Великий українець на Арбатi


«Не любили Мазепи, не вірили йому...»



Сторінка25/34
Дата конвертації19.11.2018
Розмір1.9 Mb.
#64891
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   34

«Не любили Мазепи, не вірили йому...»
В український фольклор ім’я Мазепи увійшло з епітетом «проклятий»: «Ой, не знав, не знав проклятий Мазепа, як Палія зазивати». Непримиренний критик українського гетьмана Микола Костомаров їдко писав про Мазепу: «У народних піснях і переказах — це якесь зло і ворожа істота, але навіть не людина, а якась лиха, проклята сила: «Проклята Мазепа!»

В цій книзі немає змоги та й потреби заглиблюватися в історію життя й діяльності гетьмана Івана Мазепи, проте й обійти його згадкою було б неправильно, бо це ж той український гетьман, ім’я якого ще довго не буде правдиво трактовано в російському суспільстві. Мав рацію академік Іван Дзюба, коли писав, що в історичній пам’яті росіян і українців (власне, у типових репрезентантів відповідних суспільств) неоднаково буде поставати така постать, як Мазепа. Справа в тому, що історія Мазепи пов’язана з трагедією, в якій у кожної із сторін є своє правда. Згадаймо, що ще Кіндратій Рилєєв вклав у вуста Мазепи цю думку:


Спокоен я в душе своей;

И Петр, и я — мы оба правы.


На мій погляд, справжнє повернення гетьмана Мазепи в масову народну свідомість, до свого народу почалося після виходу фільму Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» з Богданом Ступкою в головній ролі. Пишу про це, добре розуміючи, що йдеться про кіно скоріше елітне, ніж народне, і масовий глядач навряд чи сприйняв його експериментальну естетику.

Згадую, що дискусії навколо фільму продовжувалися довго, зокрема, вони стимулювалися ХІІ відкритим російським і ІХ міжнародним кінофестивалями в Сочі (червень 2002 року). «Молитва за гетьмана Мазепу» була поставлена в конкурсну програму «Кінотавру», проте фільм не здобув жодної нагороди. Це зрозуміло, бо сприйняття фільму, передусім у Росії, було суціль політизованим. Скажімо, міністр культури Росії Михайло Швидкий заявив, що «фільм певною мірою спотворює історію й не піде на користь відносин між Росією і Україною». Втім, ще раніше, в лютому 2002 року, ледве встигли показати фільм на Берлінському кінофестивалі, як російський канал НТВ у популярній програмі «Намедни», нічтоже сумняшеся, оголосив, що в ньому... «національна гордість малоросів утверджується за рахунок великоросів». Але ж сьогодні даремно сподіватися на те, що український народ у незалежній державі буде відчувати й усвідомлювати себе народом «малоросійським». Так само дивно було чути докір НТВ про те, що у фільмі «російським духом і не пахне». Чому там мало «пахнути російським духом»? Точніше, чому запах мав бути саме такий, який подобається «великоросам»?

Не випадково Леонід Кучма назвав свою книгу про самоідентифікацію українського народу, що вийшла в 2003 році, «Україна — не Росія». Мабуть, ніхто на такому високому рівні не виразив коротше суть наукової концепції Михайла Грушевського. Саме ця спокійна констатація і складає дуже важливу складову української ідентичності. До речі, в цій книзі висловлена думка про те, що «у наші дні заповзяте ставлення до Мазепи, як до зрадника, вже безглуздий анахронізм».

Гідні подиву були й російські рецензії на фільм, які здебільшого були переповнені великодержавним роздратуванням на... саме існування незалежної України. Скажімо, журнал «Огонек» писав, буцімто в усьому світі про Україну знають лише те, що «вона у Росії газ краде» й лише дякуючи фільму Юрія Іллєнка «світ нарешті дізнався, що газ, може він і чужий, але естетика у суверенної України самобутня». Ось така вкрай дешева й не менше політизована іронія. Режисер усім відповідав: «Не плутайте імперське з російським. У фільмі немає жодного натяку, навіть жесту антиросійського».

Звичайно, поетично-метафоричний, вертепно-сюрреалістичний, барочно-модерновий фільм Юрія Іллєнка не може бути путівником по біографії Мазепи чи кінематографічною ілюстрацією до історичних подій того часу. Зате він викликає асоціації, будить почуття й думку, допомагає емоційно сприйняти й осмислити рішення й вчинки гетьмана, його добу.

Навіть супермодні, сюрреалістичні сцени за участю Богдана Ступки наповнилися найглибшим психологізмом і найвищим реалізмом. Майстер органічно й правдиво передав багатоликість, велич і патріотизм гетьмана, його любов до України. Не бачу нічого дивного й надзвичайного в тому, що фільм про такого незбагненного й суперечливого гетьмана викликав стільки суперечок. Дивно, якби було б інакше.

Мазепа у виконанні Ступки — не безгрішний гетьман, бо ж сказано в Біблії: «...немає людини праведної на землі, що робила б добро й не грішила». В народі здавна кажуть ще коротше: «Всяк чоловік не без гріха». Мазепа у Ступки різний — розумний і аристократичний, владний і догідливий, сильний і кволий, хитрий і мудрий, терплячий і жорстокий... Це водночас крупний державний діяч і політичний пристосованець, досвідчений дипломат і переконаний макіавелліст, мудрий зверхник і підступний інтриган, старий чоловік і неабиякий коханець. Він умів правити державою і вести війну, плести інтриги й розплутувати їх, любити й ненавидіти, карати й милувати...

Проте найголовніше в тому, що гетьман України, говорячи сучасною мовою, кардинально змінив зовнішньополітичний курс держави і в тому не було нічого надзвичайного, тим більше зрадницького. Так робили, роблять й будуть робити лідери всіх держав світу.

У Мазепи були на те вагомі причини. Сам гетьман у листі до полковника Івана Скоропадського в жовтні 1708 року писав, що «ворожа нам здавна сила московська» прийшла в Україну «не боронити нас від наступу тих-таки шведських військ, але вогнем, грабунками і немилосердним мордуванням прийшла руйнувати, а міста відбирати в своє посідання». Мазепа переконував у тому, що «московська потенція безсильна і невоєнна, завжди втечею рятується від непоборних шведських військ» і покладав надію на те, що саме Карл ХІІ «завжди оборонить (Україну. — В.М.) щасливою зброєю від того московського тиранського іга Вітчизну нашу Малоросійську і Запорізьке Військо звільнить...»

Зробивши історичний вибір, Іван Мазепа поклявся перед своїм однодумцем і продовжувачем незалежницької політики Пилипом Орликом:

«Я кличу всемогучого Бога на свідка й клянуся, що не для почестей, не для багатства, або яких інших цілей, а для вас усіх, що остаєте під моєю владою, для жінок і дітей ваших, для добра Матері нашої, безталанної України, для добра всього українського народу, для помноження його прав і повернення вольностей, хочу я, при божій допомозі так чинити, щоби ви, з жінками вашими і рідний край наш, не загинули ні під москалями, ні під шведами. Коли ж я це роблю ради яких-небудь приватних користей, то хай покарає мене на тілі й душі Бог в Трійці святій, єдиній і неповинна мука Христова» (виділено мною. —В.М.).

Завжди були й зараз знайдуться люди, які засумніваються в щирості цих слів історичного гетьмана, проте Мазепа, якого зіграв Ступка, міг сказати їх перед Богом лише щиро.

Ступчин Мазепа — великий гетьман, бо добро його, зроблене для України,— велике.

Врешті-решт, це підтверджує й народна приказка: «Од Богдана до Івана не було гетьмана».

Дивлячись кращі кадри «Молитви за гетьмана Мазепу», я подумав, що фільм філософськи прозвучав в унісон з основоположними рядками Василя Симоненка:
Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова...

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.


Втім, що дивного в тому, що два видатних українських шістдесятники, ровесники за віком, зійшлися в сприйнятті й розумінні доленосної проблеми незалежної України.

Інша справа, що у фільмі «Молитва за гетьмана Мазепу» дивує однобоке трактування образу російського царя — справді жорстокого й лютого ворога українського народу. Зобразивши Петра І убогим і примітивним, невиправдано неврастенічним, істеричним, крикливим, з виряченими очима й перекривленим ротом, автори фільму погрішили перед правдою історії. Розширюючи документальну базу оцінки Петра й руйнучи старі міфи про нього, не варто створювати нові ідеологічні міфологеми, що також насичені сучасною упередженістю.

Бо насправді, незалежно від суб’єктивних оцінок, а також тих нещасть, що «скажений Петро» (Шевченко) приніс українцям, об’єктивно він був великим історичним діячем і визначним сучасником Мазепи, ніяк не меншим від українського гетьмана. У великого Мазепи були великі суперники. Ми не повинні ставитися до них однобоко, тобто так, як впродовж трьох століть ставилися досі до Мазепи в Росії.

Знову й знову повертаючись до драматичного моменту історії, головними дійовими особами якого були цар Петро і гетьман Мазепа, Михайло Грушевський прийшов «до переконання, що властиво комбінація Мазепи могла мати будучність, якби не викопав їй могилу своєю боязкістю, якби не задавила її побіда Петра під Полтавою...» Полтавська перемога «закопала» Мазепу і мазепинців з їх планами, взагалі глибоко підірвала українські автономічні змагання, вони вже більше не спромоглися на ніяку серйозну політичну акцію, на проголошення української державної ідеї ще коли-небудь. «Без полтавської побіди все се могло б піти інакшими дорогами. Польща, мабуть, би не впала. Україна зісталася б осібним тілом, коли не самостійним, то окремнішним, навіть перейшовши кінець кінцем у рамки Російської держави».


«Вияв розвалу української революції»
В тексті, написаному на Арбаті, Грушевський одним реченням яскраво змалював душевний стан Хмельницького після Зборова: «Тяжкою занозою сиділа в його душі ся зборівська угода, що поставила його в таке фальшиве, небезпечне становище в зеніті його слави й могутності в момент найбільшого розмаху його політичних планів і мрій…» Правда, гетьман сподівався, що нові історичні обставини дадуть йому підстави для того, щоб зборівські зобов’язання «зложити до архіву як уневажені». Грушевський розкрив далекоглядні заходи гетьманської дипломатії у цій екстремальній обстановці. Він називав «обставину, що в даній хвилі змушувала до заховання відносин з Польщею… се що міжнародні відносини не давали все ще якогось певного опертя в конфлікті з Польщею». Та надії польської сторони на те, що козацька Україна тепер уже без усяких умов мусить вернутися під її владу, а польське військо займе широкі пограничні землі, визначені зборівською угодою, не справджувалися: «…Гетьманське правительство ніяк не могло сього позволити. Воно далі не пускало ні польського війська до пограничних територій, ні панів і їх урядників до маєтностей».

Грушевський змалював також широке незадоволення мас зборівськими результатами і підкреслив, як «безоглядно розправився гетьман з повстанням, яке… виникло на Запоріжжі» (початок 1650 року). Грушевський прийшов до висновку, що «гетьманське правительство, незважаючи на всі дуже грізні і небезпечні познаки народного невдоволення… все таки не хотіло в тій хвилі… зривати зборівську угоду». Проте «конфлікт висів весь час у повітрі, і було тільки питанням часу, коли він мав упасти — коли мали вірватись ті перепони, що ще притримували його вибух»1.

Цими словами закінчується третя частина VІІІ тому «Історії України-Руси».

Дозволю собі дуже коротко вийти за рамки підвладного нам восьмого тому. Грушевський писав у наступному томі, що смерть Хмельницького «не була фатальним нещастям, що перервало будівничу, творчу працю великого гетьмана — це був вияв тої страшної руїни, розвалу української революції, що вже зазначився в повній мірі й переходив сили і можливості і гетьмана і його оточення».

Спираючись на цю методологічну тезу видатного вченого, цікаво розмірковують сучасні дослідники Василь Кремень, Дмитро Табачник і Василь Ткаченко у згаданій колективній праці «Україна: проблеми самоорганізації».

Безумовно, Хмельницький — центральна постать найважливішої епохи в житті українського народу, видатний діяч, головний її актор, людина справді велика за своїми індивідуальними здібностями і можливостями. Але й ця історична особа виявилася, на жаль, безпорадною перед суспільним розвитком, викликаним самою українською революцією. Чергова спроба розв’язати проблему поєднання східної культурної традиції з традиціями європейських суспільних відносин виявилася неспроможною.

Сучасник Великої Англійської революції, Хмельницький не мав відповідного геополітичного терену — територія його влади звідусіль мала відкриті кордони. Не мав він, як Кромвель, вишколеної інтелігенції та традицій старої і сильної держави. Навіть коли б Богдан Хмельницький мав надприродні здібності й розумів логіку суспільних подій та ідеалів, які й не снилися його оточенню, він все одно не здійснив би нічого помітного для їх реалізації, більше того — лишився б одиноким і незрозумілим для сучасників, та й, врешті-решт, не вийшов би на провідні позиції. Будь-який провідник народу не може вийти за межі тих переконань, тієї культури та моральних норм, якими володіє найширша маса. Феодалізм у Східній Європі, на відміну від Англії, ще не вичерпав себе, і верства покозачених селян — свого роду вільних фермерів — ще не могла забезпечити собі місця в соціальній структурі суспільства, на яке могли розраховувати вільні фермери Англії.

До цього додавалися й успадковані дефекти євразійської соціальної структури — недорозвиненість українського міста, слабосилість міщанства, інтелектуальна кволість (порівняно з Європою) і малочисельність інтелігентських верстів, їх невпинний занепад унаслідок полонізації чи еміграції в російські землі. І, що найголовніше в плані соціокультурного протиріччя, на думку Михайла Грушевського, дошкуляла культурна відірваність України від загальноєвропейських процесів, коли висохли джерела її візантійської культури і вона через свою належність до східноєвропейського культурного світу не знаходила опертя в якімсь новім культурнім циклі: ні в католицькім, ні в протестантськім. Врешті-решт, Україна йшла шляхом реформації суспільства з усякими дефектами, переймаючи найбільш відсталі, але добре відомі їй моделі католицької реакції тодішньої Польщі.

Одначе, як вважають згадані автори, велике потрясіння, викликане Хмельниччиною, було для народу благодійним. Воно високо піднесло «простих людей» над рівнем їхньої неволі й гноблення, дало їм можливість відчути себе повноцінними людьми, побачити привабливу перспективу вільних людей, що стали над старими класовими і становими перепонами, отримавши визнання в міру своєї енергії, здібностей і заслуг. Ідеал козаччини, вільного фермера став на віки провідною зорею українських мас.

Що й говорити, козацтво стало провідною силою в Україні. В його руках зосередилися не лише політична влада, але й величезні матеріальні цінності, в першу чергу земельні. Козацтво виявило схильність до розвитку господарства за хуторським типом. Взагалі у вогні визвольної боротьби на значних просторах вигоріло кріпосництво і панщинно-фольваркова система, знищувалося велике і навіть середнє землеволодіння (крім монастирів), утверджувалася дрібна козацька власність на землю. Звичайно, як писав Орест Субтельний, «для козацької еліти, не виключаючи і гетьмана, будь-яке зазіхання на інститут кріпосного права означало б підрив системи, у якій вони самі посідали вигідне і почесне місце». Проте насправді, не скасовуючи кріпосного права як інституту, Хмельницький зробив вільними величезну кількість людей. Гетьман поповнював козацький «реєстр», набираючи нових вояків у найбагатших магнатських маєтках. Оброблювані такими козаками земельні ділянки також відходили від панів. Гетьман відбирав у великих землевласників цілі волості, коли вважав, що вони незаконно загарбані в минулому. Фактично він насаджував новий тип українського хлібороба, що найбільше наближався до фермера. Кожен козак ставав власником своєї ділянки, й за це був зобов’язаний нести військову службу, але зате звільнявся від усіх інших поборів. Це була велика реформа!

40 тисяч записаних до реєстру — це 40 тисяч козачих родин (а Хмельницький записав ще і «з гаком»). Крім того, він дозволив усім бажаючим йти, понад реєстр у «охочі» козаки. В результаті панське землеволодіння було значною мірою підірване.

В той же час козацьке землеволодіння створювало могутню соціальну базу консолідації українського народу, розвитку української державної ідеї.

Процес її становлення й поглиблення розкритий уже згаданими сучасними дослідниками Валерієм Смолієм і Валерієм Степанковим, які дали інтегровану оцінку складному й важливому періоду в історії українського народу:

«Маємо підстави стверджувати, що саме протягом 1648–1657 рр. у національній самосвідомості народу стався, по суті, революційний прорив: уперше після загибелі Київської держави в ній з’являється державна ідея, наріжні принципи якої були вироблені генієм великого гетьмана. Її утвердження (попри всі складнощі й суперечності цього процесу) зіграло вирішальну роль у розвитку свідомості від рівня етнічно-культурного ототожнення до національно-політичного самовизначення. Проте на шляху реалізації державної ідеї доводилося долати серйозні перешкоди: конфесійну роз’єднаність нації, силу традиційного егоцентричного спрямування соціально-психологічних стереотипів поведінки тих чи інших верств суспільства, територіальний розкол України, боротьбу угрупувань серед еліти, пасивність верхівки православної церкви та інтелігенції, вкрай негативну роль геополітичного чинника, що штовхав до пошуків військово-політичної допомоги ззовні. І все ж, дякуючи волі до боротьби за незалежність і політичному генієві Хмельницького, вдалося добитися витворення держави, не були втрачені перспективи возз’єднання в її межах усіх українських земель і досягнення цілковитої незалежності. Саме на цьому етапі національної революції надзвичайно бурхливо розвивалися почуття українського патріотизму, національної гідності й гордості, за новоствореною державою утверджувалася назва «Україна», а її мешканці чимраз глибше усвідомлювали себе українцями».

Втім, якби тоді українці визнавали себе окремою нацією, то наша історія склалася б інакше. Ще Володимир Антонович відзначив відсутність в українців XVII століття прагнення до державного виокремлення, що Хмельницький не міг не брати до уваги.

На розвиток викладених ідей і думок додам інформацію про сучасне трактування Зборівської угоди, концентровано висловлене в книзі Леоніда Кучми «Україна — не Росія». В цій книзі зазначається, що Зборівська угода «була, по суті, ще і першою конституцією України. Вона значить для України не менше, ніж Велика хартія вольностей для Англії». Саме з цього часу весь тодішній Старий Світ, і Росія також, визнали державу Хмельницького в якості окремого державного утворення з власною територією на обох берегах Дніпра, з чіткими, а не приблизними кордонами, своєю армією, судом, віросповіданням, органами управління і, треба відзначити особливо, мовою. Уперше після литовського завоювання Києва в XIV столітті Україна (ще, щоправда, не під своїм ім’ям) виступає в державній якості.

Три воєводства — Київське, Брацлавське і Чернігівське — виділилися в автономну козацьку державу, керовану за козацькими звичаями. Україна мала право на зносини з іншими країнами. Польському війську стояти на його землях не дозволялося. Усі посади і чини відходили до православних, єзуїти позбавлялися права перебування в Києві й інших містах, де існувалися «руські» школи, київський митрополит одержував місце в польському сенаті.

Повертаючись до московських досліджень Грушевського, зауважимо, що текст, написаний на Арбаті, свідчить про глибину й фундаментальність дослідження, залучення величезної кількості нового документального матеріалу, прагнення до максимальної об’єктивності і дотримання принципів історизму, до грунтовних наукових висновків і вивірених історичних аналогій. Московські сторінки «Історії України-Руси», як і вся багатотомна праця, й тепер вражають не лише блискучим науковим висвітленням історичного процесу, а й неминущою актуальністю для сьогодення.

Українська громада в Москві добре розуміла величезне значення роботи Грушевського над «Історією України-Руси». В журналі «Украинская жизнь» (1916, № 12) відзначалося: «Окрім наукового, праця проф. Грушевського має ще й велике національне значення. Відродження всіх слов’янських народів починалося або зміцнювалося з появою на народній мові їх наукової історії. Такої історії не було в українського народу до появи «Історії» проф. Грушевського. Поява її — факт великої важливості в житті цього народу» (виділено мною. — В.М.).

Характерно, що й через майже дев’яносто років у передмові до І тому Повного зібрання творів Грушевського також підкреслюється: «Інші народи вже давно видали повні зібрання творів батьків своєї нації — скажімо, чехи видали праці Т. Масарика, поляки Й. Пілсудського. Українцям необхідно надолужувати згадане… Без М. Грушевського світові важко пізнати українську націю».

Наукове слово Грушевського, як і поетичне слово Шевченка, стоять і нині на сторожі України.
Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється — ожива,

Як їх почує!.. Знать од бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди!



«Не того мені хотілося і не так було тому бути…»
Перечитуючи сторінки, написані Грушевським у Москві, згадав я фільм «Вогнем і мечем», про повстання українського народу проти Речі Посполитої у ХVІІ столітті, який наприкінці ХХ століття зняв знаменитий польський режисер Єжи Гофман за однойменним романом знаменитого польського письменника Генріха Сенкевича. Про зйомки дізнався навесні 1997 року від Богдана Ступки, якому Гофман запропонував роль Богдана Хмельницького. Вже тоді відбулася у мене зі Ступкою розмова, яку я опублікував у пресі й у книзі про нього:

— Очевидно, Гофман, запрошуючи тебе на роль, сподівається, що тим самим зменшує кількість критичних стріл у свій бік з української сторони.

— Цілком можливо, якщо врахувати, що вони полетіли тепер в мене... Так, я погодився грати у фільмі, який зачіпає трагедію двох народів — українського й польського... Проте взагалі фільм буде про велике кохання, про великі людські почуття, про справжню вірність. Пристрасті, які розгорілися навколо моєї участі у зйомках, як і численні протести в Україні проти цього, занадто політизовані, втім, це зрозуміло — такий зараз час...

— Згоден. Але крім політичної проблеми, є й етична: ніяк не можна навіть натяком образити національні почуття українців. Адже Сенкевич фактично зливається з одним із своїх найпривабливіших героїв, паном Заглобою: «Чим же ми винні, що Господь нас шляхтою створив, а їх (українських селян. — В.М.) холопами і звелів нам коритися?». Що стосується Богдана Хмельницького, то врешті-решт у зображенні Сенкевича він предстає українським вождем, який «ніколи нічого не помічав далі своєї особи, — і міцнів, і кормився вогнем і кров’ю і, страждаючи від потворного самолюбства, губив власний народ, власну країну...» Ти думаєш, твій народ простить тобі співучасть у подібній трактовці свого національного героя?

— Про це не може бути й мови. Я бачу Хмельницького сильним, розумним, високоосвіченим сином українського народу, талановитим полководцем і блискучим дипломатом. Він зумів відчути надії й сподівання козацьких і селянських мас, спертися на них, стати справді народним вождем, постаттю світового масштабу. Таким він буде в моєму виконанні.

— Охоче вірю. Припустимо. Проте ти не в змозі вирішальним чином вплинути на замисел режисера, не зможеш брати участі в монтажі фільму, тобто не будеш знати контексту, в якому кінець кінцем опиниться твій Хмельницький.

— Головною умовою моєї участі в фільмі є шанобливе ставлення Гофмана до історії мого народу і його великого історичного діяча. Режисер обіцяв і підтвердив це сценарієм. Я вірю йому. Я згоден з ним у тому, що «коли ми не будемо говорити про той час розумно й доброзичливо, то залишиться можливість тим, хто намагається говорити нерозумно й злостиво». Не можна забувати, що роман Сенкевича й гофманівська екранізація за його мотивами — це концептуально різні речі.

— Дай-то Боже...

— Зрозумій, фільм буде знятий і без мене. Проте в цьому випадку немає ніяких гарантій, що не збудуться твої, й не тільки твої, побоювання. Хай краще Хмельницьким буде Ступка...

Восени 1997 року в Будинку кіно в Києві відбулася дискусія з приводу «доцільності екранізації» роману Сенкевича, яку затіяв польський режисер. Були присутні сам Єжи Гофман і Богдан Ступка. Пристрасті навколо ще неіснуючого фільму розгорілися настільки, що його, слідом за книгою Сенкевича, дехто заздалегідь називав «антиукраїнським». Втім, образ Хмельницького, створений письменником, давав на те підстави. Не треба було занурюватися в дискусії, щоб переконатися: в портреті видатного українського гетьмана роботи Нобелівського лауреата Сенкевича переважають чорні кольори. Ось що писав письменник про гетьмана часів перемоги під Жовтими Водами:

«В міру розвитку подій зміцнювався в ньому й той безмірний, підсвідомий егоїзм, рівного якому не знала історія. Відчуття зла й добра, злочину й доброчесності, насилля й справедливості змішувалися в поняттях Хмельницького воєдино з відчуттям власної образи й своєкорисливості. Той був для нього доброчесним, хто стояв на його боці; той злочинець, хто йому опирався. Він готовий був нарікати на сонце…, якщо воно не світило тоді, коли йому, Хмельницькому, бувало це необхідно. Людей, події й цілий світ він підганяв до власного «я».

Проте, звичайно, справа не в окремих суб’єктивних оцінках особи Хмельницького, його справжніх чи вигаданих вад. Найголовніше полягає в тому, що, по-перше, Сенкевич вважав саме його винним у всій пролитій на війні крові — все це «криваве діяння Хмельницького»; по-друге, письменник зобразив гетьмана історично приреченим, бо той підняв меч на найсвятіше — Річ Посполиту, яка, за Сенкевичем, ощасливлювала «диких» українців своїм цивілізованим пануванням над ними. Тому найідеальніший герой роману шляхтич Скшетуський кидає у вічі Хмельницькому на самому початку Визвольної боротьби під його проводом проти іноземних поневолювачів: «…Не Бога в заступники прикликай, бо лише ад сприяти тобі може!» Недарма, наприкінці роману Хмельницький показаний зломленою, пропащою людиною, яка програла справу всього життя…

Коротше кажучи, Сенкевич бачив і сприймав українського гетьмана, як і всі зображені ним події, очима польського шляхтича, в тому числі й пихатого1. Під таким кутом зору можна було спостерегти чимало цікавого й правдивого, проте ніяк не видатну історичну роль Хмельницького й адекватний перебіг історичних подій. Зіграти такого гетьмана для українського артиста було б протиприродним явищем.

Але для мене була неприйнятною й сама постановка питання про «доцільність зйомок фільму», ніби взята з порядку денного всесильного Політбюро, яке кануло в Лету… Тому, виступаючи в дискусії, сказав, що ніхто не в праві перешкоджати Гофману знімати за Сенкевичем, а Ступці грати роль Хмельницького, ніхто не може нав’язувати Майстру свої світоглядні переконання. Зате й відповідальність за зроблене у Майстра найвища — перед Богом, історією та людьми… Що ж до концепції майбутнього проекту, то зовсім необов’язково, що загальна ситуація й розставлені Сенкевичем акценти будуть скрупульозно й, так би мовити, дослівно перенесені Гофманом до свого фільму…

Сам режисер запевняв, що у фільмі на першому місці буде палке кохання героїв: «нюанси історії стануть виключно фоном»; «я піду за людськими пристрастями, політика виступить фоном»… Слухаючи Гофмана, я думав про те, наскільки мудро, точно й безпомилково вибрав він артиста на роль Хмельницького. Справа не тільки в геніальності Ступки, а, передусім, у тому, що в останні роки він став уособленням національної самосвідомості, в цій іпостасі його шанують за кордоном. Гофман розумів, що в Україні чимало питань до його фільму буде знято вже тим, що роль видатного гетьмана виконає саме Ступка.

Після демонстрації фільму в Києві у жовтні 1999 року в Будинку кіно відбулася дискусія з цього приводу. У ній взяли участь близько двадцяти кінознавців, істориків, філософів, літераторів, письменників, драматургів. Як і треба було чекати, зіткнулися різні, в тому числі й полярні погляди на художню й історичну цінність фільму…

Автор цих рядків дозволив собі нагадати чотиривірш Максиміліана Волошина, бо ж він образно виражає позицію режисера Гофмана в історичному фільмі «Вогнем і мечем»:
А я стою один меж них

В ревущем пламени и дыме

И всеми силами своими

Молюсь за тех и за других.


В цій дискусії я не погодився з тим, що «Вогнем і мечем» — це «фільм про кохання» (Гофман). Скоріше, романтична любовна історія лише красиво розгортається в контексті масштабного, повнокровного історичного фільму, знятого за знаменитим історичним романом. Порівняння кінотвору Гофмана з «Віднесеними вітром» вважаю красивим, ефектним, зручним, але неточним, бо за глибиною й болючістю дотику до історичного нерву «Вогнем і мечем» стоїть вище. Але ж історія — це завжди політика, перевернута в минуле. Незалежно від волі художника, режисера. Годі й сподіватися, щоб винести «Вогнем і мечем» за дужки сучасних політичних змагань…

Видатним результатом фільму стало формування і явлення мільйонам глядачів у всьому світі рідкісного мистецького феномену, який я назвав би феноменом Гофмана-Ступки. В чому він полягає? Два видатні художники — режисер і артист — якісно змінили, буквально перемалювали портрет українського гетьмана Богдана Хмельницького, створений Сенкевичем. І не просто змінили, а суттєво наблизили до історичної правди. Хмельницький вийшов у Ступки великим і мудрим сином українського народу, лідером світового масштабу. Він став у фільмі уособленням кращих рис української ментальності й таким віднині буде знаний в усьому світі.

Ступка не перечитував «Історію України-Руси» Михайла Грушевського, щоб створити образ Богдана Хмельницького. Проте у цих двох великих українців однаковий генотип і видатний артист органічно сприйняв історичну концепцію видатного вченого.

Проте дивовижна метаморфоза з Хмельницьким не стосується найближчого оточення гетьмана й усього запорозького козацтва, які зображені Гофманом у добротній відповідності з романом Сенкевича. З такою трактовкою не погодився б Михайло Грушевський, з нею не погодиться сучасна українська наукова історіографія. Тут не допоможе, що у фільмі шляхтичі раз у раз лютують і п’ють не менше козаків, а Заглоба навіть прокидається після пиятики поруч зі свинею… Говорячи словами Богдана Хмельницького, «не того хотілося і не так було тому бути…»

Втім, сприймаючи роман «Вогнем і мечем» адекватно, тобто як фактор суспільної свідомості поляків, наївно було б сподіватися, що пан Гофман зніме фільм не за Сенкевичем, а за нашими підручниками чи монографіями, за порадами чи вказівками з України. Тоді це був би не Гофман і не патріот Польщі. Бо ж, як справедливо зауважив науковий консультант фільму професор Серчик, «кожна нація по-своєму бачить свою історію».

Коли напади на фільм Єжи Гофмана з урапатріотичних позицій стали модними, я писав у рецензії на «Вогнем і мечем»: «Українським противникам фільму слід було б не стільки наскакувати на режисера зі своїми незадоволеннями й повчаннями, скільки на ділі реалізувати своє бачення історії так само талановито й переважно толерантно, як це зробив Гофман. Скажімо, добитися, нарешті, зйомок історичного фільму «Тарас Бульба» за прекрасною повістю Миколи Васильовича Гоголя. В радянські часи ідею цього фільму під приводом «замаху на дружбу народів» погубили партійні власті. Так і залишилася нездійсненною мрія Сергія Бондарчука зіграти великого Бульбу. Жаль…»

Як відомо, такого фільму немає й досі. Дуже шкода… В подібних випадках Михайло Грушевський говорив: «Треба щось діяти…»


Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Правила прийому до аспірантури та докторантури київського національного університету культури І мистецтв
2014 -> Програма дисципліни «іноземна мова (англійська)»
2014 -> Урок №02. 10. 2014. Розділ І. Візуальні мистецтва Тема Архітектура світу
2014 -> Програма фахових випробувань для бакалаврів напряму
2014 -> Методика превентивного
2014 -> Методичні вказівки для самостійної роботи студентів денної і заочної форм навчання
2014 -> Особливості дистанційної освіти в медицині д м. н. Уляна Лущик
2014 -> Основипсихогенетик и


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   34




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка