ж душно і як же ж тісно

В олив'яних кліщах облич !

Підгинаються, в'язнуть ноги...

Очі п'ють безпросвітну тьму...

Мить одна — і безсилий стогін

Розколише застиглу муть.

III


Мужні пальці торкнулись рук,

Хиже серце забилось поруч.

Знову тіло — напнутий лук,

Гостра радість — стрілою вгору.

Відсахнулась на мить юрба,

Покотилось по ній потоком :

Не чіпати лише раба,

А такого — цілити в око !

На чолі твоїм темний знак,

Кров червона тече струмками,

Та тепер я за двох міцна

І за двох піднімаю камінь.

Не загинеш ! За муром день

Ллється з неба вином гарячим

І життя не стоїть, а йде

З гострим сміхом і гострим плачем

Олив'яне лице юрби

Згине в сонці і блискавицях —

Тільки вітер нас буде бить,

По звитяжних, щасливих лицях !

Махнуть рукою! Розіллять вино !

Хай крикне хтось — хай буде завірюха,

Ах, як я хочу віднайти вікно

У сірім мурі одностайних рухів !

А в тім вікні нехай замерехтить

Чиєсь обличчя — вперте і сміливе,

Щоб знов життя — надовго чи на мить

Розколихалось хвилею припливу.

Щоб погляд чийсь, мов трунок дорогий,

Переплеснувся найсвітлішим плином,

Де очі інших, очі ворогів

Не домішали яду, чи полину.

І в душній залі буде знов рости

Така дитинна й божевільна мрія :

Що задля мене хтось зуміє йти

Крізь всі зневаги — так, як я умію!

НАПЕРЕДОДНІ

Олегові Ш.

І

Коли приходиш ніжний і шумкий, .



І дзвоном слів перетинаєш спокій,

Мені здається — весняних потоків

Пливуть бурхливі і ясні струмки.

Тоді вдаряють спінені думки

У таємничість непочатих років,

Куди пірве твої юнацькі кроки

Далекий шлях — тривожний і стрімкий. .

Так радісно тримать мої долоні

У цій кімнаті, де в низькім поклоні

Схилились айстри на овальний стіл.

Та все ж життя — це обрії далекі,

Це літаків непогамовний клекіт,

І у руках скажений скоростріл.

II

Не раз кажу : змагайся і шукай !



Вдивляйся в очі пристрастей і зречень!

І знаю я : в один затихлий вечір

До інших брам сягне твоя рука.

Щось захлисне, мов повінна ріка,

Моє лице і всі знайомі речі,

Бо щастя вихром упаде на плечі

Й закрутить дні, мов крила вітряка.

Та ледве прийде кликане і ждане

Ти кинеш все, щоб на гучні майдани

Піти у слід за тисячами ніг...

І раптом пам'ять, мов надхненний майстер,

Вогнем змалює золотавість айстер,

Овальний стіл і мій веселий сміх.

Усе — лише не це ! Не ці спокійні дні,

Де всі слова у барвах однакових,

Думки, мов нероздмухані вогні,

Бажання — в запорошених оковах.

Якогось вітру, сміху чи злоби !

Щоб рвались душі крізь іржаві грати,

Щоб крикнув хтось : ненавидь і люби —

І варто буде жити чи вмирати !

Не бійся днів заплутаних вузлом,

Ночей безсонних, очманілих ранків.

Хай ріже час лице добром і злом !

Хай палять серце найдрібніші ранки !

Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі.

В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться —

Лише по спеці гряне жданий грім

І з хмар сковзне — багнетом — блискавиця.

П'ЯТНАДЦЯТА ОСІНЬ

Ростиславові Д.

Чи ця вечірня непрозора синь,

Далекий дим, чи вогник папіроси,

Чи черевики мокрі від роси —

Щось нагадало неповторну осінь.

* * *


Похмурий ліс у вересневім сні

Зідхає тяжко. Мов вогнисті птиці,

Над ним літають зорі навісні,

А він галуззям хоче відхреститься.

Тріщить багаття. Полум'ям їдким

Заслало очі. Чи мене хтось кличе ?

Не бачу. Раптом... де я ? Перед ким?

Чиє це в іскрах і вогні обличчя ?

І хто ж це, хто, що у собі з'єднав

Всю мужність світу ? І невже ж не злочин

Таємну міць, хмільнішу від вина,

Мені війнути на уста і очі ?

І чула я : мої дитячі дні

Тікають швидко, як малі ягнята.

Злітають вділ, ховаються на дні,

А я не хочу бігти й доганяти !

Немов рослина в соняшнім вікні,

Яка неждано вигнулась стрільчасто,

Я відчувала стрункість власних ніг

І гнучкість рук, що хочуть взяти щастя.

Незнана радість і незнаний сум,

Не розплиснувшись, — колихнули повінь.

Не буря ще — її далекий шум,

Ще не любов — передчуття любови.

Там, за лісами, неспокійно спить,

В боях ранений, мій трагічний Київ,

Та біля мене не лише блакить —

Сліпуче сяйво розхиляє вії.

Здавалось все : і ліс, і я сама,

І це багаття в заграву злилося. .

Ти мала димний і сосновий смак,

Моя п'ятнадцята прекрасна осінь !

Гострі очі розкриті в морок,

Б'є годинник: чотири, п'ять...

Моє серце в гарячих зморах,

Я й сьогодні не можу спать.

Але завтра спокійно встану,

Так, як завжди, без жодних змін,

І в життя, як в безжурний танок,

Увійду до нічних годин.

Придушу свій невпинний спогад.

Буду радість давати й сміх.

Тільки тим дана перемога,

Хто й у болі сміятись зміг!

1933 - 1939

Д.Д-


Наближається спогадів повінь...

В. Сосюра

Незнаний нам початок і кінець,

Не розуміємо таємну міру,

Коли життя сплітає у вінець

В незнаній черзі віру і зневіру.

На світлий день спадає чорна тінь

Зловіщих хмар, мов жалобний серпанок,

А зимну ніч, безсилу від тремтінь,

Бере в обійми полум'яний ранок.

Залізну силу, що не має меж,

Дихання Бога в сльози перетопить

І скрутить бич безжалісних пожеж

З маленьких іскор, схованих у попіл.

* * *

Так кроки — нами зв'язані навік



У Божих меж — назавжди розминулись.

Без теплих слів, без дрогнення повік,

Ми попрощались десь на розі вулиць.

Але, буває, крізь вогонь межі

Минулі дні вертаються, як спогад.

Ми завтра знов не будемо чужі,

Цей світлий дар приймаючи від Бога.

ЗАСУДЖЕНИМ

Біласові й Данилишипові

Як ми можемо жити, сміятись і дихать ?

Як могли ми чекати — не битись, а спать

В ніч, коли у в'язниці спокійно і тихо

Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п'ять.

І коли приволікся заплаканий ранок,

Вас покликала смерть у похмурій імлі —

А тепер наші душі і топчуть, і ранять

Ваші кроки останні по зимній землі.

А тепер в кожнім серці пожежу пригаслу

Розпалили ви знову — спаливши життя.

І мов гимн урочистий, мов визвольне гасло,

Є для нас двох імен нерозривне злиття.

Над могилою вашою тиша і спокій,

Та по рідному краю — зловіщі вогні.

І піти по слідах ваших скошених кроків

Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.

ПРИМІТКИ


Вміщені поезії Олени Теліги — всі у свій час друковані у «Віснику», що виходив у Львові за редакцією Д. Донцова. Не вдалося установити, де були друковані дві поезії, «Сонний день» та «Пломіний день», що їх знайшов проф. Ю. Бойко у брошурі «Сучасні українські поети», що вийшла у Чернівцях 1936 р. в серії «Бібліотека «Самостійної Думки». Редаґував брошуру Читач (псев­донім, за яким крився Михайло Мухин, неповторний і невтомний покровитель молодих поетів, що зіграв велетенську ролю в розвитку української поезії між двома світовими війнами на Західніх Землях і на чужині).

З друкованих тут поезій, 32 (первісно вміщені в збірнику «Пра­пори духа», 1947.) були вибрані самою Авторкою для майбутньої збірки. Вибрані вони були 1940 р. в Кракові та в Києві з записника, в якому були й недруковані поезії (якийсь • десяток). Записник цей загинув у київському ґештапо. Була надія, що десь є копія. Та в речах, які перед виїздом до Києва залишив у Рівному, в У. Самчука, Михайло Теліга, ніяких копій не знайдено. Таким чином, не друковані поезії пропали остаточно, бо й пропали речі, зали­шені Телігами в Кракові, де була б ще остання надія щось знайти.

У Кракові й Києві загинули усі архівні матеріяли Теліг : листування, багата збірка фотографій, бібліотека. Майбутній редак­тор академічного видання творів О. Теліги може ще знайти щось, чого нам не вдалося, але хіба щось друковане.

Олена Теліга писала мало й в більшості відразу ж друкувала у «Віснику». Д. Донцов настоював на виданні збірки, але Покійна не хотіла збірки з друкованих творів, а недрукованих все «було мало». З вибухом війни, опинившись у вирі подій, писала ще менше поезій, вважаючи своїм обов'язком включитися в публіцис­тику, яку вважала більш безпосередньою зброєю, за клясичною максимою : «Музи мовчать, коли говорить зброя».

Культурна Референтура Проводу Українських Націоналістів намагалась видати збірку поезій О. Теліги в часі війни. І тому вибір її поезій (32), що був при впорядникові цього Збірника, по­мандрував на Волинь і був переданий проф. А. Баранівському, що мав його Еидати в партизанській друкарні. А. Баранівський заги­нув у бою з большевицькою бандою 1942 p., але в тому менті не було при ньому скіряної потертої течки з його паперами. Селяни її зберегли й передали Командувачеві УПА от. Т. Бульбі, який передав їх 1943 р. упорядникові Збірника. Далі цей вибір перейшов крізь німецький концтабір і після упадку Німеччини став підста­вою для збірочки «Душа на сторожі», що вийшла 1946 р. у В-ві «Культура», заходами О. Лащенка. У тодішні часи годі було знай­ти комплет «Вісника» щоб доповнити вибір.

До поодиноких поезій слід би ще сказати кілька слів.

«Пломінний день» (ст. 11). — Це чи не перший друкований вірш О. Теліги, написаний — мабуть — 1932 р. Про його «публі­цистичність» О. Теліга говорила завжди жартома, як про першу «патріотичну спробу». Де він був друкований вперше — не вда­лося установити.

«Жгіггя» (ст. 24). — Василь Куриленко, вояк Української Армії, студент Академії в Подєбрадах, якої студентом був М. Теліга, а Ректором якийсь час батько Олени, проф. Шовгенів. Був він дуже близьким приятелем О. Теліги в студентські роки. Вірш на­писаний, коли вже Теліги були у Варшаві, а В. Куриленко дуже переживав смерть нареченої.

В. Куриленко, важко хворий на легені, приїхав з Чехії до Польщі напередодні війни. Побувши коротко у Варшаві, в хаті Теліг, під час війни отримав працю в одному з лісництв Люблін-щини, де й помер 1942 р.

Цей же мотив тривкої приязні знаходимо в поезії «Соняшний спогад» (ст. 40).

«Лист» (ст. 25). — Леонід Мосендз, визначний письменник, мав великий вплив на формування О. Теліги взагалі, а зокрема на формування її національної свідомости, будучи її вчителем в часі підготови до матуральних іспитів, коли ще Олена була дівчинкою, що любила Київ, але й згадувала Петербурґ. Коли українство їй здавалося дуже кволим і вона шукала опори, яку справді знайшла щойно згодом, познайомившись з Михайлом.

Л. Мосендз. залишився назавжди приятелем Олени, але чим далі листування їхнє виказувало різницю світовідчування, що й вили­лося у цій поезії, одній із найважливіших для схоплення духової сильветки Покійної.

«Без назви» (ст. ЗО.) — Вірш присвячений Д. Донцову, який відіграв величезну ролю в рості духовости Олени Теліги. Йому ж (як казала Поетка) присвячена й поезія «Подорожній», хоч прис­вята ніколи не була позначена. Йому також присвячена поезія, одна з останніх, — «1933 — 1939» (ст. 52.) Рік 1933. це рік знайомства О. Теліги з Д. Донцовом.

«Чорна площа» (ст. 43). — Поезія вийняткова своєю епічністю та драматичністю. Вона описує драму розриву О. Теліги з дотого-часними друзями, що розійшлись з Д. Донцовом і українським на­ціоналізмом. Це тоді постав журнал «Ми», в якому виявлялись кол. співробітники «Вісника» (ред. М. Крижанівський), між ними й близька приятелька Олени — Наталя Лівицька-Холодна. Це був перший для О. Теліги «поділ таборів», який вона переживала тим болючіше, що вперше побачила, як політичні розходження можуть впливати на відносини між людьми.

«Засудженим» (ст. 53). — Поезія присвячена Біласові й Дани-лишинові, була друкована у «Віснику» без присвяти з цензурних причин.

ПРОЗА Й ПУБЛІЦИСТИКА

АБО-АБО

(Фраґмент)



В канцелярії, де була зайнята Ніна, з самого ранку був надзвичайний рух. Працівники бігали безнастанно по посвідки, бо завтра видавалися пайки й мануфактура.

Соняшний ранок, відлига, а тому на чоботях цілі фунти болота, що розкидалося мальовничими плямами по підлозі.

Біля самого входу, на лавці, сиділо декілька хлопців. Приїхали з села, щоб зробитися студентами, а сюди прий­шли розпитати, як це перевести в життя. Кліпали очима, розглядалися довкола, а час від часу флеґматично лущили зернята. Урядовці, минаючи їх, декілька разів кидали :

— Товариші, це вам не село. Або : — Товариші, це ж канцелярія.

Та на хлопців це не робило найменшого враження. Ніби не до них і зверталися.

З самого ранку Ніна була в русі. Вона була на посаді звичайного посильного, що розносить оповістки у всі кінці міста. Крім того, і оголошення виписувала, а поміж всіма роботами у канцелярії, позичали її до бібліотеки і до дека­натів політехніки, в якої мурах вона працювала.

У Ніни був чудовий настрій — завтра вона мала отри­мати пайок і мануфактуру, а сьогодні, замість того, щоб хлюпати по болоті, їй довелося працювати нагорі, в дека­наті. Там помічницею завідуючого канцелярією була На­талочка, яку за це називали «канцелярською крисою», назва яка так не личила їй, з її довгими косами.

«Канцкриса» била на машині повістки, а Ніна над­писувала їх своїм не дуже виробленим, п'ятнадцятилітнім письмом. В кімнаті було тепло, низенька груба («буржуй­ка») розпалилася на червоно. А при ній так гарно було мріяти про минуле. Про дитячі роки з пухкими котлетами й золотими пиріжками, про вередливо недопите молоко, про нез'їджені зупи і сало, відтяте від шинки. Тепер було інакше: щоденний пшоняний куліш і брудна юшка, яка чомусь зветься кавою.

— Лектор Миколай Семенович Жаба, — перервала тишу Ніна, підписуючи якусь повістку. — Уяви собі, Наташо, виходиш ти заміж за людину, яка має таке пріз­вище, хоч би вона була найгарнішою в світі ?

Наташа вложила новий аркуш паперу, задумалася на хвилину:

— Це прикро, але якби він був дійсно симпатичний, я все таки вийшла б за нього. Зрештою, можна поставити на кінці «о» замість «а» і все гаразд. Навіть гарно : пані Жабо. Е, Ніно, в наші часи прізвище взагалі нічого не значить. Не подобається одне — зміниш на друге. Раз-два й готово. Чи ти можеш бути певною, коли знайомишся з кимнебудь, що він Кухаренко, а не Кохман, або ще якось інакше ? А ти вийшла б заміж за цього Жабу ?

— Я ? Не знаю... Ні... Я взагалі ніколи не вийду заміж.

Ніна почервоніла. Невідомо чому згадала вона май­бутню вечірку, згадала, що йде весна й на душі у неї стало так радісно, що вона забула свій голод, ненависну пшоня­ну кашу і зробила велику пляму на новій адресі.

— Якраз на повістці до нашого професора. Між іншим, щодо нашого професора... Вимий руки, ти вся в атраменті. Обличчя теж, ось тут, біля носа, як ти так вимазалась ?... Щодо професора... Ти чула, що з ним вчора було ? Знаєш старшого майстра, комуніста Бабенка ? Ну, є такий. Ще молодий, амбітний, але цілком неінтелігентний, двоклясову школу скінчив. Та майстер, кажуть, дуже добрий. За те його всі цінять, але ж і бояться, бо, розумієш, комуніст, має зв'язки. А щодо сентиментів, то не дуже... Цього са­мого Бабенка ніколи не задовольняла та пошана, яку йому виявляли як здібному майстрові. Він захотів іншого. І уяви собі... ну, вгадай, чого він захотів ?

— Звідки ж я знаю ? А може освідчився тобі ?

— Ні. Цей Бабенко рішив зробитися ні більш, ні менш, як інженером-механіком. Скромне бажання, правда? Тіль­ки не думай, що він для цього хотів кінчити вісім клясів гімназії, а потім п'ять років політехнікума. Він рішив від­бути пару практичних вправ у наших професорів, а потім просити, щоб йому підписали диплом. Просити. Чи ти знаєш, що то за прохання? Коротко й ясно: «або-або». І підписали : мовляв, скінчив повний курс механічного від­ділу й надається йому назва інженера. Але слухай далі.

Сиджу я вчора ввечорі в нашого пана Олексія. Ще твоя мама була й моя теж. Сама знаєш, пані Ольга після того, як дізналася про смерть свого сина, сама ледве живе, отже ми всі силкуємося хоч трохи її розважити.

Раптом входить посильний і подає старому повістку. Прохають прийти на урочистий підпис диплому інженера Бабенка, а потім на товариську вечерю до нього додому.

Пан Олексій прочитав бідолаха це на голос, захвилю­вався, почервонів весь. А потім заходив швидко по кімнаті й як не почне викрикувати.

— Я порядна людина, мене вечерею не підкупиш. Тридцять років вже професорую, ані одного ще диплому без іспитів не підписав.

І знов забігав по кімнаті, щось репетує, руками вима­хує, а сам ледве не плаче.

— Ну і що ж, не пішов ?

— А якже ж. Тільки він трохи заспокоївся, як почала охкати й плакати пані Ольга, мовляв, що з ним буде, куди вони подінуться й що вона хвора буде робити... Аджеж інші підуть, бо вони люблять свою родину, вона у них на першому місці. Від підпису рука не відвалиться. Щож робити, коли тепер весь світ перевернувся, а з вовками жити — по-вовчому вити. Потім ще щось торохтіла про те, що вона йому все життя своє офірувала, а він для неї такої дрібниці не може зробити.

А він, уявляєш, Ніно, стоїть, старий сивий і весь час повторює :

— Зрозумій, що не можу. Я не шахрай. Що ти на старі роки примушуєш мене зробити ?

Довго вона його благала, нарешті замовкла й запла­кала. Дивимося — й він замовк. Ми всі потихеньку й ро­зійшлися по своїх кімнатах.

Аж по хвилі стою я в передпокою й бачу : виходить він в своєму парадному френчі. Знаєш, що з зеленої пор­тьєри, права кишеня вища, ліва нижча. Пройшов повз мене, ні слова не сказав, але ясно було, куди йде. А повер-*нувся мабуть пізно, бо ніхто не чув. Вже сьогодні в дека­наті дізналися, що всі до одного підписали диплом, а по­тім... А потім була чудова вечеря з вином. Бабенко був в надзвичайнім гуморі, дуже привітний, всіх частував, а на­шому старому весь час підливав. Той відмовлявся, а потім пив, як і всі...

— Я б не пішла й не пила, — сказала Ніна твердо.

—• І пішла б, і пила б, коли б іншого виходу не було. Дивись, яка героїня. Шарльотта Корде. Та чого ти посмут­ніла ? Ходім краще по квитки. Завканц вже мабуть повер­нув з обіду.

На широкому коридорі було весело й соняшно. Довго-місячний порох аж танцював від радости в веселих промін­нях. Сонце, весна й золото лилися крізь брудні вікна.

В канцелярії було порожньо. Тепер, коли в ній не було нікого, ще яскравіше кидався в очі її нечепурний вигляд. Підлога сіра від пороху, дивовижно вигаптована брунат­ним болотом, білими недокурками, якимись червоними скравками паперу й жовтим лушпинням гарбузового насін­ня. Біля дверей, під лавками, чітко вимальовувалися на темній підлозі декілька плевків майбутніх жреців науки. Але й тут, як і в коридорі, цю вбогість і бруд весело освітлювало нахабне сонце, крізь вікно, від бруду різно­кольорове, мов вітраж, з відтиском чиїхсь пальців.

— Як же ж тут гидко, — подумала Ніна, — як в помийній ямі.

Вона була сама. Наташа чекала ЇЇ в коридорі.

Раптом двері відчинилися, але до кімнати ввійшов не завідуючий канцелярією, а звичайний собі сторож з ганчір­кою, відром і щіткою.

На устах його блукала усмішка. Ні, не блукала, а сиділа міцно й певно. Ніна дала йому дорогу — мабуть прийшов робити порядок.

— А я до панночок справу маю, — звернувся він до неї. — Декілька разів сюда заходив, але вас не було.

— Я нагорі писала, в деканаті, — пояснила Ніна. ( — Що за справа у нього до мене й чому «панночка», а не «товариш» ?) —-В чому справа ?

— А в тому, що ви, панночко, мусите тут сьогодні добренько змити підлогу : бачите, яка брудна, та й того... вікно теж треба змити, і двері пошурувати варто, та й коридор, до сусідніх дверей. Я вже вам і води приніс і щітку. Ось вже й поміч вам, хоч і не моє це діло.

Ніна здивовано глянула на відро, на ганчірку, на усміш­ку сторожа й нарешті зрозуміла : хочуть, щоб вона після цього дня праці, після всієї писанини поза годинами роботи, ще змила своїми руками весь цей бруд. Десь глибоко в душі зайнявся вогонь образи й гарячим полум'ям спалах­нув на обличчі.

— Хто це сказав ? — знайшла вона нарешті силу за­питати спокійно.

— Як хто ? — здивувався сторож, — звичайно, зав­канц. А ось і він іде.

— Я ось кажу, щоб вона мила, а вона вередує, — звер­нувся він до чоловіка, який входив до канцелярії, — скажіть їй самі.

Він весело хіхікнув і відійшов на бік, цікавий сцени, яка має відбутися.

До кімнати ввійшов завканц. З його темного френча звисала ціла серія різних ремінців і якихсь футлярів на олівці, сцизорики й навіть мали. Розкішне ґаліфе пишно, як два самовари, віддувалося над високими чоботами із жовтої шкіри. Все це надавало йому військового вигляду, хоч з військом він зроду не мав нічого спільного.

•— В чому справа ? — пролунав його спокійний солід­ний голос, — ви не хочете виконувати свої обов'язки, товаришко ?

— Це ніколи не було моїм обов'язком. Я роблю, що від мене вимагається, цілі дні розвожу повістки. Де ви бачили, щоб посильний складав каталоги, навіть німецькі ? А я все роблю, бо то я все вмію, а підлогу змити не можу, швидко забелькотала Ніна. — Подивіться, яка вона ? У всіх деканатах це спеціяльні баби роблять. Та й змучена я за цілий день праці і голодна дуже.

Боже мій. Тільки бути спокійною, — пронеслася думка,

— це мабуть помилка. Він сам зрозуміє. Не з дерева ж він.

— Я вам кажу, — знову пролунав дерев'яний голос,

— що ви, товаришко, або вимиєте підлогу, або... я знайду собі іншу працівницю, яка буде це робити. Не маємо стіль­ки грошей, щоб розкидати їх на право й на ліво. Кажу вам востаннє : підлога мусить бути вимита сьогодні і то добре. Візьміть ласкаво своїми ручками ганчірку.

Сторож у кутку хіхікав. Ніна відчула, як кудись да­леко відривається від неї вся радість, яку вона носила в собі цілий день. Відірвалася й покотилася далеко по недо­курках і гарбузовому насінню.

Кинутися на коліна, під поглядами завканца й сторо­жа і шкребти, дряпати, що є сили, цю брудну вонючу під­логу ? Кожна баба вимиє її за годину, а вона буде вовтузи­тися цілий вечір, та й добре не змиє. Зробити їм цю приємність ? Цей театр ?

Перед очима встала постать матері, яка чекає на сукно й цукор. Перед очима затріпотали всі олівці, ножики й мапи на грудях завканца й як крізь сон долетіли його слова :

— Бачу, що ви, товаришко, нарешті хочете мене пос­лухати. Ось і добре. І столи відсуньте, всюди вимийте. А я буду тікати, бо дійсно погано робиться в цьому оточенню.

— Аякже, і під столом треба, і під лавками, — швидко заговорив сторож і затупотів до дверей. Цілим виразом свого обличчя він хотів продемонструвати, що й його нерви ні однієї хвилини більше не можуть витримати цієї атмос­фери.

Ніна подивилась на ці два такі різні й однаково підлі обличчя. Хотілося ногою вдарити відро, а брудною ганчір­кою хльоснути по задоволенім обличчі завканца й по його надзвичайному френчу.

— Не буду я мити вашу підлогу, мийте самі, — крик­нула вона й вибігла на коридор, не чуючи затривожених питань Наташи.

Сонце по-старому світило крізь вікно, але Ніна вже не бачила ні його золота, ні весни. І нічого веселого не було в танцях пороху у весняному повітрі. Ні. Це просто був порох, який давно було б змити.

На душі було сіро, тяжко й брудно, як все довкола. Як жива стала перед очима мати, як живий став весь тяжкий завтрішній день, без отримання їжі й одягу.

Але раптом в душі щось сіпнуло й розпач зникла, як хворий вирваний зуб. І відразу ж хворе місце залила пеку­ча, незнана до того часу хвиля ненависти. І замість жа­лісних — вирвалися слова спокійні й жорстокі.

— Слухай, Наташа, я вже не буду тут працювати. Завканц примушував мене сьогодні мити підлогу. Розу­мієш, просто йому треба було мене викурити або висміяти. Я його вже давно дратую. І не тому, що зле працюю, а якраз тому, що осмілилася не киснути дома, а працювати й заробляти. Навіть помилки того тумана на оголошеннях виправляти. Якби я ще працювала з виглядом мучениці, то може б він стерпів мене. Бо я ж мушу бути для нього «жертвою революції» й ні до чого непридатним продуктом «гнилої інтелігенції». Але коли цей «продукт» радісно ганяє по місту з повістками, а потім голодний до вечора пише всяку требуху, він не може цього знести.

Краще буду маківники продавати, на городах працю­вати і, повір мені, я з ним ще зустрінуся. Але в інших умовах і при інших обставинах.

На слідуючий день на місці Ніни працювала інша — родичка завканца.

Підлогу вимив сторож. Мануфактуру й пайок за цілий місяць одержала нова працівниця.

ЯКИМИ НАС ПРАГНЕТЕ ?

Від славних майстрів, що різьбили статуї грецьких і римських богинь, через великих італійських малярів з їх мадоннами, через співця Беатріче, аж до свобідних жінок Ґотьє, Арцибашева, Льоренса, Пітіґрілі й совєтських пись­менників, великі і малі мистці все намагалися віддати в своїх творах той тип жінки, що відповідав би на питання : який є їх ідеал ? Якою вони її бажали б бачити ?

І в нашій літературі хотілося б поставити авторам це питання: якими ж ви прагнете нас бачити ? Хотілося б відшукати тип жінки, найбільш відповідний нашій добі.

Але в хаосі жіночих типів нашого письменства нема майже ні одного окресленого, живого і дійсно позитивного образу.

І ось, мимоволі, приходить до голови думка : чи мож­на мистцям-мужчинам задавати питання — якими нас прагнете ? — коли вони самі, здається, не можуть на це відповісти...

Правда, часом де-не-де пролунають чиїсь мужеські слова про жіночу крицевість, про Жанну д'Арк і Марію Стюарт. Часом, все частіше, вириваються закиди на адресу української жінки-рабині. Але всі ці слова — лише при­падкова, декляративна сторона сучасного мужеського пог­ляду, вимушена данина добі; в дійсності ж їхній інстинкт мужчин захоплюється зовсім іншими жінками.

І тоді, коли наша література, зокрема поезія, за останні десятиліття пішла наперед велетенським кроком, жіночі типи в ній залишилися незмінні, лише трішечки підмальо­вані на більш модні кольори. Є це — 1) жінка-рабиня і 2) жінка-вамп. Обидва, не дивлячись на свою нібито проти­лежність, властиво кажучи, є тим самим типом жінки, що з'являється лише джерелом хвилевої насолоди й увигід-нення життя в найпримітивнішому розумінні того слова. І рабиня, і «вамп» виключають пошану до жінки.

Є, щоправда, і третя відміна : різка, енергійна, позбав­лена сентименту, «жінка-товариш». Але ця відміна має переважно так мало жіночости, що — викликаючи пошану — ніколи не викликає любови й адорації.

Жінка-рабиня... її повно в творах наших письменни­ків і попередніх, і сучасних. Це тип сабінки, підвладної своєму панові й окруженню, якої все життя віддається лише мужчині і дітям, і яку цілий прекрасний Божий світ, що лежить з усіма своїми принадами й небезпеками за межею її кохання, пристрасти або вузько-родинних обо­в'язків, -— не лише не манить, а просто лякає.

Такі жінки визирають із творів Гоголя, в постаті жін­ки Тараса Бульби й ій подібних, із оповідань Стефаника. В романах Винниченка втілюються вони в пишних красунь «з округлими коров'ячими очима». Виглядає вона і з «Марії» Самчука, і з повістей Дудка, і з гуцульських новель Єндика.

В нашій поезії — те саме.

Жінка-українка є там завжди в постаті рабині, що віддає тіло і душу першому зустрічному.

Українські візантійські очі Як я знаю ваш нещирий зір ! В сонних рухах, роблено-дівочих, Ще прадавнє, вроджене — ясир.

Так каже найвизначніший поет нашої доби *) в своїх, блискучих формою і глибоких думкою, віршах. І ці рядки невипадкові. Жінка-українка в його творах — завжди са­миця, для якої поза її тілом не існує нічого іншого.

Це рабиня.

Кожному, хто схоче, Дике тіло, що кохає гніт.

Бо в неї : «в кожнім зламі звірина, жагою тварною регоче». Правда, ця самиця в поета має різні відміни. Ча­сом втілюється в спокійну жінку-дружину, але й тоді її образ викликає жах своєю мертвотою і бездушністю.

А поруч, як весталка сонна, Вартує жертовник вона Проста, земна моя мадонна, Проста, земна моя жона.

*) Авторка цитує Євгена Маланюка.

Або:


Хай не Джоконда ти й не Клеопатра —

Проста жінка землі, —

Під історичним вітром ватра

Не загаса у млі.

Цій простій жінці землі не зрозуміти нічого, що вихо­дить за межі її кімнати :

Що ж тобі ? лиш співати і плакать, Колисати дитину бурлаки.

Коли доводиться читати ці рядки, то робиться моторош­но від того образу родинного вогнища. Здається, що опиня­єшся в якійсь старій Обломовці, де жінки вешталися з одного кута до іншого, мляві, невдягнені і запухлі від сну.

Часом така жінка-рабиня хоче стати «вампом». Але це лише для того, щоб свою безсилість віддати вибраному мужчині.

У м'язах тих співала творча сила, Тремтіла тьма. Ще ніч лежала ниць, Як ворогом підіслана Даліла Ввійшла в намет — мою підтяти міць.

Та найчастіше вона лише рабиня : «безсила, безвлад­на, п'яна і німа», що прагне лише «сонних пестощів», байдуже чиїх, плодить дітей, «мов дурних курчат» — теж байдуже чиїх, і сонно підтримує — байдуже чию — ватру.

Є в нашого поета й інша жінка : вільна, горда, вірна. Але хто ж тоді вона ? Невже ж теж українка ?

Але ж ні !

Вона — скандинавка. В ході її вітер фіорду Вона від варягів, що ними збудилася Русь. І крок її криця. І рух її вірний і гордий, І в погляді синім пізнав я відвічну сестру.

В українській жінці поет чомусь не знайшов ні сестри, •-ні надхнення, нічого, що варте пошани.

Отсей зелений зір змії

Вже зрадив відьму і повію. Це — очі українки.

Уста, що їх забарвив яд,

Це не окраса, а образа. Це — її уста.

... Нечисте тіло

Отруєне мертвотою душі.

Це ціла вона. Українська жінка. Анти-Марія поета. Невже ж дійсно, лише в Скандинавії, в коханій під прис­трастю ясно сяє сестра ? А коли це дійсно так, як каже поет, то чи не тому в нас нема скандинавок, що нема і вікінґів ? Бо, бачимо ще в поета такі рядки :

Витай же, витай, синєока, варязькая Ладо ! Дніпровська Еллада чекає вже тисячу літ. Осяй, опануй і надхни її древнюю владу Над білим безмежжям одітої снігом землі.

Що це ? Це ж запрошення чужинки на той трон, що належить лише українці ? Може українська жінка ще не зуміла зайняти належне їй місце, але панувати на своїй землі і в українській родині повинна лише вона.

Чи це шукання ідеалу жінки серед чужих не є цілко­витою зневірою в українці ? Чи не нагадує воно аналогіч­них шукань Турґєнєва, Ґончарова за активним мужчиною в чужинців (Інсаров, Штольц) ? Чи не нагадує це захоп­лення російською жінкою в деяких західньоевропейських авторів (Th. Mann, Claudet Anet).

Але коли мужчина зневірився в українській жінці за її вдачу «рабині», коли він з такою погордою, зрештою — заслуженою, ставиться до жінок, що дозволяють себе брати в ясир першому-ліпшому наїздникові, то яке ж оправдання має мужчина для себе, коли маніфестує своє бажання бути рабом чужинки («Осяй ! Опануй !») ?

Чи не міститься в такім відношенні погорда до україн­ської жінки і чи не це відношення часом штовхає її шукати чогось більш вартіснішого в чужинця ?

Та Маланюк, не давши позитивного образу української жінки, принаймні геніяльно відтворив всю огиду україн­ської жінки типу рабині, Анти-Марії і, зжахнувшися сам, зумів викликати і в інших жах перед тим образом.

Те саме можна сказати і про Мосендза. Менш нагально, в більш стриманих і лицарських виразах, але так само переконуюче, змальовує він усю зайвість і безпросвітну сірість такої жінки, що лише валиться тяжкою колодою на дорозі мужчини до його мети. Що вміє лише затриму­вати свого пана, переповідати йому свої «безбарвні, пласкі жалі» («Уста неціловані»), або мріяти біля нього про такі ж «безбарвні, пласкі» радощі («Анти-Марія»).

І в Мосендза жінка є лише Анти-Марією, яка не вміє кинути всіх своїх поривів в один рвучкий потік з поривами вибраного мужчини і пливти біля нього, вперто й сміливо, не вішаючися тяжким каменем йому на шию в небезпечних місцях того потоку.

Отже, нема нічого дивного, що той мужчина воліє бути сам зі своєю тяжкою дорогою і прекрасною метою, без сонної рабині при своєму боці.

На жаль, в той час, коли Маланюк і Мосендз обурю­ються і борються з таким типом жінки, інші наші поети захоплюються власне ним.

Не сто літ тому, а в 1933 році, видає В. Пачовський свої «Перли», (які, зазначено в передмові, мають «постійну вартість для національної культури»), де сам подивляє і хоче, щоб інші подивляли Галю

«В білім ліжку, у неґліжку, у неґліжку, гей !»

або Дзюню, що готова його надхнути на вбивство, бо...

«Пускає з чаром любки, з груди-білосніжки, дві голуб­ки, спняті в грудний бюст»(!).

Поза Галями і Дзюнями, що танцюють на балях, хо­дять в «неґліжку» і прагнуть «добре» вийти заміж (молод­ша Генерація), є ще там і тип жінки-матері. Всі ці шляхетні «мамці» в перлах, мріють лише про одне : видати «добре» заміж, але вже не себе, а своїх Галь і Дзюнь. І наші наймолодші, часом і талановиті поети, мабуть не бачать інших жінок. Тому від їхньої еротики не віє глибокою, сильною пристрастю, лише сальоновим фліртом, або «хви­левим шалом» — здрібнілими почуваннями, вартими тих дрібних героїнь, до яких вони скеровуються (Дригинич, Чернява).

Та все ж в нашій поезії останній час лунають хоч окремі голоси, що відштовхують від себе бездушну жінку-рабиню. Натомість в прозі бачимо дійсну вакханалію з сабінками і вампами третьорядної якости (Винниченко, Крижанівський, Чернява). Рабиня є там модною, як ніколи.

Щось подібного бачимо ми і в нашій пресі. Загальна думка дуже часто плутає погляди фашистів на ролю жінки зі старопруським поглядом славнозвісних 4 К: Kleider, Kuche, Kinder, Kirche. І дійсно, не один з тих, що зі сно­бізму чіпляє собі фашистівську відзнаку, без глибшого розуміння того руху, впадає в ту плутанину : переносить погляд фашистів на ролю жінки з того ґрунту, на якім він зріс, на зовсім відмінний — наш.

«Перемога» (ч. 16, 1934 р.) ніби зазначує, що жінка повинна дбати про «збереження і поширення ґатунку, отже родів, племен, націй», але це говориться лише між іншим, цей постулят нерозвинений. Натомість підкреслюється, що найбільшим завданням жінки є «придбання дітей, синів». Яких дітей, яких синів — про це нема ні слова...

Виразно підкреслюється, що жінка не повинна бути товаришкою життя, лише матір'ю, але знов без відповіді на питання : матір'ю кого? Далі зазначується, що жінка має дбати про «фізичне збереження раси». Лише фізичне. Чи ж не замала така роля для жінки ? І як тут не згадати славнозвісні 4 К !

Завдяки фемінізмові «жінка перестає думати про ін­терес родини». Цілком слушно. Але навіть не феміністка, а якраз така жінка, що думає про інтерес родини — коли його хибно розуміє, може стати матір'ю яничар, тим скор­ше, чим більше вона про той інтерес родини дбає.

«Одним з неминучих результатів розвитку фемінізму є смерть — фізичне вимирання нації». Безперечно. Але одним з результатів постуляту «жінка-мати, яка дбає лише про фізичне збереження раси», також може бути смерть, коли не фізична, то не менш від неї страшна — духова, денаціоналізація. Загальні вирази про жінку, як «приятеля-друга», не прецизують погляду на таку важну справу. Треба ще більш рішуче відгородитися не лише від фемінізму (амазонства), але й від чотирьох К, що відго­моном грають навіть серед тих, які того зрікаються.

Та оскільки «Перемога», хоч не зовсім ясно, то принаймні цілком поважно, старається розв'язати ці питан­ня, то, на жаль, цього не можна сказати про інші органи нашої преси. «Назустріч», наприклад, в спеціяльному числі, присвяченому жінці (ч. 12, 1934 р.) надзвичайно легковажним, кокетерійно-фрівольним тоном, повторює під маскою модернізму, передпотопові погляди на жінку-кухо-варку («мати») і «любку», що має мужчин для своїх «щоденних примх» (чи себе лише для примх мужчини ?). «Єва чи еманципантка — між цими двома типами мусите вибирати» ! Так нібито й один, і другий вже не перестарів-ся смертельно...

Чи славнозвісні 4 К є дійсно правдивим поглядом фа­шизму на ролю жінки — про це нижче. А наразі поставимо питання : чи справді, найшляхетніше завдання з тих чо­тирьох К виховання дітей — може бути в нас, на нашому ґрунті, єдиним завданням жінки ? Чи вона до того пригото­вана ?

Чи в стані вона виховати свідомих дітей нації, а не «дурних курчат», коли на загально прийняту думку, буча вона до цього часу лише «байстрюча мати яничар» ? Чи може вона від одних фашистівських гасел, як від дотику чудодійної палиці, перетворюватися з матері яничар і «дурних курчат» в героїчну матір відважних Ґракхів ?

Ні, в нас ще замало матеріялу на матерей Ґракхів. До цього часу, на жаль, ще велика частина наших матерей, бодай, як твердять наші поети, постала з цілком іншого матеріялу.

Мати в «Науці» Руданського вчить свого сина стели­тися, гнутися, коли того вимагає вигода. В «Синах» Сте-фаника бачимо матір, що з німим докором дивиться на синів, які тікають з-під рідної стріхи боронити рідну землю.

Безперечно, не одна з українських матерей показалася в останні переломові роки — на висоті свого завдання. З їх домових вогнищ вийшла молода Генерація, повна само­посвяти. Але теж не одна з цієї Генерації знає скільки труду її коштує вирватися зі свого Андромахівського ро­динного вогнища.

Та, на жаль, якраз жіночий тип цього окруження став типом нашої літератури. Значить, і досі існує він масово, не перевівся цілковито, оскільки його образ і дотепер страшить в нашім письменстві.

Доручати такій Андромасі, як ударне завдання, родину і формування будучих поколінь, криє небезпеку і для те­перішніх поколінь. Оскільки жінка типу матері Ґракхів, або Жанни д'Арк робить, як казав Б. Шов — з овець муж­чин, то тип Андромахи навпаки, робить з мужчин те, що робила з ними Цирцея...

Коли ж від такої жінки вимагається бути лише матір'ю і жінкою, то для неї буде далеко важнішою рідна стріха від рідної землі. А дітей своїх (а часом і чоловіка) виховас вона «по своєму образу і подобію» на героїв боротьби за життєві вигоди і за всякі, для того потрібні, компроміси. Тоді її прив'язання до свого тіснішого колективу — родини, не раз штовхне її до зради ширшого колективу — нації.

Так буде завжди, доки кожна українка не навчиться дивитися на чоловіка, дітей, а головне на саму себе, не лише як на сторожів домашнього вогнища, а передусім — як на сторожів цілости, щастя і могутности більшої родини — нації. Ось тому фашистівські погляди неможливо жив­цем переносити на наш ґрунт. Бо українська жінка не сміє замкнутися в своєму теремі і відірватися від цілого много-барвного світу, що лежить поза ним, доки вона цілком не збагне' всіх суворих і жорстоких вимог, які той світ ставить до неї і до її родини.

Інакше вона буде зі свого терему входити до намету мужчини тільки на те, щоб «підтяти його міць», замість того, щоб її сталити; щоб відірвати його від сповнення свого обов'язку, затримати його при собі, а не пригадувати завжди ту годину, коли треба звивати намет і сідлати коня. Інакше буде вона завжди, як та мати козака Гоголя, лише припадати йому до стремен і заливатися гарячими сльозами — замість самій йому те стрем'я тримати.

Байдуже, що саме буде тим наметом : шатро вояка, чи пророка нової віри, плятформа трибуна, або просто кабінет лікаря чи вченого. А конем — хоч би трамвай, що має його везти до тих, що на нього чекають. В усіх випадках, роля жінки — величезна. Але це роля Хадіджі при Ма-гометі, яка носила в собі «щось вічне» (Леся Українка). Це роля королеви Пруської, що гартувала ролю свого му­жа в боротьбі з Наполеоном за визволення нації. Ані сабінка, ані «проста» жінка-мати тієї ролі не заграють.

Погірдливе, позбавлене пошани і чомусь, зненавидженої нашими авторами, ніжности, відношення до жінки, як до «сонної весталки», або до тієї, що дає лише «хвилевий шал», понижує, розслаблює і ломить порив до справді ве­ликого і справді мужеського в самого мужчини. Найліпшим доказом того є факт, що якраз в тих країнах, де мужчина є найбільшим мужчиною — в англо-саксонців — розвинена найбільша пошана до жінки і в суспільнім житті, і в лі­тературі.

Помиляється той, хто бачить мужність в цинізмі і брутальності супроти жінок. Найбільш мужні і брутальні в боротьбі мужчини — герої Лондона, Кіплінґа, Моґама, Ґол-сворти не соромляться виявити найглибшу любов і ніжність до жінки і самі прагнуть мати від неї правдиве, сильне почуття. Бо лише чергове захоплення, або «хвилевий шал» — для них є чимось тим, що понижує їхню мужеську гідність.

Коли ж зрозуміють, нарешті, наші автори, що лише велика любов і погорджена ними ніжність є правдивими сестрами крицевости, непохитности і сили ?

Брутальне ж і цинічне відношення до жінки, як ос­новна прикмета мужности і крицевости, це є спеціяльністю нашої літератури, взорованої на Арцибашеві (Винниченко, Крижанівський, Чернява). Чи афектація брутальности су­проти «слабого полу» в героїв тих авторів не викликана бажанням самооправдання з браку тієї мужеської бруталь-ности там, де її дійсно треба виявляти ?

Мужчини в англо-саксонській і скандинавській літера­турі знають, де така брутальність на місці. Син мельника з «Вікторії», акий приймає всі удари з рук коханої дівчини без одного слова зневаги, не вагаючися, дає різку відправу сильнішим, від яких він залежить, мужчинам, коли вони на те заслужили. Героїзм, на який самозакохані «бруталі» нашої літератури абсолютно не здібні!

Такі «бруталі», річ природна, не можуть створити ніякого позитивного типу в літературі, а через неї і в жит­ті. Бо ані в літературі, ані в житті, задля таких типів жінка не має найменшого бажання стати ліпшою. Та й однаково той тип мужчини волітиме завжди — гіршу.

Англо-саксонці ж і скандинавці створили позитивний тип. Це жінки Лондона, Кіплінґа, Льока, Ґолсворти. Це деякі жінки Гамсуна й Ібсена. Головна прикмета тієї ґале-рії прекрасних жіночих образів — це їх з'єднання жіно-чости з мужністю, а коханки з товаришем, що робить з них правдиву людину і прив'язує до них мужчину

Так, наприклад, блискуче представлений той тип жінки в новелі Кіплінґа «Вілліям Завойовник», де молода дівчина почуває, що розчарується в мужчині, якого кохає, оскільки він відірветься хоч на один день від свого тяжкого обо­в'язку боротьби з голодом в Індії, і поверне до затишного намету, хоч би повернути туди і тягло його лише бажання побачити саме її.

Але минає небезпека — і вона кохає, сміється і плаче. Любить затишний дім, музику, танці і квіти. Таких жінок повно в англійській літературі і в житті. Кожна з них не раз супроводжає свого чоловіка в найнебезпечніших його підприємствах, але ніколи не стає амазонкою, позбавленою жіночого чару. Ледве минає небезпека — вона знов з тим­часової амазонки обертається в стопроцентову жінку, ство­рюючи своєму чоловікові так потрібний йому «home».

Вона вміє з'єднувати собі любов мужа, приязнь і від­даність інших. Вміє окрашувати безпросвітний не раз трагізм життя жіночою ґрацією і безжурним гумором. Вона вміє любити своїх дітей, але й виховати їх так, щоб вони любили свою батьківщину ще більше, як своїх батьків.

Наше далеке минуле мало не лише «безвладних» жінок, які покірно віддавали себе в ясир. Ще недавно, в своїй статті «Українська жінка в козацьку добу» І. Лось­кий пригадав нам цілий ряд героїчних постатей, що воліли смерть від неволі і сміливо йшли на ту смерть.

І тепер, в нашім житті, все частіше і частіше стріча­ються жінки, що пірвали зі старим шабльоном «жінки-рабині» і більш новочасним «вампом». Сотні, тисячі моло­дих дівчат віддають всі свої думки, всю свою працю, і хотіли б віддати своє життя рідному краю. Сотні, тисячі жінок відійшли далеко від типу «сонної весталки», «прос­тої земної мадонни». Та, на жаль, часом задалеко.

Бо багато серед них стало тепер суворими амазонками, мужчинами в спідницях, позбавленими всякої жіночости. Безперечно, вони можуть багато зробити для суспільности, але той викривлений, хоч часом і корисний, тип жінки ніколи не стане джерелом надхнення мужчини, який пот­ребує поважности в чині й при праці, але ніжности й гумору — в перерві.

Чи не ця відміна сучасної жінки (однобічна амазонка) викликала до неї нехіть наших авторів ? Чи не тому все частіше і частіше чутно голоси в нашій пресі, що закли­кають її назад, до дитячого покою і кухні в надії, що бодай там вона буде знов, хай примітивною, хай «простою», але жінкою !

Та невже ж наша сучасність не видала того прекрасного типу, якого взірець дає нам Кіплінґ ? Ні, наші автори, ма­буть, його просто переочили. Бож спостерегли його в нас чужинці і то навіть тоді, коли він зустрічався значно рідше.

Ось як виглядає жінка-українка в прекрасному вірші росіянина — Лєрмонтова :

На светския цепи, На блеск упоительньїй бала, Цветущия степи Украйньї ока променяла.

Но юга родного

На ней сохранилась примета-

Среди ледяного,

Среди безпощадного света.

Как ночи Украйньї

В мерцании звезд незакатньїх;

Исполненьї тайньї

Слова ее уст ароматньїх.

Прозрачньї и сини,

Как небо тех стран ее глазки,

Как ветер пустьши

И нежат и жгут ея ласки.

И зреющей сливьі

Румянец на щеках пушистьіх,

И солнца отливьі

Играют в кудрях золотистьіх.

И следуя строго Печальной отчизньї примеру, В надежду на Бога Хранит она детскую веру.

Как племя родное, У чуждьіх опорьі не просит И в гордом покое Насмешку и зло переносит.

От дерзкаго взора

В ней страсти не вспьіхнут пожаром,

Полюбит не скоро,

За то не розлюбит уж даром.

(«Княгине Щербатовой»)

Чи цей образ українки, що його нам накреслив чужи­нець, не є повною протилежністю тих рабинь, яких зма­льовують наші автори ? Чи не нагадує він найліпші жіночі образи західноєвропейської літератури ?

І цей тип існує й тепер. Він лише набрав більше сили й життя і вдягнувся в інший одяг, відповідний нашій добі. Його спостерегли й наші автори, а не лише чужинці, і впровадили його в літературу. Але як це не дивно, в літературу підбольшевицьку, наддніпрянську. В літерату­ру, для якої він є, або бодай мусить бути, негативним, чи просто замовчаним... Безсумнівний доказ його масовости в житті.

Отже, вони вже живуть на нашій землі ті жінки, що не є вже ані рабинями, ані амазонками ! їх вже є чимало, а буде ще більше, бо це якраз той тип, яким МИ праг­немо бути !

Не можу схарактеризувати його ліпше, як це зробив один англійський публіцист в «Дейлі-Мейл» (31. X. 1933) :

«Новий стиль героїнь... відвага, витривалість, бойовий дух, все це так само е частиною умундуровання нової героїні, як і завзяте бажання стати знову жінкою, ледве минула конечність бою. Вона є відповіддю на потребу часу, віку, напруження, зусиль, бурхливої небезпеки і великих змін, коли тяжко навіджений долею мужчина відчуває, що потребує не лише сексуальну атракцію, а й вірного друга і союзника в боротьбі за життя».

Все ж те, що автор каже про сучасну європейську жінку, можна сказати про нову жінку-України :

«Українська жінка не виявляє жодної тенденції по­вернутися до старого типу — до жінки, слухняної мужчині рабині. Вона хоче дати мужчинам поконаної України нове серце, новий імпульс до нових зусиль і до — перемоги».

Такий тип жінки вже народився в Україні і непере­можно, силоміць починає вдиратися до її літератури. Бур­хливо вдерлася до неї блискуча Аґлая з «Вальдшнепів» Хвильового, дівчина, яка покликана до кипучої діяльности, «не тієї, що комсомолить в пустопорожнє, а тієї, що, скажемо, Перовська» (її ж слова). Дівчина, що цікавиться цілим широким світом і, збагнувши всі його жорстокі вимо­ги, прагне дати нове серце, сповнене любов'ю до батьківщи­ни, мужчині, який такого серця не має.

Інші українські «фашистки» в большевицькій літера­турі теж з'єднують в собі діяльність, свідомість, чин, з правдивою жіночістю (Васса з «Першої весни» Г. Епіка).

Вони вже не є ніякими рабинями, але це їм не переш­коджає бути справжніми жінками «серед тисячі безхвостих пав» («Вісті»). І тим більше з тривогою звертає увагу совєтська критика на їх масову появу в українській літе­ратурі за Збручем.

Непожадані й поборювані там, непомічені й помітува-ні тут, ці жінки вже починають палахкотіти і запалювати інших, на наших землях.

І цей тип, який сміливо ввійшов до літератури там, який так тягне до себе своєю романтикою й якого якраз тому звідти женуть зганьбленого й осміяного, позасовєтські автори повинні були б з тріюмфом ввести в наше пись­менство. Повинні були б його звеличити і вирізьбити якнай-яскравіше. Вони того не роблять. З простої причини : бо самі не знають, які жінки їм потрібні, якими вони хочуть їх бачити.

Поодинокі таланти показали нам, якою не сміє бути українська жінка. Але цього мало. Треба, щоб вони знали, якою вона повинна бути, якою вони її прагнуть. Бо жінка в кожній нації є такою, якою її прагне мужчина.

В хаосі жіночих образів нашої літератури, в плутанині перехресних бажань, між прокльонами рабинь і амазонок, і захопленням тими й другими, українська жінка все ж таки зуміла створити собі ідеал, найбільш відповідний добі, і простує до нього невпинно. Вона вже не хоче бути ні рабинею, ні «вампом», ні амазонкою. Вона хоче бути Жін­кою. Лише такою жінкою, що є відмінним, але рівновар-тісним і вірним союзником мужчин в боротьбі за життя, а головне — за націю.

«Лірична пристрасть жінки буває так само героїчна, як формуюча воля мужчини. Завданням жінки є віднайти її. Мужчина мусить їй в тім допомогти».

А передусім мужчина, що формує духове обличчя сус-пільности — мужчина-письменник.

ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ

Вельмишановний Пане Редакторе !

Прошу не відмовити умістити в Вашім місячнику таке вияснення :

В ч. 1 журналу «Український Ветеран» уміщено стат­тю про мене. Поминаючи весь її, дуже прикрий для мене, тон, хочу тут спростувати, можливо не зі злої волі автора, посталу не докладність. А власне: мій вірш «Відповідь», написаний і надрукований значно вчасніше, ніяк не міг бути відповідю на згадку про мене п. Л. Чикаленка в 3. числі «Політично-інформаційного бюлетеня». Особливо прикро для мене, що в статті, присвяченій мені, поруч з гарними висловами про великі ідеали, знайшлися слова образи для іншої жінки і поетки.

З пошаною Олена Теліга

Варшава, 12. XII. 1935.

СЛІПА ВУЛИЦЯ

('Огляд жіночої преси)

Коли більше, як п'ятдесят літ тому, в 1887 році, на українських землях з'явився жіночий альманах «Перший Вінок» -— було це великою сміливістю з боку його ініція-торок і великою подією в житті тисяч українок.

У високому мурі, що ділив тісне подвір'я жіночого життя від широкого світу, доступного тоді лише мужчинам, кілька сміливих жінок пробили вікна, крізь які можна було дивитися на цей світ і кидати тим, що у ньому, свої бажання і домагання.

Найліпші письменниці і поетки того часу, з усіх земель українських : Олена Пчілка, Уляна Кравченко, Ганна Бар­вінок, Дніпрова Чайка і Леся Українка, зложили до «Пер­шого Вінка» свої твори, що були вщерть сповнені одним бажанням : пробити у тому мурі не лише вікна, а й двері, якими можна вийти вільно у широкий світ.

Та серед усіх тих жіночих імен, душею альманаха і найяскравішою представницею тогочасного жіночого руху була Наталі я Кобринська.

У своїй першій статті з'ясовує вона суть цього руху. На її думку, жінка не повинна сповняти якоїсь окремої ролі в суспільстві. Вона може статися рівновартісним і спів-вартісним чинником у всіх справах життя. Здавалося їй, що ледве буде знищена сліпа вузька вулиця т. зв. жіночого світу, відразу ж і жіноча психіка позбудеться всього сла­бого, млявого і солодкавого, що було наслідком специфіч­ного виховання жінки і причиною її нездатности у багатьох ділянках життя.

Мрією, майже недосяжною, був для тодішніх «еман-ципанток» доступ до університетської освіти і до незалеж­ного фаху. Найвищою метою був той широкий майдан жит­тя, де можна буде працювати і творити, як рівним біля рівних обік мужчин.

Минуло кілька десятків літ і всі найсміливіші бажання здійснилися. Університет, бюра, громадська праця — все стало доступним для жінки. Без ніяких перешкод, без обурених поглядів громадянства може вона працювати обік мужчини, який не лише погодився з тим, а який вже хоче цього і чекає на це, як на правдиву підтримку і допомогу. В довговічному мурі розчинилися широкі двері. Сліпа вуличка розвалена.

Але сама жінка, що так довго дивилася на життя лише через вікно, не хоче вийти за поріг тих дверей. Вона замикає їх, щоб знов сісти на своє старе місце. І тепер, це виглядання крізь вікно, що спочатку, як «Перший Вінок», було сим­волом близької свободи і скинення рабства, видається лише звичкою невільника, що і на волі, у своєму, за власним проектом будованому домі, цілі дні лише жадібно дивиться крізь вікно, забуваючи, що він вже вільно може виходити за двері.

Всі ці думки приходять до голови, коли розглядаєш сучасну жіночу пресу. Чи ж дійсно сучасна жінка стала тим, чим могла бути ? Чи нові обставини, нове виховання зробили з неї те, чого сподівалися 50 літ тому її сміливі по­передниці у жіночому альманаху «Перший Вінок» ? І чи потрібні їй тепер жіночі журнали і газети, коли ціла преса повинна бути доступна і для її сприймання, і для її спів-творчости.

Аджеж, коли взяти під увагу, що найбільшим бажан­ням жінки було завжди стати рівноцінним чинником в за-гальньому житті, то вже сам факт існування до цього часу жіночої преси підкреслює лише відокремленість і підряд­ність жінки, будуючи знов сліпу вуличку «жіночого світу», з його специфічними зацікавленнями.

Безперечно, жінка завжди матиме дещо відмінну від мужеської психіку і дещо відмінні уподобання, що в пев­ний спосіб буде відбиватися на всіх її чинностях і її твор­чості. Цей жіночий елемент так само потрібний в будуванні життя і мистецтва, як і мужеський. В співпраці з мужчи­нами, затрачує він свою солодкавість і пасивність, робиться викінченим і необхідним чинником життя.

Але там, де цієї співпраці нема, в чисто жіночій пресі, культивується дуже часто вся ота т. зв. «жіночість» в найбільш її примітивній і гальмуючій формі. Це та жіночість найгіршого роду, що викликає не пошану, а зневагу з боку мужчин; не захоплення, а іронічну усмішку. Одним словом, та жіночість — з мішанини сахарину, де­шевих парфумів, гірко-солодких сліз і химерних настроїв, — з якою, направду, варто було б раз назавжди скінчити. Це не значить, що хочемо бути мужеськими. Ще, слава Богу, є жіночість інша, яка повинна бути для нас метою.

Коли б з'явився якийсь часопис «Мужчина», або ще ліпше, «Мужеська доля», я певна, що всі розсміялися б. А мужчини ж мають теж і свою відмінну психіку, і свої проблеми.

Але дивно було б нам, в той час, коли цілим світом стрясають великі події, коли треба словом і чином розв'я­зувати найболючіші питання, читати в такій «Мужеській долі» скарги на жінку, що уникає погляду його очей; на тещу, що забороняє йому курити, а змушує грати в карти, або домагання поради : як зав'язувати краватку під твердий комірець так, щоб обличчя не набирало виразу людини, спрагненої кривавої «вендетти» і таким чином не дефор­мувалися б його різьблені риси.

Але мужчини, коли вирішують такі «проблеми», то хіба лише на сторінках «Комаря», і, переважно — дуже дотепно.

Не на сторінках гумористичного журнала, лише в «Жі­ночій Долі» є такі проблеми, на жаль, актуальними до останнього часу.

«Жіноча Доля» виходить в Коломиї під редакцією сенат. О. Кисілевської. При цьому журналі виходить ча­сопис для сільських жінок «Жіноча Воля» і журналик для дівчат — «Світ Молоді». До газетки «Жіноча Воля» варто поставитися з повним признанням. Поруч господарсь­ких відомостей, таких необхідних на селі, міститься мате-ріял для читання і відомості зі світу, що є для сільських жінок і потрібні, й актуальні.

Сама ж «Жіноча Доля», що призначена для інтелі­генції, викликає ряд застережень.

Починаючи від назви. Не знаю, як кому, але мені при виразі «Жіноча Доля» відразу ж з'являється такий образ: низька, темна хата з малим «віконцем», у яке ще «не заглянуло сонце», натомість б'є дощ і віє вітер. За столом, на якому блимає остання лойова свічка, сидить жінка, під­першися однією рукою, і думає-роздумує про свою жіночу гірку долю. Грошей нема, хліба нема, чоловіка теж нема, бо в шинку. Дитина голодна, плаче. І думає гірко жінка, що зараз з тріскотом розчиняться двері і з шинку прийде п'яний чоловік, лише побити її трохи, штовхнути чоботом дитину, якої їй не вдасться захистити навіть власним тілом, і — зірвавши з її пальця єдиний скарб — золоту обручку

— знову побігти пити. І нічого не зробиш... Така вже жіноча доля...

В журналі «Жіноча Доля» позем новель і поезій, як це не сумно, вийнятково низький. І зі здивуванням бачиш, що старші авторки — Уляна Кравченко і М. Підгірянка

— дають часом вартісні поезії. Але жіноча молодь пише так, ніби ніколи нічого поза жіночою пресою не читала. За вийнятком Ліди Мак, молодої, інтелігентної і таланови­тої, з ласки Божої поетки, і Наріжної, що не в «Жіночій Долі» розвивала свій талант, — при найбільшому бажан­ню тяжко дошукатися в поезіях молодих авторок з «Жі­ночої Долі» не лише якоїсь іскри, а хоч би лише натяку на поетичну форму, на якісь образи чи рими. Для зразку приведемо вірш, надрукований в 1936 році, на першій сторінці, якоїсь Олі Шевчукевич :

Жінка я, та не жалію,

Що не мужем в світ прийшла,

Що жіночу гірку долю

Я з собою принесла.

Жінка я, та добре знаю,

Й розумію я свій шлях.

Його вздріла й зрозуміла :

Щастя тільки на верхах.

Коли порівняєш цю «поезію» з віршами, надрукова­ними 51 рік тому в «Першому Вінку», то з сумом бачиш, оскільки ті давні були ліпші. Пригадати хоч вірш Уляни Кравченко на цю тему —• «На новий шлях».

Не ліпше стоїть справа і з прозою. Многі новелі витри­мані в примітивному «настройовому», але плиткому тоні, характеристичному для творчости, яку популярно звуть «жіночими робітками». Ці власне «робітки», що так легко пишуться, читаються і друкуються в жіночих журналах, є — властиво кажучи — найбільшими колодами, що не дають жінці і до цього часу іти одним кроком з мужчиною.

Навіть Ірина Вільде, письменниця талановита, яка легко володіє діялогом і має спостережливість і гумор, не хоче боротися з дрібними «химерними настроями», а навпа­ки — розріджує в них талант.

Часом дістаються на сторінки «Жіночої Долі» й автори мужчини. Для чого це потрібне їм і журналу — залишить­ся назавжди таємницею. Одне ясно напевно : мужеського, будуючого елементу вони туди не вносять. Одна новеля якогось «новеліста» мала інтриґуючу назву «Як здобити серце мужчини». Я, як жінка, звичайно кинулася її жа­дібно читати, щоб збагнути лябіринти мужеської душі. Показується, дуже просто : здобуває його дівчина лікарсь­ким свідоцтвом про стан свого здоров'я.

Місце такій новелі — лише в бруковій пресі.

Та найчорнішою плямою цього журнала є т. зв. дис­кусійні питання. Якби на його сторінках обговорювалися літературні, громадські і господарські справи, то такі дис­кусії може б і мали якесь значення і якусь користь. Але ті проблеми, що кидаються найчастіше на сторінки «Жі­ночої Долі», бувають переважно зовсім іншого характеру. Читачки мусять ходити і ломити собі голову над таким важним питанням : що робити, коли приїздить молодша сестра і чоловік, що раніше дивився лише на жінку, а тепер починає дивитися і на її сестру? Хто має виїхати — чи жінка, чи чоловік, чи сестра ? Чи всі разом ? Чи стер­піти ? Чи сказати ? Одним словом — «Ой чи пити, чи бити» — порадьте, кохані читачки, сестри з усіх земель рідних.

І кохані читачки радять в чутливих словах, що роби­ти з вампом-сестрою і з непевним чоловіком. А за це прохають поради зі свого боку: що робити з чоловіком, який раніш цілі дні сидів дома, а тепер почав ввечорі ви­ходити на пару годин і повертається, — що їх найбільш вбиває — веселим і відмолоділим. Що робити ? Де причина зла ? і т. д.

Сипляться поради, розгортаються дискусії. Пишуть всі і багато, бо над цими питаннями не треба думати, не тре­ба нічого читати, щоб дискутувати на такі теми. Це ж атмосфера родинних пліток, вдягнених трохи в іншу фор­му. Це те, що розслаблює жінку й осмішує її. Це знов та сліпа вулиця жіночого світу, куди жінка сама себе до­бровільно заганяє.

Чи ж може бути дивно, що після такої лектури, тяж­ко читати жінці звичайну людську, а не лише «жіночу» газету, а часом навіть цікаву, але не примітивну повість?

Чи ж можна дивуватися, що жінка, яка звикла до дискусії на тему лише родинних справ, не знаходить слів в дискусіях на інші теми ?

Вся ця солодкаво-настроєва жіночість є найбільшим ворогом розвитку жінки.

Жінка привчається з юнацьких літ читати жіночу лектуру, жіночі повісті і новелі з чарівними героїнями, які ніколи не мають звичайних очей, лише «шмараґдові», або «фіялкові», як в новелях Олени Оми в «Жіночій Долі».

Ці героїні мають завжди такі субтельні переживання, від яких у них душа тріпоче, як крила індійського мете­лика; коли «вона» кохає, то від її серця протягаються тоненькі срібні ниточки до його серця. Коли він кохає — для нього не існує питання грошей, кордонів. Руки у неї завжди як білі магнолії, сама вона часто нагадує дику ор­хідею. Читається все це легко і думати ні над чим не треба. І як після того читати якогось «Кулака» Самчука, або щось подібне ?

Тим, що весь час слухають лище танґа і фокстроти, тяжкою і незрозумілою буде музика не лище Ваґнера, а і Шуберта.

Жіноча лектура є направду тими ж фокстротами в письменстві, що у великій кількості можуть цілком при­тупити відчуття іншого роду творчости у жінки. І на жаль, таких фокстротів в «Жіночій Долі» дуже багато.

Безперечно, ціле життя жінки вимагає якогось жіно­чого журнала, зокрема, коли вона займається господар­ством. Так як кожний фахівець потребує відповідної фа­хової літератури.

Кухня, одяг, вишивки і сотні інших господарських справ — усе це завжди, наряду з вихованням дітей, повин­но б цікавити жінку. Багато місця присвячує всьому цьому і «Жіноча Доля». І цей відділ та враження з подорожей самої редакторки є найліпшою частиною журнала.

Та найбільш доцільною і потрібною під тим оглядом з'явлається «Нова Хата».

Цей двотижневик, що виходить у Львові під редак­цією Л. Бурачинської, не намагається мати публіцистично-літературного характеру і в цьому його великий плюс.

В елегантній зовнішній формі, з дуже гарними ілюс­траціями, подаються українській жінці поради, потрібні їй для провадження сучасного господарства й взагалі жит­тя. Звичайний фаховий, господарський журнал, де для розваги завжди інтелігентно дібрана українська чи пере­кладна повість, або чиїсь спогади, звіти про минулі імпрези і рецензії на нові книжки.

Останній відділ буває часто занадто поверховим. Але поза тим «Нова Хата» це дуже милий культурний і есте­тичний журнал для жінки-господині.

Суперечні думки насовуються при читанні другого дво­тижневика, газети «Жінка», що є органом центрального українського жіночого товариства СУ у Львові і виходить під редакцією Мілени Рудницької.

На всьому видна рука інтелігентної редакторки й її співробітниць. Від примітивної солодкавости нема й сліду. Літературний матеріал зібраний зі смаком (за виїком дея­ких новель). Коли не можна з якихсь причин дати на актуальну тему української статті, дуже влучно послуго­вується «Жінка» перекладними речами. Ілюстрації до статтей дібрані завжди вийнятково цікаво.

Але все ж від сторінок «Жінки», від її програмових і актуальних статтей віє не свіжий подих сучасности, а давно відшумілий вітер минулого століття: фемінізм, в його давній, не актуальній тепер формі, і лібералізм з гуманністю, що вже раз назавжди здискредитовані в очах сучасного покоління, з огляду на ту ганебну гальмуючу ролю, яку вони відіграли в нашій визвольній боротьбі.

Щодо фемінізму, то направду тяжко зорієнтуватися, зрештою, що під ним розуміють в «Жінці». Іноді він ідентифікується з цілковитою рівнозначністю жінки в за­гальному житті, і в усіх організаціях. Іноді фемінізм нерозривно з'єднується з лібералізмом, а роля жінки зво­диться до полагоджування конфліктів між різними на­прямками і до застосування якнайбільшої гуманности в усіх ділянках життя.

Іноді, і це вже цілком незрозуміло на сторінках фе­міністичного часопису, роля жінки змальовується як роля якоїсь помпи, завданням якої є витягнути з мужчини максимум праці, а головне — грошей. Роля, направду, не дуже модерна.

А в той же час «Жінка», в своїй полеміці з націо­налістичною пресою, закидає націоналістам, що хочуть вони жінку загнати до кухні, щоб вона цікавилася лише родиною і кухнею. Ця думка про українських націоналістів цілком помилкова. Крім двох-трьох юнаків, які над цим питан­ням добре не подумали, ніхто такого погляду не вислов­лював. Мужчини хочуть, щоб жінка цікавилася і госпо­дарством, це річ природна. Націоналістам, за їхнє відношен­ня до жінки, за ту нібито невідповідну і другорядну ролю, яку вони хочуть їй надати в нашій сучасності, пригадую завжди одну статтю Олени Цегельської, що була надру­кована власне в «Жінці» в ч. 16, в 1936 році і що в свій час вже викликала обурення серед різних напрямків.

Зміст тієї статті був такий :

Жінка українка їде за кордон на Олімпіяду і десь на двірці знайомиться з чужинкою, яка мандрує туди ж. Після годинної розмови, коли кожна оповідає про свій край, чужинка дивується, що українка, о жах, їде тре­тьою клясою. — Як — кричить горожанка якоїсь неза­лежної добробутної країни, — ваш чоловік дозволив вам їхати третьою клясою ? І ви погодилися ? І вам не соромно, що ваш чоловік так знущається над вами ? Це ви самі, українки, винні, що їздите третьою клясою. Ви повинні так впливати на своїх чоловіків, щоб вони розвивали всі свої творчі здібності, працювали, заробляли для вас і платили вам за кожний ваш усміх. Коли вони будуть знати, що повинні здобувати вас, — вони почнуть творити і працювати.

Після цього експозе, наша мила українка ніби зі сну прокинулася. Визнала рацію чужинці і побігла надавати своєму приголомшеному чоловікові депешу з домаганням грошей на першу клясу.

Приводжу зміст цієї статті-новельки тому, що вона являється взірцем нерозуміння ролі української жінки в житті мужчини. Ідеальним зразком — якою не повинна бути українка. Яскравим доказом, що коли не можна при­щепити живцем на наш ґрунт поглядів Гітлера і Мусоліні, то тим більш неможливо це зробити з поглядами якоїсь першої зустрічної легковажної чужинки.

Чому не відповіла українка в новелі Цегельської, що поза тим, що взагалі не дуже морально й естетично ви­магати за свій усміх платні, є ще багато інших причин, задля яких наші мужчини не можуть купувати нам білети першої кляси, срібні лиси і китиці орхідей ? Що наші мужчини можуть бути талановиті і творчі, але в нації нашій творчість, ще не значить заробіток. Жадання від чоловіка творчости і праці не може бути рівнозначним з жаданням від нього люксусу.

Аджеж кілька таких депеш від коханої жінки можуть цілковито змінити «Мужеську долю». Можуть змусити не дуже тверду людину скерувати свої кроки до чужого дже­рела нагороди за свою творчість, а часом і за свою душу та національну гордість.

Ні, українська преса повинна виховувати тип жінки, що відтягає мужчину від джерела такого добробуту. Що не лише першою клясою, а і третьою не поїде, без драми, коли на це нема коштів. Що часом радіє більше з того, що чоловік її відмовився від нагороди за свою творчість, аніж з того, що дістав би її.

Не мають рації ні ті, що бачать місце української жін­ки лише при господарстві в родині, ні ті, що роблять з неї лише громадську діячку, чи ще гірше — дуже коштовну здобич в руках нещасного знаряддя грошей — мужчини.

Роля української жінки є так само вийняткова, як вийнятковим є положення її краю. Вона мусить бути і його будівничим, допомагаючи мужчинам, і в той же час господинею в житті мужчини.

«Перед нами важливі завдання» — пише у вступній статті «Жінка» за жовтень 1937 року.

І до цих завдань зараховує «боротьбу з мавпуванням гітлерівської Німеччини» і «боротьбу з конфліктами в середині нації».

Але ще більше потрібно навчитися жінці не уникати деяких конфліктів, а шукати їх і наставляти їм своє чоло. І мужчин не відтягати від конфліктів, а підтримувати їх, незалежно від своєї вигоди і свого спокою.

Але цього завдання навчить жінку не жіноче ґетто, яких би то не було жіночих організацій, не тісні, сліпі вулички жіночої преси, лише саме життя і та преса, що відбиває його в усіх його добрих і злих, «субтельних і брутальних», мужеських і жіночих проявах.

ДО ПРОБЛЕМИ СТИЛЮ

Наша неспокійна бурхлива доба повинна була створи­ти свій стиль, не подібний до стилю минулого століття, відмінний від нього в усьому. Стиль, що лишав би своє тавро і на щоденному житті.

У блискотливій змінливості подій, у яскравих перехо­дах від однієї сторінки до зовсім іншої, в легкому чергу­ванні війни і миру, особливо важко мусіла зроджуватися нова думка, яка б зуміла не піддаватися усім протилеж­ним вітрам нашої бурхливої епохи.

І вона зродилася, як правдива дитина наших днів — тяжких і глибоких в змісті і блискучих у своєму невпин­ному чергуванні. Правдива дитина своїх батьків — глибока і блискотлива, вона створила свій стиль — неповторний, як наша доба.

Є в стилі нашого життя і нашого мистецтва щось від буряної ночі, з диким гуркотом грому, з блискавицями, що нагло освітлюють все довкола, ясніше як день, як сірий день стилю минулого віку, коли крізь павутиння туману тяжко було доглянути сонце, що так відчувається за тем­рявою сьогоднішньої ночі.

Така ніч зі сліпучими блискавицями, зі загравою ран­ку на обрії, не раз ясніша від самого дня, є найвиразнішим символом нашої доби, її правдивим стилем, що його ство­рила вона сама і ті мистці, які справді її відчули

Доба, що зродила цей стиль, є безперечно найбур-хливішою, а тим самим — найбільш переходовою. її нев­пинний рух змушує людей, які хочуть іти з нею вногу, не до статичного думання — міркування, лише до динаміч­ної загостреної думки — рішення.

Стиль, що формулює такі думки серед наглих закрутів наших днів, серед мішанини вражень, подій і тяжко вло­вимих меж зла і добра мусить зуміти схопити і зафіксу­вати все, але з цього хаосу взяти для себе, перевівши най-гострішу оцінку, лише найглибше і найтриваліше.

Та це зуміє робити в темну ніч нашої доби лише той, хто може загострити свій зір в темряві, хто потрапить не лише безсило сліпнути від блискавиць, але й саме тоді схоплювати в ясному сяйві рефлекси минулого і бачити, як вогненні мечі світла роздирають чорну заслону, що ще висить над майбутнім. Бо стиль нашої доби є стилем син­тетичним, що стинає криваві зиґзаґи, викликані шаленим темпом нашого життя, і збирає розкидані факти в одну чітку лінію від минулого до майбутнього.

Є люди, справжні творці, незалежно від ділянки, що зуміли схопити цей стиль і тому для них не існує проблема кризи творчости. Це свідчить про силу їх духа, яка не тільки встоялася перед великою навалою несподіваних по­дій і змін, але і зуміла опанувати розбурхані стихії і втис­нути їх у відповідні рамки -— простоти й ляконічности.

Вічні правди і цінності, витягнені творчою індивіду­альністю з хаосу різнородних елементів і оправлені в шля­хетні своєю простотою рамки, аж тоді могли заблиснути своїм правдивим, не затуманеним сяйвом і бути дорогов­казами у темряві.

Але інші не тільки не опанували стихійности перемін, а самі впали, осліплені їх блискавичністю. У невпинній змінливості, у їх новому невідомому одязі, вони не зуміли розпізнати несмертельні, вічні цінності.

Схвильовані гуркотом доби, наосліп висмикували вони поодинокі факти і понаття, не раз яскраві і крикливі, але які були лише декорацією великої дії, що розгравалась на їх очах, і змісту якої вони не помічали. Вони жадібно хапалися за ці повисмикувані окремі факти, роздмухували їх за засадничі правди — найбільшу істоту нашої су­часносте.

Побіч правдивого стилю нашої доби творилася невдала його імітація. І це було і є найбільшим прокляттям і на­шого мистецтва, і нашого життя. Ці імітатори, які замість дійсности давали бутафорію наших днів завдяки своїй кіль­кості і легкості свого завдання робили довкола себе тріс-кучий бляшаний галас, що не раз заглушував живий і суворий голос правдивого сучасного стилю.

Ця імітація завдяки легкості свого змісту, або й прос­то беззмістовності, і яскравого свого оформлення — над­звичайно легко приймалася і поширювалася серед ши­роких мас.

І власне це було найгіршим. Яскравість і бряцання імі­тації, тим, що звикали до них, не давали змоги оцінити шля­хетну простоту правдивого стилю. Дійшло до найбільшого парадоксу, бо штучним почали називати якраз те, що було єдино правдивим, але що цілком не було подібним до більш розповсюдженої імітації. Надуманим почало видаватися те, що взагалі мало в собі думку. Бляшане тріскання заміняло вибухи духа.

Але не лише це було прокляттям, що принесла зі собою імітація. Люди, які не хотіли її прийняти, які хотіли б віднайти справжній стиль, не раз не можуть його добачити за навалою бездушної бутафорії, мучилися і му­чаться думкою, що власне ця бутафорія є єдиним стилем нашої доби.

СИЛА ЧЕРЕЗ РАДІСТЬ

(Відчит виголошений в Українській Студентській Громаді в Варшаві, 15. червня 1937 р.)

В передмові до однієї з книжок «Квартальника Вісни­ка» читаємо :

«Хто в боротьбі з противником бачив лише обов'язок, а не насолоду; хто в ненависті до нього бачив лише гідний осуду шовінізм; хто ставив над волею холодний інтелект, вічно гіпнотизований обставинами, той не надавався на про­відника маси, умундированої чи ні».

В цьому є глибокий зміст. Любити свою справу понад усе, дивитися на неї як на саме життя, віддаватися їй з радістю — цю велику правду зрозуміли добре нації, що ростуть і міцніють на наших очах — Італія і Німеччина. «Сила через радість» — так зветься одна з розривкових юнацьких організацій нової Німеччини. Та власне «радісна сила», яка джерелом б'є від неї, залишає незатерте вра­ження на чужинців. Спогади про ту небувалу радісну силу вивозять чужинці з Німеччини до своїх батьківщин і ті спогади лишаються в їх душах глибше і довше, як вра­ження від порядку нової Німеччини і від усіх її здобутків в ділянці техніки чи мистецтва.

Не тяжким обов'язком, не жертвою, не зреченням є життя тієї молоді. І разом з тим не порожнім і легким забиваням часу. Праця і спочинок, сила і радість, обов'язки і пристрасті переплітаються у тих юнаків в одну цілість. Вони нічого не зрікаються в житті, живуть барвно і гостро, але живуть для Німеччини. Кожний, хто бачив ту радісну молодь під час спортових змагань, в бальовій залі, фабриці, в бюрах чи в струнких лавах під час маршу, бадьорих і роз-сміяних, відчував, що так само, як радістю є у них життя для батьківщини, — так не жертвою, а радістю буде і смерть для неї.

Власне тепер, коли лунають домагання плекати культ наших традицій, мені хотілося б піднести високо традицію нашої радісної сили, очайдушного українського гумору, щоб забути назавжди понуру традицію XIX віку : традицію, що сприймала життя і служення нації, як тяжкий сі­рий обов'язок, як тісне ярмо, яке так стискає за горло, що з нього видобуваються лише стогін, квиління або благання. Не сміх, не клич, чи наказ.

Десь в глибині душі — я певна, що не лише моєї, а багатьох з нас — цілком окреме місце займає блискучий світ козаччини. Мов добрих знайомих уявляємо ми собі людей того часу. З усміхом і подивом згадуємо струнких юнаків і мужчин подібних до Тараса Бульби, які з розмахом і гумором жили, кохали, рубалися за свій край, і з таким же самим шибеничним гумором за нього умирали. Кожне об­личчя з знаного образу «Запорожці пишуть листа», нам ближче і симпатичніше завдяки своєму очайдушному гумо­ру, аніж не одне лице тих добрих знайомих, яких ми зу­стрічаємо щодня.

Коли читаємо про постаті того часу — живіше б'ється серце, гостріше працює фантазія і в душі росте одне з най-хмільніших почувань — національна гордість. І дійсно не може не захопити своєю особою хоч би такий Сірко, що був справжнім поетом війни : безкомпромісовий і безоглядний супроти ворогів, і блискучо-дотепний в своїх листах до кримського хана.

Кожний, хто читав трилогію Сєнкєвіча, був на довгий час полонений Богуном. «Бути таким, як він !» Про це мрі­яли сотні юнаків, з захопленням вдивляючися в пориваючу постать, яку навіть перо чужинця не хотіло викривити. «Хай будуть такими, як він !» — проносилося в думках не однієї дівчини. Богун є непереможно захоплюючий своєю яскравою фантазією, нестримною сміливістю і безоглядніс­тю в бою, і таким лицарським відношенням до жінки, якого б мусів вчитися у нього не один з висококультурних укра­їнців нашого віку, що вважає чемність до жінки за прик­мету слабости, негідну мужчини.

Богун був тим героєм, якого неспокійний дух живе і досі і пекучим вогнем вривається в душу молоді. Він був найяскравішим представником типу тогочасних українців, що зі сміхом зустрічали небезпеку, не розв'язували вузли, а розрубували їх, не жебрали, а здобували, що вважали потрібним здобути.

Безперечно, той тип міг мати тисячі вад, що їх не має навіть пересічна людина, може йому бракувало багато чеснот, але він — і йому подібні — дали нам ту гостру емоцію, яку відчуваємо, читаючи у вище згаданого автора, як ціла будова світу, з яким вони боролися, в крові й болоті лежала у їх ніг.

Натомість жодної емоції не відчуваємо, читаючи твори багатьох українських поетів і письменників минулого віку. В нашій нації з'являється тип не очайдушного лицаря, лише культурно-розважливого комбінатора. Він ніколи не рве вузли, тільки завжде хоче їх помалу і обережно роз­плутати. Цей тип зневажливо ставиться до сили гумору і завзятости Богунів. Для нього життя і служення Батьків­щині ніколи не є насолодою, лише тяжким і нудним обов'язком. Служення навіть найдорожчій, вибраній ідеї завжди лишається чомусь жертвою.

Безперечно, цей тип — ідеал XIX віку — має багато чеснот, незнаних Богунам і Сіркам. Він не дасть ніколи нікому «в зуби», навіть коли його образять, навіть не вилається. Він багато розмовляє про загальне добро, лю­бить всіх, — цілу людськість і цілий світ, і старається зрозуміти і просвітити свій нарід. Любить він свою батьків­щину, але такою безкрилою любов'ю, яка не в стані була пірвати за собою не лише інших, а й його самого. Ці українці XIX віку дивилися на життя не як на п'янюче змагання з головокружними взлетами нагору або й із зривами згори, лише як на сірі, безконечні, але цілком безпечні сходи, з низькими ступінями, а кожний крок на такий ступінь вважали вони епохальною подією.

Публіцисти і громадські діячі того віку із завзяттям, вартим ліпшої справи, старалися знищити все, що мало ще на собі вогнену печать неспокійних душ Сірків і Богунів.

Драгоманів картав кожний відрух фанатичної любови до батьківщини серед своїх сучасників. Навіть члени Брат­ства Тарасівців у своєму визнанні віри в «Правді» нібито і мріяли про найвищі ідеали, але не «вогнем і мечем» їх здобувати лагодилися, лише «духом і розумом». І надалі прагнули брататися з московськими поступовими колами, а у себе в Україні — аби була своя мова, аби влашто­вувати Шевченкові свята, і вчити неписьменних.

Вони хочуть бути вірними своєму народові, віддати йому життя, але у переносному значенні слова, бо звичайно вони ні на хвилину не ризикують головою, роз'їжджаючи по селах, збираючи етнографічний матеріял, чи вивчаючи народню мову. На іншу, чинну любов їхня фантазія не могла надхнути нікого. Та й як могло бути інакше, коли членами тієї організації були люди, яких один з видат­ніших її членів характеризував як людей «надзвичайно м'якої вдачі, чулої душі і гуманного світогляду, що межу­вав з тодішніми толстовцями». Все це чесноти з категорії тих, яких напевно ні однієї не мав ні Сірко, ні Богун. Такі люди йшли в народ і виконували свою дрібну мурав-лину працю, проклинаючи за неї долю.

І по цім боці настрій не був іншим. Навіть Франко в однім місці («Obrazki galicyjskie», передмова) писав, що працює для свого народу «з почуття собачого обов'язку, з обов'язку панщиною цілого життя відробити ті шеляги, які взяв з народа на своє виховання».

«Мій патріотизм, — пише він, — се не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі».

Як на таке ж ярмо дивилися на свій патріотизм і поети XIX віку. Вогнене ІПевченкове слово, відлунавши, не від­билося на їх творчості. Від сентиментальних зітхань і йой­кань, від культу ідилічно-розмріяного життя, перейшли вони до сухої безрадісної і безплідної інтелектуалістики.

Тоді в нашій поезії — слава Богу — зачали затихати соловейки, рідше співали солодкі Марусі, і змінилися Гри­ці. Але в своєму новому вигляді, ці Гриці не звеличували Сірків. Вони почали виголошувати мудрі речення в роді: «Праця єдина з неволі нас вирве»; почали захвалювати розум і терпеливість, а героїзмом вважати найбільш без­барвне і безпристрасне життя.

Перечитуючи поезії того часу, ми не знайдемо в них захоплення життям, віри у власну силу, ні прагнення над­звичайного. Ці поети не дозволяють собі бути радісними в час недолі, ані навіть в своїх думках — не мріють як з тією недолею скінчити. В кожному вірші заклик не до боротьби, не до «фантазії», а до праці, і — чекання на чудо..

Капельгородський пише :

Сили й знання положімо ми сміло На діло.

Щоб внести у царство темряви й гніту Освіту...

А тоді вже :

Доля щаслива до Неньки-Вкраїни Прилине.

Шелухин з обуренням ставиться до всіх,

Хто ніколи за віку свого не шукав Для життя ідеалу земного І до щирої згоди людей не скликав, Або душу зневажив другого.

Білиловський теж собі уявляє ідеальною людиною та­ку, у якої в душі — нема «нічого крім любови».

Грабовський вірить у відроження України тому, що

Рід людський за правду стане Хоч неправді «потура» !

Рід людський має за нас, бідних, подбати! В одному з інших своїх, неймовірно понурих, віршів той же Грабовський звіряється :

Закипали в душі сльози, Дивлючись на муки, І зривались тихо з кобзи Нерозважні гуки.

Зрозуміло, що ніхто не здолав би такхі «нерозважні гуки» слухати довго.

Ціле це безрадісне наставлення мусіло викликати реак­цію. Сам Грінченко, який в своїх творах весь час підкрес­лював, що «тільки праця з неволі нас вирве», який дов­ший час вважав всі пристрасті і радості за найбільшу перешкоду в тій праці, — як свіжого повітря запрагнув радости й сміху :

Майте ж, прапори надії, Знов озвись, оживши, сміх. Ділом стануться всі мрії Літ найкращих молодих... Воскресайте ж, сонця діти, Розсипайте щастя квіти, Хай сміється всім блакить І звитяжний спів дзвенить.


Каталог: Teliha


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка