Великий українець на Арбатi


«Я дописував останню главу…»



Сторінка24/34
Дата конвертації19.11.2018
Розмір1.9 Mb.
#64891
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   34

«Я дописував останню главу…»
Залишимо цю цікаву й невичерпну тему, щоб з’ясувати, яку саме частину «Історії України-Руси» Михайло Грушевський написав у Москві. Вчений абсолютно точно й чітко вказав на те, що тут він зосередився на завершенні VIII тому своєї капітальної праці. В «Автобіографії» Грушевський засвідчив: «З переводом до Москви мав змогу взятись до продовження своєї «Історії України», яку війна перервала на описі Зборівської битви... в Москві докінчив історію війни 1649 р. і, довівши огляд до весни 1650 року, видрукував в Москві, як третю частину VIII тому...» (виділено мною. — В.М.). В «Споминах» учений однозначно зафіксував: «Я дописував останню главу, яка малювала ситуацію після нещасливого Зборівського трактату, і передрукував на машинці» (виділено мною. — В.М.). Нарешті, у «Вступному слові» до третьої частини VIII тому Грушевський писав: «Роботу ж мою над другою половиною сього тому перервала війна, — на початку останнього розділу отсеї книги» (виділено мною. — В.М.).

Останній розділ тому VIII частини ІІІ називається «Зборівська угода й її безвиглядність». Зміст цього розділу Грушевський визначав так:

«Королівський похід на козаків. Бльокада і битви під Зборовом. Угода з ханом. Пересилки з гетьманом. «Деклярація ласки». Прикрі і неможливі сторони зборівської угоди. Охорона status quo. Заходи гетьманської дипльоматії. Соймове потвердженнє і його хиби. Незадоволеннє мас».

Знаючи про те, що московський текст розпочинався з опису битви під Зборовом, неважко підрахувати — на Арбаті Грушевський написав не більше сотні книжкових сторінок. Проте вони були присвячені надзвичайно складній ситуації й мали вирішальне значення для завершення тому.

Отже, VIII том «Історії України-Руси», що охоплював 1626–1650 роки. Конкретніше — частина ІІІ цього тому під назвою «Хмельниччина в розцвіті (1648–1650)». За словами самого Грушевського, вона представляє в можливо повному вигляді і можливо об’єктивнім освітленні період найвищої сили і розквіту великого українського руху. Тобто йдеться про період, коли після блискучих, цілком несподіваних жовтоводських та корсунських тріумфів Хмельницький і його товариші стали заходитись коло закріплення та використання несподівано досягнутих успіхів і поволі дійшли до тих високих планів соборної, незалежної України і широких політичних комбінацій для її забезпечення, які не раз так чарують нас з далекої перспективи.

Грушевський особливо наголошував, що для найглибшого вияснення сих вікопомних моментів історії він провів докладний аналіз усього раніше відомого матеріалу і залучив також багато нового, невідомого матеріалу, «що кидає зовсім нове світло на деякі важні моменти в розвою сих подій — скажім на зборівське замиреннє й його умови» (виділено мною. — В.М.).

Важливо, що Михайло Грушевський сам акцентував на тому, що текст, написаний в Москві, по-новому висвітлював історію Хмельниччини. Автор сподівався, що його суто наукова праця буде корисною кожному, хто цікавиться нашим минулим і нашим сучасним.

У «Вступному слові» Грушевський розповідав про долю VIII тому:

«Арештований і всаджений до в’язниці, а потім засланий до глухого Симбірска, я не мав змоги докінчити сеї праці і щоб вона не пропала, випустив в 1915 р. другу частину, яка обіймала огляд десятиліття перед Хмельниччиною (між іншим цілого великого українського розселення в Слобідщині, що особливо сильно розвинулося в тім часі), та початки повстання, кінчаючи битвою під Корсунем. Книга ся була видрукована тільки в числі 500 примірників і стала тепер уже великою рідкістю. Потім, коли мене переведено на життя до Москви, на осінь 1916 р., стало для мене можливим довести роботу до межі, котру я поставив для VIII тому: до того моменту, коли вияснилась безвиглядність зборівського компромісу й перспектива нового і безповоротного відірвання від Польщі стала неминучою (весна 1651 р.). Невважаючи на дуже трудні обставини мого засланського життя, я за зиму 1916/1917 р. довів до кінця сю працю й почав її друкувати в Москві, саме коли почалась революція й покликала мене до Києва. Книга друкувалась потім цілий рік, і незадовго перед зірваннєм зносин між Україною й Московщиною пішли її останні коректи. Потім я довго не мав про неї вістей, і тільки під час мирових переговорів, літом 1918 р., через імпровізованих поштарів, які возили пошту з Київа до Москви і назад, я передав наказ друкарні випустити книгу — і дістав разом з рахунком оден примірник з друкарською розцінкою. Не знаю, чи випустила друкарня книгу до книгарень: не бачив і не чув я ніде її сліду, і передруковую тепер з того єдиного примірника, який тоді отримав1. Не роблю в ній змін, щоб не вносити до викладу ніякої «політики», навіяної подіями останніх літ. Нехай буде такою, якою писалась тоді, коли Українців ще не ділила нинішня політика.

1/ХІІ. 1921» (виділено мною. — В.М.).


«Аж не можу читати, так тяжко…»
Для того, щоб увійти в контекст історичного дослідження Михайла Грушевського нагадаю, що на початку 1649 року гетьман козацької України Богдан Хмельницький вів жорсткі переговори з польськими послами. У новітній праці «Богдан Хмельницький» Валерія Смолія і Валерія Степанкова на цих переговорах зроблено дуже важливий акцент, який у сучасності серйозно підкріплює давні висновки Грушевського:

«Хід переговорів засвідчив, що в цей час у Б. Хмельницького була сформована в загальних рисах українська державна ідея. Вона передбачала створення незалежної від Речі Посполитої соборної Української держави і стала найвищим досягненням української політичної думки ХVІ–ХІХ ст. Так, за слушним зауваженням О. Оглобліна, було перекреслено «стару ягеллонську ідею співіснування трьох народів — польського, литовського й руського (українського та білоруського) в єдиній Речі Посполитій». Поділяємо висновок М. Грушевського: «Я таким чином рішучо відкидаю, що Хмельницький і його однодумці в 1649 р. далі лишались на грунті козацької автономії в рамцях Річи Посполитої так як стояли в р. 1648, і мовляв Зборівський договір дає нам вираз їх політичної програми... Козацько-шляхетська програма-minimum скінчилася в грудні 1648 р. і Хмельницький і Ко до неї більше не поверталися... Програма незалежної від Польщі України від січня 1649 р. вже не сходила з столу Хмельницького...» Зазначимо, що зміст і атмосфера переговорів засвідчили також процес зародження ідеї українського монархізму. Гетьман уперше прямо чи опосередковано демонстрував свою владу не як виборного гетьмана, а як правителя, монарха, який має «своє князівство» — Русь. Укладене перемир’я вперше зафіксувало визнання польською стороною існування Української держави» (виділено мною. — В.М.).

Саме створення такої держави стало головним досягненням і національним подвигом гетьмана Богдана Хмельницького. З його ім’ям пов’язаний вихід України на арену світової історії, початок становлення української політичної нації. Все, що зробив Хмельницький для України, відображено у місткій формулі Миколи Костомарова: «Справа його була не на десятки років, а на цілі століття». Це блискуче показали Михайло Грушевський, інші відомі історики, а зараз розкривають сучасні дослідники.

Після того, як польська армія, порушивши перемир’я, навесні 1649 року рушила в Україну, українська армія на чолі з Хмельницьким влітку обложила Збаразьку фортецю, внаслідок чого польське військо опинилося в безнадійному становищі. Михайло Грушевський зазначав, що збаразька кампанія стала свідченням «незвичайних талантів Хмельницького як стратега і правителя». На думку історика, «дні збаразького війська здавались пораховані, і брак припасів, пороху, повне вичерпаннє сил привели б його до капітуляції неминучо — коли б не угода з ханом…»

Справді в той час, коли польські війська опинилися в катастрофічному становищі, король Ян ІІ Казимир пішов на таємні переговори з кримським ханом, обіцяючи татарам велику грошову винагороду та дозвіл брати ясир і грабувати українські землі на шляху до Криму. Хан Іслам-Гірей ІІІ, не будучи зацікавленим у перемозі української армії і зміцненні України, зажадав, щоб Хмельницький припинив битву. Саме тому, не маючи змоги одночасно воювати проти поляків і татар, гетьман змушений був розпочати переговори та укласти Зборівський договір (серпень 1649 року).

Відкриємо третю частину VIII тому «Історії України-Руси» на розповіді про Зборівську битву. Грушевський пише, що вранці 6(16) серпня частина козацького війська вдарила в тил польському, цілячи в тилові вози, а друга частина разом з татарами наступала з фронту. Ситуація для поляків склалася розпачлива! Та серед гарячої битви близько полудня наспіла відповідь польському королю від хана, до якого напередодні той звернувся з пропозицією порозумітися миром; хан приймав протягнену йому королеву руку. Ще радіснішим було те, що до ханського листа був долучений лист Хмельницького, написаний в кількох місцях в тонах покірного королівського підданого. Далі в «Історії України-Русі» є драматичний абзац, який наводжу повністю:

«Розуміється, гетьман не мав заміру ні бажання відкривати в сім листі своїх настроїв — ту страшну бурю, яка мусила піднятись в його душі, коли він довідався раптом, що хан рішив замиритися з королем. І одначе се одинокий голос, який долетів до нас з сеї фатальної для гетьмана і для України ночи, коли він і його найблизші стали перед перспективою програння рішучої кампанії. Кунаков1 записав нам пізнійші варшавські поголоски про безуспішні зусиля гетьмана опам’ятати хана, пригадати йому взяті на себе зобов’язання, і — рішучу відповідь хана, що він рішив помиритись з королем, готов бути також посередником між ним і Хмельницьким, — але як гетьман не хоче миритись, не знищивши Польщі, то він, хан, його кидає і переходить на бік короля. Хоч як далекі сі поголоски, вони правдоподібно віддають істоту сих напружених переговорів, які велись між гетьманом і ханом в фатальну ніч з 15 на 16 н. ст. В трагічній історії України не багато було моментів страшнійших від сього!» (виділено мною. — В.М.)
Як не згадати Тараса Шевченка:
Тяжко, тяжко мені стало,

Так, мов я читаю

Історію України.
Саме так сприймав драматичну й трагічну історію України і сам Грушевський. Ще будучи молодим, він якось записав у щоденнику: «Учора (21 січня 1891 року. — В.М.) цілий день читав Богдана Хмельницького, надто велике він на мене чинить враження, іноді аж не можу читати, так тяжко» (виділено мною. — В.М.).

Ось де глибинне коріння уваги до «історії Хмельниччини», яку дослідив Михайло Грушевський, — в ньому самому. У них обох — у Шевченка й Грушевського — в генотипі було закладено болісно-відповідальне сприйняття нещасливої історії свого народу, яку необхідно досліджувати й знати заради кращого майбутнього.


«Прочитайте тую славу...»
В історичному масштабі, що генетично пов’язує Грушевського з Шевченком, великий учений фактично виконав своєрідний заповіт великого поета про написання книги з історії України, відсутність якої Шевченко постійно відчував. Михайло Грушевський з магістерської лави запам’ятав слова сучасника Шевченка, свого вчителя, українського історика Володимира Антоновича про те, що «українська історія має ще занадто великі прогалини, аби могла бути представлена науково як цілість». Зрозуміло, що за часів Шевченка не могло бути й мови про таку наукову фундаментальну, синтетичну працю з історії українського народу, як «Історія України-Руси». Навіть наприкінці Шевченківського століття Михайло Грушевський писав у «Передмові до першого видання» своєї капітальної праці: «Досі ми не маємо науково зробленої історії українсько-руського народу, що обіймала-б весь час його історичного існування. Через се моя праця, які-б не були її недостачі, повинна бути корисною».

Втім, це було ясно всім свідомим українцям. У той час, коли Михайло Сергійович жив у Москві на Арбаті, Володимир Дорошенко писав, що в ХІХ столітті «недоставало нам ясного, повного й систематичного огляду нашого колишнього життя, а се було безперечно великою недостачею, яка сильно відбивалася на нашім розвитку, на поширенню національної свідомости в широких кругах нашого громадянства».

Найперше повною мірою відчув це саме Шевченко, що видно з його поезій. Скажімо, працюючи над «Гайдамаками», Шевченко зауважував, що «надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого». Втім, Шевченко знав «Історію Русів»1, «Энциклопедический лексикон» Плюшара, історичні праці Миколи Маркевича, Дмитра Бантиша-Каменського2, використав коментарі до роману Міхала Чайковського «Вернигора» (польською мовою), можливо статтю Михайла Максимовича «Сказание о Колиивщине» (в рукопису). Сам Грушевський визнавав, що в українській історіографії не бракувало талановитих, енергійних дослідників, прив’язаних до минувшості свого народу чи до певних моментів історії України3. Вони «інтенсивно працювали над її історією й дуже багато зробили для зрозуміння певних сторін чи періодів її історичного життя». В цьому контексті Грушевський, зокрема, називав прізвища знайомих Шевченка, українських істориків Миколу Костомарова та Олександра Лазаревського. Проте в цих дослідженнях «зіставалися прогалини, через які й сміливіші дослідники не відважилися перекинути мостів, а через се й зрозуміння історичного розвою не могло бути».

В свій час немалі труднощі зустрів і Шевченко, бо розрізнені публікації не відповідали уявленням поета про справді масштабну працю з історії України, зокрема, Коліївщини, і він заявляв, що веде свою поетичну розповідь «без книжної справи». Зате важливим джерелом народної оцінки цих подій були для Шевченка перекази, в тім числі й розповіді рідного діда Івана Швеця: «Спасибі, дідусю, що ти заховав у голові столітній ту славу козачу: Я її онукам тепер розказав…». У сімнадцятирічного Михайла Грушевського читаємо у вірші «Україна»:


На панів своїх роблячи

День-ніч без спочину,

Забувають українці

Славну старовину.

…………………………
Забувають, не забудуть

Де які, гарненько

Вони дітям все роскажуть

Про Вкраїну-неньку.


В Шевченкових «Гайдамаках» сказано, що до хатини поета прийшли пишними рядами отамани, сотники з панами і гетьмани — всі в золоті: «Прийшли, сіли коло мене, і про Україну розмовляють, розказують…»
Вибачайте, люде добрі,

Що козацьку славу

Так навмання розказую,

Без книжної справи.

………………………….

Та хоч крізь сон подивлюся

На ту Україну,

Де ходили гайдамаки

З святими ножами…
Можна навести чимало прикладів того, як Тарас Шеченко цінував історичні книги та документи, проте торкнуся лише періоду перебування Кобзаря в Москві. Коли в 1858 році Михайло Максимович подарував йому свою працю «Исследование о Петре Конашевиче Сагайдачном», поет записав у щоденнику: «Сердечно благодарен за визит и за брошюру». Або згадаймо, як у тій же Москві Шевченко нарешті з радістю забирає перші три томи праці Самійла Величка «Летопись событий в юго-западной России в 17 в.», залишені йому Осипом Бодянським. Це видання Шевченко просив знайти для нього ще в травні 1854 року, перебуваючи в Новопетровському укріпленні.

Під час перебування в Москві Шевченко кілька разів заїжджав до книжкового магазину сина Михайла Щепкіна — Миколи, що розташовувався на Великій Луб’янці (будинок не зберігся)1. В цей період йому дарували книги й відбитки статей російський економіст і публіцист, професор Іван Бабст, російські письменники Олександр Станкевич і Микола Кетчер2, Михайло Максимович… Шевченко познайомився з відомими російськими видавцями, редакторами, знавцями книжної справи. Він зустрівся з сином Миколи Маркевича, українського історика, письменника й етнографа, автора п’ятитомної «Історії Малоросії», що вийшла в Москві в 1842–1848 роках3.

Здійснюючи поетичне осмислення рідної історії без опори на фундаментальну історію України, Шевченко ніби пророчив появу вичерпної наукової праці та її величезне значення для самопізнання й самоідентифікації українського народу. Він закликав «і мертвих, і живих, і ненародженних» українців:
Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли1,

Ніже тії коми,

Все розберіть… та й спитайте

Тойді себе: що ми?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?..


Саме Грушевський відповів на ці запитання, життєво важливі для ствердження національної самосвідомості українців. У цьому найперше вбачаю генетичний зв’язок між двома великими українцями. Тарас Шевченко — це код нації, в його поезії закодовані генетичні основи української духовності, а Грушевський обгрунтував право українців на самостійне державне існування, вслід за Шевченком духовно консолідував український народ, виконував історичну місію націєтворця. Він навчив українців, говорячи поетичними рядками Василя Стуса, «не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ».
«Не люб йому мир, укладений з ляхами...»
Якраз у Москві Грушевський проаналізував «зборівську угоду та її безвиглядність», «прикрі і неможливі сторони» цього договору з Польщею, вказав на те, що «зборівський фінал був тяжким ударом і для одної і для другої сторони».

У згаданій праці Смолія і Степанкова докладно проаналізовано наслідки Збаразько-Зборівської кампанії, які в «сухому залишку» виявилися найбільш успішними для ханату, бо він домігся вигідного договору з Річчю Посполитою і став гарантом дотримання українсько-польського договору обома сторонами. Попри непередбачені поступки козацькій Україні (вперше польська еліта визнала її існування як автономного державного організму), Річ Посполита мала всі підстави вважати укладені договори з противниками найкращим виходом із тієї катастрофічної ситуації, в якій вона опинилася.

Зате мінімальними виявилися результати кампанії для козацької України. По-перше, одержавши воєнну перемогу, вона не виборола незалежності ні для всієї України, ні для себе, більше того Україна виявилася поділеною на дві частини: автономну державу в складі Польщі й терени, що залишалися під польським поневоленням. По-друге, Кримське ханство переконливо засвідчило, що всіляко протидіятиме здобуттю Україною незалежності й завжди намагатиметься використати українсько-польську війну у своїх геополітичних інтересах.

20 серпня Хмельницький разом із сином Тимошем відвідав Яна Казимира, засвідчуючи визнання його влади. Прикметно, що, чудово знаючи польську мову, гетьман розмовляв з королем тільки українською, демонструючи цим, що представляє відмінний від польського народ. Увечері разом з ханом виступив до Збаража, в якому тривала облога польської армії. Цього ж дня польська сторона переконала хана погодитися на зменшення суми за обложених у Збаражі до 120 тис. злотих.

Можна лише здогадуватися, з яким важким каменем на серці повернувся переможець з-під Збаража (до Чигирина Хмельницький прибув на початку другої декади вересня). Особливо турбувала його доля міст і сіл, які опинялися на шляху татарських чамбулів. Аби хоч трохи обмежити їхні безчинства, гетьман наказав полкам Данила Нечая та Мартина Небаби супроводжувати ногайців і кримців. Однак запобігти жахливій трагедії не вдалося: десятки чамбулів, як зграї лютих вовків, розбіглися землями Галичини, Волині, Поділля, безжально спустошуючи їх. Острог, Заслав, Сатанів, Бар та інші міста (понад 70), а також сотні сіл татари «захопили і висікли і випалили все без залишку». У неволю забирали жінок, дівчат і дітей, а чоловіків і старих вирізували. Страшну картину вчиненого погрому Подільського воєводства змалював сучасник, анонімний автор подільської «Римованої хроніки». У ній засвідчується, що татари «замки, містечка, села дощенту перетворювали у попіл; навіть з могил і гробів, задля збагачення, мертвих витягували». А люду стільки вибили і забрали в неволю, що «не лише не було кому (дітей, які блукали згарищами й шляхами. — Авт.) рятувати, але й (мертвих) ховати», тому трупи поїдали звірі й клювали птахи. Оскільки траплялися випадки, коли татари брали ясир у присутності козаків, то в свідомості частини населення утверджувалося переконання, що винуватцем цього лиха є Хмельницький, який начебто дозволив грабувати й брати в полон населення. Тому на голову гетьмана посипалися прокляття, відображені в одній з українських пісень.

Повертаючись до україно-татарських стосунків у дев’ятому томі «Історії України-Руси», Михайло Грушевський наголошував, що «це ж, безумовно, найганебніша сторона Хмельниччини, і недурно народ прокляв за них Хмельницького — народ відчував це. З дивним засліпленням весь час до смерті Хмельницький і К° дивилися на Кримську Орду як на свою двірцеву гвардію, якихось преторіанців, а в дійсности зробили з них рішаючий чинник української політики. Добутком і кров’ю українського народу вони вигодовують її — як це справедливо докоряли старшині козаки в своїм повстанню 1653 р.» У сучасній праці питання ставиться жорстко: «Зрозуміло, що 1648 р. у Хмельницького могли бути ще якісь ілюзії стосовно союзу з татарами, але чи могли вони залишитися після порушення союзницьких угод під Зборовом, Берестечком, Жванцем?»1.

Відомості про вчинений татарами погром українському населенню вражали Хмельницького в саме серце й пекли душу. В листуванні з трансільванським князем Дьєрдем Ракоці, з яким у гетьмана були дружні стосунки, Хмельницький відверто висловлював невдоволення укладеним договором. Скажімо, наприкінці вересня гетьман повідомляв, що «справа не була доведена до того кінця, якого ми прагнули». А в листі до Дьєрдя II Ракоці стверджував: «ми знаємо, шо вчинено обман, а не мир». Вважаючи, що відмова російського царя надати допомогу українській армії стала однією з причин провалу його планів, Хмельницький значною мірою вбачав у ньому винуватця трагедії українців.

В «Історії України-Руси» Грушевский наводить інформацію якогось царського посланця, прийнятого Хмельницьким відразу після Зборівської битви. Випивши за здоров’я царя, Хмельницький в хвилину щирості сказав: «Не того мині хотілося і не так було тому бути, та не поволив цар, не пожалував, помочі християнам не дав на ворогів; а вони, ляхи-погані, і різна у них віра, а на нас християн стоять за одно». І, говорячи се, заплакав — знати, дуже не люб йому мир, укладений з ляхами2.

Отже, на думку Грушевського, зборівська угода не відповідала ні фактичному успіхові козацького війська в ході зборівської битви, що поставила королівську армію на межу капітуляції, ні тим широким сподіванням, які мали народні маси. Хоча польський уряд уперше був змушений офіційно визнати козацьку автономію1, значна частина українських земель залишалася під іноземним пануванням, угода проігнорувала соціально-економічні інтереси міщан, селян і козацьких низів. Особливо тяжким було те, що «гетьман і старшина під натиском обставин мусіли прийняти до відома дане королем ханові ганебне позволення взяти ясир з українських земель… Сей український ясир був найтемнішою плямою зборівського акту…»2 Грушевський яскраво показав, що зборівська угода фактично перекреслювала основні здобутки Хмельниччини: «Всі зусилля і жертви, вся кров і страждання ставали даремними. Се було так страшно, що гетьманське правительство не рішається навіть признатися перед ширшими кругами: одно затаює, інше… силкується обставити можливо так, щоб воно якнайменше дражнило людність».

Між іншим, це точне й конкретне спостереження вченого можна використати за аналогією з багатьма іншими історичними ситуаціями. Взагалі глибока науковість і документальна точність в опису й оцінці Грушевським конкретних явищ і подій неминуче викликають історичні ремінісценції, в тому числі з сьогоденням. В даній книзі немає можливості докладно розкрити цю думку, проте не можу не згадати, як у період особливо гострих дискусій навколо фільму Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу», зокрема про вибір українського народу після рішення гетьмана перейти до шведів, я прочитав у Грушевського науково виважені й прозорі своєю нещадною правдою слова:

«Не знати, за ким би пішов український нарід і старшина — чи за листами царськими чи за Мазепиними, якби мали волю вибирати між ними. Знаємо, що на Москву і людей великоросійських мали люде жалі великі; але не любили й Мазепи, не вірили йому й уважали досі за найвірнійшого прислужника московського. Але тепер не могли вони вибирати. Військо московське вступило в саму середину України, страшно і немилосердно карало всіх прихильників Мазепиних і грозило всіх тим же за всяку приклонність до Шведа. Військо козацьке було між військами московськими, а з Мазепою було всього яких чотири тисячі козаків! Україна не важилася ворохнутися проти Москви» (виділено мною. — В.М.).


Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Правила прийому до аспірантури та докторантури київського національного університету культури І мистецтв
2014 -> Програма дисципліни «іноземна мова (англійська)»
2014 -> Урок №02. 10. 2014. Розділ І. Візуальні мистецтва Тема Архітектура світу
2014 -> Програма фахових випробувань для бакалаврів напряму
2014 -> Методика превентивного
2014 -> Методичні вказівки для самостійної роботи студентів денної і заочної форм навчання
2014 -> Особливості дистанційної освіти в медицині д м. н. Уляна Лущик
2014 -> Основипсихогенетик и


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   34




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка