Великий українець на Арбатi


«Свідоцтво на проїзд до м. Москви отримав…»



Сторінка19/34
Дата конвертації19.11.2018
Розмір1.9 Mb.
#64891
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   34

«Свідоцтво на проїзд до м. Москви отримав…»
Наведу повністю два знайдених мною документи, які завершують казанський період життя Михайла Грушевського та його сім’ї.

Перший був відправлений 14 липня 1916 року з паспортного відділення Канцелярії московського градоначальника в Казанське міське поліцейське управління:

«Вследствие ходатайства проживающего в г. Казани бывшего профессора Львовского университета Михаила Сергеевича ГРУШЕВСКОГО о разрешении ему приехать в Москву, Канцелярия покорнейше просит Полицейское Управление сообщить в самом непродолжительном времени, к какому подданству принадлежит Грушевский (не к австрийскому-ли), а также какой он имеет возраст, женат или холост, откуда и когда прибыл в г. Казань, состоит ли он под надзором полиции и не встречается-ли каких-либо препятствий к удовлетворению его ходатайства».

В. о. казанського поліцмейстера відповів у Канцелярію московского градоначальника 19 липня 1916 року:

«На отношение от 14 июля… сообщаю, что бывший профессор Львовского университета, магистр русской истории Михаил Сергеевич Грушевский принадлежит к русскому подданству, от роду имеет 50 лет, женат, в гор. Казань прибыл из гор. Симбирска 4 сентября 1915 года. Грушевский согласно предписания Г. Казанского губернатора от 21-го Апреля 1915 года за № 10277, основанном на предписании Департамента полиции от 21 апреля 1915 года за № 97835, состоит под гласным надзором полиции, как высланный из района Киевского военного округа по постановлению Главного начальника означенного Округа на все время военных действий согласно п. 17 ст. 19 Правил воен. полож. Грушевский перешел на жительство в г. Казань с разрешения Министра внутренних дел, почему, как я полагаю, на прибытие его в г. Москву требуется разрешение высших властей».

Такий дозвіл Михайло Грушевський отримав. Про це казанський поліцмейстер довідався 15 серпня 1916 року від канцелярії московського градоначальника:

«Канцелярия уведомляет Ваше Высокоблагородие для надлежащих распоряжений и объявления проживающему в г. Казани, бывшему профессору Львовского университета Михаилу Сергеевичу ГРУШЕВСКОМУ, что Командующий войсками Московского военного округа разрешил ему приехать на жительство в Москву».

Ще не знаючи про це, Грушевський у листі до Єфремова 16 серпня звично писав про видавничі справи, про «папір на окладинку книги», турбувався, що «книга готова вже більше двох місяців і ніяк не випустять». Проте вже запрацювала коротка резолюція, накладена на згаданому документі з Москви казанським начальником: «Вызвать и объявить». Грушевського викликали, йому оголосили. Михайло Сергійович написав на звороті канцелярського паперу: «1916 г. 18 августа читал Михаил Грушевский». А ще через два тижні казанський засланець на тому ж документі засвідчить: «1916 г. Августа 31 дня свидетельство на следование до г. Москвы получил. М. Грушевский» (ці автографи Михайла Сергійовича можна побачити в книзі).

Залишалося готуватися до від’їзду. В цей час Грушевський писав Єфремову: «…Пакуємося, ліквідуємо казанське хозяйство і ладимося до переїзду, з страхом думаємо, як тепер прийдеться устроятися в Москві, в такім запханім часі». Потрясаюча оцінка — «запханий час»1.

Начальник Казанського губернського жандармського управління, мабуть, не міг дочекатися, коли нарешті відбуде іменитий засланець, бо поспішив доповісти: «Професор Львівського університету Михайло Сергійович Грушевський із м. Казані 9-го сього вересня вибув у Москву». Насправді, Грушевський з сім’єю виїхав 10 вересня.

«В неділю 10.ІХ (старого стилю) ми нарешті виїхали з Казані, поспішним поїздом через Рязань на Москву, — писав Грушевський у «Споминах». — Заздалегідь умовившись із «знайомим» носильщиком, що весь рік мені допомагав у Казані (благообразний брюнет «дипломатического» виду) я дістав купе, внісши за се якусь «суму», трохи чи не сто рублів, і ми доїхали досить вигідно, — стараючись не виходити з купе, щоб не притягнути чиєїсь уваги».
«Світова війна і нищення українства»
Поки Михайло Сергійович знаходиться в купе поїзда, що везе його до Москви, вияснимо в загальних рисах ситуацію з українством, яка склалася після початку Першої світової війни2. Бо ж увесь час перебування в Москві Грушевський був обтяжений саме його проблемами, турбувався про їх розв’язання, захищав українство, передусім у Галичині. Для точності та ясності розповімо про цю ситуацію словами самого Михайла Сергійовича1.

Він писав, що великий і явний зріст української сили за останні роки передвоєнної доби в австрійській і російській Україні сильно роздражнив ворогів українства в польських і російських колах, і вони тільки чекали, щоб розправитися з ним3. Завчасно сподівалися такої нагоди, коли прийде до війни між Росією й Австрією, що після прилучення до Австрії Боснії стояли одна проти одної у великім напруженні. Коли вдарила війна, польська адміністрація Галичини, користуючись з воєнного стану, повела нагінку4 на українську інтелігенцію. «Почали нібито з москвофілів, але потім стали без розбору брати всіх, доводячи,.. що між москвофілом і українцем стільки різниці, як між жидом й ізраелітом (польська делікатніша назва для жидів). Без всякого приводу, мовляв, на підставі підозріння в політичній непевності, ловили, арештовували, висилали всіх, з ким мали давніші рахунки, а пізніше, коли серед загальної паніки перервався всякий законний контроль, як запевняли уперті поголоски, — навіть вішали без суду і розправи».

З початком війни були припинені всі політичні українські видання на території Російської імперії4. Заарештовано і вислано внаслідок безпідставних «підозрінь» цілий ряд українських діячів. Київська цензура, очолювана давніми ворогами українства, використала воєнний стан і проголосила, що українські видання будуть виходити лише в тому випадку, коли вони друкуватимуться общеруським правописом. Це беззаконне відновлення указу 1876 року1 мало своїм наслідком те, що й не заборонені не політичні часописи також перестали виходити і в них було відібрано свідоцтво на видання.

Зауважу тут, що, на думку Мирослава Поповича, Валуєвський циркуляр 1863 року, який Грушевський назвав «першою забороною українського слова», і Емський указ 1876 року не забороняли буквально української мови, проте суттєво обмежували сферу її дії таким чином, щоб висока культура залишалася російськомовною. «По суті, мова йшла про надання українській культурі селянського характеру і розчинення професійної української культури в загальноімперській. Загалом «малорос» у культурний побут допускався, але у вигляді такого собі Шельменка-денщика, провінційного Санчо Панси». Царські заборони були продуманими й далекоглядними.

За словами Грушевського, для українців були фактично заборонені такі цілі галузі духовної діяльності, як наукова, популяризаторська, перекладна література українською мовою, майже непереборні перепони ставилися перед українською белетристикою, українським театром, з серйозними перепонами мусили рахуватися при вивчені минулого й сучасного України, української мови, історії, етнографії. Наслідки були печальними. Емігрантський історик Іван Лисяк-Рудницький зазначав: «Наслідком же стало, серед іншого, те, що ми втратили створену в попередні століття українську наукову термінологію (юридичну, політичну, богословсько-філософську), так що ледь не до революції 1917 року навіть в «українофільських» колах панувало переконання, начебто українська мова придатна хіба-що для ліричної поезії або для п’єс з народного життя, або для популяризаторських брошур, але не для серйозної наукової чи публіцистичної продукції». Михайло Грушевський на початку XX століття висловлювався жорсткіше: «Народ, який вражав своїм суспільним і громадянським розвитком, культурністю, великими задатками в різних галузях творчості, приведено до стану цілковитого застою, занепаду всіх суспільних і культурних інстинктів».

З початком Першої світової війни, як писав Грушевський, для сильнішого враження було розпочато процеси проти різних авторів зовсім невинних речей1, і тим самим припинено зовсім усяку літературну й видавничу роботу в Києві. Редактори, видавці, автори пробували перенести її куди-небудь за межі досягання київської адміністрації і київських цензорів, але скрізь їх стрічали коли не повні й абсолютні заборони відразу, то різні несподіванки. Наприклад, в Одесі зажадали, щоб до цензури присилались на розгляд рукописи в трьох копіях, інакше видання конфісковувалося й друкарня закривалася по першім номері. Штуки ці були ще шкідливіші, ніж одверта заборона наперед, бо через них люди даремно гаяли час, сили, засоби, сподіваючись налагодити видання, і пізня руїна цієї надії тим гірше дезорганізовувала роботу. «Найвищого свого вершку ця лукава система дійшла на початку 1917 року, за кілька тижнів до революції, коли київська адміністрація дала друкарням секретний наказ взагалі не приймати і не друкувати нічого українського хоч би й яким правописом!»

У той час, коли українське життя в Росії штучно руйнувалося, зупинялося, заморожувалося всіма засобами, галицьке нищилося ще більше грубо, насильно і варварськи2. Через кілька тижнів після взяття Львова, восени 1914 року нова тутешня російська адміністрація на чолі з графом Григорієм Бобринським3 стала здійснювати програму ліквідації всіх здобутків українського культурного життя в Галичині. Було припинено українські часописи, позакривано книгарні, просвітні, а далі взагалі всякі українські товариства. Почалися арешти і висилки до Росії «небезпечних» і «підозрілих» українських діячів. Урядування українською мовою і навчання нею було припинено. Насаджувалося російське православ’я2. Коли російські війська змушені були відступати, воєнні власті заходилися силоміць, збройною погрозою висилати українську людність у глибину Росії1.

Страшна й неймовірна була ця руїна, якої Україна не знала, здається, від руїнного «згону» 1670-х років4. Вона падає тим тяжчою плямою на всіх її призвідців. Тут було багато не тільки глупоти і непорозуміння, а й злого намислу на українство.

Грушевський наголошував, що на місцях заслання нещасним людям не дозволяли навіть організувати українські комітети допомоги біженцям і виселенцям. Не давали розміщувати українських біженців, українських дітей в осібні групи, в осібні колонії. Не дозволяли організовувати українські школи для них, як організовувались польські, чи литовські. Галицькі висланці й бранці зіставались під опікою польських уповноважених і навіть у глибоких кутах Заволжя або Сибіру відчували на собі цю «братню руку».

Пам’ятаючи свій недавній союз з російськими лівими фракціями Думи, російські українці пробували знайти тут якусь оборону. Дарма! «Внутрішня згода» по цілій лінії, прийнята в Росії з огляду на війну, давала волю уряду, мовляв, в інтересах воєнного успіху.

Коли міністр заграничних справ Сазонов на початку 1915 року повторив з думської трибуни огидну брехню про те, що український рух у Росії утворився за німецькі гроші — ніхто з українських «союзників» не виступив проти цього підлого наклепу5. Всі нагадування про незаконні репресії, всі матеріали про страшну російську руїну в Галичині, що пересилались властям, сприймалися щонайбільше платонічними співчуттями й складалися до архівів.

Тільки тоді, коли російським військам прийшлося лишати Галичину, великоруське громадянство пригадало всі російські мерзоти в Галичині. На короткій сесії Думи, скликаній у першу річницю війни, сказано було чимало сильних слів на цю тему, зокрема про те, що російський уряд «відіпхнув рідну нам українську людність і затьмив світле лице великої визвольної війни» (з промови Павла Мілюкова)1. Згадано було й про російські репресії, навіть прийшов думський запит до уряду про них. Українське громадянство саме під той час нагадало про всі бичі і скорпіони, що впали на нього, і, як мінімальну потребу свого життя, ще раз поставило вимогу заведення української мови в народній школі2. Поступовий блок російських партій3, що організувався в серпні 1915 року, не наважився включити цю вимогу в свою програму, але все-таки визнав потрібним «відновлення малоруської печаті» і «негайний перегляд справ арештованих і висланих мешканців Галичини». Проте сесію Думи було перервано, порив пройшов — українська справа знову зійшла з черги. Російський уряд ще півтора року нищив українство, все загострюючи свої репресії, а російські поступові фракції не підняли більше голосу проти них.


«Побачив я на пероні громаду земляків»
Під’їжджаючи до Москви, Грушевський непокоївся, що в зв’язку з чималим запізненням поїзда Яків Шеремецинський (офіційний редактор журналу «Украинская жизнь»), з яким було домовлено про зустріч, може їх не дочекатися. Михайло Сергійович, очевидно, боявся залишитися наодинці з пероном і не тому, що не знав, куди подітися; страшно було подумати, що й тут, у Москві, не відчує відразу хоча б трохи людської уваги й дружнього тепла, а зіткнеться з несподіваною байдужістю й легкодушною відстороненістю від його сім’ї, як це сталося два роки тому в Києві1. Він хотів колишнього шанобливого ставлення до себе, звичайної людської уваги й поваги, якими був оточений раніше професор Грушевський у Львові та Києві. Він, звичайно, розумів, що в складних ситуаціях, тим більше, коли сама держава витісняє тебе з України в Сибір і робить засланцем, друзів не додається, але порожнеча, що утворилася навколо нього в зв’язку з арештом і засланням була таки неприємною, лякаючою. В народі кажуть: «Як я ся гаразд мав, кожний мене добре знав, а як став убогий, не приходять гості в мої пороги». Зате в голову, буває, приходять у таких випадках різні печальні думки, може, навіть, про марність попереднього життя, принаймні, про його несправедливість, про людську невдячність й забудькуватість. Як тільки колишні знайомці дізнаються, що людина засуджена владою, відразу чи з часом відсторонюються від неї, забувають про її раніше надихаюче друковане й усне слово… Хіба не про це писав Тарас Шевченко в Косаральському засланні:
Либонь, уже десяте літо,

Як людям дав я «Кобзаря»,

А їм неначе рот зашито,

Ніхто й не гавкне, не лайне

Неначе й не було мене.

………………………………..

Мій Боже милий! як хотілось,

Щоб хто-небудь мені сказав

Хоч слово мудре; щоб я знав,

Для кого я пишу? для чого?

За що я Вкраїну люблю?
«Не похвали собі, громадо! — Без неї, може, обійдусь, — А ради жду собі, поради!» — так у Шевченка. Грушевський під’їжджаючи до Москви, мабуть, також міг подумати про громаду в такому контексті. В «Споминах» навічно зафіксував свою несподівану й буденну людську радість: «Вискочивши з вагону, я побачив на пероні… цілу громаду земляків…» Так, то була радість, вона дала крила, тому Грушевський не просто вийшов, а вилетів, вискочив на перон до своїх земляків…

Окрім Якова Шеремецинського, тут були Олександр Саліковський1 з дружиною, Олександр Хруцький2, Борис Станкевич, студентка Ніна Тощагова — представниця від української молоді в Москві, яка принесла квіти. Видно було, що всі вони щиро раді приїзду Грушевського, і Михайло Сергійович відтанув душею. «Дуже се нас утішило і зрадувало після всього попереднього відчуження від переляканих київських земляків і здалось немов якимсь знаком кращих часів, до котрих ми зітхали, чекаючи переводу з Казані до Москви. До Києва, після всього довершеного начальством розгрому і викликаного ним українського малодушія, нас уже й не тягло, і думалось, що в Москві можна буде жити і працювати свобідніше, а при тім підтримувати із Києвом зв’язки через усякі оказії» (виділено мною. — В.М.).

Жорсткі слова Грушевського про Київ, до якого ніби-то «уже й не тягло», свідчать передусім про те душевне страждання, людське розчарування, які довелося пережити йому в засланні. Пам’ятаєте гіркі слова з казанського листа до Сергія Єфремова: «пробував через декого з київських знайомих дещо розвідати і устроїти і не удалося — навіть не відповіли». Або ще писав Єфремову з тієї ж Казані: «Я ж стільки часу відірваний від українського життя, не знаю ні настроїв, ні орієнтацій, не бачу нікого, мало що пишуть, а як і напишуть, що «настрій непевний» або що в тім роді, то з того теж небагато скористаєш».

Шеремецинський повіз Марію Сильвестрівну й Кулюню на Тверську до Лоскутного готелю, де замовив Грушевським номер. А Михайло Сергійович… поїхав з їх хатньою робітницею Теклею на Курський вокзал, щоб відправити її на Київ. «Поїзд виходив тільки опівночі, але він стояв десь на запаснім путі, і я, повечерявши з Теклею, розшукав з носильщиком її місце, на горішнім місці в другім класі і водворив її там…» Грушевський пише про все це так само просто, як і було насправді в той вересневий вечір, але ця людська простота дуже дорого коштує, і ми маємо пам’ятати, що великий українець перший день у Москві провів, проводжаючи в Київ свою хатню робітницю, двадцятидвохрічну Теклю Чик (за чоловіком — Вільковську)1. В цьому конкретному випадку виявилася, говорячи словами самого Грушевського, «перебільшена уроджена делікатність моєї натури, котра мене з нижчим і слугою змушувала бути так само «угречненим», як і з людьми, від яких щось мені залежало…»

Повернувшись в готель, Грушевський застав своїх жінок у гарнім і просторім покої, тільки коштував він дорого, «чи не 8 крб. денно». Жахнувшись, Михайло Сергійович негайно завів переговори про дешевший номер і швидко добився переселення, правда, «дешевий покій, котрий нам дали в Лоскутній, був досить понурим клоповником». Що ж, доводилося вибирати між грошима і комфортом на шкоду останньому. Втім, сім’я прагнула якнайшвидше перебратися на квартиру, де було б і дешевше, і зручніше.

Про прибуття Грушевського повідомив журнал «Украинская жизнь»:

«Приїзд у Москву М.С. Грушевського. Відомий український учений і громадський діяч М.С. Грушевський, як відомо, змушений був наприкінці 1914 року залишити Київ і поселитися в Симбірську. Потім проф. Грушевський одержав дозвіл проживати в Казані. Кілька тижнів тому, за клопотанням академічної групи Державної Ради, М.С. було дозволено поселитися в Москві.

Проф. М.С. Грушевський прибув у Москву з Казані 10 вересня. На вокзалі М. — Казанської залізниці М.С. і його сім’ю зустріли члени московської української колонії, редакція «Украинской жизни» і представники української молоді».

Про важливість цього повідомлення для українців Москви свідчить те, що воно було надруковане у № 7–8 за липень-серпень 1916 року, тобто, напевне, було вставлене вже у верстку журналу, але зайняло перше місце серед більш як тридцяти інших інформацій.

Відразу уточнимо, що Грушевські прибули в Москву не 10 вересня, як повідомляла «Украинская жизнь», а 11 вересня. Про це свідчить, передусім, те, що 10 вересня вони тільки виїхали з Казані, а поїзд ішов до Москви більше півдоби. Є також документ, що Грушевські, щойно прибувши з Казані, поселилися в готелі «Лоскутний» на Тверській 11 вересня. Мною знайдено повідомлення Московського охоронного відділення начальнику Казанського жандармського управління: «Михайло Сергійович Грушевський прибув у Москву 11 вересня сього року…»

Наступного дня Грушевський пішов, як звичайно, до канцелярії градоначальства, за його висловом, «віддати себе в руки місцевої поліції». Там його довгенько марудили й веліли, коли знайде помешкання, сповістити адресу, лише тоді стане ясно, в кого саме він буде «під наглядом».

Повернувшись в готель, Грушевський застав слухачку Комерційного інституту Ніну Тощагову, «добру душу», яка взялася знайти йому помешкання. Дві кімнати на Арбаті вона вже подивилася й силкувалася вмовити господиню «в ім’я гуманності, свободи і всього іншого прийняли таких мучеників за свободу». Двоє «мучеників» — Михайло Сергійович і Кулюня — з’їздили на Арбат, («себя показать и людей поглядеть»), помешкання їм сподобалося. Проте Матильда Ісидорівна Дубинська, яка атестувала себе одеською італійкою, не хотіла брати більш, як дві душі. Тоді Грушевський, якому таки досить пригледілися дві кімнати на Арбаті, «заявив, що готов відповідно доплатити за третю душу, і так була установлена нова цифра, дуже акуратно вичислена, щось у роді 108 рублів…»1 Гроші для Грушевського на їх «тодішні фінанси» немалі, проте виходило більш, як удвічі, дешевше ніж у нормальному готельному номері, а в «понурому клоповнику» за таку ж ціну, як у Дубинської, жити не хотілося. Таким чином, угода з Матільдою Ісидорівною врешті-решт була доволі вигідною, і Михайло Сергійович двічі писав у «Споминах» про те, як Ніна Тощагова принесла радісну вість, що пані Дубинська згодилася їх прийняти, і вони можуть переїздити. «…На четвертий день нашого московського життя, — згадував Грушевський, — Тощагова принесла нам милостиву резолюцію пані Дубинської, і ми, не тратячи часу, зараз же переїхали туди на Арбат».

Насправді, це сталося раніше. Поліцейські документи свідчать, що Грушевські жили на Арбаті, 55 з 13 (26) вересня 1916 року. Хоча, чесно кажучи, важко уявити собі, як Грушевським поталанило вже на третій день після приїзду перебратися з готелю на квартиру, з урахуванням того, що перший день Михайло Сергійович провів на вокзалах, а другий — в поліції. Принаймні, це їм коштувало чимало сил і здоров’я, не кажучи про гроші. Як би там не було Грушевський 13 вересня писав Єфремову:

«Подаю до відома Вашого, Високоповажаний Сергій Олександрович, що я оснувався в Москві Арбат 55 кв. 8 (угол Денежного). Дуже було трудно і коштовно переїздити…»1 (виділено мною. — В.М.). Пізніше в листі до Михайла Могилянського2 Грушевський ще точніше вказав адресу: «Арбат 55, вхід з Арбата, кв.8, 3-ій етаж...»

Тема непростого переїзду в Москву дуже болюче прозвучала в листі Михайла Грушевського до Олексія Шахматова з Арбату, 55:
«Глубокоуважаемый Алексей Александрович!

Вот уже три недели как я с семьей в Москве. Сталось это довольно неожиданно, так как после всех предыдущих безуспешных хлопот Академической группы я уже отложил всякую надежду и начал прочно основываться на зиму в Казани, и переезд в Москву вызвал жесточайшую ломку моих занятий и всего порядка жизни. Эти ломки — которых за эти три года мы столько пережили, ужасно сокрушают мои силы, энергию и здоровье. Пройдет немало времени, пока я тут налажу отношения к библиотекам, приведу в известность, что где я могу иметь для себя и как ими пользоваться — а там «что день грядущий нам, готовит?» Тем тяжелее, что жизнь становится все труднее, сложнее и забирает много времени на то, где иметь кров над головою и — буквально — кусок хлеба на столе.

Искренне преданный Вам М. Грушевский» (виділено мною. — В.М.).
«Між двома церквами…»
Грушевський точно зафіксував духовне розташування будинку, в якому поселився — «старосвіцької кам’яниці на розі «Денежного переулка», між двома церквами…» Про які храми йде мова? Ближчою була церква Живоначальної Трійці на Арбаті, що знаходилася на перетині Арбату і Дєнєжного провулку, тобто зовсім поруч з будинком № 55. В книзі Івана Кондратьєва «Сива старовина Москви», що відома короткими довідками про московські храми, читаємо:

«Троица, что на Арбате. У Смоленского рынка. Первоначально построена в 1650 году1 стрельцами с приделами Тихвинской Божьей Матери и Св. Николая Чудотворца. Потом, когда церковь обветшала, то по указу императрицы Анны Ивановны в мае 1739 года начала перестраиваться и по окончании освящена 23 августа 1741 года тверским епископом Митрофаном».

Про цю церкву писав Андрій Бєлий:

«Тут и Троице-Арбатская церковь, с церковным двором, даже садиком, вытянутым дорожкою в Денежный; там — и ворота; в воротах — крылатый Спаситель; колодезь и домики; домик дьячковский, поповский и дьяконский».

Сергій Соловйов також згадував:

«Церковный двор… был целым поселком. Дом батюшки с мезонином был окружeн тенистым садом… Кругом храма был большой сад…»

Та ще про службу в церкві Святої Трійці2.

«По Богородичным праздникам служили в серебряных ризах с розами и зелеными листьями… По воскресеньям служили в золотых, несколько поношенных ризах. На Рождество — в светло-золотых, сиявших на солнце; на Николин день — в темно-золотых, отливавших апельсинным цветом. В канун Рождества надевали серебряные ризы, блестевшие, как снег, и сверкавшие голубыми искрами; в Крещение — литые серебряные ризы, сиявшие, как зеркало; в царские дни — красные бархатные; в праздники Креста — синие, в воскресенье Великого поста — зеленые…»

Друга церква — Миколи в Плотніках — знаходилася, як ми вже знаємо, безпосередньо на Арбаті, на тому ж непарному боці вулиці, за сотню кроків від будинку Грушевського. Кондратьєв писав, що церква на цьому місці була з початку XVI століття, проте дерев’яна. В інших джерелах говориться, що попередній храм відомий з 1625 року, не раз горів. Церква Миколи Чудотворця побудована в 1670 році. В 1771 році зведена нова триярусна дзвіниця, яку прекрасно видно на фотографії, вміщеній у книзі. В 1812 році церква була повністю розграбована французами, але швидко відновила діяльність, у 1853 році перебудована її трапезна. Наприкінці ХІХ століття Миколу в Плотніках обновили (знесений в 1932 році).

Щодо назви Кондратьєв писав:

«Относительно названия «в Плотниках» есть два предположения. Первое: здесь, между улицами Никитской и Арбатской, жили царские плотники. Второе: здесь при Иване ІІІ были поселены новгородские жители Плотницкого конца или слободы. Последнее предположение достовернее, так как подтверждается некоторыми историческими данными».

Втім ясно, що назва цієї церкви Святого Миколи — «в Плотніках» — пішла від професії (теслярів), які тут жили слободою.

Хоча на перший погляд здається, що слова про дві церкви, між якими знаходився будинок № 55, написані Грушевським мимохідь, але насправді він з дитинства запам’ятовував намолені місця. В «Споминах» через кілька десятків років згадував у подробицях «новий міський собор» у Ставрополі: «Собор був побудований солідно, не жалуючи коштів. Дзвіниця була висока й доволі гарна, хоч в іншім стилі, ніж собор». Але найголовніше те, що Грушевський відразу відчув Арбат з його неповторною духовною аурою1. В Москві тоді нараховувалося близько 400 храмів, соборів і монастирів. Проте мало де в іншому місці можна було поселитися саме «між двома церквами».

Напевно, для Грушевського це було небайдуже. Варто прочитати його щоденникові записи, зроблені з 22 до 28 років1 аби переконатися, що тоді молодий і талановитий учений шукав опору життя й роботи в релігії. Грушевський сам говорив, що студентські роки пройшли під тиском «підвищеної релігійности», а «гостру полосу релігійности», пережиту на третьому десятку років, пов’язував з успадкованими від матері рисами характеру — «неврівноваженість, потреба постійного відчуття якоїсь мети», котрій треба повністю віддаватися, «потреба в якихось сильних відчуваннях, не стільки радісних, скільки болісних».

Смуга високої релігійності й аскетичного оцепеніння з часом пройшла, проте запальне прагнення молодого Грушевського до Бога, не викреслиш з його життя. Глибока релігійність могутньо вплинула на світогляд майбутнього вченого і громадського діяча. Християнські норми моралі стали першоосновою його людської сутності.

Перечитуючи Грушевського, звертаєш увагу на те, яке велике значення надавав він дослідженню історії релігії та церкви в Україні, а також історії різних конфесій, релігійним обрядам, духовним віршам. На початку 90-х років минулого століття в Києві видана збірка творів Грушевського, що включає популярні й наукові праці вченого з духовних питань і висвітлює концепцію їх розвитку зі стародавніх часів до початку XX століття2. Зокрема, в збірці вміщена грунтовна науково-популярна праця Грушевського «З історії релігійної думки на Україні» та вибрані з «Історії України-Руси» сюжети про історію церкви та релігійне життя. Крім того, збірник споряджений дуже цікавою науковою розвідкою Ігоря Гирича й Василя Ульяновського «Релігія та церква в житті й творчості Михайла Грушевського», в якій вперше була досліджена проблема релігійності великого українця та його ставлення до різних конфесій. Вчені вважають, що Михайло Грушевський був людиною внутрішньо глибоко релігійною, коли розуміти під релігією, окрім сакрально-конфесійного змісту, духовність, високі моральні якості, самоорганізованість і самодисципліну, ідеалізм в душі в поєднанні з раціоналістичним розумом, віру у вселюдський поступ. До того ж, Грушевський оцінював релігію як духовний феномен, який здійснює передусім культурно-моральну функцію, а церква, як організація, має сприяти розвитку національної ідеї.

«21 лютого 1892. В ім’я Боже! Амінь. Се прихожу ко Господу і що скажу єму? Я прихожу каятись б то, але доброго каяття не почуваю. Мині тяжко — се правда, тяжко — так що й світ немилий часом і я готовий впастися в розпуку, й мині хтілося добути од Господа просвітлення й заспокоєння!

Правда, я почуваю винним себе за те, що не можу зречися самолюбленія, що мині хочецця особистого щасття на сім світі, що я вдаюся надто в світову діяльність, колотнечу, покриваючи се (правдиво чи ні?) наче б працею, загля народу сього, загля освіти і правди; що я холодний до діла святого надмирного, що я заздросливий, славолюбний, строптивий, скверними думками спокушаюся, празднословний і таке инче — се я почуваю… Але — я не почуваю так цієї вини, як своє нещастя, тяготу свого життя. Окаянний!..

Боже, прости! Як той казав — вірую, поможи моєму невіррю; так я кажу — каюся в свому окаянсьтву, поможи моєму непокаянію. Але не отвержи мене — як сказано: і молитва єго будет в грех — сего да не буде зо мною. Уповаю на милость твою, прошу — прости й помилуй мене й моїх!»

Господи, яка покаянна щирість і чистота! Який молитовний крик душі! Здається, ці слова закарбовані в свідомості чи підсвідомості Михайла Грушевського на все подальше життя, і є щось містичне в тому, що вони були записані в щоденнику під час його приїзду в Москву, до речі, зовсім недалеко від Арбату.

Найулюбленішим святим на Арбаті був Микола Чудотворець: на відносно невеликому вуличному просторі знаходилися церкви Миколи на Пісках, Миколи в Плотніках, Миколи Явленого і ще кілька вівтарів його імені в різних церквах. Загалом у Москві нараховувалося близько 30 храмів Святого Миколи Чудотворця і 130 вівтарів, але жодна інша московська вулиця не мала стільки церков, зведених безпосередньо на честь Святого Миколи. Як відомо, він вважався, покровителем солдат, а ми вже знаємо, що на Арбаті свого часу розташовувалися стрілецькі полки. Але, мабуть, цього мало для того, щоб пояснити, чому на багатій, елітній московській вулиці таким популярним був Святий Микола — покровитель бідних і обездолених. Очевидно, що й таких людей на ній та навколо неї було чимало.

Як молитва за арбатця звучали слова Бориса Зайцева з відомого нам нарису «Вулиця Св. Миколая»:

«И Никола Милостивый, тихий и простой святитель, покровитель страждущих, друг бедных и заступник беззаступных, распростерший над твоею улицею три креста своих, три алтаря своих, благословит путь твой и в метель жизненную проведет».

Про церкву Миколи Явленого ми вже розповідали окремо. Церква Миколи на Пісках1 — та сама, з якої почалася пожежа 1493 року, що спалила майже всю Москву, була відбудована «не пізніше 1689 року» (Кондратьєв). Знаходилася в нинішньому Ніколопєсковському провулку. Знесена в 1932 році, на її місці був побудований шестиповерховий будинок.

Борис Зайцев визначав Арбат, як вулицю, що йде від Миколи Плотніка до Миколи на Пісках і далі до Миколи Явленого: «Средь горечи ее, стонов отчаяния, средь крови, крика, низости, среди порывов, деятельности, силы и ничтожества, среди всех образов и человека и животного — всегда, в субботний день перед вечером, в воскресный — утром, гудят спокойные и важные колокола Троих Никол, вливаясь в сорок сороков церквей Москвы2… И будто бы Никола сам, помощник страждущим, ближе сошел в жизнь страшную».

І ще раз:

«Священники звонят в церквах Арбата — Никола Плотник, Никола на Песках и Никола Явленный— спокойные и важные, звоном малиновым3, в ризах парчовых, вековечных…»

Про життя арбатців Борис Зайцев узагальнююче писав:

«…Ходят в церковь и венчаются, и любятся, и умирают между трех обличий одного святителя — Николы Плотника, Николы на Песках и Николы Чудотворца».

Андрій Бєлий чудесно й влучно припустив: «Сам Арбат — что, коли не Миколина улица?»

Між іншим, Грушевський особливо шанував Святого Миколу. В згаданому вже щоденнику молодого дослідника зустрічаємо такий запис: «Попереду усего дяка Богові милосердному й святому Миколаю…» (виділено мною. — В.М.). Знову ж таки присутня певна містика в тому, що в Москві Михайло Сергійович поселився саме на Миколиній вулиці, він бачив усі три церкви Святого Миколи. Хто ж міг тоді подумати, що жити їм — великому українцю і стародавнім Святомиколиним храмам залишалося однаково — трохи більше півтора десятиліття. З різних причин, але рішуче й однозначно їх не прийняла Радянська влада...

На початку 30-х років минулого століття з багатьма храмами сталося найстрашніше, що пророчив в арбатській квартирі Бунін:

«Я… смотрел… на удивительное зелeное небо над Кремлем, на старое золото его древних куполов… Великие князья, терема, Спасна-Бору, Архангельский собор — до чего все родное, кровное и только теперь как следует почувствованное, понятое! Взорвать? Всe может быть. Теперь всe возможно».

Парадокс у тому, що Бунін записав ці рядки в той час, коли ходили чутки про мінування Кремля в зв’язку з приходом німців. Але невдовзі наступила епоха, говорячи словами Анатолія Марієнгофа, «неосвіченого абсолютизму», і храм Христа Спасителя, багато інших церков, зокрема ті дві, між якими в 1916–1917 роках жив на Арбаті Михайло Грушевський, були зірвані й знесені з інших — атеїстичних, а точніше варварських причин.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Правила прийому до аспірантури та докторантури київського національного університету культури І мистецтв
2014 -> Програма дисципліни «іноземна мова (англійська)»
2014 -> Урок №02. 10. 2014. Розділ І. Візуальні мистецтва Тема Архітектура світу
2014 -> Програма фахових випробувань для бакалаврів напряму
2014 -> Методика превентивного
2014 -> Методичні вказівки для самостійної роботи студентів денної і заочної форм навчання
2014 -> Особливості дистанційної освіти в медицині д м. н. Уляна Лущик
2014 -> Основипсихогенетик и


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   34




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка