В свому творчому рості, українська нація завжди вида­вала з себе могутні постаті, які, запустивши глибоко своє коріння в минулому, в той самий час буйно простягали свої паростки в майбутнє



Сторінка3/14
Дата конвертації16.03.2017
Розмір5.72 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Вірш примітивний, але характеристичний.

Тип безбарвного інтелектуаліста, що підпорядковує ро­зумові всі свої пориви, як життєвий ідеал стовідсоткового українця, викликав реакцію і в повісті, але ця реакція спочатку була дуже однобічною

З'являється Винниченко, який в своїх творах дає

карикатуру сильної людини. Герої і героїні Винниченка, щоправда, завжди безоглядні по дорозі до своєї мети, але — на жаль — їхньою метою ніколи не буває ані велика ідея, ані навіть велика пристрасть, лише якась забаганка найгіршого роду. З своїми ж ідеями герої Винниченка так само безсилі, як і інші герої XIX століття. Вони лише говорять про ідеї, але не здобувають для них нічого.

Такі герої були запорожні, щоб стати протиставленням до типу культурника для тих, яким тип культурника був чужий. Починають з'являтися люди, які отому типові му-рашки-і нтелектуаліста протиставляють тип людини борця. Може одним з перших серед них — не в літературі, а в публіцистиці і в житті — був Міхновський, один з провідників РУП, що на переломі двох віків, в 1900 році, видає свою брошуру «Самостійна Україна». В ній знову воскресає відважний дух XVII віку : почуття гострої непри­миримості! до противників; прагнення моментальної від­дачі ударів. Знов народжується поезія «рубання», а не пиляння, жадань, а не благань.

Ми зустрічаємо цю поезію передусім в глибоких і сильних творах і досі недоціненої Лесі Українки на Наддніпрянщині і у Василя Стефаника у Галичині. І в однієї, і в другого твори пересякнені фанатизмом. В любові до батьківщини є багато пориву, ліризму, а не складних розважань. Герої їх творчости дивляться на свою боротьбу не як на жертву, лише як на своє життя, на свою мету. Вони не шукають середньої дороги, воліють смерть, як ганьбу, як то є в «Оргії» Лесі Українки або «Синах» Стефаника, де Максим, відпроваджуючи своїх синів на великий подвиг, каже їм :

«Андрію, Іване, взад не йдіть ! За мене пам'ятайте».

Які ж ці слова ніби прості, а разом з тим — які ж далекі й не доступні розслабленій психіці XIX століття і тим, що ту психіку перенесли в XX вік.

Хай в творчості обидвох цих письменників змагання не було ще радісним, але все ж власне вони у своїй суво­рості були батьками тих поетів радісного змагу, які у нас з'явилися в останні роки після 1917. У них вже був той фанатизм, те надхнення боротьби, які виросли в шастя у їхніх молодших наступників. Так як у суворих, але силь­них, батьків можуть бути сильні і радісні діти, так трудно собі уявити, щоб такі діти виросли від понурих і слабих батьків (Драгоманових) або від фіґлярно-легковажних гісте-риків (Винниченко). Отже, по Драгоманову. Україна збага­тилася плеядою анемічних комбінаторів-культурників. По Винниченкові — десятком дрібненьких еротоманів, які і до цього часу, на жаль, шаліють часом в нашій літературі. Метерлінк в одному зі своїх творів писав :

«Лише тоді можемо собі схлібляти, кажучи, що ми зрозуміли якусь правду, коли ми самі відчуваємо непе­реможну потребу уформувати після неї своє життя».

Власне так розуміють правду боротьби герої поезій О л ь ж и ч а , найбільш яскравого представника сучасної молодої поезії. Для них боротьба і життя — синоніми. Жит­тя, це боротьба, а боротьба — це справжнє життя. І нема тут чого розпачати. Навпаки, треба провести цю боротьбу найбільш блискучо і найбільш радісно. Образи, від яких волосся ставало б догори у гуманних письменників мину­лого віку, у Ольжича викликають зовсім інші емоції.

Ось він пише про революцію :

Сховалось равликом місто Січе його дощ, січе, В під'їздах будов — тісно, Набої через плече, Забиті. Числить ? Ледве ! З-під мурів — повів гниття. Життя, що таке щедре, Багате таке життя.

Хто дихав хоч день так вільно, До смерти хмільний украй. Ти збурилось пінно-пінно І вилилось через край.

Уявім собі, якого розпачливого вірша написав би з цього приводу такий Грабовський, і ми відчуваємо всю безодню, яка ділить психіку цих двох поколінь поетів. Зрештою, найліпшу характеристику покоління, до якого належить і сам Ольжич, і молодь сучасної Німеччини, і кадети Альказару, дає нам сам поет :

Воно зросло з шукання і розпуки, Безжурно-мужнє, повне буйних сил, Закохане в свої тугії луки І в бронзу власних мускулястих тіл. Так солодко в передчуванні бою, Не знаючи вагання і квилінь,

Покірну землю чути під ногою І пити зором синю далечінь.

Таким солодко жити навіть перед небезпекою і вони люблять життя в усіх його проявах тим більш інтенсивно, що кожної хвилини може покликати їх до себе доля на змаг.

Ольжич знає, що життя, яким його сотворив сам Бог, є «багате і щедре». Серед його дарів є «любов і творчість, туга і порив», «відвага і вогонь самопосвяти».

Солодких грон, і промінястих вин Доволі на столах його веселих, Іди ж сміливо і бери один, Твоєму серцю найхмільніший келих !

Постаті Ольжича не зрікаються насолод життя зі стра­ху, що ці насолоди перешкодять їм у боротьбі. Вони певні своєї сили і віри в свою мету. Завдяки їм завжди потра­плять відірватися від «найхмільнішого келиха» до змаган­ня, яке на них чекає. Яка ж мала мусіла бути любов до батьківщини у тих, що уникали всіх радощів, боячися, що завдяки їм забудуть про свою мету. І чи ж не бачимо ми тепер сотки прикладів, коли сучасні герої кидають найдо­рожчі речі — любов, родину, творчість, — навіть не з почуття обов'язку, а з почутя покликання, для формування нового світогляду, яке є такою ж складовою частиною жит­тя, як і його насолоди.

Всі ми пам'ятаємо безприкладний вчинок кадетів Аль-казару і ніхто їм не може закинути невиконання свого обов'язку. В яку бездонну розпач попали б юнаки з психі­кою XIX століття, сидячи стільки часу в мурах старого замку. Для них той період був би повільним умиранням. їх з'їдав би біль, що так мало гуманности в житті ! Оборонці ж Альказару хотіли умирати лише в ту єдину, найбільш по­трібну хвилину. Весь же період сидження в замкнених мурах, вони жили нормальним життям : голилися, співали, навіть влаштовували балі, і власне ця нормальна радість тримала їх до кінця незаломаними.

Пригадую, читала я в часописі лист якогось кореспон­дента з Еспанії. Він оповідав, як сидів колись в каваренці, близько прифронтової смуги, де відбувалися бої. Каварня була порожня й настрій у кількох людей, що опинилися там, дуже пригнічений, бо невідомо було, що їх чекає за хвили­ну. Але в сусідній кімнаті грав патефон і якесь молоде

<

товариство весело розмовляло і танцювало танґо. Кореспон-дент-чужинець був здивований, так як були б здивовані наші народники. Бавитися в той час, коли під боком іде забава не на життя, а на смерть ! Але ще більше він був здивований, коли двох панів з того товариства глянули на годинники, швидко вхопили свою зброю, що лежала десь в куті, і — попрощавшися з товариством — просто від танґо відійшли туди, куди кликали їх переконання і може смерть. Одним з тих хлопців був молодий Прімо де Рівера, розстрі­ляний пізніше червоними.

І таке поступовання характеристичне для сучасної мо­лоді. Шалена любов до життя і шалена погорда смерти. Чи може бути більш прекрасне і глибоке з'єднання ? Звичайно, можна бути завжди поважним і бути героєм. Але нас зав­жди будуть більше захоплювати ті, які з усміхом стрічали небезпеку. Це тип людей, який своїми ідеями, своїми жерт­вами, ніколи не гнітить свого оточення; навпаки, його захоплює і пориває за собою.

В тій самій Еспанії, червоні взяли в полон молодого повстанця, сина одного з чолових провідників національного руху. Його получили телефонічно з батьком і під загрозою смерти змушували повідомити, що він буде забитий, якщо батько з своїм відділом не зложить зброї. Але юнак, під люфою револьвера встиг крикнути : «Батьку, тримайся ! Дай тобі, Боже, успіху !» — і розсміявся в лице тих, що його оточували смертельною петлею. Його забили відразу, але чи ж не було в його сміху щось, що було сильніше за смерть ?

«Велика є серед людей і великий будить жах сила сміху, проти якого ніхто в своїм сумлінню не чується охо­ронений з усіх боків. Хто мас відвагу сміятися — той є паном світу, як той, що завжди готовий на смерть».

Так писав Джіякомо Леопарді і так думає багато наших поетів, починаючи ще від Грінченка, стужених за тим звитяжним сміхом, який відлунав у нас ще в XVII віці.

По тому боці тужив за сміхом Тичина. Він хотів вірити,

що

«...буде так. Фальшиве небо сміхом хтось розколе, і стане світ новий і люди мов Боги».



І якби сам Тичина посідав силу сміху, і насміху, то не загубив би так швидко образу і подобія Божого і не став би ніколи підніжком ворогів.

Але все ж цей героїчний сміх проривається все час­тіше і частіше в нашій поезії, поза Ольжичем, у якого він звучить найміцніше, чуємо ми його в поезіях Кравцева, Кушніренка і інших. У Кравцева бринить цей сміх у його сонетах.

Так вабить воля ! Вирватися, вмерти у борні, Нагально впасти від ножа, чи кулі !

Найбільшою радістю, яка може чекати його на волі, є боротьба. Такою ж найбільшою радістю ввижається вона і Сергієві Кушніренкові. Жорстокість життя не лякає його :

їжиться життя нове скажене, П'яне від захоплення й зусиль ! Надзвичайно обладовані антени... Перехрестя надто важних хвиль...

Там, де поет минулого віку вчув би лише зойк і зіт­хання, Кушніренкові вчувається сміх :

В Африці сміються канонади І, як завжди, як в історії — колись, Хто відстав —• не матиме пощади, Хто безсилий — згинь чи покорись, Йдуть події твердою ходою, Множаться листки нових історій.

Кушніренка, як і Ольжича, понад усе інше ваблять ці листки нової історії, що ми ще маємо написати.

Орлами нам в синь вилітати ! 4 Так ваблять залізнії грюки —

Колеса найтяжчих гармат, Бриґади чобіт по бруках !

Після цих слів вже зрозумілими робляться інші рядки поета :

Вже хруснув засув — трісли темні брами, По звалах вкритих предковічним мохом, Наперекір невольницьким думкам, Ми вкрочили в зубатую епоху !

Він бачить «налиті сонцем, молоді, рішучі» — «залізнії когорти», їх крок, їх спів, їх чин.

Читаючи таку поезію, ми відчуваємо, що дійсно в неї увійшла, наперекір невільницьким думкам, нова сила, «на­лита сонцем, молода, рішуча» з культом завзятців, із зма­ганням, на яке дивляться як на радість.

Але, на жаль, ще й досі в нашій поезії зустрічаємо погляд на життя, як на тяжкий обов'язок, а на бо­ротьбу, як на тяжку жертву. Занадто довго сидів в нашому письменстві понурий дух попереднього покоління, щоб так швидко можна було його цілком вигнати звідти ! Навіть дехто з молодших ще дивиться на чин, як на зре­чення життя, жертву.

У Кушніренка, поруч з поезіями, наскрізь овіяними новою силою, знаходяться рядки, що звучать дивним дисо­нансом в його творчості, нагадуючи старі часи. Це відчува­ємо тоді, коли він закінчує свого, повного сили, вірша дидак­тичним міркуванням, що, мовляв

Життя ж бо ані казка, ані жарти, Лиш боротьба й повинність.

В той час, коли ця свіжа і глибока течія допіру починає бурити все інше і тягнути його за собою, серед тих україн­ців, що своєю психікою не можуть ще розлучитися з відшу­мілою добою, зроджується реакція проти нової течії. Гли­бокий і обов'язковий, але разом з тим сміливий і амбітний тип людини, що запанував у всіх оздоровлених країнах Европи, є ще не до прийняття багатьом українським душам. Вони знова протиставляють йому давно знайомий їм тип людини-мурашки, який має бути в житті чимсь неначе робітник в варстатах Форда, де непотрібно ні творчої фан­тазії, ні героїчних привидів, де лише вимагають акуратности і рутини.

Цей культ сірої маси хоче піднести і автор «Української Доби», для відміни оздобивши ту масу якоюсь ближче не окресленою прикметою, яку назвав «мовчазною віддані­стю». Безперечно, така маса потрібна, як необхідний фун­дамент кожної організації, але, як вже показало нам наше недавнє минуле, ще більше потрібні люди, які надали б цій масі певну форму і навчили б її вже цілком окресле-н о ї відданости. Бо чим є маса без тих людей, найліпше каже Кассон :

«Велика маса мужчин і жінок скидається на тих крі-ликів : на першу чутку про небезпеку, вони ховаються. Подивіться на Китай — це ж череда з мільйонів голів, що вічно тремтять зі страху перед бандою грабіжників. Один єдиний невстрашимий очайдух міг би піти туди і стати воло­дарем соток тисяч душ...»

«Безпека понад усе !» Це було гасло людства тому 500.000 літ — але це ніколи не було гасло його вождя.

«Вождь мусить зважуватися на небезпеку, на відпові­дальність та мусить наставляти голову на лютий буревій».

Завданням сучасної нашої інтелігентної молоді мусить бути стремління стати на чолі рядів, а не лиш між ними, а тому і повинна вона старатися виробити в собі прикмети не лише рядовика, а й провідника. Не лише послуху, а й команди, не лише ремісничого виконання, а й плануючої фантазії, блискавичної орієнтації. Щоб бути готовим кожної хвилини взяти лише на себе відповідаль­ність, а не почувати, що ця відповідальність мусить лягати завжди рівномірно на плечі всіх її сусідів.

Автор «Української Доби» пропонує створити культ традиції, культ наших предків. Але, як ми вже не раз бачили і не раз про це говорили, — традиції треба шанувати, але не всі і не всяких предків. Відкинули ж італійці традицію свого жебрацтва і вийшло це їм тільки на ліпше. Можемо і ми відкинути традицію свого духового жебрацтва, з найбільшою для себе користю.

Ніхто не в стані видушити з свого серця хоч краплю сентименту і пошани до якогось безпринципного панка, який ніколи нічого не зробив позитивного, лише за те, що він був його прадідом. Таких прадідів, звичайно, замовчують, або признаються до них не з гордістю, а з найбільшим смутком. Тому і до своїх предків сміло можемо ставитися критично і розбирати, до кого можемо мати пошану, а до кого погорду. Зрештою, в справі предків найліпше висло­вився Унамуно, один з найбільших письменників сучасної Еспанії:

«Не те важне, хто мав яких предків, але те, чи він сам буде предком своїх нащадків. Дбаймо скорше про те, щоб бути батьками нашого майбутнього, аніж синами на­шого минулого».

Перед нашою молоддю стоїть блискуче завдання — стати батьками майбутнього своєї нації. Хай же ж вона не зрікається цієї чести, виховуючи себе лише на сірих рядовиків. Нашій масі потрібні провідники в усіх ділянках життя, і хай кожний не підтинає собі добровільно крила, лише старається розгорнути їх якнайширше. Хай пам'ятає, що хто готує себе лише на те, щоб впрягтися до плуга, завжди матиме погоничів, а чи не забагато погоничів мали ми в минулому ?

Для того, щоб амбіції не замінило амбітництво, а наші провідники не нагадували отаманчиків, кожний, хто вірить в свої сили, мусить до себе ставити великі вимоги і старатися розвинути в собі безліч прикмет. Безперечно, провідник мусить мати риси, потрібні для розвитку, як словність і обов'язковість, але крім них він мусить мати ще багато інших рис.

Провідник мусить добре орієнтуватися у всіх подіях і течіях у світі і у себе дома. Але цікавлючися усіма течіями, триматися вперто лише однієї, не піддаватися протилежним хвилям.

Хто готується на провідника, мусить вчитися спочатку бути вірним хоч би й невеличкому гуртові, бути його патріо­том і боронити його честь.

Лише ті, що потраплять бути вірними якомусь невелич­кому колективові, будуть вірними і великому колективові — нації.

З англійської літератури бачимо, як ті юнаки, що зав­зято змагаються за першенство своєї школи, спортового клюбу чи якоїсь корпорації, так само завзято боронять пізніше інтереси цілої нації. Ті ж, що в усіх змаганнях чи дискусіях з людьми, хай своєї нації, але з протилежних таборів, завжди лишаються пасивними чи уступливими, так само уступливими будуть супроти вже не ворожої організа­ції, а ворожої нації.

Той, хто хоче бути провідником, повинен мати багато прикмет цілком непотрібних звичайному рядовикові. Він мусить добре орієнтуватися в усіх ділянках життя, бо кож­ну з них може використати для своєї справи. Він повинен не забивати, а розвивати в собі почуття гумору, бо це по­чуття, як жодне інше, допомагає бути критичним у від­ношенні до себе і до інших. Крім того, це ж почуття допо­магає завжди нищити шабльон, який є ворогом всього творчого.

Так як і гумору, не треба боятися радости; вони не заплутують, а опромінюють шлях до мети, коли ми лише самі вміємо їх брати, а не віддаватися їм, як невільники. Унамуно каже :

«Коли у вашій мандрівці побачите квітку край дороги і захочете її зірвати — то зірвіть. Але, — проходячи мимо, не зупиняючися, зараз наздоганяючи свій відділ».

Не треба бути занадто скромним, бо це прикмета для тих, хто стоїть в рядах, а не на чолі їх. «Ніхто не може бути рівночасно вождем і скромною фіялкою» — пише Кас-сон. Отже, кожний мусить вибирати: або бути скромною фіялкою, яку всі будуть обдаровувати ніжною симпатією, або тим, кого чекає обурення чи захоплення.

Той, хто хоче бути провідником, безперечно мусить гострити свій інтелект, але ні в якому разі не ціною зре­чення всіх своїх фантазій і поривів, до яких дехто з нашої сучасної молоді ставиться чомусь з погордою, як до порож­ніх слів, зараховуючи її до безплідної романтики. Ні, му­симо вперто пам'ятати, що кожне діло, створено розумом, може бути лише дуже добрим; створене ж з фантазією, героїчним поривом чи з гумором — може бути геніяльним.

«Від Еспанії, — писав Унамуно, — відлетів дух гумору, так тісно пов'язаний з духом героїзму. Всі стали страшенно поважні, поважні аж до глупоти. Вони навчають поважно, проповідують поважно, брешуть поважно, працюють, бав­ляться і навіть сміються поважно».

І це тому, пояснює Донцов, що відлетів від них дух донкіхотського героїзму, відлетів і дух гумору трагічного лицаря.

Унамуно писав ці рядки ще кілька літ тому. Тепер вони вже не актуальні на його батьківщині. Дух донкіхотського героїзму пекучим полум'ям вибухнув в душах його земля­ків.

Але які ж актуальні є ще слова Унамуно у нас ! Як потребує цього неминучого полум'я душа нашого покоління.

ПАРТАЧІ ЖИТТЯ

(До проблеми цивільної відваги)

Відвага і мужність. Може ніколи ще в жодній добі і не повторювали ми так часто ці вирази, як повторюємо їх тепер. На високий п'єдестал ставимо героїв визвольних змагань, присвячуємо їм віршем і прозою безліч друко­ваних сторінок і влаштовуємо на їх честь щороку десятки академій. Творимо культ героїзму, культ тих людей, що не побоялися віддати своє життя зі зброєю в руках під час зриву, в повній нервового напруження підпільній праці, чи, як Великий Шевченко, у боротьбі цілого свого життя проти московської влади з небезпечними вибухами-бомбами в руках — своїми динамічними творами.

Академії, ювілеї на честь наших героїв — так, і це все потрібно. Може не так буденно часто, але все ж пот­рібно. Бо чим вищий п'єдестал побудуємо для тих, що стали символом наших визвольних змагань, тим далі па­датиме роз'яснююче світло від цього символу — тим шир­ші маси будуть бачити яскравий дороговказ для свого життя і для своєї боротьби. І тому в мільйони рупорів мусимо кричати про наших героїв і на найвищих висотах різьбити їх імена і чини, щоб у найдальших закутинах наших земель усім було видно незабутні постаті у весь їх величний зріст.

Але поза масами, що лише здалеку дивляться на недо­сяжні взірці, маємо ми цілі ряди людей, які можуть без­посередньо стикатися з ними або їх чинами та творчістю, і тому мають власне це важне і відповідальне завдання : насвітлювати яскраво і правдиво ці постаті, і перебираючи від них їх думки і ідеї — закріплювати їх в житті і в масі.

Та звичайно ті, що стоять тут же у підніжжі небо­сяжної вежі, або ще ліпше — вигідно лежать коло неї, ніколи не в стані побачити її найвищого шпиля. Для цього вони мусять не лише випростуватися і підняти до­гори голови, а часом і зійти на якесь підвищення. Так, для того, щоб вміти бачити справжнє обличчя велетнів, людям, що можуть стикатися з ними, — треба бодай трохи піднятися до їх рівня і мати в собі хоч щось з їх відваги. Бо недаремно сказав Т. Карляйль в своїх нарисах «Герої і героїчне в історії», що «потрібний не лише герой, а й світ вартий його, який не виглядав би як одна суцільна маса льокаїв. У протилежному випадку, герої перейдуть для світа, а що найважніше — і для нації — майже безслідно».

Ці слова великого англійця є для нас завжди актуаль­ними. Бо ніде, як у нас, не було стільки поодиноких героїв, найсміливіші вчинки яких зависали в повітрі, бо довкола стояла суцільна маса льокаїв, яка кидалася по­магати не їм, а «правдивим панам» в знаках наведення. Маса, яка не могла їх зрозуміти, і сміливі вчинки яких видавалися цій масі не героїчними, а дикими і безглуздими, нечемними і небезпечними. Бо льокай, по словах того ж Карляйля, не пізнає правдивого героя, хоч і дивиться на нього. Це ж цілком ясно. З професійною прецизністю він правильно оцінить його клясове походження і маєтковий стан, зауважить непоголене обличчя, стоптані черевики, чи навіть відірваний вішак, але ніколи не зуміє побачити якоїсь риси вийнятковости, яка перекреслює всі ці дрібни­ці, і ніколи не зуміє, стоючи коло нього, побачити його головокружної височини.

Тому були у нас лицарі абсурду і власне така маса, що ідею цих лицарів обертала в абсурд своєю байдужніс­тю до неї і чемністю та терпимістю супроти ворогів. Тому то тими лицарями абсурду були у нас не лише герої Базару, Крут, Білас і Данилишин, а й такі постаті, як Шевченко, Міхновський, Олена Пчілка, Франко і Леся Українка, сучасники яких, — і то не темна маса, а най­ближче оточення, інтелігенти, — або не розуміли цілої їх величі, або — що було ще далеко гірше — навіть розуміли і, захоплюючися ними, не могли позбутися своєї льокайсь-кої психіки. Завдяки їй вони боялися одвертою підтримкою цих героїчних і адорованих ними одиниць, викликати не­довір'я і охолодження до себе свого зненавидженого «па­на». І та порода хитрих льокаїв, що широко розчиняла двері перед героєм і била йому земні поклони, коли того не бачили пани, та не пізнавала його і гнала в шию, коли хтось з тих панів був присутній, — була безперечно більш огидна і більш небезпечна, аніж ті виразно окреслені, тупі раби, що справді не відчували, з ким мають до діла, і незалежно від ситуації, дерев'яно, але щиро виконували свій обов'язок — не звертати уваги, гнати.

Отже, коли ми так часто називаємо Шевченка і кіль­кох йому подібних проповідниками або творцями повного життя нації і людини, то як же можна назвати тих, що перешкоджають на шляху до творення цього життя, що не раз свідомо, по чужому наказу, валять вже його збу­довані підвалини, навіть розуміючи їх цінність, як не тими, що його руйнують і псують, себто, кажучи коротко і без куртуазії — партачами життя.

Партачі життя. Так, це для них найбільш відповідна назва. Це ж вони є ті, «що все дивились, та мовчали, та мовчки чухали чуби», в той час, коли не раз одним словом, одним посуненням, могли б підтримати якусь велику прав­ду, або навпаки, знищити якесь велике зло, дати сатис­факцію людині, що має рацію, а передусім, одним словом, так чи ні, залежно від своїх переконань, — врятувати свою людську гідність. Партачі життя, це є ті люди, що не мають звичайної, не геройської, а буденної цивільної відва­ги, без опертя якої найвищий героїзм зависав в повітрі, не пустивши коріння ані в землю, ані в маси. Тому власне тепер, коли стільки слів присвячується героїзмові, мусимо сказати собі одверто : культ героїзму є не до подумання без культу цивільної відваги, про яку чомусь — забу­ваємо цілковито.

Коли ми придивимося ближче і докладніше до поста­ті Шевченка, то побачимо, що він мусить бути для нас найяскравішим подвійним символом — і героїзму, і цивіль­ної відваги. Бо не лише в творах Шевченка, а майже на кожній сторінці його «Щоденника» і в усіх спогадах і працях про нього бачимо ми докази його особистої цивіль­ної відваги, гаряче бажання бачити таку відвагу у своєму оточенні та найбільшу погорду, яку диктувала йому його шляхетна прямолінійна вдача до всіх партачів життя, з усіма їх крутійствами, яких він вважав більшими ворогами, як ворогів явних.

Не так тії вороги, як добрії люди

І окрадуть жалуючи, плачучи осудять.

— обурювався Шевченко. Бо сам він не міг не лише, жа­луючи, окрадати, а й дивитися, як хтось когось окрадає, і не зареаґувати на це відразу ж — що він вважав нормаль­ною прикметою правдивої людини. «На те й лихо, щоб з цим лихом битись». І з дрібним, і з великим.

«Бачити щось злого і не втручатися, — пише про Шевченка у «Вістнику» його дослідник Арак, — цього він не міг уявити. Бо це ж було б дивно, щоб побачити — і не покарати».

Те, що для партачів життя є звичайною річчю, навіть просто добрим вихованням, мовчати там, де вони бачать зло, що не зачіпає безпосередньо їхнього добробуту, — те є не до подумання у Шевченка. Він швидше вибачить образу, нанесену собі, бо тут він має право прощати. «Про­щати ж за когось, маючи можливість стати в його обо­рону, це вже шляхетність чужим коштом» (Арак —• «Про­повідник повного життя»). Не гідна правдивої людини, отже — передусім Шевченка.

Партачі ж життя ображаються лише за себе і то там, де ця образа принесе їм якусь користь, а не погіршить стосунків з потрібними людьми і їхнього матеріяльного стану. Натомість образу іншого, навіть свого приятеля чи однодумця, вони вибачають щедро і легко, цілою душею, не раз поспівчуваючи в очі ображеному, але на цьому те співчуття і кінчається.

Вони вважають, що лихо є не на те, щоб з ним битися, лише на те, щоб його тактовно обминати. А б'ються хай інші, яких вони вважають за дурнів, і то б'ються в якийсь такий спосіб, щоб їх спокій від цього не терпів. Партачі життя не раз мають вистачальну кількість розуму, щоб зрозуміти, хто має рацію, але ніколи не мають настільки відваги і чесности, щоб стати по боці проповідника якоїсь правди, доки він не став загальнознаним і так би сказати усанкціонованим проповідником. Вони не стають ні обіч, ні проти, але вони і не сидять спокійно, продовжуючи свою «незалежну» роботу.

Вони, як соняшники, хилять свої голови, то в один, то в другий бік, залежно від того, в який саме бік падає сонце загальної опінії чи чийогось успіху і де саме можна витягнути максимум матеріяльної користи для себе. Під час бурі, під час боротьби, під час гострого напруження двох сторін, коли невідомо кого чекає перемога, вони нез-децидовано плутаються між одними і другими, кажучи компліменти то одним, то другим, готові стати кожної хви­лини при боці все одно якого переможця, помагаючи йому лише в його останньому ударі, щоб цим дешевим коштом купити собі право бути пізніше в перших рядах коло нього.

І в той час, коли переможці, поконавши ворога, від­разу ж рвуться до нової боротьби з живим, це власне вони ще довго дотоптують своїми чобітками поконаного против­ника, щоб крутнути закаблуком вже на його трупі — із глибоким версальським поклоном схилитися перед новим сходячим сонцем.

І найцікавіше, що те, що не дається багатьом героїч­ним зусиллям, це завжди вдається партачам життя.

Псуючи життя, поборюючи не живе, а мертве, заплу­туючи правду, удосконалившися просто в цьому мистецтві, партачі життя зробили собі з нього свій фах. Руйнуючи все живе, гаряче і незалежне, руйнуючи свою власну гідність, самі вони завжди живуть з цього і завдяки цьому — якнайліпше. Бо в той час, як інші переживають всі злети і неповодження своєї ідеї, разом з нею виходячи на сонце або усуваючися в найглибшу тінь, партачі життя є завжди елітою, незмінно, після всіх завірюх виринаючи біля нових тронів — все одно яких володарів — і з енер­гією, не зужитою на абсурд якоїсь ідеї, відштовхуючи на­віть тих, що всі свої сили віддали власне цьому, нарешті тріюмфуючому, абсурду.

Річ зрозуміла, що люди такого типу не могли зро­зуміти Шевченка й інших йому подібних, а Шевченко стояв у морі своїх земляків мов велетенська скеля, яку це море обіймало і цілувало під час припливу, але під час відпливу відкочувалося так далеко, що навіть пісок коло скелі робився сухим і шорстким.

Всі ми знаємо, що багато сучасників Шевченка пла­кали над його поезіями і в приватних розмовах називали його пророком. Всі ми знаємо, скільки рефератів, ювілеїв, віршів і розвідок було присвячено Шевченкові по смерті, але ось прочитаємо у «Вістнику» за 1939 рік статтю Арака «Шевченко і його оточення», і ми відчуємо не лише те, яким він був самітним серед своїх сучасників, а — що важніше — відчуємо, що й тепер, коли ми з перспективи століття могли побачити в цілий зріст його велетенську постать і оцінити його феноменальну спадщину, коли б він воскрес і почав жити між нами, його самітність не змінилася б. Дарма, що вогненне слово Шевченкової твор-чости зуміло створити цілі когорти героїв, але навіть воно не в силі було прищепити нашій масі, головним чином її провідній верстві, тієї цивільної відваги, яка б підтри­мувала й оцінювала очайдушні чини цих героїв, і бодай у скромний спосіб, не ризикуючи життям, лише — найбільше — добробутом, затверджувала б в цьому житті і їх вчин­ки, і їх авторитет.

Тому так легко уявити собі, якби Шевченко зі своїм бунтівничим характером, незалежною та блискучою дум­кою і гострим язиком, жив у наші часи і серед нашого суспільства, в додаток, коли тепер нема моди на хлопо-манство і нема колишньої безжурної степової гостинности, які не раз змушували оточувати Шевченка бодай поверхов-ною увагою еліти. Можна уявити, як обминало б його багато людей, не знаючи, чи захоплюватися його товарис­твом, чи боятися його, чи хвалити його твори, чи лаяти їх, а головне — коли і перед ким що казати, не ставлячи себе в прикре положення.

Аджеж Шевченко завжди був абсолютно невихований в очах багатьох зі свого оточення, людина, що завжди загострювала боротьбу з ворогами свого народу, завзято билася з лихом і інших, що відмахувалися, хотіла втягати в цей бій. Одним словом — безперечно не був скромним і лагідним паном, побажаним в тактовному товаристві.

Аджеж, по словах його дослідника, деякі люди почу­вали себе, перебуваючи в його товаристві, так, немов з за­паленою свічкою в руках стояли в пороховім льоху. Так почувало б себе багато людей і тепер коло нього.

Наприклад, у Києві в 1846 році, Шевченко був у домі одного пана, де перед кількома гостями читав свої полу­м'яні вірші, і то читав з чуттям і запалом.

Як пізніше той пан оповідав про це читання і про почування, які він мав тоді ? Думаєте, що це було захоп­лення і схвилювання ? Може велика радість почути нові глибокі думки, в прекрасній формі з уст самого пророка ? Нічого подібного.

Ось як виглядали почування добродія, що тремтів за свій спокій.

«Я весь час дивився на двері, бо боявся, щоб хтоне-будь сторонній не підслухав, і потиху наказав льокаєві, щоб він прийшов і голосно сказав, що мене кличе генерал-губернатор. Льокай виконав це доручення. Гості звичайно, поспішили розійтися. А з ними — хвала Богу — і Шев­ченко».

Цілком натурально, що ті, для яких найважнішим був власний спокій і згода з усіма впливовими людь­ми, боялися стикатися з таким динамітом. Недаремно той же дослідник стерджує, що серед численних прихильників і друзів Шевченка, буквально ні один не дав йому ніколи ідейної підтримки. Йому співчували, його жаліли, дехто допомагав, але не було ні однієї людини, що принципово похвалила б сам Шевченків вчинок, взятий ним тон, або тактику і позицію в боротьбі і не рахували б в данім разі його, Шевченка, заблудшою неслухняною овечкою.

Дивні відношення заіснували по суті між Шевченком і його оточенням. З нелюдською силою перебрав Шевченко з ослабілих рук того оточення і взагалі з рук цілого свого народу весь гнів, всю ненависть до ворога. Але в його творчих руках ці розкидані колись, дрібні й заржавілі стріли, обернулися в таку тяжку і небезпечну зброю, що цієї зброї злякалися всі вороги, тому, що вона була скеро­вана проти них, а свої тому, що він осмілився витягнути на світ те, що у них лише переховувалося в замкнених кім­натах. Тому, що він кричав ворогам від їх імени про те, про що вони могли лише шепотіти між собою, поглядаючи на двері. Одним словом, для них він був занадто небезпечним приятелем, який не лише пожалів їх, а почав і битися за них, щоправда сам, але вживаючи і їхню зброю, яку грізний ворог міг пізнати.

Тому ніхто до нього не писав з наляканих приятелів, коли він був на засланні в Кос-Аральськім форті, тому він був таким самітним в своїй столиці Києві, переїздом через неї у 1859 році, коли абсолютно ніхто з його численних адораторів не відвідав і не вшанував його, бо просто таки боялися увійти до цього льоху з динамітом з запаленими свічками підтримки і зрозуміння.

Чим же ризикували ті люди, коли б відвідали Шев­ченка ? Смертю ? Засланням ? Тортурами ? Нічого подіб­ного. Лише кривим оком якогось зверхника, чи впливового приятеля, доганою якогось перестрашеного вуйка й охо­лодженням кількох знайомих московських патріотів. В крайньому випадку, якимсь трусом і коротким арештом. І страх перед такими дрібницями зупинив людей, що розу­міли всю велич і відвагу Шевченка, перед відданням належ­ної пошани людині, що для свободи і щастя свого народу ризикувала весь час своїм життям.

Отже, чи може бути правдиве розуміння геройства без звичайної цивільної відваги ? На це можна дати тільки одну відповідь. Ні, тисячу разів ні.

Що ж то є ця цивільна відвага, яка необхідна для тріюмфу будь-якої ідеї ? Які її основні прикмети ?

То є передусім вміння сказати «ні», коли від тебе вимагаються речі, противні твоїй гідності і твоїм переко­нанням. Те вміння сказати ні, про яке так блискуче писав Донцов, і за яке йому колись будуть ставити пам'ятники і влаштовувати ювілеї, але якого ніяк не хотіли зрозуміти.

То є вміння бути собою у всіх обставинах і перед людь­ми різних поглядів і різних становищ, одверто маніфесту­вати і боронити свої власні переконання і людей, думки яких ти ділиш.

То є вміння підтримувати людей, яких ти шануєш, ризикуючи навіть з цього приводу різними неприємностями та охолодженням з боку інших. І то є, зрештою, вміння сказати в очі гірку правду тим, кому ця правда належиться, а не шепотіти її по кутах іншим, нагороджуючи при зус­трічі об'єкт своїх шепотінь дружнім поглядом і сердечним стиском руки.

Але вміння говорити в очі гірку правду, це зовсім не значить, що ми маємо ще більше культивувати у себе рису, в якій вже і так являємося недосяжними віртуозами. Себто, це не значить, що треба при зустрічі зі старим симпатичним приятелем, якого ми давно не бачили, півгодини розводи­тися над тим, як він постарівся і знищився, з диявольською сатисфакцією приглядатися, по скінченій зустрічі, як за­мість людини повної енергії, що підійшла до нас, відходить похилена руїна, з почуттям, що вже стоїть однією ногою в труні.

Або під час якогось великого прийняття не варто голос­но лаяти нової сукні і цілого, вас незадовольняючого, вигляду вашої милої сусідки, не звертаючи уваги на бла­гальні погляди господині дому.

Ця цивільна відвага жодної ідеї не підтримає і нічому не поможе, отже ліпше дати їй раз назавжди спокій і перейти до тієї правдивої, яка таки існує в нашому житті і яка не раз найяскравіше виявляється в якомусь буденному факті.

Цивільну відвагу мав Міхновський. Під час якогось процесу, де він виступав як оборонець з блискучою про­мовою, до нього підійшов Володимир Короленко, один з наймодніших московських письменників того часу, адоро-ваний тодішнім суспільством, по походженню українець, із висловами захоплення і простягнув свою руку, щоб позна­йомитися. Міхновський не розтанув від проміння сонця слави пануючої нації і — сховавши свою руку за спину — коротко і ясно заявив «я зрадникам свого народу руки не подаю», чим глибоко образив Короленка. Щоправда, лагідне оточення обурювалося таким нетактовним захованням Міх-новського, але і вони пізніше визнали, що Короленко часто вертався до цього випадку і почав цікавитися українськими справами. Річ майже певна, що якби в своєму житті він натрапив би на ще кілька таких нетактовних заховань, українська література збагатилася б ще одним талановитим письменником.

Цивільну відвагу завжди мала Олена Пчілка, виявля­ючи її на кожному кроці, викликаючи здивування оточення і, здається, іноді навіть чоловіка.

Це вона з подивугідною впертістю перекладала підруч­ники своїх дітей на українську мову і сама вчила їх, в той час коли всі найбільші українські патріоти користалися російською школою, яка калічила душі молоді. Це вона завзято говорила в очі правду усім двоєдушним землякам, переслідуючи їх за моральне фарисейство. Це вона в Пол­таві, на святі Котляревського, зігнорувала заборону над-дніпрянцям виступати з українськими привітаннями і лише одна говорила у своїй мові, своєю відвагою фактично затк­нувши горло присутній владі.

І чи ж дивно, що власне така мати дала своїй нації Лесю Українку, у якої цивільна відвага і погорда до партачів життя теж сягає найвищого шпиля. Великою ци­вільною відвагою вже була сама тематика її творчости, яку всі тоді не розуміли і переслідували, як екзотичного дра­піжного звіря на мертвому полі тодішнього «свійського» народництва і сірого позитивізму. Зрештою, не розуміючи добре її творчости, партачі життя підсвідомо відчували цілу її погорду, що жила в ній, до таких, як вони.

Аджеж «Одержима» в поемі Лесі Українки більше, як ворогів Месії, в якого вірує, ненавидить його обережних і пасивних приятелів, не лише тих, що його розпинали, а й тих, що могли спати, коли він готувався до свого хресного шляху. З огидою оглядає вона сплячих учнів Христа в Гетсиманському саду, в тяжку для нього ніч, яку він саміт­ньо переживає, час від часу безрезультатно звертаючися до своїх учнів. І для них у неї є лише такі слова:

Ви, сонне кодло. Світло опівночі Не будить вас ? Вам заграва кривава Очей лінивих нездола розплющить ? Бодай вам вічний сон наляг на груди І зморою душив вас без кінця, Мені стораз від вас миліші гади,

Бо в них таки либонь тепліша кров... Каміння у пустині відкликалось Потрійною луною, але ці Не обізвуться, ні, дарма надія.

Людей, що в такий спосіб вірують в якусь ідею, ані Одержима, ані Леся Українка не можуть вважати своїми однодумцями, хоч би Бог, якому вони молились, і був той самий. Мало того, Леся Українка разом з Одержимою не вірить, що найвища самопожертва героя може щось змінити в такій юрбі, де навіть найближчі учні його сплять, коли він має гинути.

Для цієї самої юрби воскреснуть ? На це, либонь, не стало б і Месії.

Міхновський, Олена Пчілка, Леся Українка — великі взірці цивільної відваги. Але майже кожний їхній найдріб-ніший вчинок відразу ж викликав настороженість або й бурю ворожнечі не лише з боку партачів життя, а й з боку діяльних та лагідних земляків. Коли ми розглянемо спогади Чикаленка, Русової, Королева Старого, то побачимо, що сучасники не зносили їх власне за те, за що ми тепер влаштовуємо їм ювілеї. Аджеж Міхновського за його ори­гінальний, рішучий спосіб реагування Чикаленко на щоде-сятій сторінці називає позером і актором, але ці епітети можна ще вважати компліментами в порівнянні з іншими. Характерник в своїх цінних епізодах пише, що за часів нашої революції в українських часописах «Боротьба», «Народня воля» та «Робітнича газета» просто обкидають болотом Міхновського і кількох інших за те, що вони мали свою думку, були самостійниками і до соціалістичної партії не належали.

Так само кожний акт цивільної відваги Олени Пчілки відразу ж викликав протиакцію. Чикаленко радив цій людині, що мала вийняткове відчуття потреб нації, далеко глибше і правильніше, як він сам, кинути займатися цими питаннями, сидіти тихо і видавати журнал мод і вишивок. «Поступова» молодь бойкотувала її часопис за жидофоб-ство. Софія ж Русова написала в своєму спомині про неї чесно і одверто :

«Ми не доцінювали тих рис прямолінійного її думання. Нас вражала різкість її доган і неприхильне поведення з усіма, кого вона вважала не досить націоналістичних пере­конань. Ми її вважали щовіністкою в найбільшім значенні цього слова».

Але суд історії, історії страждань українського народу, виявив правдиву рацію її «шовінізму», її впертої прямо­лінійносте. Неправильні всі наші мрії та надії на міжна­родні зв'язки. Ось перед нами український нарід в абсолют­ній самоті душиться під московським настирливим зну­щанням, гине в ім'я ідеалу московської культури. Правду каже Донцов — в історії воюючого українства займе постать Олени Пчілки одне з найперших місць.

Приблизно так само більшість сучасників ставилася і до геніяльної дочки Олени Пчілки — Лесі Українки. Королів Старий в своєму спогаді про неї, друкованому у «Краків­ських вістях» цього року, згадує, як чужа вона була всім і яким незрозумілим був її шлях. Вона їм не подобалася. Не гарна, зле вдягнена, без смаку, і з дивними ідеями : в той час, коли всі хотіли лише трохи освіти для народу, вона висловлювала таку жіночу химерну примху — бороть­ба за цей нарід і його цілковите визволення.

Але оскільки Софія Русова при кінці життя зрозуміла все творче, що колись не доцінювала в Олени Пчілки, то Королів Старий не зрозумів Лесі Українки й досі, кажучи, що вона, цей символ безкомпромісової збройної боротьби за повне життя націй і людини, — лише заперечила старі шляхи, але не вказала нових.

В той спосіб приймала наша еліта поступовання і твор­чість відважних одиниць. Річ зрозуміла, що навіть таке відношення оточення не могло стримати ці одиниці від впертого формування життя і мистецтва на свій спосіб. Бо це ж вони робили в протилежність партачам не для нагород і оплесків юрби, лише з глибокої духової потреби. Але оскільки зрозуміння оточення, головним чином його най­вищої верстви, не було необхідним для духового зросту і творчости тих одиниць, то воно було безумовно необхідним для того, щоб вся та творчість, весь цей новий, глибокий світогляд міг бути поширеним серед мас.

Люди з найближчого оточення, це ж були ті, які могли запалювати тисячі свічок від великого вогню, біля якого вони стояли, і освітлювати тами свічками всі закутки... Могли черпати свіжу воду з самого джерела і давати її пити тим, що стояли далі, а вони не раз старалися всіма силами гасити той вогонь та засипати джерело і тоді змагалися так завзято, що і їм можна було б сказати те, що сказав Данилишин українцям-селянам, коли вони по дов­гому цькуванню схопили своїх героїв.

«Як будете так воювати, не бачити вам України ніколи». Але в той час, коли правдивих пророків наше грома­дянство цькувало на всі боки, то воно ж не раз найбіль­шою підтримкою оточувало пророків фальшивих, прийма­ючи, як нову євангелію, кожну шкідливу дурницю, що від них походила.

Олена Пчілка, Леся Українка, Стефаник, врешті Донцов змагалися всіма своїми силами і талантом аби створити новий тип українця. Вони закликали до чесности супроти своєї нації і своїх товаришів — закликали до боротьби і змагання, до великих пристрастей і почувань. Вони закли­кали так, що в найдальших закутинах вже починали чути і розуміти. Лише найближче оточення лишалося майже глухе. І тоді з'явився Великий Партач, незрівняний дес­труктивний талант, майстер свого цеху — Володимир Вин-ниченко. Великий партач життя, політики, і передусім душ нашої молоді, почав кидати в юрбу свої нові думки, які ця юрба легко приймала, як легшим є до прийняття примі­тивному смаку фальшивий діямант, аніж дорогоцінна перла, як приємнішим циганський романс, ніж музика Бетовена.

У творця нового життя — великі пристрасті і почуван­ня, за які варто віддати життя. У Великого Партача — теж пристрасті, лише дрібні й егоїстичні, за які не треба відда­вати ні життя, ні свободи.

У творця життя — боротьба і змагання за все, отже і за хліб щоденний; у Винниченка — соняшна машина, яка дбає про той хліб, замість людини, дозволяючи цій людині цілі дні дивитися в стелю, або віддаватися своїм пристра­стям.

І, нарешті, замість правдивого самоцвіту творців життя — великої чесности супроти своєї батьківщини і супроти своїх — найбільш блискучий фальшивий клейнод зі збірки Винниченка, його незрівняна теорія чесности з собою, яку, як кредо, прийняли тисячі наших інтелігентів, а зокрема студентів і гімназистів старших кляс.

Цю чесність з собою наша молодь певного періоду всмоктала в себе блискавично, мов губка. Та і як було не всмоктати, коли така чесність з собою абсолютно ні до чого не зобов'язувала, легко і приємно розв'язувала всі питання і ще до того дозволяла почувати себе новою людиною рево­люційного типу.

Наприклад, ледве заходило питання, чи йти, замість на виклад, до кіна — «чесність з собою» обов'язково давала стверджуючу відповідь. Таку саму відповідь діставалося на питання, чи переходити до чужого середовища, бо там вигідніше, чи кидати жінку з місячною дитиною, або наре­ченого напередодні шлюбу. Натомість, на питання — як віддати приятелеві позичені гроші, — чесність з собою завжди відповідала категоричним запереченням і блискуче аргументувала це тим, що властиво, чесно кажучи, ти цих грошей не хочеш віддавати, а волієш купити собі за них новий одяг.

Ця винниченківщина, яка штовхала нашу молодь на бездоріжжя аморальности, безхребетности та цинізму, так міцно в'їлася в осередок нашої еліти, так була визнана один час «новим свіжим повітрям», що людей, які таким повітрям не хотіли дихати, вважали опортуністами, як опортуністами вважали не раз тих, які творили справді нову душу нації, наприклад, Леся Українка, Донцов. Заки­даючи їм назадницький шовінізм, перестарілу чесність, або варварську жорстокість у боротьбі за свою батьківщину.

Великий партач талановито і прецизійно гнув спини людям, яких вже почали випростовувати великі творці. Для цього він послуговувався цілою ґалерією героїв, які приваблювали своїм неробством, скажемо — еротикою, та найголовніше, браком будь-яких принципів, що, як відомо, нікому життя не полегшують.

Але в цілій цій менажерії опинився один тип, цілком неподібний до інших, а передусім до самого Винниченка. Глибока симпатична постать, зроджена в уяві письменника у тяжку хвилину твердого переконання, що якби він, Во­лодимир Винниченко, в своїй молодості зустрів колись від­важного і безкомпромісового, який би взяв його за комір і вдарив пару разів по фізіономії — у переносному чи й фактичному значенні, — то він, Винниченко, може не став би великим партачем, лише великим майстром життя.

З цієї глибокої нездійсненої туги, зродилася постать твердого, як криця, відважного в своїх поглядах старого Сосенка, що в повісті «Хочу» плює у фізіономію авто­портретові Винниченка, письменикові Халепі, говорить йо­му в обличчя багато гіркої правди, навертає його на свою віру, а навернувши, — підтримує його, мов рідного сина.

Та коли Винниченко лише випадково, в тяжку хвилину, відчув своєю руїнницькою душею, якою безкомпромісовою людиною мусить бути той, хто змагається за якусь ідею і хоче її затвердити в житті, остільки Хвильовий, один з правдивих борців за нову людину, відчував цю правду все життя, аж до смерти.

Поруч з великим майстрами життя — Шевченком, Ле­сею Українкою і Донцовим — Микола Хвильовий був найбільш завзятим ворогом усіх партачів життя. Він розу­мів і відчував цілою своєю істотою, що творити або пома­гати комусь творити нове життя можуть лише люди, які абсолютно уявляють собі, як те життя мас виглядати, люди, які до глибини душі зрозуміли якусь ідею і хочуть її перевести в дійсність понад всякі свої інтереси. Він зро­зумів, що для тріюмфу якоїсь ідеї потрібно нищити не лише її ворогів, а передусім усіх тих приплентачів, що нічого спільного не мають ні з цією, ні взагалі з жодною ідеєю, і мати не можуть, бо для них є лише одна ціль — викори­стовування кожної ситуації лише для своєї вигоди. Він зрозумів, що треба нищити тупість і міщанство в душах своїх чесних прихильників, бо інакше навіть чесні при­хильники будуть кидати тяжкі колоди впоперек дороги власної ідеї, або розсаджувати її динамітом зі звичайної глупоти, не орієнтуючися чи зле роблять, чи добре, чи шкодять чужим, чи своїм.

А понад усе відчував Хвильовий, що не може бути прекрасною його Батьківщина, його Голуба Савоя, в якому б вона не була вигляді, коли люди в ній будуть нудні, несміливі і нецікаві, коли не переродити їх душі так, щоб вони навчилися бачити і шукати в світі і в оточенні ще щось, крім власної вигоди і дрібних пліток, навіть тоді, коли боротьба буде скінчена.

Тому Хвильовий не міг не захопитися жовтневою рево­люцією тоді, коли «гриміла повінь і йшла духмяна роман­тика», коли в лісах і борах бачив він, «як блукали серед­ньовічні лицарі», коли йому здавалося, що душі людей змінилися.

Але так само не міг він не отверезішати, ледве побачив, що ця повінь, ця духмяна романтика не дали нічого. Він відчув, що це був лише вихор, який крутнув все і знов поставив найгірші речі на своє старе місце, але натомість ^ не було зовсім того буряного дощу, який змив би весь старий бруд і живою водою скропив би всі душі.

Хвильовий, як і його Мар'яна в «Завулку», побачив, що змінилася лише покришка, а зміст лишився незмінний. Десь змилися, згинули в безвісті правдиві люди революції, а на червоних тронах, за червоними прапорами і кокардами опинилися ті, які в жодну революцію ніколи не вірили, за неї не змагалися і думали лише про теплі посади. Ті ж самі дами, що колись зі сльозами зворушення вішали на свої стіни портрети Миколи II і наслідника, з таким же ж зворушенням прибивали тепер коло Леніна — Зінов'єва, кажучи в своє оправдання : «Що ж, він хоч і жид, але хороший».

Він побачив, як визначні діячі і діячки комуни, на збори, для людей — вбирали бідний, пролетарський одяг і оберталися в «товаришів», а дома перебиралися в довгі шляфроки, гризли служницю, пліткували і говорили лише про те, де і що видрати для себе.

Так, революція відгула вже десь в бур'янах і почався черговий тріюмф партачів життя. Того не могла знести ні Мар'яна, ні сам Хвильовий.

І ось тоді, мабуть під час довгих безсонних ночей, під час безконечного самітнього ходження по кімнатах, прий­шов Хвильовий до напівусвідомленого собою переконання, що єдиний шлях, яким він ще може йти, то є шлях не соціяьної, а національної революції. Він рішив, що лише національна гордість і відокремішність може дати людям його нації повне життя, дати відвагу до змагання з кон­кретним ворогом і цим відірвати їх від міщанських егоїстич­них інтересів та поширити їх обрії.

Тоді ж з великою послідовністю почав він іти новим, наміченим собою небезпечним шляхом, сподіваючися на кожному закруті удару в чоло. Але він рішив рятувати похилу душу свого народу і змагався за це завзято. В своїх памфлетах гостро виступав він проти всіх «Гартів», «Плу­гів» і інших літературних осередків, обсаджених типовими партачами життя, які за всяку ціну старалися обнизити рі­вень української культури, творячи з нашого мистецтва якусь плескату бездарність у вигляді поезій про найбільш виплекані буряки, або прозу на взірець безсмертного «Са­тани в бочці».

Він безжалісно бичував тупість міщанства і брак ци-' вільної відваги свого оточення, а вже найбільшої сміли-вости осягнув він у своїй останній повісті — «Вальдшне­пи», де висміяв дерев'яність «Кавалерів Червоного Прапо­ру» і устами героїні Аґлаї одверто виголосив ідею націо­нальної романтики.

Цієї сміливости було вже рішуче забагато для його московських братів. Почалася нагінка і цькування, які напевно могли б скінчитися мирно, коли б Хвильовий згодився піти шляхом Тичини, Рильського, Сосюри і інших партачів життя. Тоді і до цього часу друкувалися б його твори, щоправда, зовсім змінені, тоді і досі по радіо можна було б чути його голос, який складав би привітання для Соняшного Сталіна. А головне — він би жив, жив...

Але Хвильовий, правдивий майстер життя, не міг лишатися в ньому на те, щоб його партачити. Він творив його до останньої хвилини, поки міг, але пізніше — волів вибрати Творчу Смерть, аніж бездарне життя. І як правди­вий, великий мистець — він не помилився. Вистрілом у свою голову, він забив не лише себе. Він розстріляв однією кулею в багатьох серцях безвольну нерішучість і рабську покірність, яку розстрілював за життя словами.

Ця куля дала сили згинути, а не зігнутися багатьом однодумцям Хвильового під час пізнішої, ще більшої нагін-ки оскаженілого ворога.

Ця куля і досі, протягом 8 літ від його смерти, верта­ється і розстрілює багато вагання і нерішучости в душах нашої молоді.

Бо майстер життя Хвильовий, один з найбільших воро­гів його партачів, відчув цілою істотою, що лише прикладом великої цивільної відваги і безкомпромісовости, аж до смерти, можна впливати на душу свого оточення так, щоб воно із суцільної маси льокаїв обернулося в націю, варту своїх великих героїв.

КНИЖКА — ДУХОВА ЗБРОЯ

Є у Лесі Українки, в її драматичній поемі «Бояриня», така сцена :

У сімнадцятому віці, за часів великої руїни, коли Україна весь час займалася пожежею повстань, в короткій перерві між цими пожежами, в одну з небагатьох спокійних годин, у домі старого козака Перебійного, стикаються два яскраві типи тодішньої молоді : один з них Іван Перебійний, для якого символом визволення є тільки меч, схоплений у власну руку, а другий, такий же молодий українець, але вже царський боярин Степан, що більш всього на світі бо­їться леза цього меча, з присохлою до нього кров'ю, а ліпше майбутнє своєї батьківщини бачить лише в силі розумного розсудливого слова.

Іван і Степан, люди однієї нації і одного покоління, відразу по першій зустрічі зударяються один з другим, мов представники двох різних світів. Слово і меч схрещуються у них як дві ворожі зброї, що в жодному разі не хочуть змагатися побіч, лише проти себе.

«Невже ж мушкет і шабля мають більше сили та чести, ніж перо та щире слово. Ні, учено мене не так», — вигукує з найбільшим переконанням лагідний книжник, Степан.

І з таким же твердим переконанням і ще більшою по­гордою кидає йому у відповідь Іван, що «Це в Києві ченці навчають такого !».

Зударившись на коротку хвилину з собою, ці два світи не йдуть далі поруч, а розминаються: Степан, покірний голосові лагідних слів, які тільки охоче вичитує з улюбле­них книжок, їде в Москву, служити чужому цареві і тягне за собою ще одну українську душу — свою жінку.

Іван, — вірний наказу своєї крови, — кидається з одного змагання в друге, і певно гине в рядах, зменшених тими людьми, яким слово вирвало з рук меча.

І чи ж може бути дивним, що і пізніше люди чину, люди типу войовничого Івана, почали ставитися з погордою і недовір'ям до слова, до тих клятих книжок, що мов най­гірший ворог, або зрадливий союзник, своїм облесливим фантастичним туманом відтягали піймані собою душі від зброї, від боротьби за батьківщину, у якусь невідому по­рожнечу. Зрадливим видавалось їм це слово, що ще так недавно у героїчних творах княжої доби, у блискучих козацьких літописах, підтримувало силу зброї, вказувало дорогу до боротьби, а тепер — самозакохане і певне своєї власної сили — хотіло бути не помічником чину, навіть не рівним коло нього, лише самостійним володарем, найбіль­шим приятелем холодного міркування.

А все ж сила і такого слова була великою. Молодь, задивлена у книжку, віруючи магнетичному чарові пре­красних речень, ішла не раз шляхами боярина Степана служити чужим царям.

Сміливі ж наступники не приєднаного, войовничого Івана, з безсилою люттю кляли, дивлячися на ржавіючу зброю, до якої жодне гаряче, бунтівниче слово не штовхало тисяч жадібних рук. Мертвим у безвісті блукало слово не сперте на тягар меча, мертвою лежала зброя, не окрилена духом слова. І власне під час цієї ворожнечі між словом і зброєю, стало в захист меча — друге, інше слово.

Воно виповзло з далекої народньої творчости, стрілою вирвалося з героїчних літописів і — спершися на віднайде­ній зброї — залунало голосно в поезії Шевченка. І пере­могло, як перемогло все, що йшло з мечем в руках. Що­правда, перемогло не відразу. Ще протягом більшої поло­вини 19. століття лагідні нащадки молодого боярина стара­лися розтиснути п'ястуки, що під впливом Шевченківського слова — затиснулися. Нащадки царського боярина хотіли закидати свою батьківщину книжками — з любови до кни­жок, не до батьківщини — байдуже якими.

їм все одно було, що саме втисне їхнє слово замість зброї в тисячі рук : плуг, молот, перо чи дар переможцеві. І ті книжки теж не раз були духовою зброєю на користь нашого ворога.

Та все ж, Шевченківський меч, прорізавши майже по­рожнечу кількох десятиліть, зрештою, знайшов аж дві руки, що міцно його стиснули : Франка і Лесі Українки.

Франко зрозумів добре, яку печать кладе слово на душу цілої нації, і ту свою націю хотів він бачити нацією героїв. Його войовничий князь з «Мойсея» готує, кличе всіх своїх до боротьби так, що здається за хвилину «гирл сто тисяч цей клич повторить і з номадів лінивих ця мить — люд героїв сотворить». І таким кличем хотів Франко зробити своє слово, свою духову зброю.

Ще більш послідовною у кожному своєму творі є Леся Українка. Устами кожного зі своїх героїв закликає вона, навертає злагіднілих людей до боротьби. Навіть арфу в руках мистця — грека Антея — обертає вона у зброю, коли треба влучити нею в жінку, що прийшла віддавати свій талант переможцеві-римлянинові.

Останнє покоління письменних людей вже 20. віку, під впливом своїх великих попередників і під впливом своєї войовничої доби, ще більш загострено відчуло правдиве і найбільше завдання слова : стати тут же, близько коло зброї. І з нею і для неї. Стараючися наставити в один бік цих два не раз так ворожих леза. Виразом того була навіть назва збірки одного з найвизначніших представників нашої сучасної поезії — Євгена Маланюка — «Стилет і Стилос».

Отже, хай в наші часи, часи великої руїни всього старого світогляду і рівночасно відродження творчої укра­їнської духовости, не буде в нашій дійсності ані одного войовничого Івана, що легковажив би силу слова, яке стоїть на сторожі зброї. І хай не буде ні одного освіченого книж-ника-боярина, якому книжка заступила б дорогу до зброї.

Книжка — духова зброя — сміливо стає поруч зброї військової. Але кидаючи це гасло, називаючи книжку ду­ховою зброєю, мусимо пам'ятати, що з нею, як і з правдивою зброєю, треба поводитися обережно. В непевних, недосвід­чених руках вона може скалічити або й знищити не ворога, а її власника.

Коли тримаємо цю зброю так, що вона цілить без­помилково, можемо бути певні.

Приспішуємо свій марш і наближуємо час останньої перемоги.

ВСТУПНЕ СЛОВО НА АКАДЕМІЮ В ЧЕСТЬ ІВАНА МАЗЕПИ

Є різні думки про те, хто творить історію. На думку одних, історію творять народні маси; на думку інших — суспільні верстви; нарешті, на думку третіх — ціла світова історія, це лише історія великих одиниць. Бо чим би був, наприклад, арабський народ, що довгі віки блукав пісками своєї батьківщини, займався дрібними ґешефтами і дрібними грабунками, коли б не з'явився серед нього великий Маго-мет, якого дух видобув таку енергію з цього народу, що знак півмісяця запанував над половиною світу.

Чим була маса українських племен, доки на чолі її не станув великий муж Святослав Завойовник, що славу ук­раїнської зброї поніс силою своєї волі аж під мури Цар-городу, на береги Дунаю і Каспія, створюючи велику, мо­гутню імперію. І що створила відважна, бурхлива козацька маса, доки не оформив її поривів великий політик і відваж­ний полководець Богдан Хмельницький. Це ж він замість ряду неокреслених бунтів проти Польщі створив один вели­кий зрив, замість повстанчих ватаг — могутню армію, і на місце дрібних домагань поставив велику ідею незалежности української держави. І цю державу він побудував, зміц­нив і — вмираючи —- лишив її забезпеченою тривкими політичними союзами, що запевняли її розвиток і зріст. Але наступники, які не дорівнювали величі свого поперед­ника, привели до визволення відосередкових сил, що спри­чинилося до упадку держави і дало той період нашої історії, який звемо Великою Руїною.

Сила нації змаліла, козацька імперія почала котитися вділ. Що ж сталося ? Аджеж народні маси лишились ті самі, матеріял для армії не змінився, міжнародня ситуація не була більш некорисною, як давніше, і на чолі держави так само стояли провідники — гетьмани. Лише вони, ці нові провідники, не потрапили опанувати маси і скерувати її до однієї мети. Бо народня маса завжди готова до чину, тільки треба вміти її попровадити, бо народня маса завжди — як чародійний музичний інструмент, на якому великий мистець дасть прекрасний, величний концерт, а в руках іншого цей інструмент буде або мовчати, або фальшувати безжалісно.

Велика Руїна все поглиблювалася і поглиблювалася. І навіть останній козак, славний Петро Дорошенко, не міг воскресити давньої могутности української держави.

Ситуація видавалася безнадійною. Держава в упадку, народ розбитий ворожими впливами. Залоги ворогів в на­ших містах, селах, хуторах... І ось в такий час гетьманську булаву було віддано в руки Івана Мазепи.

Цим фактом в нашу історію увійшов справжній герой і розпочав — нову добу.

Так, справжній герой. Постать барвна, яка і досі ще приваблює і дає надхнення багатьом поетам, письменникам, малярам і музикам. Блискучий лицар, в якім закохувалися до найпізнішої його старости найгарніші жінки того часу. Постать створена не лише на героя історії, а й на героя романа чи поеми, а передусім на героя самого життя, паном якого він був — у кожній ситуації.

Вийшов він родом з української шляхти, якій так близькі були лицарські войовничі традиції; струнким юна­ком вступив він на службу до двору польського короля Яна Казимира. Його перебування там, і враження, яке він робив на оточення, було настільки блискуче, що навіть уява польського поета, не підсилювана національними симпа­тіями, малює нам Мазепу, як властивого короля того двору, що більш за справжнього панував над юрбою. Що і на цій юрбі, на 43'жому йому оточенню, витискав печать своєї слави і вийнятковости, перед якою усувалися в тінь і коро­новані голови.

Як цікаві і романтичні були його пригоди на цьому дворі, так цікавим, романтичним був і кінець їх : дикий, невговтаний кінь поніс його від м'яких килимів і блиску­чого паркету королівського палацу назад у рідні широкі степи, що мали стати новим могутнім палацом для його національної величі. Бо ця багата натура вміла чарувати і захоплювати не лише пишне товариство на двірських балях і воєнних забавах, а й нове своє оточення в битвах і полі­тичних переговорах. І як легко здобував він собі серця найчарівніших жінок, так переможно здобув він собі серця суворої козацької нації.

Покинувши двір короля, Мазепа став генеральним пи­сарем і головним дипломатом у гетьмана Дорошенка. Зго­дом сповняв він функції головного дипломата у другого гетьмана, Івана Самойловича. І тут він здобув собі такі симпатії козацтва, що незабаром перебрав від Самойловича гетьманську булаву.

А був це час, коли Москва чимраз більше стискала кліщі, в яких мала сконати незалежність української дер­жави. Лише Мазепа своїм політичним хистом міг змірятися і так довго перемагати хитрість московського царя, який за всяку Ціну вирішив остаточно підірвати коріння україн­ського народу. І вже на самому початку свого панування Мазепа приступив до залізно послідовної реалізації най­вищої мети свого життя : обрубати нахабні московські пальці, що вже глибоко вбилися в живе тіло української нації. У цій боротьбі треба було бути і лисом, і левом. Мазепа вмів це в собі злучити. Ослаблена Україна не могла в безпосередній одвертій боротьбі поставити чоло перебудо­ваній і зміцненій Петром московській державі.

Треба було з'єднати собі козацтво і старшину. Треба було приборкати неспокійне Запоріжжя. І врешті, треба було погодити інтереси старшини і нижчих верств. Словом, треба було з'єднати націю, надхнути її однією ідеєю, дати їй одну спільну душу — і все це треба було робити під пильним оком Москви, в інтересах якої лежало — за всяку ціну не допустити до цього.

Мазепа мусів довгі роки маневрувати поміж льояль-ністю супроти царя, шоб не викликати військових репресій і одночасно вести потаємно підготовку нації до останньої розправи.

Як же тяжко було з'єднати собі козацтво і рівночасно заспокоїти вимоги Москви, висилати це козацтво допомагати при будові Петербурґу. Яким треба було бути геніяльним дипломатом, щоб прихилити собі старшину і рівночасно не дозволяти їй зводити порахунки з Польщею, яка тоді могла бути союзником супроти найбільшого ворога — Москви.

І тільки Мазепа міг зуміти підготовляти союз зі швед­ським лицарським королем Карлом XII, в той же час вою­ючи з ним, щоб не зрадити себе перед Петром.

І так довгими роками цей великий грач провадив свою небезпечну гру, де ставкою завжди було життя, або смерть — не лише особиста, а й цілого народу. А рівночасно, в ті тяжкі роки, що не одного б цілковито зломили, цей залізний характер остільки заховав спокій нервів і творчість думки, що започаткував нову добу розвитку української культури. Гетьман провадив небезпечну гру, але весь її тягар і всю відповідальність за неї цей вроджений провідник ніс ви­ключно сам. Навіть найближчі не бачили, що він ходить на краю прірви. І не могли того зауважити, бо Мазепа, не маючи наразі змоги збройним чином, війною зміцнювати свою державу, зміцнював її спокійно, мов не над прірвою, а на твердому ґрунті, розбудовою української культури. Доба його панування була золотою добою українського мистецтва. В Україні поставали нові церкви, палаци, школи і академії. Виключно його заслугою був розвиток стилю, що носить назву українського барокко. Але це не був той тип культурного діяча, що бачить спасіння для своєї нації лише в розвитку науки і освіти, тільки повний і всесторон-ній державний муж, який хвилини, вільні від війни, при­свячує розвиванню духових цінностей нації, як Наполеон, що у хвилину, коли не видавав військових наказів, укладав кошторис у палаючій Москві своєї Паризької Опери.

Цей великий політик, як ніхто інший, зрозумів, що велич нації і сила держави будується et arte et marte, себто мистецтвом і війною. І це тому великому меценатові культури належать такі пам'ятні слова «Нехай вічна буде слава, же през шаблі маєм права»

Ті права він вмів і встановлювати, і боронити. Він так само як вагу цінностей культурних, розуміє вагу цінностей політичних і державних. В одній зі своїх проклямацій Ма­зепа каже : «Відомо, що перше ми були те, що тепер московці : влада, першенство і сама назва Русь від нас до них перейшла». Це був найглибший доказ свідомости свого суверенітету і самостійницького стремління нації. І це його становище було настільки владне і глибоке, що викликало найглибшу пошану і його союзників. І шведський король Карло XII, такий же лицар, як і Мазепа, цілковито прийняв його розуміння прав нації. Так дві найчільніші постаті тієї доби були об'єднані не лише формальним союзом, а і духо­вим братерством. І прокламація Карла XII звучить, як вираз думання тодішнього українця :

«Відомо всьому світу, що народ руський зі своїми коза­ками був спочатку народом самодержавним, тобто од самого себе залежним під правлінням князів своїх чи самодержців.

«З'єднався потім з Литвою і Польщею, для спротиву з ними проти татар, що їх руйнували, але пізніше за насилля і несамовитості поляків звільнився від них власною своєю силою і хоробрістю, з'єднався з Московією добровільно і по одному одновірству, і зробив її таку, як вона тепер є».

Лише на підставі такого розуміння прав і інтересів обох союзників міг постати обостороній трактат українсько-шведський, в якому стремління і поняття української сторо­ни окреслено Мазепою чітко і однозначно в словах :

«Все, що завоюється з бувшої території Московщини, належатиме, на підставі воєного права, тому, хто ним заво­лодіє. Але все те, що, як виявиться, належало колись наро­дові українському, передається і задержується при україн­ськім князівстві».

Як же глибоко і переконливо мусів вірити в слушність своєї справи Мазепа, коли ця його віра цілковито уділилася великому королеві.

Так, це було справжнє уділення віри, а не тимчасовий зв'язок, вимушений короткотривалою збіжністю інтересів. Спільна велич так зблизила цих двох вийняткових мужів, що навіть страшна програна, навіть проклятий день Пол­тави, де погасли зорі обидвох полководців і завалилися всі великі пляни і надії, не розірвав їх, не підірвав їх взаємного довір'я і почуття зв'язаности.

Як разом цих два леви укладали пляни перемоги, так спільно зносили наслідки важкої програної. Мазепа вів ра­неного союзника і приятеля лише йому знаними стежками диких степів, по яких носив його колись скажений кінь його крилатої юности...

Там же, в цих широких степах, де зійшло яскраве сонце його панування, закотилося воно багряно — назавжди.

Та хоч по його смерті минули вже віки, хоч наша земля зродила вже багато героїчних постатей, все ж Мазепа лишається найбільш яскравою між них, і найбільш прива­блює і до сьогодні письменників, поетів, малярів і музиків, політиків і істориків.

Але для потомних поколінь, для завзятої, войовничої молоді, Мазепа лишився не лише як блискуча романтична постать, істинно великий майстер життя, але як найвищий символ змагань української нації за свою державну неза­лежність.

Вороги не задовольнилися тим, що перемогли його на полі бою. Для них він був так небезпечним, навіть по смерті, що вони хотіли б вигнати його присутність і з душ україн­ських. Притягнено для цього Церкву. Священикам було наказано проклинати його з церковних амвонів, але це не зменшило сили його впливу. І честю, а не лайкою звучало в ушах кожного правдивого українця погірдливо вживане нашими ворогами слово — «мазепинець».

Бо Мазепа — це ціла окрема і повна, вийняткового зна­чення доба в нашій історії. Мазепа — це символ справж­нього голови держави і символ змагання за її суверенність.

Як голова держави — це той, хто взяв виключно на свої плечі всю відповідальність перед Богом, історією і власним народом.

Це той, хто вже тоді розумів, що таке держава і що таке нація.

Розумів, що держави стоять не на династії, а на вну­трішній єдності і силі народу.

І це той, хто силу нації бачив не лише в озброєнні військовому, а і в духовому. Як символ змагань, Мазепа — це той незламний дух, що з залізною консеквенцією вів свій нарід з безнадійної руїни, до тієї незалежности, яка і досі для нас всіх є найвищою метою.

І тому Мазепа такий близький нам, бо ритм його життя, його відчування і бажання були наскрізь сучасні і наскрізь наші своєю повнотою, і своїм невпинним шуканням пре­красного і величного для нашої батьківщини — безнастанно зазираючи в бездонні очі смерти.

З НОВИХ КНИЖОК

І. Винницька : «Христина», повість, Краків, 1940. Накладом «Українського Видавництва». Бібліотека сучасних пись­менників, ч. 5. Стор. 228, 8°.

Перо І. Винницької знане нам віддавна, ще з того часу, коли авторка, під іншим прізвищем, містила свої літера­турознавчі та критичні нариси у львівському «Дажбозі» або «Орлах». Треба признати, що в тих нарисах авторка виявляла завжди великий літературний смак, нешабльоно-вий підхід до твору і ту критичну інтуїцію, що вкупі зі знанням не лише свого, а й чужого письменства, ставило її праці в цій ділянці на високий позем.

Тому з особливим зацікавленням зустріла я появу «Христини», пару розділів з якої читала вже колись на сторінках «Нової Хати» і з них могла зорієнтуватися, що тлом повісти є Львів з-перед десятиліття, цікавий для нас своїми постатями і своїми подіями.

Отже, легко мені було уявити собі, якої емоції для читача може набрати він, заобсервований гострим, все-сприймаючим оком і перенесений на сторінки повісти тала­новитим пером.

Але по прочитанні «Христини», ще один зайвий раз можна було переконатися, як часто теорія не йде впарі з практикою. Можна бути дуже добрим літературознавцем, відчути до дрібниць всі вади й добрі прикмети чужої по­вісти чи новелі і не мати здібностей та вміння самому дати хоч щось позитивного в тій ділянці.

Бо «Христина» І. Винницької не є ані талановито на­писаною, ані просто доброю повістю. Мало того, вона навіть не є взагалі повістю, бо для цього вона не має ані акції, ані бодай напруженого зростання якогось душевного пере­живання.

«Христина» є, на жаль, характеристичним продуктом жіночої творчости, що під назвою повісти давала переважно щоденник чи інтимні спогади зі свого минулого, з тисячами дрібниць, цікавих і цінних лише для самих авторок, і з ціл­ковитим браком зору і слуху для Великої Дії, що розгра-валася тут же за межею їх особистих переживань (згадати б лише повісті Ірини Вільде). Так само і «Христина», це не повість, а спогади жінки про минулі юнацькі роки, про колишніх знайомих, з жертвами її чару у першу чергу, спогади про всі розчавлені нею мужеські серця, про всі слова й компліменти, сказані їй при якій би то не було оказії, про всі вдало складені іспити і гарно пошиті сукні.

Цілком зрозуміло, що жінці все це дуже приємно зга­дати у вечірню годину, чи в довгу безсонну ніч, але читача такі речі, розписані на 228 сторінках, в жодному разі захопити не можуть.

Тим більше, що навіть типи тих знайомих змальовані дуже блідо, без обсерваційного хисту, без почуття гумору, необхідного для передачі життя студентерії і без відчуття того хвилюючого і трагічного повітря, яким дихав молодий Львів тих років. Тому може ще найбільш живими поста­тями «Христини» є люди минулого покоління — тета і мати Мирона, типи, зрештою, дуже часто зображені в нашому старому письменстві.

Натомість ні саму Христину, ні Богдана, ні інших сту­дентів ми собі не уявляємо. Вони минають для нас — без рис обличчя й характеру. Щоправда, є в «Христині» деяка «данина часу», як писав в своїй рецензії В. Кархут («Кра­ківські Вісті»). Є ідейна праця, в'язниця, навіть жертви для ідеї. Але все це є дійсно лише «данина часу», випадкові фрагменти, які розпливаються у безлічі без значення роз­мов і щоденних дрібниць !

Зі сторінок «Христини» не віє на нас ні напружена атмосфера, що туманом сповивала тодішнє місто Льва, ні гарячий вогонь великої любови, який своєю силою змушу­вав би нас під час читання забувати про ту іншу силу — заховану у підпілля і не відчуту авторкою. Кого ж, зреш­тою, кохала Христина ? І чи взагалі там хтось когось кохав справді ? Тому нас ані трохи не хвилює ні любов Христини, ані кінець цієї любови. Байдуже замикаємо ми книжку.

Чи треба було писати цю річ і чи треба було її дру­кувати ? З цілковитою певністю можу сказати — ні. І це переконання зафіксовую не тому, щоб зробити при­крість авторці, яку ціню, як літературознавця і нариси якої з тієї ділянки знов охоче б я привітала. Лише тому, щоб застерегти наших читачів, а зокрема молодь, перед безкритичним сприйманням спогадів «Христини», як справ­жнього літературного твору. Хочу застерегти перед цілою гучною реклямою, яка була з невідомих причин зроблена довкола «Христини» і її дрібних, нецікавих, особистих справ і переживань.

Для того, щоб писати повість з життя вчорашнього Львова, треба на 228 сторінках дати бодай соту частину того хвилюючого напруження, яким сповнені очайдушно-непо-кірні «Сонети і строфи» Кравцева, таємничо-суворі «Ве­жі» Ольжича, чи хоч би один незломно-вірний «Собор св. Юра» — Маланюка. Людей, що вміли чути зачаєне дихання і нервове биття серце — цього сторозтерзаного міста.

ВІДОЗВА ОУН

(Основний автор — Олена Теліга) НАЦІОНАЛІСТИ !

Від хвилини, коли націоналістичний рух зіткнувся на українських землях з новою дійсністю, ми ввесь час діяли в дусі наказу Вождя, Андрія Мельника.

Скривавлена Україна потребує великої праці нашого мозку й наших рук, а не спорів і міжусобиць. Тому всі свої змагання, цілу свою енергію ми спрямували на гоєння ран нашої нації й на розбудову українського життя. Ми зали­шили на боці всі внутрішні спори, всякі полеміки, розу­міючи, що на рішаючому відтинку нашого шляху до мети ми мусимо не поглиблювати, а засипати межі, вириті зло­чинною рукою в середині Організації. Ми не раз промовчу­вали провокаційні виступи з боку диверсантів Бандери, уникаючи заогнень і витрачування енергії, потрібної на боротьбу з нашим відвічним ворогом та на відбудову зруй­нованої Батьківщини. Ми припинили всяку пропаганду про­ти атакуючих нас диверсантів.

І ця мовчанка не була браком активности чи сили, лише правдивим зрозумінням поваги положення і бажання за всяку ціну не допустити до створення атмосфери для най­більшого прокляття, найбільшої згуби нації — братовбивчої війни.

Коли не бореться наша армія на зовнішньому фронті, то злочином є проливати українську кров на фронті вну­трішньому.

Ми ввесь час хотіли вірити, що люди, які пішли на шлях бунту, потягаючи за собою сотні ідейних одиниць, — нехай найгіршою дорогою, але все ж таки йдуть до тієї ж мети : державного будівництва. Ми не хотіли до останньої хвилини уважати їх здібними на найгірші засоби нищення борців за майбутнє української нації! Ми не хотіли вважати, бо звикли, що до цього часу винищували в той спосіб українців лише польська поліція або москов­ське НКВД. Однак з кожним днем ми мали все більше й більше доказів їх руїнницької безвідповідальної діяльности.

І сталось те найстрашніше, що знищило в нас останні сумніви. Дня 30.8.1941 року, о год. 19.30., від ганебного стрілу з-заду на Бердичівській вулиці Житомира, впали два великі Борці за Українську Державу й Націоналістичну Революцію, довголітні члени Проводу ОУН : ОМЕЛЯН СЕНИК-ГРИБІВСЬКИЙ і МИКОЛА СЦІБОРСЬКИЙ.

Обидва учасники Визвольних Змагань, найближчі спів­працівники Євгена Коновальця й співтворці УВО та ОУН.

Ще перед кількома тижнями ми відпроваджували на Схід цих обох наших провідників : відважного бойовика й блискучого організатора — Омеляна Сеника-Грибівського та одного з творців ідеологічних та програмових засад націо­налістичного руху — Миколу Сціборського, повних юнаць­кого запалу віддати свою енергію і здібності землі, яку вони колись міряли в одностроях Української Армії, змагаючися за неї.

Шлях боротьби ОУН позначився великими й числен­ними жертвами. Кожного року гинули десятки найкращих наших одиниць, знищених ворожою рукою. Гинули замор­довані у в'язницях, падали від окупантських куль, вмирали на шибеницях і на далеких засланнях. Сотнями жертв заплачено за Закарпаття. Мільйонові багряні піраміди по­ставали під руками большевицьких катів, червоніли від крови найкращих членів нашого руху з Євгеном Коноваль-цем на чолі.

І врешті всі ми свіжо пам'ятаємо страшні дні, коли в мурах українських міст, залишених большевиками, знахо­дили ми безліч змасакрованих трупів наших братів. І коли ми знали, що всі вони впали з чужої руки, то тепер маємо ту страшну для кожного українця певність, що на двох українських борців — Омеляна Сеника й Миколу Сцібор­ського, — під брамами заповітнього Києва піднялася укра­їнська рука, вириваючи з наших, і так уже проріділих рядів, двох найкращих. Тепер після цього факту, ми мов­чати не можемо. Ця мовчанка теж була б злочином.

Бо це впали з рук диверсантів люди, що в боротьбі за Українську Державу перейшли три роки фронтів з боями серед небезпеки, злиднів і тифу. Це впав Микола Сцібор-ський в своєму родинному місті, яке не раз боронив перед большевицькими ордами і був кількакратно ранений. Це ж вони обидва були учасниками походу З'єднаних Армій на Київ, який закінчився здобуттям столиці 31. серпня 1919 року. І тепер, опинившися, з наказу Андрія Мельника, знов на шляху до Києва, працюючи на Східніх Землях, гинуть від братовбивчої кулі, напередодні 22-літньої річниці, напе­редодні нового вступу до Золотоверхого.

Яка ж рука могла знятися на Бойового Референта УВО і Крайового Коменданта Сеника ? Кому була потрібна смерть Миколи Сціборського, людини, що займала чолове місце серед інтелектуальної і духової еліти української нації, борця, що став в ряди УВО й ОУН як представник СУЗ, надав нашим змаганням правдивий соборницький ха­рактер. Ці вбивства — це жахливі наслідки впливу чорного духа руїни, що, починаючи від княжих міжусобиць, нищать хребет і мозок української нації.

Цим разом, особа вбивника документарно знана : це Степан Козій з Любачева. Його вислали диверсанти на зруйновану, спрагнену помічної братерської руки — Східню Україну, щоб він виконав, давно винесений, «присуд смер­ти». Так несуть бунтівники «ідею націоналізму» на СУЗ і так «будують» Українську Державу на терені, де націо­налістичний рух чекає велика історична місія.

Націоналісти !

Ми довго вірили у вічного українця, який прокинеться — гадалось — у групі відповідальних за бунт одиниць. Це не сталося ! Раз ставши на шлях зради, бунту й руїнництва, сили анархії й божевільного злочинства докотились до під­лого братовбивства.

Житомирський злочин зриває маску з обличчя Бандери і його спільників !

Зриває маску з обличчя аґентів Яриго, національних зрадників, що в сьогоднішню, таку важну для України, хвилину, вбачають своє завдання, свою революційну місію, про яку стільки горлають, — у мордуванні найкращих еле­ментів українства ! Бо житомирський злочин — це тільки звено з низки інших терористичних актів супроти наших найактивніших одиниць, як з верхів, так і з низів.

Сини Волині, провідники протибольшевицького підпіл­ля, Куц, Шульга і Шубський, юнаки Гадус, Федів та другі, всі вони впали від тієї ж злочинної руки бунтівників.

Націоналісти !

Година амнестії для бунтівників покінчилася. Вони від­повіли на простягнену правицю нашого Вождя стрілами в членів нашого Проводу ! Для скритовбивників, на руках яких є кров найкращих з-поміж нас, найкращих з-поміж українства, національним злочинцям, які висилають збала­мучених людей на підлий братовбивчий морд — не може бути вибачення !

В почутті своєї святої правди, запричащені духом жа­лоби по своїх провідниках, готові віддати для України всі свої сили й своє життя — йдемо в останній бій за душу українства.

Або нація подужає тепер, і в ній не стане місця для виродків-злочинців, або Україна стягне на себе жорстокий осуд історії !

Чи сміємо допустити до цього ?

Націоналісти !

Взиваємо Вас підняти цей наш вирішальний бій у кар­них лавах, у повній підпорядкованості своїм провідникам. Взиваємо Вас не відступити від мети нашого теперішнього змагу, аж поки не буде наша цілковита перемога. Аж поки українство не очиститься від смертельної хвороби, що його мучить, поки в національній єдності не викине зо свого нутра первнів анархії й злочинства в ім'я САМОСТІЙНОЇ СОБОРНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТИ.

Так сплатимо довг — ми та вся Україна — героїчній пам'яті і тих двох героїв нашого руху Миколи Сціборського і Сеника-Грибівського, які впали, щоб воскресла оновлена Україна !

Слава Україні !

Вождеві Слава !

Кр, Екзекутива ОУН на Західньо-Українських Землях

БРАТЕРСТВО В НАРОДІ

Це була справжня оргія тріскучих слів і блискучих гасел.

20 літ вони тарахкотіли на наших землях, шаруділи, мов сухе листя, сипалися, мов соняшникове насіння, і — мов порожня луска з того насіння — засмічували нашу багату плідну землю...

Українська душа, тількищо збуджена, вільна й горда, як колись перед віками, довго відштовхувала й відганяла від себе все, що крутилося довкола неї, занесене чужим холодним вітром. Руки шукали своєї старовинної, з діда-прадіда зброї, щоб боронити лише власну батьківщину. Очі виглядали княжий владний знак Тризуба й свої прапори. А уста й вуха були приготовлені на один єдиний могутній клич : Слава Україні !

Але з півночі, з Москви, віяло, дмухало, курилося... Україну засипала справжня хуртовина чужих темних гасел. Вони летіли й плякатами приліпали до мурів наших міст, масними плямами стелились по великих і сірих, мов брудні обруси, часописах та розкочувалися довкола з уст надісла­них невтомних промовців — накручених, мов патефон, чу­жою, ворожою рукою.

їх було багато. їх були сотні різних кличів, наказів, обіцянок ! Ціла шоста частина світу корчилася, викривлю­валася, згиналася від їхнього пекельного брязкоту, а ще "більше від ніжно-приятельського шепотіння просто на вухо — з револьвером до грудей.

їх було стільки, скільки може придумати підступна азіятська думка, що за всяку ціну хоче затроїти свого міцного й незламного ворога ! Затроїти, щоб його вже непри­томного ограбувати дощенту, забираючи собі не лише зброю з його безвладної руки, а й сорочку з його тіла. Але в цілому морі слів і гасел було одне, особливо страшне своїм медоточивим фальшем. Воно солодкими словами, мов лип­кими стрічками, охоплювало найбільш вразливі душі на­шого народу. Охоплювало так, що тяжко було дихати в тих задушливих обіймах, якими стискав кожний вираз сталінського гасла дружби й братерства народів.

Боже мій, та це ж мусів бути рай, шляхетне співжиття народів, з яких кожний мав би право по своїй волі розбудо­вувати всі свої цінності, кожний мав бути рівним у великій дружній родині народів СССР, де навіть найменші і най­більш замурзані діти не мали б ніколи діставати від біль­ших братів штурханців, лише братерські поцілунки та червоні цукерки. Бо так голосило гасло !

Отже, українці, як і інші народи СССР, запаморочені вже попередньою отрутою, мусіли прийняти і це божевілля. У тяжкому наркотичному дурмані декому справді почала ввижатися вільна квітуча Україна. Відвічний ворог обер­тався в приятеля, револьвер в його руці розпливався, робив­ся непомітним, а стиснутий кулак видавався одвертою братерською долонею... І тоді брати з Москви і брати Брон-штейни приходили і оббирали братів-українців до нитки. А найголовніше, оббирали завдяки медовому гаслу так, що й самим українцям це не сміло видаватися грабунком, лише ласкавим прийняттям подарунків від населення квітучої України, яка сама в подяку не діставала нічого, крім терору й голоду !

Це стало ясне й тим, що колись найбільше вірили. Тяжким зусиллям вирвалися з липкої сітки ворожих гасел кілька найліпших синів України. Вони твердо зрозуміли, що не може бути жодного братерства між споконвічно собі ворожими народами, лише єдине, нерозривне братерство крови, братерство в народі. Вони зрозуміли, що лише таке братерство поможе відіпхнути чужу й ворожу ідею інтерна­ціоналізму і спертися на зроджений з глибини народу на­ціоналістичний світогляд.

«Компартія стала собірателем руских земел» — твер­до вирішив і сказав всій Україні бувший комуніст Микола Хвильовий, устами свого героя Карамазова. І від цього рішення він прийшов до другого : його батьківщину може врятувати лише український націоналізм, лише братерство крови.

Він, Хвильовий, так добре пізнав своїх «братів» з компартії, що не чекав доки вони пустять кулю в нього зі своєї кохаючої руки за це рішення, а пустив її собі сам в чоло, яке воліло схилитися перед смертю з Божим судом, але не перед ворожими, розшифрованими гаслами.

Зате кулі з того револьвера не обминули його правди­вих братрів по крові — Близька, Фальківського і сотні інших, які насмілилися виступити проти штучного братер­ства народів, во ім'я великого незнищимого братерства в народі, братерства крови. Ці стріли, які поцілили в саме серце України, що знов починало підозріло міцно битися, були сигналом для цілковитого розперезання червоної Мос­кви. Починається новий період, неповторний в своїй на­хабності.

Червона Москва, цей ніби рівний нам братерський нарід, починає творити культ московської душі, культ колишніх царських героїв, яких ще недавно опльовувала. Вона, захлинаючись від захоплення, говорить і пише про царя Петра, про старого Суворова, що бився в обороні цар­ської Москви, про сотні інших, не совєтських, а москов­ських героїв, і в той же час безоглядно вивозить і вистрілює всіх тих, хто хоче заховати свою українську душу і пам'я­тає своїх українців-борців.

І — дивна річ — цей період, період найбільшого терору червоної Москви, знайшов признання у багатьох представ­ників білої Москви — емігрантів. Відізвалося віковічне братерство в народі. Московські емігранти у всіх закутках землі радісно спостерігали це знущання, хай червоної, але все ж Москви, над віковічним своїм ворогом — Україною. Таким незнищимим є те братерство крови ! Воно ж змушу­вало цих еміґрантів-москалів радіти, коли Бесарабія вхо­дила до СССР, признавати йому бази в Дарданелях, бо відчувало, що це піде Москві, хай і червоній, але Москві ! Це нам, всім українцям, відкрило очі раз назавжди. Всі побачили, що жодного інтернаціоналізму нема й не буде. Отже, можна лише служити якійсь нації, або чужій мос­ковській, або своїй — Україні.

І коли ми несемо ідею українського націоналізму на свої землі, не сміє бути ні одного порожнього слова. Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою. Коли говоримо про національну спіль­ноту, мусимо її відчувати. Так, як тепер понад усе мусимо відчувати нерозривний зв'язок крови — братерство в на­роді.

Не солодкі, нездійснювані обітниці, а суворе підпоряд-ковання себе безсмертним і невмолимим вимогам нації — дозволить їй стати перед світом у весь свій потужний зріст !

ПРАПОРИ ДУХУ

Зрушилося з місця і починає валитися все. Валиться старий світ, падають мури міст і зотлілими ганчірками заси­пають ненависні червоні прапори. А разом з ними розси­паються усі ворожі нам закони і чужі накинуті нам форми, над якими ті прапори маяли. Все нове, все інше ! Брами єдині, що донедавна були відчинені, назавжди завалені тяжким камінням власних розбитих мурів. Тими дорогами, до яких вони проводили, вже слава Богу, не йти нам ніколи. Слава Богу, бо всі ті шляхи, скільки їх було, провадили до одного Риму, до темної прірви, виритої ворожою москов­ською рукою, на дно якої мала впасти українська нація. І, що найстрашніше — спадаючи, покалічити і забруднити до невпізнання своє духове обличчя.

Але від подиху буревійного вітру, тріснули, розчини­лися інші брами і хвіртки, що стільки літ були замкнені на сто замків, за нарушення яких завжди чекало одне й те саме : куля в чоло чи мандрівка в небажану далечінь. Та ось тепер багато з тих заборонених дверей відчиняється і закликає на нові, інші шляхи. Та, як це не дивно, знову перед кожним ходом чекає на нас небезпека. Небезпека вже не у вигляді чужої кулі чи ворожої руки, яка відштовхне тебе у закуток, далекий від твоєї мети, — лише велика небезпека від власного фальшивого кроку, який у мить розгублености може скерувати на шлях інший, але теж чужий і ворожий для нашої нації.

Бо річ зрозуміла, що найлегше можна дістатися на ті нові дороги, які найближче лежать від старих. На дороги, де не треба зупинятися перед брамою, а можна ввійти від­разу, зі всіми старими речами, лише поміченими новими, жовто-блакитними нитками. І зі старою азіятською, тріс-кучою зброєю, перебраною з рук Москви, лише скерованою тепер проти неї самої. Але тим шляхом ми дійдемо туди ж, звідки вийшли. Треба за всяку ціну обминати ті широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духа і яка веде на широкий шлях відродження нашої нації.

Так, увійти до неї не легко. Перед нею треба обов'яз­ково затриматися і скинути все, чим обдарувала нас москов­ська рука. Перед нею треба віднайти, одягнути свій влас­ний, не з московського плеча одяг і взяти в руки свою, зовсім іншу міцну і шляхетну зброю. Але не жаліймо того, що нам треба буде скинути ! Ми не сміємо мати в жодній ділянці духової творчости нічого, що б нам нагадувало підозрілі речі совєтського виробу. Бо це ж були будинки, які розліталися ще перед тим, як були добудовані. Одяги, де рукави були різної довжини, жіночі торбинки зі замками, які тріщали, як найбільші гармати. Все це була чужа без­дарна творчість, яку накинула нам чужа рука не лише на щодене життя, а — що далеко страшніше — і в мистецтво, і яку ми мусимо за всяку ціну відкинути якнайскорше. Бо завдання нашого мистецтва — віднайдення не розплесканої пересічности, а правдивих глибин і висот української духо-вости і створення для них стрункої і незнищимої форми, яка б не нагадувала будинку, що може кожної хвилини завалитися.

Для цього треба обминати все, чим останні роки мусіла жити українська творчість під совєтами. Треба собі виразно усвідомити, що українське мистецтво ніколи не було й не сміє бути лише аґіткою, хоча б і зверненою тепер проти нашого найбільшого ворога — Москви. Наше мистецтво не сміє користатися цими дешевими, оклепаними трафаретами, які залишила йому в спадщину настирлива Москва. Україн­ське мистецтво не сміє бути тією м'якою, але «передовою» жінкою з творів Хвильового, що замість царського портрета вішає на те саме місце в тій самій рамі портрет Троцького, а пізніше — Сталіна. Ні, воно мусить на різні цінності виз­начати і різні місця.

Воно мусить завжди пам'ятати, що навіть найбільш блискуча агітаційна промова, виголошена промовцем перед масами, може не мати ніякої цінности, як літературний твір, що найбільш пекучі справи нашого життя, подані в їх сухій формі, належать до хроніки, а не до мистецтва. А найяскравіший плякат є лише плякатом, а не образом.

Українське мистецтво мусить собі яскраво усвідомити, що є багато речей і справ, потрібних нашій нації, але якими має займатися наука, пропаганда, навіть поліція, але ні в якому разі мистецтво. Бо українське націоналістичне мис­тецтво, зокрема література, не є безплідним мистецтвом, але в кожному разі також не приземною московською агіт­кою, виверненою лише на другий бік. Завданням україн­ського націоналістичного мистецтва є виведення всіх тих цінностей, які б скріплювали, а не розслаблювали душу нації, як це робило мистецтво, накинуте нам згори.

Воно має відшукати всі ці великі почування, які нама­гався різними способами знищити наш ворог. Воно має дбати, щоб в душах нашого народу жило не голосне гав­кання на ворога, — лише глибока, непримирима і творча ненависть до нього. І не солодка розчуленість над самими собою, а велика й мужня любов до своєї нації, до свого минулого, до свого народу і до всього великого і шляхетного, передусім до своїх героїв, яких так довго переслідував і замовчував ворог.

Українське мистецтво має підхопити і піднести високо прапори тих героїв, прапори найліпшого вияву нашої націо­нальної духовости. Бо -це мистецтво має велике і прекрасне завдання : виховувати не держиморд царської Москви і не тріскучих політруків большевицької Москви, лише сильних і твердих людей української нації, що вміють жити, тво­рити і умирати для своєї батьківщини.

РОЗСИПАЮТЬСЯ МУРИ

Кілька літ тому, коли в кіно йшов якийсь фільм, пов­ний боротьби, героїзму і катастроф, нервові люди жахалися й здригалися, а юнаки з захопленням дивилися на нього, як на цікаву, але неправдоподібну байку. А на екрані люди змагалися, йшли вперед, здобували міста, рятували в бра­терській самопосвяті своїх товаришів та йшли на смерть в ім'я своєї найбільшої любови, любови до батьківщини.

Та ось кінчався фільм, запалювалося світло і сотні глядачів розходилися по своїх затишних домах, з усмішкою згадуючи хвилювання і запевняючи себе та інших, що все було неправдоподібним, що катастрофи і геройство — все це було лише фантазією режисера, правдиве ж життя — просте та спокійне і просто та спокійно треба його пере­жити.

Але прийшов час і перед нашими очима закрутився фільм, якого не вгадала б уява найбільш смілового режисе­ра. Дороги, по яких донедавна помалу ще проходжувалися повільні пішоходи, або довгими годинами їхали з одного містечка до другого сонні вози, задудніли, загомоніли но­вим, твердим і переможним життям, — життям боротьби й наступу.

Мов несамовиті постаті, живцем видрані з якоїсь фан­тастичної повісти, по наших шосах летять люди в одно­строях, божевільними мотоциклями і крилатими автами. Казковими довжелезними драконами тягнуться сірі тягарові колони і грізними мітичними потворами наступають тяжкі танки. Наступають, щоб підбити і знищити ворожий собі світ, що на наших очах хитається і падає так, як падали не раз тяжкі мури під час фільмової катастрофи, на яку дивилися сотні глядачів з запертим віддихом і нетерпля­чим питанням : чим все це кінчиться ?

З яким же глибоким хвилюванням ми всі, українці дивимося тепер на велику дію, що розгортається перед нашими очима, коли розсипається світ — світ ворожий і нам. Хоча й не від наших рук, але все ж валиться нарешті та ненависна для нас будова, яка довгі роки непроломним муром ділила українців СССР від усіх інших братів зі Заходу, від цілого світу і від справжнього розуміння подій у світі.

Але, обсервуючи цю велику дію, ми, українці, не сміємо лишатися лише пасивними глядачами, які спокійно, коли схочуть, розходяться по своїх домах, лише час від часу приглядаючись до бурхливих змагань, в яких беруть участь інші. Ні, ми мусимо бути активними учасниками в неменш великих змаганнях, змаганнях до відродження і віднайден­ня всього того, що довгі десятиліття гнітив в нашому народі той злочинний світ, який нарешті валиться.

Ми всі мусимо великими, спільними зусиллями нищити ту їдку отруту, що хотіла випалити в душах українців зі східніх земель кожне найдрібніше почуття, з якого скла­дається велика національна свідомість, національна гід­ність, національна окремішність, а передовсім — почуття нерозривної національної спільноти.

Допомога до віднайдення цих почувань — таке завдан­ня, що мусить бути тепер найважливішим для всіх україн­ців західніх земель, які могли в ліпших умовах форму­вати свій національний світогляд, і тих українців зі Сходу, що мали змогу пізнати інший, справжній український світ, який москалі-большевики так немилосердно старалися зни­щити, щоб на його руїні творити свій, нам ворожий, нахабно залишаючи собі все те, що у нас безоглядно випалювали.

Змагання до віднайдення всіх цих національних почу­вань, це є справді змагання за справжнє життя нації, себто за справу для нас найважнішу. Це змагання зустрічатиме на своєму шляху багато труднощів, бо чужі, ворожі руки встигли вже виховати покоління, ограбоване з усіх най­більших людських духових цінностей — національних почувань.

Але все ж ці почування є такі природні, такі нічим незаступні, що навіть диявольська большевицька пропаган­да не могла вирвати їх цілком. При першому вільному віддиху ці почування спалахують знов і сповнюють душу — і в цій їх незнищимості запорука успіху всіх наших зма­гань. Ми ж всі знаємо, як часто рятували перед больше-вицьким терором комуністи, українці з походження, — інших українців лише з почуття навіть не зовсім усвідом­леної національної спільноти. Були випадки, що комуністи­українці, інтернаціоналісти по вихованню, вибухали гнівом, коли якийсь чужинець говорив їм про тотожність україн­ської та московської націй, з вродженого почуття націо­нальної окремішности. Знаємо, як швидко заприязнюються українці з двох різних світів, віднаходячи в собі спільну українську духовість.

Питання національної свідомости на Східній Україні є тепер дуже модним. Рожеві оптимісти твердять, що 98 % українського населення почувають себе свідомими україн­цями в нашому розумінні цього слова. Чорні песимісти по­нуро пророкують, що в краю, де вже прищепилося ста­лінське «братерство народів», національний світогляд буде видаватися диким божевіллям, а ті, що його несуть, будуть цілковито чужі на східніх землях. Правда є безперечно десь посередині і наразі — мабуть ближча до поглядів песи­містів.

20 років московської завзятої пропаганди не могли лишитися безслідно.

Але ті наведені приклади, ніколи невмирущих націо­нальних почувань, які не раз вибухали у найбільш неспри­ятливих обставинах, є для нас запорукою швидкого зросту всіх тих почувань у відповідній атмосфері та в близькому співжитті з українцями з інших земель. Вогонь жевріє безперестанку, треба його лише роздмухати.

Про те, як той вогонь роздмухати і в який спосіб видо­бути нагору скарби української духовости, останній час теж багато говорять і дискутують, дораджуючи різні спо­соби і методи підходу до українців зі Східньої України. Річ зрозуміла, що культурно-освітні і пропаґандивні справи будуть вирішувати фахівці, виготовляючи відповідні пляни в усіх ділянках. Але в нашому безпосередньому контакті з українцями зі східніх земель, в розмовах з ними, не сміє бути ніякої уплянованої методи, ніякої системи, яка б нага­дувала аґітку.

Будемо самими собою, з усіма своїми поглядами, перед обличчям людей своєї нації і хай в протилежність до за-бріханої большевицької пропаганди кожне наше слово буде непідробленою правдою, незалежно від того, чи ця правда усім буде подобатись. Ми ж не йдемо накидати згори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємось зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем лю­бови, розпалити знов всі ті почування, які ніколи не зага­сали : почуття національної спільноти і гострої окреміш­ности.

НАРОЗСТІЖ ВІКНА !

«Ви, звичайно, скажете, що я проповідую ідеологію нової буржуазії, — хай буде по-вашому. Але й буде по-мо­єму, бо ми, — я й тисячі Аґлай у спідницях і штанах, — не можемо далі жити без повітря».

Коли б ці задихані слова вирвалися хрипким криком з блідих уст змученої робітниці, десь на «гнилому заході», а вже звідти б долетіли в Україну і впали на сторінки «Вальдшнепів» Хвильового — все було б гаразд !

«Вальдшнепи» ще тоді ж, за большевицько-москов-ської влади, радісно друкувалися б у тисячах примірників, — видання за виданням ! Хвильовий може до останнього часу, доки його не вивезли б (а вивезли б напевно), — жив у атмосфері ласкавих поглядів і підкресленої пошани. Все йшло б звичайним шляхом українського мистецтва в СССР. Дорогою вгору — для слухняного мистця і вділ — для його творчости і його нації.

Але справа власне в тому, що це говорила не робітниця з темних завулків вигаданого, неіснуючого «гнилого захо­ду». Це кричала в білий день на соняшній пляжі струнка й міцна, «покликана до кипучої діяльности», дівчина Аґлая, громадянка найщасливішої країни в світі — СССР. її свіжий молодий голос доконував чудес : він прорізував ту неймовірну задуху нового совєтського шабльону й старого невмирущого міщанства, що густою сірою ватою звисала над цілою «найвільнішою країною світу». Вата та розбу­хала, розповзалася, затикаючи кожну щілину, до якої мо­гло б вдертися свіже, яскраве повітря з-за меж СССР або заглянути здалека в весь хвилюючий стобарвний і стодзвон-ний світ !

Не дивно, що голос Аґлаї залунав так дзвінко й так рішуче. В ньому бриніли шляхетним металом голоси тисяч інших «Аґлай в спідницях і штанах», тих нових людей нашого часу, що «мов гриби виростали коло комячейок», хоч їх не помічалося...

Ані комячейки не могли їх прийняти до себе, ані вони не могли тіснитися в їх вузьких, точно виміряних рамках. Аджеж ті нові люди несли «вічний вогонь стремлінь», несли свою справу великих почувань і бурхливих пристра­стей. Все те, що не має виміру й обрахунку, що не підлягає статистиці й платні. Отже щось, що ніби не має ніякої реальної вартости, а помимо того, чи власне тому, творить найвищі цінності, зроджує правдиве мистецтво, правдивий великий стиль та — здобуває світ ! І це «щось» зветься не інакше, як романтика, романтика нації, романтика змагань, романтика життя !

Романтика ! Скільки уст погірдливо кривилося, про­мовляючи це слово, як символ безпорадности й безплідно-сти, не відчуваючи його гострого й свіжого змісту ! Скільки порожніх рук легковажно вимахувало при згадці про неї, не розуміючи, що лише вона, романтика, може вкласти у ті руки — творче надхнення, владний рух і тверду зброю. Бо це ж романтика дає усьому барву, ритм, запах і струнку пружність. Все те, без чого життя обертається в сіру заду­шливу вату, яку прорізати може знов лише вона, гостра, як стилет, романтика нових людей нашого часу, що не зносять задухи, що всюди пробивають вікна, аби хлинуло п'янке повітря, аби перед очима розгорнулися обрії !

Ті, що тужили за романтикою, не раз не розуміли цілої її сили. Ті ж, що її нищили, розуміли ту силу у всій її могутній загрозливості, і — власне тому — нищили.

Большевицька Москва руйнувала в Україні все, що виростало вгору, що рвалося за обрії. Вона розуміла, що великий стиль життя і великий стиль мистецтва творив би теж і велику культуру нації та поривав би до всього, що творило б її велич. Вона бачила, що українська душа не може витримати довго без широкого простору і глибокого віддиху. Про це кричав Хвильовий, про це кричали інші, хоч їх крик відразу затискала московська рука, розуміючи його небезпеку.

Молода поетка, Ладя Могилянська, кинула вірш, харак­теристичний для української молоді її доби :

Рейки, чи морфій, чи шворка, чи куля — Всі крізь життя несемо талісман такий! Що ж нам робити, як ми не забули Днів легендарних смішної романтики ?

Москва розуміла, що сотні тисяч українців, зокрема молодь, — стужені, часом навіть собі того не усвідомлюючи, за романтикою життя, за романтикою своєї нації.

І ледве зродиться така романтика, вона їх пірве і відір­ве від Москви — назавжди !

А тому, — хай живе сірість в Україні, хай українські письменники пишуть про буряки й трактори, хай усіх героїв українських і світових заступлять Ленін і Сталін, хай люди дивляться не вгору і не на далекий Захід, лише низько в землю і близько — на Москву ! Бо якщо Україна розігнеться і буде дихати — вона буде жити! А цього Москва не могла допустити нізащо. Вона щільно забила вікна, в які міг би ввірватися вітер з заходу. Вона нищила всіх Хвильових і Аґлай, що ці вікна прорубували. Вона притискала до землі все, що в Україні рвалося вгору. І на ті зрівняні з землею місця висовувала постаті своїх московських Пушкінів, Блоків, Єсєніних.

Ці постаті, що виростали на могилах української куль­тури, були єдиними, на які могла дивитися молодь СССР взагалі і України зокрема. Отже, не дивно, що в уяві цієї молоді вони виростали майже на богів. Бо вікна на захід були щільно замкнені, власні велетні були притиснуті до землі, або й поховані під нею, а большевицька Москва з радісним улюлюкуванням допомагала зросту реалістичної творчости в Україні, творчости, що весь час дивилася лише собі під ноги і обхлюпувалася болотом, творячи оди на честь вбивників своєї нації. Такого українського мистецтва жива душа молоді прийняти не могла. Бо це і не було українське мистецтво.

Правдиве українське мистецтво нищилось відразу в зародку, ледве воно заповідало стати великим. Отже, виби­раючи лише між халтурою — з причепленою українською етикеткою — і єдиним приступним мистецтвом, мистецтвом ворожої Москви, молодь СССР була змушена вибирати те вороже мистецтво і уявляти його єдиним, найліпшим, бо вибирати ж не було з чого !

А тут же близько, за стіною, лежав широкий прекрас­ний світ ! За стіною голосно сміялося й плакало життя. І до самої України підповзали широкі дороги з далечини. На тих дорогах виринало безліч речей, безліч барв і запахів. Сотні мистців вибирали з них все найяскравіше і давали йому найдорогоціннішу форму. І сотні речей чекали, поки їх схопить і візьме собі українське мистецтво. Тут же за стіною, яку так хотіли розбити тисячі Аґлай, крутилося вихром свіже повітря яскравих і міцних почувань. Воно не могло прорватися через запхані щілини, але воно билося у них невпинно. І ось — сталося ! «Тисячі Аґлай» можуть нарешті здійснити свою тугу : міцним рвучким рухом від­чинити нарозстіж вікна, пити свіже, насичене бурею, пові­тря. Крізь ці вікна вони побачать далекі обрії, широкі дороги, по яких невпинно йде вперед правдиве непідроблене життя з усіма його прекрасними дарами, які даються — лише сміливим.

ОСТАННІЙ ЛИСТ ОЛЕНИ ТЕЛІГИ

Київ, 15.1.1942

Шановний і Дорогий Пане Олег !

Нарешті маю оказію написати Вам листа, який передав би хоч трохи настрій Києва, у якому ми з Вами так радісно починали працювати перед неповними 3-ма місяцями... На­віть тяжко собі уявити, що з того часу не минуло ще трьох місяців і все вивернулось на другий бік, а люди також на другий бік вивернули своє відношення до нас.

Багато з тих, що просто адорували нас у ті, не дуже віддалені, часи, коли ми ще були «знатними іностранцами», не вітаються при зустрічі, або говорять, що вони таки з нами; а другі, які були менш настирливими приятелями, — оточують власне тепер нас особливою пошаною і підтрим­кою. Якби тепер все змінилося знов — о, як би легко можна було зібрати собі відповідних людей !

Про події і настрої в редакції Ви будете мати докладні відомості від п. М. і Гайовича. Отже про це не буду писати. Але дивна річ, всі ці події наразі не торкнулися Спілки. Перші ж збори по «зміні» пройшли у вийнятково прихиль­ній атмосфері і одну людину, яка вилізла з закидами Управі (щодо напрямку) — решта членів абсолютно закри­чала, а було всіх тих членів понад 40 душ.

Після тих зборів все іде нормальним шляхом. Маємо вже їдальню, умеблювання. До нашої Спілки приєдналися вже фільмовці, як підсекція, з Н. на чолі. Літературний Клюб, який провадить Муз., розпочав свою діяльність, отже все іде по-людськи і оскільки справа завалиться, то зави­нять в цьому «не так тії вороги, як добрії люди», передусім мій заступник, який думає скорше, як новий редактор «Слова», аніж як ми. Прикро це сконстатувати, але на жаль, це так. Любов до Толстого і Пушкіна сидить у ньому далеко глибше, як любов до своєї Батьківщини.

Те, що ми не хилимо голови перед цими його богами, змушує його апробувати нову політику супроти нас.

Зате мої співробітники з «Літаврів» — незмінні, як і багато інших. Я... засипає мене тепер дуже добрими вір­шами з присвятами і без присвят мені, але віршами наскрізь «нашими».


Каталог: Teliha


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка