Василь бережний повернення



Сторінка4/5
Дата конвертації19.03.2019
Розмір1.01 Mb.
#84995
1   2   3   4   5

— Чи ви показилися? — вигукнув Дем’ян­ко, затуляючи обличчя руками. — Що я вам зробив?

— Він ще й питає! — запищала Чубата Птиця. — Ви, шкодливі хлопчиська, тільки те й знаєте, що ловити пташок та видирати гнізда.

— Та мені таке й на думку на спадало, — заперечив Дем’янко.

— А чого ж ти сюди припхався? Не по нашого Кучерявого Канарика?

— Та ні. Я йду своєю дорогою, коли чую — ви тут лементуєте. От я й завернув — може, думаю, в пригоді стану… Я птахів не ловлю.

— Це добре, хлопчику, — проспівала Чуба­та. — Тоді зарадь нашому горю: визволи Ку­черявого Канарика із сильця!.. Поглянь, як він мучиться…

Дем’янко підійшов до куща і одразу поба­чив прив’язану до гілки коноплину, на якій безпорадно бився Кучерявий Канарок.

Бідолаха жалібно попискував, коли Дем’янко розривав петлю, що міцно тримала його тоненькі лапки. А коли пурхнув на де­рево, то так радісно, так весело защебетав, що наш мандрівець аж усміхнувся.

— Ой, спасибі тобі, хлопчику, спасибі! — запищали пташки. — Ти справді добрий! А як же тебе звати?

— Дем’янко Дерев’янко.

— І куди ж це ти чимчикуєш? — поціка­вилася Чубата.

— Та далеко — аж до Палацу науки. Там, я чув, людиною можна стати… Але…

— Але що — стомився?

— Та ні, я з міцнющої деревини та ще й електронний — мене втома не бере. Але по­бачив, як ви, птахи, гарно живете, та й по­думав собі: чого мені теліпатися хтозна-ку­ди! Зроблюся і я птахом. Та й Сич радив…

— А я не раджу, — похитала голівкою Чу­бата.

— Чому?


— Бо людиною бути краще. Люди розум­ні… Людина і ходить і бігає, і літає, і їздить, і плаває, і пірнає. І все те робить краще за тварин, звірів, риб і птахів. А хто вміє так будувати, як людина! Вона все здужає. Бачу я, що й ти можеш стати людиною… Тільки для цього треба навчитися робити добро.

— А що воно таке, оте “добро”?

— Ну, ось ти порятував Кучерявого Канарика, — значить, зробив добро. Допомагай ін­шим — це й буде добро.

БАРАНОВЕ УРОЧИЩЕ

Розпрощався Дем’янко з птахами і помандру­вав далі. А йдучи, міркував над словами Пти­ці. Поминув луки, перейшов через ліс, а ска­зане Чубатою не виходило йому з голови.

За лісом — перелісок, а далі — густий ча­гарник. Усе навколо заросло терном — важко й продертися. Але Дем’янко все-таки проби­рався. Раптом до нього долинули дивні звуки. Дем’янко прислухався. Десь попереду щось хропло, сопіло, неначе ковальський міх.

Дем’янко Дерев’янко пришвидшив крок. Нарешті чагарник розступився, і він побачив сад. Яблуні, груші, вишні, сливи, абрикоси… Найрізноманітніші плодові дерева розбрели­ся по зеленому видолинку. Деякі повсихали, в багатьох стирчали сухі, вибілені дощами гілки. Поміж деревами розкошував бур’ян. Висока сердита кропива, колюче будяччя за­ступило стежки, а решту площі захопили сви­ріпа й молочай. Видно, давно тут не було господаря. Забули про цей сад люди.

Але хто ж ото хропе?

Придивився Дем’янко — а в бур’яні щось темніє. Сказати б якийсь окоренок, так ні, потроху ворушиться. І таких окоренків тут чимало.

“Ану погукаю, — думає Дем’янко, — може, хтось озоветься”.

— Агов! Чи с тут хто живий?

Ніхто не обізвався, тільки якесь зітхання долинуло з бур’янів. Тоді Дем’янко підійшов до окоренка, що лежав найближче. То був сонні їй хлопець. Увесь обснований павутинням, брудний, в старому потертому одязі. Дем’янко штовхнув хлопця в бік.

— Кого це принесло? — промимрив той невдоволено і навіть очей не розплющив.

— Це я, Дем’янко Дерев’янко!

Хлопець розплющив одне око:

— Хі! Що ж ти за один?

— Я електронний хлопчик, шукаю дороги до Палацу науки. Щоб справжньою людиною стати.

— Хі! — пропищав хлопець у бур’яні. — Нащо тобі тюпати кудись? Нема кращої нау­ки, як у нас!

— А що ви робите? — поцікавився Де­м’янко.

— Заощаджуємо час.

— Як же ви його заощаджуєте? — вигук­нув хлопчик. — Розкажи.

— Гаразд, я розкажу, — погодився незна­йомець. Другого ока він так і не розплю­щив. — Тільки ти ляж біля мене.

Дем’янко ліг поруч, горілиць. Сусід заплю­щив око і почав неквапно розповідати. Він та інші такі, як він, раніше вчилися у школі, але це їм набридло. Треба було і читати, і пи­сати, і задачі розв’язувати. А це ж так ма­рудно… І от якось забрели вони в цей сад та й розташувалися тут. Хоч дерева й старі, ро­дять не щедро, та їм вистачає. Вилежуйся в траві, бережи години, дні, не витрачай часу ні на яку тобі мотанину. А яблука й груші самі падають у рот, тільки хру­май. Удень пригрівав сонечко, вночі від землі струмує тепло. Качайся собі, а наука йде.

— А яка ж це наука? — поцікавився Дем’янко.

— Ми вчимося розрізняти плоди — які яблука, а які груші, сливи, абрикоси. Я вже зараз можу яблуко від груші відрізнити, он як! Та ще навчаємось…

Раптом здоровенне яблуко — чвок! — нахромилось Дем’янкові на ніс. Електронний хлопчик узяв його і подав своєму новому то­варишеві:

— Бери! Бо мені їсти не треба, я живлюся електрикою.

— Давай, — зрадів той і роззявив рота. Схрумавши, заплямкав:

— Смачна груша!

— І зовсім це не груша, — сказав Дем’янко.

— Груша чи яблуко — хіба не все одно? — обізвався хлопець і важко зітхнув: — Ех, як­би тут росли вареничні або хоч млинцеві де­рева…

— Які дерева? — перепитав Дем’янко.

— Ну, такі, щоб на них росли вареники з сиром, чи млинці, або хоча б пампушки. Ото було б здорово — лежиш собі під таким дере­вом, а з нього вареники падають, га?

Хлопець аж облизався. І Дем’янко вловив тихе зітхання, що прокотилося по всьому саду — мабуть, усі тут марили про вареничні гаї та млинцеві діброви.

— Я знаю, що хлібне дерево є, — сказав Дем’янко, — а про такі, як ти кажеш, не чув!

Хлопець знову зітхнув:

— Ет, що там те хлібне… Вареників хо­четься. У сметані…

— Ну, так подався б куди-небудь — невже не нагодують?

— Не хочеться йти, це раз. І потім ска­жуть — або вчися, або працюй, це два.

— Ну й що? — здивувався Дем’янко. — Навчишся!

— Ет, не розумієш ти нічого, — сонно бур­мотів хлопець. — На все треба витрачати час, а я хочу зберігати його. І ти теж… того… як його…

Співрозмовник засопів, захарчав і нарешті захропів.

Дем’янко лежав горілиць, над ним похиту­вався бур’ян, а високо на тлі блакитного неба зеленіло яблуневе віття. Було тихо й тепло, спокійно і хороше в усіх його електронних блоках і вузлах. Справді, куди йому тарганитись? Ще впіймають та спровадять назад у Непитайлівку… А тут лежи собі, зберігай час, а наука сама в голову зайде. От тільки не зовсім ясно, яка це наука…

Якось надвечір, коли сонце сховалося за дерева і в саду пролягли довгі тіні, тишу ско­лихнуло веселе бекання.

— Бе-е-е-е! Бе-е-е!

Дем’янко підвівся й побачив, як з густих заростей вийшов здоровенний Баран. Голова піднята гордовито, роги бубликом, пухка шуба уся в реп’яхах. Гарний Баран, хоч ку­ди! І позирає навсебіч, наче це його сад. Від баранового бекання попрокидалися ледарі, нечупари і замазури, що дрімали в бур’янах.

Дем’янко спитав у свого сусіда, що це за Баран і звідки він тут узявся.

— О, він ще раніше від нас облюбував це урочище. Тому воно й зветься Баранове, хіба ти не знав? — хлопець почухав потилицю і шморгнув носом.

Дем’янко з цікавістю дивився на Барана. Звичайно, електронному хлопчикові не важ­ко було втямити його бекання і мекання, бо, як відомо, вівці мають не такий уже й вели­кий запас звуків.

— Бе-е-ме, — зупинився Баран коло одного з ледацюг, і це означало: вставай, почнемо-о!

Той звівся, став рачки й трусонув своєю кошлатою гривою. Баран вирячив очі і, хит­нувшись уперед, як буцне хлопця по лобу! А той Барана. І пішло, і пішло — крешуть лобами, аж гуде! Ледарі лежать навколо, див­ляться, гагакають.

Баран буцався з хлопцями і все при­мовляв:

— Бе-ме — молодці, скоро зовсім збаранієте!..

“Але ж і міцні в них лоби, — думає Дем’ян­ко. — Баран б’є, наче довбнею. А їм хоч би що”.

Та під кінець рогатий баранисько зморив­ся, бекнув щось нерозбірливе і пішов попа­стись. А хлопці, весело мекаючи, почали сту­катись лобами один з одним. Аж гуло!

Отакі “культурні розваги” повторювались щодня. Дем’янко, ясна річ, участі у них не брав. Хлопчик він зовсім невеличкий — нащо йому буцатися з тим Бараниськом? У того ж роги он які — ударить, то й лінзи поб’ються, і транзистори в голові розсипляться…

ЧОГО ЗЛЯКАВСЯ БАРАН

Одного разу Дем’янко лежав горілиць, ви­стромивши свого носа з бур’яну. Лежав і роз­мірковував, чи й справді йому хороше жи­веться і що воно за наука в Барановому уро­чищі.

Коли це щось зненацька як дзьобне його по носі! Схопився, оглянувся навколо — ні­кого нема. “Дивина! Що б то могло бути?” — подумав Дем’янко і знову вклався у бур’ян. Почав пригадувати свою Непитайлівку… Ко­ли це знову — бу-бух! — у нього аж в голові задзвеніло, так хтось по лобі тріснув! Аж підскочив Дем’янко, — невже Баранисько? Повів своїми очима навколо — знову нікого! Жодна стеблинка не похитнеться. Але щось наче пурхнуло. Стоїть Дем’янко, роззираєть­ся. Раптом почувся тихесенький писк, погля­нув угору — на гілці похитується Чубата Птиця, надула воло — мабуть, хотіла втри­матися від сміху, та не змогла.

— Нарешті прочумався! — обізвалася во­на дзвінко. — Чого се ти барложишся в цьому саду?

— Я тут науки набираюсь, — поважно від­повів Дем’янко.

— Науки набираєшся? — похитала чубчи­ком Птиця. —Тю-тю, дурний! Та навіть гороб­чики знають, що, байдикуючи, нічого не на­вчишся. І ніколи людиною не станеш! Гай-гай, який ти нерозважливий… Ви ж тут усі, як баранці, скоро й мекати почнете.

— А Баран заохочує хлопців до спорту…

— Ех, немає на того Бараниська великих ножиць, щоб його остригти! — сказала смію­чися Птиця. — А ти мерщій утікай звідси, щоб і тебе не приборкала та огидна потвора…

— Яка потвора? — оглянувся навколо Дем’янко. — Я нічого такого не бачу.

— Поглянь на цих лежнів — то ж лінощі поваляли їх у бур’ян…

— Бідолашні хлопці…

— Бідолашні? — обурилася Чубата. — Са­мі винні!.. Тікай звідси, щоб і ти ледацюгою не став. Ледарство — гірше хвороби. Пропа­ща та людина, яка піддалася лінощам. Мер­щій забирайся звідси!

— А вони? — Дем’янко показав рукою на бур’яни. — Мені їх шкода.

Птиця повела дзьобиком, чи то озираючи зарослий травою сад, чи збираючись з дум­ками. А тоді наставила блискуче око на Дем’янка і пропищала:

— Спробуй утовкмачити їм. Розбуркай, і гайда в дорогу!

Дем’янко хотів ще спитати, де ростуть ва­реничні та млинцеві дерева, але Чубата зня­лася й полетіла.

Тоді він подивився на сад і здивувався: як він міг йому сподобатись? Дерева всихають, все позаростало бур’яном. Де ж тут і справді ота наука?..

Почав розбуркувати хлопців — штурхав їх під боки, тряс за плечі. Але ті й не ворухну­лися. Міцно обснували їх лінощі.

Бачить Дем’янко, що діла не буде, дай, ду­має, бодай одного врятую від лінощів! І почав штурхати того, що з ним найперше познайо­мився.

— Вставай, Лежню!

Той розплющив одне око, хотів розсерди­тись, але так уже розледачів, що й сердитись лінувався, сказано — лежень.

— Що таке? — знехотя обізвався до Дем’янка. — Чого тебе судомить?

— Тікаймо з цього саду! Бо тут така нау­ка, що скоро замекаєш! Бараном станеш!

Лежень продер очі, сів.

— А ти, мабуть, правду кажеш… А куди ж ми гайнемо?

— До Палацу справжньої науки!

— А нехай йому грець! Не хочу.

— А що ти хочеш — щоб у тебе справді баранячі роги виросли? — залякував хлопця Дем’янко.

Лежень довгенько мовчав. Мабуть, ще він не зовсім був пропащий, бо, подумавши, сказав:

— Ну, гаразд, ходімо.

Дем’янко Дерев’янко так зрадів, що ви­стрибом кинувся із бур’яну. Вибіг за сад, оглянувся, а Лежень ледве суне.

— Хутчій, хутчій, друже!

— Ой, не можу, одвик ходити… — запхи­кав Лежень. — Щось мене тримає за ноги, ох, і важкі…

І він почав стогнати, схлипувати і ойкати.

Дем’янко аж присів від несподіванки. Здо­гадався: то потвора хапає Лежня, не пускає із бур’янів.

— Ну, підбіжи хоч трохи! — благав він. — Сховаємось у лісі.

— Не можу я, Дем’янку…

І ледве переставляє ноги.

— Та відкинь ти її, цю огидну потвору! — гукнув Дем’янко.

— Кого? — не второпав Лежень.

— Та ж Лінощі!

— Ой, не здолаю… — зітхнув хлопець і по­чвалав назад.

Що ж робити? Тяжко зітхнувши, Дем’янко почовгав за Лежнем назад — не кидати ж товариша в біді!

Цілий день і цілу ніч метикував наш елек­тронний хлопчик, що його втнути, щоб ці ледарі не зовсім збараніли… І надумав про­гнати рогатого!

Як тільки забекав і продерся крізь кущі Баран, Дем’янко пішов йому навстріч.

— Бе-е-е, хіба ти встоїш проти мене? — Баран уперся передніми ногами і нагнув го­лову. Хотів уже буцатись із Дем’янком.

— Та ні, я ножиці шукаю, — сказав Де­м’янко.

— Ме-ме-ні вони ні до чого, — замекав Ба­ран зовсім іншим голосом. Видно, боявся но­жиць.

— А вони ж такі гострі та великі! — лякав Дем’янко. — Самі стрижуть.

— Що ж ме-ме-ні ро-би-ти? — почав проситися Баран.

— Можу порадити, — стиха сказав Дем’ян­ко, — тільки по секрету.

Баран підставив йому вухо, і Дем’янко по­чав шепотіти свої поради. Що там він казав— хто його знає, але незабаром усівся верхи на Барана, взявся за міцні закручені роги і — чкурнув із саду. Лише бур’ян зашелестів та кущі захиталися. Ну, звичайно, Дем’янко настрахав рогатого, щоб той більше не потикав­ся до лежнів. А що ж їм тоді залишиться ро­бити, як не розійтися по домівках?

Довго їхав на Баранові Дем’янко, аж поки перед ними не сяйнули чиїсь очі. Баран наля­кано сахнувся убік, в гущавину. А верхівець зачепився за гілляку •— та беркиць під кущ, аж ноги задер! Схопився — а Барана й сліду нема. Тоді Дем’янко обтрусив свого костюм­чика, вийшов на стежку та й подався нав­мання.

МУХА ТЕЖ ДЕЩО МОЖЕ…

Іде Дем’янко лісом, роздивляється. У лісі так хороше! Сонце сіється крізь віття. Тиша. Ли­ше коли-не-коли щось шелесне в гущавині. Іде і не знає, яка на нього чигає халепа. Та ось де не взялася муха — дзижчить, круж­ляє над головою. Сіла на кінчик Дем’янкового носа, заджеркотіла:

— Це ти, Дем’янку? А я дивлюсь, ду­маю — він чи не він? Куди ж це ти мандру­єш, голубе?

То була муха Росяниця. Дем’янко розповів їй про все. Признався, що заблукав у лісі.

— Ох, ж-жаль тебе, ж-жаль!.. — джерко­тіла муха. — Ніхто тобі не допомож-же, крім мене. Хоча через тебе наш мудрий Сич ще й досі борсається в болоті, але я тобі допомож-жу. Аяк-ж-же!.. Я тобі покаж-жу сте-ж-жку до твого Палацу науки. Іди туди, куди я леті­тиму.

Послухався її Дем’янко. Хіба ж він знав, що вона така підступна?..

Росяниця знялася з його носа й полетіла. Куди вона завертала — туди завертав і Дем’янко. Нарешті вивела-таки на стежку. Дем’янко вихвицом побіг по тій стежці…

Раптом зачепився ногами за якийсь мотуз і впав. Схопився, сіпнувся і потрапив у силь­це. Чим більше борсався, тим дужче стягу­вало його мотузяччя. Попався наш електрон­ний хлопчик у хитро сплетену сітку, мов комаха в павутиння. Певно, якісь мисливці розставили…

— Що, піймався?! — загула муха Росяни­ця. — Так тобі й треба!

В’їдлива муха літала навколо Дем’янкової голови та все кепкувала з нього. Пробувала навіть кусати.

— Отут і набирайся науки! Діз-з-наєшся, де раки з-зимують!

Певне, ця злощасна муха не знала, що най­краще сміється той, хто сміється останній. Тут налетіла Чубата Птиця і склюнула підступну джеркотуху. Дем’янко засміявся з радості. Потім розповів Птиці про свою пригоду.

— Не журися, хлопчику, — сказала Чуба­та, — ми тобі допоможемо.

Та як защебетала, як почала скликати сво­їх друзів! Шугнули вони вниз — аж вітер знявся! Маленькі в них дзьобики, але пташки так дружно взялися за діло, що не встиг Де­м’янко й оглянутися, як мотузяччя уже було посічено, пошматовано. Вхопили пташки по жмутку волоконець та й полетіли. А Дем’янкові аж не вірилось, що зараз він може йти куди захоче.

— Дякую тобі, люба Пташечко! — гукнув він до своєї рятівниці…

— Іди, та більше не попадайся в сіті! — пропищала Птиця. — Набирайся розуму, роби добро — і ти станеш людиною.

Чубата Птиця полетіла, а Дем’янко скоком-боком, скоком-боком подався в ліс. Раптом зупинився, постояв-постояв і… почав проби­ратися до Баранового урочища. Довгенько йшов, а таки втрапив. Підійшов до Лежня і почав його розбуркувати. Хотілося зробити добро. Ледве прочумався Лежень.

— Та? Що?

— Потім розкажу. Гайда!

І Дем’янко силоміць потяг Лежня з бур’я­ну — щоб не встигли вчепитися Лінощі.

У ЛІСОВИЧАХ

Довгенько йшли нетрями. Лежень ледве плен­тався. Не звик він до таких мандрівок. Та й зголоднів дуже. У лісі траплялися кислиці, але він кривився від них, плював. Хотів чогось смачнішого — вареників у сметані, пампушок з часником, ковбаси та чимало іншої смакоти. А як йому міг зарадити Де­м’янко?

На другий день Лежень почав невдоволено бурчати, нарікати на Дем’янка. Мовляв, ко­ли б не Дем’янко, то він вилежувався б оце в бур’яні, хрумав груші та яблука і горя не знав.

— Лежиш собі чи качаєшся, — просторіку­вав він, — живіт повний, сонце пригріває — от щастя!..

— Мудрі слова! — обізвався хтось із гуща­вини.

Дем’янко Дерев’янко подивився навколо і побачив між кущами якогось рудого хвоста­того звіра. Його круглі очиці блищали, мов два гудзички.

— Любі мої хлопчики! — швидко загово­рив звір. — Чую — ви так розумно балакає­те… Дуже… дуже радий познайомитися з ва­ми. Я — Лис Микита. Живу тут, поблизу. Лисовичі — мій замок, може, чули.

Хлопці розповіли Микиті про себе, про свої пригоди. Сказали й про те, що Лежень дуже зголоднів. Микита співчутливо зітхав. О, він добре знає, що то є голод, і охоче зарадить справі.

— Допоможіть, будьте ласкаві, — благав Лежень, — у мене аж судомить у животі.

— Не хвилюйся, — промовив Лис Мики­та, — виручу. — Ось покажу тобі стежку в одне місце. Там ти досхочу наїсися і ще й на дорогу запасешся. А Дем’янко тим часом по­буде в моєму замку. Як друг, як дорогий гість.

— Згода! — вигукнув Лежень.

Дем’янко заперечив:

— А я не згоден. Ніколи мені гостювати, я поспішаю до Палацу науки.

— Гай-гай, Дем’яночку! — похитав голо­вою Лис Микита. — Який-бо ти незгідливий, не хочеш заради свого друга навіть погостю­вати. Він набере харчів, повернеться, та й пі­дете собі далі.

— Та зайди, — наполягав Лежень, — і по­чекай, поки я вернусь!

— А я не хочу!

— Ні, підеш.

— Ба ні, не піду.

Отак сперечаючись, вони непомітно ді­йшли до Микитиного замку — великої, добре замаскованої нори. З неї визирала огрядна Лисиця.

— Та що з ним панькатись? — обурився Лежень. — Хапайте його!

Лис ухопив дерев’яного хлопчика за попе­рек і поволік до нори. Дем’янко пручався, але вирватись не зміг. Хоч йому й не боліло, та він з жахом відчув, як Лисові зуби вгрузли в його дерев’яне тіло.

У просторій норі Лис випустив Дем’янка і сказав, облизуючись:

— Твоє щастя, що ти дерев’яний…

— Ой, яка гарна лялька! — застрибали малі лисенята — Мицько й Міна. Поважна Л,исиця погордливо дивилася на Дем’янка й нічого не казала.

— Ну, бавтеся тут, я незабаром поверну­ся, — сказав Микита, по-змовницьки підморг­нувши господині, і шаснув мерщій із нори надвір.

Дем’янко побачив через вихід, як Микита привітно махнув хвостом перед Лежнем і по­вів його на стежку. Незабаром обоє зникли в гущавині.

Сів Дем’янко та й зажурився. Бач, який друг із цього Лежня. Зрадив! Оддав на пота­лу гостромордому Лисові. Хоча б уже швид­ше там наївся та й повертався.

Лис Микита причвалав сам — радий та веселий.

— Ну як, Дем’яночку, гарно в нас? О, та ти, я бачу, засумував. Чого б то?

А тим часом господиня питала в чоловіка:

— А де це ти таку гарну ляльку здибав?

— Та йду собі, коли чую — гомонять. При­слухаюся, аж воно оцей Дем’янко і Лежень. Дем’янко, думаю, стане нам у пригоді! Він, я чував, розумний, кмітливий. Та що там казати, отакі, як Дем’янко Дерев’янко, на­віть у лісі потрібні. Правда, друже? Та ти не бійся, ну, трохи допоможеш Мицюні й Міні готувати домашні завдання. Вони здібні діти…

— Не те, що дурні вовченята! — докинула своє Лисиця.

— Еге, мудрі голови! — вів далі Лис, по­гладжуючи лапою своїх лисенят. — Але ми з мамою вже втомилися виконувати за них домашні завдання і бігати сваритися з учите­лями. Та й задачі пішли якісь дуже складні. А наші дітки — це таки наші дітки, і кожна лісова тварина мусить знати, що вони тала­новиті!

— Уже ж не такі, як ті бовдури — ведме­жата, — знову подала голос Лисиця.

— Нумо, до діла! — гукнув господар. — Ану, Мицюню, де твої зошити?

І став Дем’янко навчати лисенят. Він рані­ше й сам не знав, що здатний розв’язувати всякі там задачі.

— Ну, от бачиш, — втішався Лис Мики­та, — хіба в нас гірше, як у якомусь там Па­лаці науки?

А стара Лисиця звелась на задні лапи, за­копилила губу і, недбало поклавши хвоста на ліву передню лапу, поважно подибала до школи. Там вона всім задала перцю — і ди­ректорові, і вчителям. “Мої лисенята здібні діти! — репетувала вона. — Я не допущу, щоб їх кривдили!”

Після цього Мицько й Міна стали прино­сити самі п’ятірки. Всі тішились, невесело було тільки Дем’янкові.

Тим часом у лісі по всіх усюдах линула слава про Лисових дітей. Вони, мовляв, хоч і пустотливі, але такі здібні, такі талановиті, що й годі казати. Учитель — бородатий Цап — аж мекає від задоволення, хвалить не нахвалиться. Усі пророкують лисенятам ве­лике майбутнє. Мицько навіть почав надси­лати до “Лісової газети” вірші. Один з них таки видрукували. Назвали його “Привіт курям!”

Любі кури, миле браття!

Як ви поживаєте?

Чом до нас хоч на часину

Ви не завітаєте?

Тато люблять вас і мама.

Хто ж вам на заваді?

Просимо, хутчій приходьте,

Будемо вам раді!

І жодний звір, жодна птиця не знали, що вірша склав Дем’янко Дерев’янко і що його змусив до того Лис Микита. А вірш цей по­любився багатьом звірам. Вовки співали його хором на узліссі. Вони теж хотіли подружи­тися з курми.

Дні йшли за днями, а Лежень не повертався. Одного разу Дем’янко випадково почув, як Лисиця спитала свого чоловіка:

— А що ми робитимемо, коли той Лежень прийде?..

— Не журися, люба, — заспокоїв її Мики­та. — Дем’янкові доведеться довго ждати. Знаєш, куди я одвів того Лежня? Він знов у Барановому урочищі!

Обоє захихикали. А Дем’янко ледве на ногах устояв, дізнавшись про таку підступ­ність. Проте нічого не сказав. Він усе грався з лисенятами, а сам думав, як його вирватися з оцього лисячого “замку”.

ЯК ДЕМ’ЯНКО ПЕРЕХИТРИВ ЛИСА

Та як втечеш, коли хитрий Лис не спускає з нього ока, не дозволяє виходити з дому? “А чого ти там не бачив, — казав він, крутя­чи пухнастим хвостом. — Звірі на тобі одежу пошматують і скалічити можуть… Гуляти в лісі — то небезпечна річ, ой-ой, яка небез­печна! ”

Тільки тоді, коли треба було зарядити со­нячну батарею, Лис виводив Дем’янка на лісову галявину.

Коли Лиса не було вдома, то Дем’янка сте­регла Лисиця. Що його робити?

Думав-думав Дем’янко та й надумав. Він почав Мицька вихваляти:

— От уже здібна дитина! Особливо по арифметиці він добре тямить…

— А так, — озвався вдоволений Микита. — Він у мене на ферму як прибіжить, то так уже курочок лічить, що аж пір’я летить!

— Еге, це в нього виходить, — кивнув Дем’янко. — Але чи зуміє він порахувати всі дерева в лісі?

— Авжеж, зуміє! — обізвалася Лисиця. — Він же не те, що сірі вовченята!

— Я думаю, — поважно сказав Лис, — що коли ти допоможеш, то полічить.

— А навіщо їх лічити? — запхикав Мицько.

— Чи бач, він ще питає! — обурився бать­ко Лис. — Ти знаєш, дурню, яка слава про тебе піде між звірами? Та й те сказати, — якщо всі дерева полічиш, значить, у цьому лісі господарями будемо ми.

— Авжеж, авжеж, — заскавуліла Лисиця. Та жвава така зробилася — писок задерла вгору, хвоста наструнчила. — Тоді поганим вовчиськам зась до нашого лісу!

— Та я й ведмедям не потуратиму, — хра­брував Лис. — А то швендяють та тільки кущі ламають. Хай тут привільно живеться тій зві­рині, яка за це м’ясцем віддячуватиме. От хоча б зайчики…

— Нехай і кролики живуть тут, — додала Лисиця. — Якщо ми від них одцураємось, то хто ж подбає про бідолашних?

— Авжеж, авжеж. Я піду до самого Лева і таки доб’юся, щоб у мене в лісі жили тільки звірі, що пасуться й нагулюють м’ясо.

— Кроликів! Курочок! — затанцювали Мицько й Міна.

Ох, розпалився ж апетит у цього виводка! Дем’янко слухав, слухав та й одвернувся до стіни, щоб не помітили, як його душить сміх.

— Ну, добре, — нарешті отямився Лис, поклав лапу на Дем’янкове плече. — Ніколи, кажуть, не відкладай на завтра того, що мож­на зробити сьогодні.

— І я такої гадки! — весело сказав Дем’янко, маючи на думці, звичайно, своє.

— Отож ідіть і розпочинайте!

А Дем’янкові цього й треба було. Ось він з Мицьком вибрався з нори в ліс. Мицько за­дер мордочку, понюхав повітря.

Потім почав нюхати землю.

— Тут пройшла куріпочка. Оце запах!..

Дем’янко відразу змикитив:

— То біжи по сліду, а я тут почекаю.

А сам думає: “Хай тільки побіжить, то бачитиме він мене, як свої вуха”. Мицько сіпнувся бігти, але зупинився.

— Еге, батько наказував, щоб я не зали­шав тебе самого… Бо тоді й шерсть на мені обскубе.

— Ну, гаразд, розумнику,—сказав Дем’ян­ко.— Тоді давай починати. Лічи!

Молодий Лис заметляв хвостом. Подивився на дерева, забубонів:

— Один, двоє, троє, вісім, дванадцять…

Бачте, Мицько вмів добре рахувати тільки до трьох. Дем’янко зупинив його:

— Еге, так діла не буде. Починай нано­во.

Та скільки не починав бідолаха, виходило одне й те ж: “Один, два, три, вісім…”

Отак вони рахували, коли це щось зашеле­стіло, і на стежку виповзла старезна-престарезна Черепаха. Вона ледве переставляла свої криві ноги.

— Ждорові були, хлопчі-молодчі, — прошамкотіла вона. — Штара вже я штала, жбилашя ж дороги…

— А куди це ви плентаєтесь? — єхидно спитав Мицько.

— Я шукаю влашника цього лішу.

— Це наш ліс! — прогарчав Мицько. — Моєму батькові він належить! А палац наш — у Лисовичах.

— Я нешу йому термінові повідомлення. Покажи, шинашу, дорогу в Лишовичі.

Мицько запитливо глянув на Дем’янка. Той кивнув:

— Звичайно, треба провести! У неї, певно, якісь важливі повідомлення. Ти йди, а я поч­ну сам рахувати. Тільки швидше вертайся!

— Гаразд. Я швидко, — сказав Мицько. — Ходімо, стара!

І вони рушили.

Подивився Дем’янко, як повільно сунеться Черепаха, і аж засміявся: так вони й до ве­чора не допхаються!

Десь за годину Черепаха й Мицько зайшли за калиновий кущ, а до нього можна було палицею докинути. Дем’янко перечекав ще трохи, а тоді як дременув — тільки листя залопотіло.

Тепер він був на волі.

ДЕМ’ЯНКО У ВЕДМЕДЯ НЕЇЖМЕДА

Довго біг Дем’янко лісом. Височенні гіллясті дерева обступали нашого дерев’яного хлопчи­ну суцільною стіною. Здавалося, що цій стіні кінця-краю не буде — вона йшла разом з ним.

Продирався Дем’янко крізь гущавину і думав свою думу. Як-то йому хочеться стати людиною! Птиця говорила, що для цього тре­ба завжди робити добро.

А він, коли жив у Лисовичах, чи ж робив добро? Ну, виконував за Мицька домашні завдання, писав за нього вірші… Малого лиса стали вважати у лісовій школі за кращого учня. Добре це чи ні? Так і не вирішив цього Дем’янко.

Продираючись крізь гущавину, обминаючи вкриті мохом скелі, мугикав пісеньку.

Коли це хтось як ревне з гіллястого бука:

— Та що воно за проява тут вештається, ще й виспівує? Я ось ніяк меду не добуду, а йому, бач, весело!

Дем’янко замовк, скерував свої очі-лінзи угору й побачив серед гілля вуйка Ведмедя. Досі він не знав, що такі великі звірі можуть здиратися високо на дерева. Вуйко намагався залізти лапою в дупло, з якого долинав ло­скітливий, такий приємний аромат меду. А неподалік дзижчала бджола.

— Дар-ремна спр-рава… — жебоніла во­на. — Марно тратите ч-час, вуйку, хіба ж така лапища пролізе?

— То чого ж ви наносили меду в таке вузь­ке дупло?

— Бо баг-гато лас-сих до наш-шого меду, — прогула бджола.

Ведмедеві, мабуть, не дуже припала до ду­ші така відповідь, бо він невдоволено чмих­нув. А потім муркнув:

— А ну, Бджолівно, подивися, хто отам під деревом щойно виспівував…

— А ви злазьте, вуйку, то самі й побачите.

— Бач, яка… — бубонів Ведмідь. — Ну, добре вже, злізу… Бо ж хоч і близько лікоть, та не вкусиш…

Спускатися з дерева Ведмедеві було нелег­ко. Він обережно перебирав лапами і все по­зирав униз. Нарешті став на землю — спочат­ку двома задніми, а потів уже всіма чотирма лапами. Гучно зітхнув, а вздрівши Дем’янка, облизався.

— Ну, то хто ж ти такий? — спитав, як у трубу загув.

— Я — Дем’янко Дерев’янко, електронний хлопчик, — відповів Дем’янко.

— А про бджіл ти що-небудь знаєш?

— Я не вчив. Але я б охоче взявся.

— А “Порадник пасічника” утнеш? — з надією спитав вуйко.

— Я все можу вивчити, — хвалькувато ви­гукнув Дем’янко. — Один раз прочитаю — і знатиму напам’ять!

— Та тут таке діло… — статечно провадив вуйко. — Тільки ж ти, той, не здумай тікати. Бо ми, ведмеді, знаєш, які прудкі? А лапа в мене важка… Еге, так я й кажу —от добре, що ти нагодився, Іванку!

— Це не Йванко, а Дем’янко, — поправила бджола.

— А ти не дзижчи, — огризнувся вуйко, — сам знаю. Так от, Степанку…

Бджолівна одразу ж перебила:

— Це не Степанко, а…

— Та чого ти прискіпуєшся? Наче не одна­ково — Іванко чи Степанко… Він у мене діло­водом буде!

— А які ж він вестиме діла?

— Ого… діла буде багато. Треба взяти на облік усі рої, усі вулики…

— А це з якої речі? — здивувалась Бджолівна.

— А з такої, що я пасічником стану! Увесь наш рід Неїжмедів — природжені пасічники. І я давно мрію доглядати вас, бджіл, обороня­ти від шершнів, ос і таке інше. А ви за те віддячуватимете мені медком. Тоді вже не доведеться здиратися на дерева та пазурі собі ламати. Носитимете в мою барлогу.

Бджолівна продзижчала щось нерозбірли­ве, а вуйко повернувся до Дем’янка:

— Так-от, хлопче, як тебе… Данилко, чи що, зараз ходімо до мене та й приступимо. А коли я стану пасічником — і тебе медом почастую.

— А мені не треба, — сказав Дем’янко, ледве встигаючи за вуйком. — Я меду не вживаю.

— Не вживаєш меду?! — Вуйко так зди­вувався, що зупинився і став як укопаний. — Дивак! Та чи є на світі щось смачніше за мед? Мій давній предок так був об’ївся меду, що занедужав. З тих пір нас і прозвали — Неїжмедами. А як його не їсти, коли він та­кий солодкий!

— Та я зовсім нічого не їм, — сказав Де­м’янко. — Я електронний, дерев’яний.

— Ага, ну, це ще краще, — кивнув вуйко, начебто щось тямив у тій електроніці, і ру­шив стежкою.

Дем’янко йшов слідом, а бджола летіла зигзагами, інколи сідаючи на вершечки кущів.

— Так-от, Бджолівно, — розважливо гово­рив Ведмідь, — незабаром працюватимемо разом. Складу іспит, одержу свідоцтво та й стану пасічником… Ех, мені мед навіть у зи­мову сплячку сниться. Ми, ведмеді, дуже цінуємо мед. Якби ти знала, який він запаш­ний та цілющий!

— А ми трохи знаємо про мед, — ущипли­во сказала бджола. — Відомо нам і те, що ви до нього ласі.

— А ласі, — погодився вуйко. — Ех, коли б швидше стати господарем усіх пасік! А тобі хіба не радісно, що у вас буде такий пасіч­ник, як я? Побалакай, прошу тебе, з оцим… як його… хлопчиком, щоб він постарався.

— Аякже, поговорю, щоб він постарав­ся, — згодилася бджола.

І тут, сівши на Дем’янкового носа, тихень­ко звернулася до електронного хлопчика:

— Ми всі чули, що ти, Дем’янку, прагнеш робити добро, от і стань у пригоді нам, бджо­лам. Вуйко надумав стати пасічником і хоче, щоб ти допоміг йому…

— А чого ж, це можна, — погодився Дем’янко.

— Ти тільки так допоможи йому, щоб він на іспитах провалився, щоб не склав!

Дем’янко заперечив:

— Е, ні, я хлопчик правдивий, я так не можу!

— Ну, подумай, Дем’янку, який з Ведмедя пасічник? Він же усі вулики, усі гнізда ро­зорить!

— Я йому поясню, що цього робити не слід, — сказав Дем’янко.

— “Поясню”… Так він тебе й послухає!.. Ну, Дем’яночку…

— Ні, ні, Бджолівно, не просіть мене бре­хати…

Сумно задзижчала бджола:

— Ой, леле!.. Дурненький ти ще, Дем’янку… Ну, гаразд, я сама поговорю з вуйком…

Довгенько дзижчала бджола ведмедеві на вухо, все давала пораду. Бурий зрадів:

— Купатимусь у меду!

А бджола вела далі:

— Якщо хочете одержати свідоцтво пасіч­ника, то не забудьте ж того, що я казала. Цей Дем’янко хороший, розумний хлопчик, але дивна звичка говорити все навпаки може збити хоч кого з пантелику.

— Тільки не мене! — ревнув Ведмідь. — Це я твердо запам’ятаю: раз він навпаки, то і я буду навпаки, і вийде те, що треба!

Бджолівна чемненько попрощалася з ним та й полетіла до своєї трудової бджолиної сім’ї, а Неїжмед повів Дем’янка до теплої берлоги, де в нього був просторий кабінет.

Засадивши електронного хлопця за вели­чезний дубовий окоренок, вуйко загадав про­читати “Порадник пасічника” й написати контрольну роботу — йому, бачте, треба було відіслати її на заочні курси пасічників. А сам посадив свою Ведмедиху на багажник ста­ренького велосипеда та й поїхав у гості до борсуків. По тому, як вправно рулював Не­їжмед по стежці поміж деревами, видно було, що він не вперше тримає велосипед у ла­пах, — мабуть, їздив колись на цирковій арені.

Дем’янко попрацював старанно, написав про велику користь бджільництва для сіль­ського господарства, про розведення та утри­мання бджіл, розповів про медоносні лісові дерева та кущі. Гарну контрольну написав!

Наступного дня Неїжмед переглянув Дем’янкову роботу і дуже зрадів — аж лапу об лапу потер.

— Добре! Молодець. Трохи тільки підправ­лю та й відішлю.

Кілька днів “підправляв”, і все переробив навпаки. Дем’янко написав, що користь від бджільництва велика, вуйко закреслив і по­ставив — мала; Дем’янко написав, що необ­хідно піклуватися про корм для бджіл, Вуй­ко переінакшив по-своєму: нічого цього не треба — бджоли такі пронирливі, що самі знайдуть корм. А прочитавши, що необхід­но залишати у вулику мед на зиму, вуйко аж розсердився. Ще чого захотіли! Нехай собі сплять цілу зиму, як це роблять усі чесні Ведмеді, та лапу смокчуть, а не переводять мед. І отак усю контрольну переінакшив: де було “так” — поставив “ні” і навпаки.

Підкликав до себе Дем’янка і поважно за­говорив :

— Посвідчення, певно, скоро пришлють, так що ти той… виріж на блясі моє ім’я — “Неїжмед”. Приб’ємо при вході. Щоб так, як в осла Буридановича.

Хоч Дем’янко й не знав, як там у того осла, бо й не чув про нього, але зробив з бляшанки з-під консервів пластинку і почав на ній ви­різувати літери…

Минуло кілька тижнів, і нарешті молоденька Черепаха, мабуть, родичка тієї старої, що чимчикувала до Лисовичів, принесла вуйкові пакет. Сонце вже сховалося за високою го­рою, ліс облягли сизі тіні, а в небі жевріла хмара. Узявши того пакета в лапи, вуйко аж затанцював. Та коли роздер і почав читати — радісного настрою як не було, наче корова язиком злизала. У невеличкому папірці гово­рилося, що Неїжмед — нічого не тямить у бджільництві і до пасіки його не можна під­пускати й близько!

Ведмідь розлютився, зіжмакав папірця й вишкірився на Дем’янка:

— Отак ти мені допоміг?! Ах ти, халамид­нику! Та я тебе за-р-раз потрощу!

Дем’янко позадкував до виходу, виправ­дуючись, що він не винуватий, що він старав­ся… Та Неїжмед не хотів і слухати, кинувся за Дем’янком, наздогнав його за порогом та як замахнеться лапою! На щастя, Дем’янко відскочив убік, і тяжка ведмежа лапа уда­рилася об гострий пеньок, що стирчав тут із землі. Від болю Неїжмед заревів, закрутився на місці, пхаючи в пащу забиту лапу. Виско­чила Ведмедиха, за нею Ведмежата — що там зчинилося!

— Хуліган! Бандит! — ревіла ведмедиха, а малі наздогнали Дем’янка, учепилися — те лапами, те зубами — та й давай тягнути його назад. Бідолашний Дем’янко ледве випру­чався.

Тим часом, похукавши та посмоктавши лапу, Неїжмед знову кинувся за Дем’янком. Ось він уже майже наздоганяв утікача.

— Ага, попався, навпакикало!.. — ревнув Неїжмед, націлившись стрибнути просто на Дем’янка. А тому й тікати нікуди — перед ним темніє урвище, присів, припав до землі над самісіньким краєм яруги. Ведмідь з роз­гону перелетів через нього і, хапаючи лапами повітря, мелькнув униз. А урвище — глибо­ке, поросле чагарником, усіяне камінням, десь там унизу шуміла річечка. Навіть важ­ко було збагнути, де скінчив свій політ вуйко. Урвище ніби ковтнуло ведмедя.

Дем’янко підвівся і помалу почвалав у глиб лісу. Його не залишала думка, чим же він завинив перед вуйком? Зробив йому добро, а, бач, яка відплата…

Задумався Дем’янко і не помітив, що за ним гналася Ведмедиха. Уздрів, коли та ви­гулькнула з сусідніх кущів. Дем’янко навті­кача, Ведмедиха за ним.

“Куди бігти — знову до урвища? — пуль­сували електрони в Дем’янковій голові. — Е, ні, вдруге номер не пройде”. І почав види­ратися на сосну. Мабуть, щось сталося з його електронною пам’яттю, бо він забув, що Вед­меді також лазять по деревах…

— Отепер ти в моїх пазурах! — ревнула Ведмедиха й собі подерлася по сосні.

Дем’янко ліз вище, вище, а вона за ним — от-от наздожене… Відстань між ними скоро­чується, вже не більше метра… І тут Дем’ян­ко дістався до першої товстої гілляки — це був порятунок. Легенький, він побіг по ній далі й далі від стовбура. Коли це гілка під ним задрижала, Дем’янко оглянувся — Неїжмедиха суне за ним! Дем’янко скік на гілку сусідньої сосни! Майже тієї миті та, на якій він щойно був, одчахнудася і… Неїжмедиха шугнула вниз, як мішок з глиною.

Дем’янко поглянув — Ведмедиха лежала, постогнуючи та проклинаючи “шкодливого халамидника”. Звичайно, йому було жаль Неїжмедихи, але хіба ж він винен? І чого це він “шкодливий”? Що рятувався од нападу? Здається, й не дурні звірі Ведмеді, а бач — несправедливі…

Дем’янко зліз із сосни та й подався від Неїжмедової берлоги.

В лісі — це вам не в місті, де асфальтовані вулиці та ще й з назвами. Тут на кожному кроці — то кущ, то густа орішина перепиняє тобі шлях, не кажучи вже про величезні буки або високі модрини. Енергії он скільки треба витрачати! І Дем’янко відчув, що непогано приберегти її до ранку, коли зійде сонце й можна буде зарядити сонячні батареї. При­мостився під розлогим кущем калини і змен­шив споживання струму.

ЩЕ ОДНА ХАЛЕПА

Уранці, коли сонячні промені визолотили го­ри, пронизали ліс, Дем’янко весело схопився, промив росою свої лінзи і пішов далі, муги­каючи щось собі під ніс.

Та ось раптом почув якийсь гомін і став наче вкопаний: він знов опинився біля тих сосен, де вчора впала Ведмедиха. Видно, за­блукав звечора між деревами.

Але що тут відбувається? Стоять два вухаті молоді зайці з пов’язками на лапах, начебто на варті, біля Неїжмедихи порається Борсук у білому халаті й чепчику — швидка допо­мога. Тут же товчуться Ведмежата. Уздрівши Дем’янка, вони закричали в один голос:

— Осьдечки він! Ловіть його, держіть!

Зайченки вмить стрибнули до Дем’янка.

— Я ні в чому не винен, — сказав Дем’янко.

— Ходімо з нами! Там розберемося. По всьому лісу тебе розшукують.

— Це якесь непорозуміння… — почав Дем’янко, та йому не дали договорити.

— Не прикидайся дурником! — гукнув Зайченко. — Скалічив обох Неїжмедів та ще й виправдується…

— Ходім, ходім, там розберемося.

Що було робити Дем’янкові? Зайченки ду­же прудкі — від них не втечеш. Пішов, сердега.

Десь так у полудень дочимчикували вони до великої галявини, на якій стояв дерев’я­ний будинок, оздоблений різьбою. Дашок ган­ку підтримували чотири красиво обточені сос­нові стоячки. Тут же, праворуч і ліворуч — високі копиці запашного сіна і біля кожної криниця, повна води.

— Ти диви — цілі… — тихо сказав один Зайченко.

— Еге, він таки не їсть, — обізвався другий.

На дверях будинку сяяла золотом пластин­ка з консервної бляшанки. А на ній напис:

БУРИДАНОВИЧ

Приймає завтра

Старший Зайченко прочинив двері, зазир­нув і поспитав:

— Можна сьогодні?

— Ну, чого тобі? — почулося зсередини.

— Побачили, спіймали, привели!

— Що-що?


— Хулігана, кажу, привели, спіймали, по­бачили!

— А-а… Давайте його сюди.

Зайченки пропустили Дем’янка всередину.

За високим товстелезним окоренком сидів, підперши морду коліньми передніх ніг, худю­щий Осел. Морда йому видовжилась, наче товкачка, одяг звисав, лопатки випирали, та навіть копита покришились. Великі очі сумо­вито дивилися на відвідувачів.

— Ось якого ми злочинця спіймали! — до­повів старший Зайченко.

— Хіба ви мене спіймали? Я сам…

— Добре, добре, — засурмив Осел. — Ми з тобою побалакаємо. А ви, — наказав Зайченкам, — тим часом впіймайте і приведіть сюди Сірого Вовка.

Зайченки злякано перезирнулися, затрем­тіли.

— Коли ви наказуєте… — пробелькотів старший. — Тільки ж той… У Вовка такі гост­рі зуби…

— А ви поясніть йому, що я звелів його заарештувати, — мовив бундючно Осел. — Ідіть.

Коли Зайченки пішли, Осел звісив вуха, поглянув на затриманого.

— Ну, признавайся, злочинцю…

— Я ніякий не злочинець… — почав Дем’янко, та Осел його перебив:

— А чого ж, коли Зпіченко доповів, що спіймали злочинця, ти не заперечував своєї вини, а тільки доводив, що вони тебе не спій­мали? Отже, ти визнав себе злочинцем. І Лис Микита заявив, що ти полював на стару Че­репаху. Скажи мені, чому ти не пасешся, а полюєш?

— І зовсім я не полюю! — заволав Дем’янко. — Я ніякої їжі не вживаю.

— Го-го-го! — затрубив Осел. — Чи ти га­даєш, що я дурний? Усе, що рухається, по­требує їжі. По собі знаю.

— Та я ж електронний, нащо мені та їжа!

— Хочеш мене обдурити!? А де ж тоді Черепаха поділася? Де, я питаю? Коли б ви­нен був Лис Микита, то чого б він заявляв, га! І чомусь ні на кого не кажуть — ні на Зайця, ні на Білку, ні на Барана, а тільки на тебе. Чому?

Дем’янко стояв ні в сих ні в тих. Ну, що тут скажеш?

Тим часом повернулися Зайченки.

— Привели Вовка? — спитав Буриданович.

— Та ми йому сказали…

— А він що?

— Та не розчули, бо далеко було!

— У вас поганий слух, — буркнув Осел і знову поглянув на Дем’янка Дерев’янка. — Ага… тепер про вуйка Неїжмеда… Нащо ти скалічив бідолашного Ведмедя і його Ведме­диху? Він готувався стати пасічником — та­кий старанний звір, а ти бач, що скоїв…

— Я, отакий маленький хлопчик, і скалі­чив двох здоровенних ведмедів? — здивував­ся Дем’янко. — Та що ви, дядьку Осел…

Буриданович знесилено ворухнув головою і невдоволено пробурчав:

— Тільки не викручуйся, а зізнавайся чесно.

Зачувши про чесність, Дем’янко зрадів. Адже він справді хлопчик чесний. Так і ска­зав Буридановичу. Розповів, як усе трапи­лось: як він старався зробити добре діло, до­помігши Неїжмедові написати про пасічни­кування, як потім вуйко хотів його потрощи­ти, як він тікав і як перед урвищем розпла­стався на землі, а ведмідь перескочив через нього і шелеснув униз…

— От бачиш, — слабіючим голосом промо­вив Буриданович, — патякаєш про добрі діла, а сам, рятуючи свою шкуру, призвів до того, що Неїжмед став інвалідом. Упав у глибокий яр, та на камінцях і пеньках, сердешний, зла­мав собі лапу й вибив око. До того ж і шубу продер в багатьох місцях. Он що ти накоїв.

— Та хіба ж я винен, що він… — почав Де­м’янко, але Буриданович перебив:

— А сердешна ведмедиха, мати двох ма­лих діток? Коли б ти не заманив її на тонку гілку…

— Гілка товстелезна! — вставив Дем’янко.

— Бач, який ти ще неосвічений, — скруш­но сказав Буриданович. — Для тебе — товста, а для ведмедихи — тонка. Усе на світі від­носне. Це треба розуміти.

Він зітхнув і надовго замовк. Стурбовані Зайченки спитали в один голос:

— Як ваше здоров’я, Буридановичу?

— А-а… Яке вже там здоров’я, коли я ні­чого не їм? — зітхнув Осел. — Відколи я пі­шов на підвищення, не спожив і травинки, не випив і краплі води.

— Тепер же у вас дві копиці сіна і дві кри­ниці!

Отож то й біда, що дві і дві… — зітхнув Осел і додав: — Та ще й однаковісінькі.

— То чому ж ви не їсте й не п’єте?

Буриданович хитнув головою, вона зісков­знула з його колін і важко впала на пень. Так стукнуло, що Зайченки аж підскочили. Бідо­лашний Буриданович ледве потім звів голову і, знову підперши її передніми коліньми, сум­но подивився на Зайченків:

— Чому я не їм і не п’ю? Ех, темнота, тем­нота… Ви, мабуть, і не здогадуєтесь, що, окрім капусти й моркви, на світі є ще така мудра наука, як філософія. Коли б ви, Зай­ченки, були мудрими, то не дивувалися б з того, що от я маю дві копиці калорійної трави, а сам голодую…

— То ви ж так здохнете! — прохопився старший Зайченко.

— “Здохнете”… — повторив Буридано­вич. — Хоча б говорити культурно навчився… Дві копиці сіна — це не просте діло, як вам здається. Ну от, підійду я до однієї — смикну віхоть та й почну споживати. А чому, до­звольте спитати, я маю віддати перевагу цій копиці? Чому не почати другої?

— Ну, то смикайте з другої.

— Тоді я вас запитаю: а чому не з першої?

— Ну, то…

— От вам і “ну, то”… Краще я загину го­лодною смертю, аніж бездумно почну якусь копицю.

Буриданович, певно, втомився від балачки, бо деякий час знову сидів мовчки, навіть очі заплющив. Потім таки завершив справу на­шого електронного хлопчика — наказав по­садити Дем’янка в глибоке дупло і не випу­скати, аж поки не признається, що він винен у всіх гріхах. А коли признається — послати його пасти молоденьких черепах. Щоб мав змогу виправитися.

Отакі мудрі постанови Осел ухвалював не раз. Лисиць, таких ласих до курятини, при­значав на роботу в курники. Зайців, які спу­стошували громадські городи, посилав сторо­жами до капусти. Вовків, що різали овець, призначав на пастухів. Хай, мовляв, переви­ховуються!

— Подумай, пометикуй, помисли… — ска­зав, дивлячись на Дем’янка.

Голос йому слабів з кожною хвилиною, він уже ледве ворушив язиком. Помітивши, що Буриданович так знесилів, що от-от знепри­томніє, Зайченки вискочили і швидко повер­нулися з відерцем води.

— Нате ось, випийте!

Буриданович пробелькотів:

— Аз якої криниці?

— З отієї! — вигукнули Зайченки, схилив­ши голови ліворуч.

— А ч-чому не з тієї? — Буриданович хит­нувся праворуч, і голова його впала на окоре­нок. Підвести її він уже не зміг, не мав сили. Проте ще мимрив: — Це все не так просто… з якої…

Осел Буриданович знепритомнів. Його вуха опали, як зів’ялі лопухи, і налякані Зайчен­ки викликали швидку допомогу.

Дем’янко поправив беретика та й подався з будиночка. Але Зайченки швидко схамену­лися, наздогнали й одвели до старезного де­рева, в якому зяяло велике дупло. Адже так наказав Осел Буриданович.

До речі, швидка допомога, яка прибула десь надвечір, врятувала Буридановича про­стим, та дотепним способом. Борсук давав йому одночасно по два віхтики сіна, з обох копиць, і змішану воду з обох криниць, отак розв’язавши складну філософську проблему.

АРИФМЕТИКА І СОСНОВІ ШИШКИ

Сидить бідолашний Дем’янко у глибокому дуплі, нічого не бачить, нічого не чує. Та як його бачити, коли отвір високо-високо. Діста­тися до нього не можна ніяк. Дем’янко про­бував здиратися вгору, упираючись у стінки дупла, але кожного разу падав.

Щодня в отвір просовував свого дзьоба Грак і запитував, чого принести в’язневі по­поїсти. Але Дем’янко щоразу відмовлявся. Він думав, як вибратись на волю. А от одного разу попрохав Грака, щоб йому носили сос­нові шишки.

— Ти що, їх їстимеш? — поцікавився Грак. — А брехав, що їжа тобі зовсім не по­трібна.

— Ні, я їх не їстиму. Я… я їх рахуватиму. Бачте, я дуже люблю арифметику. І це буде для мене невеличка розвага.

— Гар-разд, гар-разд, — після роздумуван­ня прокаркав Грак. — Чого доброго, а шишок можна.

Десь так днів через два в дупло заглянула Білочка. В передніх лапках вона тримала велику шишку.

— Маєш гостинця! — засміялася вона, по­казуючи зубки. — Лови!

Дем’янко притиснувся до стіни, і шишка бухнула йому прямісінько до ніг. По кілька разів на день Білочка заглядала до Дем’янкового дупла. І щоразу, коли вона гукала: “Ма­єш гостинця!” — Дем’янко рахував:

— Одна, дві, три, чотири, п’ять…

Ох і довго йому довелося рахувати! Шишки заповнювали дупло. А Дем’янко ста­вав на них і все піднімався і піднімався до отвору. Коли вже можна було взятися рука­ми за край дупла, Дем’янко подякував Бі­лочці за роботу й попросив передати Гракові й Ослові, що шишок уже не треба носити, що він уже нарахувався досхочу.

Як тільки стемніло, Дем’янко виліз із дуп­ла і спустився на землю. А там вибрався на стежку й прудко подався геть.

ЗУСТРІЧ З ВОВКОМ, КОТОМ І ВОГНЕМ

Сонце було вже над обрієм, коли він вийшов на узлісся. Бачить, а за кущем лежить Сірий Вовк. Поклав морду на лапи, висолопив язи­ка і жадібно дивиться на долину. Боки йому позападали, аж ребра видно. А в долині в за­городі вівці мекають — багато їх там, ціла отара. їх стережуть здоровенні Пси. Одна Овечка вийшла з загороди в долину і поску­бує собі травичку. Отож на неї і дивиться Сірий Вовчище. Не помітив навіть, як до ньо­го Дем’янко підійшов.

— Здрастуйте, дядьку!

Вовк як не схопиться з переляку. Спіткнув­ся та мордою в землю — тиць! А тоді зирк­нув, побачив дерев’яного хлопчика, за­бурчав :

— А бодай тебе, отак налякав.

Дем’янко засміявся й каже:

— Дядьку Вовче, що ви оце тут пильнує­те? Може, я вам у пригоді стану? Я, бачте, хочу робити добро.

— Добр-ро? — вишкірив зуби Вовк.

— Так-так, — запевнив його Дем’янко. — Добро.

— Ну, тоді ось що, хлопче, допоможи мені в одному ділі.

— Охоче! — вигукнув Дем’янко.

— Бачиш он ту Вівцю, що пасеться в до­лині?

— Бачу, — сказав Дем’янко.

— Вона боржниця моя, а боргу не віддає. Побачить мене — відразу до Псів тікає…

— Так я їй зараз скажу, щоб віддала!

— Еге, ти її не знаєш, хлопчику! Краще нічого не кажи, а піди та приведи сюди. Я сам тут з нею побалакаю.

— Добре! — сказав Дем’янко і побіг.

Що він там говорив Овечці — здалеку не чути було, але дивиться Вовчище: веде! Ідуть собі лісом та любенько розмовляють. Підхо­дять. Як побачила Овечка Вовка — вся за­тремтіла, жалібно замекала.

— Бач яка! — заклацав зубами Вовк. — Ще й мекає. Ану цить. Мою траву в долині їсть, а набутком своїм поділитись не хоче! Ходім, ходім, я з тобою побалакаю!

Вовк ухопив бідолашну Овечку зубами за вухо та й потяг у ліс. А Дем’янко, підстри­буючи, побіг собі далі. Радий, бо думав, що зробив добре діло.

Проминув долину, перейшов перелісок. Ди­виться — синіє ставок, а біля нього сидить Кіт і лапою сльози втирає. Такий здоровен­ний Котисько — і рюмсає! Дем’янко підійшов до нього.

— Чого плачеш, Котику?

— Як же мені не плакати, ня-а-ав… Риба топиться у воді, пропадає, треба спустити воду, а я не подужаю підняти ось заставки. Може, спробуємо вдвох? Зроби добре діло, бо загине риба, ня-у-у…

— Охоче допоможу! Адже я вирішив ро­бити добрі діла.

Підійшли вони до греблі, Дем’янко як на­ліг, як натиснув — заставка так і піднялася. Тепер вода з шумом ринула в прохід. Кіт аж засміявся. Вода вибігає, а рибу сітка затри­мує, що перед заставкою стоїть. Ходить він понад ставком, потирає лапи, розгладжує вуса:

— Молодець, хлопчику, допоміг!

Дем’янко аж підскочив з радощів, попро­щався з Котом і подався далі.

Сонце торкнулося вечірнього пруга, а там і сховалося в травах.

Іде Дем’янко, дивиться — посеред луків сизий димок в’ється. Підійшов ближче, ба­чить — згасле багаття. З-під попелу блимну­ло червоне око, знесилений Вогонь про­хрипів :

— Допоможи мені, хлопчику… Помираю без їжі… Підклади сухої травички чи ломач­чя, щоб я міг до лісу дістатися…

— Гаразд, дядьку Вогонь! — гукнув Де­м’янко.

Кинувся назбирав сухого галуззя й поклав його валком аж до густого лісу. Вихопився гострий вогняний язик, лизнув дрівця і заго­готів од задоволення.

— Смачно! Ох і смачно! Го-го-го-го-го…

Вогонь жадібно пожирав гіллячки, набли­жаючись до лісу. А Дем’янко дивився і радів, бо думав, що й цього разу зробив добро.

І побіг далі.

Тим часом стемніло. Тільки позаду видно було яскраві спалахи — то Вогонь порався на узліссі.

ХЛОПЧИК ЖИВЧИК

На ранок Дем’янко перейшов ліс, подивив­ся — перед ним розіслалося безмежне поле пшениці. Вона стояла суцільною стіною. Ву­саті колоски звисали донизу.

Раптом бачить Дем’янко — понад колос­сям пливе чиясь голова. Все ближче й ближ­че. Можна вже розгледіти обличчя — воно привітно усміхається. Що за дивина?

Та ось ще хвилина, і з пшениці виїхав на велосипеді білявий хлопчик.

— Доброго ранку! — гукнув він Дем’янкові.

— Доброго ранку.

Хлопчик скочив з велосипеда, підійшов, придивляється.

— Ти хто? — питає.

— Я Дем’янко Дерев’янко! Електронний хлопчик.

— Он воно що! А я було подумав, що зу­стрів Буратіно, — так на нього схожий!

— А ти хіба не схожий на інших хлопчи­ків? — спитав Дем’янко. — Схожий, правда? Але не такий самісінький. Оце я тебе побачив раз і вже де завгодно впізнаю!

— Тепер і я тебе впізнаю, — сказав хлоп­чик, придивляючись до Дем’янка. — Ти хоч і схожий на Буратіно, але якийсь не такий, інакший… Давай дружити!

— Охоче!

Дем’янко простягнув хлопчикові дерев’яну руку. Той потис її своїми теплими паль­цями.

— А тебе як звати, друже? — спитав Де­м’янко.

— Звуть мене Живчик, тобто жвавий хлопчик.

А далі Живчик посадив Дем’янка на раму велосипеда й повіз до свого батька.

— Ти не лякайся, Дем’янку, коли побачиш мого татка, — казав він, женучи машину ме­жівником. — Мій тато — Велетень, але дуже добрий. Він тебе полюбить.

Довго вони їхали. Дем’янко встиг розпові­сти про свої пригоди. Нарешті попереду зася­яли на сонці дахи височенного будинку. Са­док, що розкинувся навколо нього, здавався дуже низькорослим.

— У цьому будинку ми живемо, — сказав Живчик. — А ота довжелезна будівля із скляним дахом — то майстерня. Там тато працює.

Живчик запросив Дем’янка до своєї кім­нати.

— Гарно в тебе, — зрадів Дем’янко. — А книжок скільки!

— От і будемо жити тут разом, — сказав Живчик. — Згода?

— Згода!


Живчик і Дем’янко жили весело, дружно. І кроку не могли ступити одне без одного — куди Живчик, туди й Дем’янко.

А одного разу Дем’янко попросив Живчика повести його до майстерні. Той охоче пого­дився.

Ох, яка ж вона велетенська, ця майстерня! Дем’янко побачив, що будівля має безліч во­ріт і з кожних щось виїжджає. Живчик роз­повів йому, що то таке. З одних воріт сунуть електропоїзди, з інших — автомашини, а там далі — трактори, комбайни, літаки. Отут Де­м’янко побачив і ракету. її везли на дов­железному візку. Живчик пояснив, що за допомогою цих ракет запускають штучні супутники. Так он які ракети! І зовсім вони не для того, щоб добиратися до Палацу науки!..

Зайшли всередину. Ой леле! Дем’янко став як укопаний.

Посеред майстерні, біля важкого ковадла стоїть величезний чоловік. Руки в нього, вид­но, дужі-дужі, бо тримають важелезного мо­лота. Велетень розмахує тим молотом, наче іграшкою, б’є по ковадлу.

Г-гух! Г-гех!

Дзвенить метал, іскри снопом віються.

Г-гух! Г-гех!

Довго стояли друзі, все дивилися, як пра­цює Велетень.

Та ось він їх помітив, усміхнувся привітно. Докінчив якусь складну машину, і вона по­сунула до виходу. Велетень подивився на годинника, поклав молота й підійшов до хлопчиків. Нахилився, обережно взяв Дем’янка, поставив на долоню і підняв угору, підніс до свого обличчя.

— А що, малюк, як діла? — Велетень при­дивився до Дем’янка. — Ти хто, звідкіля?

— Це, тату, Дем’янко Дерев’янко, — пояс­нив Живчик. І тут же розповів про Дем’янка і про його мрію стати справжньою людиною.

— Що ж ти робиш, щоб твоя мрія збула­ся? — спитав Велетень. Він намагався гово­рити якомога тихіше, та однаково голос його гуркотів, наче грім.

Дем’янко став розказувати, як він робив добро:

— Я допоміг бідному Вовкові зустрітися з Вівцею, допоміг Котові врятувати рибу, щоб не потопилася, підклав конаючому вогневі сухого ломаччя…

— Ох і дивак же ти! — похитав головою Велетень. — Якщо ти й далі робитимеш таке “добро”, то багато лиха накоїш!

— А чому? — здивувався Дем’янко.

— Вертай у ліс і побачиш, що ти накоїв, — порадив Велетень.

Велетень поставив дерев’яного хлопчика додолу, поруч із своїм сином, а сам знову взявся за молот.

— Ну, тоді підвези мене назад до лісу, — попросив Дем’янко свого нового друга.

Він перебирав у пам’яті свої вчинки, і ніяк не міг здогадатися, що ж він не так зробив.

Швидко мчить Дем’янко разом із своїм товаришем. Обабіч дороги стіною стоїть золо­та пшениця, важке колосся хилиться до зем­лі… А вдалині вже синіє густий ліс.

СЛОН ТУП-ГУП

Крокує Дем’янко лісовою стежкою, посвистує та замашною лозиною цьвохкає. Коли це чує — щось йому назустріч іде та так гупає, що аж земля двигтить. Зашелестіли кущі, і ось бачить наш хлопчик — просто на нього суне якась жива гора! Придивився — великі вуха ворушаться сюди-туди, аж вітер здійма­ється: маленькі очі уважно дивляться впе­ред, а замість носа довжелезний хобот аж до землі теліпається.

Дем’янко став на стежці, взявся в боки:

— Заждіть, дядьку!

— Насамперед треба вітатися, нечемний ти хлопчиську, — лагідно сказала тварина і, легенько вхопивши Дем’янка хоботом, поса­дила собі на шию — коло вуха. Не зупиняю­чись, потупала далі. — Я слон Туп-Гуп. Чув про мене?

— Добрий день, дядьку Слон, добрий день! — загукав Дем’янко і вхопився за Сло­нове вухо, щоб не впасти.

— Ну, здоров був.

— А скажіть, чи ви часом не з мухи зроб­лені?

— Що таке? — перепитав Слон і затрясся од сміху.

Слони, бачте, реготати не вміють, а коли їм дуже смішно, то їх тіпає.

— Та це мені муха Росяниця казала, що мудрий Сич збирався з мух робити слонів.

Нічого не відповів Слон, тільки знову заті­пало його так, що Дем’янко мало не впав.

— Не слухай дурниць, — нарешті спроміг­ся промовити Слон. — Отакі Сичі та Росяниці тільки голови затуманюють. Я споконвіку Слоном був… А бачиш, яких я хижаків на­ловив?

Тільки тепер Дем’янко обернувся назад і побачив на Слоновій спині дві клітки. В од­ній сидів Лис Микита, його Лисиця, Мицько й Міна, в другій — Вовчисько.

— О, та тут є й мої знайомі! — вигукнув Дем’янко. — За що ж це їх у клітку посадили?

Не встиг і слова промовити Слон, як заскав­чав Лис:

— Дем’яночку, любий!.. Оце ж така на­пасть — видумали, ніби ми полювали на Че­репаху, а того не відають, як важко впорати­ся з нею… Тьху! Що я мелю?! Я сном і духом не знаю… Виручи, Дем’яночку, відчини кліт­ку. І те неправда, що наші морди в курячому пушку, їй-богу, кожного разу, ото як поласу­єш курочкою чи півником, то таки ж і морду лапами вмиєш. Який там може бути пух? Тьху! Що я верзу! Ми ж приятелювали з ними!..

— Що заробив — те й маєш! — відповів Дем’янко нахабному Лисові. — Скажіть, дядь­ку Слон, а Вовк за що попався?

— На Вівцю напав.

— Напав? — скрикнув Дем’янко. Руки йому ослабли, не втримався і гепнув додолу. Добре, що Туп-Гуп не наступив на нього своєю важезною ногою. Він підняв Дем’янка хоботом, знову посадив собі на шию і турбот­ливо спитав:

— Ти чого злякався?

— Я не боюся, — сказав Дем’янко, — але я… одному Вовкові…

— Що, може, допоміг заманити в ліс Вівцю?

— Так, — признався Дем’янко.

— Чув, чув я про тебе, — похитав хоботом Слон. — Ти електронний хлопчик, який хоче стати людиною?

— Еге.


— То навіщо ж ти стільки лиха накоїв? Коли б Вівчарки не нагодилися, Вовчище роз­дер би оту бідну Вівцю…

— То її врятували?

— Наледве встигли. Вона, правда, поніве­чена… А Вовчисько — ось у клітці сидить.

— От спасибі вам, дядечку Слон! Я ж не знав, що він такий. Каже, поговорити тільки…

— Але ж ти і Котові послугу зробив!

— А хіба що? — злякано спитав Дем’янко.

— А те, що Котисько добре-таки поласу­вав рибкою! На щастя, я нагодився та застав­ку опустив. Рибка тепер плаває.

— А де ж Котисько?..

— Утік, — із жалем сказав Слон. — Ніколи було за ним ганятися — треба було пожежу гасити. Вогонь такого лиха накоїв…

— Ой! Це ж я і Вогневі допоміг… — чесно признався Дем’янко. — Я ж думав, що добре діло роблю, а воно, бач…

— Ну, не побивайся, Дем’янку, — заспо­коїв його Слон. — Адже тепер ти знаєш — щоб добро робити, треба розум мати.

Слон ще довгенько повчав свого пасажира. А той слухав і силкувався все затямити. Так вони дійшли до місця, де стежка розгалужу­валась. Одна вела на узлісся, а друга губи­лася десь у глибині лісу.

Тут Дем’янко і попросив зсадити його. Сте­жина, що вела в ліс, була йому знайома.

Розпрощався з Слоном і подався в гуща­вину.

Ось підходить до ставка.

А на греблі стоїть Кіт і торгає лапами за­ставку. Побачив Дем’янка — почав жалібно нявкати:

— Ня-а-ав… Няв… Допоможи, хлопчику, підняти заставку, бо риба потопиться у воді-і…

— Зараз, зараз, Котиську, — сказав Де­м’янко і взяв тонкого дубця, що лежав на траві. Потім схопив Кота за хвіст: — Знову рибки схотілося?

Та як хльосне його дубцем!

— Ня-я-в… Якої рибки?! — занявчав Кіт. — Нащо вона мені здалася?

— Не придурюйся, шкодливий Котиську! Забув? Я тобі нагадаю!

І знову хльось, хльось.

Покаравши Кота, Дем’янко пішов Шукати Вогонь. Ліс у багатьох місцях дуже вигорів. Замість зелених дерев стирчали обвуглені стовбури, а далі цілими купами лежав попіл. Видно, Слонові довелося добряче попрацюва­ти, щоб загасити пожежу. Перестрибує Дем’янко купи попелу, поспішаючи геть із лісу. Коли це одну купку він якось нена­роком зачепив і… Ой леле!.. Побачив у ній жарини. Так ось де сховався цей руйнівник! Під ковдрою із попелу жевріє до слушного часу…

— Допоможи мені, хлопчику, — блимнув червоним оком Вогонь. — Дай чогось попо­їсти…

— А пити не хочеш? — спитав Дем’янко.

— Ні-ні! — злякано прошелестів Вогонь, ховаючись у попіл. — Де ж ти бачив, щоб го­лодний хотів пити? Підкинь мені сухеньких дровець, гіллячок!..

— А чого б перед обідом не випити водич­ки? Для апетиту.

— Нехай їй всячина, тій воді. Я недавно так напився, що трохи не вмер. Хочу їсти…

— А я принесу пити!

— Їсти!..

— Пити!!

Дем’янко вистрибом побіг до струмка, що жебонів у траві. Ось вода, а в що її набереш? Поміркував. А тоді вирвав лопушину, взявся за краї і зачерпнув води. Ніс обережно, щоб не розхлюпати. Приніс та як лине туди, де сховався Вогонь:

— Прошу!

Вогонь тільки зашипів:

— …Ш-ш-ш-шу-у.

Приніс Дем’янко ще, хлюпнув, примов­ляючи:

— Пий, а їсти не проси!

Тільки засичав лютий Вогонь:

— …С-с-си

Носив Дем’янко воду аж доти, доки не зги­нув хижий Вогонь. Туди йому й дорога.

На узліссі Дем’янко почув якесь веселе гоготіння, поглянув — і тут Вогонь! Цей під­ліз під казан, причеплений на триногах, і жа­дібно лиже його випукле дно. І видно, це йому дуже подобається, бо аж сміється, аж виспівує. А казан тільки шипить, мабуть, від болю…

Не довго думаючи, Дем’янко кинувся зали­вати Вогонь. А тут підійшов Рибалка:

— Що це ти витворяєш, хлопче?

— Це ось Вогонь витворяє, — сказав Де­м’янко, — бачите, він хоче спалити казана!

І розповів про те, як лютий Вогонь мало лісу не спалив.

— Он воно що! — усміхнувся Рибалка. — Ти правильно зробив, що залив той Вогонь, бо то Вогонь дикий. А цей — приручений, цей допомагає людині. Бачиш, не казан він палить, а варить нам юшку!

Спочатку Дем’янкові аж не вірилось: як це так — одне й те ж то шкідливе, то корис­не! Рибалка пояснював, аж поки Дем’янко не второпав. Тоді підклав прирученому Вогню хмизу і попрощався з Рибалкою.

— А юшки не хочеш скуштувати?

— Спасибі, — подякував Дем’янко. — Я не голодний.

ДЕМ’ЯНКО У ВЕЛЕТНЯ

Коли Дем’янко Дерев’янко вибрався з лісу, поминув пшеничне поле і підійшов до будин­ку Велетня, то зустрів тут Живчика. Той зрадів, побачивши Дем’янка, й одразу ж по­вів його до майстерні.

— Ну, як твої діла? — спитав у Дем’янка Велетень.

— Добре, добре! — весело вигукнув Дем’янко. — Тепер я вже стану людиною! Бо знаю, як добре діло робити.

— Це ще не все, любий хлопчику, — лагід­но сказав Велетень. — Добре діло й машина може робити… А от скажи, чи ти знаєш, що то є краса?

Дем’янко розгубився. Про таке йому ніхто досі не говорив.

— Краса? Ні, не знаю. Хто вона така? Де живе?

— Краса живе скрізь, — якось мрійно про­мовив Велетень. — Подивися на це безмежне поле…

Дем’янко повернув свої скляні очі, поди­вився.

— Ну що ж, пшениця… В колосках у неї зернята…

— А ти чуєш, Дем’янку, як сонячне про­міння черкається об колоски, і вони дзвенять, дзвенять?

— У мене добрий слух, — відповів Дем’ян­ко, — але я цього не чую.

— А ти бачиш, яким сизим пасмом видніється на обрії ліс? Здається, хмара припала на хвилинку до самісінької землі, щоб пере­почити, і от-от полине далі…

— Та що там, — знизав плечима Дем’ян­ко, — ліс та й годі. Багато дерев, є кущі.

Велетень докірливо посміхнувся:

— А ходімо зі мною.

Узяв обох хлопчиків на руки та й поніс по сходах на самісінький дах майстерні. Там стояв такий гарний-прегарний літачок.

— Це вертоліт, Дем’янку! — загукав Жив­чик. — Тато запустить його, і ми полетимо високо-високо.

І справді, Велетень посадив Дем’янка з Живчиком у прозору кабіну й запустив мо­тора. Гвинти вертольота почали обертатися — спочатку повільно, а потім так, що й око не змигне… І вертоліт спершу помалу, а далі все швидше почав підійматись угору.

У радіотелефонах лунав Велетнів голос:

— Бачите там далеко море? Придивіться, яке воно голубе під сонцем, як переливається різними кольорами. Прислухайтеся — воно грає!

— Море… — міркує Дем’янко вголос. — Та що там такого? Просто дуже багато води. Ве­личезна калюжа та й годі.

А Живчик подивився і аж усміхнувся — таке море гарне.

Дем’янко спитав:

— Чого це ти смієшся?

— Бо гарно як… — тихо відповів Живчик.

Вертоліт знову сів на дах — це Велетень по радіо подав команду знижуватись. Відчиняю­чи прозору кабіну, він мовив, ласкаво посмі­хаючись :

— Знаєш, коли ти станеш справжньою лю­диною, Дем’янку?

— А коли?

— В ту мить, коли відчуєш красу нашої землі, коли збагнеш, яке то щастя — праця, пізнаєш її смак.

Залишився Дем’янко Дерев’янко жити у Велетня. Разом з його сином Живчиком бігав польовими стежками, знайомився з усякими рослинами. Йому дуже цікаво було знати: чого вони ростуть? От хоча б кукурудза. Не­давнечко була врівні з Дем’янком, а сьогодні викинула своє зелене широке листя і вже сягає за його голову. Та й Живчик з кожним днем вищає. Коли вони познайомились, Де­м’янко був йому під пахви, а тепер і нав­шпиньки стане, то не дотягнеться. Чому воно так? “А я? — думав з гіркотою. — Я все та­кий самий, як був, ще коли вирушав у ман­дри…”

Довго міркував над цим Дем’янко, але так ні до чого не доміркувався.

Одного разу вони сіли на маленького елек­тричного трактора і взялися прополювати садок.

— Скажи мені, Живчику, чого все росте — і бур’ян, і кукурудза, й інші рослини, і ти ростеш, а я не росту? — спитав Дем’янко у свого товариша.

— Бо ти дерев’яний. Розумієш, ти — дере­в’яний хлопчик.

— А хіба дерева не ростуть? — заперечив Дем’янко.

Живчик трохи подумав, перед тим як від­повісти.

— Дерева ростуть, доки живі. Коли вони тримаються корінням за землю, вона дає їм соки для зросту. А ти зроблений із сухого неживого дерева…

— Почекай, почекай! — перебив Дерев’ян­ко. — А ось ти. В тебе ж нема коріння, а такі самі ноги, як у мене. Виходить, що й тобі земля не дає своїх соків. Чому ж ти ростеш?

— Еге, людей земля інакше пригощає. І зерно в колосках, і яблука та ягоди на гіл­лі — то все для людини. В усьому тому соки землі нашої. Тому й дбають люди, щоб виро­стити добрі врожаї. Працюють не покладаючи рук.

Товаришева розповідь засмутила Дем’янка. Ох і мало ж він знає! Йому треба багато вчи­тися, треба перечитати гору книжок…

“Вчитися! Вчитися!..” — вистукувало в йо­го електронному мозку.

Уже всю землю між рядами яблунь і груш переорали, а Дем’янко все мовчав. Тільки ди­вився на чорну ріллю, що лисніла проти сонця.

— Чого це ти замислився, Дем’янку? — спитав Живчик.

— Та згадав те село, де я з’явився на світ. У селі є хороша школа. Отам би мені повчи­тися, правда?

— То було б незле, — сказав Живчик. — А як те село зветься? Ти щось мені не казав.

— Непитайлівка.

Живчик здивовано подивився на Дем’янка і зупинив тракторця.

— Як-то Непитайлівка?! Я ж тебе по-хоро­шому питаю!..

— Непитайлівка!

Розсердився Живчик, подумав, що Дем’ян­ко з нього глузує.

— Ага, ось ти який! Теж мені друг…

— Непитайлівка! — знову повторив Де­м’янко.

І тут Живчик не втримався. Хіба він міг стерпіти оте глузування?! Замахнувся і стук­нув бідолашного Дем’янка, здається, й не сильно, але той аж на яблуні опинився. Заче­пився за гілку штаненятами, висить і ногами дриґає.

Живчик скочив з тракторця, взявся в боки, задер голову і гукає:

— Так що — Непитайлівка?

— Непитайлівка! — відповідає Дем’янко, метляючись на гілляці. — Непитайлівка Не­відомого району! Непитайлівка, Непитай­лівка…

Живчик розсміявся.

— Ану тебе! — махнув він рукою. — І як я міг розсердитись? Я й забув, що ти робот. Ти вже мені вибач… У тебе щось там заско­чило. Тому ти й повторюєш одне й те ж саме, наче зіпсована платівка в радіолі. Та нічого, Дем’янку, я тебе полагоджу! Побіжу по дра­бину, зніму тебе…

Живчик побіг, а в Дем’янковій голові шу­гала одна думка: тікати! Скоріше тікати! Живчик ще малий, він навіть не знає, що є таке село — Непитайлівка! То що він там тямить в електронній системі робота? Залізе своїми руками в самісінький мозок, що йому зробиш? Розібрати на частини — розбере, а скласти? Та напевне ж не складе! Е, ні, тікай, Дем’янку, поки цілий!

Шарпнувся Дем’янко. Хоч трохи й костюм­чика порвав, але таки одчепився й повис на руках. Дивиться, а від будинку вже йде Жив­чик з драбиною. Роздумувати було ніколи. Дем’янко камінцем гепнув на ріллю. Схопився на ноги й кинувся бігти в поле. А там при­чаївся в густій гіллястій пшениці. Бачив, як Живчик шукав його, чув, як він гукав, але не обізвався.

Журно стало Дем’янкові. Через прикре не­порозуміння, він, вважай, втратив друга…

НА ОРБІТІ СУПУТНИКА

Сидів наш Дем’янко у пшениці та все розмір­ковував, що робити? Куди податися? І так йому закортіло повернутись у свою рідну Непитайлівку! Але де та Непитайлівка? Як до неї дістанешся?

Довго шукав відповіді на таке складне за­питання. Навіть не помітив, як підкрався ве­чір і на небі засвітилися зорі-ліхтарики. Схо­пився. Треба щось робити. Глянув туди, де була майстерня Велетня. А там спалахували то сині, то червоні вогники. З широченних воріт виїжджали на дорогу довжелезні плат­форми. Он повезли ракету, мабуть, запуска­тимуть, супутника…

В цю мить у Дем’янковій голові блискави­цею спалахнула рятівна думка…

Він звівся на ноги і швиденько подався до шляху, вимощеного синіми пластмасо­вими плитами. А шлях той вів до космод­рому.

Що таке космодром, ви ж, певно, знаєте? Це аеродром для ракет. Там яскраво горіли прожектори, Дем’янкові спочатку здалося, що туди — рукою подати. Проте довелося тю­пати довгенько, І коли він був на місці, висо­ченна ракета вже стояла сторч. І нікого поблизу не було. Мабуть, зараз запускатимуть, і всі люди сховалися в укриття.

“Спізнився! — скрушно подумав Дем’янко. — Хоч би встигнути за щаблі вхопитися!”

Побіг до ракети, а в голові наче молотком вистукує: встигну — не встигну, встигну — не встигну…

Ось уже ракета близько… Дем’янко біжить, мало не падає. А таки добіг! Ухопився за щабель на ракеті, підтягнувся і далі поліз, як по драбині.

Коли це раптом наче грім ударив! Ракета здригнулась, ожила і почала підійматися вгору, все вище й вище… А внизу вирувало полум’я.

Глянув Дем’янко Дерев’янко вниз — усе подаленіло. І космодром, і стрічка шляху, і Велетнева майстерня — усе відпливло в да­лечінь, а потім і зовсім зникло. Внизу були тільки хмари. А згодом і хмар уже не стало видно, — ракета летіла в космічному про­сторі.


Каталог: authors
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка