Великий українець на Арбатi



Сторінка18/34
Дата конвертації19.11.2018
Розмір1.9 Mb.
#64891
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   34
Нічого пошта з України…

……………………………….

Колись божились та клялись,

Братались, сестрились зо мною,

Поки, мов хмара, розійшлись

Без сльоз, роси тії святої.
На початку свого перебування в Симбірську Михайло Грушевський признавався в листі до Шахматова: «В газетах и журналах здесь нет недостатка и я… мог бы откликаться на злободневные вопросы… Но у меня нет никакой охоты к публицистическим или политическим выступам». Власне, подібні виступи в пресі могли ускладнити й без того важке становище засланця. Проте Грушевський, начитавшись газет, не міг залишатися бездіяльним і висловлював свою точку зору на воєнні й політичні події в листах до товаришів, давав поради. Скажімо, він підказував використати нову політичну ситуацію в країні, що склалася після воєнних поразок 1915 року, для пом’якшення ставлення царизму до українства. Наприкінці липня 1915 року Грушевський писав у листі до Сергія Єфремова та київських соратників про доцільність послати «депутацію від видавництв, редакторів etc. в справі знесення заборон і обмежень з української преси, мови, правописа і т.д., бо ледве чи можна сподіватися, щоб само правительство про се згадало». В серпні 1915 року депутація в складі професора С. Іванова, громадського діяча, журналіста Федора Матушевського і громадської діячки, педагога Софії Русової вручила міністру освіти петицію з побажанням дозволити викладання в народних школах українською мовою. Дмитро Дорошенко1 в зв’язку з цим процитував одну закордонну газету, яка вважала нечуваним вже сам «факт, що українську депутацію прийняв міністр освіти». Тоді ж українська депутація, до якої приєднався Симон Петлюра, зустрілася з керівниками опозиційних фракцій Державної думи2 з питання ліквідації заборон української преси. В цьому також відчутна вчасна підказка Грушевського, який писав у згаданому листі:

«Нетерпеливо чекав я деклараційних промов Государственной Думи, — сподіваючися, що буде там щось про українців і від українців. Поки що крім згадок про події в Галичині не бачу нічого. Се мене бентежить і займає. Чи не роблено ніяких старань, щоб була якась заява про потреби українців з принципіяльних мотивів? …Війна затягається, і як самі певне бачите, не можна відкладати вже до «після війни» — в наших внутрішніх ділах і в відносинах до правительства. Не перецінюю зміни міністрів, але все ж поява нових людей (для українців зовсім нових) — се нагода виступити з українськими бажаннями. Перед міністром внутрішніх справ — заборона слова, цензура, доля висланих галичан. Перед міністром освіти — мова в школі, справа приватних шкіл і українських предметів в учительських семінаріях і середніх школах, у оберпрокурора — українська проповідь, обрусеніє духовенства…

Приводів багато: лозунги війни, обов’язок держави нагородити страшні жертви, поношені народом для війни, заходами коло освіти і добробуту, нарід зістається без популярної газети, грозить перспектива зістатися без книги, годилося б правительству полекшеннями для українців злагодити вражіння від роботи в Галичині» (йдеться про окупацію Галичини. — В.М.).

Грушевський попереджав, що на той час, очевидно, не варто висувати програмних, принципових вимог, бо на се скажуть — війна, але вимоги ділові, практичні, зв’язані з моментом треба ставити. Аргументувати тією ж війною, мовляв, вона затягується, але ж не можна довгий час залишати людей без української преси, без популярної книжки — «вийде війна на духовне істощеніє народа». Тож треба докласти всіх зусиль, щоб якнайменше було сього «істощенія». Недобре для нас, що нічого не виходить, ні книжок, ні журналів. Адже «можуть вказувати вороги, що от як добре: як закрилася границя, та прикрили «Раду», та вислали декого — і не стало ніякого українства». Треба навпаки довести, що ніякі заборони не можуть ослабити темпу українського життя.

«Часу багато страчено. Але тим більше треба постаратися, щоб українське життя не виглядало так спустошено, по змозі. Можливості все ж єсть».

Звичайно голос Грушевського з Симбірська мало хто міг почути, але все-таки до нього прислухалися ті, хто міг і хотів. Зокрема наприкінці 1916 року в часописі «Вільне слово» можна було прочитати таке:

«Був час, коли на цілому просторі України замовкло наше слово, завмерло наше національне життя, — се було в 1914 р., коли російська армія перейшла Карпати й залізна рука російського уряду здавила наше національне життя й у Галичині...

Тоді відізвався бадьорий, як усе, твердий голос Грушевського: «Не падайте духом!» Засланий за українство до Симбірська, проф. Грушевський з далекого заслання шле голос, повний віри в невмирущу силу українського народу: «Були ще гірші часи, а народ усе переніс, усе перетерпів, то нема чого, мовляв, і тепер схиляти голови!»

Симбірське заслання скрашувало те, що Грушевські жили в сільці Колках над Волгою вище міста і могли трохи відпочити. Михайло Сергійович написав Шахматову в квітні 1915 року: «На днях я переезжаю с семьею на дачу, которую снял на все лето, в черте города, чтобы избежать формальностей, связанных с выездом из города. Из этого Вы видите, что я помирился с мыслью остаться здесь до осени». У тому ж квітні повідомляв Ернеста Радлова: «Я сейчас в Симбирске… хорошо устроился на лето, на даче у Волги, и двигаться отсюда до осени было бы убыточно и не имело бы смысла».
«Я ніколи не виступав проти Росії…»
На симбірський період випала, мабуть, найактивніша робота російських друзів і рідних Грушевського по покращенню його долі. Невідомі моменти цієї сторінки біографії Грушевського можна відтворити з допомогою документальної публікації в згаданому вже нами виданні Державної архівної служби Росії — «Историческом журнале» (1997, № 4). В ньому вміщені надзвичайно цікаві листи, що значною мірою розкривають тернистий шлях засланця від Симбірська до Москви. З огляду на новизну та виключну цінність цих документів будемо цитувати їх якомога ширше.

Передусім, ідеться про лист самого Михайла Грушевського до президента Петербурзької Академії наук, великого князя Костянтина Романова:

«Рожденный в эпоху падения украинской культуры и крайнего захудания украинских народных масс, я посильно старался содействовать культурному возрождению украинского народа, поднятию уважения к своей народности в интеллигенции и народе, но я думаю, что эта деятельность скорее заслуживает признательности, чем преследования. Практическим политиком я никогда не был и совершенно напрасно мои противники стараются свести мою деятельность к политическим мотивам. Временами выступал я в роли публициста, высказываясь по вопросам текущей жизни, но в этих выступлениях, как и вообще в моей деятельности, не было ничего ни законопреступного, ни враждебного России — лучшим доказательством послужит то, что ни статьи мои, печатавшиеся в России, ни сборники статей, печатавшиеся за границею, не были конфискованы, допускались в России, и я не подвергался за них какому-либо преследованию. Я никогда не выступал против России и не принимал участия в каких-либо выступлениях против нее. Совершенно безосновательно противники украинского движения представляли меня каким-то австрофилом… (виділено мною. — В.М.)

Деятельность моя и деятельность российских украинцев, к которым я примыкал, была на виду. Руководителем украинского сепаратизма я не мог быть уже по той простой причине, что такой партии среди российских украинцев и не было никогда. Российское украинство, к которому я примыкал, самым определенным образом отмежевывалось от всякого ирредентизма1, верило, что украинский вопрос будет разрешен на русской почве и возлагало свои надежды на общее развитие в России конституционного строя, национального самоопределения и местного самоуправления. Введение украинского языка в народную школу, украинских изучений в среднюю, допущение украинского языка в церкви, суде и органах управления, имеющих дело непосредственно с народом, — эта украинская программа ближайшего будущего вполне осуществима в законных формах и совершенно не требует какого-либо переворота. Да и украинство галицкое, хотя и проявляло себя иногда в формах, враждебных России, — ввиду стеснений, каким подвергалось здесь украинство, — в основе своей тоже отнюдь не было враждебно России…

Десять лет тому назад состоящая под председательством Вашего Императорского Высочества Академия Наук своею запискою «Об отмене стеснений Малорусского слова» чрезвычайно много сделала для рассеяния предубеждений, создавшихся вокруг украинского литературного движения, указав, насколько естественным результатом исторических и бытовых условий украинского народа оно является. Высокое заступничество Вашего Императорского Высочества в настоящий критический момент могущественно содействовало бы рассеянию подозрений и репрессий, снова собирающихся вокруг украинства в России, ко вреду не только его, но и всей русской жизни. И ходатайство о мне лично Вашего Императорского Высочества, смею думать, имело бы некоторую общественную ценность (виділено мною. — В.М.). Если бы, освобожденный от нынешнего подневольного существования, я мог поселиться в Петербурге или Москве, я продолжал бы свой труд по истории Украины, пользуясь архивами и библиотеками, пока силы еще служат.

Это дает мне смелость обратиться к Вашему Императорскому Высочеству с настоящею покорнейшею просьбою о Высоком заступничестве.


Вашего Императорского Высочества

всепреданнейший слуга,

профессор Львовского университета

Михаил Грушевский».


Цікаво, що лист Михайла Грушевського, як перед тим і лист брата Грушевського Олександра, великий князь Костянтин Романов передав на своєрідну рецензію людині, якій довіряв, — академіку Сергію Платонову1. Той відповів Романову:

«Письмо г. Грушевского написано очень умно, и только тончайшие штрихи обнаруживают, что оно составлено с большою осторожностию. Всего интереснее этнографическая терминология, отчетливая и привычная для «закордонного» деятеля и странная для «российского» глаза и уха. От нее автор не отступил ни в одном месте своего письма. Для меня любопытна и та поспешность, с какою г. Грушевский «отмежевался» от «новоявленного австрофильства»… Не могу, не могу никак, отказаться от представления о г. Грушевском как о народно-политическом деятеле.

Такой характер Вашего корреспондента, естественно, заставляет быть с ним, вообще говоря, осторожным. Но в данном случае, быть может, и возможно просить о нем, если его пребывание в Симбирске есть действительно «ссылка» и он от нее терпит и страдает. Дело в том, что в своем письме г. Грушевский категорически утверждает, что он «никогда не был практическим политиком» и что в его деятельности («публицистических выступлениях») «не было ничего ни законопреступного, ни враждебного России»; он «никогда не выступал против России и не принимал участия в каких-либо выступлениях против нее». Все такого рода подозрения и обвинения Грушевский считает клеветой. Для Вас, Ваше Высочество, это очень ценное заявление просителя: Вы заступитесь за человека, исповедующего свою невинность, и заступитесь потому именно, что он решился так открыто и решительно отрицать свою вражду к нашей государственности. Его письмо своего рода документ: если он в нем говорит о себе неправду, он навсегда погиб в глазах друзей и врагов и Ваше ходатайство должно необходимо опираться на эти именно места письма г. Грушевского рядом с признанием его ученых заслуг и таланта. Не верить г. Грушевскому у Вас нет основания, и пусть на него падет вся ответственность, если он Вам солгал…

Мне кажется, что Ваше Высочество могли бы указать А.А. Шахматову, что полное освобождение г. Грушевского представлятся Вам трудно достижимым, но что можно просить о дальнейшем облегчении его участи в виду ясно высказанного им отношения, вполне лояльного, к России и к нашему государству и в уважение к его ученому таланту».

Якраз у цьому дусі, буквально використовуючи текст Платонова, великий князь Романов написав 10 квітня 1915 року листа Шахматову, який закінчувався так:

«Полное освобождение Грушевского представляется мне труднодостижимым, но можно просить о дальнейшем облегчении его участи в виду ясно высказанного им отношения, вполне закономерного, к России и к нашему государству и в уважение к его ученому дарованию…

Я бы очень желал узнать Ваш взгляд на то, как Вы думали бы поступить. Вопрос не легкий и требующий большой обдуманности и осторожности».

Шахматов відповів Романову, що, опинись він на місці Грушевського, то рішуче відмовився б від будь-якого клопотання до закінчення війни: «Но, конечно, не могу осудить Грушевского за то, что он чувствует и мыслит иначе, чем мыслил бы и чувствовал я на его месте». Російський академік тонко відчував ситуацію й намагався заступитися за Грушевського, ніяк не нашкодивши самому президенту Петербурзької Академії наук:

«…С точки зрения интересов нашей государственности и нашего внутреннего успокоения, я сердечно порадовался Вашему решению заступиться за Грушевского. Грушевский пишет: «и ходатайство о мне лично Вашего Императорского Высочества, смею думать, имело бы некоторую общественную ценность». Эти слова Грушевского, может быть, не особенно скромны, но они выражают верную мысль. Грушевский — это духовный вождь «украинства». Русскому государству предстоит тяжелая альтернатива — или прибегнуть к самым определенным репрессиям с целью вырвать гидру сепаратизма, или встретить домогательства украинцев широкими уступками. Первый путь — я глубоко в этом убежден — приведет нашу государственность к гибели… Второй путь, как мне представляется, укрепит нашу государственность, культурную мощь…

Смущает меня только одно соображение. Очень сильна злоба и ненависть в некоторых влиятельных кружках. Заступничество Вашего Императорского Высочества может встретиться с отказом или затаенным недоброжелательством. Не следует ли подготовить почву для Вашего выступления, — разумея под ним обращение Ваше к министру внутренних дел, едва ли овладевшему «украинским» вопросом во всей его полноте? Не могли бы Вы написать В.Ф. Джунковскому1, хорошо знающему дело Грушевского, конфиденциальное письмо, которое обязало бы его сообщить Вашему Императорскому Высочеству, может ли Ваше заступничество рассчитывать на успех. Почтительнейше представляю проект письма».

Костянтин Романов негайно відповів Шахматову:

«Дорогой Алексей Александрович, я вполне разделяю Ваши взгляды на предпочтительность благодушного и примирительного отношения к Грушевскому и его единомышленникам на Украине репрессивным мерам для истребления «гидры». Полагаю, что предлагаемое Вами конфиденциальное обращение к В.Ф. Джунковскому прекрасно отвечает намеченной цели…»

Ось як вирішувалася доля Михайла Грушевського. Далеко не так, як йому хотілося, проте й не без розуміння та гуманності.

Навесні 1915 року Міністерство внутрішніх справ дозволило Грушевському переїхати з Симбірська в Казань. 29 квітня симбірський губернатор повідомляв симбірського поліцмейстера: «Директор Департамента полиции по телеграфу уведомил меня, что господином Министром внутренних дел разрешено высланному в Симбирск, под надзор полиции, профессору Львовского университета М.С. Грушевскому перейти на жительство в гор. Казань. Об этом даю знать Вашему Высокородию для зависящих распоряжений и объявления Грушевскому. О времени выбытия означенного лица в город Казань мне донесите».

Що й говорити, пильна, скрупульозна увага до засланця. Тим більше, що він ще не появився, а казанський губернатор у травні розпорядився взяти Грушевського під нагляд поліції «на час оселення його в Казані». Проте Михайло Сергійович у місто довгенько не переїжджав, і в липні стурбований казанський поліцмейстер звернувся до свого колеги з запитом, «чи проживає в Симбірську Грушевський чи він уже вибув, то коли і куди саме». З Симбірська негайно відповіли: «Грушевський проживає в м. Симбірську». Так само оперативно казанський поліцмейстер повідомив у Київ, що Грушевський «висловив побажання до закінчення дачного сезону проживати в Симбірську».

Цю ситуацію Грушевський описував у серпні в листі до Петра Стебницького: «Дозвіл переїхати з Симбірська в Казань я дістав ще в кінці квітня, мабуть Ви се знаєте, але що Казань мене не устроює, а в Симбірську я тим часом найняв був дачу на всей строк, як звичайно, тож і зістався тут до кінця літа… Як не діждуся освободження з-під нагляду і свободи жительства — треба буде з кінцем місяця перебиратися до Казані».

Сподівання на звільнення від нагляду були повністю марними, тепла пора закінчувалася, а літо, як кажуть, двічі не буває, і сім’я Грушевських поспішила переїхати до Казані.
«Я прибув під гласний нагляд поліції»
На самому початку осені 1915 року симбірський поліцмейстер повідомив, що «професор Львівського університету Михайло Сергійович Грушевський виїхав на проживання в м. Казань 2-го вересня». Вже через день Грушевський був викликаний в казанську поліцію, де з його слів було заповнено трафаретний поліцейський документ, що містив 19 питань до засланця. Наводжу його повністю, тим більше, що через рік ці ж самі запитання постануть перед Грушевським у Москві, й ми зможемо порівняти його відповіді:
«С П И С О К

о состоящем под гласным полицейским надзором

профессоре Львовского университета Дворянине

Михаиле Сергеевиче Грушевском


1. Имя, отчество, фамилия и звание.

Михаил Сергеевич Грушевский.


2. Место родины.

гор. Холм.


3. Вероисповедание.

Православного.


4. Лета.

49 л.
5. Грамотность или место воспитания.

Окончил курс в Киевском университете.
6. Был-ли под судом или следствием.

Нет.
7. Женат или холост. Если женат, то на ком.

Женат на Марии Сильвестровне Вояковской.
8. Имеет-ли детей, если имеет, то их имена и лета.

Имеет дочь Екатерину 15 лет.


9. Имеет-ли родителей и кого именно, лета их и место жительства.

Имеет мать Глафиру Захарову — 67 л.1, проживающую в гор. Киеве Паньковская ул. д. собственный.


10. Имеет-ли родных братьев и сестер, их имена, лета и место жительства.

Имеет брата доцента Петроградского университета Александра Сергеевича1 и сестру Анну Сергеевну2 по мужу Шамраеву, брат проживает в городе Петрограде, а сестра в г. Киеве в доме матери.


11. Следуют-ли за ним в место высылки, кто либо из его семьи и кто именно.

Жена Мария Сильвестровна и дочь Екатерина.


12. Если семейство его за ним не следует, то где будет проживать после его высылки.

(прочерк. — В.М.).


13. Имеет-ли собственные средства к существованию и в чем они заключаются.

Имеет собственные средства к существованию, имеет недвижимость в г. Киеве дом совместно с матерью.


14. Знает-ли какое ремесло.

Профессор.


15. Чем до сего времени добывал себе средства существования как сам он, так и его жена.

Служа профессором Львовского университета.


16. Имеют-ли родители какое либо состояние.

Нет.
17. По какому распоряжению и за что именно учрежден гласный полицейский надзор.

По распоряжению Департамента полиции 7-го апреля 1915 г. за № 278351.
18. Срок надзора и с какого времени его надлежит считать.

С 14-го февраля 1915 г.


19. Куда выслан или же надзор учрежден в месте его жительства.

г. Казань, Большая улица д. Леонтьева».


В той же день, тобто 4 вересня, Грушевський підписав у поліції розписку, яку також наводжу повністю:

«1915 года сентября 4 дня. Я, нижеподписавшийся прибыв под гласный надзор полиции в г. Казань даю настоящую подписку Казанскому Полицеймейстеру в том, что без разрешения господина Казанского Губернатора никуда из города Казани отлучаться не должен, при переменах же квартир в г. Казани обязуюсь заявлять как Полицеймейстеру, так равно и тем Приставам, в частях коих буду проживать. Ныне по объявлении мне положения о полицейском надзоре, учрежденном по распоряжению административных властей, заявляю, что квартиру имею на Воскресенской ул. д. № 33 гостиница «Франция». Михаил Грушевский».

Виділені мною слова й цифри Грушевський вписав власноруч. У готелі Грушевський жив недовго. Як видно з відповіді на останнє питання поліцейського документа, він уже знав куди переселиться, і 15 вересня повідомляв Єфремова: «Адреса моя тепер така: Казань, Суконная сл. Большая ул. № 29». Скаржився, що помешкання знайти було важко: «Страшний наплив людей, нема квартир». Пізніше Грушевський підписав ще й нову розписку, аналогічну наведеній вище, про цю адресу: вул. Велика, 29, кв. 7, в будинку Леонтьєва. В листі до Шахматова писав так: «Казань, Большая Суконная, 29».

Після «реєстрації» засланця поліцмейстер доповідав начальнику Казанського губернського жандармського управління з почуттям виконаного обов’язку:

«…Уведомляю Ваше Высокоблагородие, что наблюдение за профессором Михаилом Грушевским мною было установлено немедленно по прибытию его в Казань 4 сентября с. г. …»

Оснувавшись у Казані, Грушевський повідомляв Олексія Шахматова: «Живу нельзя сказать, чтоб хорошо… с непривычки, да и особенно еще в моем положении трудно себя чувствовать сносно. Климат не здоровый, недомогаю, семья вовсе болеет, условия жизни вообще тяжелые». В листі до Лаппо-Данилевського 16 жовтня 1915 року писав: «Житием своим отнюдь не похвалюсь. Живется мне здесь достаточно скверно. Казань город нездоровый, малярийный, болею я, болеет семья и это подрывает и ту энергию, какую удается собрать среди всеобщего крушения всех моих планов и работ».

Подібні скарги містяться й у листах Грушевського до інших адресатів, побутує думка, що вони відображають «його тяжку депресію як людини й ученого». Безперечно, Михайло Сергійович страждав від того, що хворіють його любі жінки, відчував себе приниженим, він багато й болюче переживав, але депресія, тим більше, тяжка, несумісна з тією діяльною активністю, яку виявив він на засланні. Передусім, Грушевський багато читав («почитую» — писав він), обдумував нові праці та ідеї. З Шахматовим поділився: «Теперь только мне пришлось увидеть насколько украинские изучения стоят особняком от русской науки и как мало последние с ними соприкасаются». Російському академіку виклав ідею нової статті:

«…Между прочим, выходит у меня статейка: «Великая, Малая и Белая Русь», Царский титул 1655 г. и происхождение этого трехчленного термина. Раньше был, около 11/2 года, титул Великая и Малая России, поднесенный так сказать Украиной при присоединении и сымпровизированной из метрополичьего титула. Затем в сентябре 1655 года был дополнен довольно неожиданно — формула «Великая и Малая Русь» включала в себя и то, что получило обозначение Белой Руси, а Белая Русь и обозначала Русь Московскую1. По-видимому, эта импровизация была продиктована политическими мотивами. Я, разумеется, не могу всего этого выяснить — для этого нужны архивные справки, и рукописный материал, которого у меня тут нет»2.

У Казані Грушевський продовжував працювати над «Всесвітньою історією» (в жовтні зазначав, що «у мене є перша половина всесвітньої історії…»), писав статті для газет і журналів, зокрема для «Украинской жизни», опікувався друком першої та другої частини VІІІ тому «Історії України-Руси»3, переписав на машинці певний шматок третьої частини цієї праці, дбав про книгарню «Літературно-наукового вістника», вів переписку, зокрема з Сергієм Єфремовим і Максимом Горьким.

До речі, в Архіві О.М. Горького в Москві зберігся його великий лист до письменника з Казані від 17 серпня 1916 року4, який може служити блискучим спростуванням версії про депресивний стан Грушевського. В цьому листі немає жодної скарги на побутові, щоденні проблеми і труднощі. Лише мимохідь: «Простите за нестройное изложение, писать приходилось урывками — в семье больные…» Лист наповнений живою, сильною, пульсуючою думкою, неабияким бажанням творити, писати, боротися. Зломлені люди так не пишуть. Так пишуть люди мужні. Грушевський відгукувався на роздуми Горького з «українського питання»: «Украинский вопрос действительно «жуткий», его ненормальное положение уродливо искривляет жизнь не только украинского, но и великорусского общества». Михайло Сергійович висловлював глибокі й точні думки та спостереження з приводу задуманого Горьким збірника «Україна і Москва в їх духовному житті», про який ми докладно розповімо в четвертому розділі. Високо оцінював ініціативи Горького:

«Я очень ценю, что именно Вы, Алексей Максимович, занялись украинским вопросом. Я с огромным интересом слежу за Вашими произведениями последних лет и вижу, насколько тесно и непосредственно связано с тяжелым Вашим настроением, с самыми кровными Вашими переживаниями Ваше теперешнее общественно-политическое устремление и как органически из этого вырастает Ваш интерес к украинству».

Будемо також пам’ятати, що в 1916 році в Києві вийшла друга частина VІІІ тому «Історії України-Руси», впродовж цього року друкувалися статті й рецензії Грушевського в «Украинской жизни», «Українському науковому збірнику»1, в московському журналі «Голос минувшего», в російських газетах «Речь», «Русские ведомости», а також у різних виданнях у Львові, Відні, Петрограді…

Цікаво, що часопис «Розвага» повідомляв у 1916 році:

«Незважаючи на прикре становище засланця, М. Грушевський не дає собі спочинку й без перестанку працює й тепер, дописуючи до російських часописей. Як гідний син України, він з погордою несе тяжкий свій хрест не за що инше, як за рідний край».

Як і в Симбірську, в Казані Грушевський листувався з російськими академіками, зокрема з Володимиром Вернадським і Михайлом Дьяконовим. У «Споминах» є й таке свідчення Грушевського: «В Симбірську і Казані я думав про видання класиків всесвітніх в українському перекладу, коштом батькової спадщини. (Роздольський2 робив для сього переклади з грецьких авторів — рукопис його «Прометея» потім згорів у мене в Києві). Мріяв про видання різних українських творів старших часів». У Казані Грушевський списався з московським видавництвом братів Сабашникових і домовився про видання своєї популярної праці «Культурно-національний рух на Україні в ХVІ–ХVІІ віці», що вперше вийшла в світ у 1912 році з обкладинкою Василя Кричевського. До Грушевського заїжджали його прихильники, зокрема з молоді: «один студент, що відвідував нас у Казані, звався Пелашенко». Михайло Сергійович познайомився з місцевою професурою, зокрема приятельські стосунки зав’язалися в нього з ординарним професором Казанського університету, членом-кореспондентом Російської Академії наук Костянтином Харламповичем, який був на чотири роки молодший за Грушевського. В 1919 році Харлампович був обраний академіком Української Академії наук, як фахівець з історії шкільництва та церкви в Україні. Коли восени 1924 року церковний історик Харлампович був заарештований і засланий, Грушевський боровся за його повернення із заслання (докладніше див. Віталій Яремчук. Взаємини Грушевського та К. Харламповича. — «Український історик». 1–4 (152–155). С. 364–374).

Михайло Сергійович піклувався про «висланців» з України, що знаходилися в російській провінції. Зокрема, в жовтні 1915 року в листі до Сергія Єфремова він називав конкретні прізвища людей, які знаходилися в Симбірську, Воронежі та інших місцях, наголошуючи, що вони «дуже потрібують помочи».

В той же час російські вчені-академіки, друзі та родичі Грушевського продовжували клопоталися про переведення його в один із університетських центрів Росії, найперше — в Москву. Добивався цього і сам Грушевський. В одному з листів до Міністерства внутрішніх справ він підкреслював, що до розладнаного стану його здоров’я приєдналися відсутність скільки-небудь нормальних умов життя, позбавлення можливості наукових занять і будь-якого заробітку для нього та сім’ї. Грушевський наголошував, що в умовах невеликого провінціального міста, оточений на додачу всякими обмеженнями свободи, під обтяжливим наглядом поліції він не може зайнятися планомірною науковою роботою і «позбавлений навіть заспокоєння, яке вона могла б мені дати».

Втім, поліцію Грушевський особливо не дратував і врешті-решт не завдав їй надмірного клопоту. Відправляючи засланця в Москву, поліцейське керівництво відзначило що «за час проживання в Казані Грушевський ні в чому недозволеному помічений не був».


Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Правила прийому до аспірантури та докторантури київського національного університету культури І мистецтв
2014 -> Програма дисципліни «іноземна мова (англійська)»
2014 -> Урок №02. 10. 2014. Розділ І. Візуальні мистецтва Тема Архітектура світу
2014 -> Програма фахових випробувань для бакалаврів напряму
2014 -> Методика превентивного
2014 -> Методичні вказівки для самостійної роботи студентів денної і заочної форм навчання
2014 -> Особливості дистанційної освіти в медицині д м. н. Уляна Лущик
2014 -> Основипсихогенетик и


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   34




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка