Великий українець на Арбатi


«50-річчя діяльного й плідного життя»



Сторінка21/34
Дата конвертації19.11.2018
Розмір1.9 Mb.
#64891
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   34

«50-річчя діяльного й плідного життя»
Невдовзі після поселення на Арбаті — 17 вересня за старим стилем — Михайлу Грушевському виповнилося 50 років1. Якось так сталося, що в біографічній літературі про це ніхто не згадував, а головне сам Михайло Сергійович у «Споминах» не прохопився жодним словом. Скромність? Напевне. Та думається мені, що головна причина в іншому. В цей час погано почувала себе Марія Сильвестрівна, і вже захворіла Кулюня. Главі сім’ї було не до свого п’ятдесятиріччя. Хвороби рідних жінок запам’яталися Грушевському найбільше, про них він і згадував найчастіше. Про ювілей, повторюю, Михайло Сергійович не написав ні слова. Тому цей підзаголовок я не зміг назвати словами Грушевського. Назву взяв з вітальної адреси, привезеної Грушевському з Києва в Москву депутацією українського студентства, з нагоди «50-річчя його життя, такого діяльного й плідного для української справи». Сам Грушевський якось свідчив: в адресі говорилося, що «молодіж дивиться на мене як на провідника українського визвольного руху…»

Отож, ювіляра привітала, передусім, молодь! І це символічно. Грушевський був особливо тісно зв’язаний з українськими студентами, які навчались у Москві: «З молодіжжю, — згадував він, — у мене установились тісні і організовані зв’язки. Депутація їх з’явилась у мене скоро по приїзді… Українське студентство Москви перевело тоді позапартійну організацію, яка обіймала всі вищі школи і виявила досить рухливості. Їх представники періодично відвідували мене і держали в курсі своїх менших і більших справ».

У «Споминах» Грушевський зауважував, що молоді люди часто зверталися до нього, «невдоволені інертністю і непевністю «старших»; він навіть займався такими конкретними справами як урядження українського відділу в студентській книгарні, організація українського товариства, проведення публічних лекцій і т.д. До того ж і жалкував, що «ще більше справ переходило попри мене — різні міжорганізаційні суперечки, жалі, справи студентських гуртків…» Сам Грушевський писав, що «саме тоді, як українські верхи, зв’язуючись з верхами російськими, відвертались від мене як від людини скомпрометованої в очах тих високих патронів — поверталась до мене молодіж, котру також неприємно вражало се приспособлювання українських «стачечних» до воєнної ситуації».

Хочу акцентувати цей важливий для кожного громадського діяча момент саме в сюжеті про 50-річний ювілей Михайла Грушевського, який загалом у Москві пройшов скромно і, здавалося, непомітно1.

Звичайно, ювіляра поздоровили не лише молоді українці, а й інші московські співвітчизники. Більше того, з’явилися спеціальні публікації в українських часописах за кордоном. Скажімо, часопис «Розвага» вмістив вступну статтю Д. Гаркуші «Професор Михайло Грушевський», у якій, зокрема, зазначалося: «Його ім’я відоме тепер не тільки між широкими верствами українського громадянства, а й між іншими народами. На його авторитет покликуються не тільки українці, а й учені інших народів, коли говорять про українську справу». Спостережливий автор один із перших влучно зауважив, що під керівництвом Грушевського Наукове товариство імені Шевченка «видає такі поважні твори, які можуть рівнятися з творами чужоземних Академій Наук і без яких не можна обійтися в науковій роботі» (виділено мною. — В.М.). Велику «Історію України-Руси» Гаркуша назвав «вершком наукової діяльності» Грушевського, а сам він, на думку автора, «служить зв’язком поміж розрізненими частинами української землі». В цій змістовній статті підкреслювалися зусилля Грушевського, спрямовані на те, щоб витягнути рідний народ з поневоленого становища до становища самостійної нації. «Його бажання зводяться саме до одного: «Українці мусять стати нацією, коли не хочуть зостатися паріями серед народностей».

Глибоку й розумну статтю написав Д. Гаркуша!

Передовиця про ювіляра з’явилася і в часописі «Вільне слово». В ній також наголошувалося на тому, що Грушевський підняв Наукове товариство імені Шевченка на рівень Академії наук. «Рівночасно з тим проф. Грушевський став виховувати зі своїх студентів людей науки й коли ми сьогодні можемо похвалитися гарними вченими, передовсім істориками, в тому виключно заслуга Грушевського». Часопис розповідав про громадську діяльність Грушевського, захист ним української мови в австрійській і російській Україні.

«І не тільки в тому напрямі видні сліди його роботи, а загалом і на інших полях нашого національного життя; всюди стоїть у нього перед очима ц і л а У к р а ї н а, без огляду на політичні кордони, всюди чується голос: затирайте ті ріжниці, які витворило наше життя, будьмо всі одним народом, будьмо всі українцями, — а не галичанами, полтавцями, слобожанами, буковинцями, кубанцями й т.д.

…Ось у тому чи не найбільша заслуга, чи не найбільше значіннє проф. Грушевського».

Навіть ці дві публікації дають уяву, як об’єктивно й високо цінили Грушевського в Україні розумні люди. Проте справді глибокий і різнобічний аналіз вкладу Грушевського в українську справу містився в дванадцятому номері «Украинской жизни» за 1916 рік, який вийшов у Москві й був спеціально присвячений «п’ятдесятиріччю життя найвидатнішого з сучасних діячів — М.С. Грушевського» та у віденському тижневику «Вістник Союза визволення України»1 (3 грудня 1916 року).


«Професор Михайло Грушевський.

(З приводу 50-ліття уродин)».
Так називалася велика редакційна стаття в згаданому «Вістнику Союзу визволення України». Крім того, в ньому були вміщені: ювілейна передовиця; стаття Володимира Дорошенка «Історія України проф. М. Грушевського»; статті про діяльність Наукового товариства імені Шевченка у Львові та Українського наукового товариства в Києві, керованих Грушевським; стаття Мирона Кордуби1 «Грушевський про «нашу політику» та стаття самого Грушевського «Український П’ємонт», передрукована із збірника 1906 року2.

Відповідно в «Украинской жизни» були надруковані статті: А. Білоусенка (Лотоцького) «На громадському посту. М.С. Грушевський як громадський діяч»; Миколи Василенка3 «Професор М.С. Грушевський як історик»; Сергія Єфремова «На сторожі національної гідності. До характеристики публіцистичної діяльності проф. М.С. Грушевського»4. Всі факти й оцінки, що містяться в згаданих публікаціях, мають для нас особливий інтерес, адже вони стосуються того часу, коли Михайло Грушевський жив і працював у Москві, на Арбаті. Тому давайте перечитаємо статті з «Украинской жизни» та з «Вістника Союза визволення України», які, зі зрозумілих причин позбавлені конкретної інформації про щоденну роботу Грушевського в арбатський період, але фіксують і аналізують саме те, чого досяг ювіляр за своє діяльне й плідне життя, малюють його громадсько-політичний і науковий портрет в інтер’єрі Старого Арбату.

За основу візьмемо грунтовніші статті з «Украинской жизни», долучаючи до них думки й матеріали з «Вістника».

У статті Білоусенка-Лотоцького «На громадському посту», що відкривала ювілейні публікації про Грушевського, вже в перших рядках зазначалося: «…Еще не наметились окончательные результаты его многосторонней и в высшей степени производительной работы, и если мы в настоящем случае пользуемся внешней хронологической датой его жизни, то не с целью подвести итоги его деятельности»1.

Насправді, такий підсумок діяльності «одного з кращих синів свого народу» був таки, на щастя, підведений до його 50-річного ювілею, і ми можемо сьогодні дивуватися й захоплюватися, як глибоко, грунтовно й блискуче це було зроблено.

У згаданій статті автор коротко розповідав біографію Грушевського, виокремлюючи громадське значення його наукової діяльності:

«Для нас, украинцев, ученая его деятельность имеет еще и крупное общественное значение. Она составляет слишком заметный этап в истории украинского самосознания. Идейные основы украинского национального движения в результате его деятельности получили твердую научную почву и расширились новыми, более широкими горизонтами».

Між іншим, ніби сьогодні написано.

«Вістник» характеризував Грушевського таким чином:

«…Се великий трудівник, невичерпана сила, невсипуща праця, незрівнянний організатор наукової праці, властивий організатор «Наукового тов. ім. Шевченка» у Львові й основник «Українського наукового товариства» у Київі та їх душа аж до самого вибуху війни, се ініціятор галицько-українського приватного шкільництва, один з головних проповідників і поборників справи українського університету у Львові».

До речі, в статті Лотоцького була звернута особлива увага на культурно-громадську роботу Грушевського, передусім, в сфері освіти:

«Украинец-демократ, базирующий национальную работу прежде всего на культурном прогрессе и самосознании народной массы, М.С. придавал громадное значение просвещению широких масс народа и принимал не только деятельное, но и руководящее участие в деятельности в этом направлении».

Лотоцький виокремлював заслуги Грушевського у відстоюванні корінних інтересів Галичини, наголошував на його ключову роль у створенні «Літературно-наукового вістника», високо оцінував літературні і публіцистичні виступи в пресі. «Ясность и широта политических взглядов, яркий публицистический талант М.С. заставили самым внимательным образом относиться к его статьям, которые производили сильное впечатление на общество, как голос объективного и глубокого политика. В этой независимости и высоком авторитете М.С. и следует искать главную причину крайней ненависти к нему со стороны его противников». Ішлося про польські й російські реакційні кола та про галицьких діячів-партикуляристів, які не сприймали висунуту Грушевським ідею соборності України.

У віденському «Вістнику» також підкреслювалося, що з кінця ХІХ століття ім’я Грушевського стає символом українського відродження, стягаючи на себе таку саму ненависть ворогів українського руху з боку російських чорносотенців, як перед тим (та й досі, зрештою) з боку поляків у Галичині1.

«Удел всех крупных личностей, — писав Лотоцький, — подвергаться неприятным укусам всяких назойливых мошек. М.С. Грушевскому по свойствам его активной натуры и по характеру его деятельности приходится навлекать на себя целые тучи политических гнусов. Это, как показала действительность, даже может временно сузить внешние рамки его деятельности, но все подобные и какие бы то ни было удары со стороны не в силах ни согнуть, ни сломить эту мощную личность, изменить определившееся за полвека направление всей ее деятельности и тем менее подорвать громадное общественное значение этой деятельности».

Переглянемо тепер ювілейну статтю Миколи Василенка «Проф. М.С. Грушевський як історик» та не менш грунтовну публікацію Володимира Дорошенка «Історія України проф. М. Грушевського». Василенко зазначає, що вчений Грушевський бере верх над публіцистом. У цьому його сила як публіциста і громадського діяча. Своє розуміння українства та його завдання він побудував на науковому, історичному фундаменті, то ж розруйнувати його важко, як би не намагалися. Володимир Дорошенко наголошував на тому, що поряд з багатотомною історією рідного краю Грушевський підготував «Очерк истории украинского народа», виданий у 1904 році російською мовою, «Ілюстровану історію України» (1912 рік) та популярну історію «Про старі часи на Україні» (1907 рік). Проте головною заслугою історика Грушевського стало створення цілісної «Історії України-Руси». Процитуємо Миколу Василенка:

«Когда проф. М.С. Грушевский начал писать свою «Историю Украины-Руси», среди специалистов существовало убеждение, что по состоянию знаний такой истории написать нельзя. Своим трудом М.С. Грушевский блестяще опроверг этот предрассудок. В этом отношении он в украинской историографии сыграл роль, подобную С.М. Соловьеву в историографии русской. Сходство их заключается в том, что как тот, так и другой, внесли в свое дело массу самостоятельного труда, привлекши множество новых, малоизвестных, а иногда и вполне неизвестных источников, критически рассмотрели их и сделали научную оценку. Есть и различие: Соловьеву приходилось иметь дело преимущественно с русскими источниками и архивами; Грушевский по характеру своих занятий должен был обращаться к архивам не только русским, но к польским и галицким. Соловьев в своей истории мало обращал внимания на существовавшую уже литературу того или иного вопроса; Грушевский, напротив, широко привлекал эту литературу. В этом отношении труд его опирается не только на источники, но и на всестороннее изучение литературы предмета. Его указатели литературы по отдельным вопросам являются первыми в своем роде, и он первый собственно ее систематизировал по отношению к украинской истории. Одно уже это составляет важную заслугу его в украинской историографии…

Верный своему методу, М.С. Грушевский и в своей «Истории» применяет его со всей последовательностью. Благодаря этому, например, многие легенды, особенно о первых временах казачества, им разрушаются беспощадно. Конечно, не со всеми выводами его можно соглашаться, но делает он их с большой осторожностью. Это же нужно сказать и относительно гипотез, рассеянных в книге…

Разнообразие вопросов, самых основных, затронутых в «Истории Украины-Руси», богатый материал, осторожность и важность взглядов делают этот труд центральным в современной украинской историографии.

Помимо научного, труд проф. Грушевского имеет еще и большое национальное значение. Возрождение всех славянских народностей начиналось или укреплялось с появлением на народном языке их научной истории. Такой истории не было у украинского народа до появления «Истории» проф. Грушевского. Появление ее — факт большой важности в жизни этого народа» (виділено мною. — В.М.).

За оцінкою Володимира Дорошенка, «Історія України-Руси» — «се перша в своїм роді й одинока в нас праця — правдивий колодязь нашого історичного самопізнання, праця, що дивує кожного розмірами вложеного в неї труду й знання. Вона становить просто епоху в нашій науці й нашім національнім розвитку. Нею вивів нас Грушевський — се сміло можемо сказати — в люде, показав і нам і чужинцям, що ми великий народ з великою й багатою минувшиною, а зовсім не якась прищіпка до москалів або поляків» (виділено мною. — В.М.).

Блискучі оцінки, що звучать так сучасно!

До речі, Микола Василенко відзначив, що наукова безперечність «Історії України-Руси» була зустрінута в певних колах зі злобою й висловлював надію, що злоба швидко пройде, а велика національна й наукова справа надовго збереже своє значення. Даремно було сподіватися, що злоба пройде швидко, у декого вона не минула й досі. Зате велика національна й наукова справа Грушевського справді надовго зберегла своє значення. Нині, як і в 1916 році, актуально звучать слова Володимира Дорошенка про те, що своєю працею Грушевський «підніс нашу самосвідомість і дав… могутню підойму для нашого національного поступу» (виділено мною. — В.М.).

Нарешті, коротка виписка із статті Сергія Єфремова «На сторожі національної гідності», що була присвячена публіцистичній діяльності Грушевського:

«Самый стиль его, медленный и несколько тяжеловатый в научных работах, резко меняется в публицистике, приобретая гибкость, блеск и разнообразие. Прибавьте к этому украинскую ориентацию последнего… научно разработанную и исторически обоснованную, — и вы будете иметь полное объяснение того влияния, которым пользуется М.С. Грушевский среди украинского общества, и той ненависти, которую возбуждает самое имя его во вражеском стане. Человек хронологически иного поколения, он сделался вождем нашего времени, представителем всего живого, что бьет ключом жизни в современном украинстве…1

Как ни громадна заслуга ученого историка2, впервые истинным светом осветившего наше прошлое, но не меньшей является и заслуга гражданина, озаряющего настоящее на путях к будущему. Бывают даже моменты, когда, быть может, более почетно делать историю, а не писать ее» (виділено мною. — В.М.).

Сергій Єфремов справедливо відзначив, що загальною рисою публіцистики, а ми додамо — всієї діяльності Михайла Грушевського, була глибока переконаність в історичній правоті української справи, в досяжності і здійсненності основних завдань українського руху. Ця глибока переконаність і впевненість великого українця знайшли своє втілення в утворенні незалежної України на межі двох століть і тисячоліть. Час іде, але й сьогодні Михайло Грушевський, як і в свої 50 літ, знаходиться на сторожі нашої національної гідності.

Статті в згаданих часописах, особливо в «Украинской жизни» містили найширшу й наглибшу спеціальну оцінку діяльності й постаті Михайла Грушевського в передреволюційний час, незадовго до очолення ним Української Центральної Ради. Вони акумулювали в собі визнання того, що престиж Грушевського був незрівнянний. Віденський «Вістник» відзначав особливо: «Все, що ясне, світле, благородне й чесно думаюче на Вкраїні, шанує, почитає та вітає сьогодня великого вчителя — Михайла Грушевського»1.

Маємо добре пам’ятати ці високі, виважені й щирі оцінки сучасників, яких був удостоєний п’ятдесятирічний Михайло Грушевський в арбатський період свого життя, що для нас особливо важливо. Вони мають безперечну перевагу перед тими, пізнішими оцінками, що «писані «з перспективи часу» з різким ідеологічним забарвленням» (Любомир Винар). Як відомо, ці наступні оцінки діяльності Грушевського в Центральній Раді та в час народження Української Народної Республіки були дуже різними, розбіжними, суперечливими. З цього приводу Винар справедливо зауважив: «Проте лише невігласи можуть заперечувати державницьку дію голови Центральної Ради, яка допровадила до реалізації державного суверенітету української нації. Це не значить, що в діяльності Грушевського не було помилок, але їх треба об’єктивно насвітлити в контексті сучасних джерел, а не з точки зору різних ідеологій, симпатій або партійних настанов пізніших років».

У ювілейному номері «Украинская жизнь» зазначала:

«Чи й треба пояснювати, що надруковані статті про М.С. Грушевського з оглядом і оцінкою його різнобічної діяльності, є лише скромним і далеко не достатнім виразом тієї вдячності, яку відчуває кожний свідомий українець у ставленні до прекрасного історика України. В інших більш щасливих умовах увага українського суспільства і преси до М.С. Грушевського набула б, звичайно, значніших розмірів і форм…» (виділено мною. — В.М.).

Ці слова почали збуватися вже невдовзі після того, як журнал побачив світ і повною мірою збуваються в наш час. Не можу тут не згадати ще раз про те, що в 2002 році в Україні вперше почалося видання Повного зібрання творів Михайла Грушевського, що включатиме всі опубліковані й неопубліковані твори видатного вченого й громадсько-політичного діяча, його епістолярну, мемуарну спадщину й архів.

Повертаючись до вересня 1916 року, коли Михайлу Грушевському сповнилося 50 років, вигукнемо на завершення разом з авторами «Вістника Союзу визволення України»:

«Честь і слава ювілятови! Нехай же Михайло Грушевський живе, нам, живе Україні на многая і многая літа! Нехай його трудом зростає українська культура та слава рідного народу!»


«Справа дуже пекуча»
Якось я переглянув московську пресу за 11 вересня 1916 року, тобто в день приїзду до міста Грушевського. Звичайно, шукав не сліди цієї події, хто став би публікувати інформацію про появу в місті засланого в Сибір «мазепинця» та й хто, крім уже згаданих людей, міг знати про це. Хотілося знайти український сюжет, співзвучний прибуттю в Москву великого українця. І я знайшов його! З того часу мені хотілося дізнатися: «Чи знав Грушевський, що в день його приїзду в Москву в місті грала відома українська театральна трупа Дмитра Гайдамаки?» Ні, не так, бо цього він напевно не знав. Чи відомо було Михайлу Сергійовичу, що ця трупа гастролювала в Москві весь час його перебування й разом з ним пережила в місті Лютневу революцію 1917 року?

Якраз у день прибуття сім’ї Грушевських «Московский листок» у спеціальній рецензії давав захоплену оцінку спектаклів української трупи Дмитра Гайдамаки в театрі Струйського, що на Серпуховській площі: «Знаходячись у театрі, не можеш відірватися від сцени». В той день йшов спектакль «Шельменко-денщик» Григорія Квітки-Основ’яненка. З часу написання (1836 рік) цей твір стрімко набував популярності, тим більше, що перший класик української художньої прози всю роль головного героя написав українською мовою. П’єса міцно посіла одне з провідних місць у репертуарі всіх українських та багатьох російських труп, більше того в ХІХ столітті «Шельменко-денщик» став найрепертуарнішим після «Наталки Полтавки» Івана Котляревського в усій українській драматургії. До речі, артисти з України привезли в Москву й «Наталку Полтавку».

Театральний колектив Гайдамаки утворився наприкінці ХІХ століття шляхом відгалуження від трупи Марка Кропивницького. Гайдамака був близьким помічником цього Майстра, а потім двадцять років очолював власну трупу. Він говорив артистам: «Грайте без пишномовності. Більше душі, більше внутрішніх переживань». Здається, саме це найперше завоювало прихильність суворих московських критиків. «Вміти захопити глядача — задача нелегка. І якщо малоросам вдається це, то, напевне, в їх грі є… разюча простота, з якою розігруються малоросійські п’єси. Простота — привілей істинних талантів…»

До трупи Гайдамаки входило 40–60 осіб, в ній, за висловом газети «Московские ведомости», були такі артисти, які могли б стати окрасою будь-якого театру Росії. «Московский листок» писав у 1916 році: «Л.Я. Манько, Д.А. Гайдамака, пані Шостаківська безумовно зіграють помітну роль в історії малоросійського театру». Юлія Шостаківська (дружина Гайдамаки) в свій час грала головні драматичні ролі в трупі Кропивницького, а Манько запрошувалася до трупи нарівні з Марією Заньковецькою. Трупа мала добірний хор і прекрасних співаків-солістів, зокрема московські газети відзначали Н. Кочубей-Дзбановську. Разом з трупою Гайдамаки в 1916 році виступали також артисти з українського колективу Т. Колісниченка.


У Москві з великим успіхом були показані п’єси Михайла Старицького «Сорочинський ярмарок» і «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», що були поставлені ще в перший сезон роботи трупи і пройшли з нею весь її творчий шлях. При переповненому залі неодноразово відбулися спектаклі: Михайла Старицького «За двома зайцями», «Тарас Бульба» (за Миколою Гоголем), Марка Кропивницького «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Вій» (за Миколою Гоголем) та багато інших вистав, які не залишилися в сучасному репертуарі.

Московські газети відзначали, що малоросійська мова, не всім знайома, завдяки талановитим українським артистам, була зрозуміла всім. Про це свідчив постійний аншлаг, явне співпереживання глядачів, вибухи непідробного сміху в залі і буря оплесків у кінці кожного спектаклю. Спів, як сольний, так і хоровий, викликав захоплення публіки, і вона настійно вимагала безкінечних повторів. З ентузіазмом сприймали москвичі танці парубків і дівчат, які, здавалося, літали в повітрі…

Крім того, на спектаклі трупи потягнулися московські українці й думаю, були серед них і ті, хто не обмежився ностальгією за Батьківщиною, для кого приїзд артистів з України став поштовхом до конкретної роботи в ім’я її відродження. Саме так було з уже згаданим Петром Стебницьким, з яким активно листувався Грушевський. За часів свого студентства в Києві Стебницький був «общеросом», а до української справи ставився скептично. Ситуація помінялася, коли 24-річний Стебницький опинився в Петербурзі. Він відразу відчув те, чого не помічав у Києві: брак рідного повітря. «Тут приїхав до Петербурга Кропивницький з своєю знаменитою трупою, — писав Андрій Ніковський1, — і сталося чудо: після кількох вистав з Стебницького-скептика став — може це мало сказати: гарячий і незбитий українець…» Цей соціально-театральний феномен сформулював у своєму щоденнику Лесь Курбас: «Були такі, що тільки наші вистави зробили їх свідомими українцями».

Є щось символічне в тому, що прекрасний театральний колектив Дмитра Гайдамаки гастролював у Москві весь той час, коли в ній жив Грушевський. Дуже жаль, що Михайло Сергійович не відвідав жодного спектаклю гайдамаківців. А таки не відвідав, якщо навіть дізнався про перебування трупи в Москві. В молодості було інакше. Дев’ятнадцятирічний Михайло Грушевський писав оперній співачці Олені Марковській, яка виступала в Тифлісі в сезон 1885–1886 років: «У неділю був на «Риголетто»2… Скажу тільки, що ви співанням своїм дали мині чисту, щиру естетичну втіху, якої досі здаєцця ще не мав я…» Тільки но Михайло Сергійович у 1892 році приїхав у Москву, як відразу поспішив на спектакль з участю великої Марії Заньковецької. Записав у щоденнику: «Ввечері (10 лютого. — В.М.) були з Оглобліним на бенефисі Заньковецької. Добре грає!» До речі, на початку ХХ століття під час гастролей у Львові частими гостями Грушевського були не лише Марія Заньковецька, а й інші корифеї українського театру. В Москві першочергові справи та хвороби дружини й доньки поглинули Михайла Сергійовича настільки, що він у театр не ходив, про що сам признавався: «Я не був в театрі взагалі всі сі роки». Навіть коли сам Володимир Винниченко запросив усю сім’ю на прем’єру своєї п’єси «Пригвождені»1 в театрі Костянтина Незлобіна2, то Марія Сильвестрівна й Кулюня пішли без нього… Неймовірна завантаженість, зосередженість на ділі не дозволяли Грушевському відволікатися, проте про театр український він не забував. Коли влітку 1915 року мав відбутися з’їзд театральних працівників, писав Єфремову із Симбірська: «Справа взагалі для нас пекуча, а тепер в зв’язку з питанням про «разумные увлечения» дуже актуальна. Не знаю, наскільки живо беруться кращі наші трупи. А взагалі треба заявити про наші потреби». Розробляючи основи задуманого з Максимом Горьким збірника «Україна і Москва в їх духовному житті», запитував у Сергія Єфремова в листі з Арбату в листопаді 1916 року: «Хто б написав про оригінальність і цінність українського театра?»

Немає потреби розширювати й поглиблювати цю тему, бо вона виходить за межі московського життя Грушевського. Натомість наведу слова, що кинулися в очі в одній з статей Грушевського, написаній задовго до Арбату: «Я потраплю високо оцінити значіння театру добре поставленого й провадженого, що має перед собою певну ідейну програму й зміряє до неї, не запобігаючи вулиці, не силкуючися робити касу за всяку ціну».


Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Правила прийому до аспірантури та докторантури київського національного університету культури І мистецтв
2014 -> Програма дисципліни «іноземна мова (англійська)»
2014 -> Урок №02. 10. 2014. Розділ І. Візуальні мистецтва Тема Архітектура світу
2014 -> Програма фахових випробувань для бакалаврів напряму
2014 -> Методика превентивного
2014 -> Методичні вказівки для самостійної роботи студентів денної і заочної форм навчання
2014 -> Особливості дистанційної освіти в медицині д м. н. Уляна Лущик
2014 -> Основипсихогенетик и


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   34




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка