Великий українець на Арбатi


«Почав друк своєї «Всесвітньої історії»



Сторінка26/34
Дата конвертації19.11.2018
Розмір1.9 Mb.
#64891
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   34

«Почав друк своєї «Всесвітньої історії»
Продовжуючи розповідь про наукову роботу Грушевського, ніяк не можна обминути його «Всесвітню історію в короткім огляді». Ми вже згадували про те, що в Симбірську й Казані Михайло Грушевський «взявся до оброблення всесвітньої історії». Цю грунтовно-масштабну й лапідарно-блискучу роботу він прагнув завершити в Москві: «Почав друк також своєї «Всесвітньої історії», котрої І ч. вийшла в Петербурзі в р. 1916».

З поверненням Грушевського в березні 1917 року до Києва сюди було перенесено й друк цієї праці — перевидано першу частину, випущено в світ другу, третю й четверту частини, що закінчувалася 1848 роком. Після відходу від активного політичного життя Грушевський написав і видав п’яту й шосту частини праці, довівши виклад до початку ХХ століття. Сьома частина так і не вийшла в світ.

Проте ми коротко торкнемся лише перших чотирьох частин «Всесвітньої історії в короткім огляді», бо саме вони реалізували первісний задум Грушевського і були написані ним у рамках, які підвладні нашому дослідженню: «Сим випуском (четвертої частини. — В.М.) кінчається моя праця, обдумана і виконана в трудних обставинах заслання» (виділено мною. — В.М.).

Яке завдання ставив учений перед собою, засівши в умовах заслання за узагальнюючу працю про історію всього людства?

В 1917 році, вже після Жовтневої революції, Грушевський заявив:

«Я бажав нею послужити самоосвіті і усвідомленню широких верств громадянства і приложив усі зусилля до того, щоб випустити її в світ, невважаючи на всі недогоди й технічні труднощі в нинішніх обставинах… Я присвячую її грядущій світовій силі — новій демократії України, надіючись послужити їй сею моєю працею».

На мій погляд, у цих словах великого українця більше ніж будь-де відчувається його непохитна, фантастична, всеперемагаюча віра в нову, демократичну Україну, пронесена через усе життя. Мені здається, що ця людська віра Грушевського не менше важлива для нас — українців — аніж її втілення в науковій «Історії України-Руси» та інших працях разом узятих. Її можна порівняти хіба-що з вірою в Україну Тараса Шевченка, реалізованою в «Кобзарі».

Ще тоді, наприкінці вікопомного 1917 року, Грушевський розглядав грядущу Україну як самостійну «світову силу», а ми через майже століття, здається, не навчилися цьому. Ми ще й досі не вчитуємося всерйоз у «Всесвітню історію» Михайла Грушевського. А треба, ох як треба!

Грушевський ніде не вириває Україну з історичного світового контексту. В першій частині «Всесвітньої історії» серед 66 розділів є невеличкий під назвою «Русь, Польща, Чехія». (Взагалі, маємо пам’ятати, що в праці Україні присвячено всього кілька сторінок. Але яких!) Так от, у згаданому розділі вже чітко сказано, що з часів Володимира і Ярослава «кладуться міцні підвалини українській і взагалі східнослов’янській культурі». В другій частині праці, присвяченій середньовіччю, Грушевський робить ключовий висновок про те, що національний рух в Україні «врятувала… поява нової національної сили — української козаччини». Про козацтво написано кілька рядків, але вони разючі в науковому плані:

«…Козацтво як вираз соціальної опозиції з тим не стратило своєї сили й значіння і без огляду на відносини вищої православної ієрархії далі вело свою лінію: боротьбу з шляхетським режимом окривало гаслами не тільки соціальними, а й церковно-національними, аж поки в повстанні 1648 р. під сими окликами задало смертельний удар польському пануванню на Україні».

Саме з другої частини праці історія Росії розглядається Грушевським в окремому розділі «Московщина». В третій частині «Всесвітньої історії» (ХVІІ–ХVІІІ віки) є розділ «Польща й Україна», в якому дуже стисло, проте не менше глибоко, осмислюються й описуються складні для України часи. На кількох сторінках Грушевський спресував науковий матеріал, який займає в «Історїї України-Руси» кілька томів. Висновки вченого — виважені, вистраждані, невідпорні. Його наукова послідовність підкоряє, його людська впевненість викликає довіру.

Грушевський наголошував, що козаччина, зіставшись в опозиції польському шляхетському режимові і опираючись на селянські маси в їх боротьбі проти польського права, не покинула релігійного прапора. Вона вивішувала його далі всякий раз, коли виступала проти уряду, дарма що ієрархія рішучо відмовлялася від всякої солідарності з козаками і славословила шляхетських побідників козаччини. Так було в грізне повстання в 1637–1638 роках, що порушило величезні маси селянства, передусім Східної України — нового заселення з селянських утікачів від панщини. Так само нове повстання, по десятилітнім суворім пануванні польського шляхетства в Східній Україні, підняте під проводом Хмельницького в 1648 році, виставило своїм прапором боротьбу за віру, хоч виходило з інтересів козацької верстви, а спиралось на селянські маси, що добивалися далі скасування панського права.

Прапор релігійний заступав тут програму національну, бо, опріч мотивів суспільно-класових, повстання мало також і характер національної української боротьби проти польського панування. Але його соціальні мотиви знаходили живий відгомін і в інших краях Польщі — навіть у чисто польських землях прокидалися рухи й повстання в надії на перемогу козацтва над панським магнатським режимом. Коли розгром польських війск, вчинений Хмельницьким в союзі з кримськими татарами, майже співпав зі смертю короля Володислава1, і Польща зісталась разом і без війська, і без королівської влади, та й взагалі без усякого авторитетного проводу, польські пани були певні, що якби під сю хвилю Хмельницький, опанувавши Україну, рушив у внутрішні провінції Польщі, селянство повстало б і ніхто не міг би противитися йому: Хмельницький міг би вчинити повний соціальний переворот у Польщі.

У цьому контексті Грушевський особливо наголошував, що ні Хмельницький, ні інші провідники козаччини не думали про соціальну революцію. Серед них було чимало людей, вихованих в шляхетських поняттях, і вони лише бажали зламати силу магнатів, допомогти королеві зміцнити свою владу, а за козаччиною закріпити провід у Східній Україні. Пізніше, очевидно під впливом київських духовних кіл (аж ніяк не вищої ієрархії, яка стояла осторонь від сеї боротьби з Польщею), беруть перевагу ширші національні мотиви, і Хмельницькому з його ближчим оточенням розв’язка конфлікту, напевне, не здається вже такою простою, як спочатку. З’являється свідомість неминучої рішучої розправи з усім польським режимом. Гетьман намагається заручитися для цього, з одного боку, прихильною нейтральністю впливової групи магнатів Великого князівства Литовського з кальвіном Радзивіллом на чолі2, з другого — допомогою Москви під старим окликом оборони православної віри в Польщі.

Грушевський зауважував, що були проекти організації ще ширшої ліги православних країв — Москви, України, Молдавії, яку можна було б повернути проти Туреччини чи проти Польщі. Але союз з кримським ханом, що показався таким цінним в перший рік війни, і кандидатура на польську корону іншого турецького васала — князя семигородського Ракоці визначали іншу лінію політики: перехід України під протекцію Туреччини і організацію тісної ліги з держав, що були турецькими васалами, проти Польщі.

Втім, обидва плани зустрічали серйозні перешкоди; з одного боку, Москва не піддавалась намовам і не наважувалася втягуватися в нелегку війну з Польщею. З другого — Туреччина переживала період внутрішніх заворушень і занепаду султанської влади, тому не могла служити сильним центром для проектованої ліги. Крим же — одинокий активний союзник — явно виявив свою непевність і підступність: хан зрадив козакам кілька разів в рішучий момент, підкуплений поляками.

Тим часом виявлялося все більше розчарування народних мас у самому повстанні, тому що гетьманське правительство в трактатах з Польщею не додержувало їх жадання — скасування польського права в Україні. Взагалі це корінне прагнення народу для старшини, вихованої в поняттях шляхетських, в пануючих тоді всюди поняттях класової держави, було чуже і здавалося неможливим. З огляду на непевне становище мас, козацька старшина постійно шукала сторонньої опори. На думку Грушевського, вже від перших успіхів повстання, з літа 1648 року «Східна Україна стала самостійною державою, з козацькою верствою і гетьманським правлінням на чолі, але Хмельницький з старшиною все пильнували найти якогось прихильного і легкого протектора. Можна здогадуватися, що старшині хотілося виробити для України нейтральне становище під протекторатом Москви, Туреччини, Швеції, але се їй не вдалось. Вона втягувала одну державу по одній в розпочату велику війну, та вказане внутрішнє роздвоєння раз у раз перебивало ту лінію політики, яку хотіла повести старшина, і не давало їй змоги сильно і витривало переводити1 свої політичні плани».

В результаті цього політична сила Польщі була зламана до решти, але Україні не вдалося забезпечити собі політичної самостійності під протекторатом сусідів. Довгі й тяжкі уособиці, які потяглися в Україні до 1670-х років, привели до поділу її між Польщею і Москвою. Правобічне Подніпров’я — се перше огнище козаччини — було спустошене, як деякі краї Німеччини під час Тридцятилітньої війни, а Лівобічна Україна мусила покоритись московській політиці і стратила врешті-решт своє політичне буття.

Так писав Грушевський у «Всесвітній історії», і важко знайти більш обгрунтовану й стислу, більш очевидну й переконливу оцінку ключових історичних подій ХVІІ століття в Україні, тим більше в європейському контексті.

Четверта частина «Всесвітньої історії» охоплювала період «від великої французької революції до переворотів 1848 року». В ній є розділ «Слов’янське відродження», в якому стосовно українського національного відродження сказано, що воно жило відгомонами недавньої автономії, але ще більше — демократичними і соціальними мотивами козацької доби, і з сими радикальними козацькими традиціями об’єднувались впливи західноєвропейської національної романтики (головно німецької) і слов’янського відродження, з одного боку, і дещо з соціального радикалізму (французького головно), з другого, — тільки далеко менше. Під впливами слов’янського відродження стояв особливо харківський гурток 1820–30-х років, духовними вихованцями якого були Срезневський1, а також і Костомаров, один із найвизначніших діячів пізнішого київського «брацтва Кирила й Мефодія», що дуже характеристично об’єднувало в своїй ідеології радикальні козацькі традиції з впливами слов’ян-ськими і західноєвропейськими.

Додамо до цього дослівно кілька влучних фраз ученого з окремого видання «Всесвітньої історії» (1920 рік), пристосованої до шкільної програми:

«На Україні після того як виловлено і позамикано в казематах членів Кирило-Мефодіївського брацтва, поведено незвичайно суворі нагінки на все, що може нагадувати про існування українського життя… Для задоволення українських національних потреб не зроблено нічого, і після кількох літ ліберальної нейтральности в справах української мови і культури, уряд вернувсь знову до системи репресій… Український рух вважали справедливим поборювати в інтересах заховання «единства руського народа» (з сих мотивів 1876 р. було видано ганебний указ против української мови)».

Блискуче поєднання чіткої енциклопедичності з науковою лапідарністю характеризує перо Грушевського у «Всесвітній історії». На мій погляд, стиль викладу матеріалу в ній значно легший і привабливіший, ніж в «Історії України-Руси». Втім, і жанри цих двох визначних праць різні.
«Своє місце в перспективі історичного процесу»
Працюючи над «Всесвітньою історією», Грушевський накопичив чимало «помічень над наукою історії взагалі», роздумувань над історичною самоосвітою й викладанням історії в школі. Через рік після повернення з Москви він опублікував статтю «Історія і її соціально-виховуюче значення», що знаходиться в науковому полі цієї книги, бо фактично була продумана й виважена Грушевським під час «перебування в ув’язненні й вигнання, коли я укладав свою «Всесвітню історію»…

Як завжди, послухаємо уважно самого Грушевського, зберігаючи послідовність його думки і стиль мови.

Вчений передусім, підкреслював, що розуміння науки історії все більше набирає значення «історії людства», тим часом як шкільне навчання все ще фактично стоїть на старій позиції вивчення історії «вибраних народів». Історія людства знає епохи більш або менш ефективні, блискучі, продуктивні в загальній еволюції, але епох безплідних і неінтересних з погляду цієї еволюції не знає. Крім того, часто народи й епохи, залишені в тіні шкільною наукою, насправді мають великий інтерес.

«Це одно. А друге те, що навіть дійсно важливі й великі, продуктивні моменти в історії людства, на яких мусить бути дійсно скупчена увага учня, чи взагалі того, хто знайомиться з історією, — ці моменти чи епохи можуть бути відповідно оцінені й зрозумілі тільки в загальній перспективі знов таки людського життя, даній в можливо широких розмірах часу і простору. Цю перспективу треба подати, розуміється тільки як перспективу, як тло, в певній пропорції, щоб не розгубити увагу на дрібницях маловартних, до пам’ятання трудних і несприйнятних; але в кожнім разі вона невідмінно мусить бути. Інакше буде не історія, а хрестоматія уривків з історії людства — і такою власне хрестоматією дуже слабко пов’язаних між собою, або й зовсім непов’язаних уривків, позволю собі сказати, є та історія, якої вчить наша школа і з якою виходить в життя наш інтеліґент» (виділено мною. — В.М.) В цій передачі історія не має також і того соціально-виховного значення, яке вона може й повинна мати.

Історична традиція є неустанною оцінкою, «судом історії», про який так багато говориться, і який дійсно твориться неустанно. Цей суд судить предків судом потомків і потомків судом предків, так як культ предків сам собою переходить в обов’язок перед потомками.

Грушевський акцентував на тому, що цього морального елементу з історичного навчення (й історичної творчості теж) не вдасться нічим вирвати, бо це річ глибоко людська, яка має свої корені в самих основах людського життя і нема чого його іґнорувати. Треба тільки відповідно направити і використати, згідно з нашими соціально-виховними завданнями. Коли в чиїхось руках ця сторона історії може виродитись в знаряддя людожерного шовінізму, національної виключності й ура-патріотизму, то в руках наших педагогів і нашої організації освіти вона повинна послужити перемозі й закріпленню ідей і настроїв гуманності, демократизму й соціалізму.

Історія свого народу і свого краю вказує роль і місце даного моменту в історичнім розвитку цього краю і народу: значення й вартість тих чергових досягнень, які стоять в даній хвилині, з погляду історичної традиції й історичного розвою цих потреб і вимог. Історія всесвітня, вставляючи цю історичну картину свого краю чи народу в загальну світову перспективу, даючи відповідний масштаб для об’єктивної оцінки її змісту, запобігає переоцінці національних мотивів, інтересів, заслуг і обов’язків з погляду загального історичного процесу — остерігає від переборщень в національнім еґоцентризмі, від надмірної переоцінки своїх національних вартостей, заслуг і інтересів. В епохи інтенсивного національного будівництва такі корективи проти гіпертрофії національного самовеличання і виключності дуже потрібні й на них треба звернути увагу й нам в даний момент. Зовсім небажано нашій країні дістати покоління національних Народисів, хвалькуватих і самозакоханих, до затрати всякої об’єктивности (виділено мною. — В.М.).

Але поруч із виключно національним, або державним еґоїзмом чи еґоцентризмом ще може бути, і таки без сумніву реально існує, еґоцентризм расовий, наприклад, еґоцентризм «арійський» чи «білий», який протиставляє себе расі семітській або расі жовтій, еґоцентризм германський, або слов’янський, еґоцентризм християнський, або католицький і т.д.

Грушевський зупинявся докладніше на європейськім еґоцентризмі. Він існує, він сильний. Ми зустрічаємося з ним не тільки в сфері теорії — в надмірній оцінці європейського життя й європейської культури (з її колоніями включно), як такої, в якій ніби-то замикається все істинно цінне, що є в людськім житті взагалі, і поза нею ніби-то й нема нічого, що варто було цінити і з чим рахуватися.

Така короткозорість дуже шкідлива навіть у теоретичній сфері. Легковаження всього, що діялося поза європейським обрієм нічого доброго не може дати. Але теорією справа не кінчається. Ми стрічаємось з дуже прикрими, просто таки ганебними проявами чи виявами такої європейської виключності там, де інтереси різних європейських конквістадорів зустрічаються з позаєвропейськими народами і краями. Скільки ми чули за останні десятиліття про факти всякого європейського звірства в колоніях і різних екзотичних краях, потоптання всяких інтересів, прав Божих і людських, що виправдовувалося тим, що воно діється в інтересах поширення єдиноспасенної європейської культури, європейської цивілізації над якоюсь іншою1.

Грушевський наголошував, що на українській землі живуть більші або менші групи й колонії різних народностей2. До того ж економічні та політичні зносини будуть вводити наше громадянство на практиці чи в теорії, в стичність і з іншими чужоплеменними краями. Не тільки з мотивів практичної користі, з погляду успіхів економіки чи політики, а й з погляду морально-соціального, дуже важливо, щоб ці народи й краї, їх інтереси й імпульси їх життя в минувшині й сучасності представлялись, принаймні, в основних своїх рисах, хоч трохи ясно українській інтеліґенції. Щоб перед нею були не просто «чужеплемінники» чи «меншості», навіть не абстрактні люди, «люди-браття», а щось більш реальне й конкретне3.
Грушевський підкреслював, що така свідомість є важливим здобутком культури і школи, і хотів, принаймні, того, щоб таке сприйняття поширилося в українстві й на ту частину людства, яка дотеперішньою школою, так само як і політикою, трактувалась як «меншовартна».

«Я не утопіст, і не мрію про те, як з кінцем нинішньої війни народи Європи разом плигнуть в царство братства і згоди, перекують мечі на серпи й списи на рала. Я, навпаки, думаю, що перед людством лежать ще довгі роки війн і воєнного напруження»1 (виділено мною. — В.М.). Але культура і школа повинні робити своє діло навіть і в цих тяжких обставинах, тим більше напружуючи свої сили і засоби в боротьбі проти здичавіння і злосливості. Проти конфлікту інтересів, який висунула і далі ятрить все більше ця світова боротьба, школа повинна відкликатись до тої історичної солідарности людства, з якого виросла вся нинішня культура, все нинішне життя. І це власне передусім має робити історія, її навчання. Поміч їй даватиме добре поставлена антропогеографія, література, різні гуманітарні науки, але головно історії належить це діло — розвинути в протиставлення хвилинним конфліктам людства постійне й тривале співробітництво.

Більше, ніж коли-небудь, саме в теперішнім моменті відчувається потреба поглиблення ідеї людства, пошани його і культу. Після того, як перед страшним видовищем світового катаклізму боязко відступили старі релігії, нічого іншого не вміючи порадити, як тільки перенести свої надії на моменти примирні, позасвітові, школа з особливою силою повинна розгорнути величний образ історії людскої солідарності, яка переборювала расові, релігійні, кастові бар’єри, географічні, економічні й культурні різниці, а застарілі конфлікти розв’язувала б, кінець кінцем, принципами співжиття і співробітництва.

На мій погляд, якісь докладні коментарі зайві. Від них явно розмиватиметься й обважніватиме цілісність тексту Грушевського. Дозволю собі тільки виокремити і ще раз наголосити його концептуальну і нестаріючу думку про те, що дослідження й викладання історії має все більше набирати значення історії людства, а не окремих народів. Здавалося б, дивно чути таке від історика, який присвятив своє життя дослідженню історії рідного народу, історії України. Проте, насправді, за Грушевським, саме рідна історія завжди залишиться осередком історичного дослідження, навчання й виховання.

Сказати б, що історію свого народу не вибирають, як і Батьківщину:
Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.



«Вчимося не для школи, а для життя...»
Стаття Михайла Грушевського «Історія і її соціально-виховуюче значення» настільки актуальна для сучасної педагогічної науки в Україні, що викликала бажання хоча б доторкнутися до теми педагогічних поглядів ученого та громадського діяча, яка до цього часу, на превеликий жаль, не привертала належної уваги дослідників. Системні ідеї Грушевського, закладені в названій статті та багатьох інших його працях, не тільки не втратили свого значення в контексті сучасної модернізації освіти, передусім гуманітарної, але мають визначати її сутністний характер і спрямованість.

Великий українець, який все життя боровся проти «зруйновання української школи» в Російській імперії, висловив основоположні думки про майбутню національну школу, накреслив магістральні шляхи її розвитку, заклав її науковий фундамент. Без перебільшення можна сказати, що вся наукова діяльність Грушевського має велике значення для розвитку педагогічної науки в Україні. В цьому контексті мені згадуються точні слова Максима Горького про осмислення Грушевським конкретного історичного матеріалу із його листа до Михайла Сергійовича в серпні 1916 року: «…Вы столь мощный историк, конечно, понимаете его социально-педагогическую ценность» (виділено мною. — В.М.).

Проте у Грушевського є чимало роздумів і спостережень, які стосуються безпосередньо суто педагогічних моментів. Перш за все учений підкреслював, що національна школа базується на українській мові1, яка така сама споконвічна, як і російська. Грушевський обстоював концепцію неперервного історичного розвитку української мови. З давніх часів, як Ярославові сини в Києві панували, вже добре видно, що неоднакова була мова в Україні і великоруських північних сторонах. З часом та народна мова все більше відрізнялася кожна в свій бік, і так поступово виробилися теперішня українська і великоруська мови. В Україні нова українська книжна мова починає свідомо ширитися в XVI столітті, в Росії так само і ще швидше, бо доля неоднаково служила українській і великоруській мові. Великоруській було легше, бо росіяни мали свою державу і мали повну змогу розвивати свою мову і письменство. Українці жили під Польщею, але ще тісніше стало українській мові після того, як Україна з’єдналася з Москвою. Коли ж з середини ХІХ століття українське письменство стало ставати на ноги, в 1863 році було видано першу заборону на українські книжки, а 1876 року вийшов указ, що майже заборонив зовсім українську мову. Тому історична справедливість вимагала, щоб українці здобули право на свою мову й письменство. «Мусить бути право і свобода тою мовою писати і друкувати, і коли народ наш тою мовою говорить, то й у школі треба тою мовою вчити». Звичайно, треба, щоб учили в школі й руської мови, і добре вчили, але найголовніше, щоб навчали мовою рідною.

«Серед усіх потреб нашого національного життя потреба рідної школи найголовнійша, бо народ, який не має своєї школи, може бути лише пасербом чужих народів, а ніколи не виб’ється на самостійну дорогу існування.

Боротьбі за рідну мову і рідну школу мусимо присвячувати найбільше уваги…»

Вироблену культурну, літературну мову Грушевський бачив у ролі важливого знаряддя культурного та державно-політичного життя українського народу. Він вважав, що кожний народ зберігає весь свій культурний запас рідною мовою, культурна мова стає питанням життя і смерті, «бути чи не бути» національного існування. Грушевський вважав, що ключовим питанням достойної освіти та повноти національного культурного життя є «справа вищої науки на даній мові». Доки мова не служить органом викладання в університетах і інших вищих школах, доки вона не стала знаряддям наукової роботи, викладання, книжкової справи, доти народ, який говорить тією мовою, буде відчувати себе на становищі культурнонеповноправного.

Культура мови взагалі є першою прикметою народної окремішності й покажчика культурної вартості народу.

Це несучі підвалини, що лежать в основі педагогічної концепції Грушевського.

Вчений вважав, що необхідно відмовитися від існуючої впродовж століть практики, коли всяка пануюча верства суспільства, в тому числі російського, ставила собі завдання «по можності висортувати з громадянства індивідуальності, сильні, самостійні, з далекосяглими планами й амбіціями і на їх місце розплодити середнячок помірковано здібних, з другорядними амбіціями, готовими задовольнятися другорядними ролями»1.

На думку вченого, в ХVII столітті єзуїти використовували для сих завдань на потребу католицької церкви гуманітарну школу з латинською граматикою і стилістикою2. За жорсткою оцінкою Грушевського, в Росії відродив єзуїтські методи на потребу монархізму граф Дмитро Толстой3 в класичній школі. Проте він був недолугим імітатором єзуїтів, хоча і встиг усе-таки досить нашкодити. Саме за Толстого була створена й зміцнена логічна, продумана до найменших дрібниць, диявольськи хитра «система оглуплювання» дітей у російській школі.

Вона була націлена на те, щоб позбавити молодих людей, які вступають в життя, інтелектуальної самостійності й ініціативи, і виховати в розпорядження уряду і правлячих суспільних верств людей вишколених, видресируваних, призвичаєних точно й без осмислення та критики виконувати дані їм доручення. Старе гасло «вчимося не для школи, а для життя» було вивернуто навиворіт: російська гімназична наука конструювалася так, щоб якнайменше давати практично потрібного в житті, щоб якнайменше служити для орієнтації в соціальних і політичних завданнях і течіях, а сконцентрувати всю енергію та амбіцію учня на головоломній дресурі, що вимагалася для матурального диплома4. «І сим вимогам була підпорядкована енергія і хист не тільки тих бездарних філологічних манекенів, котрими засипав гімназії петербурзький інститут, а навіть і кращі педагогічні сили... Висока матуральна нота — от що було метою і критерієм їх діяльності!»

Така школа втрачала живий зв’язок з життям, з громадою, що неминуче засуджувало її на мертвоту, занепад, безсильність, втрату всякого впливу на громаду й життя.

Особливе значення надавав Грушевський вивченню й викладанню вітчизняної історії:

«...Того, що може дати рідна історія в сфері морального, соціально-виховного впливу, його безпосередності і влади над почуттям, не може дати ніяка інша. Тому було б невдячним ділом усувати її чи штучно зменшувати її місце і ролю в історичнім навчанні, тим менше — в історичнім вихованні, в широкім значенні слова. Навпаки, це джерело мусить бути використане в повній мірі...

Але цей, так би сказати, суб’єктивний центр рідної історії, з котрого глядач розглядається в загальній перспективі історії, треба ввести в історичну перспективу, дати йому відповідне місце і наділити глядача також і об’єктивними мірами й критеріями, щоб він міг пізнати, яке місце належить цьому своєму в загальному, аби воно в його уяві не було ані занадто великим, ані занадто малим» (виділено мною. — В.М.).

Грушевський наголошував, що саме навчання історії має вносити корективи до національного егоцентризму, зокрема європейського. Подібно до того, як гуманітарні науки взагалі повинні допомогти людині «пізнати себе» і знайти місце для своєї індивідуальності, для свого «я», давши об’єктивні міри для цього «я», для його прав і претензій супроти довколишнього світу, людей і громади, — так історія має вказати відповідне місце й дати об’єктивну міру для ролі й значення даного громадянства і тої хвилини, яку воно переживає: завдань й інтересів, планів і гасел в загальній перспективі часу.

У наш час, як сто років назад, актуально звучать слова Грушевського про те, що історія Європи не розв’яже або розв’яже хибно багато своїх питань, не маючи відповідних знань з історії України або орудуючи хибними поглядами, утертими й непровіреними загальниками. Так само це стосується історії європейської культури, економіки, філології, фольклористики і т.д.

Українська школа ніяк не повинна повторювати старих гріхів школи російської, яка так щиро вбивала своїм учням, що Росія, «лежачи на межі безмежних просторів Заходу і Сходу, покликана служити між ними посередницею, нести світ культури в ці безмежні східні простори» і т.д., а тим часом лишала своїх вихованців зовсім без усяких відомостей щодо тих культурних і економічних умов, в яких живуть ці народи, щодо їх історичної, політичної й культурної минувшини.

В нинішніх дискусіях про співвідношення українського й російського елементів у національній школі, що досі нав’язуються суспільству, напрочуд актуально звучать питання, поставлені Грушевським ще на початку минулого століття: «Хто може жадати від української суспільності, аби в інтересах розвою великоруської культури вона зреклася свого власного культурного життя й розвитку? Хто має компетенцію відмовити українській суспільності морального права на певні національні постулати або оголосити їх штучними, а не реальними, коли вони випливають логічно зі змагань до розвою своєї народності, даної, витвореної тисячолітнім процесом?»

В умовах незалежної України ці питання містять у собі імператив: ніхто!


Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Правила прийому до аспірантури та докторантури київського національного університету культури І мистецтв
2014 -> Програма дисципліни «іноземна мова (англійська)»
2014 -> Урок №02. 10. 2014. Розділ І. Візуальні мистецтва Тема Архітектура світу
2014 -> Програма фахових випробувань для бакалаврів напряму
2014 -> Методика превентивного
2014 -> Методичні вказівки для самостійної роботи студентів денної і заочної форм навчання
2014 -> Особливості дистанційної освіти в медицині д м. н. Уляна Лущик
2014 -> Основипсихогенетик и


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   34




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка