Василь бережний повернення



Сторінка3/5
Дата конвертації19.03.2019
Розмір1.01 Mb.
#84995
1   2   3   4   5

— Добре… Зірвався задум.

— Невже ви хотіли вискочити… туди?!

— А що ж? Для того й розплавили шмат ковпака, чи то пак півсфери. Якби Юрко не зачепив своєю лінзою так багато — не зразу б помітили!

— І ви… хотіли в пролом… у ту крижану завію? Ви ж бачите, що там водяна пара замерзає і падає, наче вата! Ваші дихальні шляхи одразу б замерзли! Який жах!

— Але ж, мамо, колись люди жили віч-на-віч з природою.

— Колись!.. На світанку цивілізації. А тепер… Хіба ти, синку, не розумієш, що там — стихія?!

— Отож і цікаво!

— Їм цікаво! Там же не контрольовані сили природи — вітри, бурі, дощі, снігопади, електричні розряди — усе ж це вороже людині, вороже життю. Хаос, буяння страхітливих сил, руйнація.

— Ми хотіли хоч трохи побути віч-на-віч із стихією, хотіли здійснити експедицію в природу…

— Зрозумій, сипку, що вся історія людства — це боротьба з природою, невтомна, невщухаюча боротьба. Хоч це коштувало величезної витрати енергії незчисленним по колінням, та все-таки людство свого досягло. Людина таки виділилася з природи, ізолювалась од неї, створила собі нову, другу природу, в якій виключено всякі випадковості. А ви пориваєтесь до стихії, надумали “експедицію в природу”… Ну, скажи, хіба це не хлоп’яцтво?

— Те, що ми зробили, може й хлоп’яцтво… Та певно, що хлоп’яцтво. Треба було все обміркувати серйозніше, зважити не тільки на міцність матеріалу півсфери, а й на міцність… опору дорослих. А ми експромтом. Згоден: погарячкували.

— Е, ні, синку, не цієї згоди я хочу від тебе, мене зовсім не цікавить, як ви це вчинили — добре чи ні. Я волію, щоб ти усвідомив шкідливість, абсурдність самого наміру. Чому ж ти мовчиш?

— Думаю.

— Подумай, подумай. Хоча з того, що я тобі сказала..

— Мені невтямки: чому це природа ворожа людині? Адже вона створила людину, вона виплекала її на своєму лоні? Хіба людський рід виріс не в буянні тих самих стихій?

— То був первісний етап. Він закінчився дуже давно, сотні тисяч років тому.

— А хіба зараз людство не черпає в природи необхідну сировину?

— Черпаємо, беремо скільки треба, перемагаючи її опір. Ми не можемо обійтися без природи, це очевидно. Але єдність людини з природою здійснюється через протиріччя. Це єдність протилежностей. Коли ви, юнаки, усвідомите це, то в ваших головах не виникатимуть отакі химерні потяги.

— Хтозна. Все незвідане вабить, дуже хвилює… Ех, коли б ви знали, мамо, як на нас війнуло! Як перехопило нам подих!

— Просто дія низької температури.

— “Просто дія…” Коли б то! Тут щось інше…

— Заспокойся, синку. Вам, юнакам, на кожному кроці “щось інше”. А подорослішаєте, і світ ніби зміниться для вас. Ось і батько прибув! Може, ти краще послухаєшся його. Добре, синку? Одужуй!

— До побачення, мамо. Драстуйте, тату.

— Драстуй, сину.

— Ви теж будете говорити про хлоп’яцтво, абсурдність і здоровий глузд?

— Не треба одразу наелектризовуватись. Ти ж хлопець уже не маленький і мусиш розуміти, що для мами все це…

— Я розумію. Мама хоч і філософствувала, та весь час…

— …залишалась насамперед мамою, правда?

— Так. А ви?..

— А я був і буду батьком. І теж скажу, що отакі вибрики — це навіть не хлоп’яцтво, а дитячість. Хто ж так готується до важкої експедиції?

— Що не одягли скафандрів? Так це ж та сама оранжерея…

— Треба виготовити теплий одяг. Розумієш, колись, у сиву давнину, люди взимку носили теплий одяг. Не закривали облич, навіть очей, дихали первісним повітрям.

— Невже обходилися без скафандрів?

— Звичайно. Вже мали моря електроенергії, почали застосовувати ядерну і… виробляли зимовий одяг. А ми, точніше, наші предки, одягли місто.

— Зимовий одяг… От цікаво! А який він був?

— Одужаєш — підеш по музеях і дізнаєшся. Чого ти насупився?

— А коли ми все це вивчимо, то ви…

— Тоді я перевірю вашу екіпіровку, обміркуємо разом план експедиції, зв’язок — усе, все треба врахувати!

— І не будете відраджувати нас?!

— Робити пролом у півсфері відговорю.

— А як же ми…

— Я вас випущу через запасний вентиляційний тунель. Отам за монументом Невідомого космонавта.

— Ой, тату!

— Тільки тихо: не треба хвилювати маму…



ДЕМ’ЯНКО ДЕРЕВ’ЯНКО, АБО ПРИГОДИ ЕЛЕКТРОННОГО ХЛОПЧИКА

ЩО ЗАДУМАВ ГОЛОВАНЬ

Одного жаркого літнього дня учні Непитайлівської школи Невідо­мого району — Головань і Рукань — приїхали до Києва на екскурсію. Вони найкраще вчилися, і зрозумі­ло, що саме їх, а не кого іншого преміювали путівками до столиці.

Вставши з електрички, хлопці попрямували до виходу в місто. Спустилися в тунель, пройшли по­під коліями, на яких стояли паса­жирські поїзди, і вийшли на при­вокзальний майдан. А на тому май­дані таке твориться! Люду видимо-невидимо. Фуркають машини, ви­стукують колесами трамваї, м’яко, неначе крадучись, під’їжджають тролейбуси. І все підхоплюють лю­дей і везуть у місто. А людей не меншає. Плавом пливуть вони з по­їздів.

Хлопці, не розбираючи дороги, подалися на майдан. А посередині, якраз на проїжджій частині, стали, роздивляються.

— Ох і машин! — захоплено ви­гукнув Головань.

— Угу, — буркнув Рукань.

Вони й не помітили, як позаду них збилися машини.

Спочатку зупинилася “Волга”, щоб не на­їхати на роззяв, потім “Жигули”, а за ними й “Москвичи” та “Запорожци”.

— То що, шукатимемо нашу екскурсійну базу чи поблукаємо по місту? — спитав Голо­вань.

— Краще поблукаємо, — запропонував Ру­кань.

У цей час до гурту автомашин підкотив ще й тролейбус.

Фари його, як великі очі, сердито спалах­нули проти сонця.

Ш-ш-ш-ш — зашипіло щось у тролейбусі. “Чого стоїш-ш?” — неначе запитував вагон. Це водій випускав стиснене повітря, сигналив хлопцям.

Та вони нічого не чули. І коли б не сюрчок міліціонера, хтозна-скільки затримували б рух.

Сюрчок пролунав погрозливо. Друзі огля­нулися й аж присіли — позаду них машин видимо-невидимо. Що тут робити? Так і в ха­лепу можна вскочити! Затримають як поруш­ників порядку та ще й додому відправлять. А дома сорому не обберешся.

Недалечко пропливав потік людей, і хлоп­ці, не роздумуючи, шаснули між пішоходів. Ще хвилина, і вони опинилися біля привок­зальної станції метро. Тепер їм уже не страш­ні були сюрчки міліціонера, що лунали десь позаду.

Ескалатором вони спустились униз, а там сіли у вагон підземної електрички. Двері щільно зсунулися, і поїзд рушив.

— Ех ти, роззява! — обернувся Головань до товариша. — Став посеред майдану і гав ловить!

— А ти?

Голованеві нічого було заперечити, і він за­говорив про інше:



— А знаєш що, давай чкурнемо на Вистав­ку передового досвіду!

— Давай.


— Там є одна дуже цікава штука. Я читав у журналі.

— Одна? — засміявся Рукань. — Там бага­то чого цікавого…

На станції “Хрещатик” вони встали, еска­латор виніс хлопців на поверхню. Розпита­лись, як утрапити до Виставки, сіли в тролей­бус і поїхали. Головань усю дорогу дивився у вікно і все намагався рахувати поверхи ви­соких будинків, а Рукань пробував читати вивіски. Незчулися, коли й до Виставки доко­тили. Тут уже гав не ловили.

Головань повагом підійшов до чергової і чемно спитав:

— Скажіть, будь ласка, в якому павільйо­ні кібернетична черепаха?

Жінка показала, і друзі подалися.

…На низенькому столику з невисоким бор­тиком, обтягнутому матерією, рухається на трьох коліщатках невеликий пристрій, більше схожий на праску, аніж на черепаху. Крізь прозорі плексигласові стінки видно всякі котушки, моторчик. Підкотилась черепаха до бортика. Далі їхати нікуди, і вона дає задній хід. Повертається і їде в іншому напрямку — де вільно. Та ось дівчина-лаборантка перего­родила їй дорогу указкою, і тієї ж миті, коли черепаха тицьнулася в перепону, засвистіла. Повторила це кілька разів — двічі або тричі. Потім уже не ставила перепон, а лише свисті­ла. І тепер черепаха тільки-но зачує сви­сток — одразу зупиниться, постоїть нашоро­шено, неначе щось обмірковуючи, а потім обережно рушає далі. У неї виробився умов­ний рефлекс.

Довгенько кружляла черепаха по столу, і наші хлопці не зводили з неї очей. Нарешті повернула до бортика, на якому вилискувала металева стрічка, уперлася в неї буфером і заклякла.

— Заряджається, — пояснила дівчина-ла­борантка. — Туди підведено струм, і вона са­ма стає на зарядку…

Рукань тільки потилицю чухав з того дива, а Головань не зводив очей з черепахи.

— Чи це не Тортіла часом? — пожартував Рукань.

Його товариш наче прокинувся зі сну:

— Тортіла, кажеш? Яка Тортіла?

— Аз казки про Буратіно. Хіба забув? Це ж вона дістала з дна озера золотого клю­чика й дала його дерев’яному хлопчикові. Добра була черепаха.

— Тортіла… Тортіла… — бубонів Голо­вань. — Це, брат, електроніка… І дерев’яний хлопчик, значить…

Більше він не сказав ні слова. Тільки за­мислився чогось.

— Чого це ти все мовчиш? Чи тобі заціпило? — спитав Рукань, коли вони виходили з Виставки.

Головань не відповів нічого: він щось об­мірковував і просто не почув запитання.

РОБОТ ЗАГОВОРИВ

З Києва до своєї рідної Непитайлівки хлопці повернулися навантажені найрізноманітні­шим електро- і радіоначинням. Маленькі аку­мулятори, котушки, всякі там електромоторчики, трансформатори, лампочки, напівпро­відники, транзистори… Та хіба все перелі­чиш?

Хлопцям допомогли київські піонери. Як тільки Головань і Рукань розповіли в Палаці піонерів про свій задум, юні київські радисти й електротехніки поділилися з ними всім, що мали.

Голованева хата перетворилась на майстер­ню. Хлопцям, правда, дуже заважав малий Головань — Андрійко. Він скрізь тицяв свого цікавого носа, а руки йому аж свербіли — не могли втриматись, щоб не поцупити якусь де­таль. Старший брат погрожував Андрійкові наскубти вуха, але той не боявся. Цілими днями товкся біля винахідників.

— Найперше нам треба зробити дерев’я­ний тулуб, — сказав Головань, малюючи на аркуші паперу хлопчика. — А тоді вже мон­туватимемо все інше. Наш робот буде як жи­вий! Він говоритиме, бачитиме і чутиме…

— Ну аякже! — підтримав Рукань.

Так он воно що! Хлопці задумали зробити електронного робота! Це кібернетична черепаха навела Голованя на таку думку. А й справді, чому б не спробувати? Хлопці добре знають фізику, математику, люблять май­струвати. Сконструювали вже вітряну елек­тростанцію, склали телевізора… Тепер і в Го­лованя, і в Руканя електрифіковані не тільки хати, а навіть голубники. Звичайно, елек­тронний робот це не телевізор, його куди важ­че зробити. Але спробувати можна.

— З чого ж ми витешемо тулуб? — спитав Головань.

— А знаєш, — почухав потилицю Рукань, — у нас у повітці лежить добряча дубо­ва дошка… Дідусь приховав на тряму. Труну збирається робити…

— Отаке! — здивувався Головань. —Такий міцний дід… Рано ще йому про смерть ду­мати.

— Та я теж так гадаю.

І хлопці, бажаючи дідові прожити ще хоч сотню літ, крадькома витягли дошку і того ж вечора любенько розпиляли її на шматки. А потім взялися за рубанки, свердельця, струганки… Тільки стружки та тирса летіли.

Дерев’яне “тіло” змайстрували за кілька днів і навіть без труднощів. Та ще й подбали, щоб робот ні вогню, ні води не боявся. Діста­ли вогнетривкого розчину і просочили ним кожну цурочку, кожну дощечку. А деталі припасували так, щоб жодна крапля води не могла потрапити всередину.

Ось тільки з механізмами довелось довгень­ко поморочитись. Та й електронної схеми ніяк не могли налагодити. В голові дерев’я­ного чоловічка хлопці розмістили електронну апаратуру, а в животі — батарею акумулято­рів; та ще прилаштували й сонячну, тобто таку, що заряджається від сонячного промін­ня. Це про всяк випадок. Батареї мали живи­ти увесь складний організм робота.

Все ніби передбачили, а дерев’яний чоло­вічок не оживав. Стояв, прихилений до стіни, втупивши у хлопців свої невидющі очі-фотоелементи та наставивши глухі вуха-мікрофони. Вигляд мав жалюгідний.

Тиждень минув.

Другий.

Третій.


А він не оживав.

— От нікуди вам час тратити! — дорікала Голованева мати. — Зовсім з глузду з’їхали.

Андрійко застрибав на одній нозі:

— Зовсім з глузду з’їхали!

Головань дав йому щигля. Малий замовк. А потім відійшов убік і став нахвалятися:

— Заждіть, я вам віддячу! Пам’ятатимете, як мене кривдити!

Хлопці разів сто розбирали й складали сво­го робота. Один раз, правда, він задриґав но­гами. Руканеві навіть по лобі дісталось. А по­тім знову закляк.

— Добре було татові Карлу, — бубонів Рукань, потираючи лоба. — Йому, бач, попалось балакуче поліно. Там усередині вже сидів Буратіно, треба було тільки обстругати зай­вину…

— Що ти про казку торочиш, — невдоволено обізвався Головань. — Тут треба діло ро­бити, а він…

Хлопці мало не посварилися.

Минали дні, а в них нічого не виходило. У друзів опустилися руки. Ні, не здивують вони своїх однокласників! їхній робот не змо­же піти разом з ними до школи. А як хоті­лося, щоб він сам прийшов та ще й привітав­ся: “Доброго ранку!” Ото було б здорово!

Коли з відпустки повернувся вчитель фізи­ки, Головань і Рукань наважилися розповісти йому про свою невдачу. Михайло Васильович попросив принести робота на заняття гуртка фізиків. Гуртом почали дошукуватись — чо­му він не “оживає”. Перевірили всі вузли, всі контакти, простежили по схемі. Склали. Увімкнули живлення — ура! — запрацювали руки й ноги. Але рухались вони безладно — лише насмішили гуртківців.

Тоді Михайло Васильович подав таку думку:

— А давайте перевіримо програму.

І виявилось, що програма, яку заклали в мозок робота Рукань з Голеванем, нікуди не годилась.

Михайло Васильович добре розумівся на кібернетиці, тому діло у гуртківців пішло на лад.

І невдовзі вони так запрограмували робота, що тепер він міг не тільки ходити й говорити, а навіть міркувати… Так, так! Міркувати! Та ще й до навчання охоту матиме, хоч у його пам’ять дещо вже й записано із шкільних підручників та читанок для різних класів.

Окрім того, всі погодились, що робот пови­нен мати веселу вдачу, та щоб міг розуміти мову усіх живих створінь, які є на Землі.

Багато ще всяких здібностей записали гуртківці роботові в програмі! Всіх не перелі­чиш… Вмонтували й крихітну радіостанцію — приймач з передавачем.

Нарешті все готово!

Це було увечері в суботу. Подивитися, як пускатимуть робота, прибіг і малий Андрій­ко. Але старший брат вивів його за вухо в коридор і наказав іти додому. Мовляв, пізно вже. Воно, може, й правильно, хлопчикові пора в ліжко… Але краще було б не кривди­ти малого…

Гуртківці, а серед них Головань і Рукань, оточили стола, на якому красувався дерев’я­ний хлопчик, і не зводили з нього очей. Аж не вірилося, що він зможе рухатись, ось-ось заговорить. Всі принишкли. Дерев’яний хлоп­чик теж, здавалося, чекав урочистої миті. Він стояв з піднятою головою, наче до чогось при­слухався. Дівчата пошили йому гарний ко­стюмчик, ще й киптарика надягли. На круглі вуха-звуковловлювачі з-під беретика спадало біле лляне “волосся”.

— Ну, що ж, — звернувся до гуртківців Михайло Васильович, беручи кінець прово­ду. —Зараз підзарядимо акумулятори, і тоді…

Видно, він теж хвилювався, бо все не міг встромити штепселя в розетку, що була під пахвою робота.

Нарешті… Вилка у гнізді. Але що це? Світ­ло в кабінеті раптом погасло.

— Оцього тільки бракувало! — здивувався Михайло Васильович. — І час уже пізній… Що ж робитимемо? Я гадаю, що на сьогодні досить. Перенесемо випробування робота, ма­буть, на понеділок.

Нікому з гуртківців не хотілося йти додо­му. А Головань і Рукань мало не заплакали. Це ж тільки подумати — жди аж до поне­ділка!

Мовчки погупали темним коридором до ви­ходу. Учитель ще й сірником присвітив, щоб замкнути двері до кабінету… Але ніхто не помітив маленької постаті, що причаїлась у кутку під коробкою з електрорубильником.

А й справді, хто ж то принишк у темному коридорі? Так і є! Та це ж Андрійко… І не боїться, що його замкнули в школі! Ось він підкрався до вікна. Подивився, переждав якийсь час. Напевне, очікуючи, коли учні розійдуться. Потім швиденько увімкнув ру­бильника. Вискочив через вікно на ґанок, відчинив вікно до фізкабінету і поліз у нього. У кабінеті підійшов до нерухомого робота.

В сутінках електронний чоловічок якось дивно блимав очима. Андрійко глянув і спо­чатку аж злякався. Думав уже дременути. Навіть на підвіконня вистрибнув…

Але спохватився:

— Ех ти, герой… Та це ж лялька! Подума­єш! От візьму та й сховаю її в крільчатнику. Щоб знали, як кривдити Андрійка!

І став уголос міркувати, який-то переполох зчинять хлопці, коли довідаються, що робот пропав.

Сміхота буде!

А тим часом щось настирливо дзижчало, як ото комар.

З-з-з-з…


Що б воно могло бути? Та Андрійкові бай­дуже, він і не дослухається. Звідкіль йому знати, що Михайло Васильович залишив вил­ку в розетці і що тепер, коли він, Андрійко, увімкнув рубильника, робот почав заряджа­тися.

Час спливав хвилина за хвилиною. Малий пустун сидів на підвіконні й похвалявся.

— Хай тоді шукають свою ляльку. А я мовчатиму… Хіба пообіцяють, що ніколи не кривдитимуть мене. Тоді…

І не докінчив. У кабінеті щось голосно клацнуло, і дзижчання припинилося.

Це дозарядились батареї.

— О, тут зовсім темно… — пролунав май­же тієї миті чийсь скрипучий голос. — Тут хтось є! Добрий вечір!

Це заговорив робот. Андрійко з переляку сторчака полетів за вікно.

— Прошу не боятися, — скрипів робот. — Я… я… А, власне, хто ж я такий? Усі мають назви, тобто імена. Як же собі назватися? В моїй пам’яті багато імен. О, так буде доб­ре — Дем’янко Дерев’янко. Чим погано? Чуєш, хлопчику, я — Дем’янко Дерев’янко!

Але Андрійко нічого того не чув. Він так чкурнув, що п’ятами до потилиці діставав.

ДО ПАЛАЦУ НАУКИ

А Дем’янко Дерев’янко? Він теж здерся на підвіконня. Провід висмикнувся з розетки, і за мить жвавий робот уже був надворі. Елек­тричний струм розтікався по дротиках-жилах і не давав йому спокою. Дем’янко підстрибу­вав, брикав, наче теля, і навіть пробував смія­тися. Правда, сміх у нього не виходив — з рота вилітало тільки неприємне деренчання. Усе йому здавалося таким цікавим: і освіт­лені будинки, і темні дерева, і небо, всіяне зорями. Забажалося Дем’янкові дістати зі­рочку. Стрибнув угору. Але де там, зірки були дуже високо. Гепнувся на шлях у пилю­ку. Підвівся, коли бачить: щось до нього під­бігає, таке кудлате, вухате і хвостате, ще й на чотирьох лапках. Дем’янко став, не вору­шиться. А воно тицьнуло його мордою, поню­хало… Дем’янко скік йому на спину! Ех, як заскавчить оте вухате створіння та як дреме­не уздовж вулиці! Щоб не впасти, наш верхі­вець ухопився за м’які вуха, а дерев’яними ніжками затиснув живіт. Та так хвацько, на­че його хто вчив їздити верхи.

— Добр-ре біж-жить… — бубонів Дем’янко, а створіння бігло ще дужче. — Я Дем’янко Дерев’янко. А ти хто? Чому не говор-риш?

А те бідолашне бігло щодуху й злякано скавчало.

Дем’янко почав шукати в своїй електрон­ній пам’яті наймення істоти і нарешті зна­йшов. Це був собака. Дем’янко промчав отак верхи через усе село, потім поза городами, якимись покрученими стежками вихопився у степ.

Довго біг собака степом. Аж набридло Де­м’янкові. А тим часом навкруги почало сіріти.

“Ага, це, напевне, світає”, — збагнув своїм електронним мозком Дем’янко.

Скачуть далі, а воно зовсім розвиднілось. Далеко-далеко на обрії неначе хто жар розси­пав, і від того жару ось-ось мало спалахнути небо. Воно все червонішало, червонішало. І ось… Що це? Повільно, не поспішаючи, в небо з-за обрію випливло велике золоте коло.

— Сонце! — здогадався Дем’янко і випро­стався, щоб краще роздивитися його.

А собака цієї миті, дарма що язик від утоми висолопив, сіпнувся, вихнув спиною, і наш верхівець гепнув на землю. Встав шви­денько, кинувся до собаки, а той хвостом мелькнув. Що ж тепер робити? Куди пода­тися?

Пішов Дем’янко стежиною навмання і не­забаром прибився до якогось селища.

На крайньому від степу подвір’ї стояло ба­гато ящиків на колесах. Це були автомобілі. Один вже підкотив до воріт, певне, мав ку­дись їхати.

В кабіні сиділо двоє. А літній чоловік стояв біля відчинених дверцят і лагідно казав од­ному з них:

— Бачиш, синку, велика честь потрапити до Палацу науки. Це ж там виросли люди, що створили ракету й супутника. Виросли вони справжніми, великими людьми. Мине зовсім небагато часу, і вони полетять на інші планети, помандрують відкривати нові світи. Без науки все це неможливе… Наука робить чудеса. Вона й тебе зробить справжньою лю­диною.

“Супутники, ракети, інші світи, справжня людина, — одразу занотував у свою електрон­ну пам’ять Дем’янко Дерев’янко. — Ти диви, які люди розумні… От цікаво! А що, коли я теж поїду до Палацу науки? І я стану справ­жньою людиною!”

Йому раптом дуже заманулось потрапити до того загадкового Палацу, де люди вироста­ють справжніми, великими.

Автомобіль рушив, і Дем’янко насилу встиг ухопитися за борт і видертись у кузов.

— Бувай здоровий! — гукнув старий. — Пиши!

— Всього кр-ращого! — відповів Дем’янко, хоч чоловік і не до нього звертався. — Напи­шу із Палацу науки!

ПРИГОДИ В МІСТІ

Коли сонце підбилося високо вгору, наші по­дорожні вже їхали вулицями якогось вели­кого міста. І стільки тут було цікавого, що Дем’янко аж рота роззявив. Для нього були дивиною і багатоповерхові будинки, і безшум­ні тролейбуси, і трамваї, переповнені людь­ми. Його вабив до себе і людський потік, що вирував по обидва боки вулиці.

Ось на одному перехресті спалахнуло чер­воне око світлофора. Це означало: їхати не можна, і машина зупинилася. Дем’янко, ско­риставшися з цього, вистрибнув і миттю опи­нився на тротуарі.

Люди так поспішали, що ніхто навіть уваги не звернув на маленького хлопчика в кепта­рику. Тільки двоє хлоп’ят, побачивши його, розсміялися:

— Ти диви, який карапуз! А йди-но сюди!

Дем’янко нічого не відповів, тільки наддав ходу. Роздивився — і справді, супроти інших він зовсім маленький. “Нічого, — заспокоїв себе, — стану людиною, то підросту!” Тільки подумав про це — і раптом зупинився. По­стукав себе дерев’яним пальчиком по дерев’я­ному лобі. Що ж це він наробив?! Тільки нау­ка може зробити його людиною, а він утік з машини. Вона ж їхала до Палацу науки!

Дуже засмутився Дем’янко, похнюпився. Але подумав трохи і так собі вирішив: схи­бив — надолужуй. А що ж, хіба пхикання допоможе?

І почав діяти. Він чув, як ото літній чоло­вік говорив синові про швидкісні ракети. Вид­но, до Палацу науки найшвидше можна ді­статися на ракеті. Але де її знайти?

Дем’янко Дерев’янко сміливо підійшов до дядька, що стояв посеред вулиці і так гарно вимахував паличкою: куди покаже нею, туди і їдуть машини. Певно, цей дядько всі дороги знає. Отож підійшов до нього Дем’янко та й питає (а то був міліціонер):

— Скажіть, будьте ласкаві, як потрапити до р-ракети?

Міліціонер подивився на нього, засміявся:

— Ич, куди схотів. Як тебе звати?

— Дем’янко Дерев’янко.

— А де ти живеш?

— Звідціля не видно.

— Що? З якої вулиці, питаю!

— З Непитайлівки.

— Чи ти ба, який дотепник! — підморгнув міліціонер. — Не хочеш признатися — спро­ваджу до дитячої кімнати.

Хоч Дем’янко і не знав, що то таке — дитяча кімната, але подумав, що широкий світ кращий за всяку кімнату. І чкурнув через вулицю напереріз машинам. Був би загинув, коли б не міліціонер. Добре, що той махнув своєю паличкою і засюрчав. Машини зупи­нилися, так і заклякли.

Дем’янко вискочив з отого виру. Дивить­ся — трамвай рушає! Він скік у двері. А вони якісь сердиті — гаркнули і защемили Дем’янка.

— Ногу, пустіть ногу! — заверещав Де­м’янко.

Трамвай зупинився, двері розчинились.

“Хай йому грець!” — подумав Дем’янко і плиг з трамвая, та просто під автомобіль… На щастя, машина була величезна, а він ма­ленький. Припав до асфальту і машина про­гуркотіла над ним. А то розтрощило б на цурки, і на цьому скінчилися б мандри нашого дерев’яного хлопчика.

Довго блукав Дем’янко по місту. Вулиці і перехрестя тримали його, наче величезна сіть. Нарешті він зупинився на майдані по­близу набережної. Посеред майдану — клум­ба. Навколо неї завертають автомашини, ко­тяться трамваї. З річки долинають гудки па­роплавів і катерів.

Дем’янкову увагу привернув великий бу­динок, що стояв над самісінькою річкою. До нього час від часу заходили люди, і в кожного якась ноша в руках.

“Чого вони туди йдуть?” — подумав Де­м’янко.

Цікавість не давала спокою.

“Ану зайду і я, подивлюся, що то за бу­динок”, — вирішив він. І подався до дверей.

Тільки-но зайшов до залу, як над самі­сінькою його головою пролунало;

— Починається посадка на “Ракету”…

Ох і зрадів наш халамидник! Разом із па­сажирами він увійшов у широкі двері, а там через місточок — і опинився на палубі “Ра­кети”…

Коли пасажири зайшли в салон, а дехто зручно усівся на лавочках, що стояли на кор­мі, — пролунала сирена. Потому “Ракета” рушила, ледь погойдуючись на воді. Місто, в якому Дем’янко цілий день блукав, почало відпливати назад. Пливло все — і кучугури зелених парків, і будинки, і труби, і вишки. І дедалі швидше, швидше… Ось Дем’янко по­мітив, що “Ракета” піднімається над водою, і міцніше вхопився за поручні. Зараз вона злетить. Але минав час, а під ними все виру­вала й пінилась вода. Що скоїлося? “Ракета” чомусь не злітала.

Дем’янко підійшов до одних людей, що сиділи на лавочці, і чемненько запитав:

— Скажіть, будьте ласкаві, чи скоро ця ракета зніметься в небо?

— В яке небо? — щиро здивувався дядеч­ко, до якого звернувся Дем’янко. — Ти щось наплутав, хлопчику. Це ж не космічна раке­та, це річковий корабель так зветься. Він трохи піднімається над водою, але в небо не летить, тримається на підводних крилах…

Дем’янко розгубився. От тобі й маєш! Ви­ходить, що це не та ракета… На ній до Пала­цу науки не потрапиш… Що ж робити? І він, зажурений, одійшов до борту.

За бортом миготіла вода. Так неначе синій шовк на вітрі. А де ж оті підводні крила? Дем’янкові дуже закортіло побачити їх. Та як їх побачиш, коли вони аж там, під низом? Дем’янко здерся на поручні…

А вздовж річки на обох берегах темніли гаї, стіною підступали до самісінької води. Коли ж ця стіна обривалася, видно було луки і мочарі, повиті сизим туманом.

Дем’янко перехилився через поручні, за­глядаючи вниз, і — мельк! — упав у річку. Упав з розгону — так що мало не дістав дна. А коли випірнув — “Ракета” вже була дале­ченько. Про те, щоб догнати її, нічого було й думати.

Вибрався Дем’янко на берег та й замислив­ся. Куди йому йти? Де знайти оту ракету, яка доправить його до Палацу науки? Побрів навмання. Йшов дубнячками, березнячками, густими гаями, глибокими ярами — насилу продирався. Колючі кущі хапали його за ру­ки й за ноги — виплутувався, простував далі. Через галявини кидався бігти, вихвицуючи, наче лошатко.

Та от якось несподівано місцевість понизи­лася, і під ногами у Дем’янка захлюпала во­да. То там, то тут чорніли невеликі купини. Дем’янко розігнався, хотів скочити на одну і — шубовсть у трясовину! Загруз по самі­сінькі пахви. Ні туди ні сюди.

А тим часом закрадалася ніч.

ЯК ДЕМ’ЯНКО НАВЧИВСЯ СМІЯТИСЯ

Розпростав Дем’янко руки, щоб не втонути, та й роздивляється навколо. Коли це зовсім поряд на одній купині помітив якогось вели­кого птаха. Очі у птаха то блиснуть, то згаснуть. Мабуть, дрімає. Дем’янко зрадів: зна­чить, не пустельне це болото, є тут мешканці!

— Здрастуйте, дядьку! — звернувся Де­м’янко до птаха.

Той щось почав невдоволено буркотіти. Спочатку Дем’янко не міг второпати того бур­котіння, бо, знаєте, кожен птах, кожен звір по-своєму белькоче. Але ж у Дем’янка голова електронна, і він може навчитися першої-ліпшої мови. Йому варт лише уважно прислу­хатися — й він одразу почне розуміти не те що мову птаха чи якоїсь тварини, а навіть шелест листя на дереві.

Отож, затямивши буркотіння птаха, Де­м’янко гукнув уже пташиною мовою:

— Чуєте, дядьку!

Птах обурився.

— Який я тобі дядько? Я — вчений Сич.

— Шановний учений Сичу! — заволав Де­м’янко. Очі птаха в темряві швидко-швидко закліпали. — Допоможіть вибратися з боло­та! — Сич навіть не ворухнувся. — Чи чуєте? Виручіть з біди!!

— А ти хто такий?

— Я Дем’янко Дерев’янко.

— А звідкіля ти?

— З Непитайлівки.

— А куди прямуєш?

— До Палацу науки.

— Ну, так що тобі від мене треба?

— Допоможіть вибратися з болота!

— А чого ти сюди забрався?

— Та випадково. Я впав з “Ракети”.

— Ще й вигадує. З якої ракети?

— З річкової.

— Тьху! — розсердився учений Сич. — Вер­зеш дурниці! Краще не заважай мені, я не маю часу правити з тобою теревені. Можу тільки порадити: треба мати крила і треба навчитися літати.

Як не благав Дем’янко допомогти, Сич більше й пари з дзьоба не пустив. Натомість над Дем’янковим вухом задзижчала муха:

— Дз-з-з… Цить! Перестань докучати!

— Так я ж утоплюся в цьому болоті, — виправдувався Дем’янко.

— Хоч і втопишся — невелика біда. У Си­ча важливіші справи! Це кажу тобі я, муха Росяниця.

— Він же сидить і нічого не робить.

— Він думає! — джеркотіла муха. — Ду­має, думає!..

— Про що?

— Він думає про те, як нас, мух Росяниць, перетворити на слонів.

— Ха-ха-ха! — засміявся Дем’янко. — Оце так… Ха-ха-ха! А нащо це треба?

— Чого ти, дурню, смієшся? — пропищала муха, сіла на Дем’янків ніс і вже мацала його своїм хоботком. — Коли ми станемо сло­нами, уявляєш, які в нас будуть хоботи?!

Дем’янко знову розсміявся. Та так сильно, що його аж затіпало зо сміху і виштовхнуло з багнюки.

Все ще сміючись, він підповз до Сича і вхо­пився за купину, на якій той сидів. Купина була така трухлява, що враз розвалилася.

— Що ти робиш, зухвальцю? — просичав Сич, падаючи в болото. Він широко розкинув крила, та чомусь не знявся в повітря.

Тривожно задзижчали мухи:

— Що ти наробив?!

— Що накоїв!

— Що заподіяв!..

“Ти диви, яка кумедія, — подумав Дем’янко, — іншим він дає поради, а сам крильми й не ворухнув”.

І глузливо зареготав:

— Можу дати йому пораду: хай навчить­ся літати!

— Літати… літати… — бурчав Сич. — Об­важнів я, гладкий став, хіба не бачиш?

От уже халамидник, оцей Дем’янко! Сич, розпластавши крила, лежить у болоті, навко­ло заклопотано гудуть мухи, а він аж тря­сеться од сміху.

Нарешті Дем’янко вибрався на тверде.

— Спасибі, дядьку Сич! — гукнув.

— За таку мудру пораду — і тільки “спа­сибі”? — сердито обізвався з болота Сич.

— Та ні, я не за пораду!

— А за щ-що ж?

— За те, що навчили сміятися! Х-ха-ха!..

І, регочучи, Дем’янко подався геть.

Ішов він довгенько, не розбираючи дороги. Аж ось і сонце зійшло, настав погожий ра­нок. Защебетали пташки, засюрчали, засви­стіли, задеренчали. Шугають у небі, перестри­бують з гілки на гілку — все щось своє роб­лять, стараються: та хробачків собі визбирує, інша розучує пісеньку, а та он несе в дзьоби­ку галузочку — мабуть, гніздо ремонтує… Захопився птаством Дем’янко — роздивля­ється, слухає. От гарно бути птахом! їм і зем­ля належить, і небо!..

І тут наш маленький мандрівник почув тривожне щебетання. Пташки заметушили­ся: то вниз шугали, то знову злітали вгору. Зчинився такий лемент! На одній з гілок густого куща гойдалася Чубата Птиця.

— Що тут за гармидер? — спитав у неї Дем’янко.

— Біда-а… — пропищала Птиця. — Мій друг Кучерявий Канарок… Стривай, а це не ти сильце тут наставив? Геть, геть, не під­ходь!

Вся пташина зграя накинулася на Дем’янка — дзьобають його, сердито цвірінчать!


Каталог: authors
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка