Великий українець на Арбатi



Сторінка14/34
Дата конвертації19.11.2018
Розмір1.9 Mb.
#64891
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   34

Шевченко і Аксаков

Серед усіх московських знайомств і зустрічей окремої уваги за-слуговує перетинання Тараса Шевченка з Сергієм Аксаковим. В академічній біографії поета, виданій ще в радянські часи, читаємо: «Знаменною подією для Шевченка в Москві була зустріч і особисте знайомство з видатним російським письменником С. Аксаковим, який у листах так приязно поставився до нього»2. Втім, краще всього заглянути в щоденник самого Шевченка, який передає його щиру радість від першої зустрічі з 67-річним Аксаковим 22 березня 1858 року:

«Радостнейший из радостных дней. Сегодня я видел человека, которого не надеялся увидеть в теперешнее мое пребывание в Москве. Человек этот — Сергей Тимофеевич Аксаков. Какая прекрасная, благородная старческая наружность! Он не здоров и никого ни принимает. Поехали мы с Михаилом Семеновичем сегодня поклониться его семейству. Он узнал о нашем присутствии в своем доме и, вопреки заповеди доктора, просил нас к себе. Свидание наше длилось несколько минут. Но эти несколько минут сделали меня счастливым на целый день и навсегда останутся в кругу моих самых светлых воспоминаний».

Через день Шевченко знову звернувся в щоденнику до зустрічі з Аксаковим: «Еще раз виделся с Сергеем Тимофеевичем Аксаковым и с его симпатическим семейством и еще раз счастлив. Очаровательный старец! Он приглашает меня к себе в деревню на лето1, и я, кажется, не устою против такого искушения. Разве попечительная полиция воспрепятствует». Хороше враження на поета справив старший син Аксакова — Костянтин, поет, філолог, публіцист-слов’янофіл. Цікавою постаттю був і молодший син — Іван, уже тоді відомий письменник. Тарас Григорович познайомився також з дочками Сергія Аксакова — Вірою та Надією. Про останню записав у щоденнику: «...С наслаждением слушал мои родные песни, петые Надеждой Сергеевной. Все семейство Аксаковых непритворно сердечно сочувствует Малороссии и ее песням и вообще ее поэзии».

В сім’ї Аксакових Шевченко почував себе розкуто, співав українські й російські пісні, зокрема, волзьку бурлацьку пісню, почуту, певне, під час подорожі Волгою, що дуже сподобалося присутнім. Дочка Сергія Тимофійовича Віра писала 26 березня 1858 року: «Шевченко на всех — на отесеньку (Сергія Аксакова — В.М.) и братьев — производит приятное впечатление; он умен и прост... Стихи его всегда чисты и нравственны. С Шевченком можно было бы о многом разговориться, и он начинал было рассказывать, но некогда было».

Через чверть століття Іван Аксаков згадував про Шевченка: «Мы имели возможность узнать его довольно близко… Мы можем свидетельствовать, что ни малейшего озлобления на нас «москалей» Тарас Шевченко в то время не питал, восхищался, как и все мы, и притом как своими родными, мастерскими созданиями русского литературного языка».

Напередодні від’їзду з Москви Тарас Григорович не міг не відвідати Сергія Аксакова. Проте зустрівся лише з сім’єю... «Я заехал к Сергею Тимофеевичу Аксакову с намерением проститься. Он спал, и я не имел счастия облобызать его седую прекрасную голову».

Надалі між Аксаковим і Шевченком продовжується тепле листування1, зокрема з приводу вже згаданої російськомовної повісті Тараса Григоровича «Прогулка с удовольствием и не без морали» Перша її частина була підтримана Сергієм Аксаковим, що надихнуло Тараса Шевченка на подальшу роботу. З цього приводу поет писав своєму «рецензенту» 16 лютого 1858 року: «Вы так сердечно дружески приняли мою далеко не мастерскую «Прогулку», так сердечно, что я, прочитавши ваше дорогое мне письмо, в тот же день и час принялся за вторую и последнюю часть моей «Прогулки». И только сегодня кончил. А как кончил? Не знаю. Судите вы меня, и судите искренно и милостливо. Я дебютирую этой вещью в великорусском слове…»

Враження від другої частини повісті Сергій Аксаков висловив у листі до Тараса Шевченка в червні 1858 року, й воно не було приємним для поета: «Я обещал Вам откровенно сказать свое мнение об этом Вашем произведении. Исполняю мое обещание: я не советую Вам печатать эту повесть. Она несравненно ниже Вашего огромного стихотворного таланта, особенно вторая половина…»

В одній із біографій Кобзаря читаємо: «Потрібен був майже місяць, щоб Шевченко примирився з крахом його творчих планів і прийняв рішення залишити подальші спроби в цьому напрямі». 15 липня Тарас Григорович написав Аксакову щирого й мужнього листа:

«Сердечно благодарен вам за ваше искренно благородное письмо. Вы мне сказали то, о чем я сам давным-давно думал, но, не знаю почему, не решался сказать, а вы сказали, и я трижды вам благодарен за ваше искреннее, прямое слово, оно осветило мне дорогу, по которой я шел ощупью. Теперь думаю отложить всякое писание в сторону и заняться исключительно гравюрою, называемой аквафорта, образчик которой вам посылаю»1.

Такий цікавий штрих до історії російських повістей Шевченка, пов’язаний з Аксаковим. Звичайно, Шевченко був далекий від наміру взагалі відмовитися від письменницької творчості, йшлося лише про вибір способу заробітку на хліб насущний... Тарас Григорович при нагоді передавав вітання Сергію Тимофійовичу, коли писав друзям із Петербурга. Скажімо, Михайла Максимовича просив: «Як побачите С.Т. Аксакова і М.С. Щепкіна, то поцілуйте сих старих дітей за мене тричі». Тому ж Михайлу Щепкіну писав: «Поцілуй Сергея Тимофеича за мене...» У листопаді 1858 року Тарас Шевченко разом із Сергієм Аксаковим, Іваном Тургенєвим, Миколою Чернишевським та іншими російськими діячами культури підписав протест проти антисемітської статті у журналі «Иллюстрация».


«Один з найславніших синів України»
Для нас — українців — Арбат особливо дорогий і близький невигубною присутністю Миколи Гоголя, який є, за словами Грушевського, «один із найславніших синів України». До оцінок Грушевським індивідуальності й творчості Гоголя ми ще звернемося в наступному розділі, а зараз коротко згадаємо арбатську, останню сторінку життя письменника.

З Одеси, де Гоголь жив з осені 1850 року до весни 1851 року й завершив другий том «Мертвих душ», він прибув у своє родове гніздо село Василівку (Яновщину), провів там в останній раз найбільш квітучий період весни. Він малював план майбутнього будинку для всієї сім’ї, відвів у ньому для себе три кімнати. Закупив ліс для будівництва, перед самим від’їздом придбав собі міцну дубову шафу для книг і пообіцяв, що наступної весни, коли нарешті вийде його книга, приїде у Василівку сам і приступить до зведення будинку.

Затим Гоголь поїхав у Москву, де чекала його смерть.

Поселився у графа Олександра Толстого в будинку Тализіна на Нікітському бульварі, 7, що недалеко від будинку № 9 на Старому Арбаті. Літо 1851 року пройшло в щасливих надіях, а гіркий перелом настав на початку осені. 2 вересня 1851 року Гоголь пише матері у Василівку: «Рад бы лететь к вам, со страхом думаю о зиме… Здоровье мое сызнова не так хорошо, и, кажется, я сам причиною. Желая хоть что-нибудь приготовить к печати, я усилил труды и чрез это не только не ускорил дела, но и отдалил еще года, может быть, на два. Бедная моя голова! Молитесь обо мне, добрейшая моя, родная душе моей матушка…» (виділено мною. — В.М.).

Зима, якої боявся Гоголь, справді принесла спалення ним другого тому «Мертвих душ» і смерть генія. Не буду більше торкатися ні втрати твору, ні втрати життя — про це існує величезна спеціальна література. Хочу лише наголосити, що на Арбаті Гоголь волав до матері, до Василівки, до України…

В цьому контексті нагадаю, що ще на початку 30-х років Микола Васильович загорівся ідеєю посісти кафедру в Київському університеті Святого Володимира, яку подав йому Михайло Максимович. У Гоголя визрів масштабний науковий проект — написання «Історії Малоросії» «в шести малих, або чотирьох великих томах», а також виник задум створення загальної історії людства. Між іншим, якраз таке завдання виконав згодом Грушевський! А Гоголю не судилося. В Києві йому не дали навіть місця ординарного професора загальної історії. Це не могло не вплинути на подальшу долю сина українського народу. Грушевський влучно зазначив: «Нещастям було, що Гоголь не мав навколо себе людей з сильніше вираженими національними почуттями. Він обертався між росіянами або українцями зовсім денаціоналізованими»…

Невдовзі після згаданого листа до матері Гоголь, дізнавшись про весілля однієї з своїх сестер, виїжджає з Арбату, з Москви через Калугу в Малоросію. Зупиняється в обителі Оптина пустинь. З готелю в Козельську пише листи знайомому старцю Макарію й просить у нього поради: чи їхати додому, чи в Крим, чи повернутися в Москву? Старець заспокійливо відповідає Гоголю: вирішуйте самі, чиніть так, як самі хочете, і не надавайте своїй нерішучості надмірного значення, це минеться. Мудра відповідь. Та часто думається мені, що Микола Васильович, напевне, ще залишився б живим, якби тоді справді приїхав у рідне село. Бо ж тільки вдома, в Україні, він міг позбутися того страшного стану, коли, за його ж словами, «находили на мене хвилини життєвого оніміння, серце і пульс переставали битись».

Але Гоголь, «вперше в своєму житті повернувши з дороги» (Ігор Золотуський), їде назад у Москву. За словами Пантелеймона Куліша, в той час, тобто взимку 1851–1852 років, у Москві проживало кілька сімейств, у яких Гоголь відчував себе комфортно:

«За столом в приятельских домах он находил любимые свои кушанья, и, между прочим, вареники, которые он очень любил и за которыми не раз рассказывал, что один из его знакомых, на родине, всякий раз, как подавались на стол вареники, непременно произносил к ним следующее воззвание: «Вареники — побидeныки! сыром бoки позапыханы, маслом очи позаплываны — вареники...»

Это обстоятельство, между прочим, показывает, до какой степени Гоголь чувствовал себя своим в домах московских друзей. Он мог ребячиться там так же, как и в родной Васильевке, мог распевать украинские песни своим, как он называл, «козлиным» голосом, мог молчать, сколько ему угодно, и находил всегда не только внимательных слушателей в те минуты, когда ему приходила охота читать свои произведения, но и строгих критиков»1.

Проте, мабуть, ніхто з нас не може почувати себе в гостях, навіть у найдорожчих людей, так само добре, як у себе вдома. Наприкінці 1851 року Гоголь писав додому з Арбату сестрі Ользі: «Весной, если поможет Бог управиться со всеми здешними делами, надеюсь заглянуть к вам и, может быть, часть лета проведем вместе». Це була душевна й духовна тяга до рідної землі, до материнського дому в Україні. У смертному лютому 1852 року хворий Гоголь довірився матері: «Мне все кажется, что здоровье мое только тогда может совершенно как следует во мне восстановиться с надлежащей свежестью, когда вы все помолитесь обо мне как следует…» Останній лист Гоголя був відправлений в Україну матері. «Благодарю вас, бесценная моя матушка, что вы обо мне молитесь. Мне так бывает сладко в те минуты, когда вы обо мне молитесь! О, как много делает молитва матери!.. О, как нужны нам молитвы ваши! как они нужны нам для устроения внутреннего!.. Ваш весь, вас любящий сын Николай».
Возвелич мене, мамо. А я ж бо тебе возвеличу

тьмяним болем своїм і любов’ю, тугою, як смерть.

Усамітнений, сивий, гінкий, не молю і не кличу —

поминув мені світ і пішов, мов з під ніг, шкереберть.

Та караюсь тобою. Одною тобою, кохана,

сивиною твоєю, сльозою, крутою, мов сіль.

Ти мій дар піднебесний, моя незагоєна рана,

перший спалах моїх геніально-чутких божевіль.

Бачу, ставши в кутку, насилаєш молитви до Бога:

запомож мені, Отче, і визволи сина з ярма,

заки довга моя не урвалась навіки дорога…

Василь Стус.


…У березні 2004 року разом з академіком Миколою Жулинським ми заходили до будинку, в якому жив і помер Микола Гоголь, на Нікітському бульварі, 7, оглянули меморіальну квартиру письменника, послухали її завідувачку, залюблену в Гоголя.

Згадався Володимир Гіляровський, який дуже любив бувати тут, бродити по кімнатах, овіяних пам’яттю про Гоголя, сидіти біля того самого каміну. Дядя Гіляй написав про це:


Недалеко от нас этот старый камин,

Кабинета угрюмого своды,

Где погиб наших дум властелин

И певец украинской свободы…


В той час у Жулинського виходила в світ у газеті «День» серія статей про Шевченка і Гоголя під назвою «Дві половинки українського серця: Шевченко і Гоголь». Микола Григорович писав: «Тарас Шевченко і Микола Гоголь — дві безсмертні постаті, що найяскравіше репрезентують українську духовність і є «послами» нашої культури в усіх усюдах. Але ж які різні ці генії! Один поставив свій унікальний дар на службу культурі загальноімперській, інший — звершив диво: відродив рідне українське слово, піднісши нашу літературу на рівень світовий…»

Глибокі роздуми на цю тему зустрічаємо в монографії Юрія Барабаша «Коли забуду тебе, Єрусалиме…», за яку він отримав у 2004 році Національну премію України імені Тараса Шевченка:

«Те, що в Шевченка народжує нестримний гнів, сарказм, грізні інвективи, рішучість будь-що йти проти течії, ламати осоружні історіографічні кліше, валити загальновизнані авторитети, — те в Гоголі викликає лишень розгубленість, непевність, душевну смуту, бажання ухилитися, промовчати, притаїтися… Там де Шевченко безоглядно відкритий і цілісний у своєму національному почутті, Гоголь замкнений, інтровертний, згубно роздвоєний…

Два різних пагони одного етнічного дерева. Дві типологічно несхожі іпостасі національного характеру…»


Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже1.


І Микола Гоголь, і Тарас Шевченко померли на чужині, проте Шевченко заповів поховати себе «на Вкраїні милій». Коли навесні 1861 року прах Кобзаря перевозили в Україну, то в Москві домовина з його тілом була тимчасово встановлена в арбатському храмі Тихона Амафунтського2. Від нього — сотня кроків до будинку на Нікітському бульварі, в якому за дев’ять років до того лежав мертвий Гоголь. За життя їм не судилося познайомитися, і навіть географічно вони так близько ніколи не перетиналися. В 1809 році на Арбатській площі було відкрито пам’ятник Гоголю, і, занурений у тяжкі роздуми Микола Васильович, опинився навпроти храму Тихона Амафунтського. Нахиливши зболену тяжкими думами голову й відвернувши її трохи праворуч, він мовби не наважувався підняти очі на те місце, де колись знаходився прах Кобзаря. Містика…
«Українське почуття в нім було…»
Стояв з Миколою Жулинським у меморіальній кімнаті біля тієї печі, в якій згоріли гоголівські рукописи й згадав, як у Культурному центрі України в Москві наприкінці ХХ століття, коли відзначалося 190-ліття з дня народження Миколи Гоголя, проходили репетиції спектаклю «Старосвітська любов» за мотивами повісті «Старосвітські поміщики» (режисер Валерій Фокін). В цьому спектаклі Фокін задіяв величезну піч, що роззявляє час від часу свою вогненну пащу, і тоді стає зрозуміло, що ніяка це не старосвітська пічка, котра дає тепло, а скажена сучасна топка, що без жалю спалює і письменницькі рукописи, і людські надії.

Фокін блискуче поставив на сцені Гоголя з його потрясаючою розповіддю про старосвітських малоросійських поміщиків Афанасія Івановича (Богдан Ступка) і Пульхерію Іванівну (Лія Ахеджакова). Втім, Гоголь, мабуть, добре знав і про те, що старенькі чимось подібні до москвичів, які ще проживали тоді в арбатському світі, відокремленому від міської метушні. Досить знову згадати той же «Московський дворик» Василя Полєнова, який змальовує такий патріархальний куточок Арбату вже наприкінці 70-х років ХІХ століття, а «Старосвітські поміщики» були написані Гоголем за сорок з лишнім років до того.

У згаданому спектаклі «Старосвітська любов» по всій сцені розкидані плоди благословенної української землі: гарбузи, цибуля, яблука, груші, перець, огірки, капуста, часник, кавуни, та ще й всілякі сушені трави і плетені кошики з... челяддю. Один з кошиків таємниче розгулює між домашнім добром і зрештою перетворюється на ту саму кішку — провісницю смерті Пульхерії Іванівни...

Власне, місце залишається тільки для постелі, де герої проводять значну частину сценічного часу. Ой, який дивний сон поставив Валерій Фокін! Саме в ньому він закодував погляд на старосвітське усамітнене життя, погляд, що так різниться з думкою Гоголя. Письменник вважав те життя таким тихим, що на хвилину забуваєшся і гадаєш, що пристрасті, бажання і бентежні породження злого духу, які збурюють світ, зовсім не існують, і ти їх бачив лише уві сні. Наперекір Гоголю, у якого під час нічного спочинку героїв загальна тиша встановлювалась, глядач стає свідком опредмечено-бучного сну — моторошного, з розливчастим хропінням і тривожним стогоном, зойками і судомами, з маренням і містичними гоголевими видіннями... Так-так, зрештою виходить, що вся містика спектаклю справді гоголівська, як, утім, і побутовізм з обов’язковим зверненням до вареників, коржиків і пиріжків, грибочків, каш і киселів, кислого молочка і ріденького грушевого узвару. Що й казати, обоє стареньких, за колишнім звичаєм старосвітських поміщиків, дуже люблять попоїсти. У дивовижному трактуванні Ступки — «поплямкотеть і покушенькать»... Сон, мов життя, або життя, мов сон...

Однак це «низьке буколічне життя» (Гоголь) у режисера Фокіна зовсім не «змушує вас сміятися крізь сльози смутку і милування», як твердив Олександр Пушкін. Швидше, режисер спонукає глядача заглибитися у філософські роздуми про справжні й хибні людські цінності, про те, що таке повнота і сенс життя. У відповідь на таку несподіванку в Єкатеринбурзі, Новосибірську та й у Москві спектакль роздратовано залишали «нові росіяни», з’явилися недоброзичливі рецензії. Персонажі Ступки й Ахеджакової викликали не ідилічне милування, а глибоке співчуття, до якого багато хто нині просто не готовий. Нічого дивного. Адже з часів Віссаріона Бєлінського вважали слушною думку, що безглузді Афанасій Іванович і Пульхерія Іванівна упродовж кількох десятків років їдять і п’ють, п’ють і їдять, і потім, як і заведено споконвіку, помирають. А Гоголь всього-навсього знайшов поезію навіть «у цьому вульгарному і безглуздому житті»... Непримиренний критик імперативно проголосив, що двоє гоголівських стареньких — це «дві пародії на людство». Понад півтора століття якось забували, що герой Миколи Васильовича думав інакше, про що відверто оголосив уже в перших рядках повісті: «Я дуже люблю скромне життя тих усамітнених володінь віддалених сіл, які в Малоросії називають старосвітськими...»

На гострому і болючому зламі століть і тисячоліть Валерій Фокін поставив містичну і магічну виставу про любов. Яка одна тільки й може врятувати цей шалений, шалений світ. Не випадково п’єса Миколи Коляди за мотивами «Старосвітських поміщиків» Гоголя отримала назву «Старосвітська любов». Не випадково в ній Пульхерія Іванівна зізнається в тому, що жила з Афанасієм Івановичем щасливо, чого вона не робила в гоголівській повісті. Велике таїнство і чудотворство гри двох видатних акторів — Ступки й Ахеджакової — переконує в тому, що патріархальні сільські поміщики принесли в нове тисячоліття живі знаки справжнього, тобто «ясного, спокійного життя»: добро, порядність, взаємодопомогу, любов до ближнього і, головне, безмежну «взаємну любов» (Гоголь). Урок у тому, що старосвітські Філемон і Бавкіда жили за заповідями Христовими, втілюючи не найгірші риси нашої ментальності, яку останнім часом руйнують іззовні і зсередини. Ніякою мірою не можу погодитися з твердженням, що Гоголь у Фокіна все старосвітське життя підпорядковує таємниці смерті. Навпаки — таємниці життя! У тому числі і того, неземного, про яке ніхто з нас нічого не знає. А Гоголь лише здогадувався...

З часу прем’єри спектаклю чимало води спливло, і стало ще виразніше видно, як лаконічно і точно передав Фокін особливі, неминущі цінності того назавжди втраченого старосвітського життя. ІІо суті справи, Пульхерія Іванівна й Афанасій Іванович волають до нас, щоб ми не загубили в собі найголовніше, найдорожче — непоказну, справжню, самовіддану любов до ближнього свого...


Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Правила прийому до аспірантури та докторантури київського національного університету культури І мистецтв
2014 -> Програма дисципліни «іноземна мова (англійська)»
2014 -> Урок №02. 10. 2014. Розділ І. Візуальні мистецтва Тема Архітектура світу
2014 -> Програма фахових випробувань для бакалаврів напряму
2014 -> Методика превентивного
2014 -> Методичні вказівки для самостійної роботи студентів денної і заочної форм навчання
2014 -> Особливості дистанційної освіти в медицині д м. н. Уляна Лущик
2014 -> Основипсихогенетик и


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   34




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка