Великий українець на Арбатi


Перша книга Гіляровського



Сторінка16/34
Дата конвертації19.11.2018
Розмір1.9 Mb.
#64891
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   34

Перша книга Гіляровського

За сімейною легендою прадід Володимира Гіляровського був козаком Запорізької Січі. Правнук став відомим письменником і журналістом, але його ім’я нечасто пов’язують з Арбатом, хоча Гіляровський прославився, насамперед, як знавець Москви. Олександр Купрін якось написав Гіляровському: «Скорее воображу Москву без царя-колокола и царя-пушки, чем без тебя…»

Наприкінці 2003 року в Манежі відбулася велика й цікава виставка «Москва Гіляровського. Місто на рубежі XIX–XX століть». Серед матеріалів, у тому числі раритетних, представлених на виставці, на превеликий жаль, зовсім нічого не було про його причетність до Арбату.

Проте насправді Арбат був дорогий Гіляровському вже тим, що тут, на Нікітському бульварі, 7 жив і помер Гоголь. Кажуть, що, повертаючись додому в Столєшніки, дядя Гіляй готовий був зробити будь-який гак аби побувати біля гоголівського будинку. Гіляровський протягом кількох років їздив на батьківщину Гоголя, відвідав Полтаву, Миргород, Яновщину, Сорочинці, Диканьку… Саме він точно встановив місце й дату народження Миколи Гоголя, навіть написав книжечку «На родине Гоголя». Будинок в Сорочинцях, де народився письменник, Гіляровський кілька разів фотографував, добився встановлення на ньому меморіальної дошки. Так само він ретельно відзняв відкриття пам’ятника Миколі Гоголю на Арбатській площі в 1909 році…

У Гіляровського таки немає спеціального нарису чи значної за обсягом розповіді безпосередньо про знаменитий Арбат, але в його публікаціях деінде зустрічаються дуже цікаві штрихи до староарбатського життя, в чому ми вже переконалися зі спогадів про зустріч з Толстим. Або, скажімо, писав якось Гіляровський про те, як у 80-х роках ХІХ століття виловлювали в Москві бродячих собак і несподівано згадував Арбат, де переважали якраз породисті собаки. Виявляється, ловчі намагалися, передусім, захопити саме таких тварин, бо за них забезпечені господарі давали добрий викуп. «При этом не обходится иногда и без неприятностей: если дворники заметят, то непрошенных гостей бьют, как это было, например, в прошлом году на Арбате, в доме Львовой...» Інший скандальний випадок також пов’язаний з Арбатом: «...На Никитском бульваре... ловчие, увидав дорогого пойнтера, бежавшего за дамой, шедшей в мясную лавку к Арбатским воротам, несмотря на протесты дамы, насильно отняли у нее собаку и увезли в фуре…» Які живі картинки! Або, розповідаючи про те, як у шістдесятих роках ХІХ століття московський поліцмейстер Огарьов підбирав різних за мастю коней для сімнадцяти пожежних частин міста, Гіляровський влучно зауважував, що арбатські пожежники їздили на гнідих конях. Яка конкретна деталь!

Привертає увагу, що єдиний спеціальний репортаж з арбатського світу Гіляровський зробив у 1905 році з мебльованих кімнат «Дон» в Смоленському проїзді, захищаючи молоду жінку з двома дітьми, яка приїхала в Москву з Болгарії й опинилася без засобів існування. Репортаж називався «На краю голодної смерті».

Неодноразово заходив Гіляровський і до будинку № 9. До кого? Як і його добрий знайомий Чехов, до редакції журналу «Цвіркун» («Сверчок»), до братів Вернерів.

Ось як Володимир Олексійович сам про це розповідав:

«У Вернеров мы оба (Гіляровський і Чехов. — В.М.) работали в издаваемом ими журнале «Сверчок».

Чехов посоветовал и мне собрать и издать свои очерки и рассказы1, которых за последние два года благодаря моему увлечению беллетристикой накопилось порядочно.

— Кто же мне издаст?

— А Собачий Воротник.

Так Чехов называл младшего Вернера, щеголя, носившего пальто с воротником из какого-то серого меха.

Но «Собачий Воротник» отказался издать мою книгу, а предложил издать ее в кредит. И я напечатал «Трущобные люди».

В іншому місяці Гіляровський писав:

«Собрал я пятнадцать рассказов, разбросанних в разных изданиях за эти годы: вышло больше десяти листов; дал заглавие «Трущобные люди» и напечатал в типографии братьев Вернер, на Арбате, книжку в двести сорок страниц. Это была первая моя книга!»

З цим виданням пов’язана драматична історія.

Справа в тому, що весь тираж книги був… спалений! Коли її надрукували, але ще не зброшурували, щасливий Гіляровський отримав один примірник, а другий, як водиться, відправили цензору. Той відразу заборонив випуск книги, вона була негайно заарештована і вилучена з друкарні. Після доповіді в Головне управління в справах преси вийшло розпорядження про спалення всього тиражу книги. Це і було зроблено. Зберігся один примірник, який Гіляровський подарував дружині, та ще один — в архівах цензурного відомства. Не допомогла навіть поїздка Гіляровського в Петербург у цензурний комітет. 6 грудня 1887 року він записав у щоденнику: «Книжку «Трущобные люди» отпечатал у Вернеров 1800 экземпляров. Ее запретили. Ездил в Петербург… ничего не вышло. Я видел в Главном управлении Адикаевского (керуючий справами. — В.М.) — говорит, что моя книжка заставляет слишком задумываться, производит удручающее впечатление и обвиняет общество в том, что оно создает трущобы и их обитателей».

Цікаво, що те ж саме сказав Гіляровському і Чехов:

— Ну, конечно, нецензурно. Хоть ты мне бы показал, что печатать хочешь… Можно было бы что-нибуть сделать. А то уж одно название — «Трущобные люди» — напугало цензуру. Это допустимо было в шестидесятых годах, когда цензоры либеральничали в угоду времени. Ну и дальше заглавия: «Человек и собака», «Обреченные», «Каторга», «Последний удар»… Да разве это теперь возможно?

— Вы подумайте, Антон Павлович, — у жены это любимое слово было, — вы подумайте, как же не напечатать книгу, когда все помещенные в ней очерки были раньше напечатаны?

— В отдельности могли проскочить и заглавия и очерки, а когда все вместе собрано, действительно получается впечатление беспросветное… Все гибнет. И как гибнет! Мрачно все…

И тут же Чехов утешил нас:

— Ну, да скоро доживем мы до того времени, когда эту книгу Гиляя напечатают. И увидим ее большой успех… А это будет… будет… Идет к тому…

Наступний раз (після друкарні на Арбаті) книга була видана аж у 1957 році Держлітвидавом, тобто через сімдесят років після її спалення.

Арбат Івана Буніна

Щодня з вікна службового кабінету я бачу напроти старий будинок № 4, де раніше розміщався готель «Столиця», і згадую Буніна, який зупинявся в ньому. Відомо, як багато пов’язувало Буніна з Україною. В «Автобіографічній замітці», написаній у 1915 році, письменник свідчив: «Брат Юлий переселился в Харьков. Весной 1889 года отправился и я туда…, а пожив в Харькове побывал в Крыму… В Полтаве я был библиотекарем земской управы, затем… статистиком, много корреспондировал в газеты о земских делах; усердно учился, писал, ездил и ходил по Малороссии…»

Чи й треба нагадувати, що знамениті «Окаянні дні» Буніна сплавлені з болісних спостережень і переживань письменника, гніву і неприйняття ним більшовизму, були написані в Москві й Одесі. З України Бунін відбув у довічну еміграцію…

Там, далеко від Росії, він зберігав пам’ять про Арбат у серці й, мабуть, у підсвідомості. В оповіданні «Муза» письменник розповів устами свого героя-поміщика з Тамбовської губернії, який брав уроки у відомого московського художника і провів зиму в Москві: «Жил я на Арбате, рядом с рестораном «Прага», в номерах «Столица»… Эта сумрачная «Столица»… В памяти осталось: непрестанно валит за окнами снег, глухо гремят, звонят по Арбату конки…»

Романтична гостя бунінського героя — Муза — жила неподалік, на Пречистенському бульварі. Така подробиця: в березні Муза просить послати коридорного «Столиці»: «купить у Белова яблок ранет тут на Арбате»1. Вона пропонує йому відвідати сусідній ресторан «Прага»2… І ось немолодий учень відомого художника відчуває себе щасливим і вже як у сні чує одноманітний дзвін арбатських конок, цокання копит…

Герой бунінського «Чистого понеділка» часто ввечері возив у «Прагу» обідати свою чарівну й загадкову красуню, яка любила хороший одяг, бархат, шовки, дороге хутро, але снідала за тридцять копійок у вегетаріанській їдальні на Арбаті:

«Темнел московский серый зимний день, холодно зажигался газ в фонарях, тепло освещались витрины магазинов — и разгоралась вечерняя, освобождающаяся от дневных дел московская жизнь: гуще и бодрей неслись извозчичьи санки, тяжелей гремели переполненные, ныряющие трамваи, — в сумраке уже видно было, как с шипением сыпались с проводов зеленые звезды, — оживленно спешили по снежным тротуарам мутно чернеющие прохожие…»

У згаданому оповіданні «Далеке» Бунін залишив опис Арбату початку ХХ століття: «Проходила зима, наступала весна. Неслись, грохотали, звенели конки по Арбату, непрерывно спешили куда-то, навстречу друг другу, люди, трещали извозчичьи пролетки3, кричали разносчики с лотками на головах1, к вечеру в далеком пролете улицы сияло золотисто-светлое небо заката, музыкально разливался над всеми шумами и звуками басистый звон с шатровой, древней колокольни…»

Через дві сторінки Бунін знову повертається до любимого Арбату з його незабутніми й звичними деталями й звуками повсякденного життя:

«Шли апрельские и майские дни, неслись, звенели конки, непрерывно спешили люди, трещали извозчичьи пролетки, нежно и грустно (хотя дело шло лишь о спарже), кричали разносчики с лотками на головах, сладко и тепло пахло из кондитерской Скачкова, стояли кадки с лаврами у подъезда «Праги», где хорошие господа уже кушали молодой картофель в сметане, день незаметно клонился к вечеру, и вот уже сияло золотисто-светлое предзакатное небо на западе и музыкально разливался над счастливой, людной улицей басистый звон с шатровой колокольни...»

Сто з лишнім років тому Бунін жив в арбатському готелі, щодня ходив по щасливій, людній вулиці, у «Празі» відзначав з товаришами вихід нової книги чи прем’єру нового спектаклю, різдво чи черговий ювілей, чийсь приїзд... Багато чого тоді весело відзначали — життя здавалося щоденним святом. Скільки було випито шампанського з Шаляпіним, Горьким, Тєлешовим, Рахманіновим, Олексієм Толстим... Тут, на Арбаті, Бунін зустрічався з Львом Толстим. І завжди з Буніним був його брат Юлій, який жив поруч — у Староконюшенному (будинок № 32, не зберігся)2.

Борис Зайцев згадував: «С молодым еще (но уже академиком) Буниным займешь стол (в ресторані. — В.М.), наш обычный, направо от двери. К полуночи подойдет Юлий Бунин…»

Бунін прекрасно знав арбатське провулоччя, любив особливо весну на Арбаті, виокремлював її початок — березень:
Здесь, в старых переулках за Арбатом,

Совсем особый город... Вот и март...

Днем — ростепель, капели, греет солнце,

А ночью подморозит, станет чисто,

Светло — и так похоже на Москву,

Старинную, далекую.


Якраз у такий час — у березні — Михайло Грушевський від’їжджав із Арбату, 55, але безумовно його думки були пов’язані не з арбатською весною, а з політичною погодою в Україні, де вже була створена Центральна Рада.

Борис Зайцев про Старий Арбат

Особливий інтерес викликає високе слово про Старий Арбат видатного арбатця, письменника Бориса Зайцева, який емігрував із Радянської Росії у 1922 році (жив спочатку в Спасопєсковському провулку, будинок № 3, а потім — у Кривоарбатському, будинок № 4)1.

Його пронизливий нарис «Вулиця Св. Миколая» вражає поетично-точними подробицями арбатської повсякденності, в тому числі в наближеному до проживання Грушевського часові:

«Образ юности отошедшей, жизни шумной и вольной, ласковой сутолоки, любви, надежд, успехов и меланхолий, веселья и стремления — это ты Арбат… Гремят и вьюги над Арбатом, яростно стуча по крышам, колотясь в двери облаками снега. Но сквозь мглу и вой метели невозбранно проплывает седенький извозчик в санках вытертых, на лошаденке дмитровской, звенигородской, как корабль нехитрый, но и верный. К Рождеству елки на Арбатской площади — зеленым лесом. Приезжают дамы в соболях; везут чиновники, тащит рабочий елочку на праздник детям. И, отбушевавший Новый год, в звоне ль шампанского, в гаме ли водочки с селедкой, входят в ледяной январь, бегут, краснея носом, с усами заиндевелыми, обдуваясь паром — кто на службу, кто торговать, по банкам и конторам. Кто — и по трактирам. Ночью же остро, хрупко-колюче горит Ореон семизвездием, тайно прельщающим, над кристаллом снегов.

Не навсегда! Не навсегда! Там февраль, там и март с теплым ветром, с буйным дыханием; весна, грязь и лужи, блеск, солнце, первый разрыв лазури над Арбатом, ведущим к югу, к Брянску, Киеву, Одессе…»

Цей зайцевський пасаж малює той Арбат, у якому жив Грушевський, яким він дихав. Звичайно, з урахуванням воєнного часу, коли було менше веселощів, безтурботності, легковажності, марнотратства… Були хуртовини й льодяний січень 1917-го… Був теплий березневий вітер і перший розрив блакиті над Арбатом, який покликав Грушевського до Києва…

Втім, знову послухаємо Зайцева:

«А когда апрель настанет, то растают почки в многочисленных садах вокруг Арбата, и зеленое благословение выльется душистым, милым оперением. В старых тополях грачи вьют гнезда. Голубым оком глянет весна, заблестит в крыльях пролеток, в лакированных штиблетах и в зеркальных окнах, и в глазах веселых и воздушных. Мягко треплет ветерком локоны девушек, бороды мужчин; смеется и перебегает по Арбату в блеске луж, в криках мальчишек, предлагающих фиалки.

Лето насыщает Арбат зноем и оцепенением. Маркизы магазинов никнут под огнем небесным. Налетает пыль — тучкой азиатской. И к вечеру Арбат замучен. Млеют служащие в магазинах; барышни обрадовались блузочкам своим легчайшим. Но нет поэтов — ни златоволосого, бегущего Арбатом слева, ни бирюзоглазого — Арбатом справа1. Улетели, как и их друзья, как и те жители, что занимают целые квартиры в домах с лифтами — кто на море, кто в деревню, кто на дачу. Врачи и адвокаты сладкогласные умчались за границу. «Ах, Карлсбад! Нет, Киссинген! Ну разве можно же сравнить!» И многих обитателей Арбата поразносят и международные вагоны по углам богатой, сытой и самодовольно крепкой бабушки Европы. Сапожники же, медники и парикмахеры, кондуктора трамваев, булочники, мясники и бакалейщики сидят все лето, душное ль, дождливое ль, все на своих насестах, не подозревая о Карлсбадах и об ожиреньях сердца...2»

В нарисі «Вулиця Св. Миколая» міститься лапідарний, але глибокий і тонкий аналіз глобальних історичних подій, оповитий ще й філософським серпанком. Борис Зайцев згадує про будинок, зведений у 1913 році на розі Калошина провулка і Арбату (Будинок з лицарями). В його нішах на горі, на рівні п’ятого поверху, на особливих балкончиках, стоять дві фігури лицарів, якими любувався Грушевський. Так ось, Борис Зайцев зробив одного з лицарів символом по філософськи задумливого Споглядача непростого й неповторного арбатського життя впродовж другого десятиліття ХХ віку, що виявилося переломним для долі Арбату. Звичайно, це той лицар, який повернутий обличчям до самого Арбату, сперся руками на меч, і, схиливши голову, дійсно задумався. Другий лицар, який розміщений у ніші з боку Калошина провулка і дивиться в бік будинку Культурного центру, має скоріше відсторонений вигляд.

Задумливий лицар спостерігає за плином життя на вулиці в тяжкі для Арбату часи:

«Рыцарь задумчивый, задумчивый рыцарь с высот дома в Калошином вниз глядит, на кипение, бедный и горький бег жизни на улице и цепенеет в седой изморози на высоте своей…»

Або ще:

«И с удивлением взирает рыцарь в латах, рыцарь задумчивый с высот Калошина…»



Мовчазний лицар осмислює Старий Арбат воєнних часів, у тому числі й тих місяців аж до Лютневої революції, коли на ньому вже жив Михайло Грушевський. Тих часів, коли, говорячи словами великого українця, «загула воєнна сурма наче поклик на останній суд всього людства… на велику погибельну руїну всього свого економічного і культурного надбання».

У Бориса Зайцева:

«Страшный час, час грозный. Смертный час — призыв. Куда? Вперед. Вперед, и в ногу, в ногу, и под барабан. Вперед. О, содрогнулась Русь, оделась в серую шинель и, смертно лоб перекрестивши, руки сжавши, тяжко в ряды стала, тяжко марширует сапогом тяжелым: раз — два, раз — два! А черно в сердце и мила Москва, и горько уходить. Идет Арбатом серый, крепкий строй; и на Угодника, что на углу Серебряного, взглянет ненароком проходящий, под винтовкой, ненароком перекрестится и далее шагает. Раз-два, раз-два. Вот и Спасопесковский с красным домом угловым, Никольский, где Никола Плотник с позолоченной главой, за ним Смоленский1, на углу толпа, и машут, слезы блестят; а там дорожка ниже, ниже, на Москву-реку к вокзалу — голову клони, солдат. Уж дожидаются вагоны, паровозы, быстрые еще и аккуратные; там снова бабий вой, крик и рыданье; и влекут тебя во мгле слепой на жертву. Велика твоя повинность родине…

И идут полки вниз по Арбату, на Дорогомилово, а возвращаются в вагонах санитарных по трамвайной линии из-за реки».

Ми вже знаємо, що Михайло Грушевський так само писав про «неустанний рух військ, котрих відправляли на фронт, і транспорти ранених і інвалідів, котрих привозили з фронту».

Та повернемося до тексту Бориса Зайцева про Арбат і Росію, про російського солдата:

«Сердобольные же хлопочут дамы, посещают, навещают, развлекают, музицируют и умиляются на «мощь героя серого». Серый же герой еще покорен. Все еще вытягивается и козыряет, и безмолвно умирает на полях далеких, неизвестно за кого и за что. Но еще крестится на углу Серебряного на древний образ Николая Чудотворца, глядит еще почтительно на две иконы, что под тротуаром, — святитель Николай, спасающий матроса и освобождающий пленного в темнице. Слушает еще и всенощные, и обедни на полях Галиции, и в Польше, и под Ригой.

Но клонится к закату, внутренне склоняется, сгнивая, старое. И бесподдержно, и вдруг, бесповоротно, расползается сам трон, и нету больше древних генералов, губернаторов и полицеймейстеров, и гимна, и сурового орла монархии».

Так само і Грушевський в арбатській частині своїх «Споминів» наголошував, що «війна, мобілізація, нечуваний розрух всього життя… розбурив все і підмінував глибоко».

Мабуть, ніхто краще від Бориса Зайцева не передав суть і аромат арбатських, точніше всеросійських подій, віддзеркалених в Арбаті передвоєнного і воєнного часу, які спостерігав і Михайло Грушевський власними очима: «Перед нами, жертвами війни, інтернованими, виключеними з суспільного обороту, розгорталася тут... руїнна робота воєнного Молоха, яка день за днем точила нашу в’язницю, російську в’язницю народів».


«Філософи» Михайла Нестерова
Чому я вирішив окремо згадати про цю картину? Не тільки тому, що в свій час Нестеров жив на Старому Арбаті зовсім недалеко від будинку, де знімав квартиру Грушевський. Найголовніше в тому, що так само, як «Московський дворик» Полєнова передає атмосферу патріархального Арбату, картина Михайла Нестерова «Філософи» (1917 рік) співзвучна передреволюційному духовному Арбату, тобто часу, коли на ньому жив Грушевський. А ще важливо, що художник зобразив людей розумової роботи, які, подібно до Грушевського, жили духовними проблемами. Творчість Нестерова пов’язана з Києвом, він разом з Віктором Васнєцовим розписував у дивовижному місті Володимирський собор. Але в 1910 році художник остаточно переїхав у Москву, а з 1920 року і до самої смерті в 1942-му був арбатцем, жив у будинку № 43 на Сивцевому Вражку.

Ніколи до Михайла Нестерова і ніколи після нього російський живопис не знав такого конкретного і разом з тим узагальненого вирішення теми, яку художник визначив назвою картини: «Філософи». Вони були написані, як говорив Нестеров, «одним духом», без ескізів і етюдів. Він залишився задоволений полотном, більше того вважав «Філософів» однією з улюблених своїх робіт…

На фоні чудового лісистого пейзажу (може, одного з кращих у Нестерова) в передвечірній прогулянці йдуть двоє чоловіків, заглиблених у бесіду, точніше в дивовижну зосередженість, що з неї випливає. На відміну від повного спокою, розлитого в природі, люди мислено напружені, духовно стривожені, з внутрішніми гризотами.

Виявляється це по-різному…

Той, хто ближче до глядача, зодягнутий у літній підрясник і чорну скуфійку, затаїв у собі таємницю невигубної розумової спраги. Як писали мистецтвознавці, він поникнув головою, але не мислю, не волею до мислення… Виразне обличчя його супутника — без шапки, в звичайній піджачній парі, в пальто, накинутому на плечі, — видає особистість емоційну, віддану невтомному осмисленню Божого світу, людини, релігії…

В цьому подвійному портреті прекрасно сполучаються вражаюча точність у зображенні різних за характером, темпераментом людей і разом з тим їх єдність за спільною думкою, спільним душевним станом. Якщо взагалі можна передати болісний пошук істини, то Нестеров зробив це. Філософи вдвох уособлюють розумову творчість, яку відомий російський філософ Микола Бердяєв трактував, як «потрясіння і підйом усього людського єства, спрямованого до іншого, вищого життя, до нового буття».

В радянські часи імена героїв картини «Філософи» вважали за краще не називати, їх праці почали публікувати в Росії тільки в 90-х роках минулого століття. На картині Нестерова зображені відомі російські мислителі — богослови Сергій Булгаков1 і Павло Флоренський…

Як свідчив через чверть століття Сергій Булгаков, це був «не лише портрет двох друзів…, але й духовне бачення епохи».

Саме на Старому Арбаті завжди було чимало доморощених і професійних філософів, які терзалися думами про долю Росії, тим більше в переломні передреволюційні роки.

Як писав Микола Бердяєв, тодішні пророцтва про наближення кінця світу скоріше реально означали наближення кінця старої, імператорської Росії. Бердяєв якраз і жив з осені 1915 року до висилки з Росії у 1922 році, тобто й в один час із Грушевським, у Великому Власьєвському провулку (буд. № 4, кв. 3). Борис Зайцев згадував: «Из тех двух комнат, что снимаем мы на Сивцевом Вражке в большой квартире сестры моей жены, виден через забор дворик дома Бердяева, а жил некогда тут Герцен — все это недалеко от Арбата, места Москвы дворянско-литературно-художественной».

Бердяєв народився в Києві, вчився в Київському кадетському корпусі й Київському університеті. В різних місцях його автобіографічного «Самопознания» можна прочитати: «Батько був кавалергардським офіцером, але рано пішов у відставку, поселився в своєму маєтку Обухові на березі Дніпра... У дитинстві і юності я знав світ феодально-аристократичний вищого стилю… Мої батьки дружили з київським генерал-губернатором і мене в дитинстві водили в генерал-губернаторську церкву… Восени ми постійно жили з матір’ю в Білій Церкві… Літо ми проводили впродовж кількох років… у Харківській губернії… Я виховувався у воєнному учбовому закладі, в Київському кадетському корпусі…»

З історичної дистанції «Філософи» сприймаються майже містично. Картина була написана навесні 1917 року, коли Грушевський вже очолював Центральну Раду в Києві, і незадовго до ленінської заяви про те, що «більшовики можуть і повинні взяти державну владу в свої руки». Філософські пошуки, відображені Нестеровим, здається, відсувалися тоді на другий план грядущою революцією і громадянською війною… Два богослова, зображені художником, абсолютно не вписувалися в реальний час. Втім, і Бердяєв зізнавався, що перебував у «цілковитому розриві зі своєю епохою». Чи міг Ленін з його теорією соціалістичної революції всерйоз сприймати слова Флоренського про те, що «які б теорії не створювали, практично ми неодмінно мислимо, що вимовляння Імені Божого є живе входження в Іменованого». Вождь більшовиків уже багато років різко критикував Сергія Булгакова, який починав із захоплення марксизмом, розвінчував його вкупі з Миколою Бердяєвим і Семеном Франком, як ліберального ренегата та ідейного вождя кадетів…

Після перемоги революції більшовики не стали втрачати час на суперечки з інакомислячими філософами, а вислали їх з Росії на так званому «філософському пароплаві». Серед інших на ньому відпливли Бердяєв, Ільїн… Флоренський залишився в Росії. Він був арештований і ростріляний 55-річним у Соловецькому таборі в грудні 1937 року. Висланий за кордон наприкінці 1922 року, Булгаков помер своєю смертю в Парижі в 1944 році у 73-річному віці. Така різна доля.

Чудом дізнавшись через кілька років про смерть Павла Флоренського на Соловках, Сергій Булгаков писав про нього в 1943 році:

«Из всех современников, которых мне суждено было встретить за мою долгую жизнь, он есть величайший, и величайшим является преступление поднявших на него руку, обрекших его хуже чем на казнь, но на долголетнее мучительное изгнание и медленное умирание… Мне суждено здесь, в чужой земле, ныне свидетельствовать перед не знавшими его о величии и красоте его духовного образа».

На мій погляд, нині люди мало прислуховуються до сучасних філософів. Проте хочу нагадати рятівну сентенцію Сергія Булгакова, сформульовану незадовго до 1917 року: «Историческое время оплотнилось, и темп событий становится все стремительнее. Не по внешним знамениям, но по звездам, восходящим на небе духовном, внутренним зрением нужно ориентироваться в этой сгущающейся тьме, прорезаемой зловещими молниями».



Андрій Бєлий: «обхід будинків»

Серед видатних арбатців окремо й особливо хотілося б виділити Бориса Бугаєва (Андрія Бєлого) — відомого письменника, одного з лідерів російського символізму, який народився у 1880 році на Арбаті й прожив першу половину життя, саме в тому будинку, де квартирував Михайло Грушевський. Тому для нас мають значний інтерес цікаві мемуари Бєлого, в яких чимало місця займають теплі спогади про Арбат і арбатців1.

Зокрема перу Бєлого належить прекрасний нарис «Старий Арбат» у книзі «Початок віку». До цієї блискучої публікації досить часто звертаються арбатознавці, проте, на мій погляд, спогади Бєлого варті пильнішої уваги й вдумливішого підходу.

Передусім зазначимо, що саме він увів в обіг поняття «арбатець» і «арбатці». Саме він розглядав Арбат кінця ХІХ — початку ХХ століть не лише як географічний, а й культурно-побутовий простір, зафіксувавши такі терміни: «арбатський світ», «межі арбатського світу», «арбатський район», «побут Арбату». Все це поет сприймав — зверніть увагу! — «разом з будинками і особами» й називав «старим Арбатом».

Який поетичний, говорячи словами самого Бєлого, «обхід будинків» Старого Арбату зробив він. Вчитаємося:

«Помнится прежний Арбат: Арбат прошлого; он от Смоленской аптеки вставал полосой двухэтажных домов, то высоких, то низких; у Денежного — дом Рахманова, белый, балконный, украшенный лепкой карнизов, приподнятый круглым подобием башенки, три этажа.

В нем родился; в нем двадцать шесть лет проживал.

Дома — охровый, карий, оранжево-розовый, палевый, даже кисельный, — цветистая линия вдаль убегающих зданий1, в один, два и три этажа; эта лента домов на закате блистала оконными стеклами…»

Напрочуд точне спостереження. В жодному куточку Москви не бачив я такого прекрасного, полум’яніючого заходу сонця, як на Арбаті. Коли навесні чи влітку стоїш надвечір на самому початку Арбату, то бачиш, як у його кінці, в районі будинку № 55, який є героєм нашої розповіді, плавиться й тихо догорає сонячна куля, заповнюючи стародавню вулицю божественним світлом… Не сумніваюся, що Михайло Грушевський мав змогу в цьому переконатися.

Арбатський захід сонця нерідко вкраплений у вірші Бєлого поетичними перлинами: «Весною — красные закаты Пылали в красное окно»; «Глаза таращу на закат»; «Глаза вперенные в закат…» А Борис Зайцев писав, що Бєлий «изнывает по закатам огненно-златистым над Арбатом — там, в конце, где он спускается к Москве-реке, в ней утопая. Смутно и волнующи, и обещающи закаты эти!»

Та повернемося до будинку Андрія Бєлого, в якому жив і Михайло Грушевський: «Дом каменный, серо-оливковый, с «нашей» аптекой, с цветными шарами, зеленым и розовым, принадлежавшими Иогихесу, аптекарю2; с сыном его я учился; папаша в пенснэ за прилавком пред банками с ядами, медикамент отпуская, стоял; в боке дома — Мозгин, или «Мясоторговля»3; Мозгин в котелке и в очках, с видом приват-доцента, филолога, гнулся в конторке, а лиловолицые парни в передниках, ухающие по бычиной ноге топорами, средь зайцев и тухлых тетерок — метались…»

В будинку № 55, де зараз відкрита музейна експозиція, часто бували відомі вчені й діячі культури, в тому числі Лев Толстой, які приходили до батька Бєлого — Миколи Бугаєва, професора, декана фізико-математичного факультету Московського університету. У самого Андрія Бєлого часто збиралися поети Костянтин Бальмонт, Валерій Брюсов, композитор Сергій Танєєв… Тут оснувався гурток «Аргонавтів»1.

Прослідуємо далі за Бєлим:

«Около церкви — Горшков: зеленая торговля2… Горшковова лавочка окнами — в Денежный; тут и дома: Богословского, Берга, Истомина, с древом развесистым, из-за забора склоненным, где дом, «Школа кройки», синявый, которым когда-то патронствовала мадам Янжул; и — церковка, Покрова Левшина: берговский дом после строился: Мирбах, германский посол, в нем убит: мировая история!3

…Напротив Горшкова — наш дом: внизу булочник Бартельс, — не тот, знаменитый4, а Бартельс-«эрзац»; отравлялись сластями его производства; поздней уже в окнах открылся «Торгово-промышленный банк»…

Напротив — дом Старицкого5, двухэтажный, оранжево-розовый, с кремом карнизных бордюров и с колониальным магазином «Выгодчиков» (после «Когтев», а после него — «Шафоростов»)6: чай, сахар, пиленый и колотый, свечи, колбасы, сардины, сыры, мармелад, фрукты, финики, рахат-лукум, семга, прочее — чего изволите-с!»

Інша картинка:

«Дом Нейгардта1, одноэтажный, кисельный; и после — фисташковый; окна зеркальны: барокко; дом в пупринах, три этажа; цвет —крупа «Геркулес»; и — чулочно-вязальное в нем заведение; дом угловой, двухэтажный, кирпичный: здесь жил доктор Добров2; тут сиживал я, разговаривая с Леонидом Андреевым, с Борисом Зайцевым…»

Ще цікавий пасаж:

«До Староносова3 длился Арбат; от него, что ни есть, — относилось к Москва-реке, к баням семейным, где мылся Танеев, С.И., композитор известнейший; мыться с Плющихи ходили — и Фет и Толстой, на Плющихе живавшие; Писемский, кажется, под боком жил; бани прочно сидели меж Мухиной и Воронухиной горками; с горок тех — первые зори увидел я: у Воронухиной; в Первом Смоленском — живет Вересаев; жил — Батюшков П.Н., и жили — Кохманские; близ Староносова жили: Нилендер и Лев Кобылинский».

Через пару абзаців знову згадується Староносов:

«И уже — «Староносов» (по черному золото), красный товар: сперва — лавочка, потом лавчища; фасонистый галантерейный товар; Староносов был городовой: стоял годы под нами, в скрещеньи Арбата и Денежного…»

Лавка Староносова була для Бєлого символом закінчення Арбату. Сергій Соловйов — внук відомого історика Сергія Соловйова і племінник не менше відомого філософа Володимира Соловйова, — який жив у будинку № 55 на другому поверсі з 1893 року і був другом Андрія Бєлого, писав: «Конец Арбата к Смоленскому рынку был простонароднее и пестрее. Под окнами гостиной был колониальный магазин Горшкова, далее ситцевая лавка Торбине и Староносова, далеко к концу улицы виднелся колбасный магазин Зимина, и все упиралось в чайный магазин Грачева, а там уже шумел и пестрел Смоленский рынок, начиналась Азия».

Деяке уявлення про Смоленський ринок можна отримати з фотографій, вміщених у книзі. Він займав частину Садового кільця (Смоленську площу й Проточний провулок) і був відомий ще з XVII століття. У другій половині XVIIІ століття територія, що оточувала ринок, була забудована кам’яницями, в яких розмістилися м’ясні та рибні магазини, а також трактири і кабаки. Близько ста років на Смоленській площі вирувала товкучка. Все це застав і Михайло Грушевський.

Андрій Бєлий завершував свій «обхід будинків» з боку Смоленського ринку лавкою Горшкова: «Здесь кончаю обходы домов; знавал все: от Горшкова до Гринблата…» Овочева лавка Зіновія Горшкова, як ми вже знаємо, знаходилася на Арбаті, 57, тобто наприкінці вулиці, а чоботарська майстерня М. Грінблата — у будинку І. Платонова під № 7, тобто на початку. В цьому будинку був також розташований «писчебумажный» магазин «Надія» («Надежда»), який тримала «інтелігентна дама» Анна Потулова. Бєлий стверджував, що магазин належав двом сестрам: «…Мог бы представить отчет о развитии писчебумажной «Надежды», (зеленая вывеска, принадлежавшая сестрам, двум), сестры «Надежды», бумагой, чернилами, которыми написано все, что писал, меня долго снабжали…»

Докладний «обхід будинків», зроблений Андрієм Бєлим, стосується кінця ХІХ — початку ХХ століть, проте має для нас особливий інтерес, бо Старий Арбат значною мірою зберігся в описаному ним стані на час проживання тут Грушевського. Зберігся також особливий арбатський дух, носіями якого були, безперечно, самі арбатці.



Арбатські типи Андрія Бєлого

Скільки прізвищ, імен мешканців Арбату назвав Бєлий! Та що прізвищ, скільки живих образів арбатців залишив!

Починаючи від ненадійного двірника Антона, який проводив злодійчуків у пустуючі квартири. Проте цей приклад винятковий, навіть серед обслуги, не кажучи вже про те, що більшість арбатців були людьми поважними, інтелігентними й законопослушними. Та ще — небідними. Чимало з них уже названі. Це Зензінови, які торгували чаєм і цукром, а син їх став есером1. Маман Байдакова, сива й сувора, син її торгував будівельними матеріалами, а чоловік став старостою Троїце-Арбатської церкви, в якій служив протоієрей Володимир Марков1.

Трапезник Величкін мав сина Ваню, який у золотому стихарі проносив свічку перед дияконом, а затим виріс у психіатра з «скуйовдженою» уявою, зі схильністю до символізму: вискакував на трибуну стинатися з Дмитром Мережковським чи В’ячеславом Івановим. «Тип!» — вигукував Андрій Бєлий, може й сам не підозрюючи, як влучно й блискуче змалював чимало арбатських типів буквально двома-трьома штрихами.

Взяти хоча б «всемогутнього, всезнаючого і всюдисущого Петрова» — годинникаря, який лагодив і заводив годинник у самого Толстого і був «супутником життя» багатьох інших великих людей (мав годинниковий магазин на Остоженці). Сивоволосий, шанований всіма, інтелігентний Петров знав усе і всіх, був не лише арбатським, а й московським всевідцем. А всемогутнім був ще й тому, що міг навіть дістати квиток на бенефіс Єрмолової...

У Бєлого зустрічаємо нашого земляка, катеринославця, хвацького капітана з околишем червоним — Банецького; славного тим, що був королем мазурок на балах: «...Как породистый конь, жеребец, бьет в конюшне копытом, так бил сапогом о сапог лакированный мысленно он день и ночь, приготавливая разговор за мазуркой на бале ближайшем с московской красавицей; он перещелкивал всех, открывая мазурку; плясал в первой паре; и редко плясал во второй... С кем он шел в первой паре, той — выдан диплом; на всю жизнь: «Танцевала с Банецким»; и значило это, что первая или вторая, иль третья по счету красавица...»

Відомою персоною на Арбаті був перукар Пашков:

«…Банецкий ходил по Арбату, под Пашковым, под парикмахером2. Тот — тоже центр: утонченнейше Пашков стриг бороды; рукою белою, нежною, взявши щипцы, — завивал парики; он, подстриженный и подвитой, в кудерьках бонвивана-художника, в белом жилете, худой и высокий, с бородкою острой а ля итальэн, простирал свои хлопоты над процветанием волосяного покрова макушечной и подбородочной части — у Янжула, у Комарова Мишеля, у К.Д. Бальмонта, меня, Соловьева1; весной, разрешенные батюшкой Марковым от окаянства и грехов, разрешались у Пашкова номером первым машинки от волосяного покрова; здесь сиживал я: гимназистом, студентом, писателем «Белым»…»

Серед типів Андрія Бєлого — Мішель Комаров — старіючий ротмістр, гусар і танцюрист, який мав власний будинок на Арбаті. Комерсант Богданов — особняк в Дєнєжному провулку, Патрікєєви — будинок на Арбаті. Або Вигодчиков, який тримав «колоніальний магазин». З останнім, до речі, зв’язана разюча ремінісценція:

«Как Выгодчикова мне забыть, коли первое слово мое продиктовано им: поднесли годовалым к окошку; в колониальном магазине Выгодчикова зажигали огонь; я затрясся; и первое слово, «огонь» — произнес; Прометеев огонь для меня просто — «Выгодчиков».

Бєлий навіть показав арбатську «природну еволюцію». Скажімо згаданий уже городовий Староносов, який на святках танцював на всіх арбатських кухнях, з часом завів собі лавочку, потім — лавчищу. Горшков, що вже мав лавку, також розширив торгівлю. Мозгін, який «гнувся над конторкою», справив якусь комерцію, і ось він уже в котелку, їздить у власній прольотці й гордиться власним конем, блідно-залізистим. Ще ковбасник Бєлов, який тяжким ударом своїх ковбас побив Вигодчикова, й той змушений був полишити торгівлю.

На думку Бєлого, «середній арбатець — Вигодчиков плюс Горшков, поділені на два». Це цікава арифметика. Зауважу, що на початку другої половини ХІХ століття письменник Петро Боборикін сформулював таку дефініцію: «Арбат являє собою щось середнє між дворянською і купецько-лавочною вулицею». Це стосувалося тих часів, коли дворянство ще було в силі, але й купецтво швидко її набирало. В часи Бєлого, тобто наприкінці ХІХ — початку ХХ століть Арбат уже належав представникам купецтва й торгової буржуазії. Тому «середній арбатець», по Бєлому, це щось середнє між крамарем і процвітаючим підприємцем.

В той же час Андрій Бєлий дуже точно передав, що на межі століть на Арбаті жили вершки вузівської, наукової інтелігенції — а саме: професура. Він називав прізвища професорів: Володимир Зубков, Іван Каблуков, Іван Угрімов, Олександр Чупров, Іван Янжул… Більше того! У своїх спогадах «На рубеже двух столетий» письменник докладно розповів про спосіб життя арбатських «висококваліфікованих інтелігентів», їх будні й побут, страсті й пристрасті, духовність і нігілізм…

Андрій Бєлий писав так:

«Этот район населен профессурой; куда нос ни сунешь, — профессор; так с нами дверь в дверь живет Янжул1; под Янжула въехал историка Соловьева сын, М.С. Соловьев2; коли носом просунешься в окна из нашей квартиры, то в окна уткнешься; за окнами теми давно обитает профессор Иван Александрович Угримов; и рядом же Селиванов живет; на Сенной обитает профессор Владимир Григорьевич Зубков; против — сверт в Оружейный; и там — Стороженко, и там Линниченко.

Очерчена, замкнута жизнь: тесновато! В арбатском районе томлюсь; сюда выжаты сливки Москвы или — целой России; и столкнуты и дверями, и окнами здесь все традиции славные стаи славной…» (виділено мною. — В.М.).

Запам’ятаємо: на Арбат вижаті вершки Москви й усієї Росії!

Є щось невипадкове в тому, що видатний український історик, професор Михайло Грушевський поселився саме на Арбаті, більше того, в будинку № 55, де раніше жили професори Московського університету, зокрема, Микола Бугаєв і Іван Янжул. Сергій Соловйов згадував: «Верхние квартиры в доме были занимаемы известными профессорами Янжулом и Бугаевым; осели они здесь с самого построения дома и почитались старожилами».

У Бєлого можна прочитати й про генерала Старицького, описуючи якого письменник незалежно від Михайла Булгакова вжив точну, вражаючу деталь: «Дом — Старицкого, генерала, который садился в пролетку, в кровавых лампасах, запахиваясь в свою бледного цвета шинель на кровавой подкладке…»3 (виділено мною. — В.М.).

Що об’єднувало всіх цих поважних і благоденствуючих арбатців? Те, що вони жили й працювали в епоху ринкової, капіталістичної системи, в основі якої лежав фундамент приватної власності. Саме на такому фундаменті стояв і процвітав Арбат.

Між іншим, це прекрасно розуміли автори дореволюційних опусів про Арбат, який, на їх думку, й на початку ХХ століття залишався «найкультурнішою частиною Москви… з однією суттєвою відмінністю — змінюється, у відповідності з капіталістичним духом часу, зовнішній її вигляд: мешканці все ті ж, але вони перестають жити в затишних особняках, на місці яких зводять тепер величезні будинки «з усіма зручностями» (виділено мною. — В.М.).

Перед першою світовою війною Арбат нагадував гостиний двір. За підрахунками арбатознавця Бориса Єгорова, тут було 206 торговельних закладів 68 призначень. Цікаво, що найбільше було капелюшних магазинів — 15, за ними йшли кондитерські — 8, магазини білизни, тканин, взуття і перукарні — по 7.

Імена власників кращих арбатських магазинів були відомі не тільки москвичам, але й усій Росії: булочні Філіппова і Савостьянова, молочні продукти Чичкіна, вина з погребів Шустова, кондитерські товари Абрикосова, Ейнема, Сіу, галантерея Староносова, аптекарські товари Феррейна і Ерманса… У Бориса Зайцева читаємо про Арбат: «По тебе снегом первым летят санки, и сквозь белый флер манны сыплющейся огневисто золотеют все витрины, окна разные Эйнемов, Реттере, Филипповых, и восседает «Прага», сладостный магнит». Як ми знаємо, про «Прагу» згадував і Грушевський: «Одинокий дійсно гарний ресторан в сім районі була «Прага»»… Проте в період московського заслання ресторани Грушевського не цікавили, зате він частенько заглядав у книжкові магазини. Доречно зазначити, що ще з дореволюційних часів Арбат був відомий у місті своїми книжковими магазинами. Тоді книготорговців і букіністів, у тому числі арбатських, знали по імені і в обличчя. Скажімо, Михайло Соколов мав букіністичний магазин на Нікітській. Питали: «Який Соколов?» Відповідали: «З Нікітської...» І одразу було зрозуміло, про кого йде мова. Ось одна з дослівних байок про книготорговців: «Позвольте прикурить? Я вам продам «Трех мушкетеров» Дюма. Не желаете?.. Могу двух отделить, мне все равно. Хоть одного возьмите!..»

До 60-х років XIX століття найпривабливішим для букіністів був район Арбату, передусім Смоленський ринок. Знаючі люди згадували про це так: «Смоленский рынок был лучшим местом для букиниста, потому что рынок этот прилегает к местности, населенной в то время по преимуществу аристократией, помещиками и другими состоятельными людьми... На Смоленском навещали книжников люди денежные и знатные...»

Наприкінці XIX століття на самому Арбаті було сім книжкових магазинів, а ще — біля Арбатських воріт і — біля Смоленського ринку. На початку XX століття арбатцям були відомі три букініста — І. Папищев, Ф. Леонов і М. Фіклистов. Букініст М. Слонов торгував у критих рядах Смоленського ринку.

Переконливим свідченням того, що Грушевський відвідував книжкові магазини, в першу чергу букіністичні, є запис у «Споминах» про те, що в Москві він зібрав колекцію стародруків: «дуже в тих роках в них я кохався». Ця колекція, на превеликий жаль, згоріла під час пожежі в поїзді, яким Грушевський повертався з Москви до Києва.


Три фотографії
На завершення цього многотрудного розділу своїми очима розглянемо шматок арбатської землі поруч з будинком № 55 та того арбатського простору, який міг охопити поглядом Михайло Грушевський з вікна квартири № 8. Таку можливість дають три маловідомі й унікальні фотографії, здобуті в Музеї архітектури імені О. Щусєва і вміщені в цій книзі.

Подивимось спочатку картку, що вийшла в світ офіційно і свого часу широко продавалася під назвою «Москва. Общий вид от Смоленского рынка». Перед нами справді прекрасна панорама міста, майстерно зроблена на початку ХХ століття. Знімок дає уявлення про те, як стрімко змінювався зовнішній вигляд патріархальної Москви. Закриваючи горизонт, встають прикмети нового часу — багатоповерхові доходні будинки, про які йшлося раніше. Проте головними висотними домінантами залишаються Кремль і кремлівські собори, які добре видно на обрії, та Храм Христа Спасителя. На першому плані Арбат, але найголовніше для нас у тому, що в самому центрі цієї величної панорами знаходиться будинок № 55 (!), в якому через кілька років поселився Михайло Грушевський. Взагалі всі три фотографії зроблені так, ніби хтось підсвідомо прагнув зафіксувати саме той куточок Арбату, в якому жив Михайло Сергійович.

Навіть на згаданій панорамній фотографії видно рекламу лавки Староносова («по черному золото»), про якого писав Андрій Бєлий: «До Староносова длился Арбат…» Втім, у поета Староносов з його лавкою був, як ми вже зазначали, скоріше, символом Арбату, ніж реальним підприємцем і торговельним закладом. Адже насправді Старий Арбат продовжувався й далі. На одній з фотографій відразу за лавкою Староносова бачимо магазин шпалер М. Колесникової, м’ясну лавку братів Смирнових, а на самому кінці вулиці, як видно на панорамній фотографії, знаходилося підприємство І. Тітова і К°, навіть не згадувані Бєлим.

Тепер уважно розглянемо фотографію, на якій будинок № 55 з характерною вежкою фактично відкриває вид на Старий Арбат: «…у Денежного — дом Рахманова, белый, балконный, украшенный лепкой карнизов, приподнятый круглым подобием башенки, три этажа». В рахманівському будинку здавна розміщувалась аптека1: «Дом каменный, серо-оливковый с «нашей аптекой» с цветными шарами, зеленым и розовым…» Через лупу побачимо чималеньку вивіску біля входу в будинок з Арбату: «Зубной врач». Ця фотографія зроблена наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття, проте, як і попередня, не пізніше 1904 року, коли по Арбату вже ходив трамвай. Поки що по вулиці прокладена лінія конки, стоять дерев’яні стовпи. Глянувши на наступну фотографію легко передсвідчитися, що вона зроблена вже після того, як з’явився на Арбаті трамвай, і вздовж вулиці були поставлені металеві стовпи, до яких і кріпилися розтяжки трамвайної електромережі. Переведемо знову погляд до початку минулого століття і побачимо кілька невід’ємних від Арбату романтичних прольоток, які описані Борисом Зайцевим і увічнені Андрієм Бєлим:


И на Арбате мчатся в вечность

Пролеток черных быстротечность…


Одна з прольоток стоїть прямо біля входу в будинок Рахманова, інша — навпроти. Від будинку № 55 у напрямі до Смоленського ринку з непарного боку видно магазин Воронцова і вхід з боку Арбату до церкви Живоначальної Трійці. Ліворуч від нас з парного боку — частина лавки Староносова і останні три букви вивіски на ній, далі кілька магазинів і — описаний Андрієм Бєлим будинок Івана Старицького, генерала: «Двухэтажный, оранжево-розовый, с кремом карнизных бордюров и с колониальным магазином «Выгодчиков» (после «Когтев», а после него — «Шафоростов»)…»

У бік до Арбатської площі відразу за будинком Рахманова видніється особняк, у якому жив Олександр Пушкін, а далі… Втім, знову можна сказати знайомими вже нам словами Бєлого: «цветистая линия вдаль убегающих зданий, в один, два и три этажа…» Та гляньмо на третю фотографію! Відразу за пушкінським будинком уже височить стіна нового будинку — восьмиповерхового (!). Андрій Бєлий писав про нього: «Перед самой войной… встал дом — гигант, унижал Арбатский район, двухэтажный, облупленный, — восьмиэтажной своей вышиной…» Отже, ця фотографія розповідає про Арбат у районі будинку № 55 незадовго до того, як в ньому поселився Михайло Грушевський!

Придивимося до неї. Добре бачимо, що вулиця була вимощена бруківкою, гладенько відшліфованою ногами пішоходів, а ще — трамвайну колію і сам трамвай. До речі, він ходив по Арбату тридцять років, поки не пустили тролейбус. Арбатські ліхтарі не змінили свою форму в порівнянні з початком століття, проте їх замінили новими, на стрункій, витонченій ніжці, що перегукується з шпилевидними металевими стовпами. Якщо подивиться на сучасні стилізовані під старовину ліхтарі на Арбаті, то легко переконатися, що вони зовсім не схожі на ті, що бачимо на фотографіях.

На передньому плані ліворуч по вулиці рухається підвода, вщерть заповнена якимось вантажем. Трохи далі стоїть візник з екіпажем на ресорах і м’яким сидінням, який чекає сідока, а відразу за ним — ще один, але розвернутий у бік Арбатських воріт. Через вулицю праворуч — звичайний візок на двох колесах, очевидно, щойно вивантажений, ручні держаки стирчать вгору. Увагу привертають характерні типи кількох жінок, одяг яких можна роздивитися. Століття тому мить зупинилася і дійшла до нас. Арбат живе своїм життям. Усе це — в кількох кроках від будинку, де квартирував Грушевський, і від церкви Живоначальної Трійці. Таким бачив Арбат Михайло Сергійович.



Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Правила прийому до аспірантури та докторантури київського національного університету культури І мистецтв
2014 -> Програма дисципліни «іноземна мова (англійська)»
2014 -> Урок №02. 10. 2014. Розділ І. Візуальні мистецтва Тема Архітектура світу
2014 -> Програма фахових випробувань для бакалаврів напряму
2014 -> Методика превентивного
2014 -> Методичні вказівки для самостійної роботи студентів денної і заочної форм навчання
2014 -> Особливості дистанційної освіти в медицині д м. н. Уляна Лущик
2014 -> Основипсихогенетик и


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   34




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка