В свому творчому рості, українська нація завжди вида­вала з себе могутні постаті, які, запустивши глибоко своє коріння в минулому, в той самий час буйно простягали свої паростки в майбутнє



Сторінка5/14
Дата конвертації16.03.2017
Розмір5.72 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Щодо до дня народження, то дуже добре пригадую, що завжди казала вона, що старша від мене «на рік без тижня». Такий рахунок дає точно — 21. липня 1907 р.

Місце народження. — Тут є аж три версії : 1. Петербурґ, 2. Есен-туки, 3. Іллінське. Годі це питання вияснити на підставі документів, хоч Іллінське має підставу в наведеному шкільному свідоцтві.

Покійна завжди подавала місцем народження Петербурґ, що по­свідчує ряд людей, які її близько знали, в тому й Євген Маланюк, який знав всю родину Шовгенових із Праги, Подєбрад та й часто зустрічався з проф. Шовгеновим у Варшаві (проф. Шовгенів, працю­ючи у відділі амеліорації варшавського міністерства сільського гос­подарства, влаштовував на деякий час на працю Євгена Маланюка, що був інженером гідротехніки).

Олена Теліга часто поверталася, сміючись, до питання місця свого народження, кажучи : «Виглядає, що батьки забули — коли і де я народилась».

Батьки вийшли на еміґрацію в різний час, але в однакових умовинах, в яких губиться все. Справу «відновлення документів» полагоджувано на підставі «свідчень свідків». У поспіху, не були перевірені ці свідчення, і нові документи виходили по-різному. По­кійна розповідала, що була плутанина між Есентуками на Кавказі й Петербурґом, доки остаточно було внесено в особисті документи місце народження — Петербурґ і дату хрещення — Есентуки. Про Іллін­ське вона ніколи, наскільки вірно пам'ятаю, не згадувала. Бувало сміялася з анахронізму : у якомусь документі було написано «Петро­град». Сміялася бож у 1907 році цієї назви не було. Була вона вве-

МАТУРАЛЬНІ КУРСИ по програмі реальних шкіл

СВІДОЦТВО

-1

мі ся ця


1

ДНЯ


(А/ л-іллЛл^........

народжен строку .. 4^o(j . <л*ь. сл*л &z>^e,cnJ\

В ^^ь*\ЛЛЛЛ/\с b<)vVW)£ . vi-л, yVVt>C^v-0^vKjVi^-lH-^ ...............................

української націоііальности, віри -vvyvcv-?>оc^cv^^t-vtf.........................

закінчили*. -wo^-vvwvC ^nj^vt' ^J^-- реальної школи на Українських Матуральних Курсах в м. Подєбрадах Чесько-Словацької Республіки

і виказа^^ такі успіхи:

ПРЕДМЕТИ

УСПІХИ


Українська мова та Історія письменства

Чеська мова

Німецька мова

Історія України

Всесвітня Історія

Географія

-О^і^іЛ^-_____

-Cys&^dl^___

I^O^Vt-__________

--

Альгебра



Геометр і я

Тригонометрія

Аналітика та доповнюючі відділи альґебри

Нарисна геометрія

Креслення

.._

-Х)^о6/і(уА,---

-С^О £\yL.--------.

Фізика

Природознавство



X е м і я

Фільософська пропедевтика



Року 1925. Mj0gjjfj$£ ІЖіЩ»

|/У/акад'емі7. у>-"~) у "Я €У "щг;.,у

Завідуючий М а т у р а лу» и м нО< У^сддц^Х/^/;^^ А .чх'1* V ^-----"V^A? І • ч



дена з вибухом війни 1914 р. Ось чому й подаю : 21. липня 1907 р. у Петербурзі.

«Останні дні Олени Теліги» (ст. 200). — Це лист до О. Лащенка, який не був датований, але з останнього уступу, що не попав до української преси, легко устійнити приблизну дату його написання.

Ось цей останній уступ :

«Ось це, Дорогий Друже, те, що можу Вам подати. Три з поло­виною років минуло від того часу. Багато інших відійшли за панею Оленою. Між ними й Ольжич. Я бачу ці дні, як сьогодні. Від мене вже не раз жадали писати на цю тему. Я сідав, пробував, починав — і не міг. І тепер ще не можу написати того так, як хотів би і мушу. Не знаю, чи доживемо дня, коли відслонять пам'ятник пані Олені з бронзи чи Граніту. Я хотів би бачити нерукотворні пам'ятники наших мистців слова. Для себе часто прошу Бога сили і вміння дати мате-ріял для цих мистців, дати сильветку її таку, як я бачу, щоб лишити образ людини, поетки, жінки, революціонерки — у всій неповторності її, як недосяжний ідеал майбутніх і сучасних поколінь».

За цим листом був писаний нарис «На зов Києва», який повто­рює дещо зі сказаного тут. Проте наводжу лист без скорочень, як документ, писаний на свіжу пам'ять.

Моєю спробою дати сильветку й був нарис «На зов Києва». Опісля я вже до цієї теми не мав змоги повернутися, поза спорадич­ними статтями в роковини смерти. Але заклик до мистців слова — залишається актуальним і маймо надію, що цей Збірник буде для них пиршим матеріялом для вичерпнішого представлення цієї по­статі. Адже живуть ще люди, що її знали, навіть знали близько, подивляли її, шанували, любили. Дай, Боже, щоб не зійшли вони з цього світу, не залишивши своїх спогадів чи оцінки !

Розсміяна й романтична, з пекучим бажанням чину, смерти за свій ідеал, — вона сьогодні тільки в буденному житті видається «несучасною». Але чи романтика В. Мороза й багатьох-багатьох інших, що так же свідомо йдуть на жертву, це не та сама «козацька кров», що кружляла в жилах Олени Теліги ? А тільки ж вони, ці нові «лицарі абсурду», можуть викресати, як казав Л. Мосендз, козацьку іскру з малоросійської вайлуватости !

До ст. 201. — Арешт І. Рогача й товаришів відбувся точно 12. грудня 1941 р.

До ст. 202. — Прізвища «Данила» не пригадую. Та це й не важливо, бож жив він напевно під псевдом.

До ст. 203. — Церковна Рада містилася в будинках Св. Софії, попри яку треба було йти до приміщення Спілки на вул. Трьохсвя­тительській.

— «Післанець» — це була незабутня Ліля, Олімпія Скорупська (померла на Фльориді). У її приміщенні часто перебував О. Ольжич, у її батьків перебували ми разом з О. Ольжичем трагічні ночі після арештів у Спілці.

Про трагічний день арешту Ліля за свіжої пам'яти писала : «В січні 1942 p., Ольжич виїздив на побачення з полк. А. Мель­ником. За час його відсутности, положення ще більше стало небез­печним. Під удар стала Спілка письменників під головуванням Олени Теліги.

«На початку лютого, Ольжич повернувся. Була 4. година ранку. Я його поінформувала про нові арешти й напруження. Він попросив негайно викликати до нього Олега Ш(туля), що мешкав разом з Оленою і Михайлом Телігами. Подорозі я зустріла Олену Телігу. Як зараз пригадую її струнку постать в темному, наче вирізьблену в соняшно-морозяному повітрі. Вона йшла до приміщення Спілки письменників. Марійка Я. і я радили їй не йти, бо була небезпека арештів. Але Олена сказала, що в хвилини небезпеки мусить бути зі своїми співробітниками. І вона пішла — пішла назавжди». (Л. Дні­прова : «Київ 1941-1942. Спогади в роковини смерти О. Ольжича. «Українське Слово», Париж, ч. 449., 18.6.1950.)

Неоднократно зустрічались ми з пані Лілею ще під час війни, коли вдалося її з малою донечкою, Зіркою, вивезти на Волинь, а й після війни. Говорили про трагічні й незабутні дні й не було в нас розходження щодо послідовности подій та приблизних дат. Тому смію твердити, що помиляється Ярослав Гайвас у розложенні дат, коли пише («В роки надій і безнадії», «Календар Альманах Нового Шляху» 1977., ст. 117-119), що О. Ольжич, прибувши до Києва в місяці лютому 1942 p., мав розмови з Оленою Телігою, намовляючи її виїздити.

Як було вже згадано вище, що потверджує в своїх спогадах У. Самчук, — О. Ольжич не хотів, щоб О. Теліга їхала «на Схід», передбачаючи небезпеки, передбачивши заздалегідь, що німці вчи­нять націоналістам криваву розправу, не мав бо жодних ілюзій щодо намірів німців по відношенні до України. Розмови про виїзд О. Теліги відбувалися в Києві неоднократно, але не могли вони відбутися в день приїзду О. Ольжича, як пригадую і я, і свідчить Л. Дніпрова (Ліля). Обидва наші спогади були писані за свіжої пам'яти й ніде не знайшов я заперечення їх.

Зраджує пам'ять Я. Гайваса, коли в тому ж спогаді він (ст. 119) пише :

«В іскристий лютневий ранок, оточені зграєю гітлерівських ка­тів, вони (Олена й Михайло Теліги) спокійно вийшли з хати. Кості їхні прийняли українська земля, а може їхній попіл розвіяний під голубим небом України».

Досі ж ніхто не заперечував, що О. і М. Теліги були арештовані не «в хаті», а в приміщенні Спілки письменників. Про обставини арешту в Спілці та умовини ув'язнення розповідав мені (та й не лише мені, а багатьом, коли повернувся до Праги) д-р Володимирів, якому вдалося вийти з тюрми ґештапо.

І О. Ольжич не виїхав «другого дня», а десь два-три тижні після арешту Олени Теліги. Перебував я тоді разом з О. Ольжичем на згаданій Я, Гайвасом кватирі Лілі, міняючи її на кватиру її бать­ків. Кількакратно приходив до О. Ольжича Я. Гайвас, що залишався у Києві. Приходив і О. Кузьмик. Разом ми обговорювали положення. Я. Гайвас, як відповідальний за Осередні й Східні Землі, устійнював з О. Ольжичем — хто залишається в підпіллі, хто має виїхати.

Два-три дні по арештах, виїхав я до Рівного, щоб передати звіт до Львова й привезти харчів. Коли я приїхав, О. Ольжич повідомив мене, що привезені харчі — зайві, передач вже не приймають. Десь за тиждень, чи 10 днів, окремим вантажником, виїхала з Києва велика група «західників» і киян (між останніми й такі, що їх краще було б залишити...) їхав і О. Ольжич, їхав і я. У Рівному були для них зроблені «ліві папери» й вони поїхали до Львова, а я залишився в Рівному та ще раз їхав до Києва. Тягнуло мене туди, як на могилу рідних і найдорожчих... Але ж і приятелів було там не мало. Домовились ми були з Ольжичем, що підвесну я подам йому до Львова «найновіші відомості». Але — на жаль — нічого нового не було. Так я і звітував йому (хоч знав він це організаційним шляхом), коли на Великдень 1942 р. прибув до Львова в товаристві М. Недзвецького.

Не во гнів нікому кажучи, ствердив я, що не було у Львові зрозуміння до пережитої трагедії. Багато хто закидав нам, що ми «не вміли повестися» у Києві. Найбільше ж закидали (в першу чергу — д-р Р. Єндик, ред. Ш.) — «як ви допустили до смерти О. Теліги». Для них, що жили в зовсім іншому світі, постава О. Теліги ніяк не була зрозуміла. Взагалі ж ми мали почуття, що прибули з розгромленого фронту й то розгромленого з нашої вини.

Ніхто бо тоді ще не думав, що розгром поширюватиметься і винними

будуть лише німці, а не ми, українці.

Це тоді О. Ольжич з гіркою посмішкою казав до мене :

— Ну що ж, друже Олеже, приймають нас тут справді мордою

об стіл...

Нічого дивного. Люди були зайняті там зовсім іншими справами. Ми ж усі, що були на «Дикому Сході», вважалися тими нерозум­ними, що робили чорну й до того ж безнадійну роботу... Так ніхто й не розумів суті жертви Олени Теліги. Тим солодше згадуються ті часи, в яких були положені жертви, що сьогодні колосяться зер­ном посіяних ідей.

СПОГАДИ I

МАТЕРІАЛИ

М. Бачгтська-Донцова

ТЕЛІГИ (Жмут спогадів)

В темряві безсонних ночей, Олена Теліга палко мріяла, щоб Бог післав їй «найбільший дар : гарячу смерть — не зимне умирання», щоб життя похитнулося і відплило, «мов корабель у заграві пожежі».

Ніхто з нас, що читали у «Вістнику» ці слова, не міг навіть подумати, що незадовго «серед співу неспокійних днів» вони стануть грізною дійсністю, що поміж «усіх ударів і дарів Господніх» призначена була Олені і Михай­лові Телігам і багатьом іншим нашим землякам найвища життєва відзнака — геройська смерть за батьківщину.

В перших місяцях 1942 року з'явився в Ковлі неспо­дівано п. Олег, поспішаючи до родини на Полісся. Прибитий і пригноблений, подав нам страшну відомість, що у Києві ґештапо арештувало і, мабуть, розстріляло Олену і Михайла Теліг. Чому ? За що ? Навіщо ? — Жахлива таємниця гні­тила нас усіх. Підгірські, Бачинські були добрі знайомі Теліг і з Варшави, і зі Львова. Пан Михайло не раз їздив до Підгірських у Ковлі, коли йому туди стелилася урядова дорога, а з моїм шваґром Самійлом вони збраталися сер­дечно. Пан Михайло мусів оповідати про визвольний рух на Кубані 1917 року, а Самійло Підгірський умів розказувати про події в Центральній Раді або на Трудовім Конгресі, членом яких був, про стан українських послів у першому сеймі. Гучний басовий регіт Самійла зливався з дзвінким сміхом п. Михайла. Весело, щедро-гостинно, по-нашому — проводили час. Романтична душа Самійла, справжнього сина волинського Полісся, втішалася кубанським степови­ком Телігою, що і в міськім, добре зшитім одязі зраджував природжену військову виправку.

Пані Олена проводила одне літо у батьків п. Олега. Це було типове поліське село над розлогим озером Тур, повне гарних краєвидів, а в селі тієї самої назви ткали чудові, з старосвітськими взорами, рушники, спідниці і запаски. Туди їздили відвідати пані Олену Підгірські, Ба-чинські і Таля Зибенко, що якраз там гостювала.

Пані Олена забажала опікуватися донею Лесі Підгір­ської, Наною Голубець, дочкою Миколи Голубця, яка від 1934 року студіювала у Варшаві, спершу в університеті, пізніше у Вищій Торговельній Школі. Пані Олена її до себе приголубила і цікавилася нею за те, що вона була талановитою ученицею відомої балерини Висоцької, себто за її дівочі мистецькі пориви. З гумором уміла пані Олена оповідати про здебільша невдалі спроби бути керівничкою і вихователькою досить самостійної та духово розгорнутої Нани. А втім, пані Олена щиро признавалася, що врешті трактувала Нану як милу, молоду, веселу гостю, що любила об'їдатися добрими тістечками, якими і пані дому, як відомо, не погорджувала. Нана оберталася в осередку студенток, головно польок, і — пещена та хухана вдома — перший раз вилетіла з родинного гнізда, стрічалася з багатьома виявами модерного життя, що були діяметрально протилеж­ні тим моральним засадам, яких навчали її в хаті. Повна розчарувань і сумнівів бігла до пані Лени виговоритися і порадитися, просто роз'яснити незрозуміле. Пані Олена на­віть скаржилася, що це не так часто буває, бо вони з п. Михайлом мають велику розвагу, коли слухають Нани-них, дещо наївних, оповідань, її журб і клопотів.

Нана вельми поважала пані Олену за те, що вона, коли прийшла потреба, працювала з п. Михайлом, заробляючи на хліб насушний : танцювала наші танки під акомпанья-мент бандури свого чоловіка. Знала, що пані Олена була довший час манекеном у великім варшавськім магазині мод, знала, що вона з болем у серці мусіла залишити учителю­вання в українській емігрантській школі, де діти любили її, як Бога. Подивляла її хист одягатися елегантно і есрек-товно, а заразом скромно. Розуміла Нана, сама учениця балетної школи, що треба було не дрібничково дивитися на життя і бути дуже певною себе, щоб ізолювати себе від впливів того великоміського мистецько-зарібкового осеред­ку. Жорстока доля не оминула і Нани. Два роки після роз­стрілу пані Олени, ґештапо розстріляло в Ковлі Нану та її чоловіка. А в половині 1943 року ґебітскомісар і штадтко-місар забили її маму, Лесю Підгірську. Ревний і тихий меценат «Вістника» Самійло Підгірський, щирий прихиль­ник «Заграви», забитий у рідному селі Любитові больше-виками літом 1945 року.

Всі наші забиті не лежать одні побіч одних у впоряд­кованих могилах, на цвинтарях і ніхто не знає, де вони поховані. Вони забиті, але не мертві. Полум'я, що горіло в їх серцях, розжарилося й палає далі вічним огнем.

Відомість про смерть Теліг повторили нам д-р Харитя Кононенко, д-р Марія Ясен і пані Людмила Івченко, що за­вітали переїздом до Ковля. Всі три пані працювали в Українському Червоному Хресті та їхали до Кракова інтер-веньювати в справі звільнення українців, полонених чер-воноармійців. Харитя Кононенко розвинула була в Рівному широку опікунську роботу над полоненими, а що Леся Підгірська, як секретар Українського Комітету в Ковлі, в тому напрямку мала вже деякі успіхи (звільнення з Холму всіх мобілізованих совєтами громадян Ковельщини числом понад шість тисяч), то могла поділитися своїми спостере­женнями. Харитю Кононенко застрелили німці, як заклад-ника міста Рівного на Волині 15. жовтня 1943 року. Жінка, тоді також розстріляного автора праць про будівництво волинських церков, інж. Леоніда Маслова, подала мені ще оці імена забитих тоді в Рівному : мати Ганна і дочка Тамара Мартинюки, дві сестри Кучевичівні, режисер і танцюрист Анатоль Довгопільський, Сергій Крижовець, Олександер Бусел, Олександер Хабінський, Олександер Обухівський, Леонід Завадський, інж. Олександер Солтис, Євген Радивил, о. Ілля Левчук і Гаврилюківна.

Першими жертвами ґештапо на Волині були розстріляні весною 1943 року : д-р Ганна з Струтинських і д-р Петро Рощинські та Юрко Черкавський, син покійного сенатора з Крем'янця.

Хоч уже по всій Україні шептали про повінь несподі­ваних арештів і хоч самих Підгірських при кінці 1941 року ледве можна було вирвати з тюрми на Монтелюпіх у Кра­кові, куди їх завезла якась летюча СС-команда, схопивши в Ковлі, хоч зморою висіла над Україною таємнича смерть голови Спілки Українських Письменників і редактора «Лі­таврів» Олени Теліги, її чоловіка та інших — живі ще думали і далі працювали для загального добра.

Ніхто ще тоді не міг знати про таємний наказ Гітлера з 7. грудня 1941 року : Людей, що наставлені вороже до нацистського режиму, треба в темряві ночі (бай нахт унд небель) арештувати й вивезти в таємниці до тюрми. Родині не можна подавати причину арешту, ані місця побуту за­арештованого. Після арешту, що його проводили ґештапо або СС, відбувався таємний суд. Але ніхто не мав права довідатися про вирок, що звичайно був смертною карою. На листах транспорту не треба було вписувати ім'я, а тільки число. Під числом арештованих подавали з рук однієї СС транспорт-команди до другої. Постріляних хоронили таємно кримінальна поліція та СС-и.

Наказ з 7. грудня 1941 року широко використовували в Україні ґештапо й цивільна влада, т. зв. Райхскомісаріят, де сиділи самі партаймани (т. зв. брунатна саранча). Вони залили Україну потоками неповинної крови її синів і до­ньок, що падали жертвою жорстокости німецького оку­панта. Одні з перших відомих жертв були Олена і Михайло Теліги.

Ще задовго перед тим, як я пізнала пані Олену осо­бисто, вже її добре знала з оповідань її приятельки, інж. Наталки Пиригової-Зибенко. Вона захоплювалася нею під кожним оглядом, як поеткою, так і людиною. В Подєбрадах був її дівочий трилистий гурт : Лена Шовгенівна, Натуся Лівицька і Таля Пирогова. Всі три талановиті й темпера­ментні студентки, що бурхливо переживали молодечі часи творчих поривів і розчарувань. Дві перші писали поезії, а третя оповідання. Найскорше почала друкуватися Н. Ліви-цька-Холодна і вона ж перша згодом видала збірку поезій, що мала прихильну оцінку. Значно пізніше почала засилати до «Вістника» свої поезії Олена Шовгенівна-Теліга. її вірші були такі життєрадісні, витесані і ядерні, що спершу дехто з читачів думав, що автор є мужчина, бо «О. Теліга» могло бути й чоловіче прізвище.

Нарешті прийшов той радісний день, коли Теліги при­їхали вперше до Львова на кілька днів. Обоє не були ще у Львові ніколи, то й розглядали його з захопленням, все підкреслюючи, що ми щасливі, що можемо жити на рідній землі. Перші відвідини склали адміністрації «Вістника» і призналися, що були дещо розчаровані. Мала одновіконна кімната в чиншовому помешканні, в будинку Наукового Товариства ім. Шевченка, не відзначалася нічим особливим, хіба тільки гарним виглядом на Гетьманські вали. Тут по­знайомилися Теліги з відданим адміністратором «Вістни­ка», Михайлом Гикавим, з яким 1940 року пані Олена покумалася, бо держала до христу його першу донечку Оленку. Мала пані Олена свої особисті зацікавлення у Львові. Хотіла конче пізнати поетів Кравцева і Антонича, та й взагалі бодай побачити всіх промінентних львівських редакторів, журналістів, письменників, поетів і митців. Зов­нішність пані Олени була така інтересна, що зацікавлення було обосторонне, а Львів, хоч був головним містом Гали­чини, все ж таки був провінцією, де кожна нова людина звертала на себе увагу.

Олена Теліга була чарівна жінка, повна індивідуальної жіночої принади. Говорила глибоким альтовим голосом і сміялася часто закотисто. Мала регулярні риси обличчя, рівний ніс, виразні уста й живі очі, що вміли кидати блис­кавиці. Була вищесереднього росту, шатинка, рівномірної будови і пристрасно любила танці. «Сьогодні кожний крок — хотів би бути вальсом»... а в життя вона входила, «як в безжурний танок». Вміла одягатися з вишуканим смаком і любила бути добре вдягненою. Була відважна й одверто висловлювала свої думки. Любила жартувати і вміла яскра­во висловлювати свої погляди на людей, не раз не без злоби. Розсипала «свою зайвину перлисто: комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх». Хворіла на легені, а по шкарлятині оглухла на одне вухо. Це каліцтво, яке вона вміла вдало закривати, зблизило нас, бо я, вельми корот­козора, з лікарськими прогнозами, що можу осліпнути, розуміла добре всі недогоди, які приносять із собою кожне каліцтво, мале чи велике. З жінками познайомила пані Олену Таля Зибенко, головно з редакторкою «Нової Хати», Лідією Бурачинською.

Подорож Теліг до Львова мала за мету зблизити пані Олені духові терени, на яких виростали й жили читачі її віршів. П. Михайло сам себе відсував на другий плян. Джентельмен старої школи, все готовий послужити своїй дамі, він брав живу участь у розмовах і все його цікавило. Він був замилуваним бандуристом, але сам ніколи не гово­рив про музику. Ніколи не приїздив з бандурою, хоч піз­ніше бував у нас частіше, ніж пані Лена, бо переїжджав через Львів службово. Хоч я оповідала йому, що бандурист Кость Місевич з Крем'янця колись зробив нам такий неспо­діваний пир : прийшов і заявив : «Хочу вам дещо заграти і заспівати». Костя Місевича теж застрілили німецькі оку­панти...

Раз якось попросили п. Михайла заграти на якімсь святі у Львові. Тоді ми почули його перший раз. Коли і я врешті поїхала до Варшави з реванж-відвідинами, на стіні, на почесному місці, висіла, прибрана стрічками, бандура. Я просила п. Михайла заграти. Пані Лена злегенька запа­леніла з радости, мабуть, і з гордістю глянула на чоловіка. «В твою скарбницю я складаю скарби» вірної душі, «де інших пристрастей рвучкі потоки її не змиють у годину бурну». Мистецьке подружжя — це широка тема сама для себе.

Пані Олена не любила сонних, спокійних буднів, що тримають у полоні солодких звичок та незмінних обіймів дому, але як безпечно і впевнено можна було жити, коли був хтось, хто постарається, полагодить справи, догляне, взагалі подумає про марні дрібниці, з яких, на жаль, скла­даються ті будні. Емігрантське життя далеко не розкішно складається, здебільшого з біганини за працею. Мистецькі виступи в нічних льокалях Варшави, побут у Біловезькій Пущі на лісових фізичних роботах, часте безробіття — все пережили Теліги дружньо. Останні роки перед війною пра­цював п. Михайло, як фахівець по розцінці дерева на за­лізничні шпали, на залізниці. З'їздив всю Польщу, Волинь і Галичину, стрічав, при різних оказіях, наших людей. Раз оповідав, як випадково гостював в одного селянина на глухій провінції і там, в упорядкованій, великій бібліотеці, знайшов гарно, в доморобне полотно оправлений, повний «Вістник». Господар захоплено вказував на теми, що його в місячнику цікавлять, і п. Михайло, що довго вже жив між чужими, з трохи неофітським запалом переконував редактора «Вістника», що він не живе на світі марно і даремно.

Коли я перший раз відвідала Теліг у Варшаві, до про­грами дня належала стріча «вістниківців». Відбулася вона на Новому Світі, в цукерні Бікля. Ми жили в готелі на Єрусалимських алеях найближче і прийшли перші. Другими були Теліги, а зараз з'явився Є. Маланюк. Прийшлося трохи чекати на Юрія Липу.

Весело проводили ми час з Телігами на дозвіллі, коли приходила нагода. Пані Лена бризкала життєрадістю, лю­била «цілим надхненням жить», хоч, а може саме тому, що життя тягло її «вогнем спокус», а вона надхненими устами пила його свіжі та іскристі бризки. Були вони у мене на традиційнім «Дмитрі» за трапезою, і Богдан Кравців з молодою дружиною, і балакучий Семен, син великого пись­менника, і Бутович, і багато інших. Пані Олена приваблю­вала всіх своєю особистістю. А коли на вечорі «Вістника» львов'яни мали нагоду, опріч відомого поета Богдана Крав­цева, пізнати ще поетів Олену Телігу і Євгена Маланюка віч-на-віч, тряслася велика заля Народнього Дому від оплесків захоплених слухачів...

Роздавала без міри жіночу ніжність, хоч там, де треба, була тверда й сувора. Лист вісниківки Олени Теліги до вісниківця Леоніда Мосендза віддає дуже вірно ту творчу атмосферу, що відзначалася у вісниківських рядах, де були «думки і серце у вогні і гостра туга у невпиннім зрості», а «дні бунтують і кричать, підвладні власним, не чужим за­конам».

Смілива, щира, відверта і безпосередня, хоч не дуже плодовита, лоетка Олена Теліга не знайшла зрозуміння у тих, що кажуть, що шукають людини. її поезію назвали «альбомною».

Тією альбомною поезією, що вийшла з «оточення про­вінційних міщухів, гімназистів і гімназисток», яку культи­вували, приміром, у нас Микола Вороний і Василь Пачов-ський, а був це «вияв великої провінціяльности цих авто­рів». Альбомна поезія нібито давала Олені Телізі «достатні запаси цнотливих алегорій і парафраз» і вони «були зв'я­зані з атмосферою дівочого будуару або фривольної розмови двох». Нібито поетичною місією Олени Теліни, за гадками критика з «Арки» (ч. 1.) Гр. Шевчука, стало визволити альбомну поезію «з вузьких меж провінційного флірту й міщанської щоденщини». Вона «виробила власний голос в українській поезії, — може не дуже великий (її поетичний розвиток обірвався, а не завершився), але вже свій».

Олена Теліга висловила гостро свій погляд на Василя Пачовського в статті, поміщеній у «Вістнику» — «Яким нас прагнете ?»...

Треба також згадати реферат, читаний у Кракові вес­ною 1941 року «Партачі життя» (до проблеми цивільної відваги). Хай собі його Гр. Шевчук перепише в свій альбом, бо там багато говориться про нього. Не це, що писане про мужність і відвагу, бо він не лицар абсурду, він і не думає воювати, а радше хитрує : то хвалить, то ганить. А головно, старається штовхнути Олену Телігу в тенета альбомної поезії, що вся, навіть у час розквіту у французькій літера­турі, пашіла сентиментальністю, фразами і солодкавими фальшивими почуваннями, які прямолінійній, безпосередній і відважній поетці були зовсім чужі. Хоч Олена Теліга в дитинстві мала ґувернанток-француженок, можливо пізні­ше вчилася ще по-французьки, але не володіла цією мовою. Я ніколи не бачила, щоб вона читала французький журнал або книжку. Отож і впливів не могло бути, бож іде про поезію XVI століття (Ронсар).

Була не плодовита, і в процесі творчости «писала тяжко», а коли потім її твори читалися «легко», то це саме й свідчить про те, що вона добре і зручно володіла поетич­ним мистецтвом. Так само днями, місяцями і роками може збирала факти для статтей, вела суперечки і розмови на потрібні теми. Треба було їх освітити з усіх сторін та глянути на дно справи, знайти істину. А потім так до скла­ду і до ладу читалося...

Пані Олена підготовляла видання своєї збірки поезій ще задовго перед останньою війною... Шкода велика, коли під­готовані пані Оленою недруковані вірші пропали. Все після її розстрілу, мене п. Олег запевняв, що вони збе­реглися. А вони напевно були. Ще в Кракові 1940. і 1941 років ми з нею не раз про цю майбутню збріку говорили; вона була готова і чекала видання. Якось не виходила і я робила їй і п. Михайлові з цієї причини докори. Перед вибухом війни це вже була актуальна справа. Чого її занед­бували ? Але пані Олена захоплювалась в Кракові літе­ратурно-організаційними справами, в які втягнув її Ольжич. Вона його дуже високо цінила, як поета, переписувалася з ним і вважала авторитетом.

Спершу хтось, мабуть д-р М. Ясен, що разом з Ганкою Якимець, яка також загинула пізніше, розгорнули були опікунчі крила наді мною, хворою і самітною тоді, оповіли мені, що Теліги переїхали з Варшави на сталий побут до Кракова. Невдовзі вони зайшли до мене, але на мої цікаві запити : чому ? що ? як ? — давали скупі відповіді. Правда, пані Лена захоплювалась, що живуть вони в осередку кипучої мистецької праці, де танцюрист і режисер Анатоль Довгопільський, також співробітник «Вістника», клеїв з аматорів якусь театральну студію. В тому мистецькому помешканні я їх відвідувала. Вони займали маленьку кім­нату, до якої треба було переходити через залю вправ. Тоді я, правда, дуже скромно мешкала на Шляку в при­ватній кімнатці, винайнятій у польки, але моя кімната була бодай фронтова, а Теліг, така сама завбільшки, як моя, до подвір'я. Із залі вправ доходив до кімнатки рівномірний стукіт вправляючих адептів танку чи ритміки. А що це були початкуючі адепти, що ще не набрали легкости, стукіт був незносний. Я почала говорити, що вони повинні дістати інше мешкання і п. Михайло потвердив мені, що він уже робить у тій справі заходи. Але як то в Кракові з приділом мешкань було, багато часу ще пройшло, аніж Теліги пере­їхали до маленького мешканнячка над нічним льколаем «Кольомбіна», поблизу Фльоріянської брами. Але й мій брат подбав у польській дільниці за помешкання і я вже мала змогу запросити гостей до себе. Приходили Теліги, забігав Єндик, жив кілька днів Самчук. Про літературу, творчість і мистецтво було багато суперечок.

Весело провели Великдень 1941 року. Десь недалеко нашого мешкання почав був працювати в деревній фірмі п. Михайло. З того часу було помітно, немов Теліги відіт-хнули. Гадаю, що вони перший час у Кракові мали грошові клопоти, хоч про це мало було розмов. Пані Олена все опо­відала про мистецький гурток «Зарево», який існував ще перед війною, а тепер був поширений на літературний і музичний. До проводу гуртка належали : Олена Теліга, Василь Дядинюк, мґр. Р. Улицький, Богдан Стебельський і Микола Бігун, що вложив багато своєї організаційної праці. Членами гуртка були : Едвард Козак, Ірина Шухевич, На­таля Мілян, Святослав Гординський, Нестор Кисілевський і багато інших. Серед відчитів замітні були Євгена Мала-нюка та й Олени — «Партачі життя».

Пані Олена, що працювала теж серед молоді, твердила, що праця та дає їй велике вдоволення. Але для мене все це звучало не дуже переконливо.

Восени 1940 року їздили Теліги до Криниці, де пані Олена мала доповідь на святі Мазепи. Гарно виголошена, небуденна змістом доповідь дуже сподобалася. Взагалі, це свято Мазепи було добре підготоване й оформлене, а молодь Криниці вложила в нього багато відданої праці. Я тоді лікувалася в Криниці і показувала Телігам стару церковцю в парку, недалеко кургавзу, німий доказ того, що все те було колись нашою власністю. Тоді познайомилися вони з багатьома цікавими людьми, а також з письменницею Га­линою Журбою, що тоді з чоловіком жила в Криниці. Пані Олену в Криниці приймали квітами і вітали дуже сердечно, що, видимо, її тішило. Гірська природа і чудове розташу­вання Криниці припали їй вельми до вподоби і вона не дивувалася, що я приходжу несподівано до здоров'я. Тоді відбулися також гучні христини у Гикавих, на яких вона була, вперше в житті, хресною мамою.

Знов у Кракові ми вибралися якось всі разом на відчит, де несподівано прелегент обстоював потребу залишити в Україні колгоспи. Спонтанно Олена зареаґувала й перша остентаційно залишила відчитову залю. За нею вийшли ми з братом і п. Михайло, д-р Ясен та ще дехто. Гаряче обу­рювалась пані Олена, гірко закидаючи галичанам, що ніколи не зуміють зрозуміти, що совети накинули власницькій Україні всякий колективізм і комунізм, і що, коли прийде нагода, треба все те, що накинули большевики. безслідно знищити. Обурюючися палко і голосно, ми забрели до «Полтави», де мила власниця пані Наталка Дубицька потішила нас правдивою кавою і найліпшими в Кракові тістечками, а заправленою очищеною ми очистилися від того несмаку, що нам дав слуханий відчит. В часах краків­ської еміграції малий і скромний льокалик «Полтава» в льосі, з мистецьким стінописом і мистецькими експонатами у вінках, збирав зчаста у себе земляцьку богемську братію. Чужинці там бували зрідка і тому можна було почувати себе, як дома. Не один вечір ми провели там з Телігами.

У Варшаві жив батько пані Олени проф. інж. Іван Шовгенів, що запопадливо допомагав Телігам в часі безро­біття і старався для п. Михайла про сталу працю. Я пізна­ла була проф. Шовгеніва в Києві 1918 року на українсько-німецьких господарських переговорах, де він був фахівцем-експертом, а я перекладачкою від міністерства торгівлі та промисловосте.

Якось при нагоді оповідала мені пані Лена, що батько її оженився вдруге з росіянкою, що там буває таке «неділи-мовське» товариство, яке вважає, що України «не бьіло, нет и не будет». Обом Телігам приходилось вести гострі політичні суперечки, які закінчилися повним товариським розривом : вони перестали взагалі туди ходити. Тільки проф. Шовгенів заходив до них, або ж вони бували на його місці праці. З тих самих причин розійшлася була пані Лена із своїм улюбленим братом.

Надійшов червень 1941 року. Р. Єндик, здається, пер­ший подав вістку, що Теліги відходять. Власне відходять (бо залізниця ще за Сяном спочатку не діяла) на рідні терени : спершу до Львова, а потім до Києва. Потвердив цю вістку п. Михайло і заявив, що вони вже пакуються.

Прощання з Телігами було смутне. Гороскопи, що їх можна було робити на будучність, були темні й таємні. Чи ж не писала пані Олена колись, що при повороті чекатиме нас, старих емігрантів, «і розпач, і образа», а рідний край нам стане чужиною ?

Щось гаряче стискало горло, бо над рідним полем не­слася «інша, незнайома пісня». Тоді, на прощання, я сиділа в їх маленькій гостинній кімнатці з роздвоєними почуван­нями : і заздрила пані Лені, що вона така відважна, і зда­валося мені, що не під силу їй буде, бо цей край нам таки чужиною став. Замало ми про нього знали, та все лише з часописів і книжок. А які ж там живі люди ? Та пані Олена в ту «гостру і щасливу хвилину» не йшла сама, але з старим і вірним приятелем п. Михайлом. Він був діловитий, зрівноважений, практичний, він вмітиме порадити й зара­дити. Глянувши на нього, скупченого і рішеного, позлітали всі мої сумніви.

І вони відійшли гуртом : спершу Олена Теліга, Улас Самчук і Олег, а пізніше п. Михайло — спершу до Львова, а потім через Рівне до Києва.

В американському часописі «Наше життя» ч. 9/IV подає пані Олена Кисілевська дату арешту Теліг днем 9. лютого 1942 року. Ще тоді був у живих Ольжич. В бель­гійському часописі «Вісті» помістив спомин про той час п. Олег. Вони були скупі й дивні. Тодішня київська дійс­ність, оперта на згадуванім законі Гітлера з 7. грудня 1941 року. Коли я при кінці 1942 року була в Києві в псевдоко-мандировці, кияни вже були злетіли з романтичних небес­них висот та, осівши міцно і твердо на землю, при кожній нагоді говорили про большевицьку провокацію. Факт фак­том, що по всіх німецьких урядах паношилися «русские девицьі-гурисьі» і гучно дзвеніла російська мова. Коли взя­ти під увагу, що ті російські дівчата були колишні комсо­молки і тягли всюди «своїх» людей, що совєтський приказ своїм людям входити в усі німецькі установи і розкладати їх з нутра, був правдоподібний, зрозумілою була глуха розпач наших київських патріотів. Бож жертвою тих, при­стосованих до німців, совєтських людий падали спровоко­вані і зденунціовані українські люди. Всюди суща неділим-ська Росія, під виглядом власівців, козаків, фольскдойчів-СС-ів, нищила вмираючу, але невмирущу Україну. Пізніше в Празі мені оповідали також леґенду про совєтську прово­кацію в редакції «Літаврів» з поданням деяких імен живу­чих, але я ще не мала змоги все перевірити, а джерело для мене замало правдоподібне, щоб про це писати.

Трудно, по літах, реактивувати розмови, які при різних нагодах провадилися, тому я перетикаю словами з віршів Олени Теліги мої спомини, бо це ж вона з них говорить, сама осяяна своїм особистим світовідчуванням і світоглядом.

Коли вона молодому приятелеві пише : «Змагайся і шукай ! Вдивляйся в очі пристрастей і зречень !» — «Тривай в пекучій грі. — В сліпуче сяйво не лякайсь дивитись» — це не порожні слова, але так вона сама жила і змагалася, все у гордість замінивши.

У вже згадуваній статті О. Кисілевської, яка дуже запобігливо зібрала відомості про пані Олену, написано, що коли всі при арешті «стурбовано похилили голови, тільки одна Олена бриніла веселим сміхом». А хіба ж Олена Теліга не написала, що можна перед смертю посмертні свічі зустрі­чати — «дивним сміхом» ? А хіба ж, кидаючи виклик чоловікам від усіх жінок, не закінчила того вірша словами :

Ми ж радістю життя вас напоївши вщерть — По ваших же слідах підемо хоч на смерть !

Наочно патетичне фінале стало пророчистим в обличчі трагічної смерти Олени Теліги. Ця чаруюча жінка, для якої життя було світлою радістю, рівноважить : зустріч — чин — екстазу — і дотик смерти на одну хвилину.

Пишучи вірш «Засудженим», не думала Олена Теліга, що їй призначено долею своїм власним життям усе там сказане досвідчити.

Ніхто не знає, де Ваші могили і чи маєте Ви тишу і спокій, всі Ви, відомі і невідомі, що загинули з рук оку­пантів, — але знаємо, що по рідному краю палають зло-віщі вогні, які запалюють наші серця на чужині.

(«Літературно-науковий вісник», річник XXXII, травень 1948,

книжка І (на чужині). РеґенсбурГ.)

Олесь Бабій

ПІСНЯ ПРО ОЛЕНУ ТЕЛІГУ

Благословенна будь країна і землиця чорноземна на берегах Дніпра ріки, де родиться, росте така, як гай, пшениця, де в давнині в степах боролись козаки,

а де ще і тепер нащадки їхні, внуки, в бій з ворогом ідуть із городів, осель, а часом і жінки хапають зброю в руки, зміняють кужелі на кріса й сталь шабель.

Запише літописець у історію, у книгу одну з таких жінок, і певно не один кобзар, поет, прославить у піснях Телігу, надхненницю борців, поетку їх дружин.

Вона в дитинстві пізнала у вітчизні красу, величність війн, повстань народніх чар, і бачила війська, що йшли під гомін пісні та сурем аж під Львів, під Крути і Базар.

Не стерпівши кайдан московських, кнута, гніту, покинула Теліга рідний край, свій дім, пішла з вигнанцями скитатися по світу, скарб спогадів несла у серці молодім,

і ген десь коло рік Велтави, Райну, Висли, на тротуарах міст в далекій чужині, родину, батьківщину згадувала в мислі та мріяла про них, і часом їй у сні,

в малій кімнаточці убогої вигнанки, приснились байраки, сади вишневі, луг, де співи солов'я вітають день, світанки, а ввечір спів дівчат лунає по селу.

Хоча в Олени все був усміх на тім личку, подібнім до облич козацьких донь і жон, Теліга у журбі не тільки вдень, а й внічку, утерши сльози з віч, спімнувши привид, сон,

гляділа в далечінь, засмучено, мрійливо,

за овид, гори, доли, й дивлячись на Схід,

аж за границю, думала тужливо :

— Ген, тамки, рідний край, там нарід мій і рід. —

Ні втіхи юности, забави дівування, труди, краса весни, ні музики тон, чар, не втихомирили терпіння, мук вигнання, й поетці кожен день був, мов хреста тягар.

Коли заграли знов у всіх краях канони, й страшний пожар війни іспалахнув, горів, біль, туга повели Телігу за кордони, на Україну, й там у хутірець батьків.

Тремтіли перли сліз утіхи привітання в очах її, коли поетка по літах журби і туги, смутку і вигнання, побачила Дніпро й сільце на берегах.

Теліги радості змінились в пекло муки, коли до міст, до сіл у грізний час війни, немов жадібні жиру і голодні круки, зліталися, ішли займанці з чужини.

На Схід ішли війська німецькі у поході, щоб на Гітлера провідника наказ ізгнобити вільні племена і народи, над ними панувать від Альп аж до Кавказ.

Побореним, слабим — усе неволя, горе, І переможець горе й рабство теж приніс ! Від Тиси по Кз'бань, по Дон і Чорне море кров ріками плила, лились потоки сліз.

У тюрмах, таборах кожнісінької днини вмирали України дочки і сини, або напасникам давали дар данини, для них зоравши і засіявши лани.

Коли у спаленій оселі на руїні помер повішений на дубі бойовик, тоді в палкій душі поетки-героїні зродився бунт і гнів, озвавсь одчаю крик :

— Той згине, хто не міг убити гадів, зміїв, оборонятися від вовчої тічні!

Любити ближнього жіноче серце вміє, та ворога жінки не вміють, ні !

Тому всім серцем я ненавиджу германців,

убити вбивників, злочинців то не гріх.

Хай Україна буде табором повстанців,

Хай зміниться в твердиню кожний наш поріг. —

На Володимирську Гору, за храм Софії ішло німецьке військо, горде від звитяг, поетка в Києві снувала пляни, мрії, про боротьбу з тим військом і про змаг.

Та всі діла Теліги, змови, вчинки, кроки слідили, знали вже лукаві вороги, й в тюремну келію вгнав поліцист жорстокий поетку, сковану в кайдани, ланцюги.

Коли вночі, у тьмі, Теліга у в'язниці гляділи з-поза ґрат на площу і на парк, чомусь згадала, що колись читала в книжці, як то кати спалили Жанну д'Арк.

І засудили так її судді злосливі:

— Щоб український нарід нас не поборов, Телігу за діла і твори бунтівливі

на росзтріл ! Кара смерти ! Кров за німців кров ! —

Світало. З келії понурим коридором, подвір'ям, сходами з пивниці-катівні Теліга скоро йшла й спокійним, гордим зором дивилася на рій ескорти, солдатні.

І нагло з-поза ґрат в'язничних у віконце заглянуло проміння соняшне й в той час подумала поетка : — Я бачу ясне сонце... Я бачу сонечко в житті останній раз ! —

Заблиснули нараз баґнетів гострі леза, зловіщо брязнула і карабінів сталь, коли до рострілу ступала поетеса, здавивши у душі, у серці, страх і жаль.

До брам окованих і по тюремних стінах,

у заґратовану пивницю, у підвал,

зов, оклик пролунав : — Нехай живе Вкраїна! —

Прокльоном відповів усміхнений капрал...

І сальва крісова відбилася луною об мур, і бачили там тільки прусаки, як жінка впала вмить убита під стіною, як з ран її плили кривавії струмки.

Найкращий буйний квіт народу, України, іскошений упав убивникам до стіп, і без хреста, і без молитви, домовини, тюремщик уночі поклав поетку в гріб.

За волю рідного свого народу, краю, їх щастя і добро в змаганні, на війні, найкращі із борців, найліпші умирають, тому й Теліга вмерла, згинула в борні.

Княгині Ольги край і спадщина нетлінні, бо в змінах всіх століть, подій і поколінь, живе в нас дух князів у кожному мужчині, а у серцях жінок живе ще дух княгинь.

II

Була така пора : зійшлась моя дорога



з Твоєю, й далі ми вже по одній путі

із Праги чеської, із города старого,

все спільно, дружньо йшли в прийдешнє у ЖИТТІ.

Коли ходила Ти до школи із книжками, чи то на прогульці у гурті учениць, ми зустрічалися, йшли разом вулицями, за Гуса пам'ятник побіля кам'яниць.

Була в ту пору теж одна така неділя, коли і Ти, і я, і Ольжич молодець плили у човнику Велтавою на хвилях за тихі заливи, скелистий острівець.

Тоді то Ти й Твій друг, вдумливий ніжний мрійник,

під ритми колихань Велтави і човна, читали вірші, що були немов лелійні квітки, які росли, цвіли на мілинах.

За мостом Карловим з доби Середневіччя, неначе в дзеркалі тремтливий силюет, Твоє чоло, лице, і Ольжича обличчя в ріці відбилися, — поетка і поет.

Вдивлялась Ти у плесо водне, то у вежі святинь і палаців у Празі, близь Градчан, коли барвисту тінь, посріблені мережі над ними постелив поранковий туман.

В той мент утілились у всю Твою істоту закоханість у світ, природу, все життя, що кликало Тебе любити насолоду хвилиною, що йде й мине без вороття.

Всміхалися до нас і сонце, й синь небесна, а пошуми вітрів, пінистих брижів, хвиль, вколисували нас, і радість безбережна нам подала пугар солодких удовіль.

Коли схилялась Ти з човна, Твої рум'янці смаглявих лиць поцілували вітерці, волосся чорних кіс чесали тій панянці, що в човнику плила із квітами в руці.

Сп'яніла захватом, в пориві втіхи, гожа, немов здійснивши всі дівочі мрії, сни, була і Ти тоді прекрасна ніби рожа, як образ юности, світанку чи весни.

Щось буйно молоде, чарівне і дівоче, являлося в Твоїх очах палких, ясних, коли привабливо всміхалися ті очі, й проміння соняшні відбилися у них.

Співали ми й нараз, коли хитався човник, то над свічадо і над лелії водяні, над лози линув ген той спів пісень любовних, і з шумом леготу зливалися пісні,

а з ритмом колихань човна і хвиль Велтави єднались ритм і тон мелодій, пісеньок. Твій сміх, Твої слова, привітливі, ласкаві, Твій кожний рух і крок — Граційні, мов танок.

І Ольжича, й мене п'янили — чар природи, пригоди й прогульки, весни краса і чар Твойого усміху, і слів Твоїх, і вроди Твоєї пишної, і дня теплінь та жар.

Коли наш човен плив, коли плескали весла, вдаряли гриви хвиль запінених, шумких, то туга і журба вигнанців наче щезла, і сум у їх серцях німів, замовк, затих.

І нам здавалося, що стежка у майбутнє уже постелиться до щастя, до добра, що жде на нас життя веселе і могутнє, розкішне, соняшне, як весняна пора.

І думав я тоді, коли вже на прощання я ніжно цілував долоні рук Твоїх : — Олена створена для щастя, для кохання, для співу, радости, для танців, для утіх !

Я згадую тепер той день, мов казку дивну, і знаю : — У тюрмі загинув Ольжич, мій друг, убили вороги й Телігу-Шовгенівну, та вічно житиме в народі їхній дух !

Із споминів моїх про Ольжича й Олену зродилась пісня ця, як родить квіти дощ, цю пісню, смутками й жалобою надхненну, складаю на Твій гріб, Олено, замість рож !

(«Овид», Чікаґо, ч. 113.; «Українське Слово» ч. 1054, 21.1.1962.)

ОЛЕНА ТЕЛІГА

Література — один із виявів духового життя суспільств, тому зміни, великі події в житті народів дають початок і змінам у письменстві. Через те революція, що закінчила добу царату й капіталізму в Росії, перша світова війна, визвольні змагання галицьких українців по упадку австрій­ського панування в Галичині знайшли свій відгомін у свого роду революції в українській літературі. Поети, письмен­ники зрозуміли, що в добу воєн, коли валяться, падають держави, королівські, цісарські престоли, годі співати лише про вишневі сади, чорні очі дівчат, солов'їв на похиленій вербі, що не пора у формах віршів наслідувати народні пісні чи вірші поетів-імпровізаторів, дилетантів, для яких одиноким учителем було «надхнення».

Нова доба вимагала нового мистецтва слова, що від­повідало б ритмові, стилеві епохи. Зродилися нові групи, школи, об'єднання письменників, нові літературні напрями — символізм, імпресіонізм, кубізм, неоромантизм, неокля-сицизм. Хоча в тих «ізмах» було чимало банального, навіть дурного, блазенського, як — наприклад — вірші деяких футуристів, хоча українські модерністи часто наслідували російських модерністів, все ж серед українських поетів тієї доби були й справжні творці, що вміли знайти нові засоби для вияву своїх почувань, ідей, і внести в літературну скарбницю великі цінності, як, наприклад, твори Максима Рильського і Миколи Бажана.

Повоєнних і пореволюційних поетів, письменників мож­на поділити на три групи : група мистців слова, які оста­лися в совєтській Україні, жили й творили під впливами большевицької дійсности; друга група — поети й письмен­ники західньої України, що опинилися в польській державі і що мали все ж більший контакт із західньою Европою та її літературою, як совєтські письменники; і третя група — поети і письменники, що, як учасники визвольної війни чи діти тих учасників, були політичними емігрантами в західньоевропейських державах. До цієї третьої групи українських поетів належали Олена Теліга і Олег Ольжич...

В Чехо-словацькій республіці, емігрантка Олена увій­шла в українське середовище, вчилась у школах із україн­ськими гімназистами, потім студентами, емігрантами зі Східньої й Західньої України, познайомилась із україн­ськими поетами, письменниками Олександром Кандибою, Євгеном Маланюком, Юрієм Дараганом, Олексою Стефа-новичем, Борисом Гомзином і під їх впливом формуючи свій світогляд, стала українською націоналісткою.

Українська еміграція жила тоді свіжими споминами про недавню збройну боротьбу за волю України, надіями на скорий поворот зі зброєю в руках, і ті спомини, надії, щоденні розмови про українську армію — виховували в патріотичному дусі дочку Шовгеніва.

Молодість перемагає всі труднощі та прикрощі життя, молодість — це чарівниця, що вміє перетворювати й терня в квіти й ними устелювати собі дорогу, тому хоч Олена Шовгенівна жила в чужому краю, вона була тоді втіленням оптимізму, життєрадости, безжурности. Українці-еміґранти називали цю поетку-студентку «пупількою української еміграції», бо вона завжди і всюди всміхалася усміхом любови до світу, до сонця, і сама була як сонце, що обда­ровує своїм промінням усі живі істоти, добрі і злі.

Все ж один раз найближчі знайомі, приятелі бачили Олену Шовгенівну сумну, заплакану. Тоді був сонявший травневий ранок. Олена Шовгенівна, як звичайно щодня, чекала на пероні стації на поїзд. Один студент купив у кіоску чеську газету і, показуючи її Сірополкові, прочитав на першій сторінці заголовок : «Генерал Петлюра вбитий у Парижі».

Старенький батько дружини Симона Петлюри, Сіропол-ко, вхопився руками за сиву голову, розплакався, як дитина і закричав : «Ні, то не може бути, щоб хтось убив Петлюру ! То якась помилка !». По личку Олени Шовгенівни покоти­лись рясні сльози.

Минали дні за днями, роки за роками, час гоїв рани, примушував поетку думати про своє майбутнє. На одному концерті Олена Шовгенівна познайомилась зі студентом-бандуристом Михайлом Телігою, за якого пізніше вийшла заміж. Новоженці виїхали до Варшави.

У столиці Польщі чоловік поетки працював як архі­тект *). Час від часу Олена приїжджала до Львова, нав'я­зуючи зв'язки з українськими письменниками, журналіста­ми, головно співробітниками журналу «Вісник» та його редактором, д-ром Дмитром Донцовом. Одного року пере­була вона літо в Карпатах на Гуцульщині. Кілька разів гостювала на Волині в домі посла Підгірського і його жінки Лесі **), колишньої дружини письменника Миколи Голубця, яку німці розстріляли потім разом з її дочкою ***).

Вибух другої світової війни застав Олену Телігу у Варшаві. Поетка пережила бомбардування польської сто­лиці, часи голоду і злиднів. По якомусь часі опинилась вона в Кракові.

Коли почалася німецько-совєтська війна, Олена Теліга, гнана тугою за батьківщиною, окрилена надією побачити рідний край, виїхала до Львова, а звідтам до Києва. Так здійснила вона свою мрію, леліяну упродовж сімнадцятьох років скитання по чужих краях, мрію, з якої колись зро­дився вірш цієї поетки, про щастя повороту вигнанця до вітчизни.

Вернувшись із чужини до рідного краю, Олена Теліга справді злилась зі своїм народом. Вона побачила і боляче відчула, що той нарід поневолений, бо німецька армія прий­шла в Україну, щоб обернути її в колонію, в життьовий простір для германської раси.

У добу терору, коли в Україні зударилися дві могутні сили — німецька й московська, в добу масових розстрілів, скритовбивств, поетка Олена Теліга розвинула в Києві широку громадську і політичну діяльність, зорганізувала культурно-освітнє товариство українських жінок ****) і Спілку Українських Письменників. Як голова тієї Спілки, редагувала журнал «Літаври», в якому, не лякаючись погроз німецьких можновладців та їхніх українських при­служників, в статті «Нарозстіж вікна» та в інших статтях ширила ідеї українського націоналізму...

* *

*) Явна помилка : М. Теліга був інженером-лісовиком і працю­вав за фахом у лісовому департаменті Польських державних заліз­ниць.



**) Помилка : О. Теліга добре знала Підгірських, але у них на Волині ніколи не була.

***) Пані Підгірська була застрілена одночасно з дочкою, але не разом. її застрілив Ковельський ґебітскомісар, таки в подвір'ї будинку, де вона працювала перекладачкою.

♦***) Такого товариства у Києві в ті роки не було.

Навіть у творах Олени Теліги можна знайти доказ, що вона рішила віддати все своє життя боротьбі за волю наро­ду. Смерть Олени Теліги під мурами тюрми *) — то якесь, долею призначене, характером зумовлене, органічно виросле завершення трагічного життя революціонерки, письменниці, яка палала не лише любов'ю до краси слова, мистецтва, але й жадобою чину, великих діл, боротьби і посвяти. Олену Телігу провадила по дорозі життя туга за героїчним.

У кількох віршах Олени Теліги проявилося навіть якесь прочуття, передбачування, що на неї чекає смерть у боротьбі, у в'язниці. У вірші «Засудженим» писала вона такі слова:

. . . Над могилою вашою тиша і спокій, Та по рідному краю — зловіщі вогні. І піти по слідах ваших скошених кроків Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.

І авторка цього вірша справді пішла по слідах в'язнів і героїв, і вночі, спокійно, тихо вибиралася вмерти за волю свого народу.

З прагнення боротьби та з почуття можливого загину в тій боротьбі зродились і строфи віршів «Напередодні», «Мужчинам» і інші.

З туги за героїчним життям, з прагнення боротьби наро­дились і публіцистичні твори тієї поетки. У статті «Прапори духа» Олена Теліга писала: «Українська нація потребує твердих людей, що вміють жити, творити і вмирати для своєї батьківщини».

У статті «Партачі життя» вона висловила переконання, що Україну може врятувати тільки новий тип українця, який не партачить і не марнує життя, але творить із нього мистецький твір, підкорює його й присвячує великим цілям, ідеалам і вміє бути безкомпромісовим, непохитним у бо­ротьбі за здійснення тих ідеалів. Олена Теліга щораз більше усвідомлює собі, що плем'я щойно тоді стає нацією, коли ставить собі великі, державницькі цілі, завдання. Тому вона віддала своє життя і свою творчість на службу ідеалові незалежної української держави. Беззастережна відданість справі визволення українського народу провадила Олену

*) Місце розстрілу не е відоме. Правдоподібно її страчено в

Бабиному Ярі.

Телігу тернистим шляхом. Твори цієї поетки — то авто­біографія її душі, серця.

Олена Теліга ще в ранній молодості зачитувалась укра­їнською, російською та чеською поезією, під її впливами удосконалювала свої засоби поетичного вислову, техніку віршування. Захоплена творами українських неоклясиків, неоромантиків, творами таких російських модерністів, як Блок, Бєлий, Єсєнін, Ахматова, — Олена Теліга намагалась творити вірші ясні, прозорі, оригінальні, досконало офор­млені, її кожний новий вірш — це якесь нове досягнення в шуканні досконалости форми, краси, гармонії.

Перші вірші Олени Теліги-студентки були плодами молодечих поривів, туги за далекими обріями, повільного усвідомлення себе, української революційної дійсности, зро­дженої на скривавлених побойовищах, на емігрантських бездоріжжях, попелищах надій і мрій.

З кожним новим віршем та поетка-вигнанниця краще володіла українською мовою, щораз більше виявляла талант мистецтва слова, що творить свідомо, дбайливо, вдумливо і щораз більше розуміє ролю й значення своєї творчости в суспільстві.

Олена Теліга почала писати вірші ще як учениця гім­назії. Твори її ранньої молодости родилися з радости життя, любови до нього, з віри в красу і вартість існування...

Тематика творів Олени Теліги поширювалася, збага­чувалася. Від особистої лірики вона щораз більше перехо­дила до громадської поезії. Тверде життя вигнанки було її вчителькою, а любов до втраченої батьківщини була її музою.

Під впливом тієї вчительки й музи Олена Теліга шу­кала не лише досконалої форми своїх творів, але й форми, стилю свого цілого життя, вчилась розуміти вагу чеснот, прикмет, що могли б зродити новий тип сучасного українця. У вірші «Відповідь» вона накреслила образ того новітнього українця здобувника, войовника, якого характеризує не ніжність, кволість, сентиментальність, але мужня суворість, строгість супроти себе і безоглядність супроти ворогів, здібність ударити там, де треба вдарити.

Те прагнення суворости супроти себе, шукання згоди, гармонії між словами й ділами наказували поетці перейти від слів до чину і славити чин у таких віршах, як «Сучас­никам».

Той святий вогонь ентузіязму, запалу, любови до свого краю, який палав колись у грудях Жанни д'Арк і примусив її взяти в руки меч і провадити військо до бою, той вогонь охоплював щораз більше душу й серце Олени Теліги, родив її поетичні твори, діла революціонерки.

На жаль, у вирі війни, на вершинах свого життєвого досвіду, збагачена знанням української дійсности, талано­вита поетка не встигла передати в літературних творах своїх переживань, вражень, думок із останньої доби свого життя.

Олена Теліга прожила тільки тридцять сім років *), тому й не велика її літературна спадщина. Але літературна спадщина її має в собі ті цінності, прикмети, за які щораз більше уважається її символом, ідеалом української жінки-героїні.

(«Свобода», чч. 77-78, 23.-29.4.1960.)

*) Народившись. 1907 p., Олена Теліга не мала в час смерти й 35 років.

М. Гикавий

ОЛЕНА ТЕЛІГА

Народилася 1907 року. Студіювала в Чехії, де її батько, професор Шовгенів, був ректором Подєбрадської Академії. О. Теліга була талановита поетка, журналістка і громадська діячка. Запізнався я з нею, як вона співробітничала у «Віснику», що його редаґував д-р Д. Донцов. О. Теліга приїжджала й заходила до адміністрації «Вісника», де я працював адміністратором, бувала в п-ва Донцових, де її трактували як свою родичку. О. Теліга мала виступ на літе­ратурному вечорі «Вісника» у Львові, де читала свої власні поетичні твори і присутні її гучно оплескували. Вона висту­пала у Львові вперше і заімпонувала всім майстерним чи­танням своїх поезій та їх глибоким змістом, а також своїм зовнішнім виглядом. Мушу сказати, що до О. Теліги я мав спеціяльну повагу й симпатії, в розмовах з нею я захо­плювався як талановитою поеткою, яка була безкомпро-місова націоналістка й велика патріотка, та як доброю людиною, яка все мала добрий гумор. Олена Теліга була вродлива, чарівна жінка, любила жартувати, сміятися й гарно танцювала. Мала регулярні риси обличчя, жваві очі й гарно одягалася. Відважно висловлювала свої думки про інших людей.

Тому що я вліті, поза працею в адміністрації «Вісни­ка», ще удержував і провадив пенсіонат «Стахова Воля» в Гребенові, пов. Стрий, я запросив Олену Телігу, щоб вона приїхала туди на відпочинок, на що вона й погодилася. То було вліті 1938 року. Довідавшись, що до «Стахової Волі» має приїхати О. Теліга, приїхали туди деякі співробітники «Вісника» — д-р Ростислав Єндик, д-р Олесь Бабій, Богдан Кравців та інші. Олена Теліга подала навіть день, коли мала приїхати до «Стахової Волі», а тому на кожній залізничній станції від Львова до Гребенова її мали зустрічати з квітами делегати від українських націоналістичних передплатників «Вісника» та від націоналістичної молоді. Також в самій «Стаховій Волі» була спеціяльно приготовлена зустріч О. Теліги. Але в день перед виїздом до Гребенова, фризієр-ка, що робила фризуру О. Телізі, цілком спалила їй волос­ся, а тому приїзд її до «Стахової Волі», на жаль, не відбувся.

У вересні 1939 року, вийшовши з Берези Картузької, я дістався до Львова, а звідти, разом з моєю дружиною Наталією, поїхав до Варшави, де тоді мешкали п-во Теліги

— Олена з чоловіком інж. Михайлом. В їх домі зустріли ми Олега Штуля.

З Варшави я виїхав до Кракова в 1939 році. Там зустрі­чався з О. Телігою в каварні «Полтава». Наша поетка все була в товаристві українських письменників, журналістів, мистців і вчених, і завжди мала добрий настрій.

В 1940 році я приїхав з Криниці до Кракова й пішов з О. Телігою до парку, при тому були присутні її асисти

— Василь Ривак і Дмитро Мітринґа. Хоч вони й були ніби з середовища ОУН, але Ривак вже зраджував в розмовах свої ліберальні погляди, а Мітринґа був просто ординарним типом, лаявся по-московськи й говорив різні дурниці, так що О. Теліга робила йому зауваження, що «він має менше культури, ніж та травичка, по якій ми ходимо», на що Мітринґа реготався й далі висловлювався в хамський спосіб. Хто приставив О. Телізі таких асистів, мені й досі не відомо. Знаю лише з преси, що Василь Ривак став пізніше уерде-півцем і повернувся до Львова, де в большевицькій пресі паплюжив українських націоналістів та всю нашу емігра­цію, але й те йому не допомогло й він опинився в больше­вицькій тюрмі (що недавно подавала українська еміграційна преса), а Мітринґа полівів і загинув у Батьківщині.

При слідуючій зустрічі з О. Телігою в Кракові в 1940 році, я запросив її, щоб вона приїхала до Криниці (де я був тоді директором Українського Повітового Кооперативного Союзу) і була нам кумою — хресною мамою моєї доньки Оленки (тепер дружина д-ра Богдана Сацюка), а крім того, щоб зробила доповідь про гетьмана Івана Мазепу. Олена Теліга дала на те свою згоду й приїхала до Криниці з кінцем літа 1940 року. їхала вона автобусом через села Лемківщини і всюди її зустрічала молодь з квітами, а особливо урочиста зустріч відбулася в селі Нова Весь, де парохом української греко-католицької церкви був великий український патріот, о. Смолинський.

В Криниці, у величезній переповненій залі місцевого кіна, відбулась академія в честь гетьмана І. Мазепи, де О. Теліга зробила змістовну й патріотичну доповідь, яка дуже сподобалась присутнім. Академію влаштували україн­ські націоналісти-революціонери (бандерівці), які піднесли прелегентці букет троянд.

Христини відбулися в тому домі, де ми жили. Христив доньку Оленку український православний священик о. Тар-навський, з о. Фльоринки, хресними батьками були : Олена Теліга і мґр. Ярослав Спольський та Марія Спольська і д-р Іван Смолинський. На христинах були : о. настоятель Тар-навський з паніматкою, греко-католицький священик о. Ве-соловський, з села Полян, директор Українського Коопера­тивного Повітового Союзу, сотник Аверкій Гончаренко, учасник Крут, д-р Богдан Гнатевич, Марія Донцова, інж. Михайло Теліга та інші гості. На другий день христин, зробив у своїм домі розкішне і гучне прийняття д-р І. Смо­линський, на яке запросив всіх кумів та інших гостей. На обох прийняттях-христинах виголошувалися патріотичні промови та співались українські пісні. Д-р Смолинський дуже гарно співав сольо «Гетьмани, гетьмани» і його спів дуже сподобався присутнім, особливо п-ву Телігам, яких д-р Смолинський відвідував ще в Кракові. Між іншим, д-ра Смолинського пізніше, перед його виїздом на еміграцію до Словаччини, замордували польські партизани.

Перед виїздом О. Теліги з Кракова до Києва, я з нею зустрічався, а також і переписувався, й вона мені говорила, що до неї зголосилась численна делегація мельниківців і запросила її, щоб вона їхала до Києва на працю редактора літературного журнала, а крім того ще була б головою Спілки українських письменників і журналістів, і що вона дала на те свою згоду. Також писала й говорила мені, що хоче бути виховницею своєї похресниці Оленки, тому буде писати для неї казочки і вірші. Крім того, запевняла мене, що своїх націоналістично-революційних поглядів не змінить до самої смерти. При зустрічах зі мною і в листах вона все висловлювалась з великим пієтизмом про журнал «Вісник», а щодо д-ра Донцова, як головного редактора та його націоналістичної ідеології — була тим дуже захоплена і мала до нього велику пошану, підкреслюючи, що політичні погляди його цілком поділяє, бо вони тотожні з її власними поглядами. Навіть казала, що хотіла б мати такого чоловіка, як д-р Донцов, відчуваючи до нього величезний респект.

В Києві Олена Теліга була головним редактором жур­нала «Літаври», головою Спілки Письменників та Журна­лістів та зустрічалася з багатьма українськими письменни­ками східньої України, що жили під большевицькою оку­пацією, які мали до неї великі симпатії. А коли настала велика небезпека для українських націоналістів у Києві з боку ґештапо, їй радили виїхати з Києва, але вона від­мовилась, бажаючи стояти на своєму пості до кінця. Тому пішла на Голгофу української нації — ґештапо розстріляло її разом з чоловіком інж. Михайлом Телігою 13. лютого 1942 року в Києві. Обоє знайшли передчасну героїчну смерть в могилі Бабиного Яру під Києвом.

Так здійснився заповіт Олени Теліги, що вона «воліє гарячу смерть, ніж зимне умирання». А в келії, де вона сиділа, на стіні був напис : «Тут сиділа Олена Теліга», а зверху був видряпаний тризуб.

Один з катів О. Теліги ніби мав сказати — я не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як та гарна молода жінка.

(«Українське Народне Слово» з 31. грудня 1970 р.)

Святослав Гординський

ЗУСТРІЧ З ОЛЕНОЮ ТЕЛІГОЮ

Десять років тому, в лютому 1942 року, німецькі наци­сти розстріляли в Києві Олену Телігу разом з її чоловіком Михайлом. Не так з цього приводу, як для того, щоб пере­жите не забулося, хотів би я зафіксувати кілька спогадів, зв'язаних з цією незвичайною жінкою. В них немає нічого з драми чи трагедії, але життя складається з різних, сумних і веселих спогадів, що чергуються на переміну, а то й сплі­таються нерозлучно. Спогади ці зв'язані з Краковом.

Після большевицької окупації Львова у вересні 1939 ро­ку, зробивши в дощ і сльоту тристакілометровий рейд на захід, опинився я у величезному таборі в Кракові. Був це колишній дім польських студентів на вулиці Яблоновських. До Кракова почала поволі стягатися звідусіль наша інтелі­генція, не тільки з Галичини й Волині, а й із знищеної обло­гою й голодної Варшави. Місто Коперника почало ставати своєрідним українським центром, обставина досить пікант­на, коли зважити, що власне Краків ще зовсім недавно був осідком польської україножерної преси. Тепер тут стали виростати українські установи, крамниці тощо. Заснувалося українське видавництво, яке, не зважаючи на цензурні умо­ви воєнного часу, дедалі більше поширювало свою діяль­ність. В зимі справи унормувалися вже так, що я зміг пере­нестися з табору на приватне мешкання і почати працю в тому видавництві, спочатку як доривочний співробітник-рисівник, а згодом — як фактичний редактор окремого мі­сячника «Ілюстровані Вісті» і мистецький керівник того видавництва.

І от в цьому Кракові пощастило мені познайомитися з Оленою Телігою, куди вона прибула наприкінці 1939 р. з Варшави. Познайомив нас мистець Василь Дядинюк, що знав її та її чоловіка ще раніше. Було це в якійсь каварні, де багато таких як я, пересиджували за книжками цілими днями, бо це були єдині місця, де можна було загрітися в ту люту зиму. Проте незабаром літературно-мистецький світ перебрався до «Полтави», новозакладеної української цукерні неподалеко від табору. До неї треба було сходити від вулиці сходами, наче до сутерен. Я розмалював її в стилі нашої кераміки — ляпастими квітами на охрі та зелені і вона набрала досить затишного і рідного вигляду. Сюди часто заглядали наші мистці : Е. Козак, покійна скульптор­ка Наталя Мілян, скульптор Н.К., Василь Дядинюк з дру­жиною, також маляркою, місцеві мистці Ірина Шухевич, А. Касараб, А. Наконечний, М. Черешньовський і інші. А тому, що колишні наші краківські студенти мали тут своє Товариство «Зарево», то ми й перейняли цю назву для своєї мистецької організації, що мала об'єднати всі види мистецтва.

Олену Телігу знав вже я дуже добре з її друкованих поезій. Такими речами, як «Вечірня пісня» і присвячений Л. Мосендзові «Лист», вона стала в моїх очах — в цьому я не мав сумніву — побіч Лесі Українки. Було щось, що їх близько одну з одною єднало, якийсь поетичний тембр, інтонація — ці, чи не найважливіші в поезії елементи; при всій тій спільності, її — Теліги, голос був зовсім власний, щирий і непідкуплений. Може вперше в українській поезії те, що ми звемо жіночим комплексом («евіґ вайбліхес») знайшло собі в її віршах такий сильний і ще в нас нечува-ний вираз. В Лесі Українки цей комплекс був недоростом, у Н. Холодної переростом, а в О. Теліги він став уповні гармонійним компонентом чистої поезії, можна б сказати словами Хвильового — силою певних фройдівських біоло­гічних умов. На це склалося і її зразкове родове (щоб не сказати расове) походження з відомої інтелігентської роди­ни Шовгенівих, здоров'я, виховання й особиста культура, добрий подружній добір — з кубанцем інженером Михайлом Телігою; все це були компоненти, що зумовили її такий саме здоровий погляд на життя і її духове до нього став­лення, які й відбилися в її поезії.

В неї було якесь велике відчуття жіночої великости, якоїсь еманципації, що вселюдно формувала свій власний духовий світ. Цей комплекс ставав у її поезії елементом драматичного напруження, конфліктом, що інтриґує увагу й почуття. Все те, в результаті, дало своєрідну постать української поезії, що «підвладна власним, не чужим за­конам». В її поезії навіть досить рідкі моменти чоловічого характеру, що в кого іншого могли б вражати, як позу­вання, виходили якось природно і щиро. В неї не було, власне, розриву між життям і творчістю.

Особисто вона мала незаперечну чарівливість, що під­креслювала ще більше її, сказати б, столичні манери, еле-ґанція справжньої варшав'янки. Інші жінки майже завжди її критикували, а жінок нецікавих інші жінки не крити­кують. Це своєрідне загальножіноче правило. Що ж до чоловіків, то можна було з цікавістю спостерігати, як її ображений жіночий комплекс вибухнув з нагоди однієї карикатури Е. Козака. Остання сторінка «Ілюстрованих Вістей» була гумористична й належала Е. Козакові; тут він в одному з перших випусків дав карикатури-ілюстрації до українських пісень. Тут, між іншими, була карикатура на обох Лепких, Богдана і Лева, як сидять один проти одного і дискутують : «Видиш, брате, мій !». Але «сенса­цією» була, власне, О. Теліга до слів «А за мною молодою ходять хлопці чередою». Олена йшла спереду, у вигадли­вому капелюшку — а вона мала смак добирати їх — із задертим угору носом, і вела за собою череду хлопців. Вона образилася страшенно : і капелюх не так, і ніс надто вгору, багато додано, а там тонка дуже і т. д. Але найбільша образа була за що інше : позаду «череди хлопців» плентав­ся пес ! — Як я, як редактор, смів його пустити ? !

Я боронився, що я його зовсім не пускав, що він сам прибіг, але Олена ще багато разів потому ремствувала на Козака. Він пустив пізніше на неї другу карикатуру до слів її поезії : «Я буду бігти й обминати авта на п'ятий поверх, де чекаєш ти». Олена біжить сходами на п'ятий поверх і тут же «обминає авта», що їдуть по сходах згори...

До конфліктів з О. Телігою, таких, як з тією карикату­рою, доходило в мене не раз. Наприклад, вона дуже обу­рювалася за одну інтерпретацію Лесі Українки в «Ілюстро­ваних Вістях». Знову :

«Як ви це могли пустити ? Це ж скандал, компроміта-ція поетки ! Я вам цього ніколи не забуду !..»

Справа була в одних спогадах В. Королева-Старого про Лесю Українку, що він їх прислав з Праги. Були це короткі нотатки-спостереження про його київські зустрічі з поет-кою, де показано її в зовсім буденному світлі, у щоденному житті — а це ніяк не годилося з Теліжиною концепцією Лесі Українки як героїчної поетки. «Скандал» і «компро-мітація» були тільки в Олениній уяві. Я сказав : «Це тільки перша частина, побачите другу». Вона аж підскочила. «То є ще друга ?» — Авжеж, кажу, і витягаю з течки дві картки машинопису. Вона вихопила їх мені з рук, перебігла очима і — сховала до своєї торбинки. «Я маю вже одного цензора, кажу, а ви хочете бути другим !» А втім махнув я " байдуже рукою, можете це затримати, текст уже й так складений у друкарні». Вона рукопис неохоче повернула, текст зовсім не був складений і решта спогадів Королева не пішла зовсім не через Телігу, а через те, що вони пока­залися мені менш цікаві за вже вибрані. (Ту решту спогадів Королева і одне фото Лесі Українки пощастило мені збе­регти.)

Куди затяжнішою була справа там, де йшлося про ідео­логію. Так було з літературно-мистецьким альманахом «За-рево», до видання якого не дійшло. Раз попавши в «Укра­їнське Видавництво», я постановив пропхати в ньому через німецьку цензуру якийсь мистецький збірник і підказав ідею Дядинюкові. Ми й почали призбирувати матеріяли і гроші. Я написав більшу статтю на мистецькі теми, де основною думкою було : коли вже ми, мистці, попали на польські землі, то варто і треба скористуватися з нагоди і вивчити ті пам'ятки старого українського мистецтва, що фігурують в історії польського мистецтва як «руска шко­ла» Це не дасть нам відірватися від ґрунту...

Тим часом «Зарево» розрослося : з початкової ідеї суто мистецького збірника, постановлено зробити літературно-мистецький, і всі справи й матеріяли опинилися в руках О. Теліги. Вона відразу «забракувала» мою статтю, мовляв — те, що я написав, цікаве для історії мистецтва, але не може бути дороговказом для переломової нашої доби... Щоб написати іншу статтю, вона почала шукати когось іншого і вкінці дала це доручення Дядинюкові. Тим часом відбувався на еміграції нещасний процес двоподілу таборів — розлам націоналістичної організації, і я із здивуванням спостері­гав, як не тільки мої найкращі приятелі, але й дальші члени родини переставали навіть подавати руку один одно­му. Уплутуватися в ці справи я вважав зайвим, бо больше­вики і одних і тих поставили б під ту саму «стєнку», навіть не пробуючи розбиратись в ідеологічних нюансах людей, які прагнули тієї самої вільної України.

Ці щойно висловлені думки й стали були темою одного вірша, що мав іти в «Українських Вістях». Але цензор був не дурень і зрозумів натяк та своєчасно підтяв цю єдину мою спробу активно зареаґувати на цю подію. Але

О. Теліга зовсім заавансувалась в тих справах і Микола Чирський, який мав до мене великий респект як до шахіста, запевняв, що в справі альманаху останнє слово буде навіть не за О. Телігою, а за Олегом Ольжичем (про зустрічі з Ольжичем напишу колись окремо). Словом, ішло до того, що з задуманого альманаху мистецького вийде збірник ідеологічний — нашими ж заходами і коштами. Це дало мені привід до однієї розмови з О. Телігою в «Полтаві».

Я сказав їй просто: 1. Якщо моя стаття не піде, я буду незацікавлений у виданні, а нікого іншого, зацікав­леного, у редакції немає; 2. Цензура того, що вона думає видати, напевно не пропустить і шкода навіть пробувати тоді, коли навіть невинні передруки з празького «Про­боєм», дозволені в Чехії, бувають у Кракові конфісковані і то не раз із викликом редакторів та загрозою закрити видавництво.

У відповідь вона почала мені гірко докоряти за... ре­цензію на оповідання Р. Єндика, називаючи її диверсією. Справа була в тому, що наш приятель Р. Єндик випустив в «Українському Видавництві», але власним коштом, три книги. Я написав на них рецензію, де наведеними цитатами показав, що в автора дуже великий переріст експресивних брутальних почувань і що все те випливало з його бажання «за всяку ціну» висказати свій культ сили — без огляду на мистецький ефект такого підходу.

Телігу я охолодив, або, як кажуть німці, «кальтґе-штельт» запитом : «А як вам до вподоби те місце в опові­данні, де один герой змушує другого випити вміст плю­вальниці ?» Вона замахала руками, а я закінчив відомою латинською сентенцією про приятеля-Платона і ще більшу приятельку — Правду.

Усе це разом узяте витворювало упередження й зне­охоту, і того альманаху так і не складено, в кожному разі про будь-які інші матеріяли до нього, крім моєї згаданої статті, я не чував. А втім, видання інше, як чисто літера-"турно-мистецьке, не могло мати ніяких виглядів на появу друком у ті часи і в тому кумедному новотворі, що його німці назвали Генерал-Губернаторством.

За життя Олени Теліги не появилася ніодна збірка її поезій окремою книжкою. Але ]940 року мало бракувало, щоб цього не сталося. За намовою Б. Гошовського, редак­тора «Дороги», журнала для молоді при «Українському Видавництві», вона зібрала свої поезії, друковані й нові, і передала їх йому до видання. Гошовський зробив був уже все — справу друку, цензуру, почав уже умовлятися зо мною за обкладинку, як несподівано виникла «історія». О. Теліга принесла до «Дороги» рецензію на щойно видану в нашому видавництві повість І. Винницької «Христина». Рецензія признавала, що авторка має літературний смак, але водночас доказувала, що це — продукт «жіночої твор­чости», «без напруженої атмосфери великої дії», словом — нашу молодь треба «застерегти перед читанням цієї книж­ки». Об'єктивно повість нічим надзвичайним не визнача­лася, але й не була без літературної вартости, була, як то кажуть читабельна. Але справа була в чомусь іншому: видавництво, яке її видало друком, не могло у власних виданнях застерігати читачів, щоб вони виданої книжки не читали, тим більше, що авторка повісти була ще й дружи­ною одного з засновників видавництва. Отже, ми Телізі пропонували рецензію або взяти назад, або залишити її на пізніше, коли книжка розійдеться. Але вона : «Ні! Або друкуєте, або забираю свою збірку поезій !» Ми даремно їй казали, що це помститься найбільше на ній самій — але вона не поступилась і Гошовський таки мусів забрати з друкарні збірку. Отак і пропала єдина нагода видати окре­му книжку її поезій.

Тепер не пам'ятаю вже добре скільки в тій збірці було надрукованих речей. У моїх руках під час війни був чима­лий зшиток з її поезіями, що їх вона сама повписувала (мені передав його з Волині Улас Самчук). Але цей збірник був явно незакінчений, бо урваний на початку якогось вірша. Я довіз той зшиток до Відня, де він погорів разом з іншими моїми речами під кінець війни, що їх я не встиг вивезти з собою в наплечнику. Але д-р Донцов, що бачив у мене той зшиток 1943 року, запевняв, що всі речі були вже друко­вані. Єдина річ, написана рукою Теліги, що її пощастило мені зберегти, це невеличкий шматок паперу з написом : «Ви подібні до Віндзора. Олена Теліга». Кілька разів спадала їй на думку химерна ідея сказати мені це, і раз у товаристві я, одержавши таку картку, сказав : «Засвідчіть це своїм підписом». Так зберігся її автограф.

Після вибуху німецько-совєтської війни, вона зникла конспіративно з Кракова і тільки пізніше довідався я, що вона подалася до Києва. Приїжджі з Києва, навесні 1942 року, привезли до Львова чутки про її загибіль, але кон­кретно ніхто не знав, що і як.

Ще восени 1943 р. д-р Єндик прийшов до мене з сенса­цією : «Теліга в концентраційному таборі в Німеччині». Ми почали снувати пляни, що робити, були теж навіть такі божевільні ідеї, як написати листа від кількох відомих українських літераторів, до самого Гітлера, але й та нитка надії порвалася з тим, як ми почали докладніше розвідува­тись про деталі її зникнення. Далі події вже швидко поко­тилися лявіною, і сила, яка знищила її, почала сама лама­тися, так, як її провіщала й сама поетка :

Залізну силу, що не має меж, Дихання Бога в сльози перетопить І скрутить бич безжалісних пожеж З маленьких іскор, схованих у попіл.

(«Свобода». Недільний додаток : «Література — наука — мистецтво — культура — розвага», ч. 1 (51) — 2. березня 1952 р.)

К. Гривень (Михайло Мухин)

МАТЕРІЯЛИ ДО ЖИТТЄПИСУ О. ТЕЛІГИ

Батько поетки, дуже видатний гідрограф, професор та інженер Іван Шовгенів (1874-1943), родом з Харківщини, викладав довший час у Політехнічнім Інституті в Петербур­зі, після революції 1917 року він повернувся в Україну, перейшов до Київського Політехнічного Інституту. У роках визвольних змагань перебував при уряді Української На­род ньої Республіки; разом з урядом блукав з Києва до Він­ниці, Рівного, Кам'янця на Поділлі, Станиславова, Тарнова. У році 1922 професор був запрошений на ректорство в Українській Господарській Академії в Подєбрадах — цьому еміграційному українському політехнічному інституті. Про­фесор Шовгенів був видатним ученим у своїм фаху гідро­графії та гідротехніки. Належали йому численні друковані праці, з яких назвемо лише останню — про водне господар­ство України, що її під фірмою Українського Наукового Інституту у Варшаві видав 1940 року п. Дмитренко.

Мешкаючи до 1917 року у Петербурзі, а потім до 1922 чи навіть 1923 року у Києві (разом з матір'ю та братом Сергієм), майбутня поетка, треба з деяких ознак це припу­скати, перебувала в середовищі якщо не російськім, то зросійщенім або принаймні перебуваючім під чаром т. зв. російської культури. На прикладі рідного брата поетки, Сергія, можна було яскраво бачити наслідки такого відір-вання від України, спочатку — перед 1917 — лише просто­рового, а потім духового.

Професор Олександер Лотоцький (1870-1939), що теж коло чверть століття перебував у Петербурзі перед 1917 роком, у своїх спогадах «Сторінки минулого» докладно та яскраво згадує, яких зусиль треба було вживати, щоб його власні діти, живучи в такім багатім середовищі російської культури й так далеко від України, залишилися україн­цями та, як діти в численних українських родинах в Петер­бурзі, не російщилися. До речі, слід зазначити, що перед 1917 роком далеко не в кожній українській інтелігентській родині дбали про українське виховання молоді. Родини, де дійсно всупереч усьому — російській державі і школі — провадилося українське виховання, були нечисленні й на­лежали скорше до вийнятків.

Згідно одній старокиївській леґенді, у 1880-х роках, лише три родини з інтелігентської еліти в цьому місті виховували дітей українською мовою. Як більшість леґенд, і ця має ваду неточности. Поет-сатирик Володимир Самій-ленко (1865-1926) у своїх спогадах («Нова Україна» за січень-лютий 1923, Прага) точно визначає «аж» п'ять відомих йому визначних київських родин, що виховували у 80-х роках минулого століття дітей в українській мові : в родині композитора Миколи Лисенка, поета Михайла Старицького, Христини Вовчихи (її чоловік, відомий етнолог Федір Вовк, був на еміграції), Вовка-Карачевського та Коса­чів. М. Славінський занотував, що в Лисенків та Стариць-ких це було тому, що діти самі цього хотіли, а в Косачів — тому, що цього хотіла пані Косачева, знана більше під її літературним ім'ям Олени Пчілки.

Отже, навіть у родині тодішнього лідера українства, професора Володимира Антоновича, виховання дітей було не українське. Родиною керувала жінка історика — росій­ська радикалка, а по-друге, професор, як антрополог, ува­жав, що українці й москалі так різняться між собою, що навіть якби почали говорити однією мовою, то їх це ніяк не наблизить...

На далекій Кубані, як розповідав К. Безкровний, десь вже у 1900-х, роках в нечисленних свідомих українських інтелігентських родинах було навіть спільно в гуртку по­становлено віддавати дітей до українських шкіл, але коли дійшло до виконання цієї постанови, то лише одинока родина Безкровних справді відіслала доньку й сина до Галичини (що тоді належала до Австрії й де існувало на підставі т. зв. угоди 1890 року між поляками й українцями щось 5 чи 6 гімназій з українською викладовою мовою).

Навіть у родині сеньйора кубанських українців, Ера-стова, загніздилася російщина. З усіх його дітей лише один, наймолодший, син, що на еміграції вчився саме в Подєбрад-ській Академії, лишився українцем, решта помосковщилася.

Від Івана Кипріяна та Петляра, що як полонені з австрій­ської армії в 1916-17 роках перебували в Новоросійську, довелося чути, як згірдливо молоді Ерастови гукали з пе­редпокою батькові, коли до нього приходили полонені чи просто місцеві українці : «Папа, папа, к тебе опять прішлі твоі украінци». Старий Ерастов десь коло 1884 року їздив від київського студентського гуртка до Женеви радитись з Драгомановим. Написав про це й свій арешт по повороті.

Незвичайно добре з літературного боку написані спо­гади з часів його пізнішого арешту в київській Лук'янів-ській тюрмі на початку 1906 року. Цей зшиток 1919 року дістався із збірок С. Єфремова до Кам'янця, де у першій половині 1920 року кілька початкових розділів цих спога­дів видрукувала місцева ес-ерівська газета «Наш шлях». Під час відступу за Збруч в листопаді 1920 року, п. М. О-ович, що хотів у Відні чи деінде видрукувати ці спогади, загубив цей зошит. Уривок зі спогадів Ерастова побачив денне світло в ювілейнім Збірнику на пошану Михайла Грушевського (Київ, 1926), де вони займають лише кілька сторінок, але це безперечно найталановитіші сторінки з дотеперішньої української літератури спогадів. Вони від­разу відтворюють несамовите підсоння тогочасного руху довкола Драгоманова, цільно оточеного царською провока­цією та охранкою. Ця друга редакція спогадів Ерастова своєю напруженою динамікою нагадувала хіба кращі сто­рінки Бальзака, перша редакція була скорше в стримано-стислому стилі Меріме... 1917 року цей самий старий Ера­стов головував у Києві на Українськім Національнім Кон­гресі, який дав почин до створення Української Централь­ної Ради. Молодший син його, по скінченні Академії в Подєбрадах, до 1938 року довший час займався приватним навчанням у Мукачеві.

По приїзді родини Шовгенових до батька на еміграцію в Чехо-Словаччину, Олена перебувала переважно в Подє­брадах, в товаристві близьких до Академії осіб — професо­рів і студентів. Крім того, в Подєбрадах мешкало й чимало студенток та студентів празького українського Педагогіч­ного Інституту, які мали можливість щодня доїздити заліз­ницею до Праги і ввечері вертатись звідти. Було б не зайвим ознайомитись з життям цього оригінального середо­вища, в якому минуло кілька років життя поетки.

Перші місяці по переїзді до Чехії родина Шовгенових перебувала в літній відпочинковій місцевості Черношіце під Прагою. Тут з панною Оленою познайомився молодий українець Василь Куриленко і, помітивши в ній поетичну іскру, старався навернути її до українства. Василь Кури­ленко (приблизна дата народження 1904, смерти — 1942) був незвичайно талановитий, як актор-аматор, зокрема в гоголівськім репертуарі... Був також дуже веселої та жва­вої вдачі, дотепний, спостережливий, добре очитаний та орієнтований, в поточній літературі зокрема.

Пізніше, в тридцятих роках, під час його перебування й діяльности на Закарпатті (1931-1939), в Мукачеві, його вроджений гумористичний хист знайшов собі пристосовання у численних фейлетонах, уміщуваних у місцевій україн­ській пресі. Спочатку в щупленькім нерегулярнім місячнику мукачівської «Просвіти» — «Світло», потім в аграрницькій тижнивій «Землі і волі», в «Учительському голосі», навіть одного разу в ужгородськім «Українськім Слові» —- під найрізноманітнішими псевдонімами — Кейленк Віллі най­частіше, Старий Кінь, Параска з-під солом'яної стріхи... Головна тема фейлетонів — осміювання місцевого «тунай-шомадяронського русотяпства». На жаль, Кейленк Віллі не вірив у свій талант (хвороба Славінського), а тому фейле­тони ці, при всій своїй тодішній гострій актуальності та дотепності, не мали в собі літературної тривкости. Одного разу підпис Кейленка Віллі промайнув навіть на сторінках «Краківських вістей» на початку 1940 року, але тема фейлетону була небезпечна як на нові часи й обставини, і більше його фейлетонів там вже не появилося. Незаба­ром і сам меткий та живий Василь вмер десь на Холмщині від невідлучної своєї хвороби — сухіт. Василь протягом довгих років провадив інтенсивне листування з своєю колишньою ученицею, що йому, мабуть по смерти від сухіт коло 1933 року його першої нареченої Марусі Тимканичів-ни, учительки з Закарпаття, присвятила вірш «Життя».

Тимканичівна завітала одного разу, мабуть це було на Великодні свята 1931 року, до Подєбрад. Висока, не дуже гарна, з обличчям, яке свідчило про незламну волю. Коли вона вмирала, то не пустила до себе своїх близьких крев­них, яким заборонила бути навіть на своїх похоронах. Вони бо дуже гнівалися на себе. Не знаю напевно, з яких саме причин, але не виключене, що з національних — молодим національно свідомим закарпатянам дуже часто доводилося зазнавати ворожнечі з боку національно несвідомих бать­ків, в деяких випадках це доводило до незвичайно гострих конфліктів.

Українству на перших порах доводилося на Закарпатті з великими труднощами здобувати собі місце по упадку Австро-Угорщини в 1918 році. Старшому поколінню, зви­клому до фальшивого блиску когутячих хвостів на шапках королівських жандармів, ніяк не імпонувало демократичне народництво українства. Одне коротке речення старої за-карпатянки блискавично освітлює цю психологічну ситуа­цію. Вдова по священикові Фенцикові, що наприкінці XIX століття видавав на Закарпатті, при таємній підтримці ро­сійського уряду, російську газету «Листок», сказала одного разу — з досадою та смутком проф. Бірчакові, що 1920 року мешкав в Ужгороді в родині Фенциків : «Не думали ми, що ви прийдете до нас з торбами» (скоріше вони сподівали­ся побачити наш прихід у сяйві й гуркоті зброї. Прихід же емігрантів з України по 1920 році «з торбами» був для людей недемократичних звичок та поглядів справді мало імпонуючим).

Маруся Тимканичівна лишила по собі кілька дрібних оповідань з місцевого шкільного побуту та більшу повість. Дрібні оповідання різночасово були надруковані на архи-скромних сторінках «Світла», а велика повість, що не була ще належно підготована до друку, мабуть загинула ще під час мадярської інвазії 1939 року, коли королівське військо завзято палило, нищило українські книжки та рукописи. Але навіть ті 2-3 малі надруковані її оповідання свідчили про безперечний письменницький хист. Харак-теризація дієвих осіб була оригінальна, яскрава та стисла, побут гірських околиць був окреслений мальовничо й образово, хоча сама авторка, здається, була з типово рів­нинної околиці Севлюша.

Щоб скінчити з Василем Куриленком, який відіграв безперечно видатну ролю в наверненні пані Олени до укра­їнства, слід навести одну деталь, що яскраво свідчить про його невсипущу діяльність. Коли восени 1936 року, одного разу чеська поліція зробила була обшук та арештувала Василя, е нього на помешканні знайшли поточні справи й листування мало не всіх українських організацій — мука­чівської «Просвіти», всієї Закарпатської «Учительської громади», редакцій «Світла» та «Учительського голосу» й ще якихось. Він був скрізь незмінним секретарем...

Протягом довшого часу, починаючи з Наріжного (автора «Бурсака») та Гоголя, українці втратили чимало літератур­них сил, що переходили до москалів. Щоправда, ці перші названі нами ще навіть не зовсім забули українську мову й не здолали як слід засвоїти московську, і лишилися пись­менниками напівукраїнськими. Але пізніше стало гірше. Щоправда, по Гоголеві вже ніхто з українців не здобувся на першорядне місце, але, наприклад, як москалям бракує гумористичного хисту, всі їх гумористи в літературі були або українці (Аверченко, Зощенко), або принаймні з Укра­їни (Теффі-Лозвіцкая, Чехов). Наприкінці XIX й початку XX століть в російській поезії визначилися троє жінок з України : Міра Лохвіцкая-Жібер, Ада Чумаченко, що у віршах оспівувала майже виключно тугу по залишеній Україні, та найбільше тепер з них знана київлянка Ганна Ахматова-Госенко. Навіть значно міцніші поляки втратили чимало своїх сил на користь московської літератури. Не згадуючи вже за нащадків давно осілих на Московщині родин, як Ґрібоєдов (Ґржібовскі), Баратинський, Бунін (дав­ніше Буніковскі). Слід згадати кількох видатних письмен­ників з ополячених українців, як В. Короленко та Єронім Есінський, нарешті, таких, як Вєрєсаєв (Смідович) та Каз. Баранцевич.

Особливо значно підвищилась притяжливість російської літератури й зокрема поезії за доби літературних осягів символізму та акмеїзму, себто в роках 1906-17. Ахматову було саме тоді завербовано до камерної поезії північних сусідів...

Революція 1917 року сама по собі не могла дати відразу ефекту на літературнім фронті. Лише така подія, як поява 1918 року «Скорбної матері» та «Соняшних клярнетів» Павла Тичини стала першорядною подією для обмосковлю-ваного українського літературного, зокрема поетичного молодого покоління. Хоч Тичина був лише майстерним пре­паратором екстрактів з Олеся, Вороного і Філянського, але «Соняшні клярнети» вражали, більше того — до приголом­шення захоплювали численну вже тоді позахуторянську верству поетів, призвичаєних до добірної лектури творів петербурзьких (Вяч. Іванов, Аннєнскій, Блок, Ґумільов) та московських (Бєлий, Брюсов) метрів цеху поезії. З появою «Клярнетів» українська поезія блискавично-раптово вирів­няла фронт.

Проте не для всіх зачарованих петербурзьким акмеїз­мом було досить появи самотніх «Клярнетів». Брат пані Олени, Сергій, аж 1926 року був приголомшений появою манесенької збірочки Юрія Липи «Світлість». Він кілька соняшних літніх днів мов зачарований блукав гаями й лу­ками меланхолійно-рівнинних околиць Подєбрад, із ряд­ками з «Світлости» на устах. Особливо ж цими :

Печаллю днів не заворожу І не для мене ця печаль, Коли я фльоту днів ворожу Вітаю викликом : «Причаль».

Сергій переконано й неначе навіть щасливо твердив з рішучим помахом руки : «Ця збірка примирила мене з українською культурою» й написав довгого листа авторові, в якому старанно розкриває красу будови таких, а таких місць його творів з цієї збірочки. До речі, в українській критиці «Світлість» спочатку зустріло повне незрозуміння. Автор її сам писав знайомим, що має повну теку негативних рецензій, перегляд яких його в прикрі хвилини дуже роз­важає. Навіть по кількох роках, діставши вперше «Світ­лість» до рук, Ольжич, недбало переглянувши її, негайно ж її загубив у великім літературнім архіві Олеся, де таку книжку-колібрі неможливо було віднайти. Лише через рік-два, переглянувши інший примірник «Світлости», Ольжич замріяно сказав з звичайним для нього лаконізмом : «Яка простора книга» і в його золотих недовирах-очах промай­нули для нього незвичайно солодкі іскри...

Найосновнішою особливою рисою цієї першої збірки Липи -— є гордовита й цілковита суверенність поета, що проступає мало не в кожній окремій речі. Взяти хоч би й завершуючу кінцеву :

Крізь золотий спів манастиря

Минає пристраснеє літо

І неба синього зоря

В мені закохана укрито.

В сліпучій мудрості доріг

Мене стрічають сонні міти

Про дні, що йдуть, що я не встиг

Ще, сміючися, покорити.

В Подєбрадах тоді перебував Максим Грива (Загривний, 1893-1931), повстанець з Чернігівщини, тоді студент празь­кого українського Педагогічного Інституту ім. Драгоманова. Грива зрідка писав вірші, дуже дбайливо оброблені. Одна його прозова річ (якщо не одинока), надрукована спочатку в подєбрадській «Нашій громаді», щомісячнім літографова­нім журналі Української Академічної Громади при Ака­демії, була по кількох роках передрукована в перемиськім «Українськім голосі», а потім ще раз десь. Була це май­стерно написана річ у леґендарно-казковому стилю і навіть називалася просто «Казка».

Грива інколи обмінювався віршовими присвятами з пані Оленою, одна з них була вже кілька років по його передчас­ній смерті, коло 1938 року, видрукувана у львівськім «Віс­нику». Це був справді гарний формою та глибокий думкою вірш, якого, на жаль, зовсім не пригадую, як зрештою, не можу пригадати нічого з інших його друкованих речей, крім його «Хто ми», писану коло 1932 року.

Нас питають, якого ми роду І для кого торуєм шляхи. Та ж то ми на щиті Царгороду Залишили й донині цвяхи. Та ж це наша долоня шаршава Так стискала залізо меча, Що дрижала зухвала Варшава І султан мимоволі мовчав. Ми водили в Москву Сіґізмунда, А в Варшаву боярськую рать, Ми карали Росію за Суздаль, За Москву іще будем карать. Іще збудеться паки і паки, Немезіда помститься ще раз. Стане степ українцеві татом, За короннеє місто — яри.

Ще з якоїсь іншої Гривиної речі пригадую одну кінцеву строфу :

Ви нас мало, погано затуркали, Ви не знали, нащадки хозар, Що в нас в жилах пожежі Батурина, Що там Умань і Крути, й Базар.

- Це мало б бути закінчення якоїсь його присвяти моска­лям. Як бачимо, Педагогічний Інститут ім. Драгоманова не міг би похвалитися особливим впливом своїм та ідей свого протектора на Максима Гриву.

У ті роки (початок 1920-х), як загалом на еміграції, при­наймні в Чехії, відносини між українцями та північними сусідами були не найліпші — наслідок цілком природний всіх подій, від 1917 року починаючи. Щоб не надто поширю­вати цю тему, слід згадати хоч би ряд рейдів московських

(червоних та білих) на Україну — Муравйова, Антонова, Денікіна-Бредова й інших, наслідком яких Україна була знову поневолена.

До самих Подебрад, знаних своїми джерелами води проти хворіб серця, тоді вчащали чи перебували й визначні російські письменники (здебільшого з українських пере­кинчиків — Немирович-Данченко, Аркадій Аверченко, до якого одного разу Чирський, «щоб налякати», привів був на Різдво колядників). Тоді ж, 1923. чи 1924 року, берлін­ський кадетсько-банкірський щоденник «Руль» писав, що у Подєбрадах «украінскіє студенти на уліцах дємонстратіфно разґаварівают по украінскі». Отож Грива мав на що «реагу­вати». Це був ніби виключно його фах. Інші поети «не реагували».

Крім цього, пригадуємо ще дві строфи з жартівливого віршу Гриви, навіяного літніми подєбрадськими зустрічами на пляжі, теж з першої половини 20-х років :

Обережно шанси важу : Гляне чи пройде ? По осяяному пляжу Мрійна панна йде. Подивилась русокоса Трохи скоса на мене Бачу, хоче «втерти носа» (Може буря промине ?)

В Гриві цікавим було сполучення традиційних україн­ських козацько-селянських особливостей з дуже виробле­ним та загострено-витонченим літературним смаком. На жаль, писав він рідко й мало. До того сухоти його підто­чували нещадимо.

Одного разу, десь влітку 1925. чи 1926 року, в україн­ській студентській їдальні в замку короля Юрія з Подебрад, я побачив Гриву, що з зосередженим виразом обличчя щось час од часу вносив олівцем своїм дрібним чітким письмом до розгорненого зошиту. На моє машинальне запитання «що поробляєте ?», він з усмішкою відповів : «Та ось пані Олена викликала мене на поетичний турнір»... Пані Олена (О. Шовгенівна дуже хутко по приїзді до Подебрад взяла шлюб з молодим українцем з Кубані, Михайлом Телігою, тоді студентом Академії, визначним бандуристом, що загинув з нею разом 1942 року у Києві) сиділа оподалік за сумежним столом із виразом пильної учениці, що пише іспитову пи­семну працю й зрідка, відриваючи очі від свого зшитка, кидала погляд на Гриву. Чи не цей самий вірш Гриви був уміщений багато років по смерті поета у львівському «Віс­нику ;> 1938 року ?

У ті перші роки існування Академії в Подєбрадах (1922-24), у цьому місті перебував Юрій Дараган 1893 — 16. 3. 1926), автор збірки «Сагайдак» та поеми про Мазепу, цього старанно занедбаного українськими поетами (принай­мні XIX століття) героя української історії та світової поезії. (Це ж, маючи на увазі саме Мазепу, писав знаний польський публіцист Мацкевіч-Цат у своїм віленськім «Слові», з приводу появи історичного роману «Козаки в Московії» Юрія Липи, що не так то легко кожному пот­рапити до світової літератури, бо навіть така бундючна та амбітна особа, як польський шляхтич, даремно вичікує століттями в передпокою світової літератури, але ж його туди не пускають, в той час як його суперник — укра­їнський козак, не питаючися козацьким звичаєм жодного дозволу, давно перескочив на шаленім коні за брами сві­тової літератури й від того часу безупинно в ній гарцює...).

Юрій Дараган тоді ж намагався якось впорядкувати місцеве празьке й подєбрадське літературне життя, улаш­товуючи літературні виступи, реферати, зустрічі літерато­рів... Високий, стрункий, худорлявий, догоряючий від сухот, поет «з екстатичним профілем грузина» (мати Дарагана була грузинка), за виразом Є. Маланюка в посмертній згад­ці «Поет-лицар» («Студентський вісник», орган ЦеСУС-а, березнь 1926, Прага), він неначе поспішав використати останні місяці приреченого йому з милости польських конц­таборів короткого земного існування. У таких маленьких Подєбрадах він не міг бути непомітним, зокрема для таких до літературних інтересів причетних людей, як пані Олена.

Син інженера — Юрій Дараган народився в Туркестані, середню школу кінчав десь на Північному Кавказі. В Укра­їні перебував мабуть не часто й не подовгу. Віршував спо­чатку в російській мові. Учасник перших же Українських військових Формацій, він перебув з Українською Армією всі її кращі й найгірші дні, аж нарешті, по відступі за Збруч в листопаді 1920 року, опинився за польськими дро­тами в Щипйорні, а потім в Каліші, де наших інтернованих, колишніх союзників, дбайливо виголоджували польські вій­ськові чинники. Авторові цих рядків довелося бути наочним свідком однієї дуже цікавої розмови на цю тему.

Діялося це наприкінці літа, а може й осени 1920 року

\

в Станиславові, в готелі «Варшава» (1919 р. цей готель звався «Одеса»). При мені тут зворушливо зустрілися — колишній комендант якогось польського концтабору для українських полонених, вийнятково інтелігентний, комуні­кативний, експансивний та добросердечно-привітний чор­нявий польський майор чи підполковник, прізвище якого я, нажаль, забув, та його колишній в'язень, тоді вже цивіль­ний урядовець нашого міністерства народнього господарства Вдовенко чи Вдовиченко, автор кількох збірок поезій у традиційно-хуторянському стилі. Цей польський старшина при мені згадував, як «вшех-поляци» (себто націонал-демо-кратичні з-під прапору Романа Дмовського), як він вислов­лювався, референти військового міністерства у Варшаві виголоджували українців, інтернованих по таборах у Поль­щі в 1918-1920 роках, як українці вмирали від голодного та інших тифів, розповідав також як йому доводилося їздити до Варшави, щоб добитися поліпшення долі своїх задротян, і як з цього нічого не виходило. Скільки десятків тисяч інтернованих українців тоді загинуло по різних Бубновах, Берестях, Гелях і т. д.



Серед невеликої поетичної спадщини Юрія Дарагана е вірш :

З «ЛІТОПИСУ ДНІВ БІЖУЧИХ»

Бисть тишина в Щипйорні у шпиталі. Бисть тишина і тіні-козаки, Що від сухот мовчазними вмирали... Бисть тишина безмірної тоски.

Рік двадцять перший — мовчазний одчай. В бараках вогко, цвілі корки хліба І напівтеплий з сахарином чай.

Ми знали, що потай улюблений військами Отаман виїхав надовго, назавжди.

Хто це робив ? Пригадуєш — не знаєш, Чи Гуня ? Чи Павлюк ? Чи Гордієнко Кість ? Стояв облуплений, трагічний Каліш, Ридав Норд-Вест і нічесоже бисть.

Образ, змальований Дараганом у цьому вірші, роками несло у спогадах напевно яких 75% подєбрадських студен­тів, що ще так недавно самі перебували за дротами Щипйор-на та Каліша...

Цікаве, що трагічний Каліш Дарагана знаходить, ма­буть, не випадково відгук у пізніших віршах О. Теліги. Більше того — наводимо одну строфу з Теліги :

Там за лісами неспокійно спить В боях ранений, мій трагічний Київ Та біля мене не лише блакить — Сліпуче сяйво — розхиляє вії.

В однім (другім) рядку цієї строфи аж дві, ніби, ремі­нісценції з Дарагана :

«Як князь ранений, день схиливсь на Захід» — «Тра­гічний Каліш» Дарагана.

Юрія Дарагана тепер так ґрунтовно призабули і, зда­ється, нема надій на те, щоб скоро пригадали, а тому варто прочитати деякі маловідомі уривки з його, так рано, обірва­них пісень, тим більше, що інколи вони ввижаються наче чорнетками чи мотивами до деяких строф Теліги.

Ось уривки з його «Сну», де український козак вночі чвалає на Київ — теж варіянт теми «Повороту» :

Йому Дніпро і Шлях Чумацький сниться І київських церков хвилястий ряд... На стомленім коні казковий лицар Чвалає ніччю у незнаний край.

Кінь вороний став раптом на диби, Кінь вороний вертатися не хоче, І Шлях Чумацький пилом золотим Засліплює верхівникові очі.

А от ще уривки мало відомого «баталістичного» віршу Дарагана пізньої доби :

Зорі злякано дивились в очі близькому Дневі, що займався вже в бою... Ніби очі на малюнках Котарбінського... Ніби краплі плинного вогню...

Це ж до нього у завоях мли увечорі Сумно кликали нічні птахи, Ніби віщували в смутних реченнях Непоправність хиб.

Текстуальної наближености до творів Теліги тут без­перечно немає, натомість є вражаюча подібність, завдяки нервовій плястичності цих яскравих рядків...

Другий незабутній образ останніх днів кампанії 1920 року ще на полях України — що невідступно стояв перед очима учасників тих походів, що тепер, по польських дро­тах, намагалися вчитися в Подєбрадах, накреслив Маланюк у тих самих Подєбрадах і тоді вже — 1926 року :

А осінь глуха і зимна

Стіною туману йшла.

Лиш епоха пекуча й далека

Що дзичала крізь ню, як стріла.

Розтремтілі простори гойдались І хилились крокам у такт, І летіла горбата далеч Від хреста — і — до хреста.

Там, де Захід зіяв, як брама, До відвічних прабатьківщин, Над непімщеними ж полями Ще гримів наш Залізний чин.

В іншому вірші Маланюка тієї самої подєбрадської доби, що зветься «Еміграція», можна вбачати підложжя, з якого пізніше розгорнувся «Поворот» Олени Теліги :

Несу отут страшний свій іспит І знаю, що життя мине. І мати, сидячи на призьбі, Вже не пригадують мене.

Давно Євгена поминає За упокой старенький піп,

За весною весна минає Під запашне зідхання літ.

Все далі висиха Синюха, Й линя її весела синь, А вітер заголосить глухо І пролітає в далечінь.

Сіріє стріха під дощами, Вже й хата стала нетривка, І мати слухають ночами Бронхітне гавкання Бровка.

Те саме хочеться сказати й про деякі вірші Л. Мосен­дза з тих самих подєбрадських початків :

Як хочеться молитися часом Тому, хто вибачливий і ласкавий : «Не приведи загинути рабом Чужої ласки і чужої справи.

«Не приведи загинути мені На чужині під чужинецьким дахом, Дай ще хоч раз пройтися по межі Старим закуреним подільським шляхом».

Далі не пригадую строфи в цілому — поет згадує, як хочеться припасти до колін матері («припасти до колін :

о, нене, неню, всміхнутися селу, вклонитись місту») -

(«наші села... прийдемо до свого міста» — «Поворот» — О. Теліги) «та слухать спів під музику троїсту», і нарешті :

Як хочеться молитися часом Тому, хто знає біль і знає... гану : «Не приведи загинути рабом На спраглих межах мого Ханаану».

Подєбрадський «еміграційний» сонет цього автора, що тоді готував нашу поетку до матуральних іспитів, віддає дуже точно коло настроїв перших еміграційних років, яки­ми жила й пані Олена :

Ми кажемо : «гіркий хліб вигнання — Високі сходи нам чужого дому». Та скарги зміст сховався за утому, За байдужність буденного щодня.

Пожеж палаючий перун вогня Наш запал. Відгриміли реви грому. У глупу ніч ми по шляху старому Блукаємо без цілі, навмання.

А час гукає : жертви, чину хоче, Сліпі й глухі не чують грому слів. Де ж той співець, який би нам зумів

У душу вкласти гострий слух і очі

І вивівши із пекла Аліґєрі,

Підніс нас у стремлінь забуті сфери ?

Творчість О. Теліги розвинулася на тлі цих «подєбрад-ських днів» Ю. Дарагана, Л. Мосендза, М. Гриви та — за крилатим висловом О. Ольжича — «досить зненавидженого українською (старшою, переважно — прим. К. Гр.) суспіль­ністю, щоб ввійти в історію, "української літератури" — Є. Маланюка» *). Але, здається, що поруч з цими подебрад-ськими коріннями, авторка «Душі на сторожі» відчувала найглибшу спорідненість з двома молодими поетами, що не залишили Батьківщини, з чернігівською двійкою — Марком Антіохом-Вороним (народжений 1904, рік смерти нам не­знаний) та Ладою Могилянською — нечисленні вірші їх у 1924-26 роках друкувалися по цей бік «залізної завіси» у Львові, переважно на сторінках «Літературно-наукового вістника».

Слова з вірша Марка Антіоха «Молитва» -— «сніг і вітри над моєю отчизною» — знаходимо в останнім листі пані Олени з Києва. На мотив з Лади :

Ти тільки випадковий подорожній На запашнім заквітчанім шляху

в О. Теліги знаходимо цілий триптих : І. Відпочинеш і підеш знову;

*) 3 криптонімової статті О. Ольжича про еміграційну українську та російську поезію в «Студентському віснику», 1931 рік.

II. Догоряє, попеліє давнє щастя;


Каталог: Teliha


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка