Великий українець на Арбатi



Сторінка12/34
Дата конвертації19.11.2018
Розмір1.9 Mb.
#64891
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   34

Арбатісторія культури

«Історія Москви за непояснимою своєю примхою вибрала саме цей район для найповнішого самовиразу», — так писав Окуджава.

Насправді сама по собі цікава й славна історія Арбату не багатша від історії інших місцевостей Москви, тим більше прикремлівських. У цьому легко переконатися, читаючи ґрунтовні наукові монографії з історії Москви та й різні популярні видання. Скажімо, в ювілейній книзі-альбомі «Москва. Грани веков», приуроченій до початку третього тисячоліття, на великому ілюстративному матеріалі всебічно прослідковується більш як 800-річний історичний шлях Москви. В цій роботі Арбату приділяється напрочуд мало уваги. Так само скромно відображений Арбат і в багатьох інших книгах з історії Москви, навіть у тих, які присвячені безпосередньо історії культури й рекомендовані для учнів шкіл, ліцеїв і гімназій, студентів вузів (див. наприклад: Т.А. Молокова, В.П. Фролов. «История Москвы в памятниках культуры». М., 1997). В більш, як трьохсотсторінковій книзі, Арбату відведено ледве три сторінки.

Ще одне спостереження. Якось дивився доволі неспішний сучасний фільм про російську столицю, в якому були показані найголовніші її пам’ятні історичні місця. Про Старий Арбат не було сказано жодного слова, сам він мигнув окремим кадром у сюжеті про нинішні «пішоходні зони».

Не треба також думати, що, скажімо, сто років назад Москва жила переважно подіями на Арбаті. Не так давно вийшла в світ «Хроника московской жизни» першого десятиліття минулого віку, складена за матеріалами тогочасної преси. В ній зібрані цікаві й важливі події щоденного життя першопрестольної та драматичні епізоди, що привернули увагу москвичів і т. ін. Так от, у хроніці 1901 року — першого року нового ХХ століття — Старого Арбату стосується лише одна газетна замітка:

«23 жовтня. Зухвала крадіжка вчинена у Французькому консульстві, на Собачій площадці. В той час, коли консульство вже закрилося і в ньому нікого не було, злодій зламав замок, проникнув у кімнати і виніс, що міг, в т.ч. срібло, бронзу, пальто секретаря консульства п. Кюньє».

Звичайно, згадана хроніка містить і справді важливу інформацію про арбатські події не лише московського, а й всеросійського масштабу. Наприклад, до них відноситься розповідь про відкриття на Арбатській площі в квітні 1909 року пам’ятника Миколі Гоголю з нагоди 100-річчя з дня його народження. Спочатку преосвященний Трифон, єпископ Дмитрівський разом з численним духовенством відслужив молебень. «Після закінчення молебня пам’ятник був відкритий... Затим було покладено понад 200 вінків... Під звуки музики злагоджений хор із 2000 дитячих голосів виконав кантату, написану спеціально для торжества. Вся площа, ближні вулиці й провулки були заповнені народом».

Проте, повторюю, сторінка присвячена Арбату, в контексті історії Москви не випинається. Все це ніяк не применшує його ролі, а лише свідчить, що чимало районів столиці, особливо території, з яких вона виростала, мають право, подібно Арбату, вважати, що в них історія Москви також знайшла своє достойне втілення.

Втім, повчально, що Михайло Пиляєв у своїй фундаментальній праці «Стара Москва» все-таки виокремив деякі важливі сюжети з історії, передусім духовної, старовинної вулиці: «Арбат», «Курячі ножки» (церква, про яку докладніше розповімо далі), «Арбатські ворота», «Церква Бориса і Гліба», «Церква Миколи Явленого». Жоден з названих пам’ятників не зберігся, і доречно звучать сьогодні слова того ж Пиляєва, що нерідко лише в назві залишається згадка про пам’ятники старовини.

Щодо історії російської культури передусім останніх двох століть, то, мабуть-таки, вона найповніше втілилася, відбилася саме в Арбаті. Вдивляючись в історичну тканину російської культури, ми бачимо безліч ниток, що пов’язують її з Арбатом. Справді в Москві не знайти іншої місцини, з якою було б поєднано стільки знаменитих імен літературної, художньої, театральної, музичної Росії.

В різний час на «Великому Арбаті» жили й творили Державін, Денис Давидов, Рилєєв, Пушкін, Лермонтов, Грибоєдов, Гоголь, Олександр Островський, Герцен, Огарьов, Лев Толстой, Писемський, Плєщеєв, Полонський, Фет, Бєлий, Бунін, Зайцев, Бальмонт, Ходасевич, Блок, Брюсов, Маяковський, Єсенін, Цвєтаєва, Олексій Толстой, Булгаков, Шолохов, Глазков, Долматовський, Микола Островський, Шагінян, Антокольський, Фурманов, Гладков, Казаков, Рибаков, Окуджава… На Арбаті створювали живописні, скульптурні й архітектурні шедеври Суріков, Сергій Іванов, Левітан, Малютін, Коненков, Врубель, Полєнов, Нестеров, Бакшеєв, Кончаловський, Андрєєв, Коріни, Голубкіна, Вучетич, Мухіна, Мельников, Юон, Вєсніни… З Арбатом пов’язані імена таких видатних майстрів театру й кіно, як Мочалов, Живокін, Шумський, Васильєв, Музіль, Ленський, Єрмолова, Нікуліна, Комісаржевська, Вахтангов, Щукін, Симонов, Рошаль, Крючков, Борисова, Глузький, Єфремов, Етуш, Лановий, Ульянов… На Арбаті творили музиканти Верстовський, Антон Рубінштейн, Чайковський, Танєєв, Скрябін, Рахманінов, Гнєсіни, Асаф’єв, Ігумнов…

Що й говорити, вражаючий перелік!

Він свідчить про те, що на Арбаті народжувалися й збагачувалися мова й мелодія, колір і архітектура російської культури. Крім того, Арбат відомий ученими, які тут жили, вчилися чи працювали: Чиколєв, Гер’є, Грушевський, Веселовський, Вернадський1, Бердяєв, Лузін, Дружинін, Ушаков, Лосєв, Віктор Виноградов, Борис Сахаров, Богомолець, Натан Ейдеман... Проте, як би не ставити ці відомі й видатні прізвища, на першому місці для знаменитої російської вулиці знаходиться Олександр Пушкін, який назавжди залишився арбатцем.

Михайло Грушевський прочитав Пушкіна в гімназії. З переходом до четвертого класу, точніше з п’ятнадцяти років, він почав одержувати нагороди за успішне навчання: «…Цінив се подвійно — як гонор і як побільшення моєї бібліотеки. Першим разом я дістав поезії Некрасова… другим — твори Пушкіна…»



Арбатське щастя Пушкіна

Арбат для Пушкіна — найзнайоміша і найближча місцевість Москви. В 1807 році сім’я Пушкіних жила в Кривоарбатському провулку, а з осені 1810 року — в невеликому дерев’яному будинку священника поблизу церкви Миколи Чудотворця на «Курячих ножках»1, що на розі Борисоглібського провулку і Великої Молчанівки. Звідси хлопчика в липні 1811 року відвезли до Царськосільського ліцею. В 1826 році після повернення із заслання Пушкін зупинявся у свого друга Соболевського, який жив у будинку на Собачій площадці. Вона стала місцем зустрічі Пушкіна з близькими йому людьми. На відомому портреті Василя Тропініна (1827 рік) Пушкін зображений таким, яким його бачили в квартирі Соболевського.

Пушкін бував і в інших будинках на Старому Арбаті, скажімо, в будинку № 4, що в Гагарінському провулку, він зупинявся у близького друга Павла Нащокіна — доброго, розумного, даровитого московського дивака. На цьому будинку висить меморіальна дошка, яка сповіщає про те, що він був відновлений у 1970 році. Насправді, в радянські часи, будинок, який непогано зберігся, не стали реставрувати, а знесли, й потім побудували заново. До речі, на своєму весіллі Пушкін був зодягнутий у фрак Нащокіна. Зі слів самого Нащокіна відомо: «Перед свадьбою ему надо было сшить новый фрак; но для сбережения денег, он не заказал себе фрака, а надевал нащокинский и даже венчался в нем». Пушкін відвідав Нащокіна за два дні до вінчання, зустрівся тут із старою знайомою — циганкою Танею — співачкою знаменитого циганського хору Іллі Соколова. Вона згадувала, що співала Пушкіну пісню:
Ах, матушка, что так в поле пыльно?

Государыня, что так пыльно?

Кони разыгралися… А чьи то кони, чьи то — кони?

Кони Александра Сергеевича…


Пушкін заридав і невдовзі пішов від Нащокіна…

Ще кілька адрес. У тому ж Гагарінському провулку, в будинку 29/31 (не зберігся), Пушкін відвідував Михайла Загоскіна; у будинку № 15, в Ніколопєсковському провулку поет бував у декабриста Михайла Орлова; в будинку № 27, на Поварській, він часто гостював у свого товариша Сергія Кисельова…

Коли поет вирішив улаштувати своє сімейне життя, він зняв арбатську квартиру на другому поверсі нинішнього будинку № 53, відомому тоді як «будинок Хитрової». Друзям дає свою нову адресу: «На Арбате дом Хитровой А.П.»; «Пиши мне на Арбат в дом Хитровой».

І тут випливає з історії дивовижний факт! У XVIII столітті територія цього — «пушкінського» — будинку була одним володінням з територією нинішнього будинку № 55, в якому поселився в 1916 році Грушевський. Як несподівано переплітаються людські долі і як важливо нарешті про це розповісти, тим більше, що йдеться про національних геніїв України і Росії.

Тепер у будинку № 53 Музей-квартира Пушкіна. Проходячи повз нього, чомусь часто згадую дивовижні пушкінські рядки:
Тиха украинская ночь.

Прозрачно небо. Звезды блещут.

Своей дремоты превозмочь

Не хочет воздух. Чуть трепещут

Сребристых тополей листы.

Луна спокойно с высоты

Над Белой Церковью сияет

И пышных гетманов сады,

И старый замок озаряет.
Здається, що українські мотиви невичерпні на Арбаті…

Сватовство Пушкіна також відбулося недалеко звідси. На місці нинішнього будинку № 50 на розі Великої Нікітської й Скарятинського провулка стояв будинок Прозоровської, який вона в 1825 році здала Гончарову — тестю Пушкіна. Сюди й приходив поет просити руки Наталії Гончарової. Будемо, до речі, пам’ятати, що вона походила із старого козацького роду гетьмана Петра Дорошенка, який боровся за державну незалежність та територіальну єдність України. Останні роки життя Дорошенко провів під Москвою, де й похований.

Вінчання Пушкіна з Наталі проходило також на Арбаті — в церкві Великого Вознесіння на Великій Нікітській.
Былое нельзя воротить… Выхожу я на улицу

И вдруг замечаю: у самых Никитских ворот

Извозчик стоит… Александр Сергеевич прогуливается…

Ах, что-нибудь нынче, наверное, произойдет!


Сталося! Пушкін одружився і був щасливий: «Я женат — и счастлив; одно желание мое, чтоб ничего в жизни моей не изменилось — лучшего не дождусь. Это состояние для меня так ново, что, кажется, я переродился». Слова ці взяті з листа до Петра Плетньова, написаного через тиждень після вінчання, і цей пушкінський лист, мабуть, був найщасливішим у житті поета. «Ах, душа моя, какую женку я себе завел!» Після весілля Пушкін з Наталі прожив на Арбаті ще майже три місяці — до 15 травня. «Светлое существование», — так Олександр Сергійович назвав перший період свого подружнього життя. І пов’язане це світле існування саме з Арбатом…

Немає потреби розповідати про всі пушкінські місця на Арбаті. Можна прочитати книгу Олександра Крейна «Життя музею», в якій описані пішоходні маршрути між пушкінськими музеями на Арбаті й на Пречистенці з переліком будинків, у яких бував Пушкін.

Арбатський світ пов’язаний із Михайлом Лермонтовим, якого в свої юнацькі роки Грушевський вважав «улюбленим поетом тої доби». В отроцтві й юності Лермонтов жив у районі Поварської, а затим на Малій Молчанівці, 2.

Поет згадує Арбат у повісті «Княгиня Ліговська», де розповідається про поїздку молодих людей в Симонов монастир: «Это было весною: уселись в длинные линии, запряженные каждая в 6 лошадей, и тронулись с Арбата веселым караваном». Очевидно, що любов до Арбату нероздільна з любов’ю Лермонтова до Москви:


Москва, Москва!.. Люблю тебя как сын,

Как русский, — сильно, пламенно и нежно!


В гостях у Сергія Аксакова
В історії залишився видатний арбатець, російський письменник і поет Сергій Аксаков, який жив у різних куточках арбатського ареалу — в Великому Афанасьєвському, Газетному, Скатертному, Малому Кисловському провулках, а також на Сивцевому Вражку, 30 (з жовтня 1848 року по травень 1849 року), у Філіпповському провулку, 9 (1849–1851 роки), в Малому Левшинському провулку, 3 (1855–1856 роки).

Однією з перших аксаківських адрес у Москві був Великий Афанасьєвський провулок, 12. Саме сюди влітку 1832 року Михайло Погодін привіз молодого Миколу Гоголя. «Ефект був сильний», — згадував Аксаков. Він повів Гоголя до московської знаменитості, автора «Юрія Милославського» Михайла Загоскіна, який також жив на Арбаті у власному будинку в Дєнєжному провулку. У Москві Гоголь познайомився з великим актором, другом Тараса Шевченка Михайлом Щепкіним, який гаряче любив Україну.

Особливе значення мала зустріч Гоголя з ученим-енциклопедистом, фольклористом, етнографом, істориком, письменником, збирачем українських пісень, професором Михайлом Максимовичем. Він народився в Україні, навчався на філологічному і природничому факультетах Московського університету, працював його викладачем і директором ботанічного саду. З 1833 року — професор кафедри ботаніки Московського університету. Михайло Максимович п’ятнадцять років прожив у Москві, а в 1834 році став першим ректором новозаснованого Київського університету Святого Володимира. У вересні 2004 року до 200-річчя від дня народження Максимовича на старому будинку Московського університету, що на Моховій напроти Кремля, була відкрита меморіальна дошка: «Максимович Михаил Александрович (1804–1873). Выдающийся ученый, профессор Московского университета — первый ректор Киевского университета Святого Владимира»1.

Максимович відіграв важливу роль у формуванні української самосвідомості. Сергій Єфремов писав, що, відшукуючи й «обслідуючи коріння українства в глибокій минувшині, Максимович тим самим національне відродження українського народу позбавляв елемента випадковості й надавав йому значення глибоко органічного процесу, що йшов своїм законним шляхом…» Не без підказки Михайла Грушевського його брат Олександр Сергійович свого часу написав статтю про Максимовича, яку Михайло Сергійович надіслав на початку 1906 року Олексію Шахматову в Петербург: «Брат мой, магистрат русской истории Киевского университета А.С. Грушевский желал бы видеть на страницах Ваших уважаемых «Известий» свою статью о Максимовиче… Статью его я прочел — она написана вполне научно и объективно…»

Максимович започаткував вивчення козацької державності — гетьманщини, під його впливом Володимир Антонович продовжив вивчення феномену козацтва й дав цілісну картину історичного шляху української козаччини. Михайло Грушевський синтезував, розвинув і поглибив погляди Максимовича і Антоновича, показавши, що з XVI століття козацтво стало суб’єктом історії і виступало виразником національних інтересів народу, носієм ідеї державності. Максимович помер, коли Грушевському було всього сім років, і Михайло Сергійович в пору своєї наукової зрілості якось назвав його «старим істориком». А мені згадалося, що Максимович у своїх листах підписувався «старим українцем», і в цій самооцінці присутня висока правда людини, яка стояла біля витоків української ідеї. Максимович знав Шевченка, з яким познайомився в Києві в 1845 році, після зустрічі в Москві в 1858 році вони листувались. Шевченко гостював у нього в Україні й намалював його портрет, контакти з Кобзарем не могли не вплинути на Максимовича. Приємно, що на початку ХХІ століття в Києві вийшла в світ книга вибраних українознавчих творів Михайла Максимовича1.

Та повернемося до арбатця Сергія Аксакова, який у будинку на Сивцевому Вражку приймав у себе артиста Михайла Щепкіна, історика Михайла Погодіна, поета Миколу Язикова, письменників Олександра Хом’якова і Степана Шевирьова. Частим гостем Аксакова був і Гоголь, який саме тут зустрів своє 40-річчя. Втім, особливого святкування не було — звичайний обід, до якого Гоголь попросив Аксакова додати «зайвий кусок бичачини».

У щоденнику Льва Толстого від 25 січня 1857 року знаходимо запис: «20, 21, 22, 23, 24, 25 января. Чтение у С.Т. Аксакова. Детство, прелестно» (йшлося про читання Аксаковим своєї книги «Дитячі роки Багрова — внука»). В цьому році Аксаков писав: «С Толстым мы видаемся часто и очень дружески. Я полюбил его от души; кажется, и он нас любит». Довгі роки дружив з Аксаковим Іван Тургенєв, який часто гостював у Сергія Тимофійовича. Скажімо, в 1851 році Тургенєв відвідав Аксакова в Філіпповському провулку (будинок № 9, не зберігся), який іде паралельно Гоголівському бульвару і з’єднує Сивцев Вражек з Малим Афанасьєвським провулком (з 1959 по 1994 роки називався провулком Аксакова). За місяць до смерті Сергія Тимофійовича Тургенєв заїжджав до нього в Малий Кисловський провулок (будинок № 6).

Сам Іван Тургенєв ще з юності добре знав Арбат, одна з квартир, яку знімали в Москві його батьки, знаходилася на Сивцевому Вражку, 24, а інша — на Верхній Кисловці, 5. У 1839–1851 роках Тургенєв часто жив і працював у Москві на Остоженці, 37. Будинок і події, що в ньому відбувалися, описані в повісті «Муму». Власне, з опису дому й починається знаменита повість: «В одной из отдаленных улиц Москвы в сером доме с белыми колоннами, антресолью и покривившимся балконом жила некогда барыня, вдова, окруженная многочисленной дворней».

20 жовтня 1851 року Михайло Щепкін привів Тургенєва до Гоголя, який жив на Нікітському бульварі в будинку Тализіна. З 1860 року, приїжджаючи до Москви, Тургенєв зупинявся у свого друга Івана Маслова, який жив на Гоголівському бульварі, 10. Цей будинок відзначений меморіальною дошкою.

Арбат часто присутній у творах Тургенєва. В романі «Напередодні» на Арбаті живе Інсаров: «на заднем дворе безобразного каменного дома, построенного на петербургский манер между Арбатом и Поварской» (так що й у першій половині ХІХ століття на Арбаті зводилися будинки, які декому не подобалися, принаймні, Тургенєву). Зате власний будинок Анни Василівни Стахової, що стояв біля Пречистенки в провулку вражав: «…С белыми колоннами, белыми лирами и венками над каждым окном, с мезонином, службами, палисадниками, огромным зеленым двором, колодцем во дворе и собачьей конурой возле колодца».

В романі «Дим» сім’я Осініна жила «около Собачьей площадки, в одноэтажном деревянном домике, с полосатым парадным крылечком на улицу, зелеными львами на воротах и прочими дворянскими затеями». Неподалік від будинку Осініних письменник «поселив» і Литвинова. У церкві Вознесіння на Арбаті в часи Катерини ІІ відбулося весілля Маланьї Петрівни — першої московської красуні («Старі портрети»). В дерев’яному будинку жив викладач Ратч («Нещасна»): «с большим двором и садом в Кривом переулке возле Пречистенского бульвара». На Старому Конюшенному у Тургенєва проживав московський відставний генерал із «Дворянського гнізда».

Щоб зрозуміти, як через твори Тургенєва ще з отроцтва причащався до Арбату Грушевський, досить прочитати кілька рядків із його «Споминів» про гімназію: «Тургенєв в тих роках чи не був моїм найбільш улюбленим письменником; його ідеалізовані шукачі правди життя поривали мою душу, а від чарівних, чистих і благородних образів молодих дівчат і жінок — «Ася», «Первая любовь», «Вешние воды», «Накануне», «Дворянское гнездо» — серце моє наповнялось солодким тремтінням».




Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Правила прийому до аспірантури та докторантури київського національного університету культури І мистецтв
2014 -> Програма дисципліни «іноземна мова (англійська)»
2014 -> Урок №02. 10. 2014. Розділ І. Візуальні мистецтва Тема Архітектура світу
2014 -> Програма фахових випробувань для бакалаврів напряму
2014 -> Методика превентивного
2014 -> Методичні вказівки для самостійної роботи студентів денної і заочної форм навчання
2014 -> Особливості дистанційної освіти в медицині д м. н. Уляна Лущик
2014 -> Основипсихогенетик и


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   34




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка