Великий українець на Арбатi


«Зв’язався я з редакцією «Украинской жизни»



Сторінка27/34
Дата конвертації19.11.2018
Розмір1.9 Mb.
#64891
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   34

«Зв’язався я з редакцією «Украинской жизни»
Михайло Грушевський долучився до роботи нового журналу з часу його заснування. Більше того, збереглися кілька листів Симона Петлюри з Москви1 до Грушевського «про заходи української кольонії в Москві видавати журнал, присвячений українським справам в мові російській», написані восени 1911 року, тобто в період організаційної підготовки видання. Петлюра, зокрема, писав, що проектований журнал матиме, сказати б, загальнонаціональний характер, а тому він вважав своїм обов’язком познайомити Грушевського з планами майбутньої редакції та звернутися до нього з деякими пропозиціями, скоріше проханнями:

«Не кажу вже про те, що Ваша участь в журналі, як найближча, найактивніша була б дуже бажаною і в інтересах журналу… більше значіння має в данний момент Ваша порада, Ваш досвід, Ваш погляд на видання… Само собою зрозуміло, що Ваш голос і слово кожне в цій справі буде прийнято на увагу з подякою великою і може мати величезне значіння» (виділено мною. — В.М.).

В іншому листі до Грушевського (листопад 1911 року), підписаному Петлюрою з Олександром Саліковським, наголошувалося, що «без Вашої допомоги та участи досі не починалась жодна поважна українська справа, зв’язана з інтересами нашого народу, — отож треба сподіватись, що й та справа, яку ми починаємо, так само потрібує Вашої допомоги…» Організатори журналу наполягали на тому, щоб Грушевський дав статтю для першого номеру «Украинской жизни», очевидно, Михайло Сергійович не встигав її подати, і 28 листопада 1911 року Петлюра писав: «…Одмовитись од думки, що перша книжка «Украинской жизни» не буде скрашена Вашою статтею вони не можуть, а для того постановили одсунути термін випуска книжки до 20, а в крайньому разі і до 25/І 1912 р., — тільки б в цій книжці була Ваша стаття». У першому номері «Украинской жизни» Грушевський надрукував статтю «Украина и украинство».

Надалі Симон Петлюра продовжував писати Михайлу Грушевському з питань виходу в світ чергових номерів «Украинской жизни»1, в тому числі й після початку Першої світової війни та заслання Грушевського. Нові цікаві дані про підтримку контактів з журналом можна почерпнути з опублікованого недавно листування Грушевського з Єфремовим. Час від часу Михайло Сергійович пише про це: «коли цензура не поставить межі, хочу потроху писати — до «Украинской жизни» (26 липня 1915 року); «Украинская жизнь» просила у мене статтю для їх книжки…» (23 вересня 1915 року). Перебуваючи в Казані, восени 1915 року Грушевський в листі до Єфремова турбувався про те, щоб підтримати редактора журналу Симона Петлюру працівниками з Києва: «Воно справді треба б їм помогти, мало сил у них, а журнал цінний…»

Симон Петлюра писав Грушевському і в Казань. «Від Симона Васильовича дістав сьогодня листа, — повідомляв Михайло Сергійович Петра Стебницького 2 квітня 1916 року, — він приїздив на кілька день до Москви… заохочує мене написати до «Украинской жизни» про підготовчу працю на сі часи, яку мусять виконати українці в справі організації видавництв, рукописів тощо і з таким рощотом, щоб при першій же можливості викинути на наш книжний ринок можливо більше всякої літератури…»

Йшлося про різні справи — земельні, хліборобські, кооперативні, про робітничі товариства, про народні доми і т.ін. Цікаво, що Грушевський досить скептично поставився до своїх можливостей реалізувати таку ідею: «Все се печиво не на мої зуби, і може б легше хтось з вас міг написати їм на сі теми». В чому справа? Відповідь знаходимо в іншому листі Грушевського з цього приводу, написаному в тому ж квітні Сергію Єфремову: «Дістав лист від Симона Васильовича, що приїздив на кілька день додому, давав мені тему, але трудно мені писати — занадто відійшов я від біжучого життя, і нелегко орієнтуватися в нім, особливо при браку преси». Взагалі Грушевський дуже відповідально ставився до підготовки статей для «Украинской жизни»1: «…Боязко щось сказати невпопад, що можуть потім поставити на рахунок громадянству. А повторяти ті самі «беспорні» і «вічні» істини не можна безконечно перед своєю публікою. А в «Украинской жизни» вона мабуть таки своя…»

Остання стаття, яку Грушевський написав до переїзду в Москву, — «Украинство и российская пресса» — з’явилася у дев’ятому вересневому номері журналу, тобто тоді, коли Михайло Сергійович уже жив на Арбаті. Зупинимося на ній докладніше, щоб зрозуміти, що турбувало в цей час, а точніше, повсякчас Грушевського. Стаття починалася так: «Когда заходит речь о всяческих недомыслиях в отношениях к украинству не только правящих, но и общественных кругов России, «сочувствующие» обыкновенно стараются втолковать украинцам, что единственный путь к созданию более здравых отношений к украинскому вопросу лежит через сознание русского общества, а всякие недочеты в отношениях этого последнего к украинству объясняется единственно неосведомленностью. «Русское общество не разбирается в украинском вопросе, потому что совершенно не знакомо с украинским движением, с украинством. Его необходимо усиленно информировать, осведомлять».

Таковы приблизительно те дружеские советы, которые не перестают раздаваться по украинскому адресу за последние годы, — даже не годы, а десятилетия. И никак нельзя сказать, чтобы украинское общество оставалось глухо к этим советам. Наоборот, почти всякий раз, забывая печальный опыт прошлого и рассчитывая, что новое усилие в этом направлении может оказаться более плодотворным, — так сказать, «задняя забывая, в предняя же простираяся», оно с удвоенной энергией принималось за новые попытки «осведомить» русское общество о прошлом и настоящем происхождении и задачах, причинах и сущности украинского движения, украинских течениях, украинской литературе, искусстве, культуре и проч. и проч. и проч.

За последние десять лет, считая от «Украинского Вестника» 1906 г., на эту неблагодарную работу была затрачена бездна времени, труда и средств. Выходили украинские журналы на русском языке, в целях информации затевались многотомные энциклопедии украиноведения, информационные издания, большие и малые книги и брошюры, помещались статьи по украиноведению в российских журналах, газетах, специальных сборниках… Много было всего этого, но результат получался вовсе несоизмеримый с затрачиваемой энергией, и поэтому я считаю себя в праве назвать эту работу неблагодарной. «Русское общество» оставалось и остается глубоко равнодушным, если не враждебно настроенным к национальному вопросу вообще и к украинскому в частности1, и становится очевидным, что центр тяжести лежит тут, во всяком случае, не в недостатке информационных источников, информационного материала, и не в недостаточной энергии самих украинцев в этом отношении, а в чем-то другом!..»

З цього приводу варто навести кілька фраз із практично невідомого листа Грушевського Горькому, відправленого з Казані 5 лютого 1916 року. Російський письменник запропонував українському вченому написати статтю до «Сборника украинской литературы», а Грушевський, відразу погодившись, писав:


«Многоуважаемый Алексей Максимович!

Весьма сочувствую Вашему предприятию и желаю ему наилучшего успеха. Может быть, Вашему изданию удастся пробить брешь в «легкомыслии», как Вы его определили, русского общества относительно национального вопроса. Самый глухой тот, кто не хочет слышать. Сужу по опыту украинскому — множество информационных изданий, предпринятых за последнее десятилетие, бессильны были перед броней равнодушия. А между тем разрешение национального вопроса — действительно одно из кардинальных условий действительного возрождения…»

В іншому листі до Горького (17 серпня 1916 року) Грушевський також зазначав: «…Всякие информационные издания, предпринимаемые отдельными украинскими исследователями и целыми кружками, не достигают цели — не проходят в толщу общества».

Стаття в «Украинской жизни» містила важливу думку про те, що в Російській державі не було іншого народу, який так само, як український, близько брав до серця справу розкріпачення державного і суспільного ладу, який би співчував цій справі гарячіше, відгукувався на неї повніше всіма фібрами своєї душі, адже український народ пов’язував з новими формами державного устрою царської Росії, з соціальними реформами надію не тільки на політичну свободу, а й на розкріпачення національне.

Грушевський підкреслював, що спеціальні російськомовні українські видання, призначені для інформації російського суспільства, зовсім не поширюються в його товщі, стають відомими для небагатьох (дуже небагатьох, на жаль!) людей, які спеціально займаються національним питанням або певною галуззю українства. До того ж, редакції великоруських видань друкують лише те, що можуть собі дозволити, рахуючись з поглядами і настроями суспільних груп, які за ними стоять і підстроюючись під смаки публіки: «т.е. в конце-концов с тем же глубоким равнодушием или нерасположением российского — даже просвещенного, либерального и т.д. и т.д. читателя, к национальному вопросу вообще и к украинству в частности… Иглиное ухо российской прессы, т.е. пределы снисхождения обслуживаемой ею российской публики к национальным запросам негосударственных народностей, оказывается слишком часто еще более узким, чем даже может предположить самый искушенный и вовсе не радужно настроенный украинский публицист».

За оцінкою Грушевського, справжня, а не словесна увага російського суспільства до національного питання неадекватна його пекучості й гостроті, і це не може не викликати недовір’я чи невдоволення у тих, хто знемагає під тягарем російської «національної політики». Ця політика спрямована на обрусіння недержавних народностей і ведеться не тільки міністерством внутрішніх справ. На думку Грушевського, навіть прогресивні, освічені люди з російського суспільства, які навчають російській мові, скажімо, грузинських дітей, поширюють російську книгу, є справжніми учасниками політики обрусіння, що є, як це не печально, спільною справою російської влади і російського суспільства. Зокрема, байдужість влади до практичного законодавчого вирішення національного питання відображає відповідний байдужий стан російського суспільства:

«А между тем положение обязывает. Исторические условия, поставившие русское общество во главе наиболее разноплеменного государства мира, наложили на него и совершенно определенные обязанности по отношению к его племенам и национальностям, и от этих обязанностей оно не может никаким образом отказаться, не отказываясь от своей руководящей роли в государстве, от стремлений к власти в нем — этому необходимому условию внутреннего устроения. Если негосударственным народностям нужно неустанно напоминать, что они никоим образом не могут относиться к делу общего устроения как к заботе чужой, их не касающейся, то и русскому обществу необходимо твердо помнить, что национальное устроение является одной из существеннейших частей общего внутреннего устроения, и оно никоим образом не может смотреть на этот вопрос национальных отношений как на посторонний, досадный привесок к тому, что его непосредственным образом захватывает.

Национальное обострение, гипертрофия национальных чувств у обделенных народностей — явление очень печальное, несимпатичное, опасное; но не нужно забывать, что оно является реакцией не только против притеснений власти, но и против равнодушия к национальным страданиям, запросам и упованиям тех, кому они неведомы, т.е. русского общества».

Торкаючись українського питання в Росії, Грушевський писав, що воно залишається невирішеним, і тому, зокрема, неможливо говорити про розумну національну політику в окупованій Галичині. Щоб взяти належний тон у ставленні до українського елементу в Галичині, міцно й щиро ствердитися на грунті поваги до її національних особливостей і прагнень, очевидно, необхідно, передусім, порвати з системою придушення українського життя в самій Росії, щиро й нелицемірно врахувати факт історичного існування Галичини, невмираючого прагнення української народності до вільного і нестиснутого розвитку її національного змісту, що склався історично.

Серед невідкладних заходів у цьому напрямку Грушевський називав визнання культурної ролі української мови, допущення її в школи, церкви, суди, управлінські установи. Найперше полягає у задоволенні настійної і невідкладної вимоги українського життя — викладання українською мовою в народній школі.

«Но эти скромные пожелания остались без всякого отзвука до сих пор. Более того, — на украинской жизни продолжают тяготеть репрессии, обрушившиеся на нее с началом войны и лишившие украинское общество даже и тех скромных возможностей, которыми оно располагало раньше, — прессы, культурных и общественных организаций, самого литературного движения, остановленного цензурными репрессиями.

В таких условиях какую ценность могут иметь уверения, что галицкое население, его национальная жизнь, культурные и общественные запросы не потерпят никакого ущерба в сравнении с теми возможностями, какие предоставлял им австрийский режим? Как убедить его в том, что ему будет предоставлено то, в чем отказывают до сих пор украинскому населению России, добровольно связавшему с последней свою участь и отдавшему ей свою кровь и свой труд в течение столетий?» (виділено мною. — В.М.).

Ці слова Грушевського запали мені в душу, і я згадав про них, коли в книзі Леоніда Кучми «Україна — не Росія» натрапив на думку про те, що «могутнє людське підживлення давала Україна Росії протягом трьох з половиною століть». Йшлося про те, що сотні й тисячі українських талантів відправлялися до Петербурга й Москви і по всій Російській імперії — від Варшави і Тифлісу до Камчатки і Коканда — робити кар’єру, ставали письменниками, художниками, вченими, урядовцями, богословами, просвітителями… Вони вважали себе «русскими из Малороссии», бо ж в їхні часи національна самосвідомість не пробудилась настільки, щоб відчувати себе українцями із Росії. А ще ж були, окрім того, — і вже не тисячі, а мільйони, простих людей, селян, які переселялися на Волгу та за неї, на Урал та за нього, на Північний Кавказ, Алтай, Амур, у Сибір, Примор’я. Нема в величезній Росії такого місця, де б не жили люди з українськими прізвищами. Все це нагадує про найбільший з податків, виплачених Україною під час її перебування в складі Російської імперії та Радянського Союзу. Цей колосальний податок активними, талановитими й працелюбними людьми ніхто на Україну спеціально не накладав, але надходження по ньому йшли безперебійно.

Тодішній президент України жорстко заявив: «Одного цього фактора цілком достатньо, щоб визнати: Росія — наша боржниця. Не в якомусь юридичному сенсі, але в моральному. Зрештою, це те, що прив’язує нас один до одного, а не роз’єднує. І все-таки це борг, нікуди не дінешся. Мені здається, усвідомлення цього боргу не містить в собі нічого образливого для Росії. Визнання цього боргу, навпаки, підніме Росію. Справедливість і великодушність ніколи і нікого ще не принизили».

Якби ж то в стосунках Росії з нами панувала виключно справедливість і великодушність…

Втім, повернемося до статті Михайла Грушевського, який справедливо писав: «…Как говорить об установлении здравой национальной политики в наново оккупируемой Галиции, пока не ликвидировано наследие предшествовавшей оккупации1, — всего того, что и русским обществом, и официальными кругами было единодушно осуждено, как одна сплошная ошибка, как одна из печальнейших страниц этой войны?

Ведь и посейчас еще тысячи высланных, арестованных, вывезенных при эвакуации галичан, томятся в отдаленных местах, в глухих углах Сибири, бедствуют, болеют и умирают, не успев добиться возвращения, — старики, женщины, дети, крестьяне, рабочие, священники, литераторы, ученые, цвет галицкой интеллигенции, не зная за собой никакой вины, кроме преданности своей народности, религии, гражданскому долгу!

Не следовало ли бы прежде всего вспомнить о них и предоставить свободу им, поднимая вопрос о более благоразумной национальной политике, о более желательных формах управления и отношения к местному населению при новой оккупации?»

Так закінчив Грушевський статтю в «Украинской жизни». Отже, в Москву він привіз свої давні турботи про вирішення українського питання і нові тривоги, пов’язані з долею Галичини, окупованої російськими військами під час Першої світової війни.
«Брав участь у редакції «Украинской жизни»
За словами Саліковського, «Михайло Сергійович, можна сказати злився з журналом, перетворившись із співробітника у звичному розумінні слова, в дійового члена редакції…» До речі, наприкінці 1916 року саме Саліковському редакція «Украинской жизни» довірила підвести підсумки роботи за п’ять років існування журналу. Він писав тоді: «Дозволимо собі використати вказану маленьку хронологічну дату, щоб сказати кілька слів з приводу пройденого «Украинской жизнью» шляху». Саліковський підрахував, що за цей час у журналі було надруковано близько 700 статей і заміток з різних питань українознавства. Найбільшу групу (понад 200) складали публіцистичні статті, в тому числі близько 50 — про російсько-українські відносини. Далі йшли статті на загальні теми (40), про Галичину, Буковину і Угорську Русь (37), про національну школу (16), про культурно-просвітні та наукові організації (13), про українське питання в Державній думі (12), про становище української преси (11), про польсько-українські відносини (11) та ін. 80 статей було надруковано з історичної проблематики, близько 40 — з історії літератури і літературної критики, з питань права і економіки — 23 статті, мистецтва — 21, етнографії і філології —12.

Саліковський зробив висновок про те, що, дякуючи «Украинской жизни», до українства свідомо прилучаються сотні, а може й тисячі відірваних від батьківщини співвітчизників, а також відзначив, що журналу «вдалося серйозно зацікавити українським питанням окремих представників російської інтелігенції».

Активний співробітник журналу Олександр Лотоцький через півтора десятиліття після припинення його виходу писав: «Ролю «Украинской жизни» для свого часу навіть тяжко оцінити, — така значна була вона. Се була справжня трибуна, на якій, властиво вперше, стикалися та перехрещувалися погляди українські з поглядами російського та зросійщеного громадянства… Той орган уперше давав широке освітлення української справи в російських умовах»1.

Про стосунки з журналом і його працівниками Грушевський розповідав у «Споминах»:

«Ще з Симбірська зв’язався я з редакцією «Украинской жизни», якій раптом судилось тоді стати єдиним українським органом. Перед тим мої відносини до сього журналу були вповні коректні, але далекі, тепер приходилось користуватись ним, як єдиною трибуною2. Фактичним редактором його був Симон Васильович Петлюра, але його якраз мобілізували, він пішов в санітарну службу на західний фронт3. За нього несла секретарські обов’язки його дружина, — потім з новим 1916 р. редактором вибрано Ол.Ф. Саліковського, секретарем редакції став Шеремецинський, чоловік добрящий, проворний, учинний, тільки дуже зайнятий редакційною роботою, міліоном різних поручень, котрі приймав від усіх і кожного, — і своїми власними відносинами до військової служби. Чоловік обтяжений сім’єю, з мінімальними ресурсами, цілком негодящого здоров’я, він теж стояв весь час під загрозою військової служби. Все від часу до часу його брали на проби, — а туберкули якраз у нього поховалися десь, очевидно, з страху перед мобілізацією. Сі два чоловіки — Саліковський і Шеремецинський, не тільки як громадські фігури, але як і порядні, добрі люде, органічно не здатні на зраду, підступ і інтригу, прив’язали мене ще тісніше до журналу. По приїзді до Москви я ввійшов в його гурток як у свою компанію» (виділено мною. — В.М.).

Діяльну участь в роботі журналу брали юристи Олександр Хруцький і Зіновій Моргуліс,1 які жили на Арбаті, — «также гарні люди, тільки теж нейтралізовані своїми військовими обов’язками». Грушевський називав ще Богдана Кістяківського2 і Лебединського: «кінець кінцем гурток був симпатичний, але з літературного погляду досить слабкий».

Серед працівників журналу Грушевський особливо виділяв також Леоніда Абрамовича (Бурчака)3 і Володимира Винниченка4. За словами Михайла Сергійовича, коли Винниченко переїхав до Москви (це сталося на початку 1914 року. — В.М.), за нього схопилася вся українська громада «як за свій якір спасіння, і він дав кілька сильно написаних статей, які зробили тоді сильне враження»5.

Щоб уявивши собі творчі масштаби та обрії «Украинской жизни» досить перечислити прізвища авторів, які в журналі друкувалися: Микола Василенко, Володимир Винниченко, Дмитро Донцов, Сергій Єфремов, Федір Корш, Агатангел Кримський, Анатолій Луначарський, Федір Матушевський, Михайло Могилянський, Симон Петлюра, Софія Русова, Степан Сірополко, Петро Стебницький, Микола Сумцов, Іван Франко, Михайло Чубинський, Олексій Шахматов та ін.

Підсумовуючи роботу Грушевського в «Украинской жизни» з нагоди його 50-річчя, редакція журналу писала:

«Нам, робітникам «Украинской жизни» Михайло Сергійович особливо близький і дорогий. Виникнення журналу з першого моменту знайшло в ньому живий і діяльний відгук, і вже першу книжку «Украинской жизни» ми мали можливість прикрасити прекрасною статтею М.С. Грушевського про основні задачі українства й шлях його розвитку. Протягом п’яти років М.С. Грушевський не переставав співробітничати в «Украинской жизни» і найживішим чином цікавився радостями й прикрощами нашого журналу... З іменем М.С. Грушевського наш журнал почав існування, з його ж іменем закінчується прожите п’ятиліття» (виділено мною. — В.М.).


«Незалежна Польща і автономна Галичина»
Наприкінці 1916 року «Украинская жизнь» вмістила статтю Михайла Грушевського «Незалежна Польща і автономна Галичина», датовану «30.ХІІ.1916»1. В ній аналізувалася міжнародна подія, що відбулася восени 1916 року, вже під час перебування Грушевського в Москві, тобто, стаття була повністю написана на Арбаті. Грушевський звертався до рескрипту2 імператора Австрії й короля Угорщини Франца Йосифа, в якому той доручив прем’єрові кабінету підготувати законопроект про створення в майбутньому Королівства Польського, про розширення автономії Галичини на користь галицьких поляків. Грушевський вказував на половинчатість рескрипту: «…Польская независимость оказывалась частичной, так как предназначалась в уделе лишь оккупированных губерний России, между тем как польские провинции Пруссии и Австрии должны были и впредь остаться в составе этих государств».

Як відомо, згаданий документ появився на світ з ініціативи німецького генерала, одного з ідеологів германського мілітаризму Еріха Людендорфа, який з його допомогою сподівався на формування польських дивізій. Однак поляки без ентузіазму сприйняли обіцянку Франца-Йосифа надати автономію Галичині. Вони бачили цей край у складі польської держави.

Грушевський підкреслював, що українське суспільство ставиться з повним співчуттям до здійснення віковічних прагнень польського народу відновити незалежність держави. Проте він піддавав критичному аналізу кон’юнктурний рескрипт, в якому декларувалися права місцевого самоуправління для тих областей Галичини, що будуть виведені з-під влади Росії.

«С самого начала конституционной жизни Галиции требование «выделения» Галиции путем расширения круга ее самоуправления, подчинения контролю галицкого сейма местной администрации и замены непосредственного представительства галицкого населения в имперском парламенте сеймовой делегацией для участия в общеимперских делах, определяло тактику польских руководящих кругов. Но оно встречало решительную оппозицию со стороны украинского общества, противоставлявшего этой «автономистской» программе поляков требование раздела австрийской Галиции, совершенно механически связавшей воедино польские и украинские области, на ее естественные, этнографические составные части — польскую и украинскую, и демократизации галицкого самоуправления, т.е. разрыва с системой представительства, обеспечивавшей преобладание в последнем землевладельческим и крупнобуржуазным элементам — польским и тяготевшим к ним. Без этих предпосылок украинское общество Галиции считало нежелательным всякое расширение галицкой автономии и, наперекор польским автономистам, отстаивало возможно широкий контроль и участие центральных имперских органов в управлении Галиции, с целью нейтрализовать засилье польских шляхетских кругов. Этот венский «централизм» и требование раздела Галиции висели постоянной угрозой над польским господством в восточной (украинской) Галиции. Они грозили — при осуществлении раздела и демократизации галицкого самоуправления сразу лишить польский элемент Восточной Галиции его доминирующей роли и поставить в положение меньшинства, каким он был всегда на самом деле. Теперь от этой угрозы обещает освободить галицких поляков и обеспечить полное и безграничное, свободное от всяких вмешательств центрального правительства господство в нераздельной Галиции рескрипт от 23 октября. Это было даже больше, чем мечтали когда-нибудь польские автономисты Галиции».

Що стосується українців, то вони ще раз переконалися в тому, що національна політика імперського уряду в Галичині захищає лише польські інтереси. Сам Грушевський давно наголошував, що наприкінці XIX — на початку XX століть галицька суспільність звикла бачити й уявляти собі Галичину, як духовний і культурний центр української землі, як ту духовну фабрику, де виховується українська культура для цілої соборної України. Галичани сподівалися на поміч російської України в розриві тих ланцюгів, якими окувала їх польська суспільна ієрархія; час від часу «з новою силою оживали давні надії на те, що колись те, чого не може доказати Галичина своєю силою — розбити сі залізні кайдани, розіб’є їй велика, многомільйонова Україна»1.

Та ще в питанні про Галичину варто пам’ятати основоположні слова Грушевського про те, що «ідея відродження України на широких демократичних і свобідних підставах має занадто стару й поважну історію, аби потребувала здавати ще екзамен перед російською чи польською екзаменаційною комісією для диплома поступовості чи ліберальності»2.

Політико-публіцистична стаття Грушевського «Незалежна Польща і автономна Галичина» свідчила про те, як глибоко знав і близько до серця брав учений численні проблеми багатостраждальної Галичини в роки війни. Він завжди розглядав її невід’ємною частиною української землі, а галичан — невіддільними від єдиного українського народу.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Правила прийому до аспірантури та докторантури київського національного університету культури І мистецтв
2014 -> Програма дисципліни «іноземна мова (англійська)»
2014 -> Урок №02. 10. 2014. Розділ І. Візуальні мистецтва Тема Архітектура світу
2014 -> Програма фахових випробувань для бакалаврів напряму
2014 -> Методика превентивного
2014 -> Методичні вказівки для самостійної роботи студентів денної і заочної форм навчання
2014 -> Особливості дистанційної освіти в медицині д м. н. Уляна Лущик
2014 -> Основипсихогенетик и


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   34




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка