В свому творчому рості, українська нація завжди вида­вала з себе могутні постаті, які, запустивши глибоко своє коріння в минулому, в той самий час буйно простягали свої паростки в майбутнє



Сторінка4/14
Дата конвертації16.03.2017
Розмір5.72 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Багато членів не хоче тепер друкуватися тут, у «Но­вому Слові». Боже мій, який цікавий журнал можна би видавати тепер в Празі, коли б я передавала звідси мате-ріял !

Новий Рік зустріли ми гучно в окремій кімнаті реста­врації «Київ». Але мені було страшно сумно, що цей вимріяний Новий Рік у Києві, та й ще у «Києві», був без Вас і навіть без другого «великого Олега». Ми ж стільки говорили про нього ! Ми чекали на нього стільки літ ! А все ж було багато тостів, багато віри в майбутнє і багато крику і танцю з приступкою — галасливого ПІ.

І ось пройшов цей Новий Рік у Києві. Вітри віють без перестанку. Мороз такий, що всі ми ходимо, як святі Мико­ли або снігові баби : волосся, вії, комір пальта, все робиться за хвилину білим ! Замерзає вода у водопроводі, зі світлом і теплом все роблять експерименти : то включають, то ви­ключають. Одним словом, є рішуче всі ті родзинки, які ми уявляли собі в зимовому житті в цьогорічному Києві. Пальта у нас всіх неймовірно легкі, а Ірлявський ходить у літньо­му. Коли ми йшли вчора ввечорі коло засніженого універ­ситету, самі білі і замерзлі так, що устами не можна було поворохнути, з холодного мешкання Спілки до холодного дому, я собі яскраво усвідомила, що та мить і для мене, і для Ірлявського, і для ... буде пам'ятатися, як символ того «найгіршого» в Києві, тим більше, що перед тим ми мали ще відповідну розмову з нашим заступником і бачили, як з його привітного обличчя «рубахи-парня» — вилазить ворог. Одним словом: «Сніг і вітри над моєю вітчизною».

Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна. Це відчувається щодня в різних роз­мовах у Спілці, в їдальні, в моїй хаті. Це відчувається в тих віршах і рефератах, що мені зносять до Спілки. В десятках запрошень до різних людей, що пропонують навіть жити в них тепер. А тому у нас всіх, навіть помимо всіх прикро­стей, помимо голоду щодня, помимо навіть собачого холоду — у всіх нас чудесний настрій і всі ми почуваємося не лише психічно, але й фізично — цілком добре. Шкодуємо, що немає тут з нами Вас, що взагалі нас тут не більше, але гадаю, що і це знов колись буде.

Наразі вітаю щиро Вас і всіх празьких знайомих.

Прошу написати мені листа з усіма Вашими новинами.

Привіт М. і Г.

Олена Теліга

ПРИМІТКИ

Друковані за життя Авторки, прозові твори зібрав уперше по війні Олег Лащенко для архіву Культурної Рефрентури ПУН. Вони увійшли до Збірника «Прапори духа». Рукописи недруко-ваних та деяких друкованих врятував інж. Тимчук, що їх йому свого часу передав був Улас Самчук, у якого їх залишив Михайло Теліга в переїзді через Рівне до Києва.

«Або-або» (ст. 59). — Автобіографічний «фрагмент». Це пер­ша (й остання) спроба художньої прози. Нарис торкається першої зустрічі Олени Шовгенівни з совстською дійсністю та системою, в якій зникають будь-які моральні принципи. Дуже часто в розмо­вах на ці теми, Олена Теліга покликалася на цей фраґмент, ка­жучи : «Знаю цю дійсність в власного досвіду».

«Якими нас прагнете ?» (ст. 65). — Стаття написана у Варшаві, друкована у «Віснику», в жовтні 1935 р.

З приводу цієї статті слід сказати, що вона, як і вся публіцис­тика Олени Теліги, не була доціпена нашою критикою, що зосе­редила свою увагу на творчості поетичній. Майбутній дослідник ствердить вплив статті на дальшу літературну й публіцистичну творчість тодішнього молодого покоління, на розвиток думки й світовідчування його. Годі переочити й пекучу актуальність статті для сьогодні. І не лише українського сьогодні, але й загального, коли питання «відмінности, але й рівновартности жінки», питан­ня взаємовідносин, пошани й чемности е темою палких дискусій та широких акцій.

«Лист до Редакції» (ст. 78). — Лист до Редакції «Вісника» (січень 1936 p.), який відноситься до статті «Генераліссімус духа», вміщеної у ч. 1. журналу (прихильників гетьманського руху) «Український Ветеран». Упорядник цього Збірника був присутній при розмові Олени Теліги з полк. Варфоломієм Євтимовичем, ре­дактором «У. Ветерана», в якій вона його попереджувала про вміщення цього листа у «Віснику».

«Український Ветеран» — як кажуть — «взяв на озброєння» Олену Телігу проти кіл УНР, з яким О. Теліга була недавно розій­шлася. Журнал, високо оцінюючи її творчість, нечемно вдарив по противниках, а зокрема по Наталі Лівицький-Холодній. О. Теліга пояснювала полк. В. Євтимовичеві, що розійшлась вона з табором УНР з ідеологічних та політичних причин, їй прикро, що люди того табору виявили вороже ставлення до неї і особисто, але вона не може поступати як вони, не може лишити враження, що мала якесь відношення до особистої атаки «У. Ветерана» на кол. при­ятельку. Тому пише цього листа, але містить його не в «У. Ве­терані», а в журналі, в якому співпрацює систематично й у якому співпрацювала Н. Лівицька-Холодна.

«Сліпа вулиця» (ст. 79). — Доповідь, читана в лютому 1938 р. в Українській Студентській Громаді в Варшаві, згодом друкована у «Віснику».

«До проблеми стилю» (ст. 88) — Стаття ця не увійшла до Збірника «Прапори духа». Після появи Збірника, хтось прислав її текст, не подавши джерела.

«Сила через радість» (ст. 91). — Доповідь, виголошена в УС Громаді в Варшаві 15. червня 1937 p., надрукована у «Віснику», кн. 9., за вересень того ж року. Авторка неоднократно покликаєть­ся на тодішні Італію та Німеччину. Сьогоднішнього, зокрема мо­лодшого, читача це покликання може дивувати, але воно зрозуміле на тлі доби, коли ці країни вважалися єдиним заборолом проти большевизму, який саме в тридцятих роках довів нищення поне­волених народів, зокрема ж України, голодом та масовим терором, до неймовірних меж при повній байдужності, а то й прихиль­ності демократичного Заходу, що захоплювався «розсміяними ком­сомольцями», а голоду в Україні не помічав...

Характерне й те, що в статті «Партачі життя», писаній вже за німецької окупації, хоч ще в Польщі, нема жодних покликань ні на Італію, ні на Німеччину.

До ст. 101. — «Українська доба» відомий тоді твір Юрія Ли­пи, що розійшовся був з «Вісником».

«Партачі життя» (ст. 105). — Доповідь була написана під-весну 1941 р. і виголошена у краківській «Просвіті». Друкована вперше у Збірнику «Прапори духа».

У цій статті, поминаючи основи світовідчування Авторки, ви­явилось і обурення байдужністю, хитрунством, опортунізмом, а то й злобою тодішньої т. зв. еліти в час драматичного розриву в Орга­нізації Українських Націоналістів.

«Книжка — духова зброя» (ст. 121). — Стаття написана в Кра­кові 1940 р. (або весною 1941.) Переписана з рукопису, який збе­рігся.

«Вступне слово на Академії в честь гетьмана Івана Мазепи» (ст.124). — Читане було Авторкою в Криниці, в липні 1940 р. Переписане з рукопису, було вперше друковане в Збірнику «Пра­пори духа».

«З нових книжок» (ст. 130). — Рецензія, друкована в журналі «Дорога» (ч. 2. Краків 1941.)

«Відозва ОУН» (ст. 133). — Це відозва Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ, видана в кілька днів пісня Житомирської трагедії. Писана була О. Телігою на доручення Референтури Пропаґанди КЕ. У первісний текст були внесені різні зміни та додатки, тому Олену Телігу слід вважати лише основним співавтором цього тексту.

«Братерство в народі» (ст. 137). — Текст цієї статті був дру­кований в тижневику «Волинь» з 12 жовтня 1941 p. І там, за­мість наведеного на ст. 139. останнього уступу (передрукваного з «Літаврів») є таке закінчення :

«Ні, це не сміє бути те братерство, яке в середині нації не допускає вільної думки, яке безкарно дивиться на злочини, яке допускає до голосу найгірших. Але це братерство мусить цінити життя кожного українця, а тим більше тих, хто змагається за на­шу батьківщину. Мусить уважати, щоб не пролити ні однієї кра­плини крови, яку вже так багато проливав ворог. Це братерство мусить завжди розкривати нам очі на те, що кожний вистріл в середині нації є найліпшою музикою для серця ворога, є для нього більшою радістю, ніж власний цільний вистріл, бо то є завжди музика, якої дириґентом є він сам.

«Так було й буде завжди ! Коли на одному зі шляхів своєї батьківщини група румунів вбила в темну ніч свого національного борця Кодреану та його товаришів, то сьогодні світ знає, що це ворожа румунській нації думка всунула їм в руки братовбивчу зброю.

«Але ми не сміємо допустити, щоб від українських рук в сере­дині нації гинули наші герої, або й найсіріші наші брати. Не сміємо ні одного вистрілу, який належиться ворогам нашого на­роду, керувати в українські серця.

«Тепер, як ніколи, ми мусимо змагатися за спільноту в нації і за братерство в народі. Але, йдучи за тими гаслами, ми повинні дбати, щоб вони були не лише «міддю бряцаючею», а найглибшою правдою, для якої варто жити і вмирати.»

Для «Літаврів», що виходили у Києві, Олена Теліга вважа­ла відповідним зняти ці устипи про братовбиство.

«Прапори духу» (ст. 140). — Текст статті беремо з «Волині» з 16. листопада 1941 р. Але вона була первісно друкована в «Українському Слові» в Києві. Не маючи доступу до комплету Київського «Українського Слова» (повного комплету нема навіть у найбагатшому на часописи, що виходили в Україні за німецької окупації, архіві в Кіль), подаємо текст за вище згаданим числом «Волині».

«Розсипаються мури» (ст. 143). — Стаття написана в Рівно­му, друкована в тижн. «Волинь» з 5. жовтня 1941 р.

«Нарозстгж вічева» (ст. 146). •— Стаття написана в Києві й друкована в «Літаврах». Передрукувала її «Волинь» 15. січня 1942 p., звідки й беремо її текст.

«Осгаииій лист» (ст. 150). — Лист Олени Теліги до Олега Ла-щенка, до Праги. Вперше був друкований у Збірнику «Прапори духа» з випущенням чи скороченням деяких імен та прізвищ. Тут розшифруємо неясні місця, завдяки поясненням адресата.

Ст. 150. — «М. і Гайович» — Марко Антонович та М. Гайович.

— «Муз.» — Юрій Музиченко, літератор, член Спілки Письменників. На еміграції відійшов від українського життя.

Ст. 151. — «Я... засипає мене тепер дуже добрими віршами...» Мова тут про молодого поета караїмського походження, що при­носив дійсно талановиті поезії, не бажаючи їх містити в «Новому У. Слові», ні в російськомовному журналі, що виходив за редак­цією Дудіна, який виявився більш принциповим, як українець — Штепа. Я... залишився у Києві й його прізвища не розкриваємо зі зрозумілих причин.

— «Галасливий Ш.» — Шекерик-Доників, що прожи­ває у ЗСА.

— «і для Ірлявського, і для...» викрапкувано прізвище О. Штуля, не бажаючи тоді наражувати його родини.

Ст. 152. — «Привіт М. і Г.» : привіт Мамі й Галі, матері О. Ла-щенка й його сестрі — Галині.

БІОГРАФІЧНИЙ НАРИС

О. Жданович

НА ЗОВ КИЄВА

Олена Теліга, як поетка і як революціонерка, як людина взагалі, й як жінка зокрема — це ціла епоха. Змалювати її постать — незвичайно важко. А ще важче людині, що стояла близько до покійної героїні, людині, для якої Олена Теліга була цілим світом — блискучим, високим, соняшним, як мрія. Чимсь, поза всю близькість, недосяжним, чимсь неповторним, і таким рідким у теперішньому світі.

Світ змінився. Надто прозаїчні будні роблять просто незрозумілим той стиль, який був властивий життю і цілій істоті Олени Теліги. І хоч її найвизначнішою прикметою була безпосередність, а з тим і простота, хоч вона при своїй духовій недосяжності була надзвичайно близька кожній нормальній людині — проте сьогодні часто здаватиметься незрозумілим те, що в ній було найцінніше : та духова висота, та ідеальність, яка ушляхетнювала все довкола неї, та романтичність і блиск, те, що французи звуть еспрі, що дало їй таке значення в українському житті, а що чекає ще стати темою студій, нарисів, повістей та інших творів науки та мистецтва.

В цьому короткому нарисі хотілось би подати кілька фактів і загальних рисів цієї великої, ще неоціненої постаті, як скромний вінок на могилу героя. Героя в тому значенні, як його розуміє Карляйль — як формуючого чинника, як чинника, що кладе печать свого духа на свою добу і ли­шається провідним ідеалом для наступних поколінь.

РІД

Коли ви глянете з київських горбів на лівий берег Дніпра, то маєте враження, що відкрита перед вами синя далечінь українського степу — повна запорозьких постатей. Ви маєте враження, що чуєте свист козацьких шабель, що змішався в одно зі свистом степового вітру. А коли наляже темінь горобиної, грозової ночі — не знаєте, чого скорше чекати : чи зловісного багнету блискавиці на оксамитно-чорному небі, чи блиску партизанських пострілів на дале­кому й важкому обрії.



Коли палить південне сонце, степ від сухости репається, але ані трохи не тратить своєї соковитости й буйности, — тоді в прозорому повітрі, немов фата-морґана виринають міднолиці хлібороби, що з шаблею і списом ішли за плугом, завойовуючи цей степ, розтинаючи петлю татарського ар­кана, що завжди загрожував відважним піонерам. Це Ліво­бережжя, де у віках боротьби однаково звичайним образом було роз'яснене сміхом обличчя, як і обличчя перекошене агонією, :— викохало окрему расу піонерів, расу степових кортезів, незрівняну в своїх здібностях, завзятті, погорді небезпеки, витривалості й блискучій талановитості.

З роду такого піонера з околиць Слав'янська походив Іван Шовгенів, талановитий інженер, чи не найвизнач­ніший український спеціяліст в питаннях гідротехніки, міністер Української Держави та ректор Подєбрадської Академії.

Хлопець зі звичайної селянської родини, закінчивши з відзначенням середню школу, складає з відзначенням кон-курсовий іспит до петербурзького Інституту шляхів сполу­чення, виходячи з нього як один з найкращих інженерів. Невеликий зростом, але рухливий, енергійний і життєра­дісний. Хто його бачив вже дідусем з хворим серцем і розвинутою астмою, той мусів признати, що стільки енергії, життя і духових сил — має рідко який юнак. В ньому дійсно жила вся цілюща сила сонця українського степу.

Від цього батька й матері, що походила зі старої свя-щеничої родини з поораного ярами Поділля, народилась 21. липня 1907 року в Петербурзі*) Олена Шовгенівна.

*) Щодо дати й місця народження Олени Теліги існують розхо­дження. Ця справа окремо з'ясована у примітках до цього нарису.

дитинство

Перші роки дитинства були справді радісні й безжурні. В обставинах заможного батьківського дому, в товаристві старших братів своїх, під опікою гувернантки, що вчила чужих мов, улюблениця батька — росла Олена Шовгенівна. Щоліта виїзди чи то на Кавказ, чи то до Фінляндії, чи в Святі гори в Україні давали різнородність вражень і розви­вали дитячу уяву. Висококультурне середовище, в якому перебувала від малечку, формувало її дух, в простоті, вла­стивій українським родинним традиціям.

Проте, Олена Шовгенівна в дитячих своїх роках не була вихована з-назовні по-українськи, лише по-»російськи». Хоч її батьки й розмовляли між собою переважно по-укра­їнському, вона не була вихована як українська дитина. Вона від Гувернанток засвоїла бездоганний акцент у французькій, німецькій та московській мовах — чого її батьки, що по­кінчили російські високі школи, ніяк не могли осягнути й увесь час говорили по-московськи з українською вимовою, а мати ще й з західноукраїнською (тверде «р») — але не говорила українською мовою. Весь час потім мала за це жаль до батьків. Але дитиною не знала нічого про свою українськість і ніби не відчувала браку цього.

Це була дуже здібна, вийнятково жива й амбітна дитина. В пізніші часи одним із найвеселіших її спогадів було оповідати, як п'ятирічною дівчинкою, будучи на яко­мусь дитячому пописі, в антракті втекла від мами й, ви­бравшись на сцену, продеклямувала віршик, щоб не бути позаду тих, що пописувались і збирали оплески.

Світ казок і забав, а згодом школа абсорбувала її уяву і мозок, забирали час. Ученицею була доброю, хоч своєю рухливістю справляла багато клопоту вчителям і Гувернант­кам. Від малечку жадібно читала. В цьому знаходила заохоту й піддержку з боку братів і батьків, що й самі захоплювались однаково казкою про Фатіму, як і пригодами капітана Геттераса, або Тома Соєра. В цьому культурному оточенні, в повному значенні цього слова, Олена Шовгенівна сама починає писати. Але її дитячі писання були лише дитячими вправами у віршуванні й поза технікою скла­дання вірша, яку може осягнути нормально здібна дитина, нічим не відзначались і не виказували майбутнього таланту. Пізніше поетка охоче бавила себе й інших жартами зі своїх дитячих спроб.

Перед революцією 1917 року, інженер Шовгенів стає професором Київської політехніки, а Олена Шовгенівна — ученицею гімназії Дучинської в Києві.

Так застав її 1917 рік, зовсім неприготованою на життя і вростання в український світ.

Батьки були українцями, але не виховували своїх дітей по-українськи. Тепер стають батьки активними українцями, але на дітей, в цьому відношенні, не звертають уваги. Діти були заскочені революцією. Універсали, прапори, паради — все нове й небувале, незрозуміле. З українськими прапо­рами після вступу Муравйова в Київ зник батько, що як міністер евакуювався з урядом. З ним зник і старший брат, що полонений стихією української революції, раз глянувши на лави українського війська, що проходило зі співом «Запорозького маршу», пішов до Української Армії. Мати говорила тепер з московським оточенням принципово по-українськи, але з дітьми далі по-московськи... Олена з молодшим братом обертались далі між товаришами по школі та забавах в парку Політехніки, але Київ для них був далі «російським» містом. Не розуміли в чому тут річ.

Одного дня, коли в Києві була українська влада, стався такий випадок : до дверей помешкання хтось застукав і ко­ли мама відчинила, на порозі з'явилась постать висока, струнка, молода, але з дуже худим і вимученим обличчям. Всім стало ясно, що це один з тих, які повертаються з ні­мецького полону. Він запитав московською мовою: «Тут живуть українці ?» Відповідь — «Так» ! Незнайомий без­сило опустився на крісло й почав плакати, крізь сльози оповідаючи :

— Три роки тому, це було російське місто, а тепер українське. Я князь Трубєцкой. Місяць тому я увійшов на територію Росії, але знаходжу — Україну. Де ж Росія ?

Йому було пояснено, що Росія починається на північ від Курська.

Для малої Олени це була перша лекція про українську революцію. За нею прийшла і друга. На параду в честь союзу української армії з денікінцями мати не пустила. Але коли незадовго після музики почулись постріли, всі вибігли на вулицю. Від Хрещатика мчав кіннотчик. З пістолею в руці нагнувся над гривою коня, а за ним маяв чорний довгий шлик. На нього сипались питання — що таке ?, що сталось ? — У відповідь він радісно вигукував : «Наконец опять бйом русских !»

Ця радість захопила Олену. Цей казковий лицар став втіленням краси і мрій. Став ідеалом, по якому треба було всіх міряти. І її дорогий батько, і коханий брат серед тих, що тепер б'ють «русских», хоч і не знала тоді за що їх властиво бити. Але питання такі не довго мучать дітей. Діти мають більше «важніших» справ. В кожному разі й цей казковий лицар говорив по-російськи.

Так пройшов рік 1919., а далі — 1920., 1921. Батько й старший брат вийшли на еміграцію. Мати лишилась без засобів до життя з двома підростками й вічним пересліду­ванням советської влади : «Твой муж петлюровец !»

Приходить голод і злидні. Після дореволюційних до­статків дому талановитого інженера, що завжди мав від­повідальну й дуже добре платну працю — була це велика й жорстока зміна. Але до неї вже призвичаїлись всі. Київ голодував від 1917 року. І дім міністра української держави мало чим різнився від дому переслідуваної жінки петлю­рівця. Тому та зміна пройшла майже непомітно. Замість проходів з гувернанткою, прийшли проходи на Євбаз міняти . речі на хліб. Замість перфум і кокард у волоссі — прийшла нафта, щоб хоронитись від вошей і тифу. Замість гімназії — трудова школа. На місце виїздів на літо на Кавказ чи в Святі гори — прийшли виїзди за місто по картоплю, та біганина, як післанець в тій чи іншій установі, щоб щось заробити.

Але дитячі роки мають ту добру сторону, що не мається змоги роздумувати й перейматись. Все береться легко, все проходить швидко й непомітно. Так, і в найважчих умовах живеться все таки безжурно.

П'ЯТНАДЦЯТА ОСІНЬ

Ти мала димний і сосновий смак, Моя п'ятнадцята, прекрасна осінь —

писала Олена Теліга про часи, коли скінчилося її дитинство.

У сірих гнітючих обставинах підсовєтської дійсности виростало «дівчатко довгоноге» зовсім не совєтською ди­тиною. Воно не приймало науки ані історичного, ані якого-небудь іншого матеріялізму. В роках голоду, злиднів, роз­кладу й деморалізації, її ясно-карі, бездонні й проникливі очі дивились понад цим всім в далекі обрії іншого світу. Світу романтики, краси й чистоти. Брутальні пропозиції матросів продати себе замість сукенки навіть не ображали дитини — вона в своїй дитячій наївності просто не розуміла про що ходить.

Але ось приходив час прощання з дитячим світом і час прозріння, щоб побачити дійсність. Ця дійсність ще не була для дитячої душі й мозку ясною. Взагалі, все ніби було прислонене важким і їдким димом большевицького пожарища. Але «довгоноге дівчатко» таки бачило, що приходить новий світ. Замість вигоди батьківського дому, приходить тверда боротьба за існування. І ця твердість, ця жорстокість, стає домінантою сучасності!.

Парки переорані Гранатами. Альтанки в городах Києва розсипаються — починається наступ заводу, що кує зброю для відродженого московського імперіялізму. Компартія торощить все, що пахне людиною, що хоче бути собою, а не безвольним коліщатком машини державного капіталізму. Варварське ҐПУ розчавлює все, що не хоче прийняти (і то «з переконання» !) офіційно приписаних поглядів і віру­вань, опертих на матеріялізм і потреби змодернізованої та удосконаленої тюрми народів. Людина мусить стати робо­том. Богом-отцем — компартія. Богом-сином — машина. А над розложеним і кинутим у хаос маразму світом ширятиме, як Дух святий — кривавий кондор у постаті начальника ҐПУ.

Люди мають любити за «рефлексологією». Мистецтво має показати на місце «перестарілої» душі, чи «зайвої» краси, завод і електричну лямпочку та давати не проблеми, не вічні правди, а поради й заохоту до виконування і пере­виконування норм.

Такою була назовні дійсність, на яку гляділи очі підро­стаючої поетки.

Вона не знала досі, скільки загинуло людей у боротьбі з цим молохом. Не знала, як задихався Марко Антіох, що не вмів собі уявити світу без Бога. Не чула розпачливого крику зламаного світу поетки краси Ладі Могилянської : «Що ж нам робити, як ми не забули днів легендарних сміш­ної романтики»...

Не чула й не знала. Але людина й кров непокоримих лицарів степового українського Тексасу — були в ній силь­ніші за систему, що хотіла зґвалтувати її душу. Душа її розвивається своїм власним шляхом. І живе вона серед сіро-понурої дійсности — у своєму власному внутрішньому світі. У тому світі — хоч навколо їдкий дим пожарищ, виття шакалів — світить сонце. Сонце переможного життя і трем­тить живичний запах свіжого, чистого повітря соснового лісу.

Підростаюча дитина живе в чистоті, в романтиці надій і мріях про щастя. «Дівчатко довгоноге», як всі дівчата всього світу, мріє не про приписане таке чи інше досяг­нення, а про першу любов, про мужні очі лицаря. І в цих мріях у п'ятнадцяту осінь свого життя чула майбутня поетка, як її дитячі дні «втікають швидко, як малі ягнята». Але дивно : доганяти їх не хочеться. Приходить щось нове, незнане, цікавіше.

Немов рослина в соняшнім вікні, Яка неждано вигнулась стрільчасто — Я відчувала стрункість власних ніг І гнукчість рук, що хочуть взяти щастя.

Незнана радість і незнаний сум... Та радість була більша від суму.

Так з дитини народилась дівчина. Але це ще не було народження жінки, ані українки. Це ще не була любов, лише передчуття любови. Любови серця, любови до Києва, як серця України.

ПЕРЕЛОМ


Дальше існування родини «петлюрівця» в системі «найсвобіднішої в світі країни» — було неможливе. Мати рішає перебиратись з дітьми за кордон, до батька.

Доїхали потягом до Вінниці — тут контроля : куди, чого, за чим, до кого, звідки, папери, посвідки і т. д. — врешті арешт. Викрутившись з арешту, рішають далі про­биватись пішки, бічними дорогами, селами до знайомих та рідних в Кам'янці Подільському. Може допоможуть в переході кордону.

Шістнадцятилітнє дівчатко цієї весни 1923 року вперше глянуло відкритими очима на Україну, на українське село. Вперше повними молодими грудьми вдихнуло запах землі. Була чудова українська весна. Над хвилястими нивами По­ділля в бездонній блакиті неба співало радісне сонце. Висо­ко, високо, здавалось, поруч сонця, дзвенів жайворонок. Земля пахла материнськими грудьми й парувала весняним своїм потом після зимової простуди.

Це була справжня — Вона Земля. Вона — Україна з усім своїм чаром і красою. Дівчина, що народилась і зросла у великому місті, нічого не знала про село. Україна взагалі була далека для неї. Але раптом, тут серед дзвеніння жай­воронка, в мерехтінні соняшної далечіні — почулось дзве­ніння підкови і майнув вершник з чорним шликом, що мчав від Хрещатику з пістолею в руці й гукав : «Наконец опять бйом русских». Це ж звідти він прийшов був і певно під її темним покривалом спочиває по важких боях.

І промайнуло сумне обличчя князя Трубєцкого, що зі сльозами в очах казав : «Тепер скрізь тут українці». Так, тут скрізь, замість малоросіян — українці. Весна 1917 року, пробудивши землю до нового життя, пробудила й нарід український до нового життя. Україна стала дійсністю.

Тут, серед піль Поділля, у сяйві весняного сонця, голос землі промовив до Олени Шовгенівни, як колись голос Божий до Савла, що не знав Божої Правди, і зробив його найбільшим борцем за Христа. Так тут «дівчатко довго­ноге» відчуло свою землю, пережило до неї першу, неза­бутню любов.

Кожне щастя зв'язане з болем. Тут же, пізнавши свою землю, треба було з нею прощатись, її залишати. Залишати, щоб блукати по світі, одержимою любов'ю до неї, мріяти про поворот. Боротись за нього. Гнала від себе сум про­щання. Далі, далі. Вперед, на захід, туди, де батько, де брат, що пішли під прапорами боротьби за цю прекрасну землю.

Ніч переходу була по-літньому парна й як земля по­дільська — чорна. Проте большевицькі пограничники були чуйні, як пси. При самих дротах почулось —- «Стой !» і посипались постріли. Не страхом зареаґувала на стріли майбутня поетка відваги, а напруженням нервів і оп'янін­ням, яке дає боротьба. В темноті упала на дротяні загорожі. З покалічених ніг стікала кров на український чорнозем. Як перший символ їхнього взаємного пізнання й майбут­ньої нерозривности.

В польському Тарнові застала батька й центр еміграцій­ної України.

Україна — що це й яка вона ? Яке моє місце в ній ? Яке її відношення до мене ? Чому ти, Батьку, нічого не казав мені про неї, хоч сам пішов її будувати й брата мого взяв боротись за неї ?

Ці питання ставила Олена Шовгенівна собі й батькові. Батько відповідав щасливим усміхом своїх очей і словами : «Тут Україну кожен носить в серці таку, яку собі викохав, яку собі виборов у важких змаганнях зі світом і собою. І ти її знайдеш сама. Це буде важче, але зате любитимеш її більше, бо це буде дійсно твоя».

Поклик української землі в нивах Поділля пробудив в Олени Шовгенівни любов до землі її предків. Але земля, це ще не Україна. Там вона пізнала й українське село з його красою, привітністю, його завзяттям. Там побачила, як селяни зубами держать землю, як боронять її перед загарбниками. Так само, як колись перед татарином. Але село, це ще не вся Україна. В Тарнові побачила тих, що боролись за суверенність української держави. Ідейних і жертвенних борців — але й це ще не була вся Україна. Бо ж Україна, це ще не тільки земля, але й нація. А нація, це ще не тільки сучасне покоління. Нація — це мертві, живі й ненароджені, об'єднані кров'ю, минулим та боротьбою за майбутнє й сучасне. Україна, це — її історія, мистецтво, її духовість — нами відчута й пережита, та наша воля й уміння формувати й розвивати їх у майбутньому. Україна — це вогненний міт, за який боремось. Це велика живо­творча ідея, великий змаг за краще, нове, величне, майбутнє не лише нашого народу й краю, але цілого вільного від несправедливости світу.

Такої України сімнадцятилітня дівчинка не знала. Коли б стала питати у людей, то зустрілась би з різними обра­зами, сама не маючи змоги оцінити й вибрати. Лишався єдиний шлях до України — власне шукання і власна боротьба за неї. Та перед нею ще стояв шлях до власного загального формування. Стояла ще наука.

1924 року переїздять Шовгеніви до Подєбрад в Чехосло-ваччині, де батько стає улюбленим ректором Української Академії, яка таку велику ролю відіграла в українському житті, давши величезну кількість інженерів, фахівців різ­них ділянок.

Олена Шовгенівна записується на матуральні курси. Не знаючи добре української мови, маючи за собою невиста-чальну й несистематичну совєтську школу, — зробити про­тягом року матуру не було легко. Але Олена має незви­чайну пам'ять і великі здібності та поміч Леоніда Мосендза, до того ж амбіцію осягнути мету. І за рік складає мату-ральний іспит з дуже добрим вислідом. Не відпочиваючи довго, на осінь 1925 року вступає на історично-філологічний відділ Українського Педагогічного Інституту в Празі.

ГОЛОС СЕРЦЯ

Подєбради й Прага — це два найчисленніші, найживіші й найпродуктивніші українські еміграційні осередки двад­цятих років. Тут зібралось найбільше старих діячів. Тут працювала найчисленніша частина українських науковців. Тут згуртувалось найбільше активної української молоді. Та не лише актив еміграційного молодого покоління згурту­вався тут. Сюди прибували кадри найсвідомішої молоді з українських земель під Польщею, що не хотіли або не могли студіювати на польських високих школах. Період існування українських високих шкіл у Празі й Подєбрадах — це окрема сторінка в українському житті.

Тут не лише продовжували свою діяльність ті, що творили українську державу в 1917-1921 роках, як політики або робітники інших ділянок. Тут шукали бувші вояки української армії причин програної наших визвольних зма­гань. Тут критикувалось минуле, а що найважніше — тут гарячково шукали шляхів до майбутнього.

У цей вир українського життя з головою поринула Олена Шовгенівна. Не легко було їй зайняти становище до українського світу. Все ще непевно почувала вона себе, говорячи по-українськи. І як же реаґувало на це оточення ? Переважаюча більшість українського студентства (та чи тільки студентства ?). щоб приподобатись стрункій, гарній та цікавій панні, донці ректора Академії, в розмові з нею теж переходили на російську мову, хоч знали, що вона чудово розуміє і зовсім добре може говорити по-україн­ському.

Це найбільше не подобалось амбітній панні. Хотіла вона бачити в мужчин незалежність, принциповість, від­вагу, твердість і консеквентність у своїх переконаннях. Що ж це за мужчини, що цілими годинами тільки й опові­дають про свою героїчну боротьбу за Україну, а так легко під поглядом глибоких очей без потреби переходять на мову ворога ? Або ось один закоханий пише, що коли вона до вечора не відповість йому, що його кохає, він скінчить самогубством протягом ночі, а на ранок зустрічає його, як він преспокійно йде до крамниці по свіже молоко. І це мають бути лицарі, борці за український світ ? Як же ви­глядатиме світ цих лицарів ? Чи варто шукати собі місця в цьому світі, змагатись за нього ?

А ці студенти українські, що говорять про квартет з п'ятьох осіб, або не вміють вести найзвичайнішої товари­ської розмови ? Які ж вони бідні в порівнянні з російською еміграційною молоддю !

А яка сварня між українськими партіями ! Як вони не знають, на яку ногу стати. А їхні дискусії про програми, чи дати селянам по 5 десятин панської землі — якої вже, до речі, давно немає — чи по чотири з половиною ? Де провести український кордон, щоб не образити жодного із сусідів ? Як же ж все ясно у росіян ! «Росія, Росія, Росія» — єдина, велика. Хто проти цього — той ворог!

А в культурі! Оті вічні дискусії над правописом. Оті довгі й нудні наукові трактати, чи Гоголь наш, чи не наш. Оті безконечні доказування самостійности української мови. Ну й як пристати душею до такого народу й його змагань, коли тут все неясне, дискусійне, все потребує довгих, нудних «наукових» доводжень. Коли ж у інших народів все ясне й бездискусійне.

Мало це був притягаючий світ для сімнадцятилітньої дівчини, з темпераментом степовика, з уявою, яка шукала виразної опори, сильних характерів, відважних поглядів, рішучости й мужности.

Середовище українських професорів, що збирались в домі батька — не могло полонити романтичної уяви моло­денької студентки. Замолода й занадто жіноча та безпосе­редня була вона, щоб самій шукати. Хотіла середовища, що стоїть на ясній і виразній плятформі. Що знає, чого хоче, й бажане здобуває, бореться за нього. Таких людей шукала вона. І довго не знаходила.

Аж ідучи якось містом, зустріла молодого, стрункого, гладко зачісаного студента, що певним кроком, проходячи сміливо і твердо, глянув у вічі. Хто це такий ?

Другого дня на якійсь вечірці запитала вона знайомого товариша — хто це такий ?

— Студент лісового відділу, старшина української ар­мії й бандурист та співак. — Михайло Теліга, — відповів товариш. — Хочеш, познайомлю.

При знайомстві дещо змішана студентка запитала по-московськи — «Ви ґалічанін ?» Почула спокійну і тверду відповідь — «Ні, я кубанець !» Почалась звичайна розмо­ва двох молодих людей на вечірці. Олена Шовгенівна вже не забувалась і більше по-московськи не розмовляла.

Твердість поглядів чарівній денці ректора заімпонува­ла так, що кубанський козак Михайло Теліга став для неї символом молодого, невгнутого, бойового й глибокого та шляхетного українця. Захоплене серце відчуло, що це той рідний світ, за яким тужило. Світ гарний і великий, в якому для неї відтепер місце назавжди.

Це був кінець сумнівам і шуканням. Через Михайла бажаним і цікавим товариством стали — Василь Кури­ленко, Леонід Мосендз, Євген Маланюк, Микола Сцібор-ський, Юрій Дараган та взагалі те середовище, що кувало новий світогляд українського націоналістичного руху. Тут творився новий образ української духовости, тут накрес­лювались загальні зариси індивідуальности пізнішої Оле­ни Теліги.

Молоде серце промовило любов'ю до Михайла Теліги — незабаром вони одружились.

ПЕРЕОЦІНКА ЦІННОСТЕЙ

Поява «Літературно-Наукового Вістника» у Львові 1922 року була подією в українському духовому житті. Постав речник боротьби за нову українську духовість. До нього, як до магнету, стягались здорові, волеві, бойові, політич­но грамотні, мистецько повновартісні сили.

Прийшла до нього і Олена Теліга, як до цілющого джерела. Тут знайшла вона Україну, що відповідала її темпераменту і уяві. Яке ж це все було нове та ясне. Скільки тут було свіжого повітря, яким можна було дих­нути на повні груди.

Найперше тут знайшла українську духову незалеж­ність. Не малоросійсько-шараварницька просвітянщина, а повна, суверенна духовість. Не дискусія з російським нас­тупом на всіх фронтах, а боротьба з ним. Ці люди не чу­лись засконечні російським месіянізмом, а протиставляли йому ідеал Маланюкової Степової Еллади, як бастіону єв­ропейського духа проти азійської тьми.

Ці творці нової епохи нашого розвитку не переступали з ноги на ногу в обличчі наступу марксистського імперія-лізму, але протиставили йому міт боротьби за одуховлене життя української нації й світу. Ці люди не шукали ком­промісу з ворогом, а з відкритим чолом ставали на прю, завзяттям і вірою в слушність своєї справи. Та вірою, що проти наступу матеріялізму цілий світ стане разом з Украї­ною до змагань за перемогу духа, моралі та етики.

Якже ж це все було близьке й співзвучне світовідчу­ванню Олени Теліги. Те, що вона досі чула своєю жіночою та поетичною інтуїцією — тут набирало конкретних і ви­разних форм. За конкретизацію, за реалізацію цих ідеалів треба було провадити важку та затяжну боротьбу. В цій боротьбі Олена Теліга стала переконаним бійцем, крок за кроком і рік за роком все більше вибиваючись на одне з чолових місць.

Олена Теліга переносить тепер свої мрії романтичної уяви в дійсність мистецьку та політичну.

Така Україна в свідомій боротьбі за своє існування та своє нефальшоване власне обличчя захоплює її. Всі браки українського народу, що їх відбиває еміграційне жит­тя — стають тепер перед нею у зовсім іншому, новому світ­лі, їй тепер стає ясно, що ці браки —- це не стільки вина самих українців, скільки окупантів. Адже це вороги зра-бували нам нашу назву, нашу мову та обезголовили нас

— знищивши нам нашу стару провідну верству — арис­тократію та жорстокими заходами не допускаючи випле­кати нову, інтелігенцію. Адже наші внутрішні сварки та зовнішні невдачі — викликані ворогом, що сильніший за нас. Наші сумніви й змагання та шукання нашого обличчя

— це наслідок того, що нас окрадених збудили серед по­жежі, тому ми розгублені. А наша слабість — це не сором, який відчуває той, що себе занедбав. І не сором до такого слабого прилучитися, зв'язати свою долю з ним. Якраз, шляхетно зміцнювати слабого, боротись за його поворот до сил, а не тікати до сильного. Олену Телігу, як свого часу Лесю Українку, почав манити не образ тріюмфуючого пе­реможця, а завзятого, поваленого на землю переможеного, що лежачи на землі з мечем на горлі, кидає переможцеві своє горде : «Убий, не здамся !»

Таку переоцінку цінностей зробила Олена Теліга. Вріс­ши в український світ, вона творить з нього свій ідеаль­ний образ. За цей образ стає до боротьби. До цієї боротьби хоче запалити інших, хоче зформувати інших борців. Твердих, незламних, життєздатних, героїчних.

Але Олена Теліга знає, що борець, це також людина. Що сам барабан може покликати вояка на годину бою. Але там, де перед ним стоїть боротьба, розложена на де­сятиліття, на покоління — там треба виховувати характер, висталити волю. Там треба нової людини, що діє не з при­мусу, а з внутрішнього наказу. Треба людини, що свій обов'язок трактує не як важке ярмо, але як задоволення внутрішньої потреби. Що в сповненню цього обов'язку ба­чить мету свого життя та щастя. А при тому всьому за­лишається повною людиною. Не штучним доктринером, а живим, повним чоловіком з душею та тілом. Хай мужчи­на у своїй боротьбі лишається мужчиною, а жінка — жін­кою. У всіх обставинах лишитись самим собою. Бути ін­дивідуальністю.

Це «знайдення себе», свого життєвого ідеалу Олени Теліги прийшло одночасно з пробудженням її поетичного таланту. її найвищим життєвим ідеалом було : самій здій­снювати те, що проповідує. В житті втілити образ, вислов­лений у поезіях. І Олена Теліга належала до тих небага­тьох вийнятків у світі, які цей ідеал вповні осягнули.

НАРОЗСТІЖ ВІКНА

Літературним «Вірую» Олени Теліги було : життя з усіми його дарами й ударами та повний вираз цілої гами переживань і почувань творчої душі письменника. І від самого початку своєї поетичної діяльности вона визнає це «вірую» та його реалізує. Тому то її поезії дають найви­разнішу та найповнішу її сильветку, як мистця, як людини, як жінки. Знайшовши себе в націоналістичному світогляді й світовідчуванні, вона розчиняє нарозстіж вікна своєї ДУШІ.

Домінантою її духової сильветки є радість життя, ві-тальність, захоплення й воля жити та формувати те жит­тя, здобути його собі. На тлі тодішньої плаксивости й розгублености української еміграції, голос нового середови­ща був голосом відродження і голосом незламних, не по­борених, а загартованих у вогні змагань борців.

Не була це глупо-оптимістична трамтадрація, що пе-реочує дійсність. Ні! Чорні фарби сучасности бачила Оле­на Теліга. Вона чула «зловіщий брязкіт днів, що б'ються на кавалки», бачила «жах ночей, що затискають плач». Але в цій дійсності запевняла всіх : «Повір : незнане щось у невідому пору тебе зустріне радісним — живи !»

Жити, ставити чоло життю, жити повно —• ось заса­да Олени Теліги.

Усе — лише не це !

Не ці спокійні дні,

Де всі слова — у барвах однакових.

Думки, мов нероздмухані вогні,

Бажання в запорошених оковах.

«У мене дні, — каже вона, — бунтують і кричать, підвладні власним, не чужим законам». Вона не зносить сірости, невиразности. її дні «значать все не сірим, а чер­воним» — тобто виразним. Тому вона інших кличе :

Не бійся днів заплутаних вузлом, Ночей безсонних, очманілих ранків. Хай ріже час лице — добром і злом ! Хай палять серце — найдрібніші ранки !

Не будь тупим і байдужим. Будь активним.

Ти в тінь не йди.

Тривай в пекучій грі,

В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться

Тоді ти будеш борцем і переможцем.

В її поезії — молодість та радість. І то повна, розго­ниста. Бож сама вона була молода, повна життя та сонця. І так вона бачить життя. її день «жовто-червоний» і дзвінкий мов «веселий рій». Життя «іскристе і багате». «Сміх рветься джерелом на волю», а «гостра радість — стрілою вгору»...

Та вона знає, що щастя сполучене з болем. І біль її не ломить. Знає, що в житті як сум і пристрасть — спле­лися біль і радість. І її сила не слабне ніколи.

Моя душа й по темнім трунку Не хоче слухати порад, І знову радісно і струнко — Біжить під вітер і під град.

Успіхи належать до життя так само, як невдачі. Але їх треба перемагати. «Тільки тим дана перемога — хто й у болі сміятись міг». Завжди треба

Крізь біль розлук і радість стріч Йти крізь січні в теплі квітні.

Певно, життя скомпліковане. Не завжди й не все ясне — «ще не всьому зватися дано». Але треба без медитації його сприймати таким, яким воно є: «Пий же бризки, свіжі та іскристі, безіменних, радісних джерел».

Однак Олена Теліга зовсім не проповідувала пасивно­го сприймання життя, самого радіння чим-будь, без роз­бору, або покірного приймання упокорень. Вона є поеткою твердости, чести й гордости.

Я руці, що била — не пробачу, Не для мене переможний бич.

І без розбору вона життям не насолоджується. Вона любить його повноту. Вона любить всі його радості. «Не лічу слів. Даю без міри ніжність» —- каже вона, але зараз же додає: «Та там, де треба — я тверда й сувора». А зокрема сувора вона й безкомпромісова, коли йде про воро­гів її краю. Вона дає всім свої привітні усміхи, але зазначує :

О, краю мій, моїх ясних привітів Не діставав від мене жоден ворог.

Так втілювала Олена Теліга молоде українське поко­ління : життєрадісне, сильне, віддане своєму краєві.

П'ЯТИЙ ПОВЕРХ

Минули, хоч важкі, але романтичні й золоті студент­ські роки. Померла 1929 року мати й Олена Теліга з чо­ловіком, закінчивши студії, переїхала до Варшави, куди ще раніше перенеслися батьки. Приходить важка скиталь-щина. Без праці — без майбутнього. Кругом чужина й ворожість: чого шукаєте у нас ? Пощо покинули свою батьківщину ?

Безвислідне шукання праці, упокорююче випрошуван­ня права на перебування.

І невідмінно — березень чи грудень — Все те ж питання й відповідь «на днях». Все та ж потіха — «може якось буде». Все так же в мозок найгостріший цвях.

Нема чим платити за помешкання. Нема за що обідати. Нема ні звідки підтримки, потіхи. І так день за днем, місяць за місяцем. Не помічається пір року, ні погоди. Світ зовнішній майже не існує — хіба як дракон, що віч­но переслідує. Але є власний світ, світ своєї родини; є мужня рука друга - чоловіка.

Чоловік. Родина. Це український світ серед ворожої чужини. Тут живеться своїм життям. Тут б'ється серце й рветься душа до повного світу своєї Батьківчини.

І покій наш — це передпокій неба, І у казки я вірю знов і знов, Бо в хмарах місяць, мов у піні лебідь, Перепливає просто у вікно.

Жорстока дійсність повертає віру в казку. Так хо­четься жити казково. Молодість тягне уяву до Буенос-Айресу, Африки, Марокко! Але душа болить одним, од­нією мрією, однією тугою за однією казкою, що на ім'я їй — Україна.

Все удвох — з чоловіком. І справді їх покій ставав передпокоєм неба, коли на крилах туги, на крилах уяви летіти в країну мрій, якою була для них Україна. Залиті сонцем лани пшениці, розкинуті кубанські станиці, таєм­ничі комиші. Станиця Ахтирська, де отаманом його сиво­бородий батько. Розстріляні білими чи червоними, але москалями — брати. Його власна втеча перед денікінсь-кою мобілізацією в ряди Української Армії, у Київ. Нас­тупи, відступи, бої. Юнацька школа в Кам'янці Поділь­ському, охорона Головного Отамана Симона Петлюри, Овру­цька епопея і тиф. Думка ширяє над цими картинами, а уста ? Говорять чи мовчать — все одно. І він і вона ба­чать те саме : важкі змагання, криваву трагедію й най-трагічніший день 21. 11. 1921 р. перехід Збруча й дроти таборів інтернованих. Майже тим самим дротом оточені й тепер. Та ж сама безвихідність і та ж сама віра в май­бутнє.

А перед поеткою знов стають образи раненого Києва, казкового лицаря й пробудження любови до пізнаної зем­лі — у хвилину розстання.

Так, разом з чоловіком у спільній любові, у спільній тузі за Батьківщиною, живе Олена Теліга у своєму світі. Не лише поетка, але й дружина; для неї існує тільки він, у його «скарбницю я складаю скарби, які дає мені моє полуднє». І цей світ подружжя, світ любови постає в іде­альній викінченості в її поезіях, тут виливається глибока життєва філософія на вічну тему — мужчина і жінка.

її не ваблять витерті фрази про «жіночий рух», про «визволення» жінки, про «рівноправність». У нашу добу це все осягнєне. Не цікавить її «вплив» на мужчину, на справжнього мужчину не треба й не можна «впливати»; мужчина має бути міцний, коли жінка його має любити.

Голос її серця покликав її віддати свою любов Ми­хайлові. Чому ? Бо він був справжній муж, вояк і джен­тельмен. Ромео і патріот. Мрією жінки є бути супутницею чоловікові. Він її зв'язав зі собою не лише любов'ю, хо­тів її бачити не лише товаришкою свого особистого життя, але й своїх змагань. І в значній мірі через цього чоловіка стала вона не лише кохаючою дружиною, але й борцем за український ідеал. І як справжня жінка знала, що жін­ка буде такою, якою її хоче бачити чоловік, якщо цей чоловік стоїть справді високо. Тому й писала вона (в стат­ті «Якими нас прагнете»), що виховання жінки не здій­сниться через жіночі організації, а тільки через високі лети чоловіків.

Та жінка не лише пристань для відпочинку. Вона не лише сторож домашнього вогнища; вона співборець, що не жаліє дому для вищих цілей.

Що нам щастя солодких звичок У незмінних обіймах дому, — Може завтра вже нас відкличе Канонада грізного грому.

І тоді вона не хоче спокою, тоді вона в чоловікові хоче бачити «блискавок фанатичні очі, а не місяця мрій­ний спокій». Коли «прийде кликане і ждане», вона збе­ре в дорогу коханого і —

Не візьмеш плачу з собою Я плакать буду пізніш.

Любов не для того, щоб ослаблювала, щоб розніж-нювала. Любов, «мов медодайний сік» кріпитиме силу борців.

Ми ж радістю життя вас напоївши вщерть — Без металевих слів і без зітхань даремних По ваших же слідах підемо хоч на смерть !

Так з любови до чоловіка народилась у неї повна любов до його ідеалів, і Олена Теліга стала революціо­неркою.

Стале співробітництво у «Вістнику» Дм. Донцова, а врешті особисте знайомство й глибока приязнь з Донцо-вим розвивають талант Олени Теліги. Як висловився ко­лись Є. Маланюк, в розвитку свого поетичного таланту йде вона вперед семимилевими кроками. В тридцятих роках стає вона в ряді найвизначніших представників сучасної української поезії. Стає членом безконкуренційної «Вісниківської квадриги», що складається з таких імен як О. Ольжич, Є. Маланюк, Л. Мосендз, Ю. Клен, Олена Теліга. Серед поеток-сучасниць вона безконкуренційна, найталановитіша.

Вона стоїть у першому ряді бою за нове обличчя української літератури, як формуючого чинника українсь­кої революційної духовости. Проблематика її поезій все глибшає. Мистецькі форми все удосконалюються. Ритміка її вірша все урізноманітнюється. Рими стають все вишукані-ші. Поетичні образи досягають майстерности.

Загнана емігрантськими злиднями в тісну кімнату п'ятого поверху, вона духово й мистецьки підноситься на найвищі вершини. Але не замикається у своєму світі; кипить працею в політичному й суспільному житті укра­їнського осередку в Варшаві.

Працює, як учителька в школі. Бере живу участь в літературному житті. Скрізь кличе, будить, інспірує, за­хоплює, ширить ідеї українсього націоналізму. У своїй молодечості найбільш рветься до молоді. У варшавській Українській Студентській Громаді вона — постійний улю­блений гість.

Жоден відчит, жодне святкування, концерт чи зви­чайна дискусія — не відбулися без її активної участи. Студентське середовище любить її й шанує; вона -— стар­ший товариш, дорадник, учитель, але й незрівняний учас­ник вечірок та розривок.

Програми свят, стиль і проблематика культурно-ос­вітньої роботи носять її печать. Підтримує, кореґує, заохо­чує й запалює до ґрунтовности в студіях, до витривалости в праці, піддає теми. Блискучістю свого духа вказує новий підхід, показує кожну проблему в новому, цікавішому світлі.

Вона й її поезії, хоч у них не знайдете слова Україна, це дороговказ у змаганнях за перемогу української ідеї, без фальшивої патетики. Майже кожен її вірш вдаряє в патріотичну струну, кличе до готовости боротись.

Та завтра, коли простори Проріже перша сурма —

— хіба не ясно, що тут мова про архангельську сурму рішаючого бою української нації за «свій дім, свій храм» ?

«Ми весь час стоїмо на грані невідомих шляхів майбут­ніх», — хіба це не про тимчасовість нашого стану, де ми чекаємо на останній бій невгаваючого змагатись україн­ського народу?

Вона борець української революції. Вона не бойовик, не розвідник, не кольпортер, не організатор сталевої сітки українського підпілля. Але вона найгероїчніший бойовик у нападі на духові бастіони ворожого світу. Вона розвід­ник проти отрути ворожих ідей. Вона кольпортер наших ідей, що сильніші від Гранат і петард. Вона організатор духовости народу, без якої нема ні боротьби, ні перемоги.

Кожен крок у змаганнях України вона стежить і глибоко переживає. Наскок бойовиків ОУН на Городок Ягайлонський та героїзм Біласа й Данилишина •— вона відчула всією душею. Назавжди лишається для неї за­повітом чин тих, що не жаліли молодого життя, а тільки того, що не можуть для України двічі вмерти. Сама рветь­ся до чину, до організованих рядів, бо відчуває, що гріх не битись, коли інші гинуть.

А тепер наші душі і топчуть і ранять Ваші кроки останні по зимній землі

— пише вона у вірші, присвяченім героям Городка. Та організована революція ще не кличе її.

Бомба та стріли Мацейка на вулицях Варшави ще більше зближують її до рядів організованого революцій­ного руху. Працює при допомозі в'язням, ґльорифікує революційну українську боротьбу, хоч бачить всі недотяг-нення її людей та системи.

Але головною її працею й надалі залишається духова ділянка української революції. Вибухають петарди її пое­зій, які будять і кличуть, поривають і гартують, і «тис­нуть в серце вогнену печать». А вона все чуйна, чує голос землі, чує «шум незроджених поезій» і бачить несповнені мрії. Вірна змаганням народу, вірна середови­щу Борців за душу того народу, все шукає тих, що в рішаючу хвилину будуть такі ж вірні, як вона.

ЧОРНА ПЛОЩА

Бій за українську духовість чимраз більше розпалю­вався. Український націоналістичний рух щораз більше здобував позиції в українському житті. В духовій ділянці він почав перемагати. Перед вів «Літературно-Науковий

Вістник» (згодом «Вісник») Дм. Донцова. Щораз більше появлялось співзвучних органів. Національний фронт що­раз більше дужчав і набирав атракційности. Всі чорні сили реакції чулись щораз більше загроженими українсь­кою революцією. Большевицька «українізація» не могла запобігти поширенню тих же ідей в підсовєтській Україні. Большевики пробували спочатку боротись з цим проти­ставленням культурних сил «радянської» України. Але Україна є тільки одна, під якою окупацією вона не зна­ходилася б. І так дійшло найперше до «Літературної дискусії», що її вивершив М. Хвильовий своєю тезою : «Геть від Москви — лицем до Европи !» Це большевики здушили. Та джерело українського відродження не висох­ло. «Літературний Ярмарок», «Ban літе», «Молода Гене­рація», в Києві й Хархові розбудовували українську духовість так само, як «Вісник» чи «Самостійна Думка» у Львові чи Чернівцях, чи інші середовища. Тоді боль-шивики скинули рукавички й Постишев криваво розгромив усі осередки культурного життя України. Сотки учених, письменників, критиків і діячів інших родів мистецтва розстріляно або заслано.

Та цього було мало чорним силам реакції. Треба було задушити джерело, треба було знищити корінь, ядро укра­їнської духової революції.

Змобілізовано всі сили. Вся преса від права до ліва — виступила з неперебірчивою кампанією проти преси націоналістичної, її ідей та співробітників. Вживано най-підліших засобів. Не вагались вживати й провокації. Ство­рювано нові журнали, що мали називатись теж «націо­налістичними», щоб внести замішання, щоб розбити сере­довище, переманити співробітників. Цим останнім обіцю-вано золоті гори, а передовсім рекляму і «славу». Коли хтось не погоджувався — його змішувано з болотом.

Олена Теліга — діставала пропозиції, що обіцяли їй все, а не вимагали нічого, крім... відступити від середовища, в якому діяла. Але Олена Теліга була людиною великої цивільної відваги. А цивільна відвага, «це вміти сказати ні, коли від тебе вимагають сказати — так», як це пи­сала потім сама.

На всі пропозиції зійти зі свого шляху боротьби від­повідає рішучим і безкомпромісовим — ні! Лишилась вірною собі й своєму середовищу. Тоді почався наступ проти неї.

Певні кола Варшави почали бойкот. Перестали віта­тись. Почались наклепи, брехні, насміхи й образи. Хто саме, чому, за що ? Того ці «оборонці правди» не від­важувались сказати. Але її оточило коло підлоти й нена-висти. Сіра товпа карликів, що не відважувались стати з відкритим лицем, бо не мали лиця.

Сірий натовп, похмурий натовп. І не очі, а темна муть.

Ніякого противника, ніякого бою, а лише задуха.

Як же ж душно, і як же ж тісно В олив'яних кліщах облич !

Та найболючіше було те, що серед них були і вчо­рашні «приятелі», «співтовариші». Вони чули, що пішли на дорогу зради своїх ідеалів. Знали, шо вона лишилась на правильній дорозі; тим більша їх ненависть до того, хто не впав, тим завзятіше старались вони Олену Телігу поконати, щоб оправдати свою низькість, щоб упокорити свідка власного свого упадку. їх засадою було :

Не чіпати лише раба, А такого цілити в око !

Але фронт української революції був уже вистачаюче сильним, щоб підтримати співборця, товаришку.

Мужні пальці — торкнулись рук, Хиже серце забилось поруч.

Вона знов відчула себе в рядах. Ще тісніше зв'язуєть­ся зі своїми однодумцями. Ще більше чує потребу офі­ційного зв'язку з фронтом революції. Хоче бути в системі, де зобов'язує закон «всі за одного — один за всіх!», бож завжди її найсолодшою мрією було

Що задля мене хтось зуміє йти Крізь всі зневаги так, як я умію.

А вона уміла все посвятити для піддержки товариша. Чи це була її шляхетна натура, чи може атавізм тих засад товариськости, що обов'язує кожного піонера в джун­глях, голос крови її предків-піонерів, де закон побратим­ства був найвищий.

У ВОГНІ І ВИБУХАХ

Життя кружляє на вузькій межі Нових поривів, таємничих кличів.

Так прийшов рік 1938, а за ним події в Карпатській Україні. Горіння вірою у вогненну пробу сил української революції захопило Олену Телігу. Відомо було від початку, що молода Карпатоукраїнська держава скінчиться Кру-тами. Але було щось святе у тому відродженні Срібної Землі й не можна було тим не захоплюватись. Не можна було зрікатися маніфестації перед світом волі й здібнос­тей молодого руху.

Березнева трагедія 1939 року, злочинний цинізм ні­мецького й мадярського імперіялізмів, героїзм вояків Кар­патської Січі виповнювали думки Олени Теліги.

Та 1939 рік вагітний був ще більшими подіями, що в свій вир мали потягнути й Олену Телігу, виставити її на найважчу пробу та вкласти на неї корону героя.

Минали місяці в очікуванні на перелом в історії світу. У Варшаві почались цькування українців. Прийшли ареш­ти. Загально збільшилась ворожість. У трамваях чи на вулиці не бракувало ядовитих та погрозливих зауважень в бік тих, що розмовляли українською мовою. З почут­тям вищости над неопанованістю незрілого, фальшивого, перебільшеного та гістеричного патріотизму дивилась на це Олена Теліга. Ніякої заляканости, ніякої запобігливос-ти, жодного компромісу.

Аж 1. вересня 1939 p., о п'ятій годині ранку прокину­лась Варшава від гуркоту літаків, сальв протилетунської артилерії та вибухів бомб. Війна почалась. Прийшло нез­нане й таємниче. Прийшов іспит для всіх народів, для кожної одиниці. Небезпека, кожночасне марево смерти, кругом нещастя, кров і рани — вимагали від кожного по­казати своє справжнє обличчя. Не прикрите більшим чи меншим фальшом конвенансу й фрази.

Бомбардування німецькими літаками Варшави повто­рювалось на початку щоденно 15-18 разів. Горіло у всіх кінцях. Шпиталі заповнились раненими. Почалась паніка, бо фронт валився. Шостого дня війни німці відкрили вже артилерійський вогонь по варшавських вулицях, на яких копались стрілецькі рови й ставились барикади. Олена Теліга показала, що її обличчя було справжнє. Вона й тепер лишилась поеткою і сміливою, відважною, твердою людиною. При тому вона лишалась вірною собі жінкою.

Як англійський вояк, що голиться і перед боєм, вона спокійно сходила до брами (бомбосховища дім не мав), але не раніше, поки спокійно одягнула капелюх. Сухий тріск шрапнелі чи дим від вибуху Гранати або бомби вона огля­дала очима поетки, зауважуючи колір, форми диму чи велич відблиску. Не боялась нічого. «Це маю нагоду пе­ревірити себе, свої нерви. Я тішусь цією пробою. Я знаю, якою я буду, коли покличе мене фронт моєї Батьківщи­ни», — казала весь час.

Десятого дня коло німецької облоги замкнулось дов­кола Варшави. І відтепер 17 днів не вмовкав барабанний вогонь усіх родів зброї. Не можна було рушитись. Всі вулиці були закриті барикадами. Кругом горить. Скрізь чути стогін ранених і вмираючих. Блідий жах смерти покрив усі обличчя. Скрізь чулись вибухи гістерії — населення обложеного міста не видержувало нервово. Па­ніка й гістєрія уділювались найспокійнішим людям. Олена Теліга незрівняно затримувала спокій і свою усмішку, якою заспокоювала й підбадьорювала своє оточення. І сила її спокою була така велика, слова потіхи й підбадьорення такі цілющі, що оточення, яке спочатку ставилось вороже до усміхненої українки, почало її благословити, звучи добрим духом дому.

Так прийшов важкий день капітуляції та нової дійс-ности, де її шляхетність виявилась ще яскравіше.

В перших днях у Варшаві роздавали населенню для пропаганди хліб і зупу. Голоду ніякого початково не було. Населення могло само собі дати раду. Але люди просто душились коло авт, з яких німці з погордою кидали шмат­ки хліба. Олена Теліга не могла на таку погань дивитись. «Ви хочете дати заплатити собі тим хлібом за зрабовану вам державу ?» — казала полякам, що засоромлено опус­кали очі. Голосно обурювалась жінками, що вступали в приязні розмови з німецькими вояками. Польща була їй чужа й ворожа, і поляки ніколи не забували того їй при­гадувати, але не могла вона, революціонерка, дивитись на негідне поступовання.

— У 1919 році, коли німці прийшли в Україну ніби як «союзники», але стали господарями, ніколи не дозво­лила б мені мама, хоч я була дитиною, випробовувати мого знання німецької мови в розмові з окупантом.

Тодішня Варшава — це не була Варшава із серпня 1944 року. І залишатись в ній поетка не хотіла. Несподі­вано довідалась, що до Кракова прибув О. Ольжич, член

Проводу Українських Націоналістів. Ця вістка остаточно, рішила дальшу її долю.

ЗУСТРІЧ ВЕЛИКИХ

В половині грудня 1939 року, в просторій залі каварні «Фенікс» у Кракові, з-за столика піднялась висока, ху-дощава постать Олега Кандиби-Ольжича. Він, легко похи­лений, наче б хотів бути нижчим, з усмішкою ступив кілька кроків наперед, щоб привітати Олену Телігу.

— Дуже радий вас бачити, пані Олено, — промовив Ольжич, що ніколи не вживав багатьох слів. Схоплюючи одним оглядом всю постать і дивлячись м'яким, але про­низливим зором в очі, запросив сідати. Олена Теліга, що завжди швидко ставала душею кожного товариства й спрямовувала сміливо розмову на бажані собі рейки та оживляла навіть найсухішого співбесідника, цим разом бу­ла трохи змішана. Не знала, від чого почати. Не краще почував себе цим разом Ольжич, що завжди точно знав, чого хоче від співрозмовника і що має йому сказати.

Вони обоє познайомились, коли ще не були нічим, коли ще не мали жодного імени. Тепер зустрілись дві маркантні постаті української революції. Так різні ніби й рівночасно так небувало собі близькі й співзвучні.

Розмова поволі нав'язувалась. Обоє висловили здиву­вання, що зовсім не пізнають себе зі своїх зустрічей. Тоді Олена Теліга була молодою, дуже живою й цікавою дів­чиною, але позбавленою всяких глибших заінтєрєсувань. Олег Кандиба — соромливим гімназистом, що тільки мов­чав і займався акваріюмом. Тепер — вона блискуча поєтка й передова постать націоналістичного руху, а він — най­визначніший поет і член Проводу Українських Націоналіс­тів, що мав за собою свіжо перейдений етап Карпатської України.

Та як тоді вони були собі чужі й незрозумілі, так тепер — близькі й тотожні в цілях і намірах.

Слідуючі зустрічі були зовсім інші. Олена Теліга ста­ла членом ОУН і приступила до праці в культурній ді­лянці. Не треба було довгих розмов. Вони розумілись, бож віддавна йшли вже спільним шляхом. Тепер тільки закріплено формально те, що віддавна існувало фактично. І потрібне було лише устійнення зовсім конкретних справ.

Олена Теліга перебрала провідництво мистецького то­вариства «Зарево». При співпраці покійного маляра В.

Дядинюка та інших негайно розгорнула широку працю. Збирались фонди, уділювались допомоги, обговорювались проблеми творчости. Виготовлено матеріяли для літератур­ного збірника. Але реакційні сили і тут кидали колоди під ноги й не завжди вдавалось поконати перешкоди, ство­рені особистими амбіціями та еміграційною нервовістю.

Найбільшим каменем на всьому лежала рука німець­кого варвара, що не хотів допустити до розвитку україн­ського культурного життя еміграції, а ще менше граничних українських земель, які він захопив — Холмщини й Під-ляшшя. Німецький чобіт допускав лише початкові школи і все те, що могло зробити з його підвладних добрих ро­бочих коней чи волів. Тому діяльність «Зарева» зупини­лась на мертвій точці.

Вже тут Олена Теліга пізнала справжню суть націонал-соціялізму, його варварство, рафінованість, жорстокість і цілі. Бунтувалась проти цього, старалась обійти закони, але було це понад її сили, а починати відкриту боротьбу на чужій території в умовах німецько-большевицького союзу — українці не могли. Та проте для неї праці вис­тачило в тих обставинах, в тих рамках, де можна було діяти законспіровано. Виклади на вишколах організацій­ного активу давали їй величезне задоволення.

Вона ніколи не питала про рівень і кількість слухачів. Не питала, що скажуть на те, що Олена Теліга, славна письменниця, займається викладами кільком слухачам, які її певно не оцінять. Для неї важним було те, що це по­трібне. Що це служить українській боротьбі за державність. В цю працю як і в кожну, за яку бралась, вкладала всю свою душу й темперамент та талант. Блискучий промовець, перейнятий тим, що говорить, — завжди вміла передати свій запал і віру слухачам. І сталось диво, якого почат­ково не сподівалась ні вона, ні ті, що їй доручали працю : її слухачі розуміли й сприймали те, що вона викладає так, наче б вона говорила їх мовою, а не мовою найвищого позему, наче б вона думала їх категоріями, а не категорія­ми найвищими. Справді, це не легко говорити до неприго-тованої авдиторії про проблематику української культури й зміст та методи боротьби в духовій ділянці. Але її віра, її щирість і глибоке відчуття тих проблем спонтанно уді­лялось слухачам.

Крім того, вона дуже багато працювала над укладом матеріялу для виховної праці. її знання української пое­зії, її літературний смак, її вичуття потреб і шляхів пере­виховання українських мас в дусі національної революції віддавали тут неоцінимі послуги.

Та найбільш улюбленою її працею, була праця над постачанням матеріялу для боротьби ОУН на землях. Дис­кутування проблем, устійнювання напрямних — це те, що її найбільш цікавило, Але не меншу сатисфакцію да­вала їй нелегальна праця над складанням відозв, летючок, вишкільного матеріялу. Тут чулась вона в своїй стихії. Революційне підпілля, що залишалось підпіллям і на емі­грації, манило її не лише своєю таємничістю. Тут чула вона передовсім серйозність. Чула відданість і конкретність, позбавлену всякого сліду фрази й порожнього теоретизу­вання — так властивих каварняному політиканству. Тут чулась в рядах справжніх вояків підпілля. Тут панувала діловитість і точність, зумовлена напругою постійної гри зі смертю. І ніхто певно не підходив так діловито, так щиро, так віддано, ніхто не працював так точно й солідно в цій кухні підпільної боротьби на українських землях, як Олена Теліга.

Спочатку недовірливі підпільники з застереженням поставились до елегантної пані, що знана була всім як поетка й сальонова дама та ніяк не виглядала на това­ришку із законспірованої землянки, що говорить шепотом і старається нічим не впадати в око. Але швидко пере­конались, що кров від крови воюючої України є Олена Теліга, що вона обов'язковий виконавець, незамінимий то­вариш і незрівняно помисловий творець нових вартостей, її не лише почали цінити, але й любити та гордитись нею.

Найбільш гордою була вона сама. Нарешті, дійшла до того, про що здавна мріяла. До передових борців за дер­жавність. Це найважніший їх відтинок. Небезпека. Напру­женість. Тепер це визначувало спосіб її життя, її розклад дня, її лектуру й думки. Займається студіями підсовєтської дійсности. Студіює літературу, що приходить з большевії. Вивчає звіти про настрої в Україні, в Червоні армії. Пе­редумує й передискутовує методи боротьби. Шукає нових шляхів підходу до підсовєтської дійсности. Пропонує змі­ни в пропаганді, в постановці програмових питань. Словом, живе українською революційною боротьбою, сама стає воя­ком у ній, розбудовує її, поширює. Зміцнює.

ДВОПОДІЛ ТАБОРІВ

В цю атмосферу праці й товариськости, як грім з ясного неба, вдарив розкол в ОУН 1940 року. Початкова його стадія, що тривала кілька місяців, тривала в таємниці. Ольжич, що знав про це, був вірний засаді тайни й не інформував та не впливав навіть на найближчих співро­бітників, хоч часто це могло означати втрату їх бодай на якийсь час. Так ризикувати міг тільки Ольжич, для якого святим був кожен припис Організації.

Зрештою, цих кілька місяців Ольжич перебував у Пра­зі, а Олена Теліга стояла в організаційному зв'язку з людьми, з яких частина згодом відійшла від ОУН.

Важкі й болючі, прикрі й упокорюючі були ці дні, тижні, навіть місяці, що потім стали роками й протягають трагедію до сьогодні, загрожуючи майбутньому...

Збунтовані напружили всі сили, щоб її переконати в слушності свого поступовання.

Та що більше Олена Теліга придивлялась до своїх співробітників, то слабшав її запал. Адже в їх роботі не було нічого нового, чого вони не робили б при керівництві старого Проводу, ані не робили вони нічого краще. Нав­паки, не мали вони ким замінити ані Ольжича, ані Сці-борського ані Сеника. Не було нікого, хто б так (не кажучи вже про краще) міг ставити політичні справи, як Бара-новський...

Починало мучити питання : для цього варто було роз­бивати когорту ОУН ? Відповідь могла бути при чесному розумуванні лише негативна й Олена Теліга не могла під­тримувати бунт, в слушність якого не могла вірити. Крім того, приглянувшись тому середовищу, побачила, що нема там людей, які могли б провадити українські визвольні змагання й відповідати перед історією за них. Натомість, поглиблює свою приязнь зі Сціборським, зазнайомлюється із Сеником-Грибівським. Подивляє його енергію, ідейність та рішучість, а при тому його людяність і товариськість.

Прийшла весна 1941 року, що пахла не лагідністю, а важкою парністю передгрозової ночі.

Днями й ночами гриміли вулицями Кракова транспор­те війська й воєнного знаряддя, що йшли на схід. Вибуху війни між двома кривавими диктатурами — чекали з дня на день. Олена Теліга чекала в підгарячковому стані, коли два пси зчепляться в смертельному бою. Хоч бій цей ітиме на нашій території, хоч він принесе нам згарища й руїни та безчисленні жертви, але він може принести й упадок, а бодай скривавлення обох потвор, а тим самим послаблення для України їх смертельних кліщів.

Було ясно, що вибух німецько-совєтської війни вима­гатиме від нас швидкої й рішучої дії, щоб в момент замі­шання, в момент, коли новий наїздник ще не буде закрі­плений, заняти й розбудувати позиції для дальшої боротьби.

Під знаком підготовки для цього нашого наступу ми­нула весна. Ольжич ні на хвилину не спочивав. Підсумо-мував сили, розділяв, укладав пляни праці, вишколював людей своєї референтури. Він же ж мав завдання керу­вати цілістю роботи Організації на Центральних і Східніх Землях.

Культурна референтура мала, перейшовши на землі, зв'язатись там з діючими українськими націоналістичними силами й посилити боротьбу за душу народу, за зорганізо-ваність нації до боротьби за незалежність.

Олена Теліга призначена була спочатку на Львів, а потім на Київ. Жила вона в гарячці чекання на найкращий момент свого життя : на поворот до Києва, до Києва, який була залишила, як місто свого дитинства, а тепер мала прийти до нього, щоб боротись за українськість столиці України. Поза цією метою нічого її не цікавило. Краків перестав для неї існувати. Тут перебувала лише тілом, її душа була над ланами України, над Святошином і Золо­товерхим. Яким знайду його ? Як прийме він мене ? Що зроблю в ньому ? Молилась за свій успіх. Про небезпеку не думала.

ДВА ЕТАПИ

22. червня 1941 року Молотов висловив своє обурення з приводу того, що Гітлер, з яким Сталін ще недавно збирався ділити світ, напав на Совєтський Союз. Олена Теліга почала збиратись в дорогу на нелегальний перехід кордону; нелегально перейшла до Польщі, нелегально її залишала. Чоловік її ще не міг залишити Кракова — зби­ралась сама.

Коло Ярослава нелегально перейшла Сян і пішки, в другій половині липня, була вже у Львові. У Львові, який так дуже любила.

Посовєтський Львів робив жахливе враження; обдер­тий і обшарпаний, запльований і залузаний, посиланий лускою совєтської вобли. Написи в московській або в гали­цько-суздальській мові рясно перетикані свіжими написами «Hyp фір дойтче» (тільки для німців) —- так виглядала «квітуча» столиця «квітучої» і «визволеної» Західньої України. На вулицях маси жінок з молодими обличчями й сивим волоссям, тисячі заплаканих облич, що ще не за­були рідних і близьких, розстріляних большевиками. Багато зі свіжими сльозами по вже арештованих і вже катованих ґештапом. Одні «визволителі» — відійшли, другі — прий­шли...

А справжні господарі — жили нелегально, пересліду­вані, підозрілі; до них належала й Олена Теліга.

Без права на побут, без постійного помешкання, без найпотрібнішого одягу чи інших необхідних речей — жила поетка у Львові. Але вона була й революціонеркою : її цікавила лише праця, лише підготовка до завдань, що стояли перед нею в Києві.

На практиці студіює під- і посовєтську дійсність. Ви­шукує людей, які прибули в Західню Україну протягом останніх двох років, і нав'язує з ними близькі зносини. Шукає найліпшого підходу до їх понять і уявлень. Стара­ється знайти спосіб як затерти різниці, що постали про­тягом двадцяти років життя в зовсім інших світах. Все це робить, щоб бути якнайкраще приготованою до своїх зав­дань у Києві.

У всіх дискусіях на цю тему чи то зі своїми давніми співробітниками, чи з новими знайомими, які мали бути в майбутньому співробітниками, Олена Теліга була проти вживання поняття «підхід». Вона завжди чула в ньому певний присмак штучности, а всяка штучність взагалі була їй абсолютно чужа, тим більше штучність в революційній роботі.

Вона цікавилась процесами й змінами, що зайшли в Україні під час большевицької окупації, але дискутувати на тему, як маємо підійти ми до цих наших братів, вважала зайвим; її тезою було : український націоналізм — це виплив духовости українського народу, ідеї українського націоналізму — це ідеї українського народу. Комусь може бути чуже наше формулювання, але коли є спільна мета, то не є важний підхід; важне те, щоб ми були собою, тоді в спільних змаганнях зіллємось з українським материком.

Все більше і більше людей від'їздило на схід. Німець­кий окупант виділив Галичину в окремий «дистрикт» і прилучив до польської Генеральної Губернії. Між Україною і Львовом поставлено стережений кордон, але нелегаль­ний перехід кордону був для революціонерів явищем зви­чайним і це нікого не спиняло. Олена Теліга рвалась в Україну. Навіть ті, що її призначили на виїзд до Києва, весь час мали сумніви, чи мають право ризикувати такою незамінимою вартістю. З України вже приходили відомості про звірські злочини т. зв. летючих бригад — ґештапо, що з міста до міста несли смерть, вибираючи в першу чергу українських націоналістів. Крім того підносили голову чорні сили руїни й падали жертви від братньої, засліпленої, воро­гом спровокованої руки. Так в Житомирі, 31. серпня 1941 року, загинули два члени Проводу Українських Націона­лістів — незамінимі постаті української визвольної бороть­би — Омелян Сеник-Грибівський та Микола Сціборський. Тоді сумніви ще збільшились : чи мається право вживати Олену Телігу до «чорної» роботи й наражати її на всі небезпеки прифронтової смуги з воєнним хаосом і терором окупанта ?

Лише сама поетка не мала жодних сумнівів.

— Коли ми, поети, — казала вона, — пишемо про від­вагу, твердість, шляхетність посвяти й цими творами запа­люємо та шлемо на небезпеки інших, то як можемо ми самі цього не робити ? Справжня поезія — це не видумана комбінація, це виплив душі. Якже ж чутимусь я, коли піду проти своєї поезії ? Коли я загину, то знатиму й іншим покажу, що жила так, як хотіла й як повинна була жити, коли ж сидітиму в безпечнім запіллі — це вже буде зрада мене самої!

Проти цього не було жодного аргументу. Відомість про житомирську трагедію тільки збільшила її рішучість.

— Коли я тепер відтягатиму свій виїзд, то справді хтось зможе подумати, що лякають мене небезпеки; крім того — згинули наші провідники й товариші, треба вдеся­теро стільки сил, щоб їх замінити й продовжувати роботу.

Така постава замикала кожному уста; цю жінку можна було у Львові або подивляти, або ненавидіти; сперечатись ніхто не мав відваги, ніхто не осмілювався заперечувати її права здійснювати свої засади й ідеали. Навіть О. Ольжич, хоч він бачив перспективу масакри.

22. вересня 1941 року, Олена Теліга була вже в Рівному. Це «місто непривітне між волинських піль» (Є. Маланюк) було не раз переходовим етапом в поході українських виз­вольних сил на Схід і у відступах на Захід. Тут не раз перебував уряд української держави, Директорія, головний штаб української армії. Тут під простим вояцьким хрестом спочиває славної пам'яти генерал Василь Тютюнник. З Рівенщиною зв'язана й історія відомої Волинської Дивізії.

Тепер — це був найважніший переходовий пункт у транспорті на схід. Сюдою транспортувались люди, літера­тура і все інше. Приємне це місто не було. Тут поселився командуючий німецькими військами в Україні, генерал Кіцінґер. Тут вибрав собі місце осідку кривавий кат Укра­їни — т. зв. Райхскомісар — Кох. Тут містилася централя ґештапо для України й відома ще з польських часів рівен-ська в'язниця, яка все щільніше заповнювалась українськи­ми в'язнями, що час від часу були розстрілювані більшими чи меншими групами на Білій вулиці, яка згодом була свід­ком смерти десятків тисяч українських революціонерів і багатьох невинних жертв німецького терору.

В прозорі дні кривавої осени 1941 року, Олена Теліга бачила, як німці гнали полонених з фронту, пристрілюючи немилосердно тих, що не могли далі йти. Тут зібрали німці в таборах понад 50 тисяч виголоджених і виснажених бувших вояків червоної армії — переважно українців. Тут вживали їх до праці при розбиранні румовищ, а смаркаті німчуки зі «Служби Праці» забавлялись стрілянням до них. Тут бачила, як бито селян, що давали полоненим кавалок хліба; затискались зуби й п'ястуки, а серце рва­лось до боротьби за визволення з цієї єгипетської неволі.

Який біль стискав її груди, коли бачила українські внутрішні свари; коли бачила, як переслідувані українці дивляться один на другого, як на конкурента. Як гірко було згадувати, що житомирські жертви впали з братньої руки, а жертвами тими були найпередовіші борці за визволення. Тут, на переходовому пункті в Рівному, було чути, що група засліплених і на неї дивилась, як на конкурента — замість подати руку в боротьбі з жорстоким ворогом. В таких на­строях родиться її, болем писана, стаття «Братерство в народі», де вона кричить і кличе до зрозуміння святих законів крови; кличе до братерства братів по крові, до з'єднання в боротьбі за існування проти окупанта, гостро виступає проти тих, що проповідують любов до нації, а не мають любови до членів тієї нації, виступає проти фальшу, проти амбітництва, проти тих, кому бракує цивільної від­ваги зійти з неправильного шляху, хоч і бачать його неправильність.

Олена Теліга зустрічається з людьми, які переходили через Рівне. Ірлявський, Рогач, Олійник і десятки інших... людей з найрізніших ділянок організаційної праці. Усі вони відходять, по розмові з нею, ще більш скріплені, мовби відновлені у своїй вірі в слушність справи, за яку йшли на небезпеки, за яку незабаром знайшли смерть.

ПОВОРОТ


Це буде так : в осінній день прозорий, Перейдемо ми на свої дороги. ..

Таке писала поетка 1934 року, у своїй візії повороту на рідні землі. І дійсно, це був прозорий день 22. жовтня 1941 року, коли Олена Теліга по довгих роках розлуки — знову в'їздила до свого Києва. Дерева київських парків і вулиць стояли в золоті та пурпурі. Передвечірнє сонце золотило верхи церков, з яких вже давно наїздник поздирав золото. Довголітня мрія ставала дійсністю. «У ці хвилини гострі і щасливі», для неї кожен кущ і кожен камінь був сонцем радости, зголоднілі й спраглі груди пили «своє повітря гостре та іскристе». На жаль, передбачування її справджу­валось :

Та звідкись сум зловіщий вітер вишле, Щоб кинуть серце у крижаний протяг : Усе нове... І до старої вишні Не вийде мати радісно напроти.

Проїздила знайомим Святошином, але... не було знайо­мих облич; усі обличчя — сумні й замкнуті, замість радіс­ної батьківщини — почорнілі й похилені Караваївські дачі, як символ загальної опущености. Обшарпана Полі­техніка, неплеканий парк, де проходили дитячі забави. Усе не так... Усе нове...

І часто серце запалає болем, А щось гаряче аж за горло стисне, Коли над рідним, тим же самим, полем Зависне інша, незнайома пісня.

Дійсність була зовсім нова, зумовлена двадцятилітньою совєтською окупацією. «Катюша» й замкнені церкви, за­мість Хрещатика — вулиця Воровського або Фон Айхгорн­штрассе; замість жовто-блакитного — німецький прапор і невідмінне «Hyp фір дойче». На вулицях чужа мова, чуже панування в цілому місті, в цілій Україні.

Чекає все : і розпач, і образа,

А рідний край нам буде — чужиною,

бож і один і другий окупант старався еміграцію компро­метувати, і немало мав успіху.

Але Олена Теліга поверталася до Києва не для заспо­коєння змученої душі, не шукала вона тут затишної прис­тані й надхнень до сентиментальної лірики, вона була приготована на всі несподіванки. Поверталась, щоб вклю­читись у боротьбу, щоб посилити її, щоб заманіфестувати силу українських національних бойових сил, доказати, що духова соборність українського народу — це незаперечний факт; щоб дати відчути кожному окупантові невгнутість волі України до своєї незалежносте.

Не треба смутку ! Зберемось відразу, Щоб далі йти дорогою одною. Заметемо вогнем любови межі, Перейдемо у брід глибокі води! Щоб взяти повно все, що нам належить, І злитись знову зі своїм народом.

Одначе, не замикала поетка очей на небезпеки надто спішного зливання. Знала, що ворожа кислота повиїдала глибокі рани в народньому організмі. Знала, що новий окупант вже почав організувати нову п'яту колону для боротьби проти українського суверенітету, в першу чергу духового.

Було багато ворожих душ, були глибокі межі; перед революціонеркою стояло завдання: боротись з ворогом і засипати межі, поставлені ним між братами.

Завданням культурної праці з рамени Організації в Києві було заманіфестувати в духовій ділянці ідеї укра­їнського націоналізму і стати до боротьби з большевицькою та німецькою реакцією. Крім того, в загальному наступі національних сил, — показати, що націоналізм не лише протилежний большевизмові світ, але і вповні завершений, зі своїм світоглядом, світовідчуванням і своїм підходом до політичних, суспільних і культурних явищ. Крім того, необхідним було показати, що Україна — це зовсім не «німецька інтриґа», а реальність, яка бореться, за свою незалежність з кожним окупантом.

Заманіфестувати ці дві правди було настільки важним, що не можна було оглядатись на жодні жертви. Однак «заманіфестувати» — це зовсім не означає якоїсь штуч-ности. Це означає тільки, що українські сили були свідомі, що розгортання нормальної української роботи, українсь­кого життя приведе до кривавого зудару з окупантом. Можна було уникати, але не уникнути, того конфлікту, хоч в перший час. Але цілому світові треба було показати українську суверенність. Треба було захопити позиції і поборювати большевицький світ, який слушно назвав Чер-чіль «запереченням людської душі», українською позитив­ною працею.

У Києві закипіло життя. Гальмоване різними терорами, воно все ж розквітло в задушливій атмосфері прифрон­тової смуги. Не дивлячись на голод, неймовірно гостру зиму, саботажі московських агентів і провокаторів, ударів ґештапо, — оживали всі ділянки життя, від початкової школи до банків і підприємств найбільшого маштабу.

Цей період життя Києва був найвиразнішим запере­ченням усіх малоросійських дефетизмів і ворожої брехні про нас, як народ. Тут завалились всі теорії про нездібність українців до державного життя, про брак інтелігенції, про нашу анархічність, про брак організаційного хисту, карнос-ти, солідарности, національної свідомости і ще там які браки. Українська столиця оживала власними силами. Ані німці, ані москалі не допомагали; навпаки: саботували, гальмували, грабували, намагались скомпромітувати актив­ні елементи перед загалом. Коли це не вдалось — почали нищити.

Певно — труднощів не бракувало, але за кілька тижнів знищене воєнними діями й саботажами місто — мало світло лй трамваї, радіо й телефони, наладнане постачання настіль­ки, наскільки німці його не зривали. Пущено в рух школи з високими включно; кабінети й лабораторії Університету й Академії Наук почали працювати для потреб загалу. Поставлено на ноги пресу й пороблено приготування до видавання книг.

Адміністрація міста й области була готова до розв'я­зання найважчих проблем; в першу чергу до забезпечення населення харчами й паливом. Пізніший голод і холод постали лише завдяки тому, що німці заборонили організу­вати українським установам постачання харчів для таборів полонених. Німці виарештували Червоний Хрест, заборо­нили селянам довозити харчі, в наслідок чого загинули мільйони полонених жахливою голодовою смертю.

В Києві починали працювати театри й опера, готувалась до праці й київська кіностудія.

У цьому морі праці столиці України весь час присутні й активні були члени ОУН, чи то як організатори, чи як робітники, вростали вони в ґрунт і ставали необхідними; пізніша їх ліквідація потягнула автоматично ліквідацію розмаху праці.

У ділянці культурного життя, відповідний культурний орган ОУН дійсно провадив; провідні становища були здо­буті членами цього органу виключно завдяки їх індивіду­альностям, талантам, запалові та здібності до праці в тих умовах, де іншим опускались руки.

Завданням Олени Теліги було не лише пізнати нове середовище, не лише ширити в ньому націоналістичні ідеї, але й на практиці реалізувати настанови свого органу: розбудувати українську духовість, боронити її суверенність. Тому Олена Теліга, вибрана Головою Спілки Письменників, з місця приступила до праці.

В ділянці літературній застала самі згарища й руїну; майже всі відомі київські письменники були вивезені; ли­шились переважно самі пересічні, багато — сумнівної осо­бистої вартости, та молодняк, що тільки мав стати письмен­никами. На црацю Спілки не було жодних об'єктивних умов; найперше — письменники не мали чого їсти; най­гірше було з тими, що перейшли совєтські в'язниці та концтабори : ті були виснажені, хворі, надшарпані нервово, звертались до Спілки, а ця не мала жодних фондів.

Олена Теліга зорганізувала харчівню при Спілці для допомоги потребуючим. Скрізь ходить, домагається, просить, комбінує і кожен дістає якусь піддержку.

Щоб ширше реалізувати свої завдання, Олена Теліга починає редагувати літературний тижневик «Літаври». її редакція стає рівночасно творчим і виховуючим літератур­но-мистецьким середовищем. Старших ветеранів пера -— обмаль. Найбільше товпиться тут молоді. Та з цією молоддю не легка була справа. Це вже була молодь совєтського виховання. Не всі тут були з молодечим ідеалізмом чи шуканням взагалі чого-будь. Ні, було багато наскрізь про-їджених отрутою офіційного марксизму й матеріялістичної діялектики. Вони нічого не шукали. Вони з советської перейшли в німецьку дійсність і старались в ній улаштува­тись.

З літературного боку це були повні бездарності. При письменницькій бранжі (інакше цього не можна назвати — вони були ремісниками в літературі, як слюсар, токар чи швець, але не інженери, не винахідники, не творці) тримались вони, як при легкому заробітку. В Советському Союзі письменник і журналіст, як апарати і роботи пропа­ганди, були добре платні. Від них вимагають тільки одного : не бути письменником. Не мати своїх поглядів, не шукати нічого, ніякої правди, нічого не творити, а тільки клепати замовлені заклики, похвали, або лайки.

Такого роду була більшість «письменників», що при­носили твори до редакції «Літаврів». Більшість із них відразу «переорієнтувалась» і, змінивши відповідні по­няття чи імена з совєтських на німецькі, — мала готові «твори». З приємною усмішкою вони пропонували це сміт­тя «Літаврам» до друку.

Поминаючи літературну нездарність, це було пере­важно плазування і запобігання ласки у нового пана. Олена Теліга, як редактор, за кожним разом ставилась в критичне положення: відкинути такі «твори», означало мати на себе донос в ґештапо. Як голова Спілки, мусіла виступати проти такої «творчости». За це також ішли доноси в ґештапо.

Олена Теліга знала своє завдання і його виконувала, не оглядаючись на наслідки. Перше число «Літаврів» прине­сло її передову статтю — «Нарозстіж вікна», в якій кли­кала роздерти завісу задухи й припису, стати собою й відчути свою приналежність до народу, який бореться проти неволі. Підлі душі, нездарні плазуни відчули, що це проти них; вони не можуть бути вільними, бо нездібні щось дати з себе взагалі без припису. Вони всі з підлоти, як німецькі аґенти чи як большевицькі провокатори, щоб знищити українські національні сили німецькими руками, почали акцію підкопування, інсинуації та доносів.

Коло Олени Теліги, «Літаврів» та Спілки Письмен­ників зібралась вже група письмеників з іменем та молоді, що будучи справді українцями, відчували глибоко те, що голосила поетка. Так прийшов поділ на два різні табори.

Але сили були нерівні — за тьмою реакції стояв Лтлеризм і большевизм, за нами — ніхто. Ми були здані на власні сили. Вислід не далекого зудару був наперед ясний, але Олена Теліга ні хвилини не вагалась; «Літаври» число за числом кидали, мов петарди, націоналістичні ідеї. Безпе­речно, культурна ділянка, зокрема «Літаври», це був най­повніший вияв ідей українського націоналізму в практиці на землях, і тому культурний орган ОУН поніс найбільші втрати.

Німці не могли довше терпіти такого браку уваги до їх присутности й їх тенденцій зробити з України свою колонію; атмосфера в цілій Україні згущувалась, а в Києві зокрема. З кінцем листопада, німці влаштували криваву масакру в Житомирі. Там і в Радомишлі розстріляно було організаторів і багато учасників маніфестації на могилі героїв Базару. В той же час у Києві прийшов арешт, а згодом і розстріл Романа Біди та товаришів. Надходив критичний момент.

В першій половині грудня заарештовано редакцію «Українського Слова» — Івана Рогача, Оршана-Чемерин-ського, М. Олійника, Яковенка та інших. На їх місце прий­шов безличний раб, проф. Штепа. Вступаючи на трон редактора вже «Нового Українського Слова», він заявив, що його не лише завданням, але й метою є «не зробити й не допустити нічого, що могло б засмутити визволителів». Ґестапо потребувало пропаґандивних козирів для дурення людей, тому воно радо використало б і Олену Телігу; через Штепу запропоновано їй скоритись. Вона знала, що її чекає, коли відмовиться, але гордо відповіла — «Ні!». Цим спалила за собою всі мости; «Літаври» перестали виходити. Та не перестали існувати «літавристи», як називали тих, які прийняли ідеї, голошені «Літаврами». Олена Теліга залишилась у Києві і всю свою роботу переносить у Спілку Письменників.

На авторських сходинах, в приватних розмовах, далі вияснює, переконує, спрямовує, виправляє, кермує й під­бадьорює. Спілка стає у Києві бастіоном переслідуваного націоналізму : все, що українське, — гуртується тут, в цьому маленькому царстві Олени Теліги. Це царство, як і цілий Київ, можна б скорше назвати пеклом — без вогню пекельного, але з пекельним холодом і голодом. Олена Теліга живе, мов на Клондайку : жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але поетка щоденно, точно о 9. годині ранку, акуратно зачесана, елегантно вбра­на, трясучись від холоду з посинілими пальцями, але з при­вітною й підбадьорюючою усмішкою — в помешканні Спіл­ки на вулиці Трьохсвятительскій.

Це був справжній героїзм, і все для того, щоб дотримати слова своїх засад і продовжувати роботу. Тут виявилась постать Олени Теліни у всій її величі — в житті реалі­зувала свої засади до останнього.

ОСТАННІЙ АКТ

«Як не цікаво вмирати на старість від хвороби печін­ки», — казала часто Олена Теліга. «Як велично, що нам не дано тридцятого року дожить» — писав про покоління борців О. Ольжич. До цього покоління належала Олена Теліга. Належала вона до того покоління, що не тільки гарно жило, але й велично вмирало. І смерть, як останній акорд гарячого життя, як щось велике й таємниче, не могла бути не стилевою.

І в павутинні перехресних барв Я палко мрію до самого рання, Щоб Бог зіслав мені найбільший дар : Гарячу смерть, не зимне умирання.

Життя її ніколи не було спокійне, повільне; вона горіла змаганням за майбутнє, прикрите туманом невідо­мого.

Бо серед співу неспокійних днів, Повз таємничі і вабливі двері Я йду на клич задимлених вогнів — На наш похмурий і прекрасний берег.

Коли ж зійду на каменистий верх Крізь темні води й полум'яні межі — Нехай життя хитнеться й відпливе, Мов корабель у заграві пожежі.

Над рікою подій вона тепер у Києві входила на щораз вищий берег; кипіла творчою працею, формуючи душі, так наче б тепер вибачалась перед Києвом, що колись так далеко була від його болів, турбот і трагедій, наче б хотіла тепер своїй землі надолужити колись пропущене — чула в цьому велике захоплення. А майбутнє лежало покрите хмарами... Та воно її не лякало.

І ось... 9. лютого 1942 року, в життєвій мандрівці, ступила Олена Теліга на каменистий верх... І дійсно, «мов корабель у заграві пожежі» — відійшла від нас... Не вірилось, що це так: вчора, ще сьогодні була вона тут повна життя, уділюючи його іншим...

Того дня ґештапо арештувало всіх, хто прийшов в помешкання Спілки Письменників, зробивши там засідку. До години третьої пополудні були всі арештовані; нікому не було вільно вийти — ґештапо чекало на дальших гостей. Ситуація була більш як поважна, в кожному разі настрій був похоронний, лише Олена Теліна бриніла сміхом, під­бадьорювала, казала, що братиме всю відповідальність на себе, тому іншим нема чого боятись. Потім ми довідались, що додержала слова абсолютно, докладно. Голошене нею почуття і обов'язок відповідальности вона виконувала і в обличчі смерти.

По 15. годині відвезено всіх, що мали щось спільного з Управою Спілки Письменників, до ґештапо при вулиці Короленка 33. Звідти не вийшли вже ніколи : Олена Теліга, інж. Михайло Теліга, Іван Ірлявський, проф. Гупало, ред. Кошик, Василь Кобрин та Ігнатко (два останніх були ареш­товані раніше).

Чи могла Олена Теліга уникнути арешту ? Безперечно могла. Могла після арешту Рогача і товаришів виїхати з Києва. На це мала б напевно згоду Ольжича. Але вона твердо заявила : «Я вдруге з Києва не виїду». Тим більше не хотіла цього зробити тоді, коли «Нове Українське Сло­во» Штепи почало цькувати «емігрантів» і націоналістів. Казала, що не перенесла б, якби хтось міг сказати, що залишила своє становище в небезпеці.

Могла, врешті, 9. лютого не піти до помешкання Спілки й перейти на котресь з організаційних конспіра­тивних помешкань в Києві. Відомо було, що в суботу 7. лютого, в Києві заарештовано кількасот визначних інте­лігентів. Було ясно, що арешти не припиняться на цьому. І напевно не поминуть націоналістів, які були експоновані в суспільній роботі.

Всі остерігали Олену Телігу, щоб вранці 9. лютого 1942 року не йшла до Спілки. Одначе вона сказала : «На мене чекають люди. Коли я не прийду, — як це буде вигляда­ти ?» Хотіла залишитись вірною собі і йти своїм шляхом до кінця. І пішла сказавши півжартом, півповажно : «Коли мене заарештують і я загину, то знайти, що сповнила свій обов'язок до кінця і скажіть про це іншим».

В один з лютневих ранків 1942 року на коридорах в'язниці НКВД (там містилось ґештапо) при вулиці Коро-ленка ч. 33., зчинився рух. Звичайна річ : виводять чергову партію на розстріл. В келіях почули крик : «Хто вийде звідси, скажіть всім, що німці розстріляли Михайла Телігу з Кубані». Посипались удари, застукали двері і все стихло. Це був ранок, коли разом з чоловіком героїчно вмерла Олена Теліга, сповнивши свій обов'язок до кінця.

Хоч і як глухі мури в'язниці ґештапо, але героїзм Олени Теліги проходив через них; вона була впевнена в слушності справи і тому спокійна. В одній з келій знайдено напис : «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга». Зверху — Тризуб. Без гарних слів, без окликів і закликів.

«На сірім ґраніті хоробрі різьблять своє мужнє ім'я». І вона була, як ґраніт, хоч вона ж була і поетка, і жінка. Один з ґештапівців, ще перед розстрілом сказав : «Ні до чого не признається. Щоб відтяжити інших, все бере на себе». Один з катів по розстрілі признався : «Я не бачив ще мужчини, що б так героїчно вмирав, як ця гарна жінка».

Так пройшла свій каменистий шлях, крізь сонце втіхи і темінь терпіння, Олена Теліга. Як метеор перелетіла крізь життя і згасла, лишаючи вічну заграву пориву.

ОСТАННІ ДНІ ОЛЕНИ ТЕЛІГИ

Як важко братися за олівець, щоб про це писати. Як боляче, що ми так мало знаємо, або скорше — нічого не знаємо про саму смерть. Мури в'язниці НКВД при вул. Короленка ч. 33. у Києві, де містилось ґештапо, — дуже грубі. А Бабин Яр, чи інші могили, — мовчазні. І тому знаємо небагато. Але неменш важливо знати й про її перед­останні дні.

Жили ми всі, «кильтурники»*) на вул. Короленка ч. 45. Потім пані Олена з чоловіком перенеслася на Кара-ваївську (дім «Комуніста»), куди перейшов і я. Там було ще гірше.

Це був місяць листопад 1941 р. Будинок не мав печей — був пристосований до центрального огрівання. За тиж­день чи два, включили це огрівання, але почали лопати рури й огрівання виключили. Вода замерзла і почали лопати водотягові рури, отже — воду теж виключили. Згодом виключили й світло. Треба додати, що їсти не було чого. Це приблизний образ, як жила пані Олена в Києві. Але пані Олена трималась знаменито. Мало того, вона своїм дзвінким сміхом, який не покидав її, тримала інших. А тримати треба було не одного.

Пані Олена була редакторкою «Літаврів» та головою Спілки Письменників. Щодня приходили до неї десятки голодних, перемерзлих і вичерпаних письменників, крити­ків, професорів, ілюстраторів за порадою або допомогою. Допомогти майже не мала чим. Віддавала свої гроші, змага­лась за гонорари, за позики, за обіди і люди відходили потішені й підтримані душевно.

В Спілці те саме. Сидіти в помешканні, де температура не доходила вище нуля, вже було героїзмом, а ще ж треба було при тому провадити Спілку...

*) Тобто — члени Культурної Рефенрентури ПУН, якою провадив О. Ольжич.

Що таке була тодішня Спілка, про це можна б напи­сати об'ємистий том. Але коротко : письменників справжніх не було, але треба було для тих, що могли чи хотіли стати письменниками, створити середовище. Тому провадила пані Олена Спілку. На неї всі дивились як на установу офіційну, в дійсності —- це була установа нелегальна. Треба було людям з'ясувати і промовити до почуття обов'язку, до патріотичних почувань, які не завжди були. Але, мабуть, найбільше робив приклад пані Олени.

Атмосфера в Києві щораз згущувалася. В кінці листо­пада прийшли відомості про арешти й розстріли в Базарі, Радомишлі, Житомирі. Далі почали приходити відомості про масові розстріли в Чернігові й Полтаві. Київ не мусів довго чекати на чергу. Прийшов арешт і розстріл Романа Біди й товаришів. Ситуація ставала щораз виразнішою. О. Оль­жич почав готувати розконспірованих людей до виїзду. Пані Олена рішуче заявила :

— Яз Києва вдруге не виїду !

В половині грудня заарештовано Рогача, Оршана-Чеме-ринського, Олійника, Яковенка і ще кількох членів редакції «Українського Слова». На їх місце прийшов славнозвісний Штепа. Вступаючи на трон редактора «Нового Українського Слова», він заявив, що «не зробить нічого, що могло б засмутити визволителів»...

«Визволителі» — в цьому було все.

Ані «Літаври», ані Спілка, як аполітична, проти німців не виступали, але цього було мало. Треба було славословити кривавих визволителів. Панегіричні речі пані Олена рішуче відкидала. Очевидно, пішли доноси. Штепа запропонував «зміну лінії». Пані Олена відмовилася, «Літаври» пере­стали виходити. Лишилась Спілка.

Цілими днями пересиджувала там, дрижачи від холоду, бо хто не знає морозів і вітрів зими 1941/42 ? Щодня збирались десятки старших і молодших письменників.

Романчик Русов попередив мене одного разу, що на поліцію ідуть доноси, що Спілка провадить націоналістичну діяльність. «Нове Українське Слово» цькувало націона­лістів, як тільки могло. Закидали їм неймовірні речі —-крадіжі (що було красти ?), саботаж і т. д. Перед Новим Роком випустили Рогача, Оршана і Олійника з тим, що вони мають виїхати з України. Завезуть їх автобусом, що відійде десь за тиждень. Але минуло два тижні, поки їх покликали на ґештапо і сказали пакувати речі. Коли речі були спако­вані, сказано всім знову прийти до ґештапо — ще щось підписати. Пішли : Рогач зі сестрою, Олійник, Оршан з дружиною. За годину на їх помешкання приїхало ґештапо по речі, «щоб не треба було носитись», бо автобус вже від'їздить. Коли й куди вони від'їхали — досі невідомо. Ніхто їх більше не бачив. Напочатку думалось, що їх дійсно повезли до Німеччини.

Приблизно в половині січня 1942 p., виїхали з Києва деякі наші здеконспіровані люди. За ними на деякий час виїхав О. Ольжич. Пані Олена ще раз заявила, що Києва не покине.

У кінці січня 1942 p., на вул. Короленка ч. 45., арешто­вано В. Кобрина й його товариша — Ігнатка. Довірочною дорогою довідались ми, що арешт переведено на наказ большевицького провокатора Боса, що займав високе ста­новище в німецькому Генералкомісаріяті. Від тих, що поїха­ли — жодних вісток.

Так прийшло 7. лютого. Того дня заарештовано понад 200 свідомих українців. В українському Києві почалася паніка.

У суботу 7. лютого, ввечорі, в нашому будинку зустріли мене ґештапівці на сходах і питали, чи я називаюсь Данило. Було ясно, що ліквідують і решту «західників». Данило був у своєму мешканні поверхом вище, але на стук до дверей не відчинив. На другий день утік, а згодом виїхав до Кременчука, де за місяць був розстріляний.

У неділю 8. лютого, рано, стукали ґештапівці до меш­кання пані Олени. Вона не відчинила. Дверей не ломили. Треба було тікати. Пані Олена відмовилась. На інше по­мешкання перейти не хотіла, щоб не наражувати людей. Зрештою, була готова йти докінця своїм шляхом і глянути гнобителям в очі.

Тривожно пройшов день. Мені вона радила перейти на інше мешкання — я також відмовився. Ми всі, на випадок арешту, вдягли чисту білизну.

У понеділок 9. лютого, перед 8. годиною ранку, я пішов на засідання, що відбувалось на Великій Васильківській. Там ми обговорювали справу арештів. Всім нам було ясно, що арешти не випадкові, що це явна розправа з україн­ським національно свідомим активом. Постановлено перейти на конспірацію, змінити помешкання. Усталено, хто і що зізнає на випадок арешту.

Засідання тягнулось майже до год. 14. Вийшовши, я рішив негайно йти до Спілки й повідомити пані Олену про рішення. Але подорозі зайшов випадок, що врятував мене.

Зустрів я пана К. і пішов з ним в будинок Церковної Ради обговорити певні справи. Коли скінчилась розмова, вже було пізно йти до Спілки. І знов випадок, що вдруге врятував мене. Подорозі додому зустрічаю Бистрого*), що повідомляє мене : приїхав Ольжич, маю негайно йти до нього. Заходжу. Ольжич напружений, чую, що в нього дрижить кожен нерв, але панує над собою так, як тільки він це вмів.

— Пане Олеже, що у вас ?

З цього питання чую, що припускає найгірше. Опові­даю про вчорашні арешти. Він нервово схоплюється :

— Де пані Олена ?

— Думаю, дома.

— Біжіть негайно і стягніть її та інженера (чоловіка пані Олени) хоч би сюди. Ні хвилини довше не будьте дома.

Поки я вдягаюсь, він говорить наче б до себе :

— Я це відчував, але якби я це знав на кілька годин раніше !

Прибігаю додому. Двері зачинені. Стукаю, грюкаю — жодної відповіді. На сходах темно. Палю сірника й бачу, що двері забиті цвяхами. Тихо підходить до мене один із помічників кербуда й на вухо говорить, що було ґештапо, вивезло речі, запечатало помешкання, іншому помічникові кербуда дали деякі речі й він має повідомити ґештапо, якби хтось прийшов на те помешкання, або якби я вернувся додому.

У мене все похололо. Біжу до Ольжича, оповідаю. Він схопився за голову :

— Якби я знав, якби я знав !

О. Ольжич приїхав ранком того понеділка, 9. лютого, післав післанця по мене, але не знав про вчорашні арешти й не припускав, що ситуація аж така критична. Післанець мене дома не застав. Радив пані Олені не йти до Спілки. Але пані Олена заявила :

— На мене чекають люди. Я не можу не прийти тому, що боюсь арешту. Зрештою — їх також поарештують. Я не можу втікти, бо хтось міг би сказати : в небезпеці нас лишила, а перед небезпекою говорила про патріотизм і жертвенність. Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов'язок сповнила до кінця.

За годину за нею пішов її чоловік, інж. Михайло. Про

*) Ярослав Гайвас.

арешти попереднього дня знав Ірлявський. Він ранком зай­шов до місто-голови Спілки, Вінницького, і розповідав йому про це. Той до Спілки не пішов. Ірлянський пішов сам.

Ґештапо засіло в Спілці вже в неділю 8. лютого, рано. Коли в обідню пору прийшов туди д-р Володимирів, його заарештували. Але про це ми довідались аж за місяць.

Хто 9. лютого входив до Спілки (на вулиці Трьохсвя­тительській), звідти вийти не міг. Всі сходились, як зви­чайно. Коло 15. години ґештапо заявило : досить. Хто не належить до управи, або персоналу Спілки, може йти до­дому. Решту відвезли на Короленка 33. Зроблено було два вийнятки. До управи Спілки належав Юрій Музиченко і був випущений додому, не належав Михайло Теліга й був арештований.

Ті, що були того дня в Спілці, оповідали, що до 15. год. всі були фактично арештовані. У всіх був настрій похорон­ний. У всіх — але не в пані Олени. Вона, голова Спілки, і вона відповідає і за настрій. Усіх підбадьорювала, мовляв, не буде так зле. Зрештою, — я голова, я й відповідаю. Ви робити те, що я казала, або інспірувала. При тому час до часу розповідала якісь веселі безжурні речі й чути було її дзвінкий сміх.

По год. 15. їх відвезли. За кілька тижнів повиходили місцеві люди, але не вийшла Олена Теліга, інж. М. Теліга, Іван Ірлявський і проф. Гупало (автор п'єси «Справа про­курора Дальського»).

Ми з Ольжичем тієї ночі не спали. Не тому, що боялись арешту. Ми були добре законспіровані й приготовані на втечу. Зрештою, тієї ночі ми були так прибиті, що хотіли бути арештованими. Ситуація була ясна. Ольжич заявив :

— Пане Олеже, Рогач та інші не живуть. І перед нашими арештованими стоїть гола смерть. Це — рішальний момент. Карти кинені раз на завжди. Відкривається ще один фронт нашої боротьби.

Наступного дня носили ми для арештованих їжу. їжу взяли. При цьмоу ми довідалися, що пані Олена сидить в камері ч. 34., а інж. Михайло, здається, в камері ч. 49. Про Ірлявського сказали, що йому не треба, він певно й так скоро помре, але їжу й цигарки взяли. Більше — жодних відомостей.

Ольжич все наказував мені виїздити. Я категорично відмовлялвся. Одначе за три дні показалось, що зовсім нема харчів. Крім того : швидко треба було передати звіт до

Львова. Я поїхав до Рівного. До Львова вислав кур'єра, зорганізував харчі й не маючи змоги нічого вдіяти в Рів­ному, на третій день був знову в Києві. Тут довідався, що харчів більше не приймають. Значить — почалися роз­стріли.

Коли, кого й де розстріляли — невідомо. Але розстріля­ли їх у найближчих двох тижнях по арешті. Моє внутріш­нє відчуття каже, що розстріляли пані Олену вночі, над ранком 13. лютого, в п'ятницю. Доказів — жодних. Але бувають випадки в житті, коли напружені нерви стають сейсмографом. Я тоді був у стані напівпритомному, жив часто підсвідомістю і виключно нервами. Три місяці я майже не спав, хоч їздив, перемучувався, промерзав до шпіку костей. Тільки тому станові нервового напруження завдячую те, що не дістав запалення легенів. Інакше цього не можна пояснити : кілька разів їхав цілу добу на від­критому вантажному авті при ЗО ступнях морозу, в легкій шинелі і в подертих черевиках і — жодної перестуди.

Десь за три тижні виїхали ми з Києва, евакууючи тих, що не були там конечні. Я ще кілька разів був у Києві, з різних джерел пробував щось довідатися. Надаремно. Лише таке дійшло до нашого відома :

Однієї ночі, в половині лютого, над ранком, зчинився на в'язничних коридорах рух. В'язниця насторожилась. Рап­том чути крик :

— Хто вийде живим, скажіть, що ґештапо розстріляло Михайла Телігу з Кубані !

Почулись крики катів, посипались удари, загрюкотіли двері — все стихло.

Інший хтось оповідав, що в котрійсь із келій на стіні бачили видряпаний напис:

«Тут сиділа й звідси йде на розстріл Олена Теліга». Зверху — тризуб. Ось усі сліди трагедії.

Ще перед розстрілом один із ґештапівців казав про пані Олену :

— Ні до чого не признається. Щоб відтяжити інших, все бере на себе.

Поетка Олена Теліга була не лише твердою й героїч­ною в своїх поезіях, але такою ж була й у житті, і в хвили­ни смерти. Була одним із тих винятків, що своє літературне кредо реалізують в житті. Недаром один із катів висло­вився :

— Я не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка.

Так Олена Теліга чином продовжила леґенду, полу­м'яну легенду героїзму й посвяти. Завжди мріяла про те, щоб Бог послав їй «гарячу смерть, не зимне умирання». її гаряча смерть викувала ще одне звено в ланцюгу змагань української революції.

(Наш Клич», Буенос Айрес. 18.2.1949.)

ПРИМІТКИ

«На зоз Києва» (ст. 159). — Цей біографічний нарис був писаний понад тридцять років тому для Збірника «Прапори духа». Писаний під свіжим враженням воєнних подій і трагедій, тодішнім стилем, вживаючи тодішніх порівнянь і понять, що сьогодні можуть бреніти «несучасно». Але від того часу ніхто не зладив докладнішого нарису, а мені, авторові його, не вдалося знайти дальших деталів. Та й — сьогодні такий нарис, коли багато чого зблідло в пам'яті чи й забулося, міг би бути більш академічним, але передавав би атмос­феру подій слабше. Тому, також на бажання Видавців, передруко­вую його тут повністю, скоротивши хіба цитати з поезій Олени Теліги, що їх повторюють всі, хто писав про О. Телігу.

Дога народження Олени Теліги (ст. 160). — Ніколи я не бачив особистих документів Олени Теліги. Подану мною дату, взяв я з оповідань її. Завжди вона казала, що народилась того ж року, що О. Ольжич, тобто — 1907. Та тут приходить суперечність зі шкільним свідоцтвом, якого фотокопію тут подаю, яке подає дату народження : (8. вересня (ст. ст.) 1906 р. Цю дату вважаю помилковою, бож годі собі уявити, щоб у її віці О.Т. бажала себе «омолоджувати» на кілька місяців. Пощо ?


Каталог: Teliha


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка