Великий українець на Арбатi



Сторінка20/34
Дата конвертації19.11.2018
Розмір1.9 Mb.
#64891
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   34

«Ліфту в домі не було»
Саме це якось особливо врізалось у пам’ять Михайла Сергійовича, бо він таки добряче втомлювався, піднімаючись щодня по кілька разів на третій поверх:

«Ліфту в домі не було, і стрімкі сходи старого фасону (першої половини ХІХ в., не старіше) доволі давались взнаки, як бувало приходилось піднятись і спуститись разів 10 на день, не маючи послуги».

Ці сходи постаріли ще на дев’ять десятиліть, але й досі збереглися. Про час їх появи Грушевський у точку не влучив, але не набагато. Будинок з парадними сходами був побудований в 70-х роках ХІХ століття за проектом московського архітектора М. Арсеньєва на основі міської садиби XVIII–XIX століть. Як ми вже знаємо, у XVIII столітті територія нинішніх будинків № 53 (Музей-квартира О. Пушкіна) і № 55 (Меморіальна квартира А. Бєлого) були одним володінням. У 1796 році ділянка на розі, повернута до Дєнєжного провулка, перейшла до купців, братів Гаврила і Данила Дубровіних. Тоді тут стояв кам’яний двоповерховий будинок, який знаходився у володінні сім’ї Дубровіних до 1866 року. В 1876 році нова власниця Марія Іванівна Хромова звернулася до архітектора Арсеньєва з ідеєю капітальної реконструкції садиби. Був зведений ще один — третій поверх над будинком, що виходив на Арбат, а з боку Дєнєжного провулка його продовжили триповерховою прибудовою. Ріг будинку був прикрашений восьмигранною вежкою з куполоподібною покрівлею (все це видно на фотографії, вміщеній у книзі). Головний вхід зробили з боку Арбату. Крім згаданих парадних сходів, на другий і третій поверхи1 в будинку були ще й інші — чорні сходи, що виходили у внутрішній двір. Невдовзі після закінчення будівельних робіт у квартиру третього поверху в’їхав професор математики, декан математичного факультету Московського університету Микола Бугаєв з молодою дружиною. Принаймні, вже у цьому будинку в 1880 році у них народився син Борис (Андрій Бєлий). Як ми вже знаємо, поруч жила сім’я професора Івана Янжула, також старожила будинку. Бєлий називав прізвища інших професорів, які тоді жили в № 55. У Соловйова можна прочитати, що за стіною його кімнати на другому поверсі жив німець — зубний лікар Перуль з численними дочками й синами-підлітками.

Пройшов якийсь час, і Марія Хромова продала будинок почесному громадянинові, купцю 1-ї гільдії Миколі Івановичу Рахманову, ім’я якого згадував Андрій Бєлий у своїх мемуарах. Принаймні, в «Адрес-календаре г. Москвы» за 1888 рік володіння № 430/424, на якому знаходився будинок, належало саме Рахманову2. За документами Центрального історичного архіву Москви в 1895 році вказане володіння також рахувалося за купцем. Приблизно стосовно саме цього часу Бєлий писав про те, що Рахманов мав власний будинок і... вчений ступінь: «в науку уйдя дом забросил». Дивний факт, і я не знайшов інших підтверджень наукової діяльності Рахманова. Не знають про це й наукові співробітники Меморіальної квартири Андрія Бєлого, з якими я розмовляв про Рахманова.

Наприкінці XIX століття будинок Рахманова мав поліцейський № 65 по вулиці Арбат і № 40 по Дєнєжному провулку й належав до 2-ї дільниці Пречистенської поліцейської частини. На час приїзду в Москву Михайла Грушевського поліцейська частина й номер дільниці залишилися незмінними, а от з номером будинку ще на межі століть відбулися певні трансформації. З того часу по вулиці Арбат і по Дєнєжному провулку будинок йшов під № 40. На початку 1914 року — ще одна зміна: віднині будинок мав поліцейський № 32 по Дєнєжному провулку, а по вулиці Арбат — № 55, що було зафіксовано в адресному довіднику «Вся Москва» за 1914 рік. Саме ці номери фігурують, як ми далі переконаємося, в архівних документах про перебування Грушевського в Москві: всі поліцейські документи містять у собі № 32 по Дєнєжному провулку, а листи Грушевському приходили на № 55 по вулиці Арбат.

Наступним власником будинку була дружина спадкового почесного громадянина Ольга Григорівна Богданова, яка придбала його в листопаді 1901 року. Будинок № 55 належав їй і тоді, коли в ньому жив Михайло Грушевський, про що свідчить адресний довідник «Вся Москва» за 1917 рік.

Документи Центрального історичного архіву Москви дають змогу вияснити, хто жив у будинку № 55 за станом на лютий 1914 року, тобто за два з половиною роки до поселення в ньому Михайла Грушевського.

На першому поверсі будинку № 55 розміщувалися:

магазин готової білизни Кузьміна та його квартира; магазин мануфактурних товарів Торгового дому «Єфімов і Волков»; склад товарів при магазині (він же їдальня для прикажчиків), кухня прикажчиків Єфімова1; квартири панів Городецького, Поснікової, Юденкова.

На другому поверсі знаходилися:

квартири панів Прибиль, Чигирь, Вигодчикової, Кеслер, Манкаш, Соловйова.

На третьому поверсі були розташовані:

квартири панів Левенштейн, Дімо, Тидебель, Стулова, Шевцова та Бугаєва.

Серед перерахованих мешканців зустрічаємо прізвища, відомі нам із спогадів Андрія Бєлого: Вигодчикови, Бугаєви, Соловйови. Взагалі з початку століття й до 1914 року наймачі квартир у будинку майже не мінялися, тому, скоріше зв все, у 1916–1917 роках в № 55 жили переважно ті самі мешканці. Правда, серед мешканців 1914 року якраз відсутні прізвища Дубинської Матильди Ісидорівни та «дочки предводителя дворянства» Холмогорової, які здавали квартиру Грушевському. Певне, вони поселилися в будинку № 55 вже після цього часу.

Михайло Сергійович досить докладно описав їх помешкання в контексті воєнного лихоліття:

«Се були дві кімнати… на другім поверсі («3 этаж») наріжної старосвіцької кам’яниці на розі «Денежного переулка», між двома церквами, що виходили фронтонами на Арбат, одну з великих московських артерій, яка зв’язувала центр і залізничні станції східних і північних залізниць з вокзалом Брянським. Величезний рух панував на ній — трамвайний, кінний і автомобільний, неустанний рух військ, котрих відправляли на фронт, і транспорти ранених і інвалідів, котрих привозили з фронту. Перед нами, жертвами війни, інтернованими, виключеними з суспільного обороту, розгорталася тут… руїнна робота воєнного Молоха, яка день за днем точила нашу в’язницю, російську в’язницю народів...

З вузенького коридорчика двері вели в просторий кабінет з двома вікнами, з нього двері до другої кімнати, яка не мала окремого виходу до коридора; я мешкав в кабінеті, котрий служив заразом нашою їдальнею, Марія Сильвестрівна з Кулюнею в другій кімнаті…

З хазяями відносини були гречні, але далекі. Властива хазяйка, пані Дубинська, служила давніше, як я довідавсь, по шкільній справі1 і тепер брала участь в якихось шкільних комітетах, держала лінію ліберальної дами; вона була вдова, бездітна і виховувала як вихованця хлопця, селянського сина, що ходив, здається, до 7-го класу гімназії. З нею мешкала її шкільна товаришка Холмогорова, дочка якогось предводителя дворянства, що сиділа в в’язниці як політична і виховувала племінника, сина сестри, теж гімназиста, здається, 5-го класу. Хлопці були добрі, виховувані в ліберальнім дусі, і, таким чином, політична атмосфера для нас, політичних засланців, була доволі симпатична, в кожнім разі толерантна. Але в політичні дискусії ми заходили дуже рідко.

Помешкання, таким чином, було доволі можливе — особливо як здоров’я і погода давали змогу ходити на обід і за провіантом…» (виділено мною. — В.М.).
«Сім’я моя хорувала…»
Арбат, особливо в перші місяці після переїзду сюди, запам’ятався Грушевському хронічним нездужанням сім’ї. Недарма навіть через десять років в автобіографії він зафіксував цей факт: «Працювати було трудно та й жити не легко, особливо сім’я моя хорувала від незвиклого повітря і недогід усяких…» В осінніх 1916 року листах з Москви можна прочитати: «Дами мої щось нездужають» (23 вересня); «Живемо в карантині, і сей лист теж накроплений субліматом»1 (11 листопада); «Ми все ще в карантині і вимучились за сей місяць страшенно…»; (28 листопада). «Дуже тяжко пережили ми падолист» (28 грудня).

Спочатку нездужала дружина, яка відчула себе погано ще в дорозі. «Марія Сильвестрівна з дороги розхорувалась і не виходила» (з готелю. — В.М.). Вона була в ліжку і після переїзду на квартиру, а ледь підвелася — захворіла сильною ангіною Кулюня й пролежала днів десять. Після невеликого інтервалу донька знову поскаржилася на горло: думали, що дифтерія, виявилося — скарлатина: «Страшенно се нас підрізало». В листі до Шахматова Михайло Сергійович зізнався: «Живется мне тяжело, так тяжело, что даже не хочется распространяться; кроме всего прочего дочь заболела чем то вроде скарлатины…» Боялися, щоб Дубинська не потребувала відвезти «хору шкарлатиною доньку», якій нещодавно сповнилося 16 років, до лікарні, слава Богу, до цього не дійшло. Але Грушевський, за його словами, «опинивсь в положенні прокаженого, — не ходив, де були діти, мусів вести переговори і виясняти ситуацію, перше ніж появитись в якім-небудь новім домі».

Стара українська приказка говорить: «Кого біда учепицця, того тримаєцця і руками, і ногами». Справді, пізніше захворів і сам Михайло Сергійович. «…Не похвалюся, хворію!», — писав він Петру Стебницькому наприкінці 1916 року. Розповідав, що під час хвороби Кулюні «сильно простудився, полежав, а потім вернулася моя стара хвороба — «поражение слизистых оболочек», очевидно на нервовім грунті, яка завсіди впливає мені на нерви, настрій, енергію, дратливість і т.ін.»

Вже це разом узяте страшенно «розстроювало життя і без того сіре, безвиглядне…» Грушевський особливо болісно переносив хвороби дружини й доньки — це було для нього найстрашнішим. Колись, ще в Казані, Сергій Єфремов написав йому про недуги в своїй сім’ї, і Грушевський відповів: «Дуже сумно, що Ви пишете про охлялість своїх; се гірш за все» (виділено мною. — В.М.).

Очевидно, що в психіці й характері Михайла Сергійовича назавжди залишилася трагічна зарубка ще з тих часів, коли в квітні-травні 1882 року в сім’ї відбулася страшна трагедія —померли троє (!) дітей Грушевських — від скарлатини найменша сестричка Марія і два молодші брати Федір і Захарій — від дифтерії. Грушевський згадував: «Яку страшну муку пережили мої батьки, особливо мати, не можна того й сказати!.. Ми не могли стямитися з жалю і гніву на таку страшну немилосердність долі. Мені не написали всього, щоб не смутити на чужині (Михайло Грушевський навчався тоді в Тифліській гімназії. — В.М.). Але коли я приїхав щось у два тижні по смерті останнього з небіжчиків, побачив батька і матір, їх постави і лиця, сі наново вибілені для дезинфекції стіни, з запахом ліків, малого брата, що тулився коло батьків, обминений смертю, мене обхопив такий тяжкий невимовний жаль, що я роздер би небо своїм плечем, коли б дав йому волю» (виділено мною. — В.М.).

Ця тяжко пережита родинна трагедія — смерть братів і сестрички — знайшла відображення в оповіданні Михайла Грушевського «Остання кутя» (1884 рік), присвяченому їм «на вічну пам’ять». Це оповідання високо оцінив Іван Нечуй-Левицький.

«Чудовим, ясним ранком вмерла на ліжку остатня дитина. Вікна зачинені, килими закриті; мати навколішки впала перед ліжком, обняла горячеє тіло дитяче й очі її перебігали од дитини до образа, що в золотих шатах блищав в кутку; освічена полум’ям кгнотика, Матер Божа дивилась додолу своїми привітними, щасливими очима, притуливши до лона Святу Дитину. Батько седів, схиливши голову, він був ледві живий, ночей не спавши, не ївши, тільки матір одну ще сила Божа держала. Вона обняла дитину — от дитина зітхнула роззявивши рота, покаліченого рота, здрігнули вії, остатній крик прошумів й стало тихо, тихо…»

Грушевський признавався, що «тінь сього нещастя не зійшла з нього вже потім ніколи». Можна уявити, як сильно переживав він, коли появилася підозра на дифтерію у Кулюні, як хвилювався, дізнавшись, що донька захворіла скарлатиною…

Світліша смуга життя в сім’ї Грушевського здавалося почалася після одужання Кулюні й закінчення 10 грудня карантину. Доньку нарешті можна було вивести з помешкання, а в ньому провели дезинфекцію. Михайло Сергійович, який глибоко пережив хвороби любих жінок і знову готовий був «роздерти небо своїм плечем», настійно вимагав їх від’їзду до Києва, «щоб по пережитих недогодах трохи поправитись і відпочити». Власне він ще в Казані навесні 1916 року наполягав, «щоб вони виїхали відси, бо дуже хорують тут, клімат дошкуляє, але досі не відважилися». Дружина та донька продовжували й у Москві заперечувати, і Грушевський через десять літ з вдячністю згадував, що сім’я «не хотіла мене самого лишити на вигнанню». Проте здоровий глузд переміг, і жінки стали ладитись в Україну. Якщо вже їхати, то вирішили до Києва попасти на Різдво. «Вони все-таки на свята хочуть до Києва, — писав Грушевський Єфремову 28 листопада (11 грудня) 1916 року, — сьогодня піду купувати білет». У «Споминах» він педантично зазначав: «Я купив за кілька тижнів наперед білет на городській станції, вистоявши в безконечнім хвості…»

З листа Грушевського до Стебницького відома точна дата від’їзду дружини й доньки: «...Марію Сильвестрівну і Кулюню 16.ХІІ отправив я на спочинок до Києва... і буду впливати, щоб побули там довше». Знаючи, що жінкам у Києві буде значно легше, Михайло Сергійович наполягав на їх перебуванні вдома. Навіть у лютому 1917 року, не знаючи про грядущі переміни, Грушевський повідомляв Олександра Олеся: «Марія Сильвестрівна з Кулюнею ще поседять у Києві довгенько».


«Сім’я годувалась дуже лихо»
Зберемо докупи із «Споминів» Грушевського все, що, на його погляд, прикро відбивалося на харчуванні та побуті сім’ї. Тема була, безперечно, болючою, і Михайло Сергійович приділив їй немало місця. Ось його розповідь дослівно:

— Продовольче питання вже стояло досить гостро, ціни дорожіли, продукти гіршали, все більше появлялось різних сурогатів і фальсифікаторів, «пісні дні» і різні обмеження робили замішання, змушували пильнувати і стерегти моментів, коли можна було щось купити: хліб, булки, м’ясні товари, сахар, кофе і т.д. Все се було предметом доволі безтолкової регламентації і вимагало неустанного пильнування1. Тому що прислуги у нас не було, а Марія Сильвестрівна і Кулюня майже неустанно, на нещастя, хорували весь час, не тільки не могли робити закупок, але навіть виходити на обід, се все спадало дуже тяжко на мене, єдиного здорового члена сім’ї, вносило замішання в мій робочий день, і, кінець кінцем, тому, що я все-таки дуже слабо поспівав з тим усім — прикро відбивалось на поживі і комфорті моєї сім’ї, яка годувалась дуже лихо тоді, коли недуги вимагали якраз кращої поживи, дієти, спеціальних потрав, котрих не можна було дістати, а до того дорожня, яка починала підійматись, тероризувала нас, при наших невеликих і — що найгірше — дуже непевних доходах, і заставляла зрікатись не раз дуже потрібного… (виділено мною. — В.М.).

— Одинокий дійсно гарний ресторан в сім районі була «Прага», коло Арбатських воріт. Але обід в нім тоді коштував 4 рублі1, що для нас, які так недавно ще обідали менше як за рубля, здавалось лукулівською ціною, не тільки фінансово, але навіть і морально недопустимою2. Пробували ми їсти в сусідній вегетаріанській кухні, де рекламувались картопляні біфштекси й морковні ростбіфи. З початком осені ми застали там різної інтелігентської й студентської публіки силу-силенну; але потім вона дуже змаліла, переконавшись, очевидно, як і ми, що сими ростбіфами і біфштексами, усмаженими на якихось сумнівних рослинних товщах, організму не здуриш, і нам прийшлось теж облишити сю поступову і економну кухню. Почалось кочування по різних дешевих ресторанах, з дуже сумнівними результатами — і що було найгірше, як я сказав, що звичайно хтось один, або й двоє не могли вийти з дому, і тому треба було щось видумати, принести з ресторану і т. д…

— До кухні (в квартирі, яку знімали. — В.М.) ми приступу не мали, але часом нам там робили, що ми просили, — варили кашу абощо. Кухарка приносила рано булку і молоко, на спирту ми варили собі кофе або чай рано і вечір, але з спиртом були все трудності через тодішню пасію тверезості російського уряду: треба було подавати подання до поліції, яка збирала справки, давала білети на покупку, з котрими треба було підстерігати хвилі, коли в монополії появиться спирт, стояти в черзі і т.д. Часом позичали нам спирт знайомі. В уживання входив також сухий спирт, котрого ми не вміли вживати…

Картина харчування сім’ї в сприйнятті Грушевського близька до безпросвітної, і його можна зрозуміти. Михайло Сергійович дуже хвилювався за дружину й доньку, які хворіли, відчував, що не може повною мірою влаштувати їм достойне харчування, тим більше дієтичне, був абсолютно безпорадний у самостійному приготуванні їжі та й умов для цього не було. Всю вину, як видно зі «Споминів», він перекладав на себе, і пам’ятав про ті важкі московські дні ще довго.

Взагалі з дитинства Грушевський, як він сам писав, «собі сотворив своєрідну релігію сім’ї, положив в основу обов’язок любити своїх рідних і передусім своїх батьків, братів і сестер, не вважаючи ні на що, тремтіти за їх життя і здоров’я, служити їм і піклуватись ними і над усе цінити можливість жити вкупі і тим тішитись як найвищим щастям». Пізніше він зазначав, що сила і виключність цих почуттів була пов’язана саме з молодими роками, але кращі здобутки й прояви «сеї родинної релігії» Михайло Сергійович проніс через усе життя. Характерно, що всі його скарги на харчування сім’ї стосуються того періоду, коли його любі жінки знаходилися в Москві, а з їх від’їздом у Київ Грушевський заспокоївся, хоча для нього з харчуванням не стало легше, скоріше, навпаки.

Звичайно, в інший час все могло бути інакше, значно краще, але Грушевські приїхали в Москву в період воєного лихоліття з усіма наслідками, що з цього випливали. Якраз у вересні 1916 року, коли сім’я поселилася на Арбаті, в місті були підведені підсумки й опубліковані в газетах результати цікавого соціологічного дослідження про харчування москвичів на основі опитування більш як 1350 чоловік. З’ясувалося, що на першому місці в раціоні середнього москвича знаходилася картопля, затим — чорний хліб. Рятували багатьох людей каші всіх видів (про кашу згадував у «Споминах» і Грушевський), передусім гречана. М’яса вживалося не більше чверті фунта1 (тобто близько 100 грамів) на одну людину в день, яєць — менше одного в день, масла — близько 200 грамів на тиждень, молока — півпляшки на тиждень.

Дозволю собі додати до цього, сказати б, екзотичні дані про харчування в Москві. Тим більше, що читач напевно не чув про рідкісну, незвичайну книжечку, що вийшла в 1923 році й називалася жорстко-неповторно: «Питание Москвы в 1903–1922 гг. По наблюдениям над сточной жидкостью: материалы к физиологии города». Її автор, якийсь С. Строганов, впродовж майже двадцяти років досліджував вміст «каналізаційних труб і бочок з нечистотами» з метою з’ясування кількості та якості з’їденої городянами їжі. Дослідник отримав красномовні дані. В період 1903–1914 років в пайку середнього москвича було від 62 до 65 грамів білка; в період війни (1915–1917 роки) кількість білка впала нижче 60 грамів, тобто не набагато. Найважче було в революційний період (1918–1922 роки), коли вживання білка різко скоротилося до 40 грамів.

Взагалі, коли Грушевський жив у Москві, голод її жителям не загрожував. В тогочасній пресі я знайшов інформацію про те, що загальна смертність у майже двохмільйонному місті1 була невисокою. В 1915 і 1916 роках померло трохи більше 44 тис. чоловік щороку. Взагалі з початку ХХ столітія основним джерелом поповнення населення Москви став природний приріст.

Сам по собі Михайло Грушевський, здається, не страждав від труднощів з харчуванням, йому було достатньо «немудрого обіду» в якомусь дешевому ресторанчику, а більше турбувало те, що добування харчів «вносило замішання в… робочий день». Характерно, що, відправивши Марію Сильвестрівну і Кулюню в Київ, Грушевський зосередився лише на творчих і організаційних клопотах, але вони, за його словами, «були мені милі», а час з неситим харчуванням тепер «проходив доволі скоро і приємно».


«Все таки зміна на краще»
Про переїзд до Москви Грушевський в листі до Петра Стебницького у жовтні 1916 року написав схвально, але неоднозначно: «Все таки зміна на краще, хоч боком з соком вийшла сама ся переміна... Тут як не привикай, трудно привикнути». Тоді ж писав і Максиму Горькому: «…Само по себе это было не худо, в особенности если бы последовало раньше, а теперь это новая ломка в моей жизни, занятиях, хозяйстве и пр., чего я и сейчас еще не преодолел. Подобно Робинзону это мне не знаю который раз, приходится мастерить всякую снасть для своих занятий все на новом и новом месте…» В листопаді Грушевський скаржився Єфремову, що «за Казанею — себто за тамошнею квартирою і услугою жалуємо». Проте нарікання на труднощі й незгоди московського життя не вплинули на загальну позитивну оцінку Грушевським переїзду до Москви, зроблену через кілька років у «Споминах».

«Після двохлітньої вимушеної перерви в моїй громадській і науково-культурній роботі я готов був кинутись на московські можливості в сій сфері, як голодний циган на паску. Можливості, об’єктивно взявши, були досить скромні й обставлені всякого роду трудностями. Але після віденського сидіння, лук’янівської одиночки і казанської глухої провінції московське показувалося не знать яким добром» (виділено мною. — В.М.).

Це неважко зрозуміти, якщо вчитатися, скажімо, в гіркі слова з листа Михайла Грушевського до Сергія Єфремова, надісланого з Казані в березні 1916 року, про те, що він почував себе там «в герметично замкненій банці, куди голос людський не доходить і вітер не долітає…»

Що ж передусім приваблювало Михайла Сергійовича в Москві? Можна було закінчити VIII том «Історії України-Руси», роботу над яким перервала війна. Можна було збирати архівний матеріал з історії другої половини XVII століття та й пізніших часів, аж до ХІХ століття. Архіви й книгосховища в Москві були багаті і різнорідні. «Москва, — писав Грушевський, — дуже багата різними матеріалами до історії України, її культури, мистецтва і письменства…» В бібліотеках, правда, замало польських і західноєвропейських видань, але все-таки... Для журнальної, публіцистичної роботи — простір. Українська громада численна й багата різнородними силами. Видавничі можливості величезні. Хоча для українських видань грунт і мало підготовлений, але ж аби був хоч який…

Отже, Михайло Грушевський починав своє перебування й роботу на Арбаті з глибоким і реальним розумінням обмежених можливостей і перспектив української справи в Москві, проте з явною надією на позитивні зрушення, і, головне, з енергійним прагненням максимально докласти свої зусилля в усіх її сферах. Особливо багато сподівань покладав Грушевський на наукову роботу в московських умовах, і вони значною мірою справдилися.

Розгортання української роботи в Москві було тим ціннішим, що в Києві вона, здається, завмирала. Грушевський писав про це так:

«Відомості, які приходили з Києва і взагалі з України, дійсно не робили приємного враження. Відчувалось якесь пониження відпорності, активності й організованості. Потенціальна енергія спустилась глибоко на спід1. Те, що на горі почасти «приспособлялось» в різних воєнних організаціях — як городський і земський союзи, Червоний Хрест, «Юг России» (опіка над біженцями), виробляли в сій новій сфері не раз такі визначні позиції, які їм не снились перед війною. Зав’язували цінні зв’язки, включно до різних великих князів і княгинь, які патронували ті різні організації. Мали дуже показні, як на скромні давніші звички, доходи і можливості. Мали власть, впливи, що діяли на них як хміль, оп’яняли їх. Інші, переконавшись в неможливості конструювати щось українське, «озброювались в терпеливість» і закаменювали в нерухомості до кращих часів. Петиції і депутації до Петербурга припинилися з огляду на безуспішність. Проби налагодити український журнал якимись обходними способами, як ще в Києві та в Одесі, розбились о цензурні вигадки2…

...З болем відчував я, що властиво українське, особливо київське громадянство ніскільки не жалує моєї неприсутності, а може, навпаки — навіть відчуває певну полегкість, що не стало поперечного чоловіка, що заколочував «згоду в сімействі, мир і тишину». Спочивало Наукове товариство… Затих «Літературно-науковий вістник». Замкнулася книгарня. (виділено мною. — В.М.).

Тільки в різних доброчинних організаціях, що стали під опіку «Юга России», патронованого дружиною великого князя Миколая Миколайовича, йшла тиха, невидимо маленька, але цінна робота коло опіки над вивезеними галичанами, особливо дітьми, організацією бурс і шкільного навчання для них і своїх біженців — зав’язками української школи, так давно і гаряче бажаної громадянством. Київські приюти, котрими займались жінки з виднійших українських родин, давали деяку сатисфакцію за всі скорпіони, принесені українству війною».


Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Правила прийому до аспірантури та докторантури київського національного університету культури І мистецтв
2014 -> Програма дисципліни «іноземна мова (англійська)»
2014 -> Урок №02. 10. 2014. Розділ І. Візуальні мистецтва Тема Архітектура світу
2014 -> Програма фахових випробувань для бакалаврів напряму
2014 -> Методика превентивного
2014 -> Методичні вказівки для самостійної роботи студентів денної і заочної форм навчання
2014 -> Особливості дистанційної освіти в медицині д м. н. Уляна Лущик
2014 -> Основипсихогенетик и


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   34




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка