В свому творчому рості, українська нація завжди вида­вала з себе могутні постаті, які, запустивши глибоко своє коріння в минулому, в той самий час буйно простягали свої паростки в майбутнє



Сторінка8/14
Дата конвертації16.03.2017
Розмір5.72 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14

— Ми добре знаємо біографію підсовєтської молоді, — відповів на те мені редактор Рогач, — і цього з нас цілком досить. Ми хочемо, щоб наші когорти щоденно збільшува­лись і то саме за рахунок української молоді, тих колишніх комсомольців, які звикли, як ви кажете, заповнювати ан­кети. Віримо вам на слово, враховуємо в першу чергу умови, в яких чверть віку знаходилась ця молодь, а потім вже свідомі чи несвідомі помилки, за які нікого не маємо на меті карати.

Після такого щирого признання прояснювалось сумлін­ня, як день після дощу, і ставало так легко на душі. Була тяга до праці, до своєї національної праці. І вчорашні ком­сомольці радісно давали присягу і ставали під жовто-синій прапор, щоб боротися на два фронти.

ЧЕКАЮ РИЛЬСЬКОГО І СОСЮРУ

Ще запам'яталась мені редакційна нарада перед вихо­дом в світ першого числа часопису «Українське Слово». В кабінеті редактора Рогача зійшлись вище згадані редактори. Між ними запримітив я вже й нових людей — це мої старі добрі знайомі — колишні співробітники в одному республі­канському часописі, чиїх імен не згадуватиму, бо не знаю, яка їх спіткала доля в цю повоєнну завірюху.

Розподілялись обов'язки, доручались завдання. Мені тоді доручено організувати і редагувати «Літературний до­даток», який вкладався спочатку в часопис «Українське Слово» і який пізніше перетворився в славний літератур­ний часопис «Літаври», що його редаґувала незабутня Олена Теліга. Але про нього мова буде пізніш. Крім цього, редактор Рогач запропонував мені приглянутись, розвідати,

— чи часом не залишився в Києві хтось із знаних україн­ських підсовєтських письменників.

— Знаєте, — казав він, — треба охоронити їх перед можливим терором німців. Бо знайдуться провокатори, які поспішать до німців з доносом. А може ще знайдеться якийсь там орденоносець, — тоді біда. Отже треба з цим приспішити. Я прикладу всіх зусиль, щоб легально чи нелегально забезпечити їхнє становище. Та й негайно до праці їх притягнемо. Ви знаєте тут усі завулки, тож не гайте часу. Хай вилазять з нор і стають до національної праці. Іще додайте, що їхні «гріхи» нас не цікавлять.

І в першому числі «Літературного додатку» було вмі­щено звернення до українських письменників, яке кликало їх, щоб вони зголошувались до нашої редакції з метою співпрацювати з нами. І я примостився в своєму відділі, готовий до прийому таких бажаних гостей. «Ех, — думав собі, — коли б з'явився, наприклад, Максим Рильський або Володимир Сосюра, Яновський чи хоч би Андрій Малишко,

— от би зустріч була ! От би була радість. Чорта лисого знала б німота. Заховали б хлопців, зробили б їм відповідні папери і... до праці творчої, невсипущої для добра нації. Адже це ж таки наші українці, як не кажіть, мало чого вони б там не писали :

І пішов я тоді до Петлюри, Бо у мене штанів не було,

або :

Якби Шевченко жив тепер, Він став би членом ВеКаПе.



Це так Володя Сосюра кресав...

ХРИЗАНТЕМИ

Наше знайомство було незвичайне і я його повік не забуду. А було це так. Я повертався з Євбазу, куди ходив купити собі махорки. Коли вже підходив до редакції, то крізь ґрати залізної загорожі помітив п. Рогача, який роз­мовляв біля клюмби з якоюсь середнього росту, в темному вбранні жінкою чи дівчиною. Я, вповільнивши хід, при­вітався. Відповіли обоє. «Хіба й вона мене знає, що вітаєть­ся ?» -— наївно подумав я і уважно приглянувся до неї. Ні, такої пані, з такою химерною зачіскою і вогняними очима, я не знаю. Ні, це, мабуть...»

— Що ви так пильно приглядаєтесь, — несподівано обірвала волосинку моєї думки ця незнайома. — Ходіть до нас, — усміхнулась так тепло, ніби справді давно знайома.

Я скочив із східців через поручні і зніяковів : «Коли я позбудуся цих дикунських звичок ? Плигаю, як парубок».

Вона, ніби не помітила оту мою ніяковість, і знову усміхнулась, подаючи руку.

— Олена Теліга називаюсь. Мені про вас вже колега Рогач розповідав.

Я не знав, що мені робити з її маленькою ручкою, — чи стиснути міцно, чи тільки легко доторкнутись. Адже — це ж така прекрасна поетка, полум'яна революціонерка, про яку мені недавно розповідав мій друг Іван Ірлявський. І мені чомусь пригадалася Аґлая. Ні, ця не така, ця ніжніша, ця жіночіша. А зрештою, я Аґлаї не бачив.

Та вона не давала моїм думкам оговтатись — сипала одні питання за другими. А тут ще й п. Рогач раптово зали­шив нас самих — його покликав телефон. При нім було якось сміливіше.

— До вас, друже, тисячу питань, — щебетала вона, •— але не всі відразу. Маємо досить часу. А зараз може ска­жете мені, чи любите ви квіти ? Мабуть ні, бо чому ж тоді так байдуже їх топчете, ці бідні хризантеми ?

Я тільки тоді помітив, що справді стою на краю клюм-би, притоптавши в землю бідні квіти.

— Одначе вони вже примерзли, — якось по-дурному відповів я і відчув, що почервонів, як рак.

— «Примерзли», «примерзли», ви самі примерзли, — сказала з ніжним докором і так усміхнулась, що я й не відчув того докору.

Дивні почуття виникали в мене, коли я розмовляв з цією незвичайною жінкою, — то почував себе вільно, ніби знав уже її давно, то ніяковів і чогось боявся. Останні почуття появлялись у мене, мабуть, від того, що я триво­жився, щоб, бува, якимсь способом не виявити перед нею свою «азіятську» натуру. А вона, коли розмовляла, диви­лася просто в очі своїми великими карими очима, які так весняно сміялись і, здавалось, просвічували всю істоту. Здавалось, що нічого від неї приховати не можна, все до крапельки побачить вона тими очима.

Вона розпитувала мене про колишнє підсовєтське літе­ратурне життя. Як і де, в яких умовах жили українські письменники в Києві. Хто, на мою думку, з них «наш». На її думку, найкращі з поетів на «цьому боці» — це Рильський і Бажан, з прозаїків — Яновський. Шкода, що вони не залишились. Нагадала мені про те, як я чекав Сосюру і Рильського в своєму кабінеті, — і тут уже я зовсім не ніяковів, але щиро з нею сміявся. Найбільше її цікавило життя підсовєтської молоді. Раділа, коли я розпо­відав їй, що в наших селах на Придніпров'ї навіть при совєтах селяни зустрачіли свої свята, особливо такі, як Різдво і Великдень. Колядувала з звіздою дітвора, щедру­вали, а на Водохрища рубали з льоду хрест на річці. На Великдень христували і святили паски і т. д. Цікавилась колядками і піснями, які співали в наших селах. Дещо «на ходу» записувала в своєму бльокноті.

Ще її цікавили Плужник, Фальківський, Близько, Ко­синка і інші закатовані наші письменники. Але, як вияви­лось, про них вона знала багато більше від мене, і я не міг щось їй добавити.

Отак розмовляючи, ми непомітно простояли біля тієї клюмби добрих кілька годин, і я вже збирався йти в приміщення редакції, та раптом перед нами сталася така «подія», якої я не можу обминути в своїх спогадах. На каштані, під яким ми стояли, враз захиталися віти і по­чувся пташиний крик. Ми підняли голови і побачили, як троє чималих чорних птиць, схожих на круків або на шпа­ків, несамовито кидались на маленьку пташку, клювали її з усіх боків, аж пір'я летіло. І, що дивно — маленька пташка не тікала, а боронилась. Вони кидались з гілки на гілку, падали на землю, крутились в сухому листі і знову злітали на каштан. Маленька пташка, оточена з усіх боків, не встигала відбиватись, а боронилась тільки тим, що була меткіша і ніби краще за них знала дерево. Три птиці часто '.в сліпій люті кидались одна на одну і клювали самі себе. Нарешті, вибравши момент, всі троє кинулись на маленьку пташку, і так однією купою всі четверо впали на клюмбу...

Пані Теліга кинулась до них. Три птиці, обскубані і запорошені, шухнули взорзтіч, а одна, менша, закривавлена і мертва, лежала горілиць на білих хризантемах. Краплин­ки крови ніби горіли на білих пелюстках хризантем. Я поглянув на пані Теілгу. Вона стояла бліда і гнівна. Відвер­нулась, та я помітив в її очах несамовиті вогники, що палали гнівом і печаллю. Та це було лише в одній миті, бо вже знову вона тепло усміхалась :

— Боротьба нерівна і кривава. Так воно і в житті... Квіти і кров. Дисгармонія. Квіти цвітуть і кров цвіте також, тільки квіти одцвітають, а кров дає плід...

Я не знаходив відповіді. Ми пішли мовчки в редакцію.

ПЕРЕМОЖНО ГРИМІЛИ «ЛІТАВРИ» ...

Я передав редакційну теку «Літературного додатку» пані Телізі. Вирішено випускати вже окремо від «Україн­ського Слова» літературний часопис, якому пані Теліга дала назву — «Літаври». Така назва всім нам, редакційним працівникам, була до вподоби. І ніхто з нас її не заперечу­вав — така свіжа і, головне, бойова — відповідала духові наших революційних буднів і свят.

— Нехай гримлять наші «Літаври», щоб аж світ почув,

— казав хтось із нас з невимовною радістю.

Пані Теліга уважно перечитувала кожен матеріял, де­який позначала червоним олівцем і відкладала окремо. Інші клала, вже без порядку, в одну купу, а потім подала їх мені :

— Прошу цей мотлох кинути до коша, — сказала мені,

— це фольксдойчівська графоманія. Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували. Як по-вашому ? А гляньте ось на цю нісенітницю — «Серце німецького во­яка». Це писала пані Н.К. Яка швидка, вже встигла розку­сити і серце німецького вояка ! Бідна пані, я можу їй тільки співчувати, а помогти зась. Хай береже в своєму альбомі. «Літаври» — тільки для українського серця. Чи знаєте ви цю паню ?

— Так, навіть дуже добре, — відповів я, — колись пра­цював разом з нею в тому самому приміщенні. І ще й тепер пам'ятаю подібну до цієї своїм характером її новелю, що звалась «Колосом взолочена» і була вміщена в журналі «Радянська література». Різниця тільки та, що тією нове-лею вона взолочувала тих, яких тепер дуже боїться, а цією взолочує серця німецьких жовнірів, яких, мабуть, не бо­їться.

— Справді, бідна жінка, — сказала на те пані Теліга,

— так дешево розпродує свої почуття. Але не будьте таким суворим, можливо людина тільки помиляється. Пригадайте собі, мабуть, і ви помилялись. Прийде час — схаменеться, можливо.

— Можливо, — повторив я.

— Але, на всякий випадок, ми повісили великий замок на дверях наших «Літаврів», щоб туди не пролізли люди з надто мінливим почуттям, а головно — наші вороги.

...І йшли дні за днями, дні творчі і невсипущі, тривожні і бойові. Переможно гриміли «Літаври» в голубій Столиці і відбивались дзвінкою луною об береги рідного Славути. І тим відлунням сягали далеко-далеко на схід і на захід, у всі закутки нашого великого краю.

На сторінках «Літаврів» друкували ми найкращі зра­зки націоналістичної літератури. Колишній підсовєтський читач мав нагоду без страху і остереження ознайомитись з творами «буржуазно-націоналістичних», як казали боль­шевики, письменників — Є. Маланюка, О. Олеся, О. Оль­жича, Ю. Липи, з прекрасними поезіями головної редак­торки — Олени Теліги. Міг познайомитись і з іншими більш чи менш визначними письменниками і діячами, яких попе­редній кат своєю чорною рукою затуляв від народу і яких теперішній німецький кат боїться, як огню і не пускає в Київ.

Крім них, пані Теліга, може ще з більшою охотою, вміщала в «Літаврах» твори колишніх підсовєтських поетів і письменників (залишилося декілька з молодого покоління), які поступово вилазили з нір і припадали до твердої праці, як до живущого джерела.

З сторінок «Літаврів» читач, старший віком, — міг пригадати собі невмирущі твори закатованих і загнаних в могили Є. Плужника, М. Хвильового, Г. Косинки, О. Вли-. зька, Д. Фальківського і багатьох інших, а молодший мав нагоду вперше добре ознайомитись з ними.

Переможно гриміли «Літаври», аж поки кривавий ні­мецький окупант не перелякався того грому бойового. Пере­лякався і насторожився. А недруги лихі — різні фольксдой-чі, совєтські аґенти, а часом і наші ж таки землячки, під-лабузнюючись (хоч останніх було і небагато), нашіптували тому катові ненаситному про те, що в тому шумі гучних «Літаврів» на найвищій ноті звучить ненависть до всіх поневолювачів і окупантів жовто-синьої Еллади і несеться полум'яний заклик на боротьбу за Самостійну, Соборну і Незалежну Українську Державу.

Наїжились люті вороги. Кривавий німецький хижак — орел розіп'яв свої пазурі і причаївся під дверима непокірних «Літаврів».

БУЛО ЧУТИ, БУЛО ВИДНО, ЯК РЕВЕ РЕВУЧИЙ .

Був, здається, грудень. У всякому разі — зима із сні­гом і палючим морозом. Олена Теліга конче сьогодні хотіла піти до Дніпра, хоч там уже була не раз. Вона розповідала, що в перший же день свого приїзду в Київ, просто зі станції, пішла туди, на Дніпро.

— Він мене вже давно кликав до себе, батько-Славута, і ось я приїхала до нього, — казала вона тоді комусь із своїх друзів.

Був полудень. Ми йшли вулицями Подолу — Теліга, Ірлявський і я. На тротуарах було слизько, і Теліга обпи­ралась об руку Ірлявського. Я йшов поруч останнього і все спотикався своїми некованими чобітьми.

Ми розмовляли про се, про те : про зміст найближчого числа «Літаврів», про дрова чи про вугілля, які треба було дістати, щоб у кімнаті не замерзло чорнило, про те, як дістати хоч би з пуд картоплі, про сьогоднішні театраль­ні новини. І тоді я примітив, як схудла за цих кілька місяців пані Теліга. А рум'янці що запеклись на її щоках, не могли це заперечити, бож на дворі палючий вітер і мороз.

Ми підійшли до засніженої пристані. Дніпро ще не замерз. Лише при березі гойдались на хвилях щербаті плити льоду, кипіли в пробоях як шматки розпеченого олива. Скрипіли баржі і великі човни, мабуть, ще влітку скріплені залізними линвами, що ось іскрились інеєм. Трохи далі від них гойдався обгорілий, з побитими вікнами невеличкий па­сажирський пароплав, на борту якого був напис «Калінін». А під цим написом хтось незграбно дописав смолою : «цап проклятий».

— Чому саме цап ? — спитав Ірлявський.

— Тому, мабуть, що цей кремлівський дід має козлячу борідку, — відповів я і згадав, що колись у Києві був цілий процес над одним мистцем, якого протрет Калініна був вміщений у стінному календарі. Хтось із відданих партії Леніна-Сталіна підмітив, що коли цей малюнок перевернути «догори ногами», то з Калініна виходить козел.

Коли мені вдалося переконати пані Телігу, що це не вигадка, а факт, і що аналогічних випадків було немало у всіх родах совєтського мистецтва, — то вона довго з того сміялась і щось записувала у своєму бльокноті.

Походивши з годину над Дніпром, ми піднялись на Во-лодимирську Гірку і довго стояли біля пам'ятника. Олена Теліга немов пила своїми очима прозорість Славути, який при заході сонця ворушився, мов живий між мертвими берегами.

Ми всі вчотирьох — разом з Володимиром Великим, мабуть з одним чуттям дивилися на Дніпрову даль. Звідти нам добре «було видно, було чути, як реве ревучий...» І, можливо, одним чуттям билося тоді троє сердець, однаково жаліючи, що не б'ється четверте — серце Володимира Ве­ликого.

*

На цім мої спогади про цю велику жінку, про цю пре­красну поетку вриваються, бо при кінці грудня я виїхав з Києва в своє рідне містечко, щоб після Різдва поїхати до Праги. Мене тоді вабив «закордон», як і кожного молодика, що крім совєтського «раю», нічого іншого не бачив. Крім цього, я до болю хотів побачити Олеся, з яким ніби давно вже був знайомий. Мабуть, це останнє було більшою при­чиною, яка тягнула мене в чужий край. А що я ще давніше, в 1941 році, в Житомирі познайомився з Ольжичем, то думав, що буду там, в Празі, бажаним гостем.



— Розповім дорогому Олесеві, — думав я тоді, — як і чим живе наш Золотоверхий, переловім йому про діла його славного сина, який там у Києві запалює молоді серця до подвигу і слави.

Хоч тоді й не вдалася мені ця омріяна поїздка за кордон, але в Київ з деяких причин я вже не вертався, аж до 1943 року, про що буде мова далі.

Прощався з Телігою, Рогачем і зо всіма друзями в редакції, як з рідними. Невимовно щиміло серце, хоч я й не думав, що це буде останнє прощання з ними.

ДОРОГИЙ ГІСТЬ У СВЯТ-ВЕЧІР

Була кутя, Святий Вечір напередодні Різдва Христо­вого. У наше вікно вже заглянула вечірня зірка, благо­словляючи на Святу Вечерю. Моя матуся, по-святковому одягнута, ставила на стіл полумисок пісного борщу, рибу, кутю в макітрі. Батько поправляв на покуті дідуха, біля якого стояв великий горщок з узваром. Раптом хтось посту­кав «по-панському» в двері. Боже мій, яка радість — це ж мій друг Іван Ірлявський! Коли ступив в мою хату, війнуло теплим холодом київської зими. Ніби на своїх плечах вніс у мою хату кусочок Києва, саме того, де ще гриміли «Літаври» і всміхалися полум'яні очі новітньої Аґлаї, де в потемках жахливої дійсности писалась історія для грядущих поколінь.

Я познайомив його з батьками і посадив за стіл. Ата­куючи його питаннями, припрошував до борщу.

— Це той справжній український ? — відбиваючись від моїх питань, питав Іван.

— Так, це український, тільки пісний, сьогодні ж кутя, — відповів я, — тільки ти не забивай баки, розповідай, що там у редакції, Як Рогач, Теліга ? Що нове ?...

— Чекай, чекай, не все відразу. — Так за Святою Вечерею він розповів мені про трагедію «Літаврів» — ні­мецький хижак наклав на них свою чорну лапу. Заборо­нили. В редакції тривога. Прибув новий цензор, далеко гірший від попереднього, чіпляється до кожного рядка. Рогач не здається. Боротьба люта і нерівна. Хто зна, як буде далі. «Пісню про Петлюру» поета С. зняли вже з верстки. Це пояснив цензор тим, що Петлюра вів боротьбу проти німців. Рогач каже, що як далі так буде, то доведеть­ся іти в глибоке підпілля і продовжувати там діло ще рішу­чіше. За Ольжичем слідкують, і він тепер ночує на іншій кватирі. Коник з хлопцями в Харкові, де кишать малороси. Але звідти вістки кращі, — там працювати легше, бо там військова влада і туди ще не понаїжджали всякі тупі і недолугі ґавляйтери. Друзі і співробітники на півлеґальному положенні. Спілка письменників далі працює на Трьохсвя­тительські вулиці. Олена Теліга не береже себе...

І ще, і ще... Одні вістки печальніші других. Ми їли кутю. Гірка була вона, наша кутя, хоча й не бракувало в ній меду.

ПИТАЮТЬ ОЧІ І МОВЧАТЬ УСТА . . .

1942 рік. Весна. У Києві цвітуть каштани і осипається бузок. У парках і скверах плачуть солов'ї. Плачуть люди в Києві. Озвірілий німецький окупант полює за людьми. На руїнах Хрещатика гнуться шибениці. Кров і сльози, зід-хання і прокльони. Надія, мов підстрелений птах, корчить­ся в агонії, але не закриває очі...

— Хто зняв з бані Софії жовто-синій стяг ? — питають очі і мовчать уста.

— Де Олена Теліга і Іван Рогач ? — питаю я, ввійшов­ши в приміщення редакції «Українського Слова», чи то пак «Нового Українського Слова». Чому на вивісці нема тризуба, чому нема портрета Петлюри в редакційному коридорі ? Чому ? Чому ? Чому ?

— Мовчи, — шепче мені мій друг Петро К., — ніби не бачиш ? Хіба не знаєш ?

— Так, бачу, знаю і чую. Он там, у тій кімнаті, де пра­цював світлий Рогач, тепер стукоче друкарська машина плюгаву статтю про «мрійників-націоналістів, які прийшли з Заходу баламутити вірний німецькому визволителеві на­рід». Переможно всміхаються малороси. На порозі тієї кім­нати ще не висохла кров, а на стінах ще не запали пилом ті місця, на яких висіли портрети наших вождів.

«Нове українське слово» — німецький часопис укра­їнською мовою... Хто ж дозволив вам, більші і менші негідники, вплести в назву вашої ганрічки оце слово — «українське» . Погляньте на нього : тісно, на те наше слово між тими двома вашими словами. Погляньте, на нім також виступає кров.

В одному з чисел (здається в першому) тієї брудної газети була вміщена немудра і пуста карикатура : дерев'я­ний козак Мамай, поклавши під себе ноги, перекидає в руках дерев'яні кульки, а під нею слова : «То мрійники-націоналісти граються жовто-синьою романтикою». І ща­сливі автори цієї нещасної «анекдоти» заливалися сміхом. Вони сміялися тоді, коли весь Київ плакав і скреготав зубами.

З того часу, як забрали Рогача, все змінилося в редакції. Від швайцара до самих редакторів включно всі розмовляли на «общєпонятном». Зубами згризали із стін летючки з написом «В Україні — по-українському !» Почала виходити російська газета. Тьотя Н.К., нарешті, скинула машкару і почувала себе, як вдома. її друкували, її поважали і розу­міли, не так, як тоді, при Рогачеві...

— Тікаймо звідси, — повторяв мій друг Петро К., — тут пахне кров'ю. Тут зрада, ганьба і прокляття.

Невеличкий гурт вовків в овечій шкурі на «малорусском 'наречії» і «на русском язикє» задає вовчий тон в унісон Нової Европи — скрегоче зубами Київ і кличе на помсту.

— Геть звідси, туди надвір, де цвітуть каштани, мов ті свічки на похороні, туди, де плачуть відверто лише соло­в'ї — на братні могили героїв.

**

*

Любі, незабутні, рідні Олено Теліго, Іване Рогач, Іване Ірлявський і всі друзі, полум'яні революціонери, що впали там на бойовому посту в трагічному Києві ! Де ж ваші могили ? Ми прийдемо туди тепер —• вночі, щоб не бачив кат, ми прийдемо туди колись — вдень, щоб побачив увесь край. Ми сплетемо нев'янучий вінок з своїх сердець і покладемо на вашу могилу. Будуть на тій могилі цвісти білі квіти жалю, посаджені нами. А на тих квітах білих буде вічно горіти ваша свята кров. Кров на квітах. Засліпить вона очі нашим ворогам, що, переможені, впадуть на коліна, благаючи пощади. Виросте вона, та ваша благородна кров, у вічну легенду, яку наші покоління повторятимуть, як молитву.



Ми ще не знаємо, де ваша могила, але в нашій пам'яті вже стверджуються пророчі слова безсмертної Олени Те­ліги :

Над могилою вашою тиша і спокій, Та по рідному краю — зловіщі вогні. І піти по слідах ваших скошених кроків Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.

Так, сотні, тисячі, мільйони іменних і безіменних героїв під жовтосинім стягом ітимуть і йтимуть по ваших слідах, щоб на своїй Соборній Україні засвітити довгождане сонце, ім'я якому Держава.

(«Орлик», ч. 2., лютий 1948 р. Берхтєсґаден.)

Катерина Штуль

ПОВОРОТ (Уривки з п'єси)

ІЗ ПРОЛОГУ

Занялось загравою небо, освітлюючи прищулену від страху землю. Два велетні виповіли собі війну й зчепились у нещадній боротьбі... Боротьбі на життя і смерть... Безсило стогнала земля, оголюючи свої рани в загравах пожеж, що вдень і вночі позначували поле їх бою... Велетень Заходу перемагав. Між його упевнено розставленими ногами, під-кутим чоботом ішла його переможна армія все далі й далі на схід, лишаючи по собі згарища й трупи. Він лив свою та нашу кров і сіяв тривогу непевности... Десятками літ штуч­но втримувана рівновага втратила свою оманну стабільність. Пересувались границі, розлітались ворожі закони, накинуті форми. Валилось усе...

Наша батьківщина міняла пана і ми не могли лишитись байдужими при творенні нових форм і законів на нашій землі. Ми мусіли бути присутні там, чи новий пан того хотів, чи ні!

Наше, придушене німцями, напівлегальне життя набра-**ло горячкового посмаку. Зі стану мрій ми перейшли нарешті До дій !

Ми майже не спали. В піднесенні всоте підсумовували наші сили, укладали пляни праці, обговорювали найменші деталі, виготовляли папери. І нарешті, коли все було готове, зі затйснених у долонях Ольжича клубків, червоною нит­кою покотились наші шляхи в лябіринт подій...

Олені Телізі простелився шлях на Київ. Шлях — на­їжений тисячами небезпек. Але ні ризиковні переходи кор­донів, ані нелеґальне, примітивне життя у Львові чи Рів­ному, не стримали гарну, тендітну жінку на шляху до її мети. Бож на неї чекає її скривджений і «трагічний Київ», який вона покинула ще дитиною. Вона верталась до нього з переконанням, що своєю палкою любов'ю поможе відігріти жаринку українськости, яка все тліла під попелом жорсто­кої дійсности. І в тихий, осінньо соняшний день, 22. жовтня 1941 року вона побачила свою столицю знову...

із ПЕРШОЇ дії

(До Редакції «Літаврів» приходять Радислав і Вільха, члени Керівництва ОУН у Києві).

Вільха — Є певні відомості, що заарештованих учасни­ків маніфестації на могилі під Базаром — розстріляно в Житомирі (западає мовчанка).

Радислав — Відомості провірені. Врятувалась чудом з-під розстрілу одна людина. Недостріляному вдалося нав'я­зати з нами контакт. Нема ніякого сумніву, що німці пішли на ліквідацію націоналістичної діяльности на окупованих ними землях України. Тому вирішено провести евакуацію тих членів, які розконспіровані наслідком праці в легаль­ному секторі. До них, розуміється, належите і ви, пані Олено.

Олена — Ну, пробачте. Мене не беріть до уваги. Я залишусь на своєму пості до кінця.

Вільха — Кінець може бути трагічний. До того ж ви знаєте, що нас мало і ризикувати нашим капіталом ми не можемо. Подамо вістку, що ви — захворіли й виїхали на лікування. Заступимо вас кимсь іншим, доки виясниться положення.

Олена — Я не хвора, ніким ви мене заступати не будете і ситуація не виясниться. Ідучи сюди, всі ми знали, що це не забава. Коли треба пережити небезпеку, тоді я мала б ховатися ? Ні, я залишуся.

Вільха — Власне тому, що вас не можна ніким замі­нити, ви нам потрібні. Ви це розумієте ? Шкода, що ви не взяли з собою Михайла. Він би вам вияснив, на яку небез­пеку ви наражені. Але може він це зробить дома.

Олена — Я певна, що Михайло краще мене розуміє як ви. Він знає, що моє місце тут, у столиці, до останнього віддиху.

Радислав — Пробачте, але це жіноча впертість. Вам нічого не дадуть робити. «Літаври» закриють, а вас за­арештують. Коли ж відійдете в підпілля, ви зможете далі працювати для справи.

Олена — Ні, це цілком неможливе.

Вільха — Вчора арештували Романа Біду, а в іншій кватирі Кобрина й товаришів. Це вже добираються до Культурної референтури Ольжича. Може це вас переконає. Німці приступили до жорстокої ліквідації всього свідомого елементу. Нам треба глянути дійсності в очі, відкинувши романтизм. Де нема жодного вигляду на легальне чи пів-леґальне існування, треба переходити в підпілля. Чи ви це розумієте ?

Олена — Але ж ви також не хочете зрозуміти мене. Як я можу заховати голову в пісок, залишивши на поталу тих, що ми їх повитягали й поставили під ту небезпеку, яка загрожує нам ? Я їх воскресила, притягнула до праці, в якійсь мірі запевнювала, ну — розконспірувала, як я можу їх залишити ? А їх же всіх в підпілля не заберете.

Радислав — Пані Олено, вони ж переживали не такі ситуації. Врешті-решт вони так само відповідальні за укра­їнську справу. Вони зрозуміють, що таких як ви — багато нема і найважливіше : вас зберегти !

Олена — Себе зберігати ? Коли все наладналось, коли нарешті можна працювати повною парою, коли молодь з нами ? О, ні... Я їх не покину, навіть, коли б мала впасти жертвою... Врешті, це не в моєму стилі : закликати поезіями до боротьби і жертв, а самій відтягатися. Моєю мрією було завжди, щоб слова моєї поезії не розходились із моїми вчинками.

Вільха — Віками ми приносили жертви. Нам людей треба, а не жертв.

Олена — Ні, я цього не можу зробити. Моїм обов'язком — лишитися до кінця.

Радислав — Навіть, коли це наказ Організації ?

Олена — Я не думаю, що мене змусять виконати цей наказ. Я дочекаюсь повороту Ольжича. Він змінить наказ. Він мене зрозуміє. Він прийде сам на небезпеку, тож він зрозуміє, що я маю право на ту ж небезпеку. (Павза). Я Києва вдруге не покину. Надто довго чекала я на цей поворот і надто палко його бажала.

ІЗ ДРУГОЇ ДІЇ

(У Спілці письменників ґештапівці арештовують кожного, хто приходить. Чути кроки на коридорі. Всі дивляться на двері. Входить Михайло Теліга).

Михайло — Добридень всім. (Підходить до Олени, цілує її в руку).

Олена — Ах, Михайлику. І не міг би ти сьогодні не прийти по мене ? Заплатиш гірко за свою вірність, мій до­рогий.

Михайло — Готовий платити навіть і на тім світі. Як добре, що не спізнився, що застав вас ще тут усіх. Я потерпав за тебе. Але, як бачу, ти відважна, як завжди... на все готова.

Олена — Так, я на все готова. Ну, що ж. Будемо почи­нати... (Звертається до всіх). Прошу, сідайте. Пора починати.

Хтось — (Шепоче досить голосно) : Боже, щоб це не востаннє... (Всі сідають).

Олена — Дорогі присутні ! Як слушно ствердив най­старший з нас віком, наш дорогий професор, нас викликано на двобій. Хочу вас запевнити в одному : як голова Спілки, беру на себе всю відповідальність. І буду вас боронити всіми силами. Але ситуація неприємна. Нас будуть напевно допи­тувати. Нам треба зберегти холоднокровність та гідність. Жодне скигління перед ворогом нам не поможе... Наші сили нерівні й я здаю собі з того справу. Але ми сильніші духом, бо ми праві. Від нашої гідної постави та поведінки зале­жатиме все...

Не забудьте, що ми живемо не тільки для себе, але й для поколінь, що прийдуть по нас. Вони не можуть нас соромитись ! Вони мусять бути горді нами ! На безпідставні закиди ворога мусимо відповісти спокоєм і гідністю! З цілого серця благаю Всевишнього, щоб у ці тяжкі хвилини нас не залишив самими... (Павза). Тепер нам нічого іншого не лишається, поки пани ситуації не зроблять наступного кроку, як почати наше засідання...

На сьогодні було намічено обговорення дальшого видан­ня найпотрібніших книжок для нашого доросту. Професор зготовив свій звіт у цій справі, який би став базою для першої дискусії. Отже, прошу, пане професоре, ми вас слухаємо... (Професор встає. У заглиблення заходить ні­мецький вартовий. Щось говорить. Старшина складає па­пери і вони виходять. Світло в заглибленні гасне. За хви­лину вони, не стукаючи, заходять на головну сцену. Всі присутні повертаються до дверей).

Німецький старшина — Прошу одягатися і виходити на двір !

ІЗ ТРЕТЬОЇ ДІЇ

Письменник — (Читає написане :) ...Ночував я разом з провідником, в конспіративній кватирі. Ми майже не гово­рили... Між нами все було сказане, все передумане, все можливе зроблене. Залишалась тільки тривога та розпач безсильности.

Ми кожного дня носили до в'язниці передачу. І кожна прийнята передача здіймала тягар з серця, снувала слабке павутиння надії. Аж до наступного разу... Аж до наступного разу...

Цього вечора, безнадійність тяжіла сильніше й не да­вала спати. За що так безщадно нищити ? її, тендітну жінку, поетку. За що ? За безмежну любов до свого народу, за відвагу, за прямолінійність ?

Хотілось вірити, що ворог зуміє оцінити криштальність цього життя і направить свою жорстоку помилку. Але від­чай і реальні факти нашіптували, що вороття нема для неї...

Ми лежали тихо з заплющеними повіками. Ми не спа­ли... В кімнаті було холодно, але нам не цей холод відганяв сон, а інший холод — її келії. Ми одягнулись і при вогнику малої свічки вели розмову, тривожну та сумну, аж до ранку...

(У заглибленні письменника світло гасне. Зникає ма­шинка, з'являється друга постать, вони сідають за стіл і запалюють свічки. На головній сцені освітлення міцнішає. Постать на ліжку встає, накидає пальто на плечі і сідає на нарах).

Олена Теліга — Спомини рвуться навалою і заливають усе, навіть трагічність положення. Спомини найбільш без­глузді, ніжні, солодкі, терпкі, гіркі, страшні, жорстокі — "воскресають в моїй пам'яті й розмотуються фільмовою стрічкою перед очима моєї душі. (Схоплюється з нар і ходить по келії).

Кому ж я їх подарую ? А вони просяться, вириваються, б'ються, хочуть на волю ! (Павза). На волю? — (Зрезиґ-новано) — Волі немає... Чуєте ? — Волі нема... (З відчаєм) — Навіть для вас, моїх думок. І ви — в'язні разом зі мною... (Тихо) — і ви загинете разом зі мною... (Іде до ліжка і сідає. В камері меркне світло, в заглибленні яснішає).

Провідник — Дивні діла Твої, Господи... Ніколи не знати, кого Ти виставиш на вогневу пробу. Чому ж це їй припала найважча чаша терпіння ?

Письменник — їй, тендітній жінці, створеній для лю­бови, ніжности, поезії... Так, вона справжня жінка, але своїми духовими вартостями перевищує не одного загарто­ваного воїна...

Ах, друже Провідник, таких людей, як вона, в нас так мало ! Чому ж ви не зуміли охоронити ЇЇ ? Ви ж не мали ілюзій щодо «Заходу». Це ж ми захоплювались його гу­манністю, вірили в альтруїзм його духовости, в зрозуміння ідей свободи... А ви його вважали жорстокішим за Схід і твердили завжди, що німці нам України не збудують. Чи ж мусіла Олена Теліга будувати Україну в перших лініях ? Вона, жінка, поетка ?

Провідник — Вірте мені, я довго мучився цим питан­ням, ще там, у Кракові і Львові, перед тим як дати згоду на її виїзд сюди. Ця трагедія пече мене вогнем. Так... Вона поетка і жінка, але поетка життя, чину. У неї нема роздво­єння, як у багатьох поетів чи письменників. Вона суцільна. Вона і її поезія — це одне, нерозлучне й нероздільне. її вірші — це найінтимніша біографія і це дар Божий, мало кому даний. Ми могли її стримати тільки наказом і силою, але це рівнялось би її моральній смерті...

Письменник — Може це й правда. Важко собі уявити палку й горду Олену захованою у безпечній схованці, коли інші пішли за покликом її поезії. Але може б вона якось це пережила і коли б передовий терен очистився, вона могла б ще здійснити свою місію, не наражуючись на смертельну небезпеку.

Провідник — Друже, передовий терен не очиститься і нас чекають ще страшніші часи... Кожному призначена його чаша терпіння, тільки ніхто не знає гіркоти напитку, ані — коли доведеться допити його до дна. Олена належить до воїнів передової лінії; як нам не важко, її місце тут, що й було її найгарячішим бажанням. Нездійснення цього зало­мило б її назавжди. А що варте людське життя, коли воно зламане ?.. Багряна піраміда жертв мусить завжди вивер­шуватись. Чи вождем, чи — в своїх елементах- — найцінні­шими одиницями. Кожен з нас, провідних одиниць, мусить бути готовий на жертву. Без цієї готовости і без самої жертви — ми були б фальшем. Олену ж ми звали сумлін­ням революції за безпосередність її переживань, тобто за те, що всі її вчинки в житті були завжди згідні з кличами її поезії. Бог мені свідком, що я хотів її зберегти для май­бутнього. Але чи майбутнє не належить тим, що приносять себе в жертву ?

(В заглибленні світло пригасає, на головній сцені роз'­яснюється).

Олена Теліга — Нас вигублять... На скільки років ? На скільки століть ? Це неможливе ! Нас не можна стерти з лиця землі. О, ні ! Ми живемо. Навіть як в'язні по ваших в'язницях, навіть як мертві в незнаних могилах, бо наша віра невміруща і дух наш навіть з погаслих згарищ викреше нові іскри, що розгоряться полум'ям нової заграви. (Встає і ходить по келії).

Скільки вже днів, як забрали від мене мою Марію ? Чотири, чи тільки три ? Чиянебудь присутність зобов'язує, додає відваги... Як страшно бути самій із своїми думками... з безсилим бунтом в душі, знаючи, що вороття нема. (Після хвилини мовчанки):

Я завжди бажала вмерти молодою. Не знаючи зморщок, ні сивого волосся, ні покручених ревматизмом пальців. Мрі­яла вмерти не в ліжку, а як воїн, на полі бою, в розквіті літ, залишаючи по собі образ справжнього життя.

(З жахом). Що ж це ? Я вже на порозі моєї мрії ? (Про­водить пальцями по обличчі). Без зморщок... Без сивого во­лосся... О, ні! Коли б ще не сьогодні !

(Далеко чути грюкіт важких дверей. Олена здригається, біжить до дверей камери й наслухує).

Відчиняють двері... як кожного разу... Ідуть коридо­ром... а потім звичайний брязкіт ключів голосить на смерть. (Наслухує.) По кого цим разом ? Віддалюються ?

(Наближається звук кованих чобіт). На право ? Ні, вони звернули на ліво. Вони йдуть по мене !

(Відвертається від дверей, простягає руки) : Моя година вибила ! (Падає на коліна й ховає обличчя в долоні). Боже ! Не залиши мене ! Дай мені відвагу дійти гідно до кінця ! (Кроки наближаються. Вона встає, поправляє одяг на собі, одягає пальто, пригладжує руками волосся).

Де мій чорний капелюх ?.. (Шукає на нарах, знаходить і дбайливо одягає). Для тебе, Михайлику. Для вас, друзі, для тебе, Україно ! (Випростовується, стає обличчям до дверей і кричить) :

Я готова !

(«Поворот». П'єса на три дії. Передмова Ярослави Зорич. Торонто 1972., Видання ОУК.)

МОЯ ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ ІЗ ОЛЕНОЮ

Була морозна, повна снігу зима. Гримів недалеко фронт, гуркотіли гармати, а вулиці нашої столиці повні чужого війська. Голодне, перемучене постійним безконечним теро­ром, населення вперто бралось до національної роботи, не зважаючи на голод, близкість фронту і небезпеку арештів. В місті ні води, ні їжі, ні Газу, ні електрики. По вулицях німецьке військо і примари замаскованих і пильних енкаве-дистів. Але і це не зупиняло тих, що змагалися за світлу прийдешність свого змученого народу.

Ріденька пісна горохова юшка та грудочка чорного хліба з різними домішками — це те, що мало в той час населення Києва. Чорні «коптілки» *) різного фасону й роз­міру заміняли електрику. Та на те все не зверталось уваги. Ніхто не нарікав. І чорні «коптілки» з хмарами диму самі немало бачили й чули запалу й завзяття в зимові незабутні вечори.

Багато встає в пам'яті моментів, моментів людської від-даности, віри, завзяття і творчої роботи. Але всіх їх нараз не перекажеш. Тим більше ні, бо ще засвіжі вони, болючі й пекучі.

Пригадується один морозний повний снігу і пухкого інею ранок. Київ ще тільки прокидався, і рівні, високі стов­бури диму від щойно запалених печей — тяглися в золо­таво-морозну височінь. Селянські підеоди санками, малими міцними коненятами, поспішали заняти чергу в Міській Управі. Худі перемерзлі постаті купчилися довгими хвоста­ми перед крамницями в надії дістати хліба. Мені треба було обговорити справу дитячої літератури з Оленою Телігою, і я пішла до редакції «Літаврів». Іти треба було далеко на Трьохсвятительську вулицю. Та я й не стямилася, як ось вже висока, легка, прекрасна Андріївська церква, вся за-маяна пухким густим інеем, мов яблуня в цвіту. А за нею прозора далечінь і скований льодом Дніпро.

Олену я застала в редакції. Вона вийшла до мене ба­дьора й усміхнена. В цей ранок ми зустрілися з нею в зав­зятті якнайбільше зробити, бо вже знову чорною задушли­вою примарою повисли над Україною загрозливі ознаки нових тортур.

Олена міцно потисла мені руку й почала гаряче розпо­відати про ті можливості, які можна використати для нашої роботи. Ми були тільки вдвох у великій кімнаті, її канцеля­рії, і нам ніхто не заважав говорити досхочу. Так ясно вставала в уяві наша мета, до якої ми прямували. Ми бачили нові вимоги, нові потреби. Бачили й масу неперед­бачених перешкод і труднощів, що треба було перемогти. Повно несподіваних прикростей. Але в Олени так рішуче дзвенів голос, так легко ми собі це все усвідомлювали. Ми не зневірювались. Ніхто тут у Києві не зупинявся на-пів-дороги, і ми — серед тих. Ніхто не звертав з неї. Ми ж були такі щасливі, що, по довгих роках, знову в рідній столиці !

Довго говорили ми тоді з Оленою, так добре ми розуміли себе... А розійшовшись — взялись до роботи...

Скоро після нашої зустрічі почались переслідування. Арештували багатьох наших найкращих людей і Олену... Інші, щоб також не попасти до в'язниці, мусіли спішно виїжджати. В числі останніх опинилась і я з чоловіком і дітьми. Ми були вдруге чужою, збройною силою викинуті з рідного краю.

Далеко лишився Київ, страдний, мовчазний, але нез­ламний. А з ним і невідома могила Олени... Далеко... А Київ чекає. Все чекає, довго чекає. Але хай лиш гримне перший стріл ! Лиш загремить ! Нехай ! ! !

(«Жіночий Світ». Вінніпеґ, ч. 3. Березень 1950 р.)

ПРИМІТКИ

Ст. 215. — Володимир Бачинський — брат пані Марії Донцової та пані Олександри (Лесі) Підгірської, був одружений зі середущою донькою д-ра Пирогова, яка також мала лікарську практику в Ковлі.

Самійло Підгірський — громадський, політичний і церковний діяч, родом з Любитова, був адвокатом, що вславився обороною укра­їнських політичних в'язнів, незалежно від роду закидів. У Любитові (7 клм. від Ковля, поруч села Колодяжного, де й досі існує хата Лесі Українки) мав він родинний хутір, на якому літом збиралася інтелігенція та студентство. Гістьми там бували Д. Донцов, Є. Мала-нюк, Р. Єндик і ін.). Цей хутір, як і доми Підгірських та Пирогових, були осередками плекання української національної свідомости.

Сг. 216. — Таля Зибенко — найстарша донька Пирогових — мешкала тоді у Львові, де її чоловік працював у кооперації. Зна­лась вона з О. Телігою ще з Чехії.

—- Мова про село Заліси, де мій батько був священиком. Вакації у нас О. Теліга проводила 1938 р.

Сг. 217. — Не місце тут уточнювати дати й місця розстрілу зга­даних Авторкою українських діячів. Скажемо тільки, що є тут деякі неточності. Наприклад : А. Демо-Довгопільський був розстрі­ляний у Луцькому, не в Рівному.

Сг. 219. — Авторка перебільшує фізичні недомагання О. Теліги, яка у часи варшавських злиднів мала пляму на легенях, (тому одне літо провела у Ворохті) але про «хворіння на легені» годі говорити. Наслідком шкарлятини в дитячі роки, О.Т. дещо недочувала на одне вухо, але не можна ніяк говорити про «глухоту», а ще менше про «каліцтво».

Сг. 222. — Статтю Гр. Шевчука, що викликала й викликає багато застережень, наводимо у черговому розділі цього Збірника, щоб читач сам міг оцінити підхід автора.

Сг. 222. — «Олег», тобто упорядник цього Збірника, ніколи не запевняв, що збереглися недруковані поезії О.Т. Я ж знав, що у Києві пропало все, що О. Т. мала зі собою. Швидко знав я також;, що ніяка копія їх не залишилася між речами, які збереглися в У. Самчука у Рівному (хоч С. Гординський подає, що отримав щось від У. Самчука, що згодом пропало в свою чергу). Якийсь час була надія, що щось збереглося між тим, що Михайло Т. залишив у Кра­кові, виїжджаючи до Києва. Згодом упевнився я, що пропало й усе, залишене в Кракові.

Ст. 224. — «Улюблений браг» — це Сергій, який уважав себе росіянином, хоч мав багато симпатії до української культури, а зокрема сучасної поезії. Його перу м. ін. належать кілька чудових перекладів з О. Ольжича на російську мову.

Сг. 225. —• Як уже було зазначено, у всіх статтях скорочуємо цитати з поезій О. Теліги.

Сг. 228. — «Хутірець батьків» — це тільки ліценція поетіка. Ніякого хутора у батьків О.Т. не було.

Ст. 239. — Передруковуємо спогад М. Гикавого, як людини, що довгі роки знала О. Телігу й подає ряд біографічних деталів. Але слід завважити, що деякі дані в спогаді не вірні, деякі характеристи­ки виявляють не дійсність, а наставлення Автора в мент писання спогаду.

Найвиразнішим зразком цього — характеристика В. Ревака й Д. Мітринґи (стр. 240).

В. Ревак — відданий і відомий націоналіст: від гімназійних років, багатократно арештований, справді член ОУН, а не «ніби». Дійсно, він мав ліберальні погляди (в порівнянні з «офіційною лінією») і розійшовся з ОУН(б) в оцінці посовєтської дійсности та стратегії виз­вольної боротьби. Дуже незручно бренить речення : «В. Ревак став пізніше уердепівцем і повернувся до Львова»... Обидва факти вірні (В. Ревак був навіть співосновником УРДП в 1943 p.), але ці факти між собою ніяк не пов'язані. Повернувся він в Україну через глибоку депресію, викликану його важкою недугою та розчаруванням еміграційною дійсністю. Годі тут аналізувати цю глибоку драму, але й не можна її збувати одним реченням, як це робить М. Гикавий.

До О. Теліги ніхто їх не «приставляв». Вона з ними часто зустрічалася, як з цікавими людьми, що хоч і стали по боці С. Бан-дери, хоч в краківські часи й виявляли партійне засліплення, але не мали вузьких поглядів і були для О.Т. представниками націоналіс­тичного підпілля, яке вона до війни знала дуже мало.

Д. Мітринґа — вийняткова, хоч і контроверсійна, постать, що чекає оцінки в рамах окремої студії. З благословення полк. Є. Ко-новальця, він окремо студіював підсовєтську дійсність і прийшов до висновку, що треба рахуватися з тими змінами, які зайшли в Україні за час червоної окупації та індоктринізації. Він м. ін. ува­жав що мало відкидати марксизм, а ще треба бачити те, що в ньому є з соціальної правди та поборювати ці елементи, рахуючись із соціяльними змінами, які проходять у Есьому світі в зв'язку з «продукційним процесом», що важко заперечувати, зокрема сьо­годні...

Це правда, що в розмові любив він уживати «міцних висловів», але в присутності О. Теліги ніколи не був вульґарним, а вже ніяк «хамським».

Сг. 241. — «...з о. Фльоринки» •— туг мабуть друкарська помил­ка часопису, з якого передруковуємо цей спогад.

— «...до неї зголосилась численна делегація мельниківців...» — Такого О.Т. не могла писати, а зокрема «перед виїздом до Києва». О.Т., доки розлам в ОУН не став явним, була з усіми націоналіста­ми, але ніколи не поривала зв'язку з О. Ольжичем і не виступала з Культурної Референтури ПУН, яку він провадив. Коли розлам став загально відомим, вона — після, дуже короткого вагання і ,заскочення — виразно заявила, що до «бунтівників не приєдну­ється».

Сг. 242. — Треба дуже сумніватися, що при всьому свому пієтеті до Д. Донцова, О. Теліга говорила, й то саме М. Гикавому, що «хотіла б мати такого чоловіка, як Д.Д.».

Сг. 243. — Спогад С. Гординського дуже цінний для характерис­тики наставлення О. Теліги на «концепцію героїчної духовости й культури», що випливала з ідей та оцінок Д. Донцова, а згодом була обґрунтована О. Ольжичем і здійснювана ним у праці та інспі­руванні різних авторів та органів.

Ст. 248. — «Вістку» (брехню), що О.Т. перебуває в концтаборі, мав Р. Єндик від своїх німецьких приятелів (він студіював до війни у Берліні), як д-р Шенк, чи д-р Фель, яким він гірко дорікав за київське звірство, а вони у відповідь його «потішали».

К. Гридень» : «Магеріялгі до життєпису О. Теліги», ст. 250. — Цей нарис незабутнього Михайла Мухина був написаний на моє прохання для збірника «Прапори духа». Це справжня копальня відомостей про добу, в якій народилася О. Шовгенівна, та про атмосферу й людей часу, коли вона шукала «свого табору».

Сг. 268. — Друга частина матеріялів до життєпису О.Т. М. Мухин написав на прохання О. Лащенка, редактора журналу «Вежі».

«Психопортрет», сг. 280. — Сергій Кушніренко, сирота з Поділля, якого чудом вирвала з СССР тітка на західню Волинь. Закінчив українську гімназію в Рівному й 1935 р. прибув на студії до Варшави та вступив до Української Студентської Громади.

Наслідком кількарічного перебування у дитячому домі для без­притульних, був замкнений в собі, а «для рівноваги» любив хизу­ватися «совєтським босяцтвом» та цинізмом. Раптом і несподівано для оточення, вислав до «Вісника» кілька дуже свіжих віршів. Д. Донцов, що завжди хотів перевірити кожного нового співробітни­ка, приїхав до Варшави та розпитував мене про автора цих віршів, перше як їх надрукувати. Тоді я познайомив С. Кушніренка з Д. Донцовом і О. Телігою і відтоді почалися зустрічі при різних наго­дах. У висліді цього знайомства й постав «Психопортрет».

З вибухом війни, С.К. опинився на Грубешівщині, а з вибухом війни на Сході вирушив в Україну з Похідною групою (бандерівців), в якій м. ін. був Д. Мітринґа (та дехто з його товаришів, що живуть ще й сьогодні). Д. Мітринґа оповідав мені 1943 р. при партизанській ватрі, що група їх доїхала до Василькова (С.К. шоферував, рідка тоді річ між українцями зах. земель) й там «група Мітринґи», не погоджуючись із лінєю свого проводу, повернулась на Захід, а С. Кушніренко залишився. Від того часу — доля його невідома.

«Перша зустріч з Оленою Телігою», ст. 284. — Спогад написаний для Збірника, що виходить ось тепер, а заплянований був давно, ще 1964 р. Друковані з нього в українській пресі були лише уривки.

Ст. 285. — Зовнішній вигляд Олени Теліги, зокрема її обличчя, Галина Лащенко описує найвірніше. Привабливість її лежала не в «правильних рисах», яких вона не мала, хоч про них мова в бага­тьох спогадах, а у внутрішньому чарі. Правильно у свому вірші, присвяченому О.Т., писав І. Коровицький : «...Ваше слов'янське обличчя, як у Ґарбо...» Ґрета Ґарбо, в якій були закохані мільйони глядачів, не мала «правильних рис».

Сг. 288. — «Людиною нецікавою» Михайло Теліга міг видатися Авторці хіба з першого погляду. Коли в 1935 р. я познайомився з Телігами, то Михайло був дійсно «тихим героєм», але це тому, що Олена стала визначною поеткою і він свідомо відсувався на другий плян, бож відвідувачі приходили «до неї» і задля неї. Але він був людиною очитаною, інтелігентною, з відчуттям глибин життя і літе­ратури та дотепною. Авжеж, що Олена і її оточення «підтягнуло» його. Але «нутро» він мав і до одруження, що їх і з'єднало, про що говорить Олена в різних віршах.

Відомі її блукання в шуканні української свідомости й вона завжди казала, що Михайло тут був одним із рішальних впливів. Чи могла б вона сприйняти від нього українську свідомість, коли б він викладав українські проблеми не на її рівні ?

«А смерть їх безсмертям зустріла», ст. 292. — Цей нарис писала Галина Лащенко довший час через важкі події в родині. У двадцяті роковини смерти О.Т. був відчитаний, не писаний; друкується впер­ше.

Сг. 307. — Як уже сказано на іншому місці, Олімпіяда Скоруп-ська (Ліля) померла в Маямі, після написання цієї доповіді.

Сг. 308. — Юзеф Лободовський, у статті «У століття Лесі Україн­ки» («Kultura», ч. 6/285, Париж 1971 p.), на ст. 116. каже :

«Не е (Леся Українка) — хоч це вважається незбитою аксіомою — найвизначнішою українською поеткою. Напевно в ліриці її пере­вищують Оксана Лятуринська — як і Леся, волинянка, — та Олена Теліга, що трагічно загинула у розквіті творчих сил».

Слід також пригадати, що Ю. Лободовський не тільки публіцист, але в першу чергу визначний поет, прозаїк та критик. Його перу належать багато досконалих перекладів з української поезії, а між ними двох віршів Олени Теліги : «Чоловікові» та «Без назви», які ми знаємо. («Кутьтура», Париж, ч. 7-8, 1950 р.)

Цей третій нарис Галини Лащенко містимо зі значними скоро­ченнями, щоб уникнути повторень, які були неминучі в доповіді, писаній за десять років після попередньої.

Ст. 330. — Михайло Теліга прибув до Києва не одночасно з Оленою, а десь при кінці листопада 1941 р.

Сг. 341. — Дружба Зої Плітас і Олени Теліги витримала пробу часу й простору. Не раз Покійна з сумом говорила в Варшаві : «Ну й пощо було Євгенові (Маланюкові) розводитись із Зоєю... Була б мені тут товаришка, а дім їх був би справді українським осеред­ком...»

Зоя Плітас — перша дружина Є. Маланюка. Вдруге він одружив­ся з чешкою, якої сестри були польонізовані, що не могло не від­битися на стилі й атмосфері їх дому.

Сг. 345. — Д-р Є. — це Ростислав Єндик.

Сг. 376. — Тут Автор помиляється : О. Штуль прибув до Києва, коли вже «Українське Слово» виходило, тож не міг бути на нараді редакторів перед випуском першого числа.

Ст. 384. — Тут очевидна помилка в хронології подій. І. Рогач був арештований в половині грудня і на Свят-Вечір І. Ірлявський не міг говорити, що «Рогач не здається».

Сг. .395. — Явна помилка : редакція «Літаврів» містилась на Бульварно-Кудрявській вул. На вул. Трьохсвятительській (кол. бу­динок італійського консуляту) містилась Спілка письменників.

Цей спогад був поміщений без підпису, так його й передрукову­ємо. З написаного ясно, що він належить перу Ніни Михалевич.



1936 року


Каталог: Teliha


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка