Великий українець на Арбатi



Сторінка11/34
Дата конвертації19.11.2018
Розмір1.9 Mb.
#64891
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   34

Будинок № 9

Мабуть, настав час, щоб згадати ще про один історичний будинок на Старому Арбаті. Він знаходиться на тому ж непарному боці вулиці, що й будинок, у якому жив Михайло Грушевський, і в той час відносився до тієї ж Пречистенської частини. Михайло Сергійович неодноразово проїжджав або проходив мимо цього будинку, може й не звертаючи на нього особливої уваги. Проте напевне, що Грушевський схвалив би включення в книгу про його життя на Арбаті кількох сторінок, які розкривають історію будинку, причетного до України, тобто будинку № 9, де нині знаходиться Культурний центр України в Москві.



Якщо охопити поглядом історію будинку № 9, то в ній можна виділити чотири основних будівельних періоди. Перший — будівництво первісної двоповерхової будови на червоній лінії Арбату, тобто лінії забудови, в східній частині двору (1800–1802 роки). З цього часу йде відлік історії будинку, який вже перейшов двохсотрічний рубіж.

Другий — зведення нових жилих і нежилих будівель, розширення їх у глибину земельної ділянки (1813–1824 роки). В Центральному архіві науково-технічної документації Москви мені пощастило знайти унікальні документи, які дають можливість розповісти про цей давній період забудови й упорядкування земельної ділянки, що належала тоді «надвірній радниці»1 Варварі Афанасіївні Мальшиній. Цій енергійній і діяльній росіянці ми завдячуємо цивілізованим освоєнням райського куточку старовинного Арбату.

Земельна ділянка Мальшиної простягалася від Арбатської вулиці (так називалася тоді вулиця Арбат) до району нинішнього Малого Афанасьєвського провулку, де межувала з домоволодіннями надвірної радниці Попової, міщанина2 Івана Лазарєва і якоїсь Зімбулатової. З боку нинішнього Великого Афанасьєвського провулка до Варвари Мальшиної прилягала тоді земельна ділянка графа Шереметєва (!)3. З боку нинішньої Арбатської площі й Гоголівського бульвару розміщувалося домоволодіння купця Сабурова. Між іншим, сусіди Мальшиної ніби спеціально підібрані для того, аби продемонструвати нащадкам, що вже в першій чверті ХІХ століття Арбатська вулиця була різнорідною за становою належністю домовласників — дворянин з титулом графа, надвірні радники, купець, міщанин.

Документи свідчать, що в наполеонівській пожежі 1812 року на згаданій ділянці згоріли двоповерховий будинок на місці нинішнього будинку № 9 і будівлі в глибині двору. Незначна частина їх була відбудована чи відремонтована вже до літа 1813 року. Проте роботи не припинялися, а у вересні 1818 року розпочалася серйозна добудова й перебудова основного будинку та інших будівель. Влітку 1822 року були вже зведені, але ще не оздоблені триповерховий кам’яний будинок і два двоповерхових житлових будинки. Повністю були готові кам’яні одноповерховий житловий і нежилий будинки в глибині двору. Ще через пару років основний будинок на Арбатській вулиці, що був повернутий порталом1 до нинішнього Великого Афанасьєвського провулка, йменувався в документах чотириповерховим, а двоповерховий — триповерховим, але, судячи з усього, в них обладнали підвали, зробивши їх жилими. До того ж третій поверх був мезоніном.

Завершивши будівництво, Варвара Мальшина у 1826 році добилася ще й звільнення свого домашнього вогнища від постою в ньому солдатів і офіцерів. До речі, домовласники платили за це чималі гроші, зате мали право гордо написати на воротах чи навіть вирізьбити на камені: «Звільнений від постою».

Наступна зустріч з Варварою Мальшиною, яку дозволяють архівні документи, датується початком 1838 року. Виявляється, що ділова й, мабуть, красива жінка вже мала інше прізвище! В «Плане и фасаде, выданном от комиссии для строений в Москве, 1838 года, генваря 26 дня» засвідчено, що земельна ділянка № 599 (цей номер залишиться за нею й надалі) по вулиці Арбатській Пречистенської частини 5 кварталу належить «коллежской советнице Варваре Афанасьевне Крекшиной, бывшей Мальшиной».

Таким чином, з новим чоловіком Варвара Афанасіївна виросла на один чин, бо в Росії колежський радник був громадянським чином 6-го класу й міг обіймати середні керівні посади (начальник відділення, діловод в центральних закладах).

На плані, який зберігся в архіві, бачимо той же основний будинок з мезоніном, повернутий фасадом на захід. Праворуч від входу й ліворуч в задній частині будинку були добудовані два затишних ганки. В кутку двора (з боку нинішнього Малого Афанасьєвського провулка), як і раніше, розміщалася підсобна будівля, скоріше всього, сарай. Неподалік, перпендикулярно до нього — дерев’яна одноповерхова будівля, очевидно, для прислуги.

Звертає на себе увагу те, що будинок первісно будувався кам’яним, що було тоді рідкістю в Москві, але всіляко підтримувалося місцевою владою. Існували навіть «Правила для неодмінного виконання», затверджені в 30-х роках ХІХ століття, в яких зокрема зазначалося: «Крыльца в больших домах должны быть каменные и галереи не дозволяются иначе, как каменные…» В «Правилах» передбачалося осадження нового будинку: «Каменное строение… вновь оконченное в одно лето, не дозволять штукатурить ни внутри, ни снаружи тем же годом». Вони містили й протипожежні вимоги: «Деревянные этажи на каменных этажах не должны обшиваться тесом, а должны быть штукатурены…» І ще одна — естетична настанова: «Окраска крыш должна быть… красной или зеленой краской». Як же чудово виглядали такі будинки з висоти пташиного польоту!

В архіві мною знайдені документи про земельну ділянку № 599 й забудову на ній, датовані серпнем 1857 року:

«Описание существующих строений. Под № 1, каменное 4-х этажное жилое. № 2, каменное 3-х этажное жилое. № 3, каменное 2-х этажное жилое, с подвалом. № 4, каменное 2-х этажное с антресолями жилое. № 5, каменное 2-х этажное, нижний этаж нежилой, а верхний жилой. № 6, каменный портал1. № 7, каменное одноэтажное нежилое. Под № 8, каменное одноэтажное жилое. № 9, каменный вход в подвал. № 10, деревянное двухэтажное нежилое. № 11, деревянное одноэтажное нежилое. № 12 деревянное одноэтажное в каменных столбах нежилое. Кровли на сих строениях крыты железом. № 13, деревянное одноэтажное нежилое. Кровля крыта тесом.

В строении № 4 и 5, по фасаду показанные окна под литерами: а, б, в, г, д, е, и, ж, фальшивые».

Знаменний момент! На знайденому в архіві кресленні будинку, що знаходився на нинішньому місці Культурного центру України в Москві, глуха стіна на Арбатську вулицю декорована фальшивими вікнами. Цього вже настійно вимагала естетика вулиці, що давно об’єднала навколо себе будинки, повернувши їх обличчям до себе.

Згадані документи дозволяли побудувати дерев’яну одноповерхову нежилу будівлю з покриттям даху залізом, наказували відремонтувати п’ять старих будівель. Крім того, було звелено побудувати кам’яні брандмауери1. Взагалі вражає грунтовність і капітальність забудови ділянки № 599, що в більшості своїй містила кам’яниці з залізними дахами, до того ж вони весь час удосконалювалися.

Наступним — третім етапом забудови було зведення за проектом архітектора Д. Гущина окремого триповерхового будинку в західній частині двору по червоній лінії Арбату (1872–1873 роки). Після цього земельна ділянка отримала новий номер — 636-й і означалася в документах під № 636/599. Отже, на ділянці № 2 під № 636/599 Пречистенської частини, а саме на ній знаходиться нинішній будинок № 9, як свідчать архівні документи, в 1874 році були розташовані такі будинки й споруди:

— кам’яний (мурований) двоповерховий житловий будинок з пристосованим для житла підвалом;

— кам’яний двоповерховий житловий будинок з антресолями, мезоніном і житловим підвалом;

— кам’яний триповерховий житловий будинок;

— кам’яний двоповерховий будинок у дворі;

— кам’яний триповерховий житловий будинок з підвалом;

— кам’яна одноповерхова нежила будівля з підвалом;

— кам’яна будівля для спуску в підвал.

Тобто всього п’ять житлових кам’яних будинків і дві службові, також кам’яні будівлі2. Слід пам’ятати, що в той час Москва ще була переважно дерев’яним містом, принаймні за межею Садової знаходилися суціль дерев’яні будівлі. Чимало їх залишилося й на Арбаті, проте місцева влада вже заборонила будувати їх в цьому районі; саме з центру місто ставало кам’яним. Таку перебудову пришвидшували часті пожежі. Адже на місці згорілого дерев’яного будинку на Арбаті треба було зводити лише кам’яний.

Знаменитий московський міський голова Микола Алексєєв (1885–1893), приїхавши одного разу на пожежу в Афанасьєвському провулку, сказав: «Ну слава богу, ще на один дерев’яний будинок у Москві стало менше!»

По суті земельна ділянка № 636/599 знаменувала нове, кам’яне будівництво в Москві з первісної забудови на початку ХІХ століття, й особливо виразно це стало видно в 70-х роках.

У 1897–1898 роках відбулася четверта серйозна перебудова на місці нинішнього будинку № 9. Була перенесена фасадна стіна східного корпусу, що раніше мав уже згадані фальшиві вікна, на нову, затверджену червону лінію Арбату; сам будинок був капітально перебудований, виріс ще на один поверх, а також розширився за рахунок кам’яної жилої прибудови; два будинки, що виходили на Арбат, були об’єднані одним фасадом. Весь цей корпус об’єднали з побудованим раніше будинком переходом з прорізною аркою на першому поверсі.

Цю перебудову здійснив уже військовий інженер-капітан Йосип Бургардт, який, разом з військовим інженером-капітаном Йосипом Гвоздецьким, перед цим придбав будинок № 9 на земельній ділянці 636/599. До речі, Московська міська управа викупила у Бургардта й Гвоздецького 5 квадратних саженів землі «для розширення вулиці Арбату»1.

Фасад будинку з боку Арбату нарешті здобув декоративне вбрання, витримане в характерних для другої половини ХІХ століття еклектичних формах. Прямокутні вікна першого поверху і вікна третього поверху, що завершувалися пологими арками, мали складні профільовані обрамлення, напівциркульні вікна другого поверху — багаті архівольти, доповнені гірляндами. Під вікнами другого і третього поверхів виконані фільонки. Простінки між вікнами першого поверху були рустованими, на другому поверсі — декоровані іонічними напівколонами, а на третьому — ошатними лопатками. Вінчаючий і міжповерхові карнизи також мали складний малюнок. В Центральному історичному архіві Москви зберігається опис володіння Бургардта й Гвоздецького, тобто будинку № 9, за 1900 рік, що складалося з двох будинків — основного й сусіднього з тильного боку. Тому ми маємо виняткову можливість розповісти про мешканців будинку № 9 на самому рубежі століть.

На першому поверсі розміщувалися:

булочна й кондитерська почесного громадянина Дмитра Філіппова; пункт прийому матерій для фарбування пана Цукермана та його квартира; молочарня селянина Чикіна; квартира управляючого будинком; квартира пані Чайковської; приміщення для кучера, який возив домовласника (кучерська).



На другому поверсі були розташовані:

квартири панів Корнєва, Соколова, Флор і квартира та гігієнічна лабораторія пані Петрової.



На третьому поверсі знаходилися:

квартира домовласника пана Бургардта; квартири панів Преображенського, Дьяконова, Алізар’яна;



Мезонін був зайнятий конторою цементного заводу «Росія».

У підвальному поверсі знаходилися:

приміщення, що належали Філіппову, а також купцеві Макарову, який тримав тут склад вина; двірницька; квартира слюсара Васильєва й приміщення для швейцара.

Хід у підвал ішов із окремої прибудови.

У сусідньому двоповерховому кам’яному будинку в дворі на першому поверсі розміщувалася пекарня Філіппова. Приміщення було розділено на дві половини сінями. Так само розділялося й приміщення на другому поверсі, де знаходилися спальні робітників пекарні. Приміщення в підвальному поверсі також належало пекарні.

Хто ж був господарем будинку № 9, зокрема тоді, коли Михайло Грушевський жив на Арбаті?

Документи дають можливість прослідкувати, що довгий час, принаймні з 1874 року, домовласником на земельній ділянці № 5991 — нинішній території Культурного центру — був спадковий дворянин2 Олександр Іванович Ромейко. В Центральному історичному архіві Москви вдалося з’ясувати, що він народився 9 червня 1865 року в Ржевському повіті Тверської губернії. Його батьки — Іван Олександрович і Васса Андріївна — за їх проханням у 1857 році були переведені з тверського дворянства в шосту частину дворянської родовідної книги московського дворянства (це стало можливим у зв’язку з наявністю у них нерухомої власності в Москві). У 1874 році до московського дворянства були переведені п’ятеро їх дітей. Олександр Іванович був старшим сином Ромейків, очевидно в той час і була оформлена власність на ділянку № 599. У Олександра Івановича Ромейка і його дружини Олени Миколаївни народилося четверо дітей — син Олександр та дочки Марія, Олена і Софія. На початку ХХ століття Олександр Іванович Ромейко в основному жив у Тверській губернії, наприкінці 1915 року захворів раком шлунку. Йому зробили операцію в Москві, але 5 березня 1916 року він помер. Панахида відбулася в храмі Миколи Явленого на Арбаті.

Наприкінці ХІХ століття та й пізніше нумерація будинків у Москві ще не прижилася1, й вони найчастіше називалися за прізвищами їх домовласників; будинок № 9 був пов’язаний з прізвищем Ромейка2. Разом з тим, документи свідчать, що з початку 70-х років на земельній ділянці № 636/599 знаходився й будинок, який належав дружині дійсного статського радника (громадський чин 5-го класу) Карінській Анастасії Степанівні. До того ж, як ми вже знаємо, наприкінці ХІХ століття, два будинки під № 9 придбали військові інженери-капітани Бургардт і Гвоздецький. Втім, у листопаді 1900 року Ромейко знову викупив у них ці будинки.

В Центральному архіві науково-технічної документації Москви мені трапилися документи про те, що в грудні 1908 року Ромейко звернувся в Московську міську управу з письмовим проханням про знесення кількох кам’яних і дерев’яних нежилих будівель на ділянці № 636 з метою «побудови п’ятиповерхового з підвальною частиною кам’яного будинку». Вже в січні 1909 року Московська міська управа повідомила, що «перешкод для будівництва немає». За документами цього архіву виходило, що з причин, про які можна лише здогадуватися, плани Олександра Ромейка були порушені, й він відмовився від своїх будівельних замірів. Принаймні, зберігся документ, в якому зазначається, що справа була закрита «в зв’язку з неявкою домовласника О.І. Ромейка для підписання зобов’язання, необхідного для видання дозволу на ведення будівельних робіт в його володінні в Пречистенській частині, ділянка 2, під № 636...»

Проте з часом я познайомився з документами Центрального історичного архіву Москви, в яких засвідчено, що в 1909 році задум Ромейка був таки здійснений, і будинок, в якому знаходилася пекарня Філіппова (у дворі за основним будинком), був побудований заново, він став п’ятиповерховим кам’яним будинком з нежилим підвалом, проїзними воротами і двоповерховою кам’яною прибудовою для сіней. У цьому будинку, крім пекарні Філіппова, знаходилися також квартири, які здавалися в оренду.

В основному будинку № 9, як дозволяє встановити адресно-довідкова книга «Вся Москва» в 10-х роках ХХ століття, крім квартир, знаходилася редакція стоматологічного журналу «Аша», магазин стоматологічного приладдя, а в квартирі 36 та ін. приймали пацієнтів лікарі різних спеціальностей...

В описах володіння 636/599 за 1909–1912 роки воно рахується за Олександром Ромейком. «Вся Москва» за 1912 рік називає будинок № 9, «домом Ромейка» й дає його телефон (34–44) за цією адресою. З тієї ж книги видно, що в будинку проживає також Олена Ромейко, яка після смерті Олександра Ромейка, стала домовласницею. «Вся Москва» за 1915 рік1 коротко інформувала: «Ромейко Ел. Ник. п. двор. 636/599». Є й повніша інформація про неї: «Ел. Ник. двор. Арбат 9, соб. Чл. Приют. О-ва попеч.о неимущ. и нужд. в защите детях. Дмвл.». Отже, спадкова дворянка, домовласниця, член товариства, що опікувалося неімущими й нужденними дітьми. В 1915 році ці рядки про Олену Ромейко вміщувалися поряд з інформацією про Олександра Ромейка. Але після його смерті в 1916 році це ім’я з адресно-довідкової книги «Вся Москва» зникло. Таким чином, земельна ділянка, на якій зараз знаходиться Культурний центр України в Москві, зустріла Жовтневу революцію під рукою спадкової дворянки Олени Ромейко.
«Найбільш культурна частина Москви»
На межі XIX і XX століть в обличчі Старого Арбату доходні будинки чергуються з одно- й двоповерховими особняками — дворянськими й новітніми, — в яких знайшли відображення різні стилі від ампіру до модерну. В цих будинках все більше селилися люди недворянського походження з різних верств населення. Проте все частіше це були представники торгової буржуазії, купецтва (Коншини, Морозови, Хлудови) та інтелігентських професій — викладачі та вчені Московського університету, інших учбових закладів, відомі адвокати, журналісти, лікарі. Досить сказати, що в 1916 році, коли на Арбаті поселився Грушевський, тут жили й практикували 87 лікарів різних спеціальностей (приблизно по одному лікарю на будинок). До того ж чимало лікарів нараховувалося в арбатському провулоччі. Москвознавець Лев Колодний якось відзначив, що «на початку XX століття Арбат став у першу чергу вулицею медиків».

Втім, Грушевський, який таки хворів на Арбаті, до цих дорогих лікарів не звертався. Залишилося правда, свідчення, що він пломбував у Москві зуби та й то цю справу не завершив, бо треба було вже терміново від’їжджати до Києва: «заложив я тимчасову пломбу до зуба (якраз надходила неділя, так що скінчити не можна було)». Збереглася також коротка розповідь Грушевського про лікування у московського дантиста у перші післяреволюційні дні: «Се пломбування взагалі проходило в виїмкових1 обставинах: якось кличуть мене до телефону, се дентист попереджує мене, щоб я не приходив на призначену годину, бо у них у дворі засів відділ поліції і відстрілюється від міліції».

Як і раніше, незалежно від походження, на Арбаті жили й селилися письменники, поети, живописці, композитори, артисти, науковці, викладачі вузів... Їх притягував Старий Арбат, можливість постійного спілкування з собі подібними. Таким чином, Арбат не тільки не втратив особливу духовну наповненість і привабливість дворянських часів, а навіть посилив її, ставши спадкоємцем кращих культурних дворянських традицій і залишившись справжнім оазисом російської культури. В Москві говорили, що за чинами треба направлятися в Петербург, за грошима — в Замоскворіччя, за знаннями й спогадами — на Арбат.

В одному з солідних дореволюційних путівників по Москві читаємо: «Селянська реформа порушила безтурботне життя гаснучого панства, і дворянський район Москви піддався поступовій зміні: його стали захоплювати все нові культурні верстви московського населення, що народжувалися. Адже вся сучасна російська культура в початковій своїй стадії — дворянська...1 Тому інтелігенція наша, пов’язана з панством частково походженням, а ще більше спадкоємністю культури, стала селитися в тій же відносно культурній частині Москви. Панство, яке сходило зі сцени, поступалося насидженими місцями на Арбаті професорам і вчителям, судовій магістратурі та адвокатам, журналістам і лікарям. В їх руки переходили тепер старі панські особняки. Так уся місцевість ця і після дворянського занепаду залишилася найбільш культурною частиною Москви...»

У цих рядках ємно сформульовані обставини, за яких Арбат став культурним символом Москви та всієї Росії. Справді, саме тут у другій половині XIX століття особливо інтенсивно почала формуватися російська інтелігенція. Справді, дворянство відіграло серйозну роль в історії культури Москви взагалі й Арбату, передусім.

Здається, найкоротше й найточніше написав якось арбатець Іван Бунін: «Ни одна страна в мире не дала такого дворянства».

В історії Москви сталося так, що її культурний прошарок почав зароджуватися й створюватися в тихому, напівселянському оазисі, такому дорогому серцю російського дворянина з діда-прадіда. Щоб відчути й зрозуміти цей незвичайний феномен, варто пильніше придивитися до хрестоматійно відомого полотна, що стало знаковим в історії російського пейзажного мистецтва, а нам особливо цікаве, передусім, своєю безпосередньою причетністю до Старого Арбату.

Арбат очима Василя Полєнова

Справді, кому не відомий «Московський дворик», створений художником у 1878 році. Проте значно менше людей знають, що на ній зображений саме арбатський дворик, а ми будемо пам’ятати: такий вигляд він мав за чотири десятиліття до появи на Старому Арбаті Михайла Грушевського. Звичайно, за такий час тиха місцина змінилася, проте не настільки, щоб засланець не міг взагалі пізнати знакові староарбатські обриси, зображені Полєновим на картині.

Досить подивитися на Арбат з боку Новинського бульвару в бік центру (фотографія 1914 року вміщена в книзі), щоб переконатися, що й у часи Грушевського район, у якому колись знаходився полєновський дворик, залишався тихим, затишним куточком Москви з патріархальними будинками, що потопають у зелені, з двориками, подібними до зображеного художником, з стародавніми церквами. Найближче до нас — церква Різдва Христового, побудована в 1692–1693 роках, яка знаходилася на Поварській вулиці й була знесена в 1931 році. Вдалині на тлі міської панорами сяють золотом маківки кремлівських соборів і храму Христа Спасителя. Саме тут, між Поварською і Арбатом, на початку 1960-х років був безжалісно прокладений по старовинній Москві Новий Арбат, під асфальтом якого зникло саме місце, з якого Полєнов малював свій «Московський дворик».

Коли Василь Полєнов вирішив поселитися в Москві, то вибрав Арбат. В Трубніковському провулку натрапив на квартиру, з якої відкривався краєвид, що зачарував художника. «Я ходив шукати квартиру, — розповідав Полєнов. — Побачив на двері записку (про те, що квартира здається. — В.М.), зайшов подивитися, і прямо з вікна мені відкрився цей краєвид. Я тут же сів і написав його...» За два дні етюд був закінчений, але Полєнов засунув його подалі, зайнявшись іншими справами. Пізніше він відбув на російсько-турецьку війну.

У 1878 році Василь Полєнов повернувся з театру воєнних дій у Москву, в квартиру в Трубніковському. В один із днів він, як і в перший раз, підійшов до вікна на кухні й знову побачив той скромний дворик з білою церквою над дахами будинків. І знову схвильовано забилося серце художника. Нестерпно захотілося продовжити роботу. Він дістав прихований минулорічний етюд, розпакував фарби, поставив мольберт, взяв пензель... Полєнов працював без перепочинку, відомо, що лише в суботу ввечері він дозволяв собі ходити на симфонічні концерти. Він був щасливий і насолоджувався тим радісним і томливим почуттям, яке охоплює художника, коли він відчуває й бачить, що його творіння вдається. Дійсно, вдається!

Так була створена одна з найсонячніших картин російського живопису. Зовсім невелика за розміром (64,5ґ80,1см)1 вона мала величезний успіх і зайняла гідне місце в історії живопису.

На першому етюді Полєнова виднівся бік невеликого, старого, білого дому з двома вікнами в зелений двір. Тепер художник щедріше відкрив для глядача будівлю, вивищив її й зробив справді панським двоповерховим особняком, який раніше напевне претендував на розкіш і представницький вигляд, про що нагадують весь зовнішній вигляд будинку, зокрема фасад, — обвітшалі колони й недешевий залізний дах. Полєнов залишив густий сад, який наполовину закриває будинок і, здається, напирає на старий паркан. Приземкуватий, неказистий, підкошений часом, дерев’яний сарай в самому центрі полотна також залишився на місці. Так само — ще якісь прибудови, колодязь. Зате в етюді 1877 року не було жодної живої істоти, а в цьому московському дворику бавляться білоголові дітки, жінка несе відро з водою, зігрівшись на сонечку терпляче чекає господаря кінь, запряжений у віз, гребуться в траві кури, сохне на вірьовці білизна...

Тиша, спокій, літня млосність. Арбатський дворик, вкритий зеленою травою й нехитрими квіточками, помережений жовтими стежинами, живе своїм повсякденним патріархальним життям, яке й не присниться нині в Москві, тим більше на Арбаті. А все ж здається цей давній дворик і сьогодні близьким і рідним, ніби закладеним у людському генотипі, проте не реалізованим у сучасному божевільному світі.

Сяючий, життєрадісний пейзаж перетворює буденний дворик, залитий світлом, повітрям, сонцем, на поетичну і значну місцину, в якій, здається, не можна не жити щасливо. Таким може бути соціальне сприйняття полотна. В живописному плані «Московський дворик» чи не вперше давав можливість говорити про блискуче розв’язання пленеристичних завдань у російському пейзажі. Полєнов приніс у картину живу безпосередність етюду. Тіні в «Московському дворику» перестали бути різкими й умовними, набули те багатство відтінків і значну м’якість, що завжди бувають на яскравому сонці. Звичайно, це ще далеко від імпресіоністичної трактовки пленера, проте полєновська картина стала справжнім одкровенням для російських художників. Учень Полєнова Василь Бакшеєв писав у своїх спогадах: «Коли «Московський дворик» був уперше виставлений, поруч з ним всі етюди й пейзажі інших художників здавалися чорними, як клейонка, настільки багато світла, повітря, життєрадісності й правди було в цій невеликій за розміром, але глибокій за змістом картині...»

Радянські мистецтвознавці зауважували, що в цьому полотні «художник нічого не виділив, не підкреслив». Це не зовсім так. Точніше, зовсім не так. На задньому плані магнетично притягує увагу дивовижної архітектури світло-повітряна церква Спаса на Пісках зі струнким, золотим п’ятибанним четвериком; поруч неземної краси ажурна дзвіниця стрімко підіймає в лазурове з білими хмарками небо своє невелике, але високе сонечко шатра. Варто наголосити, що в етюді Спас на Пісках був наближений до глядача, укрупнений — художник акцентував на святому храмі увагу! В остаточному варіанті «Московського дворика» Полєнов дещо розширив горизонт; це мало що додає до масштабів самого дворика, зате тепер в картину потрапляє ще одна арбатська святиня — церква Миколи Плотніка, що ніби повисла в прозорому мареві. Саме її мав на увазі Михайло Грушевський, зазначивши в «Споминах», що проживає недалеко від церкви.

Полєнов, безумовно, знав, як багато значать ці два храми для арбатців, і саме вони в картині постають всевишніми знаками Арбату. Без них «Московський дворик» втратив би свою духовну наповненість і божественну доцільність.

Звичайно, в радянські часи ці моменти не могли позитивно акцентуватися. Більше того, в 30-і роки минулого століття Полєнову приписували «відхід від суспільно-загостреної тематики передвижників, служіння «мистецтву заради мистецтва» і, нарешті, ідеалізацію, прикрашування реакційного минулого...»

В «Московському дворику» є ще один, якщо хочете, соціальний акцент, — хлопчик з білою копною волосся, якого художник розмістив найближче до глядача. Взагалі поява дітей у картині, яких не було в етюді, не випадкова й вирішувала не лише живописні задачі. Діти — живе уособлення спокійного, тихого, радісного земного життя. Полєновський хлопчик не набагато молодший за віком від Грушевського, мабуть, одноліток чи погодок Буніна і Леніна, дійшов до нас і назавжди залишиться безтурботно щасливим. А як було насправді? Коли повезе й виживе він у перипетіях початку XIX століття й особливо Першої світової війни, то потрапить у вир Жовтневої революції й, знову ж таки, якщо залишиться живим у громадянській війні, може стати радянським арбатцем, хранителем старовинного духу арбатського. Після громадянської йому якраз стукне півстоліття. А якщо пощастить прожити полєновському хлопчині, скільки прожив сам художник (83 роки!), і не потрапити до сталінських таборів, то залишиться за його старечою спиною Велика Вітчизняна війна, й він, навіть, може дочекатись смерті Сталіна. Тоді йому доведеться також спостерігати й занепад Старого Арбату, зникнення сонцесяйних арбатських двориків...

Зараз Трубніковський провулок, у якому жив Полєнов, розірваний на дві частини проспектом Нового Арбату й під ним поховані навіть тіні старих арбатських двориків і особнячків, у тому числі й полєновських, які ще бачив Михайло Грушевський. Уже понад сім десятиліть, як зтерта з обличчя Арбату церква Миколи Плотніка, яку він згадував у своїх «Споминах». Проте — о чудо! — збереглася в усій красі церква Спаса на Пісках, яка так поетично зображена Полєновим. Якраз вона й дає можливість досить точно уявити собі, де саме знаходився століття з четвертю тому московський дворик Полєнова. І ще одне диво! Саме в безпосередній географічній близькості до колишнього полєновського дворика знаходиться нині одна з найбільш арбатських за духом серед усіх старовинних площ, що збереглися, — Спасопєсковська площа. Її назва походить від храма Спаса Преображення на Пісках і міститься вона між ним і Трубніковським провулком.

Василь Полєнов не дуже високо цінив свій «Московський дворик», навіть довго вагався — віддавати чи не віддавати його на Виставку передвижників. В листі до Івана Крамського художник писав, ніби вибачаючись: «На жаль, я не мав часу зробити більш значну річ — а мені хотілося б виступити на Передвижній виставці з чим-небудь неабияким; надіюся в майбутньому заробити втрачений для мистецтва час...»

Несподівано для художника успіх «Московського дворика» був величезний. Мати Полєнова — художниця Марія Олексіївна — в травні 1878 року писала сину, що, за відгуками, «картина «Дворик» і Спаспіски просто чарівна… етюд дуже хороший, але картина значно краща...»

Газети вмістили захоплені відгуки. Василь Полєнов був одностайно обраний членом Товариства передвижників. Павло Третьяков придбав «Московський дворик» для своєї галереї, а таке придбання, за словами самого Полєнова, написаними Третьякову з іншого приводу, «не є випадкова фантазія чи примха аматора, воно дорівнюється оцінці вибагливого й тонко розуміючого знавця».

«Московський дворик» Василя Полєнова і зараз є окрасою Третьяківки. Він залишається художнім символом Старого Арбату, чарівним уособленням затишку, теплоти й доброї надії. Популярна актриса театру та кіно, арбатка Ольга Остроумова говорить: «Для мене Арбат — це «московський полєновський дворик»… До неї безперечно, приєднаються багато прихильників Арбату…




Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Правила прийому до аспірантури та докторантури київського національного університету культури І мистецтв
2014 -> Програма дисципліни «іноземна мова (англійська)»
2014 -> Урок №02. 10. 2014. Розділ І. Візуальні мистецтва Тема Архітектура світу
2014 -> Програма фахових випробувань для бакалаврів напряму
2014 -> Методика превентивного
2014 -> Методичні вказівки для самостійної роботи студентів денної і заочної форм навчання
2014 -> Особливості дистанційної освіти в медицині д м. н. Уляна Лущик
2014 -> Основипсихогенетик и


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   34




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка