Великий українець на Арбатi


«Мені об’явлено гласний надзор»



Сторінка23/34
Дата конвертації19.11.2018
Розмір1.9 Mb.
#64891
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   34

«Мені об’явлено гласний надзор»
11 листопада 1916 року Грушевський писав Єфремову: «Вчора мині повторительно об’явлено гласний надзор, взято підписку о невиїзді і обов’язання, що буду являтися щотижня на явку!» Вкрай неприємна й принизлива ситуація. Проте, насправді, говорячи словами самого Грушевського, «поліційний нагляд, такий голосний назверх, був в дійсності зведений до мінімума». Судіть самі, навіть згадану Грушевським письмову підписку про невиїзд арбатська поліція взяла у нього лише через два місяці (!) його проживання в Москві. Перед війною такого б, очевидно, не допустили. Втім і Грушевський не поспішав знову зголошуватися в поліції. В «Споминах» він писав: «Потім, як я знайшов собі помешкання, я, згідно наказові, подав свою нову адресу до поліції…» Можна подумати, що це сталося відразу після 13 вересня, коли він поселився на Арбаті, 55.

Насправді, було інакше. Мною знайдено цікавий документ, направлений 19 вересня в Московський адресний стіл: «Сыскная полиция просит в скорейшем по возможности времени уведомить, где проживает или проживал в Москве Михаил Сергеевич Грушевский, магистр русской истории, профессор Львовского университета». Вже наступного дня поліція отримала відповідь, що Грушевський проживає в будинку № 32 по Дєнєжному провулку. За цією адресою, що означає будинок № 55, але з виходом не на Арбат, а на Дєнєжний, Грушевський і числився в поліцейських документах, хоча своїм колегам і друзям, як ми знаємо, він дав іншу адресу — Арбат, 55, кв. 8. Та ще й уточнював: «Вхід з Арбата». Справді, Грушевський був акуратний у найменуванні своєї адреси, бо саме за нею він отримував поштову кореспонденцію та приймав гостей. Але й у поліції номер будинку взяли не зі стелі, як ми вже знаємо, саме під № 32 будинок рахувався в Пречистенській частині з 1914 року. Навіть зараз, коли йдеш від Смоленської площі по Арбату, то на розі будинку, де жив Грушевський, водночас видно майже поряд, але на різних боках вулиці, дві таблички: «Арбат, 55» і «Дєнєжний, 32». Якщо відволіктися від сучасної метушні на вулиці й зосередитися на цих табличках, які за змістом не змінилися з часів Грушевського, то можна уявити собі, як засланець виходить з будинку на Старий Арбат…

Після встановлення адреси Грушевського до нього в квартиру прийшов якийсь маленький чинок — «щось в роді квартального надзирателя» — він поводився скромно, а, діставши від Михайла Сергійовича паперову троячку в руку, навіть і зовсім гречно. Грушевський згадував, що той склав якийсь папір — «рід протокола» — і направив його до іншого чиновника, який наглядав за «політичними»:

«Звавсь він, як пам’ятаю добре й нині, Карасьов. Він не томив мене ніякими формальностями, а сказав тільки, що поки я живу на сім помешканні, щотижня певного дня — скільки пригадую собі — в п’ятницю перед полуднем я зголошувався до нього телефоном, на доказ того, що я на місці…»

В той же час з приводу приїзду Грушевського в Москву продовжувалася бюрократично-поліцейська переписка. Відділення по охороні громадської безпеки в м. Москві (охоронне відділення) звернулося 14 жовтня до Паспортного відділення канцелярії Московського градоначальника: «В Москву прибыл на жительство профессор Львовского университета Михаил Сергеевич Грушевский… В виду сего Отделение просит срочно препроводить в Отделение дело о названном Грушевском». Паспортисти неспішно відповіли 29 жовтня: «…Канцелярия препровождает при сем дело Паспортного отделения за № 831 — 1916 г. на 13 листах о бывшем профессоре Львовского университета Михаиле Грушевском, каковое, по миновании надобности, просит вернуть»1. На початку листопада Московське охоронне відділення поцікавилося навіть у пристава 2-ї дільниці Тверської частини про те, скільки пробув Грушевський у готелі «Лоскутному» після приїзду з Казані. Лише 8 листопада 1916 року з Московського охоронного відділення було направлене розпорядження приставу 2-ї дільниці Пречистенської частини:

«Препровождая при сем бланк списка2 на предмет внесения лично Грушевским подробных сведений по вопросным пунктам, Отделение просит… учредить за ним гласный надзор полиции…

О последующем с возвращением заполненного сведениями списка и препровождением отдельной расписки Грушевского о подчинении его сказанному надзору полиции уведомить Отделение.

Грушевский проживает в доме № 32 по Денежному переулку.

ПРИЛОЖЕНИЕ. Список и бессрочная паспортная книжка за № 1878 (последняя для хранения при делах участка)»3.

Поліцейські чини 2-ї дільниці Пречистенської частини відреагували миттєво. Вже 10 листопада Грушевський був викликаний в дільницю, де в нього взяли письмову підписку, яку він назвав повторним оголошенням гласного нагляду. Сам папірець був складений від руки якимось помічником пристава, а Грушевський лише підписав його. Вперше публікую цей документ повністю:


«Подписка

1916 года, Ноября 10 дня, я нижеподписавшийся, даю настоящую подписку в том, что мне объявлено о том, что я состою под гласным надзором полиции и о всяком передвижении обязуюсь сообщать таковой о месте своего нахождения.


Доктор русской истории Михаил Сергеевич Грушевский.

Помощн. пристава. Подпись»

Рукою Грушевського написані виділені мною слова.

В той же день, тобто 10 листопада, Грушевський власноручно відповів на запитання згаданого «списку», який він уже заповнював у Казані. Тепер він називався дослівно так: «Список о состоящем под гласным полицейским надзором бывшем профессоре Львовского университета магистре русской истории Михаиле Сергеевиче Грушевском». Так само вперше наводжу цей документ, тому, що в ньому відповіді засланця відрізняються, іноді навіть суттєво, від казанського варіанту:


«Составлен 10 ноября 1916 г.
1. Имя, отчество, фамилия и звание.

Михаил Сергеевич Грушевский, магистр (по паспорту, а ныне доктор) русской истории.


2. Место родины.

г. Холм, Люблинской губ.


3. Вероисповедание.

Православное.


4. Лета.

51-ый год.


5. Грамотность или место воспитания.

Окончил (русский) Киевский университет.


6. Был-ли под судом или следствием.

Нет.
7. Женат или холост. Если женат, то на ком.

Женат на Марии Сильвестровне, уроженке Вояковской.
8. Имеет-ли детей и если имеет, то их имена и лета.

Дочь Екатерина, 16 лет.


9. Имеет-ли родителей и кого именно, лета их и место жительства.

Мать, вдова действит. стат. советника Глафира Захарьевна Грушевская, живет в Киеве, 70 лет1.


10. Имеет-ли родных братьев и сестер, их имена, лета и место жительства.

Сестра Анна Сергеевна в Киеве, и брат Александр Сергеевич в Петрограде2.


11. Следуют-ли за ним в место высылки кто либо из его семьи и кто именно.

Временно проживает с ним жена и дочь.


12. Если семейство его за ним не следует, то где будет проживать после его высылки.

Позже выедут в Киев3.


13. Имеет-ли собственные средства существования и в чем они заключаются

Имеет часть от дома в Киеве и доход от изданий.


14. Знает-ли какое ремесло.

Занимается научной работой.


15. Чем до сего времени добывал себе средства существования, как сам он, так и его жена.

Занимал я место ординарного профессора университета во Львове, теперь занимаюсь литературным и научным трудом.


16. Имеют-ли родители какое либо состояние.

Мать получает пенсию1.


17. По какому распоряжению и за что именно учрежден гласный полицейский надзор.

Мне не известно2.


18. Срок надзора и с какого времени его надлежит считать.

Мне не известно3.


19. Куда выслан или же надзор учрежден в месте его жительства.

Я был выслан в Симбирск, откуда разрешено мне в 1915 г. переехать в Казань, а в августе 1916 г. в Москву.


20. Получает-ли от казны пособие и в каком размере4.

Не получаю.


10 ноября 1916 г. Михаил Грушевский

Помощн. пристава. Подпись».

Після оформлення згаданих документів, підписаних особисто Грушевським, підполковник, який керував 2-ю дільницею Пречистенської поліцейської частини, 11 листопада доповів:

«Срочно. Секретно.

В Московское охранное отделение.

Препровождая при сем заполненный Грушевским список и подписку его о подчинении гласному полицейскому надзору — сообщаю, что надзор за Грушевским учрежден».

Підкреслення в тексті зробили в арбатській поліції, певно наголошуючи серйозність і добротність установленого за Грушевським нагляду. Начальник Відділення p охоронb громадської безпеки nf порядку в м. Москві мав повне право зафіксувати своїм підписом офіційні дані про Грушевського:

«С которого времени, какому надзору или ограничениям подвергнут и на какой срок:

Гласному надзору полиции на основании п. 17 ст. 19 Правил военного положения на все время состояния на военном положении местности, из коей выслан.

Где водворен на жительство, чем занимается, получает ли от казны пособие и в каком размере. Если имеет семейство, то из кого оно состоит и где находится:

В Москве, занимается литературным и научным трудом; пособия от казны не получает. Жена Мария Сильвестровна и дочь Екатерина, 16 лет, временно проживают в Москве».
«Я не помічав за собою ніякого нагляду…»
Таким чином, всі формальності були дотримані, необхідні документи складені, поліцейський нагляд встановлений. Інша справа, що цей нагляд у той час пробуксовував, як і вся бюрократична система колись могутньої царської імперії. Бо, скажімо, для пильнішої уваги до московського засланця досить було навіть інформації з… Києва від начальника Київського губернського жандармського управління полковника Шределя, який вчасно і неодноразово бив у дзвони, повідомляючи що «у зв’язку з переїздом в Москву відомого українського ідеолога професора Михайла Сергійовича Грушевського і присутністю там українського письменника Володимира Кириловича Винниченка1, за циркулюючими в м. Києві серед студентів-українців слухами, там організується за участю цих осіб центр для керівництва українською роботою в Росії».

Ми вже знаємо, як тісно пов’язували себе з Грушевським московські та київські студенти, і Шредель, безумовно, надсилав у Москву чітку й достовірну інформацію. Проте вона там… не спрацювала, принаймні в повну силу.

Московська поліція фактично обмежилася щотижневим обов’язковим дзвінком Грушевського до незначного арбатського чиновника. «Се, розуміється, при можливості затруїти мені існування всякими поліційними й шпіонськими причіпками, було дуже гуманно. Розуміється, се не була приємна процедура прописаного дня і часу зголошуватися до участку і викликати господина Карасьова до телефону; здавалось, що не тільки телефонна панна, а й весь світ доохресний знають, що се зголошується якийсь пан до поліції, з можливо неясних і підозріливих причин — прикре і огидне се було почуття. Ну, але могло бути в сто разів гірше. Я не помічав за собою ніякого нагляду, в домі ніхто, очевидно не був поліцією поінформований про мою піднадзорність, навіть, я думаю, двірник чи — як він себе величав — управляющий, сей офіціальний агент поліції, не підозрював нічого, і се було великою полекшою, бо була се незвичайно прикра і груба людина. І так я багато мав неприємності, ходячи до телефону до його «контори», себто помешкання; що він би мені виробляв, коли б знав, що я «поднадзорный» се прикро навіть подумати» (виділено мною. — В.М.).

Між іншим, ці слова Грушевського свідчать про те, як сильно й глибоко він переживав своє приниження, хоча й добре розумів, що могло бути значно гірше.

Бо ж він сам визнавав:

«…Я міг собі жити досить спокійно, пильнуючись лише, щоб не «попадать в глаза начальству», як говорив один з моїх приятелів, галицьких засланців, та якнайменше давати приводу про себе говорити» (виділено мною. — В.М.).

Проте це «спокійне життя» зовсім не означало, що Михайло Грушевський міг вільно й гласно сповідувати свої погляди й переконання, політичний замок на його вустах імперія намагалася тримати міцно замкненим:

«Політична проскрипція1… виключала для мене можливість яких-небудь прилюдних виступів, якої небудь педагогічної діяльності, заробітку на державній службі тощо…» Нічого цього Грушевський собі в Москві не дозволяв, ці заборони він і не порушував. Але ніхто не в силах був заборонити йому мислити! Тим більше, що він міг займатися «літературною і науковою працею». Як свідчив Грушевський, та сама «політична проскрипція… не зв’язувала мене особливо в отсих своїх планах». Ми й самі переконалися, що в поліцейських документах його літературна і наукова робота фіксувалася легально. Звичайно, існувала цензура, проте її лютість не можна було порівнювати з українською, київською, де, за словами Грушевського, «проби налагодити український журнал… розбилися о цензурні вигадки». Значно легше було в престольній, бо «тільки в Москві цензура ще якось терпіла українські видання книжок і тижневик «Промінь» (Євген Чикаленко).

І все-таки, все-таки… Життя на чужині, в умовах поліцейського нагляду, навіть «гуманного», без паспорта, з тяжким відчуттям того, що в будь-яку мить поліція може безцеремонно втрутитися в твої будні й навіть перервати працю, з обов’язковим щотижневим дзвінком до Карасьова було, за словами самого Грушевського, «тяжке, сіре, безвиглядне, наповнене безсилими зусиллями якось пов’язати нитку наукової роботи, культурної й громадської діяльності, так немилосердно перерваної війною». Насправді зусилля великого українця не залишилися марними, він міцно пов’язав нитку своєї різнобічної діяльності, розгорнув у Москві велику й напружену наукову, видавничу, організаційну роботу, проте впродовж шести місяців оплачував її своїми нервами і своїм здоров’ям. І це була дуже дорога ціна, що вплинула негативно на подальше його самопочуття й усю життєву долю.

Справді в арбатському житті Михайла Грушевського чергувалися світлі й темні смуги, а печаль і радість взагалі перетиналися, як у всякому житті. Але радість таки була!


«Сі заняття і клопоти були мені милі…»
Про що йде мова? Про щоденну, різноманітну, напружену наукову й громадську працю. Про роботу в архівах і бібліотеках, про працю вдома над рукописом «Історії України-Руси», про підготовку статей і участь у виході в світ «Украинской жизни» та «Променя», про згуртування українських сил, організацію видавничої спілки, різних товариств, про зустрічі з численними «московськими україн-цями» і російськими колегами, про засідання, збори, виступи на них і т.д. і т.п. У всьому цьому «час проходив доволі скоро і приємно — сі заняття і клопоти були мені милі після довгого посту» (виділено мною. — В.М.). Навряд чи й домосковське заслання можна назвати «постом», бо, як ми вже знаємо, Грушевський і там невтомно працював, але в Москві, вже після від’їзду дружини й доньки, він фактично міг повернутися до свого звичного щоденного режиму роботи.

З аналізу щоденника Грушевського (1904–1910 роки), зробленого Ігорем Гиричем1, видно, що у Львові першу половину дня вчений відводив, як правило, для роботи в архівах та бібліотеках, читання лекцій в університеті. Намагався також робити прогулянковий моціон у Стрийському парку. Періодично ходив до міста, де любив відвідувати львівські кав’ярні. Проте більшість часу йшло на творчу роботу за письмовим столом. Нерідко весь робочий день Грушевський проводив над рукописами монографій та статей, коректами нових публікацій, що надійшли з друкарень. Чимало часу, іноді кілька годин в день, відбирало листування з численними кореспондентами. Якось у березні 1910 року Михайло Сергійович зафіксував, що впродовж дня «усильно відписувався», іншого разу відзначив, що «правив цілий день коректи львівські, майже до безчувствія». Навіть на відпочинку в літні місяці, які Грушевський з сім’єю проводив переважно в Криворівні, розпорядок дня в цілому нагадував звичайні робочі дні у Львові. Прогулянки забирали небагато часу, правда, в теплий день Михайло Сергійович дозволяв собі ще й викупатися в Черемоші, що протікав повз його садибу.

Цікаві й цінні штрихи до стилю й способу життя Грушевського залишив у своїх спогадах Олександр Лотоцький, який до революції неодноразово приймав у себе в Петербурзі Михайла Грушевського і спостерігав за ним зблизька:

«З його приїздом телефон у моїм помешканні не переставав працювати. То М.С. з кимсь чи хтось з ним умовлялися щодо побачень, праці, друків і т. ін. Мав він діло з людьми найріжнороднішими — і світу наукового, і політичного, і з своїми, і з чужими, і з старшими, і з молоддю, з якою він завше спільний грунт знаходив, і в справах громадських, і в особистих. Він не жив, а горів, і се не тимчасовий був спосіб його життя, а постійний.

До того способу життя пристосовані були його звички, і ми з дружиною пристосувалися до того під час його перебування у нас. Вставав він рано і зараз сідав за працю — за писання. Бувши дуже короткозорим, міг писати, коли очі близькі були до паперу, — отже спеціяльно тримали ми для нього низький стільчик дитячий, на якому й сидів він, працюючи, перед бюрком. До сніданку — десь о годині 9-й — на бюрку вже лежала купка списаних листочків — здебільшого стаття, про яку він умовлявся напередодні з тим чи іншим органом преси або науковим видавництвом. Затим — телефони, чи хтось до нього, чи він кудись. Поміж численними побаченнями встигав побувати в бібліотеці, використати книгу, якої не міг знайти в іншому місті, списати чи скоригувати якийсь архівальний документ до біжучої праці. Використати його самого можна було хіба за сніданком та обідом або вже увечері, по зборах у нас чи коли повертався з якихось зборів, — тоді, поза діловими оповіданнями про наслідки свого рухливого дня, розсипав іскри добродушного чи їдкого гумору…» (виділено мною — В.М.).

У Москві, незважаючи на важкі умови заслання, хвороби любих жінок і власні недуги, побутову невлаштованість, Грушевський з усіх сил намагався дотримуватися звичного образу життя. Більше того, він прагнув зробити кожний робочий день ще насиченішим і динамічнішим, відверто признавався, що «після всіх заходів російської адміністрації і ворогів українства на те, щоб мене «изъять» і знизити морально і матеріально, се давало мені приємне почуття незнищимості й понуджувало відкликатися на всі поклики, які звертались до мене, може, навіть уже з перебільшеною готовністю зайнятися всім і у всім…» (виділено мною. — В.М.). В іншому місці «Споминів» Грушевський ще раз наголошував: «Мій приїзд… підняв почуття і енергію московських українців. Я з усею охотою прилучивсь до сих планів і взагалі заявив з свого боку всяку готовність приложити свої сили до того, щоб змобілізувати місцеві українські сили й зробити їх продуктивнішими».

Про «графік» роботи в арбатський період Грушевський розповідав сам: «Я працював дома зранку1, потім коло десяти годин виходив до архівів і бібліотеки, з’їдав десь пізніш немудрий обід і потім працював дома — оскільки не було якогось засідання». Ми ще не раз будемо говорити про ці засідання та збори, в яких брав участь Грушевський, і про його численні зустрічі та побачення з різними людьми. В «Споминах» про московське життя можна навіть найти підтвердження того, що Михайло Сергійович використовував і обід для якоїсь справи чи зустрічі. Розповідаючи про те, що в Москву приїхав його казанський знайомий доцент Стратонов, людина приємна і солідна, Грушевський зауважував: «Сходились ми на обіді, і він оповідав про свої похожденія…»

Власне все було майже так само, як і в молодості, коли він багато працював, а хотів зробити ще більше. Якось на 27-му році життя Михайло Сергійович записав у щоденнику: «…Де взяти часу?! Хоч би 72 години було в дню…» За словами Олександра Лотоцького, Грушевський «утилізував кожну свою хвилину на наукову і літературну працю».

Тож є правдою те, що життя Грушевського в Москві багато в чому було «тяжким, сірим і безвиглядним», але безперечно й те, що воно було наповнене милими його серцю «заняттями і клопотами». Грушевський був несказанно радий самій можливості зануритися нарешті в архівні документи й книгосховища, зустрічатися з цікавими й потрібними людьми, писати, творити…

Врешті-решт, він був щасливий саме тим, що працював.


Розділ 3. Я працював...
«Українська історія як органічна цілість…»
Так само, як Грушевський в «Автобіографії», почнемо з його наукової роботи. Зі слів ученого відомо, що «написання суцільної історії України рано, ще в київських часах, стало моєю задушевною гадкою, до певної міри, питанням чести своєї й свого покоління». Ще на початку XX століття Грушевський опублікував невелику, але значущу, сказати б, програмну статтю «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», в якій рішуче заявив: «Історії східного слов’янства таки не заступить історія великоруського народу, його державного й культурного життя, і ніякі мотиви не дадуть права зігнорувати історію білоруської і ще менше — українсько-руської народності1, або заступити їх повириваними з них і попришиваними до історії великоруського народу клаптиками, як то практикується тепер»2.

Грушевський вже тоді відкинув офіційну російську історіографію і запропонував розглядати історію України як самостійний процес історії українського народу, окремого від своїх сусідів і походженням, і політичним, господарським та культурним життям3.

За словами Грушевського, наслідком того, що історію Київської держави звикли бачити в ролі вступу до «русскої» історії, історія України «представлялася якимсь безформеним обрубком», який в очах одних мав бути виведений на сцену в XIV–XV віках, в очах інших — в XV–XVII століттях. Він знову й знову повторював свою думку, скажімо, в 1907 році писав, що «з становища історичного розвою не може бути нічого логічнішого, як сполучення історії київських часів (на Україні) з пізнішим історичним життям українських земель…»

Грушевський розробив цілісну наукову концепцію історії України, що знайшла всебічне відображення в «Історії України-Руси». На самому її початку Грушевський зауважив: «По традиціям старої московської історіографії, перейнятим новійшою російською, — події української історії звичайно входили епізодами в традиціонну схему східноєвропейської, чи як вона зветься звичайно — «русскої історії»1. Вчений відзначив, що будь-які відступи від цієї схеми розглядалися, «з недовір’ям або й гнівом, як недотепна забаганка, як проява якихось укритих тенденцій, як вплив політиканства в науці, як один з проявів українського сепаратизму»2.

Втім, видатний історик сподівався, що досить швидко переможе «конструкція української історії як органічної цілості від початків історичного життя руських племен до наших часів…» В іншому місці Грушевський писав, що «спопуляризована рядом популяризаторів схема української історії як цілості, що обіймає всі часи історичного життя українського народу, дуже скоро здаватиметься чимсь зовсім логічним і простим — такою, як вона в дійсності». Великий українець прорахувався стосовно «московської історіографії». Через сто років після появи на світ згаданої програмної статті Грушевського, тобто на початку ХХІ століття, в московських наукових виданнях можна прочитати, що «схема Грушевського була умоглядною історіографічною побудовою, що суперечить фактам». Але насправді не було іншого історика, який підтвердив би свою наукову концепцію такою капітальною працею, як «Історія України-Руси».

Саме тому багатотомна «Історія України-Руси» зайняла видатне місце в суспільно-політичному і науковому житті незалежної України, здобула широке міжнародне визнання, могутньо сприяє «розумінню української історії як одної неперервної цілості».

Хронологічні рамки цієї безприкладної праці Грушевського охоплюють час від стародавньої доби — «порогом історичних часів для українського народу можемо прийняти IV вік по Хр[исту]...» і до кінця 50-х років ХVІІ століття. В листі до В’ячеслава Молотова, написаному незадовго до смерті, Михайло Грушевський з гіркою гідністю написав: «Я всю жизнь свою посвятил исследованию истории Украины. Большой курс ее доведен в печати до 1657 г.». В «Історії України-Руси» Грушевський уперше дав системний виклад історії України, розробив і втілив концепцію наступності, безперервності та цілісності історичного розвитку українського народу.

Концепція Грушевського не раз піддавалася критиці і всіляким «уточненням». Але мав рацію академік Дмитро Багалій1, який писав: «Я властиво визнаю схему М.С. Грушевського за правильну і з теоретичного, і з практичного боку, бо український народ жив історичним життям протягом більш ніж тисячоліття, здобув собі з великими труднощами свою власну територію, витратив колосальну енергію, щоб її охороняти та нею користуватися, утворив за цей час націю…»

За точною оцінкою Любомира Винара «Історія України-Руси» є неперевершеним і найвидатнішим твором української історіографії протягом її понад тисячолітнього розвитку». Ця багатотомна праця Грушевського досі залишається найвагомішим вкладом в наукове українознавство, яке вчений розглядав як «ріжні галузі науки, присвячені досліду і пізнанню українського народу і його території в сучасності і минувшості»1.

В рамках цієї книги немає змоги та й потреби докладно розкривати зміст і наукове значення «Історії України-Руси», досить буде обмежитися переліком основних тез історичної концепції, яку Михайло Грушевський поклав в основу своєї капітальної праці. В стислому вигляді ці тези в свій час представив Любомир Винар2. Всі вони випливають із згаданої праці Грушевського «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства».

По-перше, — це безперервність і нерозривність українського історичного процесу від ранньої історичної доби, через середньовіччя аж до нового періоду історії України.

По-друге, історичний процес охоплював діяння і життя українського народу в цілості на всій його території у контексті культурного, суспільно-політичного, релігійного, правового і державного розвитку.

По-третє, вкрай нераціональним є сполучення старої історії південних племен і Київської держави з її суспільно-політичним устроєм, правом і культурою з Володимиро-Московським князівством XIII–XIV віків, — «так, наче се останнє було його продовженням». Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський ХІІІ вік, а потім в литовсько-польський період, що охоплював XIV–XVI століття. «Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, Володимиро-Московська — другої, великоруської»3.

Таким чином, Володимиро-Московська держава не була ні спадкоємницею, ні наступницею Київської держави, вона виросла на своїм корені.

Як четверту тезу можна виокремити висновок Грушевського про те, що «українсько-руська народність ряд століть живе без національної держави, під впливами ріжних державних організацій»1.

П’яте. Внаслідок впровадження концепції «общерусскої історії» російськими істориками, «історія українсько-руської народності зістається не тільки без початку, а і в виді якихось кавалків, disjecta membra2, не пов’язаних між собою органічно, розділених прогалинами»3. Ще гірше стоїть справа з білоруською народністю, яка за російською схемою «пропадає зовсім за історією держави Київської, Володимиро-Московської, ба навіть і за Великим князівством Литовським»4. У цьому контексті, концепції, які тримає в своєму арсеналі російська офіційна історіографія, не є науковими і їх треба відкинути.

Шоста теза. В історичних дослідженнях головна вага повинна бути перенесена з історії держави на історію народу, суспільності. «Політичне, державне життя, розуміється, чинник важний, але поруч нього існують інші чинники — економічний, культурний, що мають часом менше, часом більше значіння від політичного, але в кождім разі не повинні лишатися в тіні поза ним»5.

Нарешті, за словами Грушевського, найбільш раціональним у дослідженні східноєвропейської історії є «представлення історії кождої народності зокрема, в її генетичнім преємстві від початків аж донині»6.

Отже, йшлося про наукове й об’єктивне висвітлення історії трьох народів: українського, білоруського і російського. У зв’язку з цим, за висловом Грушевського, «треба б усунути теперішній еклектичний характер «русскої історії», зшивання докупи епізодів з історії ріжних народностей, консеквентно7 перевести історію східнослов’янських народностей і поставити історію державного життя на відповідне місце з іншими історичними факторами»8. Він блискуче виконав це завдання стосовно історії українського народу, написавши неперевершену «Історію України-Руси».


Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Правила прийому до аспірантури та докторантури київського національного університету культури І мистецтв
2014 -> Програма дисципліни «іноземна мова (англійська)»
2014 -> Урок №02. 10. 2014. Розділ І. Візуальні мистецтва Тема Архітектура світу
2014 -> Програма фахових випробувань для бакалаврів напряму
2014 -> Методика превентивного
2014 -> Методичні вказівки для самостійної роботи студентів денної і заочної форм навчання
2014 -> Особливості дистанційної освіти в медицині д м. н. Уляна Лущик
2014 -> Основипсихогенетик и


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   34




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка