Вчення Православної Церкви про шанування ікон



Скачати 103.46 Kb.
Дата конвертації20.03.2017
Розмір103.46 Kb.
#12780
ТипРеферат
УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

ЛЬВІВСЬКА ДУХОВНА АКАДЕМІЯ І СЕМІНАРІЯ


РЕФЕРАТ

з предмету Догматичне богослів’я

на тему: Вчення Православної Церкви про шанування ікон.

Боротьба за догматичне і канонічне іконошанування

в історії Християнської Церкви

Виконав: студент 4 класу семінарії

__________________
Перевірив: ректор ЛДАіС

митр.прот. о.Ярослав Ощудляк

Львів – 2003 рік

від Різдва Христового

План


  1. Ікона – складова частина життя Церкви.

  2. Історія створення вчення про іконошанування:

  • Спотворене відношення до ікон в першохристиян;

  • Сумні часи іконоборства;

  • Догмат вчення про ікони на 7 Вселенському соборі;

  • Зв’язок іконошанування з догмату про Боговтілення;

  • Правильне обґрунтування Старозавітного писання відносно вчення про ікони

  1. Значення святої ікони в житті Церкви і кожного християнина.

Кожен, хто входить у православний храм, бачить у ньому багато святих ікон, саме число яких якнайкраще свідчить про їх велике значення у житті нашої Православної Церкви та її вірних.

„Ікона настільки глибоко увійшла в життя православного християнина, що стало знаменом самого Православ’я, ознакою його сили, слави та правдивості”. Так само, як ми не можемо обійтись і без ікон. Тому без них немислиме навіть саме наше православне Богослужіння.

Сама ікона є невід’ємною частиною Православ’я, однією з доріг до Бога, одним із засобів богоспілкування та постійного внутрішнього зростання і оновлення. Свята ікона – це символ нашої віри, котрий у найбільш дохідливій наочній формі доносить до свідомості віруючих основні істини православної віри.

Священні зображення використовувались в Церкві Христовій з давніх часів. Згідно довньоцерковного передання, першою християнською іконою був Нерукотворний образ Спасителя, відбитий безпосередньо Самим Господом Ісусом Христом на „обрусі”, або рушнику, і посланий ним одеському князю Авгарю. Подібне ж передання рахує одним з перших іконописців святого євангеліста Луку, який маючи дар живописця, написав декілька ікон Божої Матері. Однією з цих ікон є „Володимирська”.

Від 2-го і 3-го століть залишилося в катакомбах багато священних зображень. Щоб не привертати яскравими іконописними образами увагу язичників, християни в епоху гонінь замінили їх символічними і алегоричними зображеннями.

Ставлення до ікон з найдавніших часів не було однозначним. Звичай молитися перед образом Спасителя, Божої Матері, і святих угодників здавна увійшов у вжиток і додавав віруючим велику втіху. Але були в цьому звичаєві і зловживання. Люди, які ще недовго були язичниками не позбавлених вікових традицій ідолопоклонства, вони впадали в марновірство і схильні були поєднувати зі святими іконами поняття, властиві язичництву. Поклоняючись іконам шанували не священну особу, до якої від ікони підносилися молитовна думка, а сам образ робили предметом обожнення. „Одні вважали за достатнє для спасіння прикрасити храм чи оселю іконами; інші розмальовували свій одяг священними зображеннями; деякі священики навіть здирали фарбу з ікон і додавали її до святої Євхаристії, або правили літургію вдома на іконах. Доходило до того, що ікони навіть брали замість кумів при хрещенні”. Це грубе марновірство завжди викривала церква, але разом з тим і благодійно оберігала звичай.

Свята ікона отримала в нашій Православній Церкві не лише літургійне, а й догматичне значення, яке полягає в тому, що вона за своїм призначенням, як Біблія та богослужіння, містить у собі всю повноту євангельського благовісту, доносячи його до свідомості віруючих. Але поки в церкві на соборах виробилось догматичне вчення про шанування ікон пройшов час і виникло чимало непорозумінь.

Сумні часи іконоборства переживала Православна Церква на Сході у 8 столітті, коли надто завзяті „оборонці” чистоти віри, відмовились від давньої церковної традиції, проголосили панування ікон ідолопоклонством. Спричинивши розкол у Церкві, іконоборці, підтримані державною владою, почали жорстоку боротьбу як з тими, хто продовжував дотримуватись давнього звичаю, так і з самими іконами. Це привело до знищення безцінних скарбів духовної творчості народу. ”Шкоду, якої завдали іконоборці творам духовної культури, можна зрівняти хіба що з наслідками гонінь на християн і християнську культуру в перші три століття”. Знищувались у храмах не тільки ікони, - пропало все, що мало на собі священне зображення. Виконавці іконоборських наказів здирали або забілювали вапном фрескові й мозаїчні розписи храмів, ікони та інші священні зображення високого художнього стилю нещадно палили на площах багатьох міст Візантії. Багато оборонців Православ’я за свою любов до ікон загинули мученицькою смертю. Майже ціле сторіччя тривала боротьба іконоборської неправди з віковічною церковною істиною, але оборонці Православ’я мужньо стояли.

Відомим оборонцем іконошанування став св. Іоанн Дамаскін. За часів імператора Лева Ісавретина він розпочав свою боротьбу за захист ікон. З усіх творів про іконошанування преподобного Іоанна Дамаскіна особливе значення мають ”Три захисних слова про тих, що ганьблять святі ікони або зображення”. Його письменна діяльність мала знатний вплив на створення догмату про іконошанування.

Іконоборство в різні перипетії, що відбувались в християнстві вимагали вирішення питань про іконошанування.

Святі отці 7-го Вселенського Собору в 787 році в Нікеї, багато в чому і під впливом праць святого Іоанна Дамаскіна, проголосили про незаперечну церковну істинну доцільність необхідність достойного іконошанування святих ікон. Ось як була обґрунтована ця соборна постанова: святі ікони, а згідно з історією євангельської проповіді, служать підтвердженням того, що Бог Слово істинно, а не примарно став чоловіком, і дають користь нам... Чим частіше вони (тобто ті, що зображені на іконах) стають предметом нашого споглядання, тим більше ті, хто споглядає ці ікони спонукуються пригадувати самі первообрази, мають більше любові до них і до того, щоб шанувати їх цілуванням і шанобливим поклонінням, але ніяк не тим істинним служінням, яке згідно з нашою вірою, належить одному тільки Божественному єству... Честь, якого вшановується образ, сходить до первообразу, і той, хто поклоняється іконі, поклоняється істоті, зображеній на ній.

Собор таким чином ясно висловив суть відношення віруючої душі до ікони: іконам належить віддавати усяку шану й поклоніння, підносячись розумом й серцем від видимого образу до невинного первообразу. Тому честь і належне шанування складається не на матеріальній, речовій стороні ікони, а зображеній на ній особі, ”яку ми сприймаємо внутрішньо, зором душі”.

„Не речовина ікони є предметом поклоніння, - пояснює преподобний Федор Студит, - а первообраз, мислимий разом із зображенням”. Образ на іконі тотожний з первообразом за подібністю, тому й поклоніння має бути одне: через видимий образ невидимому перш образові. Видимий образ, наприклад, лик Спасителя, ставить перед нашим мисленим зором ту саму Божественну істоту, яку споглядали апостоли і яку святий апостол Петро сповідував як „Христа, Сина Бога Живого” /Мф. 16.16./.

Ще в 7 столітті св. Григорій Богослов радив берегти ікони і не нехтувати ними задля випадкового марновірства, пояснюючи, що для багатьох неграмотних людей священні зображення служать замість книг, викликаючи почуття віри. Тому ікона отримала і важливе розповідне і ілюстроване значення. Про це в Діяннях 7-го Вселенського Собору було сказано так: „Нехай рука найвправнішого живописця поновить храм історіями Старого і Нового Завіту, щоб ті, котрі не знають грамоти і не можуть читати Божественних писань, роздивились живописні зображення, приводили собі на пам’ять мужні подвиги тих, які послужили істинному Богові і заохочувались до змагань із словесними і помітними доблестями.

Враховуючи всі аргументи, а також інші напрацювання святих Отців ще до іконоборства, Церква обґрунтувала вчення про ікони на основі догмату про Боговтілення.

Догмат іконошанування ґрунтується саме на факті втілення Другої Іпостасі Святої Трійці і виражає ту основну істину, що споглядаючи його видиму людську подобу ми мислимо, настільки Він Сам відкривається нам. І якщо ми любимо всіх серцем і всією нашого Господа, то ми шануємо все, що нагадує нам дорогий образ: його свята Євангеліє, його лик на іконах, його святу Плащаницю. „Зв’язок церковного мистецтва з догматом про Боговтілення в яскравій формі проявляється в історії іконоборства, бо зображення Христа на іконах служить запорукою істинності і реальності. Його втілення, а шанування ікон – запорукою віри в непримарність його втілення. Якщо Син Божий став справжньою Людиною, то й малювати Його можна як людину”.

Хто не шанує ікон Спасителя, той тим самим визнає, що у видимій його людський природі невіддільно і не злито перебувала повнота Божества Сина Божого. Виходить, що за Господа Ісуса Христа був істинним Богом, але не був істинним Чоловіком і цим самим перекреслюють всі новозавітні догмати про Боговтілення, про Хресні страждання, про викуплення і спасіння роду людського. Тому святий Іоанн Дамаскін у своїх творах і боровся з тими , що „не поклоняються іконі, не поклоняються і Синові Божому, котрий є живим образом і незмінним відображенням невидимого Бога”.

Захищаючи ікони , святі отці захищали основу християнської віри, і сам зміст існування Церкви Божої на землі, тобто сутність Православ’я. „Святі зображення властиві самій природі християнства і без образів християнство було б уже не християнство”.

Як могли дійти до такого спотворення християнського вчення і самозречення іконоборці? Різні причини сприяли цьому помилковому висновку, зокрема й політичні, що були пов’язані із сподіванням імператора, що без ікон магометани швидше навернуться в християнство. Під впливом усіх цих обставин, а також посилаючись на заборону в другій заповіді закону Мойсеєвого: „Не роби собі кумира та ніякого зображення того, що на небі в горі, і що на землі.. , І що у воді... Не поклоняйся їм й не служи їм”(Вих.20,4-5), іконоборці почали нищити ікони, оголосивши їх ідолопоклонством.

Однак, заповідь Мойсея забороняла не саме зображення, вона забороняла зображати Бога в якомусь образі і поклонятись та служити цьому зображенню як Богові: 4. Я - Господь Бог твій, хай не буде в тебе інших богів перед лицем Моїм (Вих.20.2). Що не всяке художнє зображення забороняла заповідь Мойсея, це видно з того, що Сам Бог звелів Мойсеєві поставити в скинії над Ковчегом два золотих херувими мистецької роботи (Вих.25, 18-22; 26, 1), а також зобразити їх на завісах скинії (Вих.26,31-33). В Соломоновому храмі, в святому святих, і на стінах храму знову були поставлені скульптурні фігури херувимів (З Цар.6, 23-28, 29; 2 цар.3, 10-14).

У старозавітні часи Господь Бог неодноразово відкривався праведникам у різних образах: Аврааму у вигляді трьох отроків (Бут. гл.18); патріархові Якову явився Бог лицем до лиця (Бут.32,25-30) пророк Мойсей образ Господа бачив, що сидів на престолі (Іс.6,1-8); пророк Ієзекіль споглядав Господа в подобі людини (Ієз. гл. 1-2); За Божим велінням Мойсей також зробив праобраз Сина Божого, Ісуса Христа у вигляді мідного змія, піднятого на хрест (Числ. 21, 8-9).

Неправильний погляд іконоборців, що основувався на заповіді Мойсеєвій, святий Іоанн Дамаскін пояснює її як заборону зображувати фальшивих язичницьких богів та служити їм, і так визнає різницю між язичницькими зображеннями та християнськими іконами: „Коли йдеться про ікони, слід досліджувати, чи правдиві вони і для якої мети зроблені. Якщо правдиві і справедливі та служать до слави Божої і святих Його, кличуть до добродіяння, і відвертають від пороку, служать спасінню душ, то ми повинні їх приймати і шанувати, але не інакше, як зображення, як приклади подібності, як книги для простих людей і пам’ятки”.

Однак поки іудеї були „дітьми” у вірі (Єф. 4.14), вони були під „виховником” (Гал. 3,14), вони були під законом, який забороняв їм робити навіть ті зображення Бога, про які їм сповіщали пророки. Мета цієї заборони була в тому, щоб оберегти схильний до ідолослужіння народ від такого гріха. Та, як зауважує св. Іоанн Дамаскін, сама заборона зображати невидимого Бога, вже допускає можливість зображати Його, коли Він з’явився”.

„Як настало ж виповнення часу, Бог послав Сина Свого (Гал. 4.4), який будучи рівний Богові, „умалив” Себе Самого, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людей, з вигляду став як людина” (Флп. 2.7), став відомий, відчутний, а тому й доступний зображенню.

„Бога ніхто не бачив ніколи; єдинородний Син, що в лоні Отця виявив

(Ін. 1,18), - виявив Божество, Сам ставши образом, „іконою” Божества.

Таким чином, немає нічого спільного між другою заповіддю Мойсея, яка забороняє ідолопоклонство, і шануванням ікон, яке прославляє з’явлення Бога в тілі.

Новий Заповіт знімає покривало з очей душі, проливає світло, при якому ми розуміємо справжнє значення закону, його виховну роль. Господь Ісус Христос вдихнув нову животворчу силу в старозавітне вчення, про закон, про охоронні заповіді. Згадаймо, як відповів Господь ап. Филипу на прохання показати йому Отця: ”Хто бачив Мене, той і Отця бачив” (Ів. 14,9). Отже, апостоли бачили у видимій постаті свого Вчителя невидимий Первообраз Бога-Отця. Так само й заповідь Мойсея про заборону всякого зображення, хоч і залишена як пересторога ідолопоклонства, але обмежена самою зміною старозавітного вчення новозавітним. Тому й Православна Церква Христова так широко впровадила звичай зображати істинний образ Спасителя, Божої Матері і святих та віддавати іконам їх належне шанування й поклоніння.

Святі отці, коли виробляли вчення про іконошанування то підкреслили його важливість, що ніхто інший, як Свята Церква Христова має благодатну від Господа визначати на своїх соборах догмати і берегти чистоту віровчення, бо вона є „стовп і твердиня істини” (1Тим. 3.15). „Дух святий, що живе в Церкві, Той наставляє її на всяку правду і не словами тільки, а самим ділом стверджує істину шанування ікон, коли після молитов перед святими іконами Ісуса Христа, Пречистої Його Матері і угодників Божих вірні сподоблялися одержувати знамення милості від Господа”.

Тому голос Церкви, висловлений в постановах Сьомого Вселенського Собору, має повну і безумовну силу догмату для усіх членів Православної Церкви. Проголосивши від імені всієї повноти Церкви догмат, про шанування ікон, Собор зобов’язав кожного християнина свято виконувати цю канонічну постанову.



З цього моменту свята ікона отримала ще більше значення в християнському світі. Особливо неоціненне значення (в християнському світі) православної ікони в житті нашого народу. Вона завжди була в центрі життя православних християн і невіддільна від його національної історії. „У дні миру і у дні війни, у дні праці і самовідданого подвигу на благо своєї країни”. Разом з словом Євангеліє, і проповіддю вона просвічує нас, зміцнює нашу віру, надію, любов до світу; втішає нас у життєвих нагородах і дає нові сили для виконання на землі волі Господа нашого Ісуса Христа.

Основне джерело:
Книги Святого Письма Старого й Нового Завіту. (Київ, 1988р.)

Використана література:

      1. прот. Затовський А. Православний вісник. (Київ, 1988р. №12,ст.8).

      2. Архимандрит Анатолий (Кузнецов). Православная икона как одно из виражений догматического учения Церкви. (1970р. №11, ст. 74-75)

      3. прот. Почтовий А. Православний вісник. (Київ. 1988р. №4, ст.26).

      4. св. Иоан Дамаскин. Творения. (Т.1, Спб, 1913р. ст.357).

      5. св. Иоан Дамаскин. Об иконопочитании. (1976р. №7, ст.78).

      6. Деяния Вселенских Соборов. (т.7 Казань, 1891р. ст.126).

      7. Остроумов Г. Догматическое значение Седьмого Вселенского Собора. (Карлеруа, 1884р. ст.61)

      8. преп. Феод. Студит. Творения. (Спб., 1907р. гл.3,2).

      9. Успенський Л.А. Іконоведення. (Париж, 1957, ст.145).

      10. св. Иоан Дамаскин. Три защитительних слова против порицающих святые иконы или изображения. (1893р. ст.8).

Каталог: files -> Referaty
files -> Відділ аспірантури та докторантури Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини
files -> Про вступний іспит та реферат при вступі до аспірантури Інституту соціології нан україни
files -> Київський національний університет імені Тараса Шевченка
files -> Програма вступного іспиту до аспірантури зі спеціальності 22. 00. 03 соціальні структури та соціальні відносини Затверджено
files -> Принципи реалізації наукової діяльності університету: активна участь у формуванні та
files -> Портфоліо вчителя
Referaty -> „Вчення Апостола Павла про одруження І неодруження в посланні до Коринфян
Referaty -> „Царські часи на Різдво Христове

Скачати 103.46 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка