Великий українець на Арбатi



Сторінка15/34
Дата конвертації19.11.2018
Розмір1.9 Mb.
#64891
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   34

Толстовська присутність

Михайло Грушевський почав писати про творчість Льва Толстого ще молодим, коли великий російський письменник звично ходив по Пречистенці й Арбату. Без перебільшення, Старий Арбат був одним із улюблених московських куточків Толстого, з яким він зв’язаний багатьма узами. Ще в «Юності» Толстой описував, як його герой вийшов на вулицю й опинився на Арбаті: «…Тянулись какие-то возы по Арбату, и два рабочие каменщика, разговаривая, прошли по тротуару. Пройдя шагов тысячу, стали попадаться люди и женщины, шедшие с корзинками на рынок; бочки, едущие за водой; на перекресток вышел пирожник; открылась одна калашная, и у Арбатских ворот попался извозчик, старичок, спавший, покачиваясь на своих калиберных, облезлых, голубоватеньких и заплатанных дрожках».

В «Юності» знаходимо опис маленького дерев’яного будиночку в Сивцевому Вражку і одного з доходних арбатських будинків:

«Они жили в бельэтаже большого дома на Арбате. Лестница была чрезвычайно нарядна и опрятна, но не роскошна. Везде лежали полосушки, прикрепленные чисто-начисто начищенными медными прутьями, но не цветов, ни зеркал не было. Зала, через светло налощенный пол которой я прошел в гостиную, была также строго, холодно и опрятно убрана, все блестело и казалось прочным, хотя и не совсем новым, Но ни картин, ни гардин, никаких украшений нигде не было заметно».

Приїхавши в Москву в 1848 році, молодий Лев Толстой зупинявся у свого приятеля Василя Перфильєва (Васєньки); той жив на розі Малого Ніколопєсковського і Собачої площадки. Васєньку визнають прообразом Стіви Облонського — характерного типу дворянської Москви. Невдовзі Толстой наймає квартиру в домі Іванової на Сивцевому Вражку. В ній письменник потім «поселив» з матір’ю і Сонею збіднілого Миколу Ростова, який повернувся з війни: «…Он взял в Москве место по статской части и, сняв любимый им мундир, поселился с матерью и Соней на маленькой квартирке, на Сивцем Вражке». Саме на Сивцевому Вражку пробуджується в молодому Толстому письменник, тут визріває задум трилогії «Дитинство», «Отроцтво», «Юність». Нагадаю, що домом Ростових із «Війни і миру» називають часто будинок на Поварській, 52; дім князя Болконського, який вцілів після пожежі 1812 року, знаходився на Воздвиженці; будинок № 2 в Хлібному провулку описаний в «Анні Кареніній» як дім Щербацьких; закоханий в Кіті Щербацьку Левін бродив по Кисловці й Газетному провулку…

Осінь, зиму і весну 1881–1882 років сім’я Толстих прожила в старому особняку в Дєнєжному провулку, недалеко від будинку, де з часом поселився Грушевський. Про той місяць, що пройшов з часу переїзду в Москву, Толстой зізнався у щоденнику 5 жовтня 1881 року: «самый мучительный в моей жизни». Письменник переживав тяжку духовну кризу й вкрай недоброзичливо писав про Москву та її правителів: «Вонь, камни, роскошь, нищета. Разврат. Собрались злодеи, ограбившие народ, набрали солдат, судей, чтобы оберегать их оргию, и пируют». Втім, якщо вдуматися, насправді це слова, написані на всі часи, бо в них закладена неминуща правда про власть імущих. На початку 1882 року в Москві проходив перепис населення. Толстой взяв у ньому участь і вибрав для перепису Ржанів дім у Проточному провулку, 27/11 (не зберігся). «Все здесь серо, грязно, вонюче — и строения, и помещения, и дворы, и люди, — писав Лев Толстой. — Большинство людей, встретившихся мне здесь, были оборванные и полураздетые».

Всі ці толстовські відвертості не варто забувати, коли ми захоплюємося блискучими розповідями про Старий Арбат.

У «Війні і мирі» під іменем Марії Дмитрівни Ахросімової Толстой вивів реальну арбатку Надію Дмитрівну Офросімову. Вона була зображена ще Олександром Грибоєдовим в «Горі з розуму» старою Хлестовою. Офросімова мала особняк на Староконюшенному. У Толстого читаємо: «Поздно вечером четыре возка Ростовых въехали во двор Марии Дмитриевны, в Старой Конюшенной. Мария Дмитриевна жила одна. Дочь свою она уже выдала замуж. Сыновья ее все были на службе». З цього будинку Анатоль Курагін разом з приятелем Долоховим мав викрасти Наталію Ростову. Звідси ж, виїхавши на Арбат із Староконюшенного, граф Безухов побачив яскраву комету 1812 року:

«При въезде на Арбатскую площадь огромное пространство звездного темного неба открылось глазам Пьера. Почти в середине этого неба над Пречистенским бульваром, окруженная, обсыпанная со всех сторон звездами, но отличаясь от всех близостью к земле, белым светом и длинным, поднятым кверху хвостом, стояла огромная яркая комета 1812 года, та самая комета, которая предвещала, как говорили, всякие ужасы и конец света».

У період роботи над «Війною і миром» (1863–1869 роки) Толстой користувався рукописними джерелами й книгами з бібліотеки Рум’янцевського музею, де пізніше працював і Грушевський. Збереглося живе свідчення якогось Клечковського, який зустрів Толстого по дорозі до Рум’янцевської бібліотеки:

«…Однажды, едучи в санях по Пречистенке на извозчике, я увидел идущего по тротуару навстречу старичка в круглой шапочке и темном пальто и вдруг узнал в нем Л.Н. Меня охватило сильное желание воспользоваться этой случайной встречей. С минуту я колебался, потом соскочил с саней и, путаясь в полах медвежьей шубы, стал торопливо догонять Л.Н. Когда я назвал его по имени, он испуганно обернулся и посмотрел на меня вопросительно. Я сказал ему, что когда-то студентом был у него в Хамовниках, но он позабыл об этом. Потом я просил Л.Н. позволения проводить его. Оказалось, что он идет в Румянцевский музей…»

В арбатознавчій літературі визнано, що у вересні 1879 року Лев Толстой зупинявся у своєї племінниці, княгині Єлизавети Валер’янівни Оболенської, яка жила в будинку № 9, де зараз знаходиться Культурний центр України в Москві. Коли в 1882 році Толстой поселився в Хамовниках, недалеко від Арбату, він неодноразово бував у Оболенської, дочки його сестри Марії Толстої.

Один із своїх останніх листів, вже після того, як залишив Ясну Поляну, Толстой відправив наприкінці жовтня 1910 року з Шамордіно своїй сестрі Марії Толстій і племінниці Єлизаветі Оболенській:

«Милые друзья, Машенька и Лизанька. Не удивитесь и не осудите нас — меня за то, что мы уезжаем, не простившись хорошенько с вами… Целую вас, милые друзья, и так радостно люблю вас».

З цим толстовським напуттям Єлизавета Валер’янівна прожила ще чверть століття, вона померла у 1935 році, перейшовши, як і її великий дядько, 80-річний рубіж.

…Нелегко сьогодні уявити собі Льва Толстого на Арбаті 80–90-х років позаминулого століття, але є спогади очевидця, які допоможуть нам:

«Я ехал по Арбату, от Смоленской Божией Матери в так называемой «конке».. На дороге в наш вагон вскочил легко и быстро новый пассажир; в вагоне он сел как раз против меня; на нем было надето простое и довольно поношенное ватное пальто черного цвета, на голове светло-коричневая круглая шапка. Пассажир глядел на меня, а я — на него. Я думал: где я видел этого старика с седой бородой и светло-серыми глазами.

В это время в вагоне все зашептались, зашевелились.

— Толстой! Это Толстой! — услыхал я слова пассажиров.

Так вот это кто сидит против меня: Л.Н. Толстой. Я так и впился в него взглядом, да и прочие спутники подражали мне очень усердно. Толстой, видимо, забеспокоился, вынул платок, обтер себе лицо, губы, поглядел в разные строны и, конечно смущенный таким к себе исключительным вниманием, встал вдруг и вышел на площадку вагона. Оттуда он легко спрыгнул на улицу и пошел по тротуару, не отставая от нашего вагона, который, впрочем, двигался не особенно быстро».

Мудрий письменник звично вів у Москві щоденник, в якому записав безліч дивовижних думок і серед них ті, про які не можу не нагадати (кінець 80-х років):

«…Не могу больше молчать. Я должен сказать то, что знаю, то, что жжет мое сердце. А то я стар и нынче и завтра умру, не сказав того, что вложено в меня богом. Я знаю, что богом вложено…

Политического изменения социального строя не может быть. Изменение только одно нравственное, внутреннее человека. Но каким путем пойдет это изменение? Никто не может знать для всех, для себя мы все знаем. И как раз все озабочены в нашем мире этим изменением для всех, а только не для себя» (виділено мною. — В.М.).

Про те, що Толстой частенько бував на Арбаті, свідчить Іван Бунін, який саме тут кілька разів випадково зустрічав його:

«Как-то в страшно морозный вечер, среди огней за сверкающими, обледенелыми окнами магазинов1, шел в Москве по Арбату — и неожиданно столкнулся с ним, бегущим своей пружинной походкой прямо навстречу мне. Я остановился и сдернул шапку. Он сразу узнал меня:
— Ах, это вы! Здравствуйте, здравствуйте, надевайте, пожалуйста, шапку... Ну, как, что, где вы и что с вами?

Старческое лицо его так застыло, посинело, что имело совсем несчастный вид. Что-то вязаное из голубой песцовой шерсти, что было на его голове, было похоже на старушечий шлык. Большая рука, которую он вынул из песцовой перчатки, была совершенно ледяная. Поговорив, он крепко и ласково пожал мою руку, опять глядя мне в глаза горестно, с поднятыми бровями:

— Ну, Христос с вами, Христос с вами, до свидания...

Не помню, в каком именно году видел я его в… зимний вечер в Москве на Арбате. О чем мы говорили, тоже не помню. Помню только, что во время этого короткого разговора он спросил меня, пишу ли я что-нибудь. Я ответил:

— Нет, Лев Николаевич, почти не пишу. И все, что прежде писал, кажется теперь таким, что лучше и не вспоминать.

Он оживился:

— Ах, да, да, прекрасно знаю это!

— Да и нечего писать, — прибавил я.

Он посмотрел на меня как-то нерешительно, потом точно вспомнил что-то.

— Как же так нечего? — спросил он.— Если нечего, напишите тогда, что вам нечего писать и почему нечего. Подумайте, почему именно нечего, и напишите. Да, да, попробуйте сделать так, — сказал он твердо.

Так видел я его последний раз…»

Цікаву замальовку Арбату часів Толстого залишив Володимир Гіляровський, який саме тут уперше зустрів письменника в оригінальній ситуації, ще навіть не знаючи його в обличчя:

«Сырым осенним утром на усталой кляче ночного извозчика-старика, в ободранной пролетке я тащился по безлюдным переулкам между Пречистенкой и Арбатом. Был девятый час утра. Кухарки с корзинками, полными провизии, семенили со Смоленского рынка; двое приготовишек неторопливо путались в подолах своих серых шинелей, сшитых с расчетом на рост... На перекрестке, против овощной лавки, стояла лошадь в телеге на трех колесах; четвертое подкатывал к ней старичок огородник в белом фартуке; другой, плотный, бородатый мужчина в поношенном пальто, высоких сапогах и круглой драповой шапке, поднимал угол телеги. Дело, однако, не клеилось. Толстая лавочница, стоявшая у двери в лавку, равнодушно лущила подсолнухи, выплевывая скорлупу на узенький тротуар. На земле валялся картофель, выпавший из телеги, — а ей и горя мало! Лущит да поплевывает. Я спрыгнул с пролетки, подбежал, подхватил ось, а старателя в драповой шапке слегка отодвинул в сторону:

— Пусти, старик, я помоложе!

Я поднял угол телеги, огородник ловко накатил колесо на ось и воткнул чеку. Я прыгнул обратно в пролетку. Поехали».

Пізніше виявилося, що бородатий чоловік у поношеному пальто та драповій шапці і був Толстой.

Гіляровський розповів ще про одну зустріч з письменником в арбатському районі:

«Как-то (это было в конце девяностых годов) я встретил Льва Николаевича на его обычной утренней прогулке у Смоленского рынка. Мы остановились, разговаривая. Я шел в редакцию «Русской мысли», помещавшуюся тогда в Шереметьевском переулке, о чем между прочим и сообщил своему спутнику.

— Вот хорошо, напомнили, мне тоже надо туда зайти.

Пошли. Всю дорогу на этот раз мы разговаривали о трущобном и бродяжном мире. Лев Николаевич расспрашивал о Хитровке, о беглых из Сибири, о бродягах…»

До речі, саме Гіляровський, на прохання Дмитра Яворницького, познайомив того з Толстим, і Володимир Олексійович згадував, що «Яворницький зацікавив Льва Миколайовича своїми розповідями про Запоріжжя».

Нагадаю, на завершення, що саме в арбатському ареалі встановлені пам’ятники Льву Толстому — на вулиці Пречистенці, 11 (1912 рік) й на вулиці Поварській, 52 (1956 рік). Ще перед Першою світовою війною один із доходних будинків — № 4 в Плотніковому провулку — був прикрашений декоративним барельєфним зображенням портрета великого письменника.


«Толстой став пророком сучасного світу»
Як і Володимир Ленін, який написав п’ять спеціальних статей про Льва Толстого, Михайло Грушевський кілька разів окремо звертався до його творчості, приділячи особливу увагу в літературних оглядах творів російських письменників. Ленінський підхід збіднювала впевненість, що правильна оцінка творчості Толстого можлива тільки з точки зору соціал-демократичного пролетаріату, а Грушевський розглядав Толстого з точки зору цивілізованого світу: «Світ шанує в ньому головно… могутнього критика моральних підвалин сучасного життя… Толстой став одним з небагатьох репрезентантів слов’янського світа, котрих ідеї вийшли за межі свого місцевого життя і могутньо вплинули на всесвітню еволюцію ідей і поглядів. Гус і Копернік у минулиз століттях, Бакунін і Толстой, почасти Достоєвський у наші часи — ті немногі слов’яне, що своїми ідеями лишили глубший слід в житті культурного світау…»

Втім, і Ленін, і Грушевський сходилися на тому, що Толстой з величезною силою і щирістю бичував панівні класи, з великою нещадністю викривав брехню сучасного суспільства (Ленін), що сильна сторона Толстого — «невблаганне бичовання суспільної несправедливости і фарисейства, егоїзму і гіпокризії сучасних владущих кругів» (Грушевський). До речі, цю тезу Грушевський висунув за два роки до більшовицького вождя.

Ленін різко виступав проти тих, хто оголошував Толстого «вчителем життя» й закликав учитися не у Толстого, а у пролетаріату. Грушевський також заявляв, що на «учителя житя» властиво Толстой не був сотворений… «Не учителя житя, а могутнього будителя людської мислі й громадського сумління мала сучасна культурна суспільність…» На думку Грушевського, там, де Толстой переходив до практичних поучень, односторонність і простолінійність його поглядів доводила його не раз до неможливих висновків, і позитивна сторона його мораліс-тичної проповіді ставала її слабкою стороною — так зване «непротивленіє злу», легковаження або й просто ворожнеча до науки і культури, недовір’я до суспільно-політичних реформ чи навіть похід проти шлюбу, — все це були речі в практичному плані шкідливі, особливо для великоруської суспільності, а за нею й українського громадянства Росії.

Дуже критично ставився Грушевський до поглядів Толстого на мистецтво, викладених передусім у статті «Що таке мистецтво?» Не вдаючись в глибокий аналіз цієї великої й багатої думками, в тому числі спірними, праці, вчений заявляв, що «сильний артист, Толстой вже не раз показавсь дуже слабеньким філософом, і його нова теорія штуки1 в цілості не може видержати й найпоблажливішої критики…»

Незважаючи на суто класовий підхід, Ленін добре знав творчість Толстого і розумів, що письменник дав художні твори, які завжди будуть цінити й читати широкі народні маси. Грушевський, у свою чергу наголошував, що «твори Толстого, що йшли всупереч утертим поглядам релігії й моральності, забороняла урядова цензура, але суспільність… в кождім разі з великою уважливістю ставилася до сеї творчости».

У статті-некролозі «Смерть Толстого» Грушевський писав: «Для міліонів людей він передусім був могутнім апостолом протеста против соціальної неправди… Людство піднесло його на такий високий п’єдестал, як се не міг мріяти ніхто з його сучасників, і він тримався нім так трівко, панував над духовним життям людства так довго, що й самі звичайні фізичні вимоги тратили свою силу перед сею незвичайною силою духа…»

Через багато років у «Всесвітній історії», приладженій до програми вищих початкових шкіл і нижчих класів середніх шкіл Грушевський окремо написав стосовно початку ХХ століття: «В письменстві найбільшими фігурами світової літератури зістались два письменники-моралісти росіяне: Достоєвський і Толстой».

Серед тих письменників, яких Толстой особливо високо цінив, був, Антон Павлович Чехов, який, як відомо, мав українські корені. Лев Миколайович навіть читав уголос його оповідання «Душечка» в колі сім’ї та друзів... Михайло Грушевський якось писав: «Лев Толстой казав одному письменнику, що, на його погляд, Чехов перевисшає талантом усіх сучасних російських письменників, не виключаючи і його самого, Л. Толстого, та підносив особливо його здібність на кількох сторонах дати цілі образи, цілі психологічні типи і робити вражінє на читача сими мінятюрами. Дійсно, вже дрібні оповідання Чехова, про котрі тут, видно, головно говорить Толстой, дали йому коли не перше то, безперечно, одно з найперших місць між сучасними російськими письменниками, з виїмком, розуміється, самого Толстого…»


«Оден тільки Антін Чехов все йде наперед…»
В оповіданні «Страшна ніч», дія якого розгортається в ніч під Різдво 1883 року, чеховський герой Іван Панихідін розповідав: «Переулки, по которым я проходил, почему-то не были освещены, и мне приходилось пробираться почти ощупью. Жил я в Москве, у Успения-на-Могильцах1… стало быть, в одной из самых глухих местностей Арбата». Написано це рукою 24-річного Чехова й свідчить про те, що він знав Арбат. Більше того, молодий Антон Павлович Чехов неодноразово бував у будинку № 9! До речі, цієї інформації немає навіть у цікавій і ємкій книзі Ніни Молєвої «Литературные тропы Москвы», що вийшла в світ у 1997 році. Справа в тому, що в будинку розміщалася редакція журналу «Цвіркун» («Сверчок»), в якому протягом 1886 року Чехов надрукував шість своїх оповідань2. То був один із найплідніших у його житті років — понад сто оповідань і фейлетонів, причому значна частина з них належить до шедеврів світової новелістики. Цей рік якраз і показав, що майже дві третини оповідань Чехова вже тяжіли до «області серйозу», з «сміхотворних» лише одиниці нагадували колишнього безтурботного, веселого Антошку Чехонте, а в інших обов’язково було «трохи болю». В цьому контексті виділяється оповідання «Жартик» («Шуточка»), яке, незважаючи на, здавалося б, легковажну назву пронизливо передає прекрасне, хвилююче й тривожне передчуття закоханості.

У будинок № 9 Чехов приходив і до видавців братів Вернерів, які в ньому жили. У 1887 році Вернери випустили в світ книгу Чехова «Невинні розмови», обкладинку якої малював його брат Микола Чехов, художник, співробітник багатьох гумористичних журналів.

У стінах арбатського будинку № 9 особливо символічно звучать слова Чехова про те, що Україна дорога й близька його серцю, що він любить її літературу, музику і дивну пісню, наповнену чарівною мелодією. Чехов признавався, що любить український народ, який дав світу такого титана, як Тарас Шевченко.

Антон Павлович і з інших приводів бував на Арбаті. Скажімо, у прекрасної актриси Малого театру Надії Нікуліної, яка жила у власному будинку в Калошиному провулку, 10. Вона працювала в Малому театрі з 1863 року й прославилася в комедіях Олександра Островського. В грудні 1888 року Чехов був у Нікуліної в зв’язку з постановками п’єс петербурзьких драматургів, які планувалися на сцені Малого театру.

Як бачимо, стежки Чехова й Грушевського, хоч і віртуальні, врешті-решт перетнулися на Старому Арбаті. Втім, їх «зустріч» відбулася ще за життя письменника, коли в другому томі «Літературно-наукового вістника» у 1898 році Грушевський вмістив аналітичну статтю про творчість Чехова. Трохи згодом, у четвертому томі журналу (1898 рік) Грушевський відвів Чехову чільне місце в аналізі «новин російської літератури», наголосивши, що в ньому «можемо ще побачити першорядну літературну силу». З цих публікацій видно, що молодий український вчений добре знав творчість російського письменника, прочитав основні його збірки, повісті «Дуель», «Палата № 6», «Моє життя». Грушевський окремо підкреслював, що Чехов «звідав особисто місце заслання для засуджених в Росії — острів Сахалін і описав його й життя засланців в формі подорожі-мемуара».

На думку Грушевського, погляд Чехова на життя глибоко песимістичний, його увагу привертають звичайно негативні форми людського життя, прояви аномалій, що випливають з самих обставин і від людей, з людської дурноти, тривіальності. Природа, дитяче життя, часто описувані автором, своєю правдою дають контраст сьому людському нерозуму і тривіальності, на котрі автор не знає ліків, не вказує виходу.

Безумовно, можна й інакше трактувати Чехова, але ж ми цікавимося лише думкою Грушевського про нього. Навіть, якщо вона не справдилася. Скажімо, Грушевський вважав, що «драматичні проби Чехова не мали особливого успіху». Мабуть, у цій оцінці найбільше відобразився провал «Чайки» в 1896 році в Петербурзі, але вже з сезону 1898–1899 років ця п’єса йшла у МХАТі з постійним успіхом. Так само на сценах багатьох провінційних театрів успішно йшла наприкінці 90-років ХІХ століття п’єса «Дядя Ваня», про що Грушевський, очевидно не знав. Тріумф «Трьох сестер» і «Вишневого саду» настав уже після публікації статті Грушевського про Чехова.

Найбільше місця в ній Грушевський відвів повісті «Мужики», яку прочитав відразу після публікації в журналі «Русская мысль» (1897, № 4). Як відомо, після її виходу в пресі розгорнулася полеміка між народниками (М. Михайловський, М. Протопопов та ін.) і легальними марксистами (П. Струве, О. Богданович та ін.) з приводу економічного і культурного розвитку Росії. Грушевський напрочуд чутливо вловив її:

«Голоси критики поділились: одні піднесли реальність і талановитість сього сумного образу, що виступив як протест проти ідеалізування народного побуту у деяких народників, ідеалізування шкодливого тим, що присипляло увагу до народних потреб. Знов інші добачили якісь неприхильні народу тенденції у автора. Один з авторитетніших репрезентантів поступової1 російської публіцистики критик Михайловський закинув Чехову, що він зідеалівав міську трактиєрну цивілізацію, викинувши з неї весь той бруд і грубіянство, через котру мусив перейти його герой — Микола Чікільдєєв, а натомість перечорнив селянське життя, підкинувши до нього всякого бруду.

Такий осуд здається несправедливим. Автору ніхто не закинув нереальности виведеного ним образу».

Залучивши до свого аналізу ще й повість «Моє життя», Грушевський наголосив, що Чехов «зовсім не ідеалізує міста». Невимовно сумно виглядають в ній «інтелігенція» та міщанство, порожнява, конвенціональність2, дурнота сього життя змальована незвичайно виразно: тупоголовість, неморальність одних, дикість других, легкодушність й погоня за гріхами третіх.

Знову ж таки Грушевський заперечував тим критикам, які ставили в вину Чехову «навмисне перечорнюванє життя» і стверджував, що насправді образ провінціального життя, намальований ним, відповідає дійсності, хоч авторські приклади й зібрані в повісті в артистичному фокусі.

«Коли зведемо докупи безпросвітний образ селянства, намальований в «Мужиках», з таким же образом міста, показаним в повісті «Моя жизнь», виходить зачарований круг, дуже характерний для песимістичного характеру автора. Село гине в матеріяльній і духовній нужді, в нечуванім, нелюдськім упадку, але місто «крамарів і трактиєрників», де не можна знайти чистої людини, розуміється, не прийде до помочи йому.

Але сей чарівний круг — тільки темна фантазія автора. В дійсности інтеліґенція складається не з самих гипокритів і еґоїстів, і до всіх, у кого є любов до справедливости, почуття обов’язку перед народом, є любов до чоловіка — до всіх тих страшний образ, змальований автором у «Мужиках», кличе до помочи, до праці коло свого народу».

Навряд чи можна погодитися з тим, що Грушевський назвав «зовсім слабими» чи «розмірно слабонькими» оповідання Чехова «Людина в футлярі», «Агрус» («Крыжовник») та «Про кохання». Скоріше, навпаки, в названих творах до цього часу можна черпати внутрішню духовну силу. В оповіданні «Агрус» («Крыжовник») чеховський герой, потомственний дворянин, ветеринарний лікар Іван Іванич Чимша-Гімалайський розповідав про свого брата, який, працюючи на казенній роботі, все життя прагнув мати власну садибу в селі з обов’язковим агрусом у городі… Довгі роки скупості й заощадження дозволили йому на схилі життя здійснити свою мрію, стати поміщиком з агрусом і досягти повного щастя… Закінчивши свою розповідь, Іван Іванич укладався спати зі словами:

— Господи, прости нас, грішних!

Але за що просив він прощення у Бога? Відповідь на це запитання міститься у роздумах Івана Іванича з приводу долі свого брата й багатьох інших людей, роздумах, які не могли бути чужими Грушевському:

— Я розмірковував: як, в сутності, багато задоволених, щасливих людей! Яка це гнітюча сила! Ви подивіться на це життя: нахабство і неробство сильних, невігластво і скотиноподібність слабких, навкруги бідність неможлива, тіснота, виродження, пиятство, лицемірство, брехня… Тим часом у всіх домах і на вулицях тиша, спокій… ні одного, який би скрикнув, голосно обурився… і те, що страшно в житті, діється десь за кулісами… Все тихо, спокійно, і протестує одна лише німа статистика: стільки-то збожеволіло, стільки-то відер випито, стільки-то дітей загинуло від недоїдання… І такий порядок, очевидно, потрібний; очевидно, щасливий почуває себе добре тільки тому, що нещасні несуть свій тягар мовчки… Це загальний гіпноз…

— Господи, прости нас, грішних!

Іван Іванич просив у Господа прощення за людське животіння в цьому принизливому гіпнозі; за тих, які можуть бути щасливими в океані людських нещасть; за рабський страх людей перед владою, грошима, чинами, авторитетами; за несвободу тих, які створені бути вільними…

Михайло Грушевський, який за кілька років до публікації оповідання «Агрус» (1898 рік) пережив смугу гострої релігійності й повсякчасного звернення до Бога з усіх життєвих питань, очевидно, міг знайти багато знайомого в переживаннях чеховського героя.

В іншому чеховському оповіданні («Людина в футлярі»), яке розглядав Грушевський, Іван Іванич обурювався:

— …Терпіти образи, приниження, не сміти відкрито заявити, що ти на боці чесних, вільних людей, і самому брехати, посміхатися, і все це заради шматка хліба, заради теплого кутка, заради якогось чинка, котрому гріш ціна — ні, більше жити так неможливо!

— ...Проте жити треба і хочеться жити!

Господи, прости нас, грішних!

Бо ж, як говорив той же Іван Іванич, людині потрібні не три аршини землі, не садиба, а вся земна куля, вся природа, де на просторі вона могла б виявити всі властивості й особливості свого вільного духу…

Втім, Грушевський пильно зауважив, що в згаданих оповіданнях ясно сформульована провідна ідея, а сам Чехов, особливо в «Агрусі» виступає з гарячою проповіддю громадської активності, роботи для загалу і нападає на підпорядкування цієї роботи особистим задачам.

В 1904 році Грушевський негайно відгукнувся на смерть Чехова в «Літературно-науковому вістнику»: «Він був поетом людського чуття, сумного меланхолійного чуття, і тому так багато мав щирих приклонників і приятелів серед людей, котрі також мали нагоду відчути на своїй шкірі й костях тверді колеса життя, пережили тріумфи грубої егоїстичної сили і не прилучилися до неї. В його тихій резігнації1 лежав глибокий і вічний протест против сеї грубої сили і неустанний поклик до «бога живого чоловіка».




Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Правила прийому до аспірантури та докторантури київського національного університету культури І мистецтв
2014 -> Програма дисципліни «іноземна мова (англійська)»
2014 -> Урок №02. 10. 2014. Розділ І. Візуальні мистецтва Тема Архітектура світу
2014 -> Програма фахових випробувань для бакалаврів напряму
2014 -> Методика превентивного
2014 -> Методичні вказівки для самостійної роботи студентів денної і заочної форм навчання
2014 -> Особливості дистанційної освіти в медицині д м. н. Уляна Лущик
2014 -> Основипсихогенетик и


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   34




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка