В свому творчому рості, українська нація завжди вида­вала з себе могутні постаті, які, запустивши глибоко своє коріння в минулому, в той самий час буйно простягали свої паростки в майбутнє



Сторінка7/14
Дата конвертації16.03.2017
Розмір5.72 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14

Одним словом, успіх був такий великий, що управа кургавзу зразу ж по концерті просила Михайла залишитись на завтра, сама відсуваючи якусь імпрезу, призначену на завтра, на пізніше, аби лише Михайло залишився.

Михайло Теліга згодився і на другий день відбувся знов концерт, з таким же успіхом, як і попереднього.

Ясна справа, що до Санчу я того вечора не навідався, а залишався з Михайлом і разом з групою місцевих українців, до півночі, бенкетуючи на його честь у ресторані того ж кургавзу, а потім майже до рана проговорили, згадуючи давнину та міркуючи за сучасне.

Тоді ж я довідався, що Михайло робить заходи виїхати до Подєбрадської Академії, що чекає документів на виїзд, які мають бути десь за місяць; зараз є вільний і тому постановили ми, що по завтрішнім концерті їдемо до мене, до Санчу, бодай на пару днів.

Три перші вечори ми з хати не виходили, бо не хоті­лося нікуди йти. Ми самі собі вистачали. Були прекрасні місячні вечори. Михайло сідав під вікном, а я лягав на ліжко, слухав і вдивлявся у його постать, осяяну місячним сяйвом, так як тоді, коли його вперше побачив.

Глибоко в душу впивались звуки бандури і співу, а думками віталось далеко, під Київ і ще далі.

Прекрасні три вечори, наповнені смутком радісних спо­гадів. Ці три вечори найбільш лишилися мені в пам'яті, бо вони були лише наші. Тільки його й мої. Що не передума­лось за тих небагато годин ? ! Скільки плянів, проектів на наше дальше, національне, і наше особисте зокрема ! Розум пхав його у Подєбради, мене у Краків, а серця обох нас тягнули на батьківщину. Чекали війни, здобуття назавжди Золотоверхої Столиці, а навіть в'їзду разом у його кохану Кубань, яку він не бачив інакше, як лише в Україні, ство­рення сильної української армії, в якій ми бачили себе обох, і творча, наполеглива праця над зміцненням, закріпленням своєї державносте. Свого особистого життя в Україні поза військом — в перші роки ми не уявляли. Воно мало поча­тись вже аж тоді, коли українська самостійна держава, всіма визнана, із могучою мілітарною силою стане на влас­них ногах. Аж тоді йому ввижався медичний факультет Київського Університету, а мені Київська Академія Мис­тецтв.

Так минули нам три дні... Та надалі залишитися на самоті не дали нам люди. Михайлове інкогніто виявилось і треба було його впровадити в доми усіх моїх знайомих, українців.

І щоденно надвечір можна було бачити на вулицях Нового Санчу двох юнаків, у одного з яких, на рамені, через плече висів якийсь дивної форми великий предмет у сірому футлярі. Це Михайло у моєму супроводі ішов співати лемкам пісень та дум з далеких українських степів.

За час побуту Михайла у Санчі, здається двічі виїздили ми з ним на концерти до лемківських сіл Лабови та Нової Весі. Тоді вперше лемки побачили український народній струмент, про який майже ніхто з них не чув.

Враження з цих концертів було величезне. Треба ска­зати, що слова Україна, українці, українське, які раз-у-раз лунали у Михайлових думах, були ще тоді на Лемків­щині не тільки не популярні, а навіть ворожі в очах лемка, це були синоніми зради всього «руського». Про це все Теліга був попереджений, однак мимо того, враження на селян було таке сильне, що коли під кінець першої частини Михайло проспівав думу про Зруйнування Січі, де зокрема підкреслив слова «а московська вся старшина церкву гра­бувати» — то половина залі ридала повним голосом. Коли ж на закінчення усього концерту проспівав думу про Головного Отамана Симона Петлюру, де те ж ясно сказано про бороть­бу з московською комуною, то заля гриміла від оплесків та вигуків захоплення. А коли після концерту пішли на «пле-банію» на вечерю та наніч, то за нами йшов цілий гурт селян, який розсівся на широкій веранді приходства, чекає, аж ми повечеряємо, бо «пан-господин» ще по вечері «щось нам заграють». І Михайло дійсно грав найбільш патріотич­них наших дум, даючи короткі пояснення до кожної з них. Цей нереклямований концерт тривав довше, як той попе­редній, бо десь до 12. години ночі, а слухачами було ціле село, дослівно ціле село. По-одному, по-двох, маленькими групками сходились, залягли широким півколом цілий трав­ник довкола ґанку.

Темно надворі цілком. Лише з одного вікна плебанії падає сніп світла на пару облич, що сиділи ближче. Решти цілком не видно, а тиша така, що враження повного без­люддя. Лише вряди-годи спалахне в одному то другому місці вогник потягненої цигарки, інколи вирветься чийсь схлип або зідхання.

А Михайло грав. Але як грав ? ! Як співав ? !

Багато разів перед тим, багато разів і після того дово­дилось чути мені від нього ці самі думи, але такого вико­нання ні у нього, ні у іншого кобзаря мені вже не довелось чути і ледве чи почую коли. То не співав кобзар, то співав пророк.

Той Мойсей, що кликав до свого народу. Він гримів, він плакав, він просив. А все це разом робило могутнє вра­ження. Воно йшло глибоко в серця, могутньою силою поши­рювалось у найглибші кутики душі і випирало десятиліт­тями штучно плекані москвофільські доктрини, наполегли­во вкладені туди за московські рублі різними прихвостнями.

Наскільки сильне враження було від цього вечора, хай буде факт, що двадцять років пізніше, ідучи на другу емі­грацію, довелось мені коротко жити в селі Лабова. Та й по 20-ти роках, ті, що були у 1923 році ще підлітками, чи вже поважними господарями, а тепер з молодих — дорос­лими, а з дорослих — цілком старими людьми, все вже тепер свідомі українські патріоти, пізнаючи мене з тих часів, не раз питалися — «Де той пан бандурист, що так файно співав та грав, що з ним є?». А довідавшись про трагічну його долю, тяжко зідхали та стискали уста.

І так було скрізь, де появлявся Теліга. Чи то на офіцій­них концертах, чи то у вужчому гурті знайомих, відразу з'єднував він собі серця людей і будив почуття вдячности за зворушення кращих струн, людської душі.

Було багато веселих, безжурних хвилин в час його побуту у Новому Санчі, бо його весела і м'яка вдача та гарний репертуар сміховинок і жартівливих пісень до бан­дури, а до того 23 роки життя та молодеча фантазія, роз­ливали радість довкола.

І його усі любили, ну а жінки, звичайно, зокрема.

Пригадую один з дуже приємних днів, коли ми обидва вперше приймали на своїм «голуб'ятнику» велику кіль­кість (до двадцяти осіб) визначних українських громадян Нового Санча.

А сталось це так. Котрогось вечора, на вечері у панства Дзеровичів, зговорились ми про полтавські страви і зійшли, звичайно, і на полтавський борщ. Я похвалився, що пару днів тому одержав від своєї мами докладний рецепт, як робити полтавський борщ, що рецепт ми вчора випробували і проба вдалась. Спровоковані скептичними зауваженнями господаря дому щодо якости того борщу, ми палко борони­лися, а врешті запропонували покоштувати. Усі погодились і в наслідок того, за два чи три дні, були запрошені усі наші ближчі знайомі на пробу борщу. Ще з попереднього дня були приготовані усі потрібні складові частини, прине­сено здоровенного баняка, позичений посуд, стільці... і точно о другій годині пообіді на велике здивування сусідів-поля-ків, наші дерев'яні й доволі круті сходи на наш «голу­б'ятник» застогнали й заскрипіли під ногами не одного таки доволі літнього й солідної ваги гостя. Як звичайно, першу-вав бувший посол до австрійського сойму, директор банку п. Яворський, за ним панство Филиповичі, Дзеровичі й інші. Чистими простиралами (обрусів ми не мали) прикриті столи, обіцюючі різної форми та поємности чарки з роз­киненими поміж ними квітами та веселі й горді обличчя молодих господарів веселили гостей. Тріюмфально внесений був з кухні згаданий баняк з борщем і «пир» почався. Враження було колосальне, а для нас і не без користи, бо від того дня починаючи, двічі, а то й тричі на тиждень діставали ми запрошення від тих чи інших знайомих на проби полтавського борщу. Почалось «соцзмагання» між панями за якість цієї національної страви, що й позначи­лось на нашому зовнішньому вигляді заокругленням форм.

В борщевому шалі минуло більше місяця, коли нарешті нам треба було роз'їхатись.

Телізі до Праги, мені до Кракова.

Ill


Десь 1931-32 року довідався я, що Теліга одружився та приїхав на сталий побут до Варшави, а пів року пізніше, приїхавши до Львова, відвідав з дружиною і мою хату. Михайло за цих 10 років майже не змінився. Так само по-давньому стрункий, веселий і дбайливо одягнений. Лише в очах якби якесь нове світло. Зокрема тоді, коли дивився на свою гарну, дуже жіночу, дружину. Я розумів це світло. Воно йшло від серця і гордости посідача скарбу. Дійсно, пані Олена з першого погляду робила дуже сильне вра­ження, а по довшій розмові полонила своїм щирим сміхом, влучним дотепом, блискавичними думками і ще чимсь, чому тяжко було найти окреслення.

Аж у пізніші роки, познайомившись ближче з нею осо­бисто, зрозумів я — це ніжність у силі. Парадокс, здається, але це так дійсно було. До початків другої світової війни не раз їздив Теліга до Львова, жив у мене по пару днів і за кожним разом, як і раніше, головною темою, що тур­бувала його, це були наші українські проблеми.

Він цікавився абсолютно всіма проявами українського життя. Бачив усі наші браки, усі слабості і щиро болів ними. Своє особисте життя уважав за щось тимчасове, пере­ходове, скеровуючи все у майбутнє, а його бачив тільки у визволеній батьківщині.

А визволення батьківщини — тільки як наслідок війни.

І аж у 1941 рік, в червні, здавалось, довгожданний момент настав. Почалася друга світова війна.

Німецька армія швидко насувалася землями України на Схід. Ще під столицею України йшли бої, а вже Олена і Михайло Теліги перебрались до Львова і шукали можливо­стей нелегально дістатися на Правобережжя. Були у Львові коротко, а за пару днів по зайнятті Києва німцями — були вже там і пірнули у вир його життя, на яке чекали двадцять років. З кінцем листопада 1941 року відшукав я Телігів на вул. Великій Кудрявській, у редакції «Літаврів».

Пані Теліга горіла вся прометеївським вогнем. Михайло, чим міг, і де міг — допомагав. Бачились ми коротко, бо я спішив на Лівобережжя, але й та коротка година була одним ентузіязмом.

З Лівобережжя повертався я в грудні 1941 року і знову був у Телігів, але яка зміна! За цей короткий час надії розвіялись, а над долею України завис новий жорстокий гітлерівський меч. Зубчата нацистівська свастика почала звільна обертатися, стинаючи, спочатку обережно, поволі, голови тим одиницям, що не хотіли коритися їй.

З дня на день зубчатка крутилась щораз швидше, що­раз дошкульніше вривалась у відсвіжений український організм, аж впала в шал кривавого терору.

22 грудня виїхав я з Києва, а вже у лютому 1942 року дійшла до нас, до Львова, неймовірна вістка, що Олену і Михайла Телігів замордували гітлерівські посіпаки. Вістка була настільки жахлива, що в неї ніяк не можна було пові­рити, погодитися з нею.

Раз-у-раз розпитував я людей, що масово тікали зі Сходу, в надії почути радісне заперечення, та, на жаль, усі оповідали те саме й те саме. Два палаючі безмежною любов'ю до батьківщини серця згасила осатаніла рука наїзника.

(«Прапори духа». 1947.)

Євген Маланюк

РОЗПОВІДЬ ПРО ЛЕНУ

Хтось переказав недавно спробу зробити нову леґенду, зв'язану з Леною, ніби вона росіянка, але тому, що наро­дилася в Україні, мала велике почуття обов'язку до бать­ківщини, служила їй і т. д. Отже, тут — неточність і, я сказав би, може наївність. Лена зовсім не народилася в Україні. Вона народилася в Санкт-Петербурзі, в старому Петербурзі, де батько був досить високим урядовцем у міністерстві рільництва (директором водного департаменту), і життя її укладалось, очевидно, так, що може вона піш­ла б дорогою Ганни Горенко-Ахматової, може якоюсь ін­шою... Але все таки походження і кров відограють значно більшу ролю, ніж прийнято думати.

Батько Лени, покійний професор Шовгенів, якого я мав щастя слухати більшу частину з моєї технічної освіти, був живий, культурний, надзвичайно многогранний чоло­вік, який дуже інтересувався літературою і знався на ній. Завше, коли згадую про нього, мимоволі доводиться зупи­нитися на цьому. Це був дуже рідкий виняток ученого і практикуючого інженера. Як інженер-творець, він був ав­тором і організатором зрошення Туркестану, потім була регуляція на Волзі, була регуляція Москви-ріки. Але, крім того, це була людина ще і науковець у повному розумінні цього слова.

Бувало зупинялися ми ще студентами, над питанням — чому таке прізвище дивне — Шовгенів, Шовґенов, — і я пам'ятаю, що покійний говорив про якісь осетинські, кавказькі коріння. І от уже під час окупації, либонь у Львові, прийшлося побачити витяги з архівів, опубліковані, здається, професором Ковалевим. І там знайшлася дуже проста розгадка цієї неясности. Десь в актах Лівобережжя судова справа при сотенному суді, де виступала — здаєть­ся, як сторона оскражуюча — певно дуже темперамента молодиця з прізвищем Шевгениха. Отже, видно, що це був дуже давній рід на Лівобережжі, і, може, там були колись якісь осетинсько-кавказькі сполучення, але вони, як звичайно в нашій батьківщині, поглинулися українським морем, і залишилося дуже мало від старого коріння.

Що стосується матері Лени, то вона була донькою священика з Поділля, так що з того, що людина народи­лася в Санкт-Петербурзі, робити якісь висновки не до­водиться. Думаю, що легенда згасне, щойно почавшися.

Правда, що Петербурґ, як ви знаєте з історії нашої культури і літератури, відогравав певну ролю. Все таки і Тарас ходив по тих вулицях, і ще раніше Гоголь... Петер­бурґ віддавна був певного роду азилем в імперії; і тепер, коли він уже називається Ленінградом, досить часто люди, з огляду на неможливість існування в батьківщині, вті­кають туди. З другого боку, Петербурґ — це була чужина, дуже гостра кліматично і з кожного іншого погляду, і вона давала певну дистанцію для того, щоб бачити батьків­щину в іншій панорамі. Хоч Лена тоді була ще дівчинка, але і це могло відограти певну ролю.

Думаю, що все ж таки якісь властивості її характеру були вже тоді, перед війною. Елемент, який називається особистістю, вже тоді посідав домінуючу ролю в її духовій постаті. Я думаю, що до неї можна пристосувати в такій же самій мірі, а може, й більшій, слова з вірша Олекси Стефановича, які я колись цитував стосовно Ольжича, що «був він більш, ніж сірий і камінний вірш.». Вірші Лени не були ні «сірі», ні «камінні», так як вони, скажемо, були в Ольжича, але дійсно її постать була — більша, і з цього треба до неї підходити, бо це дає ключ до розу­міння її в цілості.

Між іншим, ще така цікава петербурзька дрібничка: може, мало хто знає, що її хрищеною матір'ю була — 'Зінаїда Ґіппіус. Це була дружина і приятелька-подруга відомого філософа і белетриста Дмитра Мережковського (теж прізвище «страшно» російське). Очевидно, про жод­ні впливи не може бути мови, але коли ви познайомитеся з творчістю Зінаїди Ґіппіус (а вона була не тільки дуже цікава поетка, але дуже цікавий критик, я сказав би, взагалі мислитель), то там якийсь паралелізм є — дуже дивний, майже містичний... Його пояснити раціонально не можна, але він безперечно є.

Лена, як особистість, також мала в собі елементи, які були, скажемо, в Башкірцевої. Тільки з тією різницею, що в Башкірцевої поглиналося все жадобою слави як такої. Отже, її внутрішній потенціял духовий розвивався тільки в цьому напрямку. У Лени зовсім інакше. Для неї слава не являла нічого дуже приваблюючого : вона не шукала її і просто не відчувала її чару. Але вся її величезна наснага динамікою духовою і психічною пішла власне в батьківщину, тим більш сильно, тим більш динамічно, що вона дивилася на неї очима людини вже дорослої і вирос­лої поза батьківщиною. Це також має величезне значення, бо часом еміграція, чужина дає зовсім іншу перспективу. Крім того, вона вже дивилася крізь призму історії нашої долі земної, як народу, і тому всю свою величезну духову енергію вона вклала у велике почуття до Батьківщини.

Думаю, що з цим в'яжеться і та трагедія, яка довела її до болючо передчасної смерти, бо могло статися також і так, що ми сьогодні зустріли б її тут. Але сталося інакше.

Ніякі розумові аргументи не переконували її, щоб во­на цієї подорожі до Києва не робила. Зокрема — признаюсь, я мав цей гріх — я її переконував; може, тому, що я вже не був дуже зелений політично, дещо бачив і дещо думав. Я не мав особисто ані крихти, ані грама якогось оптимізму, який все таки був конечний для такого роду подорожі в батьківщину. Це тепер ми тільки бачимо, в яку добу живемо. Тоді ще, очевидно, можна було мати якісь ілюзії, але сьогодні — не така проста річ. (От не­давно читали ми в газетах: райхскомісар України Еріх Кох, виявляється, чудово живе досі в «людовій» Польщі, і навіть більше того, здається урядові, що він там знайде якийсь скарб бурштиновий... Отже, людина, яка була, мо­же, одним із найбільших злочинців серед тієї сили, що прийшла в Україну, і взагалі в світі цілому, — така людська гнида живе до сьогоднішнього дня і, правдоподібно, буде жити. Це я кажу тільки для ілюстрації того, яка це доба). Тоді, на початку сорокових років, очевидно, не можна було собі уявити її аж так рельєфно, але все таки деякі побоювання були. Зокрема мені видавалося, що це просто не раціонально. Я все переконував Лену : «Ну доб­ре... Ви поїдете до Києва, місцеве заціліле громадянство буде на вас дивитися, як на когось, хто щось знає, у щось втаємничений, але ви і не втаємничені, і нічого не знаєте. Значить, ви будете поставлені в фальшиве становище». Нічого не помогло. Вона кинулась туди з якоюсь несамо­витою енергією, з несамовитою силою. Було, може, й ба­жання пригоди. Було, може, чисто жіноче — якась ціка­вість до тієї батьківщини. Було, може, все... І я пригадую собі, вона писала досить регулярно, скільки можна було в дорозі. Перші листи були дуже ентузіястичні, але па­м'ятаю останній лист, який був кинутий у Житомирі: там були такі слова : «Боюсь, що Ви мали рацію». Думаю, що після Житомира вона вже, безперечно, знала, на що йде. Знала, що йде на жертву і що в жертву буде принесене її все ж таки молоде і ще повне творчости життя.

Отже, на цю сторону, на її особистість, хотілось би найбільше звернути нашу увагу. Бо вона більша і за ту спадщину літературну, яка залишилася, і за ті всі, скажу так, формальні речі, які вона в житті творила. Це, може, в меншій мірі позначилося на її поезії, в більшій — на деяких її статтях, есеях. Зокрема дуже сильна і дуже важлива для її світогляду, для її наставлення була річ, яка називалася «Партачі життя». Вона вся, як істота, була якимось протестом проти сірости, проти безбарвности, нудоти життя, яку роблять партачі, не лише наші, але й світові. Це була людина, яка хотіла радости, хотіла бар­вистосте, повноти, і ще радости, і ще радости з усім коро­лівським значенням цього слова. Радости, неприступної для плебея. І думаю, що ця жадоба радости і повноти її штов­хнула поцілувати Батьківщину востаннє.

(«Сучасність», серпень 1968, ч. 8 (92). Мюнхен).

Н. Павлова

НЕВТОМНИЙ БОРЕЦЬ ЗА СВОБОДУ УКРАЇНИ (Уривки з повісти : «Київ — війною опалений»)

На небі запалала перша зірка, соромлива, маленька. День 19. вересня 1941 р. підходив до кінця. Мама затріснула фіртку, обкинула оком тихе зелене подвір'ячко з кущами ярких георгин та настурцій і сказало з полегшенням : «Ну, ось для нас війна й закінчилась»...

Бідна мама, вона не знала, що війна щойно починалася...

Цього дня наш втомлений старий дім дивно здригнувся й невидима рука розчинила вікна. Сильний вибух, десь зовсім недалеко; за ним другий, третій... Вечоріюче небо зарожевіло загравою пожежі... По місті поповзли тривожні чутки. Казали, що в магазин поруч німецької комендан-тури, куди — згідно з наказом — населення зносило радіо-апарати, молода жінка принесла радіо, що виявилося пе­кельною машиною та стала поштовхом для вибуху цілого ряду домів, заздалегідь підмінованих советами.

Вибухали й горіли звичні, відомі всім киянам будинки. Ось вогненні язики вже лижуть просторе фойє кінотеатру Шанцера, ось іскри бризнули сліпучою фонтаною з вікон універмагу... Спустилась ніч, замайорів ранок, що його змінив тривожний день... І знову ніч, а місто горить, палає, здригається від все нових та нових вибухів. Чорні тіні просмикаються коло збережених домів, пляшки з рідиною роблять своє злобне діло — й ось уже безформними руїнами димиться Хрещатик, корчаться у вогні Миколаївська, Люте­ранська, Прорізна. Упав багатоповерховий дім Гінзбурґа, засипавши всю вулицю горою відламків...

Вогняні змії просуваються у Липки, повзуть по Фун-дуклеївській, загрожують красуні-Володимирській, повзуть до Оперного театру... Тисячі людей із нашвидку зв'язаними клунками, онімівши від горя й страху, втративши дах і ті рештки, що їх сов. горожанам вдалось пронести крізь роки громадянської війни, розрухів, безконечних позик та голод­них п'ятирічок, — зібрались коло Кузнецькому Саду (Про­летарський) і звідти, бездомні й голодні, перелякані, слід­кували за загибіллю міста. А вогонь не уймався... Довже­лезний шланг, привезений десь іздалеку літаком і який давав змогу помпувати воду просто з Дніпра, був немило­сердно порізаний у теміні ночі гострими злими ножами. П'ятеро молодих людей, що їх зловили на цьому злочині, були розстріляні на місці й трупи їх лежали два дні. Але підпалів це не зупинило. Все нові й нові будови гинули в полум'ї і лишався лише одинокий спосіб — зупинити вогонь шляхом зірвання ще не зачіплених вогнем будинків і так затиснути вогонь у кільці їхніх руїн...

Ще кілька днів палахкотіло й диміло місто, ще вибу­хали глибоко закладені міни, але вогонь далі не пішов...

На праці не було змоги загрітися — зовсім не палили. Люди сиділи посинілі, стулені, з піднятими ковнірами, нага­дуючи зсутулених хворих птахів. Зате працюючих почали годувати : вранці й удень гаряча зупа. Важко назвати зупою цю рідину без товщів, без картоплі, без цибулі, але вона захоплююче опалювала, при ній можна було нагріти зовсім задеревілі пальці. Спочатку давали лише пшоно, потім зрі-зноманітнили горохом. Щоб не залишати його німцям, цей горох був у свій час облитий бензиною і цей запах бив у ніс, ледве ми входили до їдальні. А все ж ми їли й знову ставали в чергу за «добавкою», а потім весь день був у роті посмак бензини...

Часто з нами за одним столом обідала — якщо це можна назвати обіданням — молода пані в маленькій шапочці, прикрашеній темно-малиновим оксамитом. Ми розговори­лись — це була Олена Теліга, голова Спілки Письменників, редактор «Літаврів», першої в східній Україні літературної газети за часів німецької окупації. Розумна, палка, невтом­ний борець за свободу України й українського слова, тала­новита поетка, вона мала велику особисту привабливість й чисто жіночий чар. її статтею «Нарозстіж вікна» зачитува­лись, у ній бачили нову Лесю Українку. Скромна, дуже проста в поведінці, дуже товариська, вона легко здобувала симпатію.

Незабаром вона була заарештована ґештапом, що місти­лося в кол. будинку Всеукраїнського НКВД при Володи-мирській вул. ч. 33., і розстріляна в лютому 1942 р. за приналежність до ОУН. Киянка за походженням, вона, після багатьох років перебування на чужині, повернулась врешті в рідне місто, щоб знайти в ньому мученицьку смерть...

У зв'язку з трагічним загином цієї визначної жінки я мимоволі пригадала іншу киянку, нашого друга, талановиту письменницю Зінаїду Тулуб, що прогриміла своїм монумен­тальним романом «Людолови» з часів гетьмана Сагайдач­ного. Захоплююча канва, блискуча розповідь, тонке й ста­ранне вивчення документів, що відносяться до змальованої доби, зробили цей роман незвичайно популярним. Критика співала письменниці дитирамби, публіка зачитувалась. Зіна-їда Павлівна, що досі жила в дуже вбогих обставинах, мала змогу прикрасити рештки свого життя відносним комфор­том. Але її вигоди не тривали довго : з деяким запізненням, партійна критика проголосила її роман шкідливим, «націо­налістичним», і в липні 1937 р. письменниця була арешто­вана. Не раз «чорний ворон» мчав її з тюрми до того ж будинку на Володимирській ч. 33., в якому згодом стражда­ла Олена Теліга...

Довго приймали передачі для 3. Тулуб у київській Лук'янівській тюрмі, потім відмовились... За кілька місяців прийшов коротенький лист з далекої Півночі, з табору коло затоки Тикси : «Довкола полярна ніч... Я зовсім ослабла... Ноги неймовірно розпухли... Гину...» Дальших листів не було.

Усе добро Зінаїди Павлівни було в свій час конфіско­ване. Єдине, що вдалося врятувати старенькій тітці — «Людолови», два грубих томи з авторськими примітками та змінами для другого видання. Ці книги пролежали в мому столі п'ять років, чекаючи кращих часів. Коли Олена Теліга зацікавилась цим твором, про який вона стільки чула, я дала їй прочитати дорогі мені книги. Вона не встигла їх мені повернути...

Переклад з російської мови. («Новьій Журнал», чч. 27.-28. 1951-52.)

Ірина Падох

ОСТАННЯ ПОСТАНОВА ОЛЕНИ ТЕЛІГИ

(Думки й спомини в 30-ліття смерти)

В найбільш поширеному в світі журналі «Reader's Digest», що розходиться щомісяця по цілому ґльобі на різних мовах щось в двадцятп'яти мільйонах примірників, є постійна стаття «Мій найбільш незабутній характер». Щаслива доля дала мені зустріти таку людину, якій з права належалось би місце на сторінках «Reader's Digest*. їй присвячені ці скромні рядки.

Ще раз і ще раз перелічую роки. Віднімаю сорок другий від сімдесят другого й мимо цієї нескладної матема­тики не можу повірити, що ось уже проходять тридцять років від смерти Олени Теліги. Це так, як було тоді, коли в тривожну, воєнну зиму, в льодом закутий Львів чорним вороном пробилася вістка про її смерть. Ніхто, хто знав Олену, не міг, не хотів повірити в її, саме її відхід. Бо мимо її кассандрівського передбачування, а то й бажання закінчити своє життьове коло на найвищому щаблі життя, ще перед початком спаду, закінчити «гарячою смертю, не зимним умиранням», годі було повірити, що ця життєрадіс­на, як живе срібло рухлива і блискуча Олена, може не бути, не сміятися, не запалювати...

Чи дійсно вже тридцять років немає цієї барвистої постаті, великої доньки свого народу, й передусім — вели­кої поетки, яка свою поезію органічно пов'язала з чинною боротьбою за долю свого народу й уміла, як мало з її сучас­ників, в поезії не зрадити революцію, а в революції — поезію. її поетичне слово не лише вело інших, але й вело її несхибними дорогами аж до самої смерти.

Чи дійсно вже тридцять років з того часу, як наша поезія втратила одного зі своїх найбільших творців ? Адже подивіться, переповнені книжками полиці книгарень. Чи­мало з них можна купити за ціну їх паперу, а поміж ними немає ні сліду з безсмертної творчости Олени Теліги. Як же самотньою є наша дальша боротьба за Оленині ідеали — без її віршів. А чимало з них це справжні бойові гимни, й водночас — щире золото поезії. Щось не гаразд з нашою традиційною поетичністю, з нашими літературознавцями, зокрема з тими, що мали нагоду слідкувати за її літератур­ним ростом. Ні однієї повної збірки творчости Олени, ні однієї монографії про неї, а навіть ніякої поважної спроби оцінки її життя і творчости !

А водночас свої і чужі знавці літератури й любителі поезії визнають Олену Телігу поеткою найвищої кляси, а дехто, як Юзеф Лободовскі, ставить її поетичні твори вище поезії Лесі Українки. Де є і що роблять наші кандидати на докторські ступні з літературознавства ? Чому вони, трид­цять років від закінчення творчости цієї великої поетки, не зацікавилися нею й не дали своїй суспільності об'єктив­ної оцінки бодай її поезії ?

Мені довелось познайомитися з Оленою Телігою в 1940 році у Кракові, в час т. зв. першої еміграції. Я знала вже раніше її вірші, друковані у «Віснику». Нечисленні вони були й недовгі, але так трапляли до читача, так вривалися у його душу гостротою думки й витонченістю поетичної форми, що не давали читачеві спокою. Я ждала на новий вірш, прочитувала його вдесяте сама і з іншими та захоплю­валася його змістом і формою. Кожний з них був для мене наче новим об'явленням і новим наказом, чимсь далеко більшим за саму поезію. Тож коли я стрінулася з Оленою Телігою, я зразу запитала її, які в неї нові вірші, бо з приводу війни «Вісник» перестав виходити і не було змоги їх друкувати. Вона була очевидячки врадувана, що я знаю й ціню її друковані вірші, але якось нерадо говорила про свою творчість, а на мої настоювання сказала: «Як у такий час писати вірші!».

Хто переживав часи т. зв. першої еміграції 1939-1941 років, той знає, що був це час трагічного роз'єднання українського націоналістичного світу, а водночас — час великих надій на — здавалося — близьке здійснення наших найгарячіших бажань. Це роз'єднання обняло з часом всю українську еміграційну громаду, заколотило її і так реля­тивний спокій, зганяло сон із наших очей. Воно захитувало довір'я до найближчих друзів, роз'єднувало тісно пов'язані гурти, а то й родини. Воно не оминуло й Олени. «Я не в силі тепер написати ні одного вірша» — сказала вона мені після тижнів, а може й місяців нашого знайомства. «Часом щось клеїться серед довгої безсонної ночі, але як прийде ранок, а з ним наша нещасна дійсність, все тікає, як спо­лохана птаха».

Олена мала свою особливу техніку творчости. Як кож­ний профан, що вривається в тайники чужої творчости, я питала її, як творить вона, чи довго «виношує» свої вірші. Не раз доводилося мені бачити надруковані рукописи вели­ких поетів такі покреслені, що з трудом можна було їх відчитати. Тож, коли з поглибленням нашого знайомства й приязні я одержала від неї до прочитання її темний, мабуть у цератовій обгортці, зшиток поезії, я знайшла в ньому стрункі колони віршів. Вони були написані її власною рукою, чіткі, рівні, без ніяких окреслень та додатків. Я запитала її — скільки разів переписувала кожний вірш, заки він осягнув свою досконалу форму. Олена з усмішкою, належною наївному питанню, відповіла, що вона не змарну­вала ні однієї картки цього зошиту, пишучи ці вірші, бо створила їх у своїй пам'яті, звичайно, серед ночі. Бувало, як не вистачало ночі, її вірш «дозрівав» задня і щойно як він «дозрів», вона клала його на папір у цьому чорному зошиті. Бувало — звірювалася Олена, — вона вставала серед ночі, щоб записати вірша, не ждучи до ранку, хоч — додала — «своїх віршів, після їх створення, я вже ніколи не забуваю. Вони, — продовжувала Олена, — закарбовуються у моїй пам'яті і їх з неї ніяк не викинути, та все ж треба їх утривалити на папері».

Олена плянувала видати вкоротці друковану збірку своїх віршів, але до того треба було їй ще — на її думку — попрацювати, а часи були несприятливі, тож відкладала на пізніше.

Я мабуть не помиляюся, коли скажу, що у той складний час «першої еміграції» Олена Теліга не написала ні одного вірша. її дні і ночі проходили, як казала, «на шуканні правди», а на ділі вона шукала доріг до поєднання своїх друзів і приятелів. Вони, розбиті на два табори, з кожним днем віддалювалися від себе. їй близькими були обидва табори й вона кидалася від одного до другого, серед страш­ного напруження і хвилювання. Колись постійно усміхненої, хоч завжди гарячої, Олени не можна було розпізнати. Вона билася, як риба об лід, і це відбивалося на її обличчі, вдачі, поведінці. її об'еднувальні заходи були безвислідні і ніяк не приспорювали їй приятелів. Відверталися від неї вчораш­ні друзі, що ранило чутливу душу поетки. її особисту тра­гедію збільшувало ще її довголітнє пов'язання з чеською групою націоналістів, а водночас тісний зв'язок із львів­ським «Вісником» і вісниківцями.

Пригадую собі, як в один час, з видимим хвилюванням, вона сказала : «Як це сталося, що я опинилася у іншому таборі, як Кандиба й інші мої друзі з Подебрад і Праги ?» Зогодом вона таки повернулася до своєї «чеської» групи, якої символом і провідником для неї був «лицар без скази» Ольжич. «Він напевно не лицемірить» запевнювала себе переді мною, роздерта сумнівами, Олена.

Як можна було у такій атмосфері писати вірші ! ? На­віть такі як Оленині, насичені сучасністю й призначені впливати на сучасних. Трагічне роз'єднання цвіту її поко­ління коштує її і нас її поетичну мовчанку, може десятки її ненаписаних і ненароджених віршів.

Німецька армія швидким маршем посувалася на схід, звільнюючи зразу західні, а згодом східні українські землі з-під большевицької окупації. З нею машерували наші не­великі відділи, а з ними наші великі бажання і сподівання. У нашій наївності здавалося нам, що наближається визво­лення України. Емігрантам «першої еміграції» відкрива­лася можливість повороту додому й участи в новому дер­жавному будівництві України.

Олена була одержимою своєю творчою участю у виз­вольній дії і в закріпленні відродженої держави. Ця ідея конкретизувалася в її уяві й слові в «повороті в Київ». Цей клич обіймав усе : і освободження України, і її незалежність та всебічний розвиток, і закінчення втрачених років емі­грації та експіяцію всіх еміграційних прогріхів, і врешті, надію, що рідна земля зцілить усі рани й об'єднає роз'єдна­не : «Заметемо вогнем любови межі». Ця одержимість пово­ротом у Київ, прибрала форми такого неспокою й нетер­плячки, що всяка думка про нові вірші була неможливою, зокрема після того, як німці взяли її Київ, якому ця при­страсна жінка і поетка віддала свою найпристраснішу й досмертну любов. Олена вже про ніщо інше не думала й не говорила. «Я вертаюся у Київ, ти чуєш, Ірено, я вер­таюся у мій Київ», — з цими словами вона віталася й про­щалася зі мною. Вона перебувала немов у екстазі, про що

говорили її вогкі очі, нервовий сміх. Жартуючи, я казала їй : «Що ж, ти повертаєшся в Київ, а я теж їду до Львова», — хоч ні її, ні мені тоді літом 1941 року ще не стелилася була дорога з Кракова. «Коли ж ти вертаєшся, може й мені час пакуватися» — жартувала я далі, а вона серйозно, з великим зворушенням казала: «Вже скоро, вже дуже скоро. Може завтра, позавтра, а може ще сьогодні...». А потім додала : «Не питай мене про мій поворот, бо ти і так не розумієш, чим для мене є поворот у Київ». І далі : «Ох, щоб можна було цей час переспати, а не чекати, чекати...»

Це була моя остання зустріч і розмова з Оленою. Мимо моїх песимістичних передбачувань, вона швидко виїхала з Кракова, хоч ще довго їй прийшлося чекати на зустріч із улюбленим і трагічним Києвом.

Після страшної вістки про арештування, а згодом роз­стріл ґештапом Олени, я часто в думках проходила наші останні розмови. Блискуча, радісна Олена вміла винести тверде рішення й витривати при ньому до кінця. Вона твердо говорила про свій поворот до Києва з глибокою по­становою раз на все закінчити з еміграцією. В свою поїздку в Україну вона не включала можливости повороту на Захід. Либонь тому вона не послухала приятелів, щоб заховатися перед ґештапо і не брала до уваги масових арештів україн­ської інтелігенції в Києві на два дні перед її арештом. Рішена не повторювати еміграції — залишилася в Києві, в самій пащі лева, аж до своєї, як же передчасної і трагічно гарячої смерти.

(«Наше Життя», ч. 3., березень 1972 р. Філядельфія.)

Зоя Плітас

ІЗ ЮНИХ СТРІЧ

Проминуло вже більш як двадцять років, як ми востан­нє бачились із Оленою Телігою. Та ще живо стоять мені в пам'яті — перша наша зустріч та прожиті з нею спільно юні роки. Багато розмов і вражень уже призабулось під тиском часу. Та все ще дещо цінного збереглося в пам'яті, а надусе оте тепле, дружнє почуття, що єднало нас почерез роки й простір.

Був серпень 1922 року — Подєбради в Чехословаччині. Перша величава українська маніфестація в цьому новому українському осередку, серед чужого нам ще тоді чеського населення. Це було «Свято поневоленої України» з багать­ма алегоричними возами, що проїздили вулицями тоді ще невеликого, але славного купелевого міста Подебрад. На одному з таких возів, що представляв образ багатої і пло­довитої України й де центральною постаттю була Україна

— гарна висока молодиця, що спиралась із серпом у руці на великий сніп жита (Галя Мельник), напереді вміщено дві родини : одна представляла українське селянство, а друга

— українську інтелігенцію. Мене притягнено до інтелігент­ської групи, а юна Леночка була вбрана, як молода селян­ська дівчина.

Виїхавши від будинку «Сокола», де наші вози форму­вались, ми проїхали головними вулицями Подебрад, що були наповнені святково прибраною юрбою. Ми минули славний Подєбрадський замок й переїхавши міст через Лабу, по широкій висадженій липами й каштанами дорозі, дістались до просторого парку, т. зв. «Обори», де відбулося святкування. Там ми щойно могли познайомитись із собою та поділитись враженнями від успіху нашої маніфестації.

Від того часу почались наші зустрічі, що довели вкінці до міцної дружби.

Живучи в Подєбрадах, ми обі студіювали в Празі й нам приходилось доїздити на виклади. Правда, наші дні не все збігались разом, бо вона була записана в Пед. Інституті ім. М. Драгоманова, а я студіювала медицину. Та дуже часто ми зустрічались у поїзді, бо їхав нас завжди більший або менший гурт студентів. Леночка звичайно була центром уваги.

її дзвінкий, веселий сміх, радісні вогники в темних очах та дотепи, що яскравими бризками сипалися з її уст, спов­няли радістю кожного з нас. Тому згадую ці переїзди осо­бливо вдячно. Вони давали нам завжди багато охоти до скучного празького дня, а ввечорі радісне відпруження.

Згодом прийшлось мені зустрічати Лену при спільних студентських виступах чи святах. її струнка постать була в вічному русі, мов у танку, що його так дуже любила. Гнучка, як молода берізка, вона вміла порушити «всіх і вся» для наміченого діла. У 1924 р. зимою, коли «В-во Української Молоді» влаштовувало концерт у Студент­ському Домі в Празі, під керівництвом Євгена Вирового, Леночка завзято допомагала організувати цей вечір, який пройшов дуже успішно, як із боку мистецького, так і мате-ріяльного. Найбільшою нагородою для Леночки за її відда­ну працю в користь видавництва (за виручені гроші ми видали тоді збірку віршів Галі Мазуренко, а пізніше твори й інших молодих авторів) було її знайомство з Михайлом Телігою, її майбутнім чоловіком, який на тій вечірці грав на бандурі та співав українські думи.

Скоро вже завважила я в Леночки живе зацікавлення справами літератури. Я прислухалась часто її дискусіям із молодими поетами й літераторами, коли вона відважно й твердо обороняла свої погляди. Це були — Леонід Мосендз, Микола Загривний, Євген Маланюк, Галя Мазуренко, Наталя Лівицька, Микола Чирський, Та свої вірші вона 'читала охоче тільки друзям.

А скільки задоволення приносили їй літературні суди, які нераз влаштовувано в Подєбрадах. Особливо яскраво пригадую суд над «маленькою господинею великого бу­динку» Джека Лондона, коли Лена впродовж кількох тиж­нів переживала настрої осіб цього сильного з психологічного боку твору, який глибоко вразив її душу.

Я вже згадувала, яка радість і сила життя промінювала з постаті Лени на її оточення. Знаю який благодатний вплив мала Лена на свого приятеля сл. п. Василя Куриленка, якого гнітила лиха легенева хвороба. Так само багато радости додала Лена й Василевій дружині, коли вона в останніх роках свого життя перебувала кілька місяців у Подєбрадах. Це — молода українська поетка Срібної Землі, Маруся Тимканич.

її любили теж і діти, яких вона сама дуже любила й уміла до них підходити. Пригадую такий випадок : одного разу, під час нашої подорожі, на станції Лиса увійшов до нашого переділу чоловік із 4-літнім хлопчиком. І вже за 10-15 хвилин, Леночка так сприятелювалася з хлопчиком, що коли ми доїхали до Праги, дитина не хотіла розлучатися з нею. І батько цілком поважно пропонував Лені взяти хлопчика за свого, бо він якраз розводився зі своєю жінкою. Та Лена занадто серйозно ставилась до свого молодого по­дружжя й питання прийняти чужу дитину за власну рішуче відкинула.

Ще зостався мені живо в пам'яті один виступ Леночки вже разом із чоловіком у танковій школі Василя Авраменка в Подєбрадах. Вона танцювала незрівняно народні танки й була, як звичайно, осередком школи. Оцей спільний «Коза­чок» молодої, стрункої пари був видовищем, що його так легко не можна забути.

Часто розказувала Леночка епізоди з минулого. Вона дуже гостро переживала всі зміни свого власного й зов­нішнього життя. Особливо радо говорила про Київ. її бать­ко, Іван Опанасович Шовгенів почав під час першої світової війни викладати в Київському Політехнічному Інституті. Тому її спомини про цей час в'язались із розкішним інсти­тутським парком, де вони жили. Вона любила описувати ті місця й я дивувалася завжди її пам'яті, яка так живо пере­дає кожну подробицю. Згадувала вона також про родину Юрія Клена, з якою вони були заприязнені. Леночка була дружкою на їхньому весіллі й про те нераз із приємністю розказувала.

Скоро пробігли наші студентські роки. У 1928 р. від'­їхали батьки Лени до Варшави, а в рік потім вмерла на левкемію її мати, надзвичайно мила, культурна й тихої вдачі жінка. Все це сколихнуло душевну рівновагу Лени. Саме тоді чоловік її, Михайло, закінчив лісовий відділ при УГА та дістав диплом лісового інженера. Тоді вони тепло розпрощались із своїми друзями й перенеслись до Варшави, щоб бути ближче до свого самітнього батька. Як сьогодні пригадую собі їхній від'їзд у червні 1930 р. На Вільсоновому двірці стояв гурток друзів, а Лена піддержувала бадьору розмову. Ще кілька хвилин і з вікна вагону виднілась тільки її струнка, вихилена постать...

Я не подумала тоді, що бачу її востаннє. Ще довгі роки тягнулось наше листування, що дало мені стільки цікавих і радісних вражень. Навіть спільно обговорювали деякі лі­тературні теми чи твори. Пригадую собі одну з тем, яку подала мені Лена для роздумування і спільного написання. Вона радила опрацювати типи жінок, що мають суто жіно­чу вдачу, жіночу вдачу з домішкою чоловічих прикмет і жіночу вдачу з переважно чоловічими прикметами. На жаль, не змогла я зберегти ні одного листа, як також і недруковані її вірші, що пропали були в дорозі з Чехії заграницю.

У 1941 р. стратила я з нею зв'язок, відколи Лена пере­їхала працювати до Львова, а потім до Києва.

(..< Наше Життя», Філядельфія, лютий 1952.)

Улас Салчук

ПОБАЧИМОСЬ У КИЄВІ (З «Записок неполітика»)

«Перейдемо убрід — бурхливі води». Олена Теліга, «Поворот». 1936.

12. липня 1941 р. Повернувся тількищо з міста. Субота. Північ. Всі вже сплять. Постіль для мене приготована в їдальні на ґавчі. Не лягаю одразу, а передумую враження дня. Не вірю, що я своєю власною особою переживаю ці дні. У каварні «Бізанц», де збираються наші люди, шум, гамір, суперечки, підіймають чарки, вітаються. Всі хочуть іти на схід, і нікого, здається, не пускають.

Але це нас не зражує. Кожний має свій плян, а багато з них дуже «певний», бо мають когось там і десь там, і перебратись за невеличку річку Сян не творить їм ніяких труднощів. Але все таки більшість з них на місці. Я не маю нікого, не маю ніякої «сильної руки». Одначе я «хочу» також перебратись на другий, східній, беріг Сяну.

Зараз я вернувся з каварні «Полтава». Там виси­джують знані й відомі львов'яни за кавою, шахами й картами. Багато буває інколи сміху. Я був у великому, ціка­вому товаристві, там була також Олена Теліга.

Відпроваджую пані Олену додому. Краків, не дивля­чись на пізню годину, в русі. Погода ясна, тепла, лагідна. Небо всипане зорями. Подорозі заходимо до ресторану Бізанца на вечерю. Замовляємо краяну ковбасу, яєшню і до всього кілька чарок.

Скоро твориться настрій, повно людей, ми без перерви говоримо, вибухи сміху здоблять наші слова. І тут ми рішаємо йти на схід, додому, до Києва. І то не чекаючи дозволу. Просто вбрід через Сян.

Плян нам цей був не чужий давно. Ми добре знали, що дозволу нам не дадуть, лишатись тут, у Кракові, ми не мали далі сили. Олена оповідає, як то вона востаннє поки­нула Київ. Це було вісімнадцять років перед цим. Була тоді ще підлітком і приїхала до Чехії, до Подебрад, де її батько був ректором Української Господарської Академії.

Не можна передати слів і настрою таких ось, дивних, хвилин, коли здається, що ми вертаємось назад.

Весь український Краків під знаком вимандру «туди». Старанно поділились на групи. Бандерівці і мельниківці. Страшні перегони — хто буде перший на місці. Бандерівці скрізь торують. Ольжич вірить в перемогу «довгого бігу», але у нього сумний, заклопотаний вигляд. Я ж не можу дарувати «їм» розколу. Маю жаль до тих і других. Майже в них не вірю. Раз вони могли розбитись у такий незвичай­ний час, не можна вірити у їх політичний глузд. А без того ніяка справа не можлива. Веду завзяті дискусії з Сеником, Сціборським, зі своїм прекрасним господарем, паном Б. Невже немає ніяких, таки направду ніяких доріг до згоди ? Бійтеся, люди, Бога ! Б'є дванадцята година !

13. липня. Соняшний, сіруватий ранок. Краківські ву­лиці роблять багато куряви. Рано йду «на Зелену». Там вже повно народу, приїхали генерали й полковники з Вар­шави. Всім ніколи. Ольжич сильно занятий, але маю з ним умовлене побачення. О десятій зустрічаємось у барокковому сальончику. Він має втомлений вигляд. Спитав, чи «їдемо». Так. Олена також ? Також. Чи з нами їде д-р Є. ? Ще не відомо. Хай їде з вами. У Ярославі маємо зголоситись на певну адресу, і там допоможуть нам перейти через Сян. До побачення. Стискаємо руки і маємо розійтись.

При лівій стіні сальончика стоїть велике, майже під стелю, дзеркало в золочених рамах. І в мент, коли ми про­щаємось, дзеркало зненацька починає відділятися від стіни, я бачу, як воно нахиляється, на мент не вірю, чи не обман це зору, і поки встигаю зорієнтуватися, дзеркало падає і з "'сильним бренькотом розсипається на шматки. З сусідньої ' кімнати відчиняються двері, з-за них виглядає Сціборський, дивиться на розсипане дзеркало, хитає мовчки головою, а потім каже :

— Буде погано !

Потім двері знову зачиняються. Ольжич посміхається й каже:

— Забобон.

Я йду до пані Олени на Славойову, але про дзеркало мовчу. Говоримо про вимарш. Олена має турботи. Потребує міцні для дороги черевики. Вона не погоджується на Є. і не може втримати реготу, як тільки згадає :

— Але дивіться ! Як спізнитесь — чекати вас не буду. — Ці слова особливо їй звучать, і вона регоче до сліз.

До самого вечора йдуть приготування. Завтра о годині 4. ЗО швидким потягом до Ярослава.

Черевики здобуто. Я пакую наплечник. Одягаю чоботи, спортову куртку і солом'яний капелюх. Увечорі переношусь до Теліг, щоб раненько одразу на двірець. Пан Михайло помагає Олені збиратись. Він купив нову торбину і вкладає що може влізти. Легенькі сукні, дещо білизни, целюльозний дощовик, парасольку. Постійно бурчить :

— І де вона то діла ? Але нічого не згуби ! — Олена сидить на табуретці, руки на колінах, киває головою — посміхається. Вона знає, що все буде знайдене і вложене. Не забуде нічого.

Я йду до маленької кімнати побіч їдальні і лягаю, щоб «відпочити». Ще довго чую крізь двері :

— І де вона ото подіне...

Я думаю. Лежу в темноті горілиць. Боже, які думи ! Невже це ми вертаємось ? І вернемось ? Невже будемо дома ? Думи все вертаються до того місця, звідки вийшли. Думаю про все, що було. Написав ще листи до Праги дру­жині. Записав записник. Поговорив з ким міг. Все ще закли­каю «до об'єднання», хоча знаю — мене ніхто не чує і ніколи не почує.

Голоси Михайла та Олени затихли десь у третій кім­наті. Стало тихо, тільки десь цокає будильник. А мої думи вирують без кінця, без початку, без краю. Години швидко біжать, і ось чую — вже дзвонить будильник. Це три ранку. Вставати. Я лежав невкритий, спускаю ноги і натягаю чоботи.

Це вже понеділок, 14. липня. Не треба нікого будити. Здається, і вони так само, як і я, «спали». Ми вже на ногах, Михайло готує чай, пакуємо готові канапки на дорогу. Ще рано снідати, у вікні ще сіро, в кімнаті світиться. Олена радісно вітається зі мною. Вона нічого не каже сло­вом, але дуже багато говорять її очі, уста, чоло. Вона зовсім свіжа і розчервоніла. Помітне піднесення. Вона одягнута у легку смугнасту блюзку, спортову сіру сукню, нові черевики з короткими шкарпетками і солом'яний капе­люшок «на всякий випадок», бо брати його на голову вона не збирається. Має легкий плащик — і це все. Нести має тільки легку, ручну, червону торбину.

Я маю жовтого наплечника і фотоапарат.

Доктор Є. не з'явився, і взагалі нічого про нього не знаємо. Олена цілком вдоволена, а я також. Ми маємо багато говорити. Ми у вирі фантазій, настрою і плянувань. Грубу­ватий скептик Є. був би нам тільки на заваді. Вертатися в такий час «додому», це хвиля, що зобов'язує.

Пів на четверту вирушаємо. Михайло пропонує вшану­вати старий козацький звичай сідання. Сідаємо навантажені. Навантажений, власне, я, бо все майно Олени має в своєму посіданні Михайло. А пізніше це маю перебрати я. Сидимо і посміхаємось. Всі ми по-своєму захоплені. Пан Михайло дещо непокоїться, що пускає в таку дивну дорогу свою кохану дружину, але він вдоволений, що ми йдемо вдвох. Олена майже сяюча. Вона вже рветься йти...

Йдемо. Помічаємо кожний рух. Олена востаннє замикає свої двері, повільно ступає по довгих, подібних на лябіринт, сходах. Внизу дивиться ще раз на вікна на першому поверсі. На вулиці зовсім порожньо і тихо. Переходимо на «плян-ти». Свіжий, дуже виразний, літній ранок. Небо чисте й обіцяє бути ще довго таким. Візників ніде немає. Ми троє легко і радісно ступаємо в напрямку головного двірця коро­лівського міста Кракова. Двадцять хвилин ходи, і ми на місці.

Розуміється, пан Михайло знаходить нам місце в пере­ділі другої кляси. Потяг ще зовсім порожній, людей майже не видно. Займаємо найкращі місця. Олена, не дивлячись на недоспану ніч, свіжа і ясна. Я маю також зовсім бадьо­рий вигляд.

-— Цікаво, чи появиться Є. ? — каже Олена. І одразу передражнює, як то він обіцяв її «не чекати». Всі сміємося. Михайло сидить ще з нами.

— Ви вже її припильнуйте. Ви ж знаєте її. Все згубить.

— Припильную, пане Михайле ! — Олена радісно ди­виться на Михайла і ніби поблажливо кпить з нього.

— А ти пиши ! Скрізь пиши. Де тільки можеш. Пере­давай людьми, як не буде пошти, — наказує Михайло.

Час швидко проходить. Появляються люди. До нашого переділу входить військовий — «Гайль Гітлер !» — і сідає. Це нас не дуже вдовольняє, але дідько з ним. На пероні вже рух. Михайло дивиться на годинник. Стрілка доходить до... Ах !

— Ну, Оленочко ! Будьмо ! — каже Михайло. — Поба­чимось... у Києві ! — його уста помітно затремтіли. Я стояв і дивився на них. Мені було весело, я думав веселе, я мав безліч надій. З Михайлом за козацьким звичаемо поцілува­лись тричі і потиснули міцно руки.

— Побачимось в Києві !

— Побачимось в Києві !

Потяг рушив, Олена і я з вікна вітаємо Михайла, що поволі віддалявся від нас. Вітаємо його, поки була можли­вість, але ось потяг поволі загнув дугу, і Михайло зістався.

Ми подаємо одне одному руки, міцно потискаємо їх і поглядом без слів кажемо :

— Отже додому ! — Входимо до переділу і займаємо наші місця біля вікна. Потяг проходить через Вислу. Про­щай Краків ! Не хотілося б більше вертатись до тебе так, як ми є, — вигнанцями.

Який це ранок ! Скільки барв! Як соковито блищить роса. Долинами тонкими верствами стелиться білий туман. Яскраве, червоне сонце одразу залило сяйвом наш переділ. Я вказую на сонце і кажу !

— Може це воно для нас так сходить ?

— Так, — каже Олена, дивиться і не надивиться на прекрасний схід, де горить це вічне світло. Ясні сірувато-пивні очі її сміються. Гарний, трохи задертий носик насто­рожений. Чудове з бронзовим відливом волосся переливно горить під сонцем.

— От так хочу вас схопити на плівку фільму, — кажу. Наставляю апарат і роблю кілька світлин. Олена осяяно посміхається.

Далі зав'язується і з кожною годиною все більше роз­горяється завзятюща розмова... Перш за все — товариші по перу. Згадуємо всіх. По черзі. Олена регочеться з Є., наслідує його бубняву мову. Пригадує свою Варшаву. Ма-ланюк, Липа, Крижанівський, Левицька-Холодна, Штуль. Переходимо на інтелігенцію взагалі. Міркуємо, що робити. Згадуємо по черзі минуле і своїх рідних. Я з захопленням оповідаю про свою дружину, своїх знайомих з Праги, а особливо своїх батьків, яких вже не застану.

А сонце рве та рве і горить, мов смолоскип. Стає душно, і ми звільняємо себе від зайвого одягу. Розстеляються зеле­ні, буйні поля, зелені луки, гаї, ліси жовтої соснини. Потяг зупиняється рідко. Перша від Кракова зупинка — Бохня. Летимо назустріч Тарнову. Це місто повне споминів. Опові­даю Олені, як то я тут військував, як ходив до Авґусти в селі отуди далі на південь в горах. Соковита, звучна моло­дість встає в уяві, все те було давно, і ось ми вертаємось і вже не ті. Хто і для чого обвів нас цією довгою обхідною дорогою, щоб звести разом і вести туди назад? А що чекає там ? Щастя ! Цілком зрозуміло. Війна ? Чи не для нас вона сталася? Ні, ми не знаємо, що нас там чекає. Не знаємо ! Заносимось в захопленні далеко, і хай нам Бог дарує. Маємо трошки права на захоплення, любимо трагіч­но і соняшно землю предків, яку від нас забрали. Тепер за неї люті бої ведуться, а ми — її поети — крадькома йдемо і до неї, щоб бачити її, чути і сказати про неї слово. Нас там не хочуть бачити. Ні ці, ні ті. Але ми йдемо самі. Нас тягне незбагненна сила, а Бог керує нашими стопами.

О десятій тридцять в Ярославі. Це була одна мить. Невже ми приїхали ? Я вже знав Ярослав. Недавно мав тут відчит і маю тут чимало знайомих. Виходимо на місто.

Сонце ! Все під знаком сонця. Мої прекрасні, новенькі краківські чоботи не зовсім до цього підходять. Чорні міцні подорожні штани також. Починає дошкуляти непроспана ніч, але нерви тримаються міцно, ноги ступають бадьоро. Олена побіч наструнчена, елегантна і розсміяна. Зараз де­що міцно наснажується сонце, але українські вивіски різних крамниць надолужують невигоду. Ступаємо в напрямку Перемишля. Ще так недавно тут були гори всілякого вій­ськового майна. Зараз все те пішло далі на схід. Попадають­ся машини ВМ і ВЛ, але це вже так належить взагалі до стилю. Біля ринку натрапляємо на дивовижу. На хіднику стоять дві совєтські гармати. Накидаємось на них, як на сенсацію. Це перші предмети «з того боку». Дивимось і не надивимось. Не тому, що вони гарні, а тому, що вони «з того боку».

Добродія, якого нам давали адресу, немає дома. Коли буде ? Невідомо. До побачення.

— Я так і знала, — каже Олена. Нічого. Дамо собі раду. Маємо голову й ноги, а Сян ось тут на досяг руки. Побре­демо.

Йдемо містечком, годинники вказують, що вже ось обід, питаємо, де, власне, можна виконати цей ритуал. Виявля­ється, що з обідом тут не особливо... Десь там... — вправо, вліво, просто, якась їдальня і може там щось дістанемо. Карток не маємо, і нащо вони нам, коли ми йдемо в країну хліба, сала, сметани з варениками.

Є. Це ніби ресторація. Порожньо тут, бо ще рано, а також мабуть тому, що нічого тут не можна дістати. Обід дістанемо за годину. Що дістанемо ? Юшку з рабарбару та котлети з... рабарбару. Дуже гарно. Тим часом п'ємо лімо-наду з сахариною і пишемо листи. Я дружині до Праги, Олена — Михайлові до Кракова. «Дорогий Михайлику !

Щасливо доїхали до Ярослава і чекаємо на обід в ресторані. Наразі почуваємо себе добре, хоч ще не застали дома, кого було треба. Добре. Надіємося, що все буде гаразд, і ти теж не турбуйся. Цілую міцно, міцно.

Твоя Олена. Пані Олена ще нічого не згубила. У. Сам.» Адреса : Геррн Інж. М. Теліга, Кракау, Гауптштрассе ЗО, В. 12а.

З другого боку краєвид Ярослава. Схил горбка, розки­дані по долині будиночки, і на обрії костел з двома вежами. «Ярослау : Ґезамтанзіхт. Ярослав : Загальний вид».

Великі, лапаті, менш зграбні, ніж рука, що їх ставила, літери. Сміємося без перерви. Находимо все нові причини таких вибухів. Спочатку це рабарбар. Далі кельнер з дуже поважною міною. Ще далі лімонада з присмаком вугілля. Після ж — літографія на стіні з страшною жінкою, що має назву «фея». Пізніш переходимо на партії, на доктора Є., на таємничого зв'язкового, якого не застали дома, і невідомо, чи застанемо.

Година минає, і ми дістаємо «зупу» з рабарбару. Про­симо шматок хліба. Нема. Просимо соли. Дістаємо сіль, солимо, сьорбаємо і сміємось. Дістаємо «котлети» з карто­плею. Рабарбар змішаний з шпінатом чи буряковою гичкою. Смак кислий, запах трави. Поїдаємо і замовляємо ще. Це без карток і без обмеження. Двох порцій вистачає, я плачу дуже багато, і ми дякуємо за гостину.

Робимо ще раз спробу застати дома таємничого зв'яз­кового. Знов даремно, але маленька надія є. О шостій по обіді, можливо, він буде. Це ще багато часу і, коли зважити нагальність сонця, то воно зовсім не дуже привабливо. Не чуємось ані свіжими, ані виспаними, ані ситими. Йдемо на базар, де можна купити багато всяких речей : гребінці, шнурки до черевик, барвистий папір на квіти, коробочки і... нічого їсти. Дістаємо дещо червоних порічок і пожираємо їх з виразом голодних тигрів. З мене постійно тече піт, і я так само постійно здіймаю то накладаю свого солом'яного капе­люха. Олена витримує без капелюха, і її волосся перели­вається відблиском червоної міді.

Олена купує кілька Гумок і кілька непотрібних інших речей, які ми дуже скоро викидаємо. Шукаємо місця, де б нам уникнути соняшної зливи, і йдемо десь на луку, за місто, де можна бодай присісти на траві під вербою та роз­вантажити наплечник. Так і робимо. Це лука, де я ще не так давно ходив зі знайомими до Сяну, щоб поглянути на «той бік». Сян був обплутаний колючими дротами з хи­тромудрими лябіринтами. Зараз все те вже не актуальне, і ми з Оленою знаходимо бажану вербу.

Розвантажуємось, лягаємо на свіжій траві, дивимось у синє, вже українське, небо і співаємо :

Дівчинонько люба, де будеш ти спати, На Вкраїні далекій !

В степу під вербою, аби, серце, з тобою, На Вкраїні далекій.

Олені цей спів дуже імпонує. Вона компонує далі. Що будеш робити ? Що будеш їсти ? Замість зелене жито жати, ми будем «вірші писати й когось там воювати». Згадали ще раз рабарбар. А що, коли б ми пішли отак до Сяну і поплили на другий бік ? Це ж всього подати рукою. Ні. В тих вербо­лозах сидять десь зеленосині вартовики. Не гаразд було б одразу попастись до їх рук. Це була б велика хиба нашого мандру. Оповідали, що декому це коштувало концентрацій­ного табору, і згадувалось, що навіть когось там розстрі­ляли. Дякую. Ми ще чохемо жити.

В таких випадках час тягнеться. Не витримуємо до шостої, йдемо скорше (все одно не маємо чого робити), за­стаємо там молодих людей, що обіймають над нами опіку, запроваджують нас до дуже милих людей, і тут, нарешті, починається наше буття.

Перш за все дістаємо решето дуже смачних, соковитих вишень. Друге — нам дають чогось порядного поїсти. Това­риство наше — незнайомі, але прекрасні люди. Молодий студент, молода дівчина, батько і мати. Вони вже нас знають з наших книжок, вони вже також знають, куди ми йдемо і чого йдемо. Цієї ночі має бути випробувано, де можна пере­ходити річку. Мусимо бути обережними, і ми хочемо бути обережними. До завтра не можемо переходити і рекомен­дується вичекати.

— Полонені ! Полонені!

Зриваємось, мов громом вдарені. Біжимо на вулицю. Там вже юрби людей. Перед очима вулицею тягнеться група барви землі. Витріщаємо на них очі. Дивимось на їх одяги, на їх взуття. Не хочемо вірити, що це вояки. Всі вони в різношерстному лахмітті, деякі босі, деякі без прикриття го­лови. Большевики. І, дійсно, від двадцятого року, коли я бачив їх востаннє, нічого не змінилось. Ті самі до подро­биць, лише це самі жиди, виділені від решти полонених. В душі дивовижні почування. Знаєш, що буде з тими не­щасними. Не чуєш до них ворожости, бо сила їх нещастя перевищує все інше. Хотілося б якось їм помогти — і це все.

Група пройшла. Ми з Оленою направляємось пройтись перед заходом сонця. Поволі заходимо в парк і весь час розмовляємо про тих полонених, про наші внутрішні полі­тичні справи, які бачимо ненадійними очима. Олена думає, що може ще вдасться щось зробити. Вона оповідає мені про своїх бувших партійних товаришів, які тепер всі «у банде­рівцях», оповідає, як вона «перейшла до мельниківців», і причиною цього було те, що бандерівці не люблять інте­лігенції, а без інтелігенції немислима ніяка поважна робота. Також великий вплив мав на неї Ольжич. І коли б не він, можливо вона при тих і залишилася б. Дуже часто згадує ім'я Мітрінґи, якого я до цього часу не чув. І взагалі я в тих справах значно менше поінформований, ніж вона. Я також менше цікавлюся доктриною, хоча політика цих обох груп мене глибоко непокоїть. Мені здається, що вони можуть викликати в Україні громадянську війну, а це звело б нанівець всі наші дотеперішні осяги.

Що ж робити ? З моїми поглядами Олена так само, як і Сеник, не годиться. Капітулювати не можна. Я знов дово­джу, що це не капітуляція, а ухилення. Не можна в такий час ставати на позицію двох козлів. Так. Але ті мусять зро­зуміти... Ті нічого не розуміють. У них нема органу зрозу­міння. —- То що ? Передати в руки тих людей кермо ? — Краще в руки тих людей, ніж ця шарпанина. Зрештою німці все одно всіх заберуть. Надто ми нерозважні.

Олена думає і думає. Наша позиція у відношенні до організації своєрідна. Олена більше нарікає : на Ольжича, на провід взагалі. Нічого не підготовано. Бандерівці мають все, «наші» нічого. Але вона хоче бути солідарною до кінця і всі свої сили віддати організації, якою б вона не була. Я ж не нарікаю. Я кажу, що нема потреби сполягати на яку-будь організацію. Треба робити самому. Я кажу, що я не йду боротися за організацію, а за справу нашу взагалі. Нікого не буду в Україні спихати з місця, я хочу зайняти те місце, що буде ще не зайнятим. Не буду вести пропаганди за тими чи іншими. Я в засаді при мельниківцях, але це тільки тому, що я не вмію міняти партій чи зраджувати своїх бувших колег. Взагалі ж, при таких умовах, я волію бути безпартійним. Я проти розбиття ! Проти всякого розбиття. Я цього не розумію і ніколи не зрозумію !

Олена мене слухає і не може протирічити, щоб це мене переконало. Ми будемо працювати над піднесенням інтелігенції, за вищий стиль провідної верстви, за позитив­ний тип життя. На цьому ми погоджуємось обоє. Поки не дозріла сама людина, доти даремні апеляції до її розуму. А таке визрівання не може статись з дня на день. Необхідна праця поколінь. Це покоління пропаще ! Воно від одного берега відпливло, до другого не пристало. Воно ні рак, ні риба.

Олена вказує мені на приклад боротьби різних полі­тичних груп в минулому. На боротьбу Леніна, Мусоліні, Гітлера. Перемогли завжди сильніші.

Так. Перемогли сильніші і так само перемагати будуть. Але ті боролись дома, у себе, між собою. Ми боремось у підпіллі, не дома, у чужій хаті. Таку боротьбу завжди вико­ристає ворог. Був би він дурний, коли б не використав. Для німців наше розбиття бажане. Наші люди дуже легко йдуть на кожну провокацію. Вони всі відрухові, без тривкого характеру і без поважного думання.

Не доходимо до рішення, бо його немає. Ми все одно не вплинемо на події. Сумніваюся, чи ж може тут взагалі хтось вплинути. Це стихія.

Такі речі я можу казати лише трьом людям; Сеникові, Ольжичеві і Олені. Іншим навіть не відважуюсь таке каза­ти. Все одно не зрозуміють. Я не смію належати до органі­зації. Не маю канонів. Не думаю виробленими шабльонами. Я буду завжди по боці найсильніших в політиці українській і по боці найслабших в житті та побуті. Я уважаю, що краще один поганий провід, ніж кілька добрих. Особливо коли нема вигляду, що вони дійдуть до компромісів, як це має місце у нас.

Ах, це те найнеприємніше. Коли б не воно, було б яс­ніш. Говоримо про літиратуру. Згадуємо імена тих, що в 'Києві. Цікаво, що буде з ними, чи застанемо їх там ? Цікаво б зустрітись з людьми, з якими ми стояли на різних пози­ціях. Згадуємо Тичину, Бажана, Головка, Смолича, Янов-ського.

Сонце над заходом. Коронасті клени і липи творять мальовничі групи, а між ними кущі відцвілих рож. Доріж­кою проходять молоді люди і з зацікавленням дивляться на двох людей у спортовому, що ніяк не подібні на звичайних відвідувачів цього парку.

На заході появляються хмарини. Було б добре, щоб пішов дощ і освіжив дещо повітря.

Вертаємось на мешкання і зустрічаємо ще одну групу полонених. Багато з них просто в білизні. Кажуть, що німці нагло застали їх в укріпленнях і не дали їм часу одягну­тися. На мешканні нас чекає вечеря, довгі розмови і, на­решті, так дуже й дуже потрібний нам сон.

15. липня. Повно сонця. Встаємо о восьмій. Снідаємо вже нормально. Довідуємося, що все ще нема можливости переходу через Сян. Виходимо на город і безліч разів фо­тографуємося разом з нашими господарями. Нам хочеться йти далі. Чекаємо поки не сповістять, що це можливо. Обі­даємо добре, весело, сито. Взагалі наш настрій, не дивлячись на все, піднісся. Чуємо себе вже одною ногою у себе. Ще тільки цей симол Сян. Не будемо дуже вагатися, і як не зможе нічого організація, зможемо самі. Підемо до людей, що знають місцевість, і добє'мось свого.

По обіді нас повідомлено, що переходити Сян біля Ярослава неможливо. Збільшено сторожу, а до всього тут глибока річка. Десь там у горах випав дощ, і вода ще більше піднялася. Радять нам їхати до села Сосниці, там є знайомий священик, що нам поможе.

їдемо до Сосниці. Потяг йде в тому напрямку біля першої по обіді. Не чекаємо ані хвилини, лишаємо наших милих гостителів і маршуємо. Я зі своїм наплечником, Оле­на з торбиною. Сідаємо на потяг, їдемо прекрасними полями. Пшениця вже вкривається тією бронзовістю, що заповідає жнива. Спека триває і можна чекати зливи. Особовий скромний потяжок старанно пробирається поміж пшени­цями в напрямку Перемишля і там кінчається. Далі потяги не йдуть.

Година часу, і ми в Сосниці. До села три кілометри. Йдемо вузькою стежкою, потім польовою глибокою дорогою попід вербами. Справа й зліва пшениці. Ще раз «в степу під вербою», і на цей раз беру Олену на знимку. Велике ба­жання затямити і затримати в пам'яті кожний мент, кожний порух думки. Всі живі і мертві істоти й предмети хвилюють уяву. Насторожено і піднесено буяє уява, чується зв'язок між минулим і майбутнім. Ці власне менти пройдуть через віки, бо якраз вони зумовлюють те, що є в ці виняткові дні.

У Сосниці халепа. Потрапляємо в руки прикордонної сторожі. На щастя, ми спокійні. Ми йдемо ось до священика. Це наші знайомі. Самі ми ось з Кракова. Прошу. Наші до­кументи в порядку.

Граничарі (а це було біля їх мешкання) виявляють скепсис. Хто власне зна. Очі старанно шукають у наших документах чогось, що б помогло не нам, а їм, але дарма. Все в порядку. — Яволь ! Біте шен! — Дають нам доку­менти, — і ми незалежно ступаємо до священичого дому.

Нас приймають гостинно. Деякі з наших книжок побу­вали вже тут перед нами, і тому нам тепер легше знайоми­тись. Старший, поважний о. декан P., його шановна пані­матка, по-тутешньому — превелебна, їх весела, гарна дочка — панна і ще, і ще не знані нам люди. Що ми собі бажаємо ? Перш за все, кислого молока. Ця наша скромність зворушує паніматку, і кисле молоко — справжнє, холодне, зі смета­ною, появляється в необмеженій кількості. Молоко робить з нас справжніх ентузіястів. При цьому ведеться розмова. Тема —- мельниківці-бандерівці. Вічна, постійна і незмінна тема. Всі її переживають трагічно. О. декан не радить нам нести того розбрату бодай туди, де його ще немає. Ми, розу­міється, з ним погоджуємось.

«Фара» творить закуток на землі, що дає затишок, тепло, добробут. Перед обвитим у плющ ґанком — квітник. Квіти горять соковитими барвами. Сидимо на лавці, на плетених стільцях, дихаємо свіжістю, чистотою. Вечір спа­дає урочистою симфонією. Ластівки літають дуже низько, і дехто зауважує, що буде дощ.

Вечеряємо великим галасливим товариством. Сміх Оле­ни звучить без перерви. Гасова лямпа горить перед столом. Теплий вечір дихає на нас з відчинених на балькон дверей.

Нарешті відпочинок. Олену схопили під руки панночки і запроторили її у хащавини будинку. Мені зробили постіль у їдальні. З заходу насунула густа, чорна хмара, подуло вітром, загриміло. Незабаром полив шпаркий дощ. По дере­вах, по квітах до самого ранку гарцювали химерні переливи дощу та блискавок. Але я вже втратив можливість чути і бачити. Сон •— густий та твердий — забрав мене під свою владу, а я і не думав йому перечити.

16. липня. Дуже раненько на фарі розпочався рух. Входять, виходять, хляпають двері. Не хочеться вставати, але час біжить, колесо історії крутиться, треба бігти за ним. Встаю. Миюсь у квітнику. Дощ допоміг мені водою. Миюся ґрунтовно, як це роблять в природі, і витираюсь міц­но волохатим рушником. На ґанку зустрічаю усміхнену Олену. — Чудово ! А скільки ми насміялись ! Боже !

На веранду виходить кава, сметанка, печиво. Появля­ються люди. Вітаємось. О. декан представляє молодого пана, що ось тількищо прибув з того боку. Він прибув також не­легально і приніс багато нового.

Оповідає, як прийшли німці, як їх скрізь радісно зустрі­чали. Оповідає, як тікали большевики. Перед тим провели вони великі арешти. По всіх тюрмах знайдено гори трупів. У львівській в'язниці відкрито дві з половиною тисячі трупів.

— А де вуйко Ромко ? — питають. — Загинув. — А чи живе такий то ? -— питання сиплються, а відповіді пере­важно : нема, загинув, вивезли.

Але зараз населення радіє. Час терору минув. По селах бурхливі маніфестації, промови, вітальні брами для німець­кого війська. При владі скрізь бандерівці.

Це нас, а особливо Олену, насторожує. Вони ж пус­кають тільки «своїх». Я з посмішкою дивлюся на неї. У моїй голові вертяться думки ; невже ми дожили до такого, щоб ми з цією жінкою не могли вернутися додому не тільки через чужих, але і через своїх ? Уголос кажу : «Нічого. Я вже роблю пляни. Будемо звертатися тільки до інтелігенції та духівництва». У цей час в мені виникло остаточне рішен­ня : не буду належати до українських політичних груп так довго, поки між ними будуть якраз такі відносини.

О. декан робить підготовку нашого переходу. Хмари розійшлися, знов виглянуло сонце. Я прошу всіх на ґанок і роблю знимки. Хочеться затримати все це в пам'яті. Пи­шемо останні листи з цього боку. Олена пам'ятає за свого Михайлика.

16.VII.


«Мій дорогий Михайличку !

Пишу тобі за годину до переходу. Сиджу у надзвичайно симпатичного панства, родини п. о. С. Рудавського в Сос­ниці, звідки переходимо. Тут ми були кілька годин і ніч, як у себе дома. Якби ти мав колись переходити —- зайди обо­в'язково сюди. Ніде так не було мило і затишно. Надіємося, що перейдемо річку щасливо, здається, тут нічого не чекає злого.

При першій оказії передай мені куферок і поклади туди і сірий капелюх. А головне — збирайся й сам !..»

На другому боці листівки адреса панотця. Панотець до цього пізніше дописав : «Пишу тих пару слів, бо хочу Вас повідомити, що Ваша Пані щасливо перейшла сьогодні о 13.00 год. Рудавський».

У нас постає проблема. Зі всього видно, що у нас не вистачає грошей. З великою непевністю звертаюсь до до­брячого о. декана. Він дуже охоче нам зичить тридцять золотих (яких ми так і не мали можливости повернути). Ділимось ними з Оленою. їмо обід. Зараз по обіді приходить селянка з малою дівчинкою і забирає наші речі в рядно. Прощаємось. Всі нас проводять до воріт. Селянка з малою дівчинкою і великим клунком на плечах йде до річки «пра­ти білизну». Нас проводить панна Рудавська. Йдемо утрій-ку весело, гамірно. Садом, лугом, біля поля з пшеницею, біля розквітлих маків. Над річкою гаї, все зелена стежка гущавиною. Все нижче і нижче сходимо, повертаємось, ро­бимо закрути і... Сян ! Є ! Жінка з нашими речами стоїть над річкою і киває нам переходити. Діємо скоро і поважно. Небезпека велика. Хто зна, що хоронять в собі ті кущі, хоча сказали, що сторожа пішла на обід. Швидко проща­ємось з милою панною, Олена цілується з нею. Біжимо до жінки, миттю роздягаємось. У нас все приготоване. Ми схви­льовані, і видається, що робимо все не так.

Роздягнені, як до купання, входимо у воду. Я несу всі наші речі, Олена має тільки мої чоботи. Річка тут розли­лася і неглибока. Я йду наперед і тримаю Олену за руку. Вода дещо вище колін. Ступаємо трохи поспіхом по гла­деньких каміннях. Вода тече швидко. За нами на березі стоїть жінка, за кущами панночка. Вони нам кивають, що все гаразд.

Це все триває пару хвилин. Схвильовані виходимо на другий берег і швидко біжимо далі травою до якогось пола­маного плоту і ховаємося в кущах. Тут нас не видно. Ки­даємо речі на землю і вітаємось, як є; мов на Великдень. Потім цілуємо рідну землю, робимо це без сорому, без остраху, що нас побачать небажані очі. Ми вже говоримо вголос, хоча притишено. — Вітаю тебе, рідна ! — вириваєть­ся з мене в напрямку сходу, і я потрясаю в небо рукою. Олена в екстазі. Вона зовсім тратиться і говорить в захо­пленні патетичні слова. Під нашими ногами Україна. За нами довге скитання. Перед нами... невідоме.

Швидко приводимо себе в порядок. За хвилину ми в бойовому настрої виходимо на зарослий густою, високою травою пишний, зелений луг. Сяну вже не видно. Ще не так давно тут проходила мертва гранична смуга двох різних страшних, розвойованих світів. Ступати по цій землі нор­мальним людям значило — смерть. Звідсіль почалась війна.

Йдемо по можливості далі від Сяну. Добрий, бадьорий настрій — тепло, свіжо і легко. По пояс трава. Навкруги ні живої душі. Натрапляємо на низенький, загострений, майже невидний з трави стовп. На ньому випечено серп, молот і напис : СССР.

(«Сучасник» — квартальник громадсько-політичної і культурної проблематики. Ульм. ч. 1., січень-березень, 1948.)

НА ШЛЯХУ ДО КИЄВА

(Уривки із книги «На білому коні»)

— Це було десь двадцять третього року, — пригадую, казала вона, — як ми з мамою йшли з Києва до Польщі. Нас переводила якась контрабанда. Ніч. Дощ... Нас дві жінки і здоровенний козарлюга. Мама дала йому п'ять золотих чер­вінців. І це не була лише границя, особливо для мене. Мені п'ятнадцять років, я ж народжена у царстві імператора всіх ройсів, вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сєнкєвіча, не лише «в Европі», але й у абстракт­ному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було за «самостійну». Ви це ледве чи можете зрозуміти... Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіяльного шові­ніста, який з перших детячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербургу, як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життьові інтереси, що в тому просторі існують. От така собі Богом і дана Русь, у якій всі ті «полячішкі і чухна» лише «дрянь», яка кричить, що їй «автономія нужна»... Мега-ломанійна атмосфера, у якій одначе відбувалися «умопо-"г"~мрачальні» процеси у вигляді контроверсійної і контра-пунктуальної культури.

Але повернімося до дійсности! Говорімо про Євгенію Ґранде, як казав Бальзак. Говорім про себе. Я не була киян­ка. І не петроградка. Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася, там провела війну... Ну й, розуміється, насичу­валася культурою імперії.

І от коли я опинилася в такому ультра-франц-йозеф-ському містечку, у якому люди говорили чомусь, як мені здавалося, праслов'янською мовою, що звалося Подєбради, в новій, маленькій Чехо-Словацькій Республіці, з царствую­чим професором Масариком, я була приголомшена, що мій власний батько, відомий і заслужений справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шов-геніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господар­ською академією, де викладають «на мові» і де на стінах висять портрети Петлюри. І, знаєте, як це сталося, що я з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом ? З гордости.

Сталося це дуже несподівано і дуже швидко. Це, мож­ливо, була одна секунда... Це було на великому балю у залях Народнього дому на Виноградах, що його улаштову­вав якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа. Я була тоді у това­ристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і невідомо, з якого приводу, почав гово­рити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузя-ку», «собачій язик»... «Мордописня»... Всі з того реготали­ся... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кула­ком по столу і обурено крикнула : «Ви хами ! Та собача мова — моя мова ! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати !».

Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І біль­ше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайо­мих і всієї Господарської академії. Батько й мати з цього раділи, а брати оголосили мене «ревіндикованою». А вже раз ставши на цю дорогу, я не залишалася на півдорозі. Я йшла далі і далі... Зустрілася з писаннями Донцова, пізнала Липу, Маланюка, Мосензда. Ми заговорили про призна­чення України мовою Шевченка, і тепер я повертаюся до мого Києва. І чи ж не є цей довгий шлях моєї Одіссеї нашим довгим шляхом взагалі, і чи не варто нам бути учасниками такого переродження, замість второваного, ка­зенного, накинутого і неприродного стану, в якому Петер­бурґ чи Петроград, чи Ленінґрад хоче бачити Грандіозну проблему, якою є штучний зліпок мов і рас, що є Совєт-ським Союзом. Уявім собі на хвилинку тупого, впертого іґноранта — російського шовініста у ролі, скажемо, розум­ного стратега, замість безглуздого стратегема. Уявім собі, які шалені можливості мали вони в минулому. З якими аспіра-ціями культури, якими можливостями господарства. Коли б, замість політики «собачої мови», та обрали політику розуму, гідности, як своєї, так і всіх біля себе. Тож Росій­ська імперія весь час колеться і розсипається, як розсохла бочка, не тому, що вона різномовна, а тому, що вона вперто хоче бути одномовною. Що вона силує до сполуки елементи, які не сполучаються. Насилувана правда, зневажена гор­дість помститься в поколіннях. По-доброму можна зробити багато, по-злому — нічого. Тут не поможе НКВД. Для тупих, для дурних, для хворих — так. Але не для мене, не для вас... О, змусити! Це можливо. Хвилево. Але не вирішити, не перемогти. Не здамся ганьбі ніколи і нізащо !

* * *


Також весь мій час (у Львові) проходив у товаристві Олени. Але це вже зовсім інша, вибухова, нестримна вдача. Вона вміла бути вийнятково жіночою, майже наївною, дуже ніжною, але разом... Це був кремінь, що викресував іскри. Пригадую собі її вічні турботи за свою зовнішність. Вона хотіла бути завжди у формі і завжди блищати. Вона гостро реагувала, коли хтось робив їй з цього приводу негативні зауваження. І дбала не лише за себе, а й за інших біля себе. Вона пробирала мене за недбалість моєї краватки-метелика, з якою я справді не міг дати собі повної ради, і була мені дуже приємною помічною силою. — Ви мусите виглядати ! На вас дивляться ! Дивіться, як виглядають ваші чоботи ! — Снідали ми щось дома, щось, що приносили з собою з міста і що нелегко було в цей час роздобути. Одного разу це була, пам'ятаю, совєтська сушена риба, яку ми звали «вобла», що нагадувала тараню, якої ми роздобули цілу купу, бо львов'яни, видно, не мали до неї великого зацікав­лення... Обідали звичайно в організаційній їдальні, але дуже скромно, завжди малувато, після чого, як тільки мали час, "'шукали щастя по каварнях і ресторанах і інколи щось десь знаходили.

Ударним нашим завданням були зустрічі й розмови, так зване шукання спільної мови або «приласкування», як сміялась Олена, з людьми, що зісталися після совєтів, яких у Львові було чимало і які переважно були заанґажовані нашими контрагентами, але й найударнішою справою була справа нашого виступу на терені Спілки українських пись­менників, що нам не ладилося, бо нам сказали, що над

Спілкою так само, як і скрізь, дуже виразно помічався кон­троль наших політичних противників, які мали претенсії особливо до Олени...

Заходи Ольжича у цьому напрямі виразно гамувалися невідомими нам чинниками, а коли ми з Оленою пішли з особистою візитою до голови Спілки, Миколи Голубця, нас там дуже холодно зустріли. Нашу пропозицію виступу прийняли ухильно, байдуже, Голубець весь час говорив лише зі мною, до Олени сидів боком і ні разу до неї не заговорив, що її виразно шокувало, і вона ледве стримува­лася, щоб не вибухнути на місці, а коли ми вийшли, вона не могла спокійно говорити. Я цитував її ж слова :

Чекає все : і розпач і образа,

А рідний край нам буде чужиною.

— Але це нечуване! Де він виховувався ?

— Так. Нечуване. Але це дійсність. І до неї мусимо бути приготовані. Може бути ще гірше. Може вам одного разу заборонять взагалі писати, як це не раз практикується у нашому просторі.

* *

*

І саме з приводу цього, на нашому многолюдному меш­канні, на вулиці Тарнавського, з четверга на п'ятницю, з 31. липня на 1. серпня, відбувається цілонічна хвилююча нарада нашої культурницької групи. До Львова прибули Сеник і Сціборський, виявилися якісь можливості льокомоції і ми маємо вирушити в дорогу. І то вже завтра.



Олег Ольжич поквапно ділить нашу групу на дві час­тини : Рогач, Штуль, Коваль, я і ще кілька, яких уже не пригадую, мали б уже завтра о шостій годині рано від'їхати, а друга група з Оленою мала б зістатися у Львові аж до виклику.

Але з цим поділом рішуче і остаточно не погоджується Олена. Як ? Вона лишиться тут ? «Сама» ? У той час, коли «там»... І т. д., і т. д. О, ні! Ніколи ! її бурхлива, вибухова природа виходить з берегів, її невелика кімната повна шуму, вона веде завзятющі бої і переговори зо всіма чле­нами групи, доводить, що це цілковитий нонсенс, мобілізує опінію всієї нашої армії, вимагає справедливости. Ольжиче-ві дістається першому, і то найбільше. Як він сміє лишати її тут в той час, коли там... Ще значить війна ? Яка там небезпека ? Що за труднощі ? Які мають бути вигоди ? Як тут можна ділитися на жінок і чоловіків ? Ні і ні ! Вона з цим не згодна, вона з цим не погодиться!

Основні причини її протесту були мені досконало відомі, то ж ми ще на Сяні домовились і присягнулися дійти до Києва разом, а тут враз отаке. Але я прекрасно розумів Ольжича. Це вже не Захід, а таки справжній Схід, і не запілля фронту, а таки самий фронт. І там можна сподіва­тися поважних ускладнень і не менше поважних небезпек. І наражати на таке Олену, як це Ольжич мені виразно заявив, він ніяк не хотів би. А тому, коли ця буря зчинила­ся, я, не дивлячись на свої зобов'язання, якогось виразного становища зайняти не мав морального права. Не міг під­тримувати Олену, дарма, що вона виразно від мене цього вимагала. Я тримався збоку, невтрально, мовби безучасно.

Але біля другої години ночі вона покликала і мене до свого генерального штабу. Застав її в сльозах, що з нею могло також трапитися, не зважаючи на весь її волюнта­ризм. Головну, бурхливу кризу вона, здавалося, вже перей­шла, виглядала, як море, після бурі — лагідно, по-своєму ніжно і по своєму зворушливо. Говорила докірливим, злегка прохальним тоном, докоряла, чому я забув наше домовлення на Сяні і не підтримую її вимоги, що вона, мовляв, тут «сама» буде робити, повторюючи ще раз і ще раз усі свої аргументи. На закінчення альтернативне запитання :

— Скажіть мені: ви за мене чи проти мене ?

— Але ж, Олено ! Розуміється ! За вас ! Завжди! Був, є і буду!

— В такому разі мусите вплинути на Ольжича, щоб він змінив своє рішення.

Іншої ради не було, я погодився «вплинути», до певної міри це мені вдалося, але Ольжич був помітно не в дусі і враз заявив, що добре, що гаразд, що Олена їде, але тут треба також комусь лишитися, і тим кимсь має бути моя „ особа.

Пізніше Олег мені казав, що це не була примха, а єди­ний засіб затримати Олену тут, бо в цей час для неї там рішуче не було місця.

* * *


Розуміється, я мав вечорами завжди гостей, як також на цих днях прибула зі Львова моя найцінніша гостя, Олена Теліга. Ми розпрощалися з нею місяць тому у Львові досить холодно, я мав повні руки роботи, змінилися умови життя, а тому все минуле емігрантське почало швидко забуватися. І несподівано, здається, в середу, 12. вересня, по обіді, секретарка повідомила, що до редакції прибула пані Теліга, яка хоче зі мною бачитися. Негайно виходжу назустріч і бачу розчервонілу, усміхнену, у знайомому сіро­му костюмі Олену в товаристві Олега Штуля. Кидаємося в обійми, ніби ми не бачилися вічність і зустрілися на іншій плянеті.

Розуміється, ця зустріч була для нас особливою, Олена була захоплена, їй подобалася наша редакція і її ділова атмосфера — кабінети, бюрка, машинки, секретарки; і все за працею, все зайняте, черга відвідувачів. Зовсім інакше, ніж було там, у Львові.

Розуміється, нашим гостям було одразу запропоноване місце в редакції, запрошено до мене на вечерю і влаштовано для Олени приміщення у нашому будинку на половині моїх господарів. На вечерю, крім нових гостей, як звичайно, запрошено багато членів редакції, було багато розмов, багато сміху і дружби. Олені ця атмосфера дуже сподобалася, вона без перерви забавлялася, наговорила мені компліментів за досягнення і одразу сприятелювалася з Танею Праховою. І було все дуже добре.

Але як тільки ми залишилися самі (останніми днями у мене жив Іван Рогач з Закарпаття, який приїхав зі Львова, але напередодні виїхав на схід), щоб «порозмовляти», Олена, закутавшись у мій плащ, умостившися вигідно по-турецьки за браком канапи на моєму ліжку, почала тоном інквізитора мене розпікати. Я вже й забув, що існують ті наші «бе» і «ме», моя «політика» зовсім зопортунилась, і, розуміється, для ортодоксальної моєї принципіялістки набралось досить нищівних аргументів, щоб мене дощенту знищити. Це були не тільки її особисті жалі, а й жалі всієї партійної лінії, а Олену, як найбільш недоторкану, висунуто для цієї грізної ролі прокурора... І те, і друге, і третє... Чому так мало відмічено в газеті таку подію, як трагічна смерть Сеника й Сціборського у Житомирі, чому я вибрав таку невиразну лінію між «бе» і «ме», чому я сиджу на двох стільцях, чому так мало співробітничаю з «нашими». Чому, чому і чому... «з вашим авторитетом, вашими успіха­ми ви могли б робити чуда. Ми ж чули про ваші тріюмфи, але, замість використати їх для "нашої справи", ви про­повідуєте "згоду в сімействі", невиразність, компроміси... Це ж революція ! Збурити маси ! Поставити їх дуба! На вас діє школа чеських швейків, міщанство, шельменків-щина....»

Мила, чудова Олена! Коли говорить — затинається, їй бракує дихання. Сливе дві години слухаю сувору мову моєї Кассандри. А коли дійшла до мене черга, я говорив приблизно таке:

— Ви безперечно маєте рацію, але дозвольте також комусь помилятися. Чого можете вимагати від такого вро­дженого селюха-гречкосія, як ваш шановний слуга. Мені відома діялектика героїзму — «доба жорстока, як вовчи­ця»... І Ніцше, і Гітлер, і Сталін... І навіть Ганнібаль... Але що я зроблю, коли в моїй крові так мало того динаміту... Правильно, абсолютно правильно ! Моя лінія крива й неви­разна, але я абсолютно не буду перечити, коли моє місце посяде хтось із більше покликаних...

Олену це обурило:

— Це... Це... Це... Це, Власе, цинізм ! І нахабство !

— Чому аж цинізм ? От хочу сказати, що недавно я мусів писати статтю про Гітлера... І підписати її своїм пріз­вищем.

— А навіщо ?

— А тому, що навіщо.

— Переходите на лінію Тичини, Рильського... Пісні про того бугая...

— І за що тільки люди не вмирали. За озірійського бика, за соціялізм... А тепер ось за расу...

— Хіба це наші справи ? Життя вимагає жертв.

— Саме тому.

— Це значить кривити душею.

— Хіба це вперше ?

— Це вам не личить.

— А кому личить ?

— Мерзотникам... Рабам...

— Ну, що ж... Доба, як вовчиця... Партія веде...

— Партія, партія... До чорта з партією ?

— А чи справді ?

Хотілося розлитися широкою рікою проповіді про наші вимоги і потреби, але що б це дало. Вона це розуміє по-своєму, вона в ритмі доби, вона має заучені канони, і було б зайве її розчаровувати. Я міг хібащо жартувати. Ми гово­рили й говорили, весь час контра, часто верталися до того самого і не могли розійтися... Ані зійтися... І я знаю, що її не переконав, але разом з цим у чомусь переконав. Вона більше любила деяких своїх друзів, ніж мене, але разом з тим більше любила бути зі мною, ніж з іншими. Бо крім доктринерства, у неї був сильно розвинутий інстинкт по-рядности і чистоти. І практичности. І коли б я сам не уникав її, як часто затяжної, ми були б з нею нерозлучни­ми, вічно сварливими друзями. А так ми були друзями лише розлучними. Я любив її як цікаву людину, яких у нас так мало, але я не вважав, що з нею можна робити діло на довшу відстань.

І ще одна справа мене турбувала : я боявся за неї на цьому терені. Особливо коли вона буде в Києві. З її пря­молінійною вдачею вона туди абсолютно не підходила.

* * *


Саме собою, найближчими, найінтимнішими, найдорож­чими і найнезабутнішими моїми друзями цього періоду були Олена Теліга і Таня Прахова. Ця остання — пізніше моя дружина. Обидві різні, а разом чимось між собою спорід­нені, вони здружилися з першого дня знайомства. Вони багато часу проводили разом в розмовах, дармащо Таня не належить до дуже балакучих. А ми з Оленою, хоч і «різ­нилися в поглядах», ніколи не розходились остаточно. Нас в'язало щось багато міцніше, ніж погляди, бо хоча і доходило до такого, коли Олена не витримувала, вдаряла енергійно по столу своїм маленьким кулачком, заїкаючись від хвилювання, заявляла, що її «нога ніколи більше не ступить на цей поріг !», і швидко-швидко виходила геть, але це «не ступить» не тривало довше, як одну ніч або кілька годин, бо вже другого ранку ми зустрічалися на нашій спільній веранді з докірливо-кокетливими посмішка­ми, щоб за хвилину сидіти за спільним столом, споживати сніданок і сміятися, так ніби буря вчорашнього вечора ще більше освіжила атмосферу нашої дружби.

Незамінимим медіятором між нами була Таня, яка тер­пляче, спокійно, лише з внутрішнім хвилюванням, без-сторонньо вислухувала наші словесні герці, а коли доходило до кризи, бігла за Оленою на її половину, щоб уже по короткому часі звідтіля доносився їх радісний сміх. Таня постійно пригадує, що вона ніколи в житті не насміялася стільки, як з Оленою. Вони знаходили щось, що їх відво­дило від пересердя і вертало до доброго настрою, а потім, розуміється, ми знову були «гарні», пили вино і все було «дуже добре».

Інколи ми разом відвідували театр Демо-Довгопільсько­го, «Український Драматичний Театр» Рівенського облас­ного управління мистецтв при вулиці якогось Ґеорґа Фукса, колишній «13 дивізії» (щоб вони, такі назви, сказилися), де давали «Мартина Борулю» або співали «ревелерси», тан­цювали гопаки, коломийки, чардаші. Звичайно, театр був завжди переповнений, артистів нагороджували бурхливими оплесками, а пізніше у нашій газеті появилася рецензія Василя Штуля, на яку були дуже вражливі наші театральні таланти.

*

...Не легші вони і для Голови Спілки українських письменників у Києві, Олени Теліги. Ольжич повідомив її, що на неї чекає цей обов'язок, вона цим дуже захоплена, але одночасно цілковито пригноблена. Як і чим туди діста­тися ? Проблема Тантала. Не менше, ніж Олена, рветься до Києва Таня, яка ще в травні залишила там рідних, ди­тину і не знає, що там з ними сталося. Але і тут ця сама тантальська справа.



їх очі, розуміється, вперто звернені на мене, їм зда­ється, що нема таких труднощів, яких би я не міг подолати. Я їм дуже вдячний за таке довір'я, але разом дуже нещас­ливий, що не можу його виправдати. Як також я не дуже за них певний. Маємо звідти дуже тривожні вісті. Місто підміноване, стероризоване, голодне, без постачання, без опалу, без світла. Весь Хрещатик вилетів у повітря, Софія, Печерська Лавра, міська управа підміновані, залізничий двірець вигорів, інтелігенція вивезена, уряди не функціо­нують, харчові запаси спалені, від світла до світла суворі поліційні години, по вулицях в темноті бродять зграї совєт-ських агентів.

Я не переконаний, чи це відповідне місце для Олени з її ідилічною уявою про Київ. Вона готувалася до нього, як наречена до шлюбу, стільки шилося, перешивалося, при­мірялося, і все це для Києва. І от вона побачить його у такій макабричній подобі. Це вже не Варшава, не Краків і навіть не Львів. Тут треба ступати обережно, як по тонкому льоду, і мене це поважно турбує. Знаю, що завзята Олена не розуміє слова обережність, воно не для неї створене, її стихійна щирість і простота можуть бути для неї фаталь­ними, але такі аргументи тепер ніякі аргументи, і годі їх повторювати.

Життя вимагає свого, Київ на досяг руки, і немає сили, яка б нас стримала. Олена знов, як бувало у Львові, повна до мене претенсій... Наші розмови натягнуті, вона оминає моє мешкання... Я намагаюся їй помогти, шукаю можливо­стей, але їх немає. Побував у штабі верховного команду­вання, але там сказали, що для цивільних людей в'їзд забо­ронений і ніяких перепусток не дають. Наш «фіят» далі в майстерні... Але Олена не вірить...

Бо ви не хочете ! Так ! Ви не хочете ! Ви жорстокий ! Ви не можете зрозуміти ! Ще там, у Львові, ви були проти мене. Але подумайте бодай про Таню — знаєте ж, що вона там мусить бути... Не кажіть, о, не кажіть ! Для всіх можете, лише не для нас.

Перечити їй даремно, і єдине, що мене рятує, — праця. Всі дні і неділі абсолютно заповнені. У неділю, п'ятого жовтня, їду до Дерманя на відкриття там гімназії, наступної неділі до Дубна на відкриття «Просвіти». І так день-щодень.

Нарешті, довідуюся, що вони самі організують від'їзд нелегально, у суботу. 18. жовтня. Хлопці з Організації зна­ходять якийсь транспорт, розуміється, якесь військове авто за кілька пляшок горілки... І в неділю мають від'їхати.

Це був сірий, холодний ранок (осінь прийшла тоді зав­часно) і для мене моторошний. Відходять найдорожчі мені люди без прощання. Таня залишила на моєму письмовому столі лишень ці кілька слів з вірша Олени :

Ти відходиш ? Що ж, не плачу... Не сумуй і ти, подорожній. Хтось незнаний нам шлях призначив, І спинити його не можна.

Олена не залишила нічого.

Рано я мусів бути в редакції, а вполудень на прийнятті Жіночої Служби Україні. Там і там багато людей, на прий­нятті велика гостина, тости, голосні розмови, але мій настрій препоганий. Не витримав до кінця імпрези і під загальний шум непомітно зник. Іду додому, щоб побути сам з собою, послухати музику, переживати. Залишені Танею вірші врі­зались у пам'ять і не дають спокою... «що ж... не плачу... Не сумуй і ти, подорожній». І невже це так? І невже ми тільки подорожні, що ось зустрілися на перехресті доріг, побули разом і розійшлися ? Скорше, скорше додому... Я вже не йду, а біжу, починає вечоріти, небо завалене хма­рами, а з заходу дме вітер.

Прибігаю додому і бачу : двері на половині Олени від­чинені і звідти чути знайомі голоси. Поривно вбігаю туди і бачу — Олена, Таня, Олег, Віра, Іван Іванович... Кидаємося в обійми, ніби після довгої розлуки.

Вони ще не від'їхали. О, як це гарно, яке радісне від-пруження, які всі щасливі. Ні сліду минулих настроїв. Одразу переходимо на мою половину, кличемо Ганну Анто­нівну, накриваємо стіл, приходять інші друзі... І вечір, як повна чара. Можливо, найкращий з усіх наших вечорів... Ніхто з нас не думав, що він такий вже ніколи не повто­риться.

Бо другого ранку, в понеділок двадцятого жовтня, вони все таки від'їхали.

Моє мешкання стало жаско порожнім, дармащо біля мене повно людей і життя йде своєю чергою. Я обіцяв скоро приїхати до Києва також, але мої труднощі завеликі. Мушу чекати на Скрипника, не можу лишити редакції, Ради дові­р'я... І головне — все таки дозвіл... Чи можу ще раз ризи­кувати ? Шукаю якогось претексту, але нічого не знаходжу. Вайс заявив, що він тут нічого не може помогти, те саме у штабі командування, а до того я довідався, що їхати неле­гально дуже небезпечно. Арештують і відвозять до концен­траційних таборів. Вони там нас ніяк не хочуть бачити, і чи варто мені ризикувати, маючи стільки різних обов'яз­ків ?

Чекаю на Скрипника, він приїде з Берліну, і, можливо, знайдемо якусь раду.

Для закінчення цього акту нашої драми, додаю ще оцей епілог :

«17.Х.1941. Рівне. Моє ти золотко рідне, мій найліпший у світі Михайлику ! Любий мій ! З листа, який привіз мені Кобрин, бачу, що ти не дістав від мене листа, який повіз о. Волков, і картку, яку мав кинути в Холмі один хлопець. Рідний мій ! Не моя це вина, — не лише думаю весь час про тебе, а й пишу — ледве є оказія, але знаєш, які люди...

«Кобрин привіз мені і светер, який вийшов чудовий, а кравчиня мені його нарешті допасувала, але ковдру і заліз­ко лишив у Львові. Ці речі має привезти сюди Василь, але мене вже тут вони не застануть. Я їду завтра до Києва, де мусіла вже бути давно, але тяжко туди дістатися. Пере­пусток не дають, способу комунікації теж нема, а з Києва Ольжич алярмує, бо Ленуш вибраний головою київських письменників і журналістів ! Пишуть, що дуже я там по­трібна, але як туди дістатися ? Рідний мій ! Завтра думаємо

(їхати), хоч би довелося і пів дня стояти на розі і зупиняти авта, але спочатку хлопці спробують ще в Рівному з кимсь домовитись з німців. їдемо : я, Олег, Кобрин і Таня Прахова, моя приятелька, києвлянка, моя одонолітка, яка, як монта­жистка, їздила з фільмовою екіпою в Жаб'є накручувати фільм і яку війна змусила застрянути в Рівному. Дуже це мила, інтелігентна і винятково мені симпатична жінка, з якою ми швидко зжилися і яка, як ніхто, любить слухати мої вірші. Вона вертає до Києва, де у неї дочка 3-ох років і старий батько. Я тішуся, що маю тепер справді в ній при­ятельську душу, та ще в Києві, так далеко від тебе ! Тільки як і коли ми туди дістанемося ?

«Боже, мій дорогий, як я сумую без тебе ! Так мені тебе бракує, як ніколи в житті. І не віриться, що ми з тобою побачимося, бо такі ж тепер тяжкі часи !

«Зараз пізній вечір. Довкола страшна тиша, я змучена, бо цілий день бабралася перед від'їздом. Але так хочу перед далекою дорогою — бо такою вона мені видається — порозмовляти з тобою, хоч не знаю, коли цей лист діста­неться в твої руки.

«Бо я знаю, що і ти, мій найдорожчий, самітний та ще стільки клопотів маєш, що аж жах. Думками я весь час з тобою.

«Я б тобі радила, коли зберешся, чимчикувати до Рів­ного — ближче до мене, щоб звідти одразу до Києва. Я особисто своїм побутом тут задоволена. Я тут писала статті до «Волині», познайомилася з редакторською працею, знаю, що є підвал І, підвал II і т. д., а крім того, я тут добре підживилася, що мені певно придасться, отже навіть хви­лююся, що вже в мене спідниці затісні. їмо тут чудові борщі, багато масла, яєць, сметани, молока. І все це мені коштувало... 14 рублів денно. Крім того, ще те добре, що я тут все собі переробляла і переправляла, навіть ті попороті сукні, а нова сукня, та що ми купили у Львові, — вийшла красуня !

«І от коли я все це їм, коли у вікно дивлюся на «стояло золото — барвиста осінь» — мені так боляче, що тебе нема зі мною. Ми б певно підсварювалися, але пізніше мирилися б, мій Фімівка поправився б тут, поповнішав і тішився б з кожного числа «Волині» з моєю статтею. Мої статті подо­баються, мені багато людей казало, що часто питаються, чи в цьому числі є моя стаття, а я задоволена, що можу писати кожного тижня і «полупається» не зле.

«Перше мучилася з головою, яку я сама привела в порядок перед Києвом. Тяжко. І не досконало ! Але — «доба жорстока, як вовчиця». Ти, мабуть, цікавишся, як я тут живу. Отже вранці, перед 8, їм сніданок з Самчуком, який живе в сусідньому мешканні. Пізніше порядкую і або пишу вдома, або їду до редакції. О 2 обід — пізніше знов редакція. Увечорі іноді збираємося у Самчука, який живе на своїй Волині, мов хазяїн домовитий. Приходять члени редакції і кілька людей з тієї фільмової групи, що тут за­стали. Все українці і все люди дуже милі. Пізніше сон у самітній хаті, де за стіною лише Анна Антонівна, моя добряча господиня. Олег мешкає з Василем, Демо й іншими.

«Отже Рівне для мене було такою ідилічно-гоголів-ською вставкою на моїй дорозі до Києва. Але про Київ ходять тривожні чутки, хоч Ольжич шле радісні вістки з ляйтмотивом — перемога за нами. Не знаю, що і як там буде, але знаю, що бандерівство само себе зліквідувало своєю глупотою і нам уже терором не загрожує.

«Що буде в Києві ? Як ? Не знаю ! І сумно мені, сумно, що ти не їдеш зі мною, хоч хочу вірити, що швидко тебе у Києві побачу.

«Рушай, рідний ! Як тільки зможеш, а речі візьми лише свої і постіль. Мені вже не вези нічого, я все маю, хіба якусь фарбу (до уст — У.С.). Ту обов'язково.

«Любий мій, коханий ! Вже так пізно. Бажаю тобі, як найдорожчого, здоров'я і успіху. Хай тебе Бог хоронить ! Вірю, що ми зустрінемося живі і здорові і заживемо знов разом. Пам'ятай одно : яка я не є, але я тебе рідного дуже і дуже люблю і життя без тебе не уявляю.

«Цілую тебе, милий, міцно, міцно ! Вітай батька, як будеш писати. Він мені часто сниться. Твій Джені-Мулі» *).

Останній лист з Рівного.

А кілька днів пізніше, «через чемність», я дістав пи­сульку з Києва :

«Сьогодня, Уласе, пан Олег сказав мені, що за кілька днів буде можливість передати листа до Рівного.

«Зараз вечір, я сиджу у себе на помешканні і пишу Тобі, мій рідний! Як тяжко, як сумно мені. Моєї Іринки немає на селі, як я надіялась. Сестри з дітьми, забравши Іринку з собою, виїхали на Кавказ до міста П'ятигорська. А там же будуть ще бої. Боже, моя дитина !

«Я вчора не скінчила Тобі листа і продовжую його

*) Пізніше, по дорозі до Києва, у мене перебував Михайло, який залишив речі і архів, з якого цей лист походить.

сьогодні рано. Уласе, у той день ми виїхали з Рівного о 8 годині рано і о другій годині були в Житомирі. Перено­чували там і знов рано, зовсім несподівано, бо дуже трудно було з машинами, виїхали до Києва. І знов перед моїми очима простягнулися такі знайомі безкраї простори. «А чому так мало міст ?» — запитав мене пан Олег, — а чому не урегульовані річки ?»

«При такому запитуванні почуваєш себе якось винною. Але мені здається, що нас не треба питати, чому те зле і те недобре. Будемо разом робити без запитань, щоб все було добре, і удосконалювати те, що недосконале.

«В'їздили ми до Києва в такий же день, осінній і про­зорий, як у вірші Олени. Коли проїздили коло Політехніки, Олена так хвилювалася, що мало не випала з авта. Потім сіли в трамвай (в Києві трамваї вже в русі) і поїхали на Володимирську вулицю... А я пішла шукати своїх. Адріяна нема і невідомо, що з ним. Толя, — бідний, він стільки пережив, і Прахови всі живі і здорові, тільки моєї Іринки нема зо мною.

«У мене знов починають тремтіти уста, але зараз ранок і сонце, і коли я стискаю міцно руки, то сльози не ллються. «Всього Тобі доброго, мій любий ! Таня. Напиши мені...»

М. Ситіш»

КРОВ НА КВІТАХ

(Пам'яті Олени Теліги, Івана Рогача і Івана Ірлявського, розстріляних в лютому 1942 р.)

ШУМІВ ГНІВНО ДНІПРО ...

1941 рік. Іще гуркотіли гармати десь там на лівому березі Дніпра і сіро-зелена солдатня комашнею копошилась на пристані : розвішували на лозах сушити шкарпетки, чи­стили зуби, роздягнені до пояса обливались водою. Пискли­во скавчала губна гармошка немудру солдатську пісеньку «Лілі Марлен» і п'яне ґерґотання відлунювалось між це­ментовими брилами пристані. А на пригорку стояла юрба найсміливіших з киян : спекулянти, п'яниці і урки *), які перші повилазили з нір, коли диміли ще будівлі Подолу, вцілені бомбами і гарматами.

— Сматрі, какіе еті нємци храбреци — не боятся хо-лодной води, — скалить зуби якийсь присадкуватий дядя.

-—• А вон какіє волосатиє, — лускаючи насіння, додає подільська торговка в ряботинці, — но всьо такі відать, ето наші хрестіянє, відітє, крєсти на грудях. А красавци какіє, с етімі можна будєт строіть жітуху на большой **).

Шумів гнівно Дніпро-Славута, бив хвилями об камінний берег, мовби хотів заглушити заразом і тріюмф окупанта, і радість київської голоти.

Шумів гнівно Дніпро, сердячись на свою безсилість — новітні гуни черпали шоломом прозору дніпрову воду і жа­дібно пили, як нектар...

*) Босяки.

**) На вуличнім жарґоні — добре життя.

«ПЕТЛЮРА ДО НАС ПРИЙШОВ

Софіївська площа... Богдан, щасливі усмішки киян і чортів вітер... Незабутній вітер ! Це ж він тоді шелестів жовто-блакитними крилами рідного прапора на бані Пресвя­тої Софії. Сіявся дрібен дощ — і сльози радости були непомітні.

— Ви чуєте, ви бачите, кияни, — он він, наш жовто-синій стяг — на своєму місці, у рідній столиці.

І йшли люди, мов на прощу, йшли до Софії з прикиїв-ських сіл і вчорашні колгоспники, і недобиті «куркулі», з наддніпрянських містечок розхристані «пролетарі» з каш­кетами набакир; шкутильгали в лахміттях старці, пхались спекулянти в заялозених фартухах. Різні люди — різні думки, та одне захоплення і подив. Всі хотять побачити своїми очима те чудо предивне — отой близький і далекий жовто-синій стяг, що так гордо має у високості. Хто ж його туди повісив так високо ? Невже ж не сон ? Сивий дідок у латаній свитці скидає шапку і хреститься :

— Людоньки, та це ж такий фляґ, який я бачив при Петлюрі. Радуйтеся, людоньки, Петлюра до нас прийшов !

— Какой чудак дєд, вєдь Петлюру убілі, — єхидно скалить зуби якийсь невиразний тип з цаповою борідкою, — скарєй всєго прієдєт Вінічєнко.

Натовп прищулився біля будки для афіш. На старих, вицвілих від часу афішах, були наліплені проклямації : «Слава Самостійній Соборній і Незалежній Україні !», «В Україні — по-українському !» і т. д. Юрба жадібно ковтала ці, для кого вперше, а для кого не вперше чуті, рідні слова. А по завулках вештались ті, кого кололи в серце ті запаль­ні гасла; скалили зуби, ворушились, як змії під чоботом збудженого мужика.

А над усе шумів той прапор жовто-синій, шумів сумно, як осіннє листя на каштанах, і весело, як весняна радість у серці киян.

ВОЛЯ ДУШІ І СЕРЦЯ

Вулиця Бульварно-Кудрявська ч. 24, приміщення ко­лишньої редакції «Комуніста». Гудуть ротації, цокають лінотипи. Відгонить клеєм, фарбами і бензиною. Нова скромна вивіска на цьому будинку якось незвично бенте­жить очі, — кого радує, а кого й злобить :

Редакція часопису «УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО»

Біля дверей на головному вході позіхає заспаний швай-цар — отой самий сивий дідок, що сидів тут і тоді, рік тому, коли висіла тут інша вивіска. Правда, дещо змінився дідок-швайцар. Тепер на нім якийсь допотопний з золотими ґудзи­ками і еполетами мундир (і де він тільки такого видер ?), і тепер той дідок розмовляє не на «общєпонятном», як тоді, а по-українському, хоч трохи кумедно в нього це виходить :

— Пожалуйста, пан, вам куди ?

— До головного редактора пана Рогача, — відповідаю, залишаючи в нього свій «Ausweis», якого він, обкрутивши на всі боки, довго тримає «догори ногами» перед очима, нарешті кладе під скло на столі.

По довгому коридорі редакції вештаються ті самі люди, що й рік тому : прибиральниці, чергові, листоноші і бух-гальтери — мої старі знайомі.

— Добридень, — вітаюся до них.

— Слава Україні ! — підкреслено відповідають на мій привіт. І в їхньому голосі я вчуваю нотки докору. А в їхніх очах я бачу сердиті вогники і питання: «Чому він так здоровкається, отой комсомолець, чи це йому при совєтах ? Треба буде попередити пана редактора. Треба буде...»

Попереджуйте, попереджуйте, — думаю собі, — будьте пильними і обережними, бож в цьому приміщенні вешта­ються не лише друзі, а й недруги. Але що це й вас так змінило, отих колись забрюханих і виснажених «тьотів» і «дядів», адже рік тому ви відповідали на моє привітання своїм одноманітним «здрастє» ? А тепер ?.. Ага, от на стіні оголошення : «Тут говорити по-українському». Ні, ні, ма­буть, самого цього оголошення було б замало, щоб так швидко перевернути душу «совєтського ґражданіна». Ні, тут є щось більше. То не наказ, то — воля душі і серця, які ще болять від кайдан.

БЕЗ АНКЕТ І БІОГРАФІЙ

' В кабінеті головного редактора часопису «Українське Слово» урочисто і затишно. Зі стіни над столом до болю рідно усміхався отаман Симона Петлюра, як живий. Поруч портрети Євгена Коновальця і Андрія Мельника. Під ними в українському орнаменті гуцульської різьби — тризуб. Ліворуч карта України і плян Києва.

А ось і він, усміхнений, до всіх щирий і привітний, ру­хливий і разом спокійний редактор Іван Рогач — палкий революціонер і, прекрасна людина. А біля нього незабутні друзі, співробітники О. Ш(туль), О. Л(ащенко), Г. Гайович, П. Олійник і інші іменні і безіменні товариші, що в грозову хуртовину першими відважились ступити в підпалений ворогами рідний Київ. Так, це вони, що своїми руками виносили з полум'я палаючих бібліотек і музеїв національні цінності, які один кат безжалісно і жорстоко лишив на поталу другим. Рвались міни. Горів Хрещатик. Стікала кров по бруці — своя і чужа — і розмішувала глину задимлених руїн. Тоді ми познайомились і назавжди подружили. Так просто — подали один одному руки і, поглянувши в очі, міцно їх стиснули. Не було часу на церемонії. Мене най­більше здивувало те, що ні сам редактор Рогач, ні хто ін­ший з них не вимагали ані заповнювати анкети, ні подавати біографії і адреси, до чого так звик, живучи в совєтському «раю». І якось зразу було незручно. Набивався із цим сам, чим до сліз їх смішив.


Каталог: Teliha


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка