В свому творчому рості, українська нація завжди вида­вала з себе могутні постаті, які, запустивши глибоко своє коріння в минулому, в той самий час буйно простягали свої паростки в майбутнє



Сторінка6/14
Дата конвертації16.03.2017
Розмір5.72 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

III. Ох, чому ж це серце б'ється молотом.

Пані Олена часто цитувала рядки з Марка та Лади, зокрема ж згадувала два кінцеві рядки з однієї строфи Ладиного вірша — «Ніч самогубців» :

Гашіш, чи опій, шворка чи куля — Всі несемо у житті талісман такий... Що ж нам робити, як ми не забули Днів легендарних смішної романтики. '

Але поза цим частим цитуванням та епіграфами з цих поетів існує, на наш погляд, глибший зв'язок творчости Теліги з творчістю цих двох чернігівських авторів. Дово­дити цього формально не беремось. Обмежимось, натомість, певними згадками про твори цих авторів, що давно без сліду згинули в пащі московського Мінотавра.

Марко Антіох-Вороний, син відомого українського по­ета Миколи Вороного, того самого, що на тлі пацифістично-грушевсько-драгоманівських візерунків спромігся у січневім числі київської «Української хати» на пророчий сонет «1913», помилившися при цьому лише на один рік — помилка в хронології аж надто незначна —, на жаль, не пригадуємо сонету в цілості. Починається рядками :

Дванадцять літ двадцятого століття

Минулося в безодню забуття

І рік тринадцятий, немов якесь страхіття...

Словом, рік тринадцятий загрожує усіма бідами і на­віть війною. Поет запитує «Може війна ?» — Але на це гордо й непохитно відповідає наприкінці сонету :

Багато лих зазнала Україна,

Та не скорилася і не скоритись їй.

Цей сонет доводиться згадувати по 35 роках з тим більшою вдячністю, що інший видатний лірик України, що тоді ж, у 1913. чи 1914 році на сторінках ЛНВ Грушевського чи Антоновичівсько-Левинського соціял-демократичного ки­ївського місячника «Дзвін», умістивши каварняного вірша, де йому теж привиджується війна, безвільною та безжур­ною резиґнацією обмежився цілком безборонною реплікою «Налий вина».

Найбільш знаним віршем Марка Антіоха стала його «Бондарівна» :

Ой не вітер то гуде над дахом, Поринає в сиву далину, Зграя гайвороння птах за птахом Обминає Бондарівнину труну.

Ти лежи, лежи в труні сосновій, Бондарівно, дівко молода, Помутніла, потемніла з крови У Дніпрі широкому уся вода.

Гей, на коні, та шаблі в долоні ! Тільки вітер пилом заміта... У небесній грозовій опоні Проступає тінь огненного хреста.

Пригадаймо ще Ігоря, що в липневій книзі ЛНВ 1911 року ставив таке цікаве питання :

Чим же ми, бліді нащадки, Час прославили свій грізний ? Що зоставим нашим внукам Ми на спогад зворушний ? !

Так само трохи пощастило й Антіоховій «Молитві» не забутися :

Господи, в день Твого гніву неспинного, Дай мені мужність і віру в небеснеє, Дай чути в шепоті саду звіринного Царство Ісусове Христовоскреснеє.

О, пам'ятаю, розкинувши косами, Впала вона під рукою ворожою. Вкрито її сніговими покосами... Я усій расі звірячій загрожую !

- Господи, дай мені силу помститися За її душу — за синєокую !.. Господи, Боже, не можу молитися — Кров її, кров, борозною глибокою...

Господи, Господи...

Сніг і вітри над моєю отчизною... Боже, цю чашу розбою бездумного, Дай мені взяти рукою залізною Й пити з одчаю каменоломного.

Вірю я, Боже, ватаги Богданові Поруч з Тобою, у сонмі архангелів. Господи, в суду хвилину останнього З них надішли мені смертного янгола.

Дотик його — і безодня відкриється, І як дощем шепотить серафимами. Там, перед світлим, благаючи, крилосом, Очі її над огнями і димами...

Господи, Господи...

Вірю, мій Отче, в спокою державному Мудро Ти судиш і мудро розмірюєш : У життьовому потоці безправному Кожного нагло питаєш : «Чи віруєш ?»

Вірую, Господи, вірую ! Вірую ! Тілом усім перейнятим уявою ! Кожен увійде, хто ляже офірою, В царство пресвітлеє, золотоглавеє.

Господи, Господи...

(«Прапори духа», 1947.)

Серед української колонії в Подєбрадах, саме в роки перебування Олени Теліги в цьому місті, доживав свого віку колишній видавець Ради (1907-1914) і взагалі меценат укра­їнського руху, Євген Чикаленко (1861-1929). Тоді ж роками друкувалися його «Спогади», спочатку у львів­ському щоденникові «Діло», потім окремими томами. До читачів цих «Спогадів» безперечно мусіла належати й пані Олена. Щодня старенький приходив зранку до готелю «Централь» читати часописи в професорській читальні. Перед першою світовою війною, Чикаленко віддавав значну частину прибутку з своїх маєтків на українську національ­ну справу. Крім нього та ще В. Семиренка й почасти інших осіб, В. Леонтовича, Аркаса, Жебуньова — майже ніхто з тодішньої заможньої поміщицької верстви, цього не робив, принаймні так систематично й послідовно, як це робив Є. Чикаленко.

По «Спогадах» Євгена Чикаленка (ч. 1) можна просте­жити його еволюцію. Спочатку, в середніх клясах реальної школи, Є. Чикаленко не був противником боротьби чи рішу­чих виступів проти тогочасного російського уряду, але згодом, під впливом писань М. Драгоманова, які директор Соколовський давав учням читати, щоб відвернути їх від прихильности до революційного табору, Є. Чикаленко став «мирнообновленцем» та «постепеновцем» — драгоманів-цем.

В київських щоденних часописах, що він їх видавав —-»Громадська Думка», а потім «Рада» — першорядну ролю відігравав публіцист та історик літератури Сергій Єфремов, теж цілком безкритичний поширювач драгоманівських ідей. У відповідь на наївні розправи С. Єфремова про Драгома­нова, на сторінках щомісячника «Нова Громада» чи — може — «Вільна Україна» — тепер не пригадати, — Іван Франко виступив з своїм геніяльним, але вбивчим для Дра­гоманова рефератом у львівській Студентській громаді 15. липня 1906 р. (надрукованим в «Літ. Наук. Вістнику за серпень 1906), де розгорнено й відкрито справжнє обличчя Драгоманова як невідродного росіянина, але для «Ради», як — на жаль — і для цілого майже українського суспіль­ства, мудрі слова Франка пропали даремно, як зерно на камені.

Разом з Є. Чикаленком, Єфремов плекав культ пошани до Короленка і його гуманних творів. Цілі кадри україн­ської молоді під керуванням Єфремова роками опрацьову­вали переклади творів Короленка на нашу мову, аж нареш­ті, на початку 20-их років, «Час» видав ці переклади. Але, як трохи згодом признався не то сам Єфремов, не то хтось з його оточення, «перекладали, перекладали Короленка, а тепер його ніхто й читати не хоче». Це сталося тому, що українські читачі відчули на власній шкірі, що твори Коро­ленка, такі впливові й популярні на Україні, не мали най­меншого гуманного впливу на цілком нелюдяні орди Мура-вйова з Леніном та Денікіна з Бредовим, ані на тих, хто з заходу йшов на нас з «Оґнєм і мечем» Сєнкєвіча.

У «Спогадах» Чикаленка є одно фатальне для нашого драгоманівського автономізму місце. По революції 1905 p., коли на Україні нарешті прилюдно сформувалося декілька українських партій та програм, Чикаленко перечитав своїм селянам усі українські партійні програми, не виключаючи й «Самостійної України» Міхновського, якого Чикаленко терпіти не міг! І от, може ж таке трапитися ? ! Українським селянам сподобалася саме «Самостійна Україна», а не автономістичне — ще й федералістичне — ґламанже інших партій. Але цей голос народу, так само, як і голос Івана Франка, проминув для Чикаленка цілком незрозуміло й чужо. Він дуже легко знайшов для себе «раціональне» пояснення ірраціонального для нього настрою селян і на цьому спочив.

У довколишніх маєтках сиділи бо навіть не Потоцькі з Волконськими чи Родзянками, а расові москалі — Колупа-єви, Разуваєви та Пятакови-Шестіпудови. І лише через це, бачите, така... «абнормальність», як несподіване для нього самостійництво українського селянства.

Довголітній вдумливий спостерігач українського руху, польський соціяліст Леон Васілевський-Плохацький, автор праць «Українська справа в її історичнім розвитку» (1911) і «Українська справа як міжнародня проблема» (1935), під кінець свого життя десь влучно зауважив, що занадто оп­тимістичний федералізм Драгоманова затримав розвиток української політичної думки на 50 років. Це — найкорот-ший коментар, який можна дати й до цілого життєпису Євгена Чикаленка, в тій рахубі й до його оповідання про успіх «Самостійної України» Міхновського в його селі...

На сторінках ганноверського «Літературно-Наукового Збірника» Юрій Сірий докладно розповів, як Євген Чика­ленко «відкрив» для української літератури — а через неї й для української політики — такий коштовний скарб, як ганебної пам'яти В. Винниченко. Для літературних сма­ків Є. Чикаленка дуже показовим е саме це захоплення Винниченком, як для його політичних смаків — захоплення Драгомановим. Коцюбинським Чикаленко, натомість, ніяк не захоплювався, називаючи у своїх спогадах «сахарино­вим», що редактори його спогадів з львівського «Діла» переінакшили на — «цукровим», а Міхновського — «теа­тральним»...

Так само з поетів пізнішої доби йому, відповідно до В. Винниченка, дуже подобався В. Сосюра; Маланюка ж, з яким він часто стрічався в Подєбрадах, не раз відпрошував : «Голубчику, не пишіть віршів !» *).

#

Найчастіше прилюдно виступали у 20-их роках у Празі та Подєбрадах Максим Славінський (1868-1945) та Ольґерд Гіпполіт Бочковский (1884-1939), що з них перший був головою надзвичайної Дипломатичної Місії Української Народньої Республіки, а другий — її секре­тарем.



Максим Славінський у своїх довгих та частих промовах (не даремно подєбрадський сатиричний часопис «Еней» змалював його карикатуру з написом — «весільний гене­рал») не говорив ніколи чогось виразного, що залишалося б у пам'яті тривким слідом. Все ж він намагався надхнути своїх слухачів, що вже стільки років проблукали в пустелі еміграції, вірою в майбутнє України. «І я, і ви всі може

*) У статті Олени Теліги — «Партачі життя» — є цікава згад­ка про аналогічні поради Чикаленка Олені Пчілці : «Так само кожний акт цивільної відваги Олени Пчілки відразу викликав реакцію. Чикаленко радив цій людині, що мала вийняткове від­чуття потреб нації, далеко глибше й правильніше, як він сам, кинути займатися цими питаннями, сидіти тихо і видавати журнал мод і вишивок». (Примітка автора).

вмремо на еміґрації, а Україна буде», — одинокий вираз Славінського, що не затерся в моїй пам'яті від осени 1921 p., зі зборів Української Академічної Громади у Сміховськім «Чорнім пивоварі» в Празі.

По закінченні двох факультетів — правничого й істо­рично філологічного, М. Славінський, у середині 90-их років XIX ст., виїхав з Києва до Петербургу, де спочатку був зо два роки особистим секретарем сенатора Тура, а потім зай­нявся працею в петербурзькій поступовій пресі. У 1906 році він разом з О. О. Русовим редагував «Украинскій вестник» — двотижневик у російській мові.

Русов уважав, що цей журнал міг би й далі виходити, коли б не загально узнані лінощі Славінського. Ще за київських часів, Славінського, дуже здібного перекладача віршів Гайнріха Гайне *) й не менш здібного учня проф. В. Антоновича, зокрема в області археологічних розшуків, називали в українських колах Києва — богом лінощів. Але, зрештою, передчасна смерть «Украинского вестника» особливої шкоди українській справі, мабуть, не завдала, бо й особливої користи цей журнал мабуть не приніс би. Від початку 1908 p., Славінський став секретарем редакції найстаршого і найнуднішого грубого російського щомісяч­ника «Вестник Европьі.» Крім того він брав діяльну участь у засіданнях вченої комісії для перекладу Святого Письма на українську мову, що існувала при петербурзькім Синоді не без співучасти петербурзької Академії наук, був близь­кою особою до видатного мовознавця, академіка А. Шах-матова, який намагався притягати українців до петербур­зької Академії наук. **)

На вересневому 1917 року з'їздові народів, що його влаштував в Києві М. Грушевський, М. Славінський був представником російського тимчасового уряду Керенського, і як такий робив на О. Олеся комічне враження... Несповна місяць по закінченні цього з'їзду народів, Тимчасовий уряд скотився у прірву небуття...

Протягом десяти років (до 1938 включно, якщо не лише до 1937 р.) Славінський щоліта їздив на двомісячний побут

*) Ці переклади разом з перекладами Лесі Українки вийшли коло 1890 року у Львові окремою збірочкою. (Прим, автора).

**) Внаслідок чого постав і такий дивний випадок, що стаття М. Грушевського про схему історії Східньої Европи була надруко­вана українською мовою в однім з видань Академії 1904 року, коли над українським друкованим словом ще тяжіла заборона 1876 року. (Прим, автора).

з Праги до Парижу, де пребрав на себе редагування тиж­невика «Тризуб» від Вячеслава Прокоповича, який виїздив тоді на літній відпочинок на свій хутір десь у середній чи південній Франції. Для цього журналу ця редакційна змі­на завжди приносила короткотривалу, але значну користь: журнал ставав цікавіший, актуальніший, відчувалася вміла вправна редакторська рука. Колись, ще в перші роки по трагічній смерті Петлюри, В. Прокопович одного разу вже був договорився зі Славінським щодо передачі редагування «Тризуба» М. Славінському. Але в останній хвилині В. Прокоповичеві забракло рішучости — він не був в стані покинути журнал, до редагування якого так звик...

Таким особам з автономічно-федералістичного табору, як власне професори М. Грушевський та М. Славінський — на еміграції цей останній викладав західньо-европейські літератури в Педагогічнім інституті у Празі — можна і навіть слід поставити закид за надто необережно-довірливе ставлення до Москви, чи там до Росії, бо історичних підстав для такого ставлення нема ніяких. Як історики чи політики з істориків, вони мусіли б про це власне знати й нагадати навіть тоді, коли це забули сьогодні.

Один з найбільше відомих сурмачів московського імпе-ріялізму, М. Н. Катков, десь у середині 1860-их років нага­дував на сторінках «Московских Ведомостей», що не слід забувати, що російська історія — чи це кому подобається, чи не подобається — «історія дуже жорстока». (Неведен-скій : М. Н. Катков, Москва, 1888). На сторінках одного з останніх томів «Историческаго обозренія», що його видавав у Петербурзі наприкінці XIX ст. проф. Н. І. Карєєв, була за пам'яти Грушевського та Славінського надрукована, двад­цять років по смерті автора — Ільїнського, праця про долю Пскова та Новгорода, населення яких, разом з населенням областей, підлеглих цим містам-республікам, було, як відо­мо, винищене москалями протягом останніх 20-ти років за царювання Івана IV Страшного. У цій науковій праці, зай­вий раз, в дуже драматичній формі, з поданням належних уривків з історичних джерел, докладно розповідалася вра­жаюча історія систематичного винищення Москвою населен­ня цих двох колишніх міст-держав... приєднаних до Мос­кви. Але на ментальність українських істориків і політиків типу М. Грушевського та М. Славінського ця посмертна пу­блікація Ільїнського не зробила жодного враження : вони її не зауважили, бо — слідом за М. Драгомановим — по­кладалися на «поступову Росію».

Драгоманов свого часу систематично обурювався най­меншим проявом української недоброзичливости супроти Москви. А вже ніколи Москва не була варварською та азійською — таке дослівно речення знаходимо в нього. Але це було взагалі керівним гаслом його пропаганди. Так само обурювався він з приводу того, що Франтішек Духінський, на мапі в музеї польської еміграції в Раперсвілі, на місці Московщини написав : неволя і комунізм...

Створений Драгомановим для українців єдиноспасенний міт «поступової Росії» примушував Грушевських та Сла-вінських затулювати очі на темні сторінки минулого, з якими наслідками для України — це вже можемо бачити від довгих десятиліть, коли політика Івана IV, політика винищення, прикладається вже не до старовинного Пскова та Новгорода, а до сучасної України.

На початку тридцятих років, М. Славінський склав для Українського Технічно-Господарського інституту позаоч­ного навчання — курс Історії України, який кінчається досить оригінальною порадою, що нам слід шанувати трьох найбільших українців — Володимира Антоновича, Олексан­дра Кониського та Михайла Драгоманова. Називаю цю пора­ду оригінальною, бо за ціле життя Кониський з Драгома­новим дуже ворогували з ідейних причин : Драгоманов був космополіт чи інтернаціоналіст — на словах, а на ділі —• москаль-чарівник; Кониський був тогочасний український націоналіст; відносини з В. Антоновичем, який ніколи не був приятелем Росії та москалів — навіть поступових чи червоних — (див. його лист 1885 р. до Драгоманова про «червоних столоначальників» в «Архіві Драгоманова», т. І. Варшава, 1938), у Драгоманова теж не налагоджувались як слід. У листах своїх до Павлика, М. Драгоманов раз-у-раз прозиває ворожо одноокого Кониського — Циклопом, Анто­новича — Археологом, та скаржиться на те, на друге, напр., що Циклоп з Археологом напосілися знищити його улюбле­не дитятко — Костя Арабажіна (що його українське грома­дянство, щоб позбутися з Києва, зібравши гроші на дорогу, упросило назавжди виїхати до Петербургу).

Оригінальність М. Славінського завжди полягала в тім, що він уважав себе учнем В. Антоновича, фактичним учнем якого з університету в дійсності він і був, але разом з тим уважав себе й позаочним учнем М. Драгоманова, хоч нор­мальні, а не приписні, драгоманівці навіть і досі не зносять найменшої згадки про В. Антоновича.

Приплести до цих двох своїх учителів ще Кониського,

М. Славінський надумався вже під кінець свого життя, головним чином — мабуть, під впливом першого тому спо­гадів Ол. Лотоцького, який розкрив йому цілу поважність тогочасних впливів Ол. Кониського на київські духовні кола, з чого згодом постав могутній український церковний автокефальний рух... «А я замолоду ніяк не міг зрозуміти, навіщо це Кониський вічно вовтузиться з попами»... — нераз доводилося чути від М. Славінського...

Взагалі ж таке механічне сполучення протилежних своїми тенденціями й характером заповітів закаптуреного москвофіла — Драгоманова — та ізоляціоністів-українців В. Антоновича й О. Кониського — свідчить про цілковиту безпорадність самого автора цього дивовижного проекту супроти того непоміченого ним справді драматичного кон­флікту, що відбувся ще в середині 1880-их років між Київ­ською Старою Громадою та ретельним «уніоністом» — як його за наставлення до Москви охристили в Києві вже коло 1870 року — М. Драгомановим. Коротше це зветься : ставити Богові свічку й чортові кочергу...

М. Славінський, служачи понад 20 років — мамоні, чужинецькій московській пресі, навіть не зауважив, що хоч це дійсно було в традиціях Драгоманова, але аж ніяк не було в традиціях В. Антоновича, що, не маючи змоги йти проти ворога, тримався осторонь від ворога. На запросини драгоманівського друга проф. Пипіна, що 1888 p., спеціяльно подорожуючи по Україні, запрошував вчених українців «до співробітництва в редагованім ним «Вестнику Европьі» — Антонович і сам відповів відмовно — «я не звик працювати в грубих журналах» — і іншим не радив це робити. А на жалі пані Єгунової з приводу смерти салтиковсько-щедрін-ських «Отечественньїх записок» 1885 р. — сказав, що нема чого шкодувати, це, мовляв, смерть чужої багатої людини, до якої нам байдуже... (див. «Україна», Київ, прибл. 1928 p.).

Поруч із Славінський, як ми вже згадали, найчастішим промовцем на святочних академіях у дні чергових річниць 22. січня тощо виступав знавець націознавства, доцент Ольґерд-Гіпполіт Бочковський, учень першого чехословацького президента проф. Т.Ґ. Масарика, емігрант ще з часів революції 1905 р. З його промов-викладів у слу­хачів мусіло лишатися враження, що немає лучше, що немає краще, як визволятися на взір чехів, коли австрійська влада створює для окупованих своє місцеве представництво, розбудовується чеське шкільництво від народньої школи до університетів включно, розгортається густа мережа проми­слових центрів, включно зі збройними фабриками, аж на­решті все це без проливу крови перетворюється з австрій­ської провінції у незалежну й квітучу Чехословацьку республіку.

Такі виклади-колисанки, при всій своїй соціологічній обґрунтованості, залишали в сутіні такі сторінки, як зброй­ну боротьбу чеських леґіонів на стороні противників Німеч­чини та Австрії, леґіонів, на чолі яких стояв той самий Т.Ґ. Масарик. Із кожним роком, коли на західній Україні все частіше лунали українські стріли (відомо проти кого), колисанки О.Г. Бочковського прибирали, як то кажуть, на інтенсивності. Вони співали хвалу розбудові рідної коопе­рації...

У 1932 р. видав Бочковський чималу книгу, присвячену національно-визвольним рухам народів Европи, що визволя­лися мирним шляхом, як чехи, лужицькі серби, флямандці, ісляндці, баски тощо. Дещо пізніше, десь коло 1936 p., з цим співцем мирного кооперативного визволення сталося щось нез'ясовано-дивне : одночасово в польській («Мисль Польська» та ще, здається, «Бюлетень Польсько-Україн-ський») та українській пресі появилася його стаття, де він приймав тези націократії Миколи Сціборського й визнав, що тепер нації визволяються не лише мирнообновленським, а й ірляндсько-македонським, цебто збройним, способом...

Зрештою, ця раптова й несподівано дивна зміна лиши­лася невиясненою.

Літературі цей націолог не мав часу присвячувати свою увагу за навалою іншої праці, якою його навантажувало оточення, що хоч і не складалося з самих лише... «богів лінощів», але де ніхто не міг дорівняти Бочковському в працездатності, справді ударній, в знанні мало не всіх євро­пейських мов, не виключаючи й таких мало знаних, як литовська (він сам був ніби литовського роду) чи латвій­ська. Проте, коли одного разу в однім із своїх сонетів, здається Юрій Косач, скромно признався, що він зріс на колінах професора Михайла Грушевського, то на це Боч­ковський зі захопленням відгукнувся на сторінках такого ніби-літературного місячника, як львівська «Кооперативна Республіка». Іншим разом він взяв у мене на хвилину з рук зібрані вірші Казимира Вєржинського й щиро усміхав­ся, проглянувши частину зі знаного віршу :

Пане Вєржиньскі, цо то бендзе ? Які на пшишлосьць ма пан

[плян ?

Ах, я на пшишлосьць на уліцах мам замяр сьмяць сен,



[сьмяць на ґлос,

Яконсь нємондрон фільозофйон пшесьонкл мне в ґлове

[кажди влос.

Ще раз розсміявшися при останніх словах, він повернув збірку. Коротка сієста літературної розваги Ольґерда-Гіп-політа скінчилася...

*

Директором педагогічного інституту, в якім вчилася Олена Теліга, бував переважно професор староболгарської мови Василь Сімович (1879-1944). Він був директором української учительської семінарії у Чернівцях на Буковині ще за австрійських часів — перед війною 1914 р. — і ще там набув шкільно-адміністраційного досвіду, якого так бракувало іншим професорам празького педінституту, а тому В. Сімовича найчастіше вибирали на ректорство. Крім того він був найвизначнішою особою серед професури через свій мало приємний, але яскравий характер. Словом, був найпомітнішою постаттю серед професури інституту.



Про нього тепер деякі, не досить поінформовані, особи з кол мовознавців складають легенду як про «світлу по­стать», якою він в дійсності не був *).

Восени 1925 p., вмираючий від сухот Юрій Дараган — до речі, студент педінституту — попросив мене листовно зі санаторії, щоб я відвідав В. Сімовича й попросив прискорити подання рецензії на його збірку «Сагайдак», що роками лежала у Громадському Видавничому Фонді, затримана браком оцінки Сімовича, якого Фонд призначив рецензентом «Сагайдака».

Довелося хоч-не-хоч вирушити з Мокропсів до Добр-жіховіц, де мешкав професор, і довго чекати його повороту з міста... Спочатку професор солоденько й щиро удавав

*) Маємо на увазі статті проф. Б. Ковалева й присвяту Ю. Ше­рехом своєї праці — «Галичина в формуванні нової української мови» (в Ганноверському Літературно-Науковому Збірникові) світлій пам'яті В. Сімовича. (Примітка автора).

«гостинного господаря», але потім, на запитання «чим можу бути корисним», почувши, що, власне, привело мене до нього в такій пізній порі, Сімович одразу став камінним й твердо промовив : «Я маю безліч праці як ректор. Для студентів складаю граматику й вибір староболгарських текстів. Окрім цього працюю над редакцією перекладу Марксового «Капітал а». Де ж при таких умовах мені знай­ти час для рецензії на «Сагайдак» ? *). Устами Сімовича до мене бундючно й чванькувато промовили тоді в затишній Добржиховіцькій віллі, захованій в глибокій лісовій долині, дві твердокамінні посестри — Обструкція й Деструкція українського культурного життя...

Пізніше, по від'їзді з Праги до Львова, у pp. 1934-1939 В. Сімович «відогравав» поруч з Михайлом Рудницьким визначну ролю як керівник літературної газети «Назус­тріч», фортеці всіляких темних сил. О. Ольжич був глибоко переконаний, що причиною застою в літературнім житті, зокрема в ліричній поезії Галичини, була деструкторська діяльність цієї двійки.

Слід також згадати глумливі примітки Сімовича (В. Верниволі) до «Кобзаря», виданого в Липську 1922 р. Ка­теринославським видавництвом. Проф. Сергій Шелухин багато років пізніш дав вичерпний перегляд цих іґнорант-ських «приміток» на сторінках львівського католицького місячника «Дзвони». Так само не слід забувати на вра­жаюче кострубатий переклад «Тунелю» Б. Келлермана Дори Сімовичевої, під редакцією Василя Верниволі, що його видав 1923 р. Оренштайн. І цей переклад аж рясніє від дивовижних форм та висловів, незвичних та чужих нашій мові.

Пишучи це, я не забув про те, що Сімович спричинився до першого видання «Карбів» Марка Черемшини, видав листування Лесі Українки до Осипа Маковея, видав мате­ріяли віденських архівів щодо нездійсненої латинізації пра­вопису в Галичині тощо, але не варто позбувати мовчанкою і дані, що я їх наводжу.

*) На початку осени наступного року, Дараганові на смертному ліжку пощастило нарешті передивитися авторську коректуру «Са­гайдака» у шпальтах, сама ж збірка вийшла по його смерті. (Прим, автора).

І 277


і і

і

Пишучи свою статтю «Партачі життя», Олена Теліга певно мала перед своїм духовим зором справді неозору без­ліч таких «світлих постатей».



Забутий тепер усіма київський поет, Маслов-Стокоз, мав таки рацію, написавши в однім вірші, надрукованім 1889 р. у львівській «Зорі», такі рядки :

Онуки і правнуки скажуть :

«Нема чого заздрить нам Спарті :

Ми мали свого Леоніда

І безліч своїх Ефіяльтів...»

З-поміж студентства різних політичних напрямів у Подєбрадах визначався даром слова та глибиною переконан­ня Микола Сціборський; промови його свідчили також про його невпинний духовий ріст та збагачення, що рідко тра­пляється зустрічати, бо люди звичайно виступають перед нами в своїй однаковій, раз на все закостенілій формі.

У гетьманській групі, назагал досить мальовничій, ще більшою мальовничістю визначалися крутянин Ігор Лоський та Семен Бать.

Ігор Лоський, за свою пишну чорну шевелюру та ху­дорлявість був охрищений — їда Рубінштайн. Його подіб­ність до портрету Іди Рубінштайн (праці знаного москов­ського маляра Валентина Сєрова) була дійсно впрост вража­юча, зрештою казали, що мати його була італійка.

Бать знав усі марші російських ґвардейських полків, але, що головне, вмів їх виконувати «на ґембах» та при допомозі ударів п'ястуком в принагідну мить до якоїсь ака­демічної шафи чи навіть табурету. Не зважаючи на таку інструментальну обмеженість, ці марші в його виконанні виходили навіть блискуче. Уенерівський сатиричний листок «Еней» вмістив світлину Батя з коротким, але вичерпу­ючим написом : «Павлодержавіє».

...Моя остання зустріч з пані Оленою р. 1932 на подє-брадському корсо, недалеко від костелу, була коротка. На привітання й запит «як живеться нашим у Варшаві», пані Олена, звичайно така весела, через силу промовила : «Зна­єте, так надокучило відповідати усім на цей запит. Але вам я все-таки скажу : живеться краще, як тут, у Чехії»...

Значно пізніше, аж тепер, запитуючи листами знайо­мих, як жилося Телігам у Варшаві, я довідався, що спочат­ку, цебто ряд довгих років, від 1929 до середини 30-их років, Телігам велося у Варшаві дуже тяжко й зле, що жили вони вражаюче бідно. Тоді я нарешті зрозумів, чому пані Олена з такою мукою на обличчі відповіла на моє конвенціональне запитання...

5.Х.1947.

(«Вежі», Мюнхен, ч. 2„ 1948.)

Сергій Кушніренко

ПСИХОПОРТРЕТ (Олена Теліга)

Природножива, мов потік балакуча,

Залюблена в ритміку соняшних днів.

Хоч пройдений шлях — це кряжі, навіть кручі,

Обличчя не знає : що смуток, що гнів.

Глибоко в душі вся іржа, вся гірчавінь,

Вона ж молода і фіґлярно-струнка!

І ось в елеґантських, майстерних рядках

Прибоєм хвилює життя надпочате.

В очах ще дитинство і танці, і сальта,

Так близько ще жарт і палкий калямбур...

Чекайте ! Ні матері вдома, ні тата.

Закурим ?

(«Вістник», вересень 1936, том III, річник IV, книжка 9, стор. 625.)

Валя Конда (Шангай)

НА МОГИЛУ ОЛЕНИ ТЕЛІГИ З ДАЛЕКОГО СХОДУ

Я народилася на Далекому Сході, далеко від Рідного краю. Усе життя наше проходить тут серед чужого різно­барвного оточення. В цьому житті, де перемішалися мови, віроісповідання, культури й народи, починаючи з азійських і всіми європейськими кінчаючи, дуже важко приходиться українським одиницям, особливо морально. Ще до війни, Харбін, що був осередком українського національного і політичного життя на Далекому Сході, піддержував куль­турний зв'язок зо всіми українськими культурними осеред­ками і тоді всі ми тут жили менше-більше нормальним українським національним життям. Але коли війна відрі­зала Далекий Схід від решти світу, а вкінці зліквідувала український осередок у Харбіні, розшматувала українців і розкидала їх по всіх усюдах, тоді прийшла цілковита самот­ність... Бо життя на Далекому Сході, особливо в Шангаю. де ми опинились, завжди мало специфічний характер : тут стикалися люде зо всіх кінців світу, маючи на меті робити гроші й тому духове життя назагал дуже тут бідне. Багато, навіть дуже багато місць і способів для марнування часу і грошей, коли їх маєш, а так дуже мало того, що могло би задовольнити культурні та духові потреби людини. Тому, звичайно, в таких умовинах великої ваги набирають книж­ки, улюблені письменники, поети та їх твори.

Поезії Олени Теліги були одним із джерел, що підтри­мували мене, вони були завжди близькі, зрозумілі і спів­звучні моїй душі.

Хай літературні критики скажуть своє слово про вар­тість поезій, вагу творів і літературну спадщину Олени Теліги. На мою думку, Олена Теліга в своїх поезіях дає здоровий і правильний підхід до розв'язки чуттєвих питань, у взаємовідносинах чоловіка і жінки та їх взаємовідносинах, як членів одної нації і рівноправних та рівновартних борців за національні ідеали.

Для нас, українців, як поневоленої нації, ці питання не маловажні, бо для осягнення нашої мети державної неза-лежности, духові сили нації мусять бути злиті в одне ціле, мусять іти в парі і рівнобіжно. На мою думку, вся вага і цінність творчости й життя такої жінки, як Олена Теліга, полягає в тому, що вона перша українка-письменниця, що зуміла гармонійно поєднати в одне ціле природні чуттєві сторінки жіночого особистого життя з національним жит­тям. В сучасному житті жорстокої боротьби та небезпеки, мусіла змінитися роля жінки в житті і мусів змінитися теж погляд жінки на життя. Не впадаючи в крайності, Олена Теліга розв'язувала питання рівноправности й фемінізму так : В співпраці з мужчинами, жіночий елемент так само потрібний в будуванні життя і мистецтва, як і мужеський, затрачує свою солодкавість і пасивність і робиться викін­ченим і необхідним чинником життя. Не мають рації ті, що бачать місце української жінки лише при господарстві, в родині, ні ті, що роблять з неї лише громадську діячку, чи ще гірше — дуже коштовну здобич в руках нещасного зна­ряддя грошей — мужчини. Роля української жінки так само виняткова, як винятковим є положення її краю.

Тип нової українки — це не тільки зовнішня краса, жіночість, ніжність, не тільки добра мати, не тільки добра жінка, і не тип амазонки, нова українка в розумінні Олени Теліги — це збір всіх первнів, це : і жіночість, і ніжність, і радість, і боротьба, що мусять творити одне гармонійне ціле. Духове з'єднання з чоловіком в стремлінні і боротьбі за національні ідеали.

Краса життя і радощі його не полягають тільки в мате-ріяльному оформленні життя, а головна краса життя в його духовій змістовності.

Вірші Олени Теліги завжди давали мені, окрім чистоти естетичного задоволення, підтримку при розв'язуванні бага­тьох буденних питань, які приходилося і приходиться роз­в'язувати в умовинах, як це їх малює поетка в свойому вірші «П'ятий поверх».

Таким є наше життя, надзвичайно нужденне в порів­нянні з другими націями. Але матеріяльні турботи покриває свідомість завдань, що стоять перед нами, розуміння вимог нації від нашого покоління... А після цієї війни, «тяжких турбот ржавіючий ланцюг» ще міцніше стискає за горло всіх українців і українка стоїть ще перед вищим завданням. Кожна з нас мусить бути свідома того, що теперішнє поло­ження української нації стало ще важчим. Боротьба не закінчилася, вона вступила в нову фазу. Багато залежить від жінки, бо вона має великий моральний вплив на чоло­віка. Олена Теліга писала : «Ще більше потрібно навчитися жінці не уникати деяких конфліктів, а шукати їх і настав­ляти їм своє чоло. І мужчин не відтягати від конфліктів, а підтримувати їх, незалежно від своєї вигоди і свойого спокою». Сучасна українка мусить перенятися почуттям радости й глибокого морального задоволення зі свідомости, що вона додає чоловікові сили вказуванням на необхідність посвяти і жертвенности в боротьбі.

У цьому світлі життя і творчість Олени Теліги набирає особливої ваги, особливо її героїчна смерть, що явилась вінцем так глибоко змістовного її життя. Вона була най­кращою виразницею українки нової формації сучасного на­шого життя.

Хай життя і творчість Олени Теліги будуть дороговка­зом для нашого жіноцтва.

Ми мусимо бути горді, що українська нація має таку жінку. Незнищимий пам'ятник їй збудуємо в наших серцях, в наших душах, коли переймемося її світовідчуванням та її сприйманням життя. Тоді і наше збірне національне життя швидше відродиться після останньої катастрофи і наш визвольний рух стане твердшою ногою на шляху до осягнення своєї мети.

(«Новий Шлях» з 8.2.1947.)

Галина Лащенко

ПЕРША ЗУСТРІЧ З ОЛЕНОЮ ТЕЛІГОЮ

Наша родина збиралась їхати влітку на два місяці до Чеського Раю, гарної місцевости коло міста Турнова, на півночі Чехії. Але мій батько, професор українського Празь­кого Університету і Подєбрадської Академії, Ростислав Лащенко, ще мав закінчити деякі справи в Академії і тому вся наша родина тим часом поїхала до Подебрад на десять днів.

Невеличкий курорт для лікування серцевих недуг — Подебради — мені дуже сподобався. Я з цікавістю оглядала старовинний замок короля Юрія Подебрадського над рі­кою Лабою : в його просторих залях, де відбувалися виклади студентам Академії, містились численні лябораторії і бібліо­тека. В замку був ресторан «Україна», в якому влаштову­вались українські вечірки і балі.

«Академія в Подєбрадах була не лише політехнікою і навіть не лише лябораторією українця новітньої доби, — писав багато років пізніше один з абсольвентів Академії, Євген Маланюк. — Була вона також національно-суспіль­ним середовищем, яке притягало, скупчувало й будувало — на еміграції -— повновартісно ієрархізоване національне суспільство».

Це була справжня Alma Mater української еміграції !

На другому боці були луки зі свіжою високою травою і масою квітів, довга липова алея над Лабою, така типова для багатьох чеських містечок і курортів. Оподалік розки­нувся вогкий і темний парк, званий Обора. А в центрі міста, на головнім майдані, стояв пам'ятник короля Юрія Подебрадського. Він особливо притягав мою увагу, бо нагадував пам'ятник Богдана Хмельницького у Києві. У міськім парку, повному квітів і цікавих рослин, по-мистець­ки виплеканих першорядними садівниками-чехами, грали на зміну духова і струнна оркестри арії, марші й попурі світових композиторів.

Усюди був рух. Приїжджі пишалися модними туале­тами. Курорт Подєбради жив своїм рухливим життям літ­нього сезону. Вражало те, що на кожнім кроці чулась українська мова. В парку, на вулицях, в крамницях, на пляжі — можна було побачити українських студентів, почути українську мову. Це дратувало приїжджих росіян. Журналіст Яблоновський написав злісний фейлетон про подєбрадське життя, назвавши український осередок — «осиное гнездо».

Я була в Подєбрадах вперше.

Наша родина жила в Празі, де я з братом Олегом ходила до гімназії, тільки батько їздив щотижня на виклади до Подебрад.

Цього літа я познайомилась з родиною Шовгенівих і перший раз побачила Олену Шовгенівну, майбутню поетку Олену Телігу, чи як її звали в родині — Леночку. Вона була студенткою Педагогічного Інституту в Празі і саме в це літо збиралась виходити заміж за студента Подєбрад-ської Академії — Михайла Телігу. Весілля мало відбутися швидко.

Ректор Академії, професор Іван Шовгенів, мав троє дітей. Двох синів-студентів і наймолодшу, тоді 20-літню, дочку Олену. Вона відразу дуже мені сподобалась. Висока, тоненька, з живими очима, в ясній сукні, в білім капелюсі з широкими крисами, вона була така весняна, як її 20 років, така іскриста, як соняшний день навколо неї. її обличчя було дуже мінливе. То зовсім звичайне, а часом таке миле, що тяжко знайти миліше. Риси обличчя мала неправильні, ніс надто короткий, тонкі нервові уста. Але такий особливий склад обличчя, що деякі дефекти мало його псували. Не була красуня, але гарненька, приваблива і дуже жіноча. Мене вразила її мова, говорила так, наче ледве встигала на­брати віддиху, щоб говорити. Між нами швидко спалахнула приязнь, надзвичайна симпатія. Так раптово це буває лише в дитинстві і в першій молодості. Два тижні і я говорити почала так, як вона — вибухово.

Наше молоде товариство складалось з таких осіб : Оле­на з Михайлом, її нареченим, Оленині брати — Андрій і Сергій, Лесь Гайовський, студент Академії, мій брат Олег і я.

На родині Шовгенівих трагічно відбилась довголітня окупація України Росією. Старший син і Олена були укра­їнці, молодший син — Сергій — вважав себе росіянином. Його цілковито покорила російська культура, вірніше росій­ська література, якої він був добрим знавцем. Мабуть врізалось у пам'ять життя імперського Петербургу, де жили до революції Шовгеніви. 1917 року вони переїхали до Києва. Сергієві було тоді вже 14 років. А шкода, що ані українське оточення, ані вплив родини не вернули його до українського руху. Ні його щиро-юнацьке захоплення Євгеном Мала-нюком, на кілька років від нього старшим і тоді вже відо­мим поетом, ані розмови з іншими відомими українцями, яких він зустрічав в домі свого батька. Вдачею цей негар­ний талановитий студент дуже нагадував сестру : імпуль­сивність, вражливість, жвавість, амбітність, вроджене почуття гумору і хист творити вірші, які він підписував першою половиною дівочого прізвища матері «Намянч» (Квочковська). Вона була білоруського походження, але цілком українізована. Фізичний тип усіх трьох дітей був не український. Олена сама говорила : «В мене не україн­ський тип».

Сергій Шовгенів умів смішно оповідати, наподоблювати різні звички людей, їх голос, рухи. Мав талант артиста-коміка, хоч ніколи не грав на сцені. Олена була теж дотеп­на, хоч такого таланту, як брат, не мала. Коли я згадую їх обох, мені здається, що за їх веселою, життєрадісною вда­чею ховалося щось неспокійне, нервове. Олена була дуже чутлива, була горда і нізащо не призналася б, що в її житті щось складається не так, як вона хоче. — «Я дуже щасли­ва» — говорила вона мені.

Андрій мав характер цілком інший. Був меланхолійної вдачі і мало товариський. Сергій писав про нього в листах : — «Про Андрюшу і згадувати скучно». А Олена говорила йому :

— І чого ти, Андрюшо, згадуєш все погане з нашого еміграційного життя ? Чого не згадуєш чогось цікавого, гарного ? Не розумію тебе !

Старший брат і молодший менше підходили вдачами один до одного. Вони менше були разом, бо Андрій, як найстарший, був в українській армії, коли молодші лиша­лися з матір'ю.

Олена просила мене бути молодшою дружкою на її весіллі. Старшою дружкою, як було раніше умовлено, мала бути старша донька лектора Подєбрадської Академії, Зоня Безпалко — студентка Академії.

Єдиний раз в житті я була дружкою на весіллі і це було на весіллі Олени Теліги. Чому вона хотіла, щоб друж­кою була саме я ? Ми два тижні тому познайомились і інтереси життя мали досить різні : я вчилась ще в гімназії. А Олена мала багато приятельок-студенток, яких знала давно. Мабуть на це було кілька причин. І те, що наші батьки були професори однієї високої школи, і наша рап­това приязнь, і те, що до мене з великою симпатією ставився тоді її брат Сергій, на що родина Шовгенівих дивилась прихильно.

Погода була чудова ! Наше молоде товариство ходило часто на прогулянки. Про що ми тоді не говорили ! Про театр, знайомих, вечірки, про чехів і їх часом дивні для нас звичаї, про багато інших речей, а найбільше про літературу. Цікаво, що ні Олена, ані ніхто з родини Шовгенівих не говорили про те, що Олена пише вірші. Поетом в родині вважали Сергія, але він писав по-російськи і був членом російських літературних гуртків у Празі : «Скит позтов» і «Далиборка». Лиш багато пізніше я довідалась, що Олена вже тоді писала вірші. Але це були її літературні початки і вона не хотіла ще ними хвалитися.

Нас можна було бачити над річкою, в Оборі, в міськім парку, в замку... Часом ми дуже пустували і завше знахо­дили над чим можна посміятися. Було весело і безжурно. Про минуле згадували мало. Перед нами було життя і ду­малось, мріялось — про майбутнє. Часом Олена зі своїм нареченим лишали нас. Вони були перед весіллям і мали про що порадитись і поговорити. Олег теж кудись тікав, був ще хлопчиком і мав свої хлоп'ячі інтереси, і я лишалась з Лесем і Сергієм. Чи ж думав Сергій Шовгенів, коли писав в той час свій вірш про Київ, де були такі слова :

Туда, за золото пшениц,

Где Киев, Киев мой нагорньїй,

Где сладко пилось из крениц

Журчащих влагой животворной,

Где пел в предместьи соловей,

Порой сиреневой закатной,

Про цвет украинских бровей,

Про вольность жизни благодатной !

... що в цім Києві 1942 року трагічно загине його сестра Олена

Я дивувалась, як Олена могла собі вибрати за чоловіка

Михайла Телігу. Він здавався мені людиною нецікавою. Кілька років пізніше мені говорив про це письменник Микола Чирський :

«Я завше рахував Олену Шовгенівну дівчиною розум­ною. Пригадую один випадок. Якось пізно ввечорі, сидячи в парку, схований між деревами, почув я розмову двох панночок на такі теми, на які дівчата їх віку звичайно не говорять, зайняті своїми дівочими інтересами. Одна з дівчат була Олена Шовгенівна. Коли пізніше я довідався, що вона вийшла заміж за Михайла Телігу, то я подумав, що в Олені помилився. Тоді я її довший час не бачив. Але пізніше, коли я знов зустрінувся з нею і поговорив, я переконався, що вона таки справді непересічна жінка. А подружнє життя і кохання — це, мабуть, щось таке особливе, що потребує зовсім окремої мірки».

Михайло Теліга був тихою, скромною людиною, спокій­ної вдачі, не дуже здібний. Власне, мав здібності музи­кальні, добрий слух і грав на бандурі. Вчився в Академії довго, але пильно. Був працьовитий і, що дуже цінно, мав почуття обов'язку. Свою наречену любив дуже.

— Леночко, ти найкраща від усіх, — казав він. Це бавило Сергія.

— Леночка гарненька, — казав він про сестру, — але не красуня. Є багато кращих від неї.

Проте для Михайла вона була найкращою.

Якби Михайло Теліга не зустрівся з Оленою, він, напев­но, прожив би своє життя тихо і непомітно. Життя це поруч з такою жінкою, як Олена, поставило Михайла Телігу у виїмкове становище і примусило виявити такі риси харак­теру, які при інших обставинах залишились би скритими : витримку, такт, терпеливість, вірність. І через вірність до кінця — мученицька смерть.

— Олена Теліга загинула за Україну, її чоловік загинув за неї, — сказала мені 1942 року, себто багато років пізніше дружина Олега Кандиби-Ольжича. Але Михайло знав, за яку ідею гинула його дружина, духом був близький до цієї ідеї. 18-літнім юнаком пішов до української армії і разом з армією перейшов усі її героїчні і трагічні етапи ще до зустрічі з Оленою. Михайло Теліга — це тихий герой.

Професор Шовгенів дістав з Америки за друк однієї книжки гроші. Вирішили ці гроші еклзсти на видатки, зв'язані з весіллям Олени. їй запропонували вибрати : чи зробити скромне весілля в колі найближчих приятелів, але зате молоді зможуть на два тижні поїхати у шлюбну подорож, чи влаштувати «гучне» весілля, але вже без шлюбної подорожі, бо на все не вистачило б грошей. Олена вибрала гучне весілля на цілі Подєбради !

Старший брат Олени, Андрій, сказав : — Не розумію сестру. Я б вибрав на її місці скромне весілля, але зате шлюбну подорож...

Бажання Олени збулося. Було запрошено багато гостей, а вечеря мала відбутися в залі готелю «Централь». Цей готель весь був тоді найнятий українцями для Академії; там жило тоді кілька українських родин — між ними родина Шовгенівих. Ми дістали запрошення на весілля.

«Юлія Степанівна та Іван Опанасович Шовгеніви, спо­віщаючи про шлюб своєї доньки Олени з Михайлом Телігою, просять Вас вшанувати своєю присутністю вінчання в єван-гелійській церкві 1. серпня о годині 7. вечора та весільний чай, що має бути того ж дня після вінчання в готелі «Цен­траль».

Моя мама з дружиною професора Отто Ейхельмана ходили замовляти торти на весілля Олени Шовгенівни. В день шлюбу їх мали послати на адресу Шовгенівих. Вранці я зайшла до цукерні, щоб подивитись, як виглядає наш торт. Я глянула і... жахнулась. Торт був прекрасний, пиш­ний, такий, як уміють робити тільки в Чехії та Відні. Це був чудовий архітектурний твір з крему, цукру, яєць, сме­тани, родзинок і інших добрих у світі речей. Але на цен­тральному місці було палаюче червоне серце, а з боків двоє голубків, що цілувалися. На превелике здивування панночки, я попросила голубків і серце негайно зняти.

— Але ж це весільний торт ! — переконувала вона мене. Я вперто домагалась свого і вона неохоче це виконала.

Вінчання було ввечорі в євангелійській церкві. Людей поприходило багато, повна церква. Були там не лише укра­їнці, але й чехи. Прийшли подивитись з цікавости на пра­вославне вінчання. Бадьоро і радісно співав хор. Молодих % обвели тричі навколо аналоя. Священик каже їм урочисті і гарні слова, повні глибокого змісту. При світлі свічок і лямп виринає схвильоване і радісне обличчя молодої. Забу­лась — про що ми умовились напередодні — подивитись, хто стане перший, на килимчик, Олена чи Михайло. Бо за давнім звичаєм, той, хто стане перший, буде головою в домі.

З церкви молоді поїхали додому, де їх зустріли батьки Олени зі святим образом. Пані Шовгеніва була в білій сукні. Обличчя її було втомлене і виглядало старшим її віку. Зате професор Шовгенів мав вигляд дуже свіжий і молодий.

Сьогодні виходила заміж найулюбленіша з його трьох дітей, його Леночка. В родині так і рахувалось : Леночка — «та­това дочка». Андрій був ближчий до матері, Сергій любив однаково тата й маму.

До дому Шовгенівих зійшлися всі запрошені гості. В гарно удекорованій залі столи були уставлені підковою. На центральнім місці посідали молоді, з боку дружки з боярами. Моїм боярином був молодший брат Олени, Сергій. Я в біло-рожевій сукні, волосся в льоках зв'язане широкою стрічкою. Панна Зоня теж святочно вбрана. Але що з Оле­ною ? Ще два дні тому над річкою в простенькій сукні без усяких прикрас, вона була чудова і я з замилуванням дивилась на неї. А тепер в пишній шлюбній сукні, вона виглядала гірше, ніж у звичайні буденні дні. І яка вона бліда... Певно вона дуже схвильована. Але яке в неї мін­ливе обличчя.

Приносять різні страви і розмови під кінець весільного обіду все голосніші і жвавіші. Виголошують тости, кричать «Гірко !». Але ані п'яних, ані надто великої гульні не було. Потім повідносили столи, звільнили залю і молода з моло­дим танцювали козачка. Олена Теліга виявила свій хист до танцю. її танець, особливо її козачок, це не було лише добре технічне виконання певних фігур і па. Вона вся, кожним фібром своєї істоти, віддавалась ритму танцю. її танець — це було саме життя, сама радість, самий сміх ! Чи ж не мусить бути якраз таким наш козачок ? !

Кожний крок — сліпуча блискавиця, А душа — польовий буйний вітер. Розгоряються уста і лиця Неспокійним пурпуровим квітом. Не впіймаєш ! Я — вогонь, я — вихор.

Пізніше, взимку, Олена приїздила до Праги на баль і зупинилась у нас. «Столичний» баль вона скритикувала :

— У нас в Подєбрадах ліпше танцюють, — сказала вона.

Другого дня після балю, я ввійшла до кімнати, де вона спала. Я почала щось говорити, але вона не чула, що я кажу, хоч я говорила голосно. Олена недочувала. Але вона недочувала часом і трішки. Цей дефект був мало помітний. І бувало це з нею не завжди, але, головним чином після втоми. Цікаво, що так само часом недочував її брат Сергій.

Зате Олена мала інший внутрішній музикальний слух, так потрібний їй при танцю.

Весілля тривало далі. Голосні оплески покрили останні такти козачка. Потім молодий грав на бандурі. Його поваж­но схилене обличчя робило контраст до радісно-схвильова­ного нервового обличчя молодої. А далі почали танцювати вальс і інші гості.

Повна вражень верталась я до дому. Весілля завжди приємно бачити, але особливо цікавить воно кожну моло­деньку дівчину, якою була тоді я. Засмучувало мене лише те, що за кілька днів наша родина мала виїздити до Че­ського Раю.

Тут, у Подєбрадах, було так цікаво, так весело, а там, в Турнові, не було ані однієї української родини, самі чехи ! І нащо нам туди їхати ? Тим часом, тому що я була друж­кою на весіллю Олени Шовгенівни, ми й так затримались в Подєбрадах на десять днів довше.

Усе молоде товариство вийшло провадити нас на дві-рець. Поприходили й інші знайомі. Умовились листуватись, а восени знов побачитись. Поїзд рушив, в мене на очах тремтіли сльози. І тільки казково гарна природа Чеського Раю з густими лісами, стрімкими скелями, урвищами, роз-валинами старовинних замків так мене захопила, що я дякувала татові, що сюди нас привіз.

Від моїх нових друзів з Подебрад приходили листи. Сергій з гумором описував подєбрадське життя. Олена писала, як вона прибирає і прикрашує свою милу кімнатку. Видно, вона захоплювалась своїм родинним життям. Одного листа, написаного типовим для неї «кучерявим» почерком, Олена Теліга кінчала словами : «І щоб моя дружка Галя стала на все життя моїм молодим другом».

Життя склалось інакше. Олена з чоловіком досить швидко виїхала до Польщі. Я лишилась у Чехословаччині, а потім опинилась у Парижі. Я вийшла заміж, перервалося знайомство з родиною Шовгенівих. Але я ніколи не забу­вала Олену. Вона пізніше мені теж призналася, що завжди цікавилась моїм життям і розпитувала про мене.

Багато років ми не бачились, щоб зустрітись пам'ятного 1941 року. Різне було життя, але одна мета і вона з'єднала нас і багатьох інших у Києві.

«А СМЕРТЬ ЇХ БЕЗСМЕРТЯМ ЗУСТРІЛА»

(У двадцяті роковини смерти)

Діла добрих обновляться, Діла злих загинуть.

Т. Шевченко

Визначний польський поет Юліюш Словацький писав : «Героїзм вважається за чесноту вищу над усі інші. Є це чеснота дуже рідка і мало наслідувана. Є це вогонь небес­ний, який виносить людину над інших, щоб вона могла зробити добро багатьом, чи всім».

В різні доби історії українського народу ми бачили багато прикладів героїзму українських людей. Такі при­клади героїзму дала нам і новітня історія України — перша і друга світові війни і повоєнні часи. Серед тих постатей є багато жіночих імен. Однією з них є Олена Теліга, визначна українська поетка, публіцистка і революціонерка, яка муж­ньо йшла у саме полум'я боротьби і до свого мученицького кінця лишилась вірна своїй ідеї. її смерть особливо болюче відчула українська громада, бо її талант поетеси і публі­цистки в той час вже яскраво сяяв на нашім обрії. її смерть особливо зворушує, бо арешт її не був неочікуваний. Що­раз чорніші хмари нависали над нею — вона чекала на можливий арешт і все ж не лишала свого посту.

В Нью Йорку існує Ґалерія Слави. 20 років мусить минути від смерти визначної людини, щоб ім'я її могло бути вписане в тій ґалерії у плеяду славних імен. 20 років мусить минути, щоб відшуміли всі пристрасті навколо померлої людини і вчинки її могли об'єктивно оцінити з віддалі часу. Олена Теліга належить до тих постатей, про які можна сказати словами О. Олеся з його «Жалібної пісні» :

А смерть їх безсмертям зустріла.

Тепер, через 20 років від часу її геройської смерти, український нарід міг би ввести її в Ґалерію Слави своєї Батьківщини. Ми тепер далеко від України, де велику жертву Олени Теліги не можуть оцінити наші люди, де народ не знає про неї, а ті, що знають, не сміють голосно називати її ім'я. Олена Звичайна пише, що «в лютому 1942 року без труни, без хреста й напису спочила вона в холодних обіймах братської могили Бабиного Яру». В 1961 році малорос Євтушенко написав у Києві вірш під назвою «Бабин Яр», що став дуже популярним. Там він висловлює своє співчуття масовим жидівським жертвам гітлерівців. Масовий морд без суду є злочин. Ті, що це чинили, пересту­пили якусь межу, якої переступати ніколи не можна, якщо людина хоче зватися людиною. І зрозуміло, що про забитих без суду згадують, пишуть, накручують про них фільми. Але що ми, українці, мусимо почувати, коли читаємо, як в Україні згадують про жидівські жертви, і ні словом не пи­шуть про наші українські жертви, що лягли в тому ж Бабиному Яру чи в інших околицях Києва в тих же самих часах !

Про них в Україні не пишуть, і підростаюче молоде покоління не знає їх імен. То хай же наші голоси з вільної землі звучать на славу тих, які цю славу заслужили, хай наша молодь вільного світу ставить їх як приклад до наслі­дування, хай чужинці якнайбільше знають про нашу бо­ротьбу і жертви не тільки давньої, але й нової української історії. Настане час, коли і наш голос почують в Україні. Та коли той час прийде — не знаємо. В Євангелії від Марка, в XIII розділі пар. 33., Христос говорить до своїх учнів -— Петра, Якова, Іоанна і Андрея : «О дні же тім чи годині ніхто не знає, ні янголи на небі, ні Син, а токмо Отець. Дивіться, бдіте і молітесь; бо не знаємо, коли прийде час».

Олена Шовгенівна, по чоловіку Теліга, мала безжурне дитинство. Народилась в Петербурзі, як третя, наймолодша дитина в родині. Це була жвава, цікава, але трудна до виховання дівчинка : капризна і дуже амбітна. Нагадувала і зовнішністю, і характером свого батька, здібного інженера-гідрографа, професора Політехнічного Інституту. Коли з боною ходила на прогулянки до Літнього Саду, зупинялась біля тих статуй, що їх 80 років перед тим потайки малював у білі петербурзькі ночі малярський челядник цехового майстра Ширяєва, Тарас Шевченко. Вдома був затишок бур­жуазного мешкання, світла дитяча кімната, багато забавок, гарно ілюстрованих дитячих книжок. Часом — о, радість для дітей ! — їх брали до театру на «Гарбоконика», «Сні­гуроньку» чи «Царя Самана». В літі «дача», найчастіше у Фінляндії, улюбленому місці виїздів петербурзьких родин. Маленька Леночка Шовгенівна росла далеко від України і навіть не знала рідної мови. Україну уявляла собі з кар­тини Куїнджі, яка висіла у них в їдальні : білі хатки, шапки солом'яних стріх, пірамідальні тополі. Не українська вихова дітей в українських інтелігентських родинах на Наддні­прянщині було в той час явище загальне. К. Гридень пише в статті «Олена Теліга» : «Жила українська інтелігенція загальноросійськими інтересами». Вийнятків було дуже мало. Тому й розпливалось так багато наших людей у ро­сійськім морі.

Перелом у житті приніс 1917 рік. Прийшла приголом­шуюча вістка про зречення царя. На історичну арену вий­шли нові люди, а революційною декорацією того часу було море слів і багатообіцюючих гасел. Генерал О. Удовиченко в книзі «Україна у війні за державність» пише : «Царська армія деморалізувалась, втрачала свою боєздатність. Міль­йони вояків української національности, вкраплені в ча­стини російської армії, вимагали формування окремих укра­їнських частин. Організувалися військові з'їзди у Києві».

Ще до большевицького перевороту і втечі Тимчасового Уряду, професор Шовгенів з родиною переїздить до Києва і стає професором Київської Політехніки. Мешкала родина на передмісті Києва, на Шулявці. Там був великий будинок біля Політехніки, де жили родини професорів. Там мешкав з родиною Петро Іванович Холодний, бувала Софія Федо­рівна Русова. Олена Шовгенівна стала ученицею відомої гімназії Дучинської, яку потім большевики закрили. З'я­вились нові подруги, нові знайомства. Але не довго тривало спокійне життя. Перед навалою большевиків професор І. Шовгенів мусів виїхати з Києва. Старший Оленин брат Андрій відійшов з українською армією. Олена і її брат Сергій лишились у Києві з матір'ю і переживали постійні зміни влади. Місто обстрілювали, місто недоїдало, у місті йшли арешти, нічні труси. Яку масу вражень мусіла пере­жити тоді Олена ! Києва за часів спокійних вона не знала. Бачила Київ тільки «в боях ранений». І все ж відчула вже тоді його чар. Міста величного — на горах, над могут­ньою рікою — з безмежною широчінню просторів на дру­гому боці Дніпра. Вже знала про Україну, мусіла задумува­тись над українсько-російськими відносинами. Але у під­літка, що відвідувала школу, це ще не був світогляд, лише підвалини для світогляду. Ще жила в сфері своїх напів­дитячих інтересів. Але образи і голоси рідної землі відтоді вже жили в юній душі. Ще багато чого не розуміла, але несвідомо вже прийняла в своє серце дух рідної землі.

Життя ставало невимовно важким для дружини «пет­люрівця». Та, нарешті, на весні 1923 року вдалося їй з дітьми виїхати до Польщі, до міста Тарнова, де був тоді центр української еміграції. А 1924 року переїхала родина Шовгенівих до Чехословаччини, де професор І. Шовгенів був обраний ректором Подєбрадської Академії, яка відіграла таку велику ролю в житті української еміграції. І, власне тут в культурному українському центрі, 17-літня дівчина Олена усвідомила себе остаточно як українка.

Коли приїхала до Подебрад, вона говорила тільки по-російськи. Але вже за рік склала іспит на матуральних курсах і записалась студенткою літературного відділу Укра­їнського Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова. Щодо українського усвідомлення, на неї особливо великий вплив мали її вчитель Леонід Мосензд, її щирий приятель Василь Куриленко і її чоловік Михайло Теліга. Цікавий був її вибір. Улюблениця родини, особливо батька, завжди ото­чена молоддю, вона зупиняє свій вибір на постаті скромного студента лісового відділу, сина кубанського козака. Але вибір цей був вдалий, хоч Михайло Теліга не робив блиску­чої кар'єри і, крім музичних здібностей (був добрим банду­ристом), ніякими талантами не відзначався. Та Олена, пал­ка, нервова, потребувала в партнери людини спокійної і терпеливої. І саме таким був Михайло Теліга. Вона оцінила в ньому принциповість, відданість обов'язкові, патріотизм.

Професор Шовгенів з дружиною переїхав до Варшави. Дещо згодом, коли Михайло Теліга закінчив студії в Подє-брадській Академії, переїхали до Варшави і Теліги. 1929 року померла мати Олени і з її смертю родина Шовгенівих, властиво, розпалась. Професор Шовгенів через деякий час одружився, Андрій працював у Чехословаччині. а Сергій переїхав до Вільна. З ним, своїм улюбленим братом з дитя­чих літ, Олена розійшлась через його москвофільство.

Перші роки в Польщі Телігам жилося важко. Олена старалася допомагати чоловікові. Працювала моделькою в фірмі жіночої одежі, потім вчителькою в українській школі на Празі (частина Варшави). Діти тієї школи дуже її люби­ли. Потім Михайло влаштувався краще і вона могла більше часу присвячувати читанню і літературній праці. Важке життя її не прибило. Рятували вроджена життєрадісність, відданість чоловіка, розпочата літературна праця, веселий шум великого міста, здоров'я, молодість.

Варшавський період духово дуже багатий в житті Оле­ни Теліги. Коли в подєбрадський період вона усвідомила себе як українка, то у Варшаві вона викристалізувала свій світогляд. Велику ролю відіграв у тому редактор «Вістни­ка» Дмитро Донцов. Його вплив на молоде покоління був у ті роки дуже сильний, і молода жінка захоплювалась його ідеями, його постаттю. Заголовком одного вірша, присвяче­ного Д. Донцову, є «1933-1939», роки її співпраці і частих зустрічей з Донцовими. Редактор «Вістника» відгадав у ній натуру обдаровану, складну і глибоку. Все скоро схо­плювала, бо мала тонке і вірне поетичне чуття. Вона ж характеризує духовий вплив на неї Донцова :

І коли твоя душа воскресла Знову мчиться у осяйну путь, Не питай чиї надхнені весла Темний берег вміли відштовхнуть.

Олена Теліга стає блискучою і вірною співробітницею «Вістника», як в передньому слові до своєї книги «Поетка вогняних меж» висловився про неї Донцов. Вплив Донцова безперечно сильно позначився на її творчості. Відкрились нові обрії. Українське життя встало перед нею у всій скомплікованості своїх протиріч. Досвідчена керма Донцова, уважне читання інших поетів — допомогло їй не розплива­тися у своїх почуттях-емоціях, а зберегти сконцентрованість думки. Тепер вона не лише вбирає в себе нові враження, але й приходить до певних висновків. Тепер вона цікавить­ся громадським життям еміграції, життям підсовєтської України, цікавиться політикою, від чого її поезії і статті стають дуже актуальними. Невірно кажуть, що поети далекі від реального життя і політики. Політикою цікавились Шевченко, Франко, Міцкевіч, Красінський і багато інших поетів. Ольга Русова-Базілевська (внучка Софії Русової), згадуючи юну Леночку Шовгенівну подєбрадських часів, пише : «Лена була здібна і вчилась добре... Любила вести диспути на літературні теми. Любила й розуміла поезію». В той час «не цікавилась політикою і навіть не любила її». Була паночка «сентиментальна, екзальтована і ця екзаль­тованість була навіть трохи істеричною».

Щодо тієї «сентиментальности» я розумію це інакше. Дівчина мала дуже чутливу нервову конструкцію. Вона сприймала всі враження гостріше, ніж більшість інших, сильніше їх переживала, була вщерть наповнена ними. Але це не була сентиментальність.

Щодо «істеричности», то на мою думку це була екзаль­тованість. Але таку екзальтованість мусіла мати й Жанна Д'Арк.

Олена Теліга зближається з націоналістичною молоддю, яка була згуртована в Українській Студентській Громаді, виголошує реферати. її світогляд усталюється і, образно висловлюючись, Готично витягається вгору. Поступово вона входить в духову атмосферу поетів так званої празької школи і починає писати не лише вірші, але й статті. Саме у Варшаві постали найкращі її твори. Написала небагато віршів, ще менше статтей, але в них вона торкається бага­тьох тем : про сучасний стиль, про цивільну відвагу, про питання жіночої емансипації. У вірші «Засудженим» вона відзивається на смерть Біласа і Данилишина, у Відозві ОУН — на братовбивство в Житомирі. В той час це була цивільна відвага виступити у статті «Сліпа вулиця» з критикою журнала «Жіноча Доля», не лякаючись образити вельмишановану всіми редактора журнала, сенаторку Олену Кисілевську. Коли співробітник «Вістника», Юрій Липа, виступив проти Донцова, Олена Теліга стає на захист Дон­цова проти Липи в гостро написаній статті. Так само смі­ливо критикує газету «Жінка», редаговану посолкою Міле-ною Рудницькою, «що є органом центрального українського жіночого товариства Союз Українок у Львові». Можна погоджуватись чи не погоджуватись у цих питаннях з Оленою Телігою, але навіть ті, хто з нею не погоджуються, мусять визнати, що для молодої публіцистки, щоб висту­пити проти відомих в українському світі особистостей, треба було цивільної відваги. В статті «Партачі життя» вона осуджує українське суспільство, яке оточує Шевченка, так само в інші роки Франка, Міхновського, Олену Пчілку. Вона обвинувачує це суспільство за брак цивільної відваги. Цікаво, що правдиво обдаровані поети переважно бувають відважні. Такими були Байроч, Сервантес, Шіллер, Шев­ченко, Франко, Леся Українка, Ольжич, Юрій Липа і інші.

Молода людина завжди горить яскравіше, коли захо­плює її якась ідея. Олену Телігу починав все більше притя­гати світогляд українського націоналізму. В неї було дуже розвинене почуття нового в житті. Вона глибоко пережи­вала кожне враження, бурхливо реагувала на події, чуйно прислухалась до нових голосів. Марія Башкірцева, тала­новита малярка і авторка відомого «Щоденника», писала у 1876 році : «Найгидкіше, що е на цьому світі, це не нале­жати до нього, жити, ніби сховавшись». Олена Теліга де в чому нагадує Марію Башкірцеву, хоч мали вони зовсім інші зовнішні умови життя і жили в різних добах. Башкір­цева жила в розкоші, Теліга була емігранткою і зазнала злиднів та поневірянь еміграційного життя. Але вони обидві натури діоністичні, революційні. «Я обожнюю життя таким, як воно є, — пише Башкірцева в «Щоденнику», — з усіма стражданнями, хвилюваннями, сльозами, що їх Бог мені посилає». У Теліги знаходимо :

Не бійся днів заплутаних вузлом, Ночей безсонних, очманілих ранків. Хай ріже час лице — добром і злом ! Хай палять серце — найдрібніші ранки !..

Спільне в них — велика амбіція, бажання слави, тала­новитість, уміння відрізняти головні речі від дрібних і здібність передчувати майбутнє.

Франсуа Коппе, член французької Академії, визнач­ний поет і драматург, описуючи свої враження про Марію Башкірцеву, підкреслював між іншим її «вольовість у ніжності». Сергій Литвиненко в статті «Зустрічі з Ми­хайлом Телігою» пише, що Михайлова дружина «полонила своїм щирим сміхом, влучним дотепом, блискавичними думками і ще чимось, чому тяжко було знайти окреслення». Аж потім, ближче її пізнавши, він зрозумів, що це була «ніжність у силі». Як подібна ця характеристика з харак­теристикою Франсуа Коппе Марії Башкірцевої !

Башкірцева в Москві відчувала себе чужою. Вона ціка­вилася Україною, її історією, радо говорила з селянами. Але в Гавромцях серед тодішньої української шляхти було їй тісно : «Я тут нещасна, трачу час», «я пліснявію, мучу­ся». За своє коротке життя вона не встигла віднайти прав­диве обличчя свого народу. Телізі було легше. Жила мрією про поворот, жила як «Ангел» Лєрмонтова «повна чудес­ним бажанням».

На чужині знайшла вона в своєму серці залишену перед роками Батьківщину.

Деякі поети передбачають у своїх віршах своє майбутнє. У Теліги таке ясновидіння є в поезіях «Поворот», «Непов­торне свято», «Безсмертне», «Лист».

Тема смерти завжди цікавила поетів. У багатьох вона стало повторюється в наслідок їх песимістичного настав-лення до життя. У деяких вона зв'язана з вічними питан­нями Початку, Кінця, Вічности. Ці поети можуть дуже любити життя, але не можуть не думати про ту велику годину, коли воно відходить від людини. У Олени Теліги теж звучить тема власної «гарячої» смерти. Вона згадує про це у вірші «Лист». Та в неї це з'єднується з бадьорим духом її поезій. Вона чарувала в житті якраз своєю свіжі­стю і життєрадісністю, хоч мала і свої розчарування, свої важкі переживання.

Але це не була та мертва емігрантська «тоска», від якої російська поетеса Маріна Цвєтаєва з еміграції тікає назад до Совєтів. Цвєтаєва писала : «Не можу... Не можу... Пустка... Хіба ви її не чуєте — пустку ?» Цієї «пустки» не позбавившись і на «родінє», вона в 1937 році покінчила самогубством.

Теліга зуміла в еміграції подолати розпач і знайти мету життя, і то не лише в поезії. Знайти оточення, яке їй допо­магало розвиватися і рости. Чи Цвєтаєва в російському еміграційному середовищі не знайшла такого оточення ? П. Мілюков, на літературному вечорі 1930 року в Парижі, качужи, що російські літератори лишаться на позиціях відриву від життя, мав на увазі головним чином молодих. А літератор Анненський писав : «Наша еміграційна поезія непомірно сумна, анемічна і далека від живої дійсности». Він кличе поетів вернутися до дійсности, яка вимагала вже іншої поезії — мужньої, суворої. Те, чого він хотів від російських поетів, вже мала українська поезія. І власне — українська націоналістична поезія.

На початку 1920-х років, в перші роки еміграції, у всіх було духове піднесення під враженням недавньої збройної боротьби і короткотривалої державности. Далі постають українські високі, середні і спеціяльні школи, преса. Але еміграція затягається, виникають в різних осередках труд­нощі, зв'язані зі скитальчим життям, занепадає патос. На­ціоналізм надає українському життю нових живих форм. І молодь, яка завжди шукає нових шляхів, відзивається на гасла націоналізму. Ольжич так характеризує ці шукання :

Воно зросло з шукання і розпуки, Безжурно мужнє, повне буйних сил.

Молодь Галичини, Волині, Холмщини, Закарпаття, Бу­ковини і еміграції об'єднується. «Націоналізм, — писав

Микола Сціборський, — зродився, як явище органічне, саме в собі, що вилонилося з глибин нації, як зрілий плід нового часу, нової епохи».

Більшість поетів на поетичну творчість витрачають найбільше своєї життьової енергії, і та творчість є найбіль­шим зосередженням їх думок. Теліга на цьому не зупи­няється, і цим духом близька до Ольжича, який, сам виз­начний поет, писав :

Нащо слова ? Ми діло несемо. Ніщо мистецтво і мана теорій. Бо нам дано знайти життя само В красі неповторимій і суворій.

У Теліги, з її прекрасним поетичним даром, це не була «мода» іти з новим рухом. В цьому було почування дуже глибоке. Не плекати самітньо свій талант, а віддати себе на служення організації, ідеалом якої є свідомий організований чин. В цьому вона бачила найкращий шлях до визвольних змагань. Після довгих шукань, 1939 року у Кракові, вона стає членом ОУН.

1. вересня 1939 року почалась війна. Гудуть сирени, мешканці Варшави тікають до бомбосховищ. Президент Мосціцький звертається з промовою до поляків і прохає їх стати на захист Речіпосполитої. Рухаються без перерви військові колони... Вводяться військово-польові суди. При­їздять перші втікачі з західніх районів Польщі і оповідають жахи. Навколо Варшави риють окопи. В тій атмосфері панічного настрою у Варшаві, Олена Теліга лишилась спо­кійною, самоопанованою. Мала, зрештою, школу — пере­жила підлітком війну, яка з особливою силою лютувала в Україні.

У варшавський період, на деяких статтях Теліги поміт­но вплив Донцова. Але в краківський період актом вступу до членства ОУН вона вже діє незалежно від нього, бо Донцов до Організації не увійшов, не підпорядкував себе її законам і цим порушив перше правило націоналізму.

Олена Теліга напружено слідкувала за подіями в Кар­патській Україні 1938-39 років, хоч сама безпосередньої участи там не приймала. А 1940 року, коли в рядах націо­налістів стався розкол, вона це дуже болюче переживала.

Переходовим етапом на Київ був Львів... Вона оглядає такий люблений, знайомий і такий змінений Львів. Наступ­ний етап в її дорозі на Київ — Рівне. Невеличке волинське містечко було переходовим пунктом у транспорті на Схід. Через Рівне таємно пересилалось патріотичну і пропаґан-дивну літературу і все це під боком у Райхскомісара Коха, який якраз Рівне обрав своїм осідком. В Рівному ж була централя ґештапо для України.

22. жовтня 1941 року, Олена Теліга приїхала до Києва. Як визначний член ОУН, вона має призначення зорганізу­вати Спілку Українських Письменників, якої вона стає головою і при якій редаґує літературний тижневик «Літа­ври». В передовій статті «Нарозстіж вікна» вона кличе до вільної творчости всіх майстрів пера. Кличе їх стати самими собою і відчути свою приналежність до народу.

Головна мета націоналістів на українських землях, звільнених від 21-річної совєтської окупації, було — орга­нізувати духовість української людини. Таким організато­ром духовости українського народу була й Олена Теліга. В статті «Розсипаються мури» вона писала : «Чужі ворожі руки встигли виховати покоління, ограбоване з усіх най­більших людських духових цінностей — національних почувань».

Історія твориться вірою в щось абсолютне і вічне. Ті, що пішли в Україну 1941 року, понесли цю віру на східні українські землі. Прийшов час зустрічі підсовєтських людей з еміграцією і з людьми, що прибули із західньої України. Скільки було радісних зустрічей, переважно з людьми старшої Генерації, але й скільки відчувалось неприязні, спочатку прихованої, а як почались переслідування при­їжджих німецькими урядами, цілком відвертої. Про це пише Теліга у своєму останньому листі до Олега Лащенка. Все ж, не зважаючи на жахливі умови, ворожість москалів і помосковщених елементів, большевицьких провокаторів, які доносами і підкопуванням нищили українські націо­нальні сили німецькими руками, за неймовірно короткий час зроблено було багато. Навіть російський журналіст, Николай Февр, який з еміграції приїхав тоді на звільнені від большевиків землі, мусів визнати, що «українським сепаратистам вдалося захопити спочатку ряд позицій в адміністрації, пресі». Це важливе признання, бо його ви­словив ворог української незалежности.

Україна, територія майже рівна Німеччині, стала пре­рією дикого Заходу, де не діяли ніякі закони, крім закону сильного. «Атмосфера в цілій Україні згущувалась, а в Києві зокрема», — згадує в статті «На зов Києва» О. Жданович.

9. лютого ґештапо заарештувало всіх, хто прийшов до Спілки...

Які важкі години провела Олена Теліга у в'язниці ! Молодість не може погодитись з думкою, що це кінець, що повороту до життя вже немає. Блимав вогник надії... І знов ясно розуміла — надії нема. В Італії, під час боротьби за незалежність, в кінці 1850-х і на початку 1860-х років, з'явились жінки-патріотки, які для визволення батьків­щини офірували свої маєтки і ризикували своїм життям. Особливо популярною була серед них молода талановита поетка, дочка ремісника, Джяніна Міллі. В своїх віршах вона оспівувала надії італійського народу і викликала ентузіязм. її називали музою італійського відродження. Вона старалась піднести становище італійської жінки, за­снувала декілька шкіл для жінок. Померла багатою, оточе­ною увагою і адорацією. А муза нашого відродження 30-х і початку 40-х років у в'язниці чекала смерти.

В той самий час, як і Теліга, була заарештована сестра Лесі Українки, Ізидора Борисова. Вона сиділа в іншій камері, Олени Теліги ніколи не бачила перед тим. Але вони розмовляли через віконечко, і то в такий спосіб. Теліга трохи недочувала. В нормальних умовах життя цей дефект був в неї майже непомітний. І вона хотіла, щоб це було непомітно. Але після всіх хвилювань, очевидно, це збіль­шилось. В камері вона була не одна. З нею була молода дівчина, імени якої пані Борисова не пригадує. Вона була не приїжджа, а місцева. Пані Борисова говорила, а дівчина передавала Олені Телізі її слова. Але відповідала Теліга. Вона казала : «Хто міг думати, що це все так скінчиться».

Але раз сказала: «Що ж, хай буде так. Якщо це потрібно для України».

Не ридала, не билась в істериці. Вона, що колись писа­ла : «А душа вклоняється просторам і землі за світлу радість — жить !» — з християнською покорою прийняла свій хрест.

20 років минуло від дня смерти Олени Теліги. За ці 20 років приходилось багато чути в еміграції про похід українських націоналістів на східньоукраїнські землі. Зга­дували й Телігу. Деколи це говорилось так : «Поїхала, нічого вона там не зробила»...

Чи ще гірше : «Бідна Теліга ! Як вона там попалась !» Наче пташка, що піймалась до клітки. Люди часто не розу­міють суті нашої сучасности. Того, про що писав професор Г. Федотов, родом москаль, у своїй книзі «И єсть и будет», виданій у Парижі 1932 року. Він писав : «Ми є свідками бурхливого і надзвичайно небезпечного для нас процесу : народження нової української свідомости, в ґрунті нової нації. Вона ще не народилась остаточно і її доля ще не визначена». Рятунок для єдинонеділимської Росії проф. Г. Федотов бачить у «духовому притяганні російської куль­тури». Але це ж якраз і перешкоджало українцям пізна­вати й розвивати в колоніяльних умовах свою культуру, шукати свою правду. Це бачив і молодий Шевченко, коли 1845 року відвідав Укарїну.

Я посію мої сльози, — Мої щирі сльози. Може зійдуть і виростуть Ножі обоюдні, Розпанахають погане Гниле серце, трудне, І вицідять сукровату, І наллють живої Козацької тії крови, Чистої, святої !

Через утрату віри в свою правду прийшло ослаблення характерів. І власне тому українську людину могла опану­вати російська культура. Олена Теліга була однією з тих, які боронили свою правду «Правдивих глибин і висот української духовости». Боронила для того, щоб Україна могла стати перед світом у весь свій потужний зріст» («Братерство в народі»). Юрій Липа каже : «Місія пись­менника в суспільстві — провідництво». У Олени Теліги це почуття було. І вона знала про відповідальність письмен­ника. В статті «Братерство в народі» вона пише : «І коли ми несемо ідею українського націоналізму на свої землі, не сміє бути ні одного порожнього слова. Кожне гасло має вростати в нашу землю». Треба було в той час з емі-їрацгг і західньої України, на звільнених від большевиків українських землях, заманіфестувати українську ідею. І хоч могло це в тих умовах тривати дуже короткий час, але хто може знати, яке коріння пустило там це вільне слово — усне і писане. Німецький філософ і соціолог Ґеорґ Зім-мель писав : «Політичні теорії стають дійсністю, коли спов­нюються реченці». Часом тих реченців треба чекати довго.

Діяння Слова — таємниче. Недаремно Христос порівнює

Слово із зерном. І, хто знає, чи з тих зерен в глибині люд­ських душ таємно не зростає новий плід.

Минуло багато літ з того часу, коли молоді українські націоналісти рушили до своєї столиці — Києва, а звідти розійшлися по Україні. Немає в більшості живих учасників подивугідного своєю жертвенністю патріотичного пориву. Але лишилась легенда. Овіяне легендою і недовге, яскраве як блискавка, життя Олени Теліги.

ІЗ ДОПОВІДІ У 30-ЛІТТЯ СМЕРТИ

Євген Маланюк якось казав мені, що Олена Теліга провадила дуже товариське життя. І що власне це відби­рало в неї багато часу. Що інакше з неї могла б бути друга Леся Українка. А я думаю, що в ті роки Олена Теліга для душевної рівноваги потребувала цього. Йшла інтуїтивно тим шляхом, який найбільше підходив їй, зрештою і була в той час молода.

Олена Теліга не злякалась (у Варшаві) зарібкової праці, яку міняє залежно від обставин. Часово працює в школі з малими дітьми. Іван Коровицький казав мені, — а він тоді часто зустрічався з Телігами, — що діти її любили. Інтуї­тивно вміла знайти шлях до дитячої душі. Впливало й те, що була така мила, безпосередня, життєрадісна. Серед усіх прикрощів буденного життя рятує молодість і вищі духові інтереси.

Українське політичне життя мало тоді три осередки на еміграції. У Варшаві був центр УНР — Олена в перші роки свого життя у Варшаві бувала там і приятелювала з поеткою Наталею Лівицькою-Холодною, в Берліні був центр гетьманський, і в 30-ті роки, вже по всіх осередках українського розселення, могутньо ріс рух націоналістич­ний. І до цього руху вона приєднується, стає членом ОУН і приступає до праці в культурній ділянці. З властивою їй глибиною відчувань за останній рік багато пережила.

Олег Кандиба-Ольжич керував цілістю праці ОУН на Східніх Землях України і майже не мав відпочинку. Він просто горів, захоплений новими плянами, як і всі в його оточенні. Проте щодо самих німців нічого доброго від них для українців не очікував. Але наближались певні історич­ні події і треба було їх використати, нав'язати контакт з людьми на Великій Україні, духом нам близькими, ширити наші ідеї і тим посилити боротьбу за душу народу. Що це був шлях небезпечний, були свідомі цього...

За 2-річне перебування німців у Києві були два періоди. Перший, короткий, коли у Києві була німецька армія — за той короткий період можна було багато зробити — і було дуже багато зроблено. І це подивугідне, бо Київ був тоді прифронтового лінією. З неймовірною швидкістю оживали всі ділянки життя, оживали на руїнах, бож уся центральна частина міста згоріла від вибухів мін, які, відходячи, за­клали большевики. Повернувшись через два роки, вони казали, що це зробили німці.

Другий період, коли на місце військової влади прийшло ґештапо і змінився курс. Приховані вороги, що ліпше орієн­тувались у всьому, як німці, почали діяти. І коли у Києві і по всій Україні загинуло стільки наших людей, то в знач­ній мірі завдяки доносам советських агентів. В тому, що це були агенти, німці не орієнтувалися. І все ж Олена Теліга — повна віри в перемогу національних первнів України. І оптимістично кінчає свого останнього листа до Олега Ла-щенка : «Перші ж збори по «зміні» пройшли у вийнятково прихильній атмосфері і одну людину, яка вилізла з заки­дами управі (щодо напрямку) — решта членів абсолютно закричали, а було всіх тих членів понад 40 душ...»

Пізніше в Берліні, вже по смерті О. Теліги, Дм. Донцов сказав з докором на рахунок націоналістів : — «То що ж, її затягли туди до праці, а потім там покинули». О. Ольжич не знав про цю розмову, але припускав, що можуть так говорити. І в жовтні 1943 року у Львові казав мені, що коли почались арешти і розстріли, він говорив з Оленою Телігою і умовляв її від'їхати. Але вона відмовилась. Вона дуже захопилась працею, яка вже давала позитивні наслідки. Велике зацікавлення працею було й у інших членів Спілки. Тож тільки подумати : в місті голод, холод, велика частина міста вигоріла і багато людей не мають мешкань, лише випадкові пристановища. І на цьому тлі у цих людей таке зацікавлення літературною працею, таке захоплення нею. Це показує, що Олена Теліга вміла їх зацікавити, може тому, що сама всією душею увійшла в цю працю. І вони, що жили в духоті сталінської диктатури, були спраглі вільного слова.

На Різдво гурток українських пань, серед них Людмила Івченко, Марія Юркевич і інші влаштували Свят-Вечір, певно, скромний, бо було зле з харчами, і запросили кіль­кох приїжджих, власне для них цей вечір і влаштували, бо ці люди нічого не мають у Києві. На тому Свят-Вечорі була і Теліга. В 1951 році, в Нью Йорку, Людмила Івченко в розмові про О. Телігу сказала мені: «Не кожному Бог дає таку смерть». Вона відчула це. Але Олена Теліга таку смерть давно передчувала.

День перед арештом О. Телігу зустріли на вулиці пані з Жіночої Секції при Міській Управі — Тамара П. і Олім-піяда Скорупська. Пані Тамара в середині 50-х років помер­ла в Канаді. Пані Опімпіяда проживає зараз у Маямі. їх вразило, як схудла Олена Теліга. Вони попередили її, що в місті йдуть арешти... Що можуть зробити засідку в Спілці. Відповіла : «Як же мені туди не піти ? Там прийдуть інші, а мене, їх голови, нема». Щоб виконати свій обов'язок, від­кинула останню можливість порятунку. Це не легко, та ще людині молодій, талановитій, та ще такій життєрадісній. Це трудний момент, мати змогу врятуватись і це відкинути. І цікавий психологічно : нервова, дуже чутлива жінка в дрібницях життя, незламна і тверда в час смертельної не­безпеки.

Бездоганно виконав свій обов'язок і її чоловік, Михайло Теліга. Коли ґештапо обсадило Спілку і запитали заареш­тованих : «Хто є членом Спілки, хай піднесе руку !», один з членів Спілки, зміркувавши, що при тій ситуації членство в Спілці є небезпечне, руки не підніс. Михайло Теліга, ін­женер по фаху, не був членом Спілки — не був ані поетом, ані письменником. Але глянув на дружину, хвилину вагав­ся, і руку підніс. Розумів свою дружину, цінив її працю, лише турбувався, як вона це витримає. Це вирозуміння, з яким до неї ставився, терпеливість, делікатне відношення і поміч — Олена це цінила і потребувала його. Спокійна, дещо мовчазна вдача Михайла, його зрівноваженість і такт, були для неї відпочинком, так потрібним їй у її швидкому духовому рості.

Чоловік її в першу чергу думав про неї, пам'ятав свій обов'язок піклуватись нею і зв'язок їх був міцний.

У в'язниці готувалась до смерти, примирена з тим, що її чекає. Може мала ще надію, але припускала думку, що звідси вже не вийде... І тут треба відмітити ще одно, що є виключним в постаті Олени Теліги — Героїні. У кожного народу є героїні, у багатьох народів є поетки. Олена Теліга є поетка і героїня. Може тому її постать, овіяна чаром написаних і не написаних поезій, така хвилююче-зворушли-ва, така близька нам усім. За життя не видала ні однієї збірки, але була дуже цінена і дуже відома, як поетка.

Умирала не старою, виснаженою хворобою людиною, а ще молодою, повною сил... А це завжди будить особливий жаль. Стояла на межі свого віку, «найвищого шпилю», коли встигла вже багато дати — і ще так багато обіцяла.

В еміграції О. Телігу не забували ніколи. Надто яскра­ва це була постать і надто незвичайні були обставини, серед яких вона працювала і вмерла. Але і в еміграції вона мусіла витримати «пробу часу». Одні згадували її з подивом — це без виключення були люди з середовища її однодумців. Деякі з іншого політичного осередку, не так через неї осо­бисто, як через оточення, з кличами якого вона йшла, — веліли дещо її замовчувати. Один літературний критик назвав її вірші «альбомними». а через чверть століття польський публіцист Лободовський сказав, що її лірика краща від лірики Лесі Українки — драматичні твори Лесі Українки він поставив окремо.

Велику ролю при оцінці її постаті грали особисті відно­шення, політичні моменти, непорозуміння і заздрість. Су­часникам трудно було об'єктивно підійти до її життя на тлі таких ще недавніх подій. Але гострота світоглядових розбіжностей, які часом доводили до ворожнечі, у віддалі літ ставали більш доступні об'єктивній оцінці. І це відчу­лось на сторінках української преси. У 30-тиліття її смерти про неї згадали в українських часописах найрізноманітні­ших напрямків. І ніби оновлена, вже вічно молода, з висот київських горбів виступає постать жінки, яка вміла поста­вити чоло проти вимог гітлерівських загарбників. Весь світ жахався жорстокостей ґештапо. Після поразки німців, на ці теми були написані численні спомини, повісті, п'єси, сце­нарії, з'явились численні фільми. Кожний драматург, кож­ний режисер світового імени вважав би пісню її життя за багатющий матеріял до величнього твору. Але велика, об­дарована Богом країна і все, що діється на її землі, досі в тіні. В Совєтському Союзі висовується на світло тільки Москва. І збайдужілий у своєму еґоїзмі, наляканий Захід боїться чіпати пекучих питань, щоб не розгнівати Москву. Але, по виразу Олени Теліги —

Життя не стоїть, а йде

З гострим сміхом і гострим плачем.

Прийдуть зміни і одного дня яскраве світло впаде на нашу землю, яка має свою глибоку, стару-прастару куль­туру, своїх визначних державних мужів і має своїх героїв.

Смерть Олени Теліги і її друзів це відповідь тим запеклим нашим ворогам, які ведуть проти нас пропаганду серед чужинців, що українці співпрацювали з Гітлером. Події, зв'язані зі смертю Олени Теліги і її однодумців у другій світовій війні, точно відомі. І дають точну відповідь. «Не солодка розчуленість над самими собою, — писала Олена Теліга в статті «Прапори духа», — а велика і мужня любов до своєї нації, до свого минулого, до свого народу і до всього великого і шляхетного, передусім до своїх героїв, яких так довго переслідував і замовчував ворог. Українське мистецтво має підхопити і піднести високо прапори тих героїв, прапори найліпшого вияву нашої національної ду-ховости».

Олег Лащенко

НА КИЇВСЬКИХ ВЕРХАХ

Заметемо вогнем любови межі...

О. Теліга

...Як Олена Теліга сама передбачила, був це «осінній день прозорий», коли з чоловіком Михайлом, її невгнутою аж до самої смерти опорою, й друзями повернулась до свого раненого Міста. «Сонцем — міг їм дійсно здаватись — кожний кущ і камінь у ці хвилини гострі і щасливі». По­верталась через вісімнадцять років після того як дівчинкою-підлітком, ще мало свідомою національно, була втікала з матір'ю та братом на еміграцію.

Повернувшись, принесе зі собою виповнений сторицею той талан свободи, що був даний їй як політичній емі­грантці.

Прозорими словами висловлює останню ціль своєї й своїх друзів дороги до Києва : «Ми не йдемо накидати згори нову ідею чужому середовищу, лише зближаємось зі своїм народом, щоб спільними силами великим вогнем любови розпалити знову ті самі почування, які ніколи не згасали, почуття національної спільноти та гострої окре-мішности».

Зустріне вже в Києві своїх.

З радісним — «А, нарешті, приїхали !» — відчиняє прибулим двері в мешканню чи скоріше навіть «цитаделі» Культурної Референтури Організації, на вул. Короленка 45., молоденький закарпатський поет Іван Ірлявський, відтепер один з її близьких співробітників. Кілька місяців згодом приймуть вони вінець тої самої долі.

Зустріч обертається в дружній «бенкет» з виміною перших і тому таких гострих і непомильних спостережень.

Відкоркована пляшка вина, що її Теліга зберігала для цієї хвилини ще з Кракова і тости, які розсипають щастя і оптимізм, за «наш остаточний тріюмф» !..

Ще раз звучатимуть такі ж гучні та бадьорі їхні тости на зустрічі нового, 1942 р. в Києві і до того ж в реставрації «Київ», але радість вже буде тут затьмарена, бо на це

вимріяне свято не можуть прибути деякі спільні друзі -

почав «діяти» окупант.

Мешкання Культурної Референтури — заставлене па­раванами, здавна занедбане, з різного походження і віку меблями, та вже зі захованою потайки одним з його нових молодих господарів зброєю — перше пристановище Теліги, згодом вони переїдуть на своє власне мешкання, зрештою таке саме голодне, холодне, темне, де температура опуска­тиметься до зера, виключатимуть електричний струм, за­мерзатиме у водопроводі вода... Третє й останнє їхнє при­міщення — найміцніше з усіх : це каземати ґештапо — одідичені ґештапом від НКВД, не тільки правом меча, але й однієї «моралі».

Перед Оленою Телігою розгорнеться в Києві все те, про що мріяла вона роками : «не зимна самота і сірих днів покірний шерег» та «значать все — не сірим, а червоним». Тут дійсно «варто буде жити чи вмирати» !

Можемо пошкодувати, що не проваджено хроніки тих днів — думка про щоденник була навіть виникла в одного з мешканців квартири КР: кожний мав би вписувати у спільну книгу хоч рядок чи два зі свого непроминального досвіду дня. Та цю думку не здійснено — з мотивів конспі­ративних і надто сильно полонила жива і неповторна дійс­ність !..

Тоді, цієї осени 1941 p., зі згарищ і руїн, всупереч волі окупанта починали знову підніматись, увінчані національ­ними емблемами, вежі ворогом знівеченої і знесвяченої Столиці. Власними українськими силами прокладаються основи оновленого життя Міста.

В постаті Олени Теліги виходить на висоти Міста не тільки українська жінка і не тільки поетка, але насамперед член організованих націоналістичних лав. На чолі їх стоїть на цих Київських горах молодий чоловік, духовій чистоті якого — за одним образовим висловом — могли б позаздри­ти принци блакитної крови : Олег Кандиба-Ольжич.

Включившись в систему Культурної Референтури Організації, Олена Теліга ніби помножує саму себе через координацію своєї праці з працею побратимів свого духа й собою інспірує і помножує працю їхню. Слово зливається тут в нерозривне одно з акцією політичною: українська культура вступила на лінію фронтову, щоб висловити і ствердити повноцінність українського духа у світі, де попе­редній окупант нашу музу «запльовував, залузував», а новий — її взагалі не визнає.

Визначена Організацією на голову столичної Спілки письменників і редакторку єдиного в той час на українсько­му материку періодичного літературного видання, Олена Теліга виповнює те призначення докраю.

Якось в дружньому колі висловить сумнів, чи правом їй припала честь провадити столичний орган культури. На запит співрозмовника — хто ж був би відповідніший ? — називає без роздуму блискуче ім'я одного публіциста на українському Заході. Та відповідь : «Це право маєте власне ви, пані Олено, а не він, бо ви є тут, а він там», цебто що вона зважилась приїхати, а він не приїхав — вже не запе­речує...

І дійсно, Олена Теліга мала внутрішнє право бути і редакторкою тижневика літератури і мистецтва «Літаври», і головою Спілки письменників не тільки з рації свого таланту, але й того ідейного горіння і тої відваги, які про­вели її через «темні води» та проложені ворогом межі до оточеного дротами смерти Міста. Весела, з іскристим сміхом молода жінка, що — здавалося — може уся поринути в блискавичному ритмі козачка, — вийшовши на ці кам'янисті київські верхи, вміє бути «тверда й сувора». Як колись заповіла була : «... Тяжке змагання наші душі зоре, Щоб колосились зерна перемоги».

Безкомпромісово освітлює цілі, очищеного національ­ною революцією, українського мистецтва. Говорить про його високе завдання «віднайдення всіх тих цінностей, які б скріплювали, а не розслаблювали душу нації»; про «від­найдення ...правдивих глибин і висот української духовости і створення для них стрункої й незнищимої форми...», щоб в українському мистецтві жила «велика і мужня любов до своєї нації і до всього великого і шляхетного...». Бо це мистецтво має виховати «сильних і твердих людей україн­ської нації, що вміють жити, творити і вмирати для своєї Батьківщини» !

Здавалось, це самозрозумілі правди, властиві кожному здоровому суспільству; та висловлені новими словами, з безмежною щирістю та запалом в пустошеному стільки років тотальним терором і тотальною неправдою Місті — вражали.

Самі наголовки її статтей — «Розсипаються мури», «Нарозстіж вікна», «Братерство в народі», «Прапори ду­ха» — вдаряли як гасла. Бож з ідеї націоналізму, що їх Олена Теліга зі своїми друзями несла, для неї не сміло бути «ні одного порожнього слова». «Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою».

Підтримує на дусі молодих авторів, навіть, коли б їхні твори були мистецьки невиразні, але виростали б з націо­нальних джерел і навпаки — заперечує вартість творів, яким бракує морального ґрунту й — що найгірше — які хотять приподобатися новому окупантові.

Збирає, організує, інспірує письменників. Хоч серед них так мало було справжніх письменників, переважно ідейно та мистецьки ще зовсім сира молодь, впливаючи словом та ще більше прикладом власної самопосвяти. Точна і ділова як редакторка і як голова Спілки знаходить в собі силу і час зайнятися в цілях допомоги письменникам і справами такими далекими від літературної творчости як господар­ські. Це та діяльність, яку Ольжич, в одній зі своїх поезій назвав : «діла і змагання сторукі» !

Сама Олена Теліга, сміючись, часто цитує тепер Оль-жичеве «ніхто бо не знає години, коли і де його справа покличе», ніби так, жартома пригадуючи своїй власній душі про повинність повсякчасно стояти на сторожі.

Навіть, коли множаться зловіщі ознаки кінця, то свідо­ма свого власного покликання, зі свого посту, що був постом експонованих, не хоче зійти. Хоче бути вірною власній правді, що лише прикладом великої цивільної відваги й безкомпромісовости аж до смерти можна вплинути на зане-палу душу свого суспільства так, щоб воно переродилось «в націю, варту своїх великих героїв».

На домагання друзів, коли ворог вже починає просто ціляти в неї, залишити Київ — все впирається : «Я добро­вільно вдруге з Києва не виїду».

Готова прийняти «удари і дари Господні», непохитно «палить лямпаду в чорну ніч». За ціну ясних привітів не хоче купувати собі у ворога ні ордену, ні самого життя. Хоч так ніби легко здавалось було перейти межу, коридор зі своєї ще не запечатаної редакції до кабінету редактора вже перелицьованого після арешту Івана Рогача «Українського Слова» й притакнути курсу рабства в користь нового

«визволителя». Так, як зробив це дехто, з її по крові, але не по духу, земляків.

Зі загостренням протиукраїнського німецького терору — наповнюється призначення Олени Теліги. І приходить її моральний, хоч і трагічний тріюмф.

Ще якби «неусистематизований» терор окупаційної військової влади т. зв. влада цивільна обертає в тотальний. Могло здаватись в той час в Україні, що для німецького окупанта важливіше завдання побороювати — і то якими засобами поборювати ! — український націоналізм, ніж боль-шевизм московський ! Верховоди НКВД, що під масками різних «фольксдойче» розгостились в адміністраційному окупаційному апараті, знають добре, кого їм треба насам­перед нищити : це вже не сальви насліпо, а скеровані на конкретних людей і конкретні установи.

Кількакратно перекочуються через Місто хвилі ареш­тів. Одного по одному убивають друзів Олени Теліги й змі­таються національні українські організації, почавши з найвищого політичного представництва — Національної Ради. З них ніби легально активно діє ще тільки Спілка письменників з її головою, Оленою Телігою.

Незаслонена від долі і вітрів тої лютої зими 1941/2 p., стоїть тепер ця тендітна жінка — що нагадала собою одній молоденький дівчині киянці «ніжну квітку орхідею» — ніби на самому коні свого трагічного і пораненого Міста, як живе втілення неподоланої ідеї.

«Душі зимні і ворожі», що були спочатку горнулись до Олени Теліги та її друзів як «знатних іностранців», зорієнтувавшись, що Оленою Телігою керує не чужа сила, а відданість власній батьківщині, відвертаються. Сиплються доноси. Зате другі, що за словами Олени Теліги, були ко­лись «менш настирливими приятелями, — оточують власне тепер нас особливою пошаною і підтримкою». В основі незмінні співробітники з «Літаврів», заводить спроба зір­вати Спілку зі середини.

Ім'я Олени Теліги стає відомим усьому Місту.

Як згадує Ніна Драй-Хмара, дружина замученого поета, вона не знала тоді в Києві ані одної української родини, що не говорила б зі захопленням про Олену Телігу : Олена Теліга очарувала всіх свідомих українців — киян, здавалась на тлі тої брутальної дійсности неначе янголом.

Усі боялись за її долю. На кожному кроці чигали небез­пека і провокація. Проте численні українські родини не завагались відчинити перед подружжям Теліг двері своїх мешкань, пропонуючи притулок на випадок небезпеки.

Так в нагороду за її вірність родилось те братерство в народі, до якого Олена Теліга та її друзі закликали. Вогнем любови замітались проложені ворогом межі. І слово поетки-націоналістки вростало в душі її земляків, щоб закільчитись в них і рости колосом перемоги.

(«Наш Клич». Буенос Айрес, 15.6.1967.)

В лютім 1942 p. пролунала з Києва вістка, що Олена Теліга не живе. В першій лінії національного фронту впала українська революціонерка й поетка. Впала, замордована, бо неухильно змагалась за свободу українського Слова.

її життя — як сама передбачала, — відплило «мов корабель у заграві пожежі», коли вона, перемагаючи «тем­ні води й полум'яні межі», саме зійшла була на кам'янистий верх «нашого прекрасного», хоч і «похмурого берега». Бо місце, де в останні дні свого життя стояла Олена Теліга, було справжнім шпилем українського світу.

Про дорогу на ці вершини розказує власна поезія Олени Теліги — життєпис її душі. Початки цієї дороги — ще тільки несвідомий «бунт» : «підвладна власним, не чужим законам», душа «не хоче слухатись порад» «партачів життя» і «радісно і струнко біжить під вітер і під град»; хоче вирватись з рутини пристосовництва середовища, яке тоді оточувало її, у світ справжніх вартостей і почувань — «щоб крикнув хтось : ненавидь і люби — і варто буде жити чи вмирати !»

Навіть власна літературна творчість — хоч позначена високим суспільним наголосом — не може задовольнити її. Ім'я Олени Теліги, як поетки, вже набирало свого власного звучання, але для палкої, звернутої до високої слави душі здавалось замало бути в час «канонади грізного грому» лише поеткою. Перемагаючи в собі «звичку», вічний знак жіночости — Діву, вона прагне сама взяти з обважнілих чоловічих рук зброю, і «вдарить твердо там, де треба вда­рить». Для найвищого лету не вистачило їй поезії, як такої. Лише усвідомивши своє суспільне призначення й безпосе­редньо включившись в реальну боротьбу, в стихії націо­нальної революції знаходить Олена Теліга простір і опертя своїм крилам, й піднімається на найвищий шпиль життя — Київ 1941-1942 pp. її творчість, що «мрією була рока-

і

ми», переливається «в дійсність і можливість». Обрії далекі, за якими тужила — «там, за лісами неспокійно спить в боях ранений, мій трагічний Київ» — тепер осягну­ла : «Ждане довгі дні» — корона її життя, її «неповторне свято», коли серце «відчує певність, мов нехибну шпаду» — прийшло зі своїми «безсмертними дарами»,



В постаті Олени Теліги стоїть на висотах вкритого терором, підступом та злиднями міста не тільки українська жінка і не тільки поетка, але — насамперед, — член орга­нізованих націоналістичних лав, одна з відповідальних осіб за суверенність українського духового життя. Визначена Організацією на становище голови Київської спілки пись­менників і редакторки тоді єдиного на Центральні та Східні Землі періодичного літературного видання, вона виповняє це призначення докраю. Правду голошеного слова стара­ється послідовно прокладати в життя. Безкомпромісово освітлює цілі очищеного національною революцією україн­ського мистецтва й рівночасно змагається за життя звірених їй органів. Сміючись, часто цитує тепер Ольжичеве — «ніхто бо не знає години, коли і де його справа покличе», ніби так, жартома, пригадуючи своїй власній душі про повинність повсякчасно стояти на сторожі. Навіть, коли множаться зловіщі ознаки кінця, то — свідома власного покликання — зі свого посту, що був постом експонованим, не хоче зійти.

Готова прийняти «удари і дари Господні», непохитно «палить лямпаду в чорну ніч». За ціну ясних привітів не хоче купувати собі у ворога ні «ордену», ні самого життя !

В колі своїх братів і сестер, «дорогою одною» йде Олена Теліга неухильно на зустріч кривавій долі, щоб «пе­ребрати у неї провід життям» (Леся Україна).

Колись хотіла йти «крізь січні в теплі квітні», «крізь біль розлук у радість стріч» тепер — крізь свій Січень іде. «Вітри віють безперестанку, — пише з Києва в свому останньому листі, — мороз такий, що ми всі ходимо, як святі Миколи, або снігові баби... Замерзає вода у водопрово­ді, зі світлом все роблять різні експерименти. Пальта в нас неімовірно легкі... Одним словом : «Сніг і вітри над моєю отчизною». Але за снігом і за цими вітрами вже відчува­ється і яскраве сонце, і зелена весна...» Сама цієї Весни і цього Сонця вже не побачила, але відгортала дорогу до них.

У своєму трагічному Місті не мала Олена Теліга ані часу, ані мабуть творчої волі присвятитись власній поезії

— віддала себе справі. Але зроджена у ці гострі і щасливі хвилини її програмова стаття або навіть щоденна розмова, були позначені тим «найхмільнішим плином», що є зна­ком правдивої і високої — хай навіть не розкритої у віршах поезії.

Підняла була в Києві свій голос на найвищу ноту і дотримала її до самого кінця. Високий тон її останнього Співу ніде не зірвався. З повним голосом прийняла той «найбільший дар», що його просила від Бога : «гарячу смерть — не зимне умирання», і як дороговказ до пе­реможного повороту, як застава нашої власної долі світить вона крізь «чорну ніч», що знову залягає Місто, нам на чужину !

(Календар «Слово» на 1967 рік. Торонто, В-во «Вільне Слово», 1967.

Стаття п. н. «Олені Телізі».)

С. Литвинеико

ЗУСТРІЧ З МИХАЙЛОМ ТЕЛІГОЮ

І

Було це весною 1919 року. Був прекрасний соняшний день, що прийшов незауважений у тяжкому бою з матро­сами, а надвечір, підтримуваний санітаром, я шкутильгав у напрямі недалекого лісу, куди вже не долітали ворожі стрільна.



Здалека видно було під першими деревами лісу неве­личку купку людей, а над ними, причеплена до гілячки дерева, повівала біла хоруговка з червоним хрестом.

Це перев'язочний пункт нашого куреня.

За нами і перед нами у тому ж напрямі несли або вели ранених.

Кожний з них радісно вдивлявся у білу хоруговку. Рахував вже відлеглість кроків, бо під цією емблемою віри і милосердя бачив своє спасіння. Вірив, що хоч може не цілком і не відразу, але зменшаться його терпіння та скла-ліченим частинам тіла повернеться давня сила й зручність.

І тому самі приспішали ходи або нетерпляче підганяли санітарів.

Поміж деревами лежать і сидять ранені, чекаючи своєї черги. Над одним пораненим похилена військова постать з червоним хрестом на рукаві. Це лікар. Єдиний чоловік на цілу громаду, до якого зійшлись усі з своїми болями і стражданнями.

Лише один він та два вже літні санітари. Як же він один усім допоможе ?

В цей момент лікар швидко встає і підходить до другого раненого, і тоді я побачив його обличчя. Боже, та це ж хлопчик. Не більше 19 літ. І у його руках доля оцих десятків тяжко і легше покалічених людей ? Неможливо !

Бідні ми ! І на саму цю думку рана з подвійною силою заболіла. Знесилений присів на землю та критично при­глядався праці того «молокососа». А він кидався дослівно від хворого до хворого, м'яким, сливе жіночим, а водночас рішучим, недопускаючим сумніву, голосом кидав короткі накази хворим і санітарам.

Блискавичними рухами щось робив, після чого хворі переставали стогнати, і кидався далі. Недовше, як по пів-годині, моя скептична усмішка зникла, а перемінилась у подив, а по зробленню його тонкими ніжними пальцями мені перев'язки, я вже був ним захоплений.

— Хто це такий ? — питаюся врешті вже вільного санітара. — Та це вчора увечорі прислали нам зі штабу «хвершала». Теліга Михайло зветься.

Тим часом бій пригасав.

Начас наспіла допомога відкинула матросів далеко на схід.

Моя частина, яку я відшукав, відійшла в резерву і розташувалась під лісом недалеко перев'язочного пункту. Сонце вже зайшло, а йому на зміну виплив ясний місяць, неначе продовжуючи день. Щось тягло мене на «пункт». Хотілось ще раз сьогодні побачити молодого фельдшера. Пішов.

Недалеко від брезентового санітарного шатра на тлі зануреного у тінях лісу, облита ясним місячним сяйвом, незабутня картина : довкола грубого пня у мальовничих позах лежать та сидять козаки : дехто скинув шапку і місяць вилискує на голених головах, кидаючи тінь на облич­чя від пишних «оселедців». Інший розкинувся горілиць і пильно вдивляється в небо, неначе зорі рахує, а знову деякі похилили голови на схрещені долоні, сперті на цівках рушниць. На пеньку сидить молодий юнак.

На колінах сперта бандура.

Кругом ідеальна тиша, в яку вкрадаються лагідні скарги бандури і ніжний ліричний тенор, що співає думу про Байду.

Пальці ритмічними рухами посуваються по струнах. Юне, гарне обличчя з чепурною по-козацьки підстриженою чуприною, підняте легко вгору, осяяне місячним світлом, видається нереальне, просто надприродне.

Задивлені в далечінь сірі очі, якби бачили все те, що кажуть слова думи.

А кажуть вони про лицарів козачої доби, про велич і потугу козачого духа, про безмежну любов до батьків­щини, про глибоке почуття лицарськости та слушности козачих змагань за волю.

Звуки пісні далеко не розходяться, бо гурт слухачів поквапно ловить їх серцем і душею, ховає десь глибоко і далі не пускає.

Це молодий фельдшер Михайло Теліга старими думами будив до чину дітей українського відродження.

Майже три місяці Теліга був при нашій частині і за цей час своєю ніжною, лагідною вдачею, веселими влучними дотепами, сердечним піклуванням раненими, а до того великою відвагою в боях полонив серця всієї нашої частини без вийнятку, а я особисто мав щастя стати його побрати­мом. Вир війни розлучав нас і знов знаходив, аж з кінцем 1920 року розійшлися наші шляхи на довше.

II

По двох роках сидження у польських таборах інтерно­ваних та блукання по західній Галичині, кинула мене доля у місто Новий Санч на Лемківщині. Мешкав я на «голу­б'ятнику», тобто у кімнатці на горищі будинку моїх щирих знайомих, п-ва Филиповичів, та готувався до вступних іспи­тів до Краківської Академії Мистецтв. Котрогось літнього дня невеличким товариством знайомих поїхали до недале­кого курорту Криниця. Коли виходили з двірця у Криниці, кинулась нам у вічі досить велика жовта афіша, але ніхто її якось не прочитав і пішли далі. У самому курорті замаяла більша кількість цих жовтих афіш, аж хтось з товариства приглянувся їй ближче і аж у долоні ляснув : «Панство ! У криницькому кургавзі концерт українського бандуриста !» Мені щось в серці тьохнуло. Підступаю ближче і читаю, очам не вірячи. Дійсно, концерт українського бандуриста Михайла Теліги і то... сьогодні.



Моє здивування і захоплення було несамовите. Бож і Дійсно приїхати вперше до Криниці, щоб потрапити якраз на концерт Михайла.

Зразу ж кинулись ми до каси кургавзу. Набули квитки і там довідався я, що Михайло мешкає таки в кургавзі, але кудись пішов, бо ключ був у портьєра. Решта дня присвя­чена була на ловлення у найнеможливіших закутинах курорту Михайла та на вічному забіганню до портьєра — чи ще не вернувся додому.

Врешті, пів години перед концертом, Михайло з'явився.

Обійманням, вигукам та обопільному плесканню себе по плечах та колінах, в часі, коли він передягався у дуже гарний стилевий стрій, не було кінця і лише третій дзвінок, що кликав його на сцену, розділив нас. Концерт був імпо­зантний. У великій, дуже гарній залі кургавзу, не було ні одного порожнього крісла. Слухачі, серед яких українців з Криниці та околиці було яких 20 %, решта поляки, вітали бандуриста однодушно дуже прихильно. Не одну думу приходилось йому виконувати по два, а то й три рази, а при кінці програми прямо не дозволили зійти йому зі сцени, домагаючись ще і ще. Звідкілясь появилася маса квітів, якими дослівно закидали Михайла. Та й не дурно. Грав і співав Михайло прекрасно. За ці останні роки, що ми не бачились, технікою гри та багатством репертуару пішов він дуже вперед. Голос скріпився, змужнів, хоч і залишився той питоменний йому ніжний ліричний тембр. Ну, та й сама постать. Стрункий, вище середнього росту, з гарним, ніжним обличчям і прекрасними руками, одягнений у ефектовний народній одяг, робили своє, а зокрема жіночі серця танули.


Каталог: Teliha


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка