Великий українець на Арбатi


«З Винниченком відносини були не злі — не добрі...»



Сторінка28/34
Дата конвертації19.11.2018
Розмір1.9 Mb.
#64891
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   34

«З Винниченком відносини були не злі — не добрі...»
Журнал «Украинская жизнь» не вдовольняв Володимира Винниченка, як і багатьох українців, які знаходилися поза гуртком її найближчих співробітників. «Вона («Украинская жизнь». — В.М.) була журналом, — писав Грушевський, — «для наружного употребления», для російської публіки, в нім було прийнято писати так, як годиться виступати перед чужими, не виносячи внутрішніх справ і не дуже ставлячи справу «у весь зріст» — дарма, що тих російських читачів у неї було дуже мало, читали головно українці, і се не подобалось багатьом (і мені в тім числі), що певні категорії обросійщених українців підтримують сей російський журнал для вжитку внутрішнього, як більше їм близький і милий, ніж часописи українські. Коли стало неможливим видавати українські часописи на Україні, явилась гадка спробувати налагодити український журнал в Москві, де сподівались легшої цензури. На Винниченка рахували як на головну літературну місцеву силу. Про сі плани мені писали ще до Казані. Мій приїзд з свого боку підняв почуття і енергію московських українців. Я з усею охотою прилучивсь до сих планів і взагалі заявив з свого боку всяку готовність приложити свої сили до того, щоб змобілізувати місцеві українські сили й зробити їх продуктивнішими» (виділено мною. — В.М.).

Мабуть, тут доречно надати слово самому Михайлу Сергійовичу для того, щоб він коротко розповів про попередні, домосковські стосунки його з Володимиром Винниченком:

«З Винниченком в останніх роках мої відносини були не злі — не добрі, як зрештою і перед тим. Знайомість наша почалась перед революцією, коли він, утікши з війська, жив у Львові. Одного дня він прийшов до мене, щоб порадитись, чи не можна б на документі... хімічним способом витравити дійсне ім’я і вписати нове, щоб з тим документом вернутись (в Україну. — В.М.).

Я відрадив його від сього, вважаючи шкодою псувати документ. Він більше не заходив до мене і під час революції я не здибав його, бо він сидів в київській тюрмі — звідки й передав оповідання «Дим» для першої книжки «ЛНВістника»1, випущеної в Києві. Потім між нами була кореспонденція з приводу його співробітництва в ЛНВ, доволі нерівна: я не завсіди міг сповняти ті домагання, які він ставив до ЛНВ, стрічались же ми рідко, але «дружелюбно». Пам’ятаю, як раз він приїхав на нараду у Львові, в бібліотеці Наукового товариства ім. Шевченка, скликану в справі видання нового часопису… Бувши в Києві, він якось ночував у нас… і читав в тіснім гуртку «Чорну пантеру і Білого ведмедя»1, яка викликала гарячу дискусію… Потім між нами знову вийшла неприємність через ЛНВ — він доволі різко домагавсь повищення гонорару, потім жадав звороту назад свого листа і т.д., і кореспонденція між нами розірвалась. Аж під час мого заслання він прислав мені свою книжку і поздоровну картку на Великдень, без підпису і адреси, знаючи, що я пізнаю його письмо…»

Через десяток сторінок «Споминів» Грушевський знову повертається до болючої для нього теми, повторюється, додає нові подробиці:

«Я стрічався з ним кілька разів уже перед тим, — відколи перший раз прийшов він до мене у Львові, ще як молодий студент (радитись чи не переробити хімічним способом свого документа на інше ім’я, щоб повернутись на Україну). Пізніше він появився на одній з нарад над невдалим проектом опозиційного часопису. І я пам’ятаю, як потім мене неприємно вразили його рефлексії на тему того, що взагалі у нас нічого нема: «Наукове» товариство — се звучить гордо, але на ділі — се тільки всього який-небудь Володимир Дорошенко…» Ще прикріше вразив мене пізніший інцидент, коли він домагавсь виїмкового гонорару для себе в ЛНВістнику і, діставши відмову (від колегії, що відала справу гонорарів), написав мені малопристойного листа (котрого звороту потім домагавсь). Припадком дав мені ключ до його психології Олекс. Коваленко2 (потьомкінець), що жив з ним разом і пізнав його дріб’язково-амбітну, хоробливу на сім пункті вдачу, яка навіть в дрібницях не терпіла, щоб хтось суперечив з ним в його окруженню…»

З приїздом Грушевського до Москви Винниченко передав йому вітання через Шеремецинського вже на вокзалі, й Михайло Сергійович одразу подзвонив йому у відповідь по телефону, подякував за пам’ять, а Винниченко пообіцяв відвідати прибулого. «…І дійсно, слідом після нашого переїзду на Арбат, приїхав з своєю дружиною, Розалією Яківною, котру ми бачили перший раз, і запросив нас на прем’єру своєї п’єси, яка йшла в тих днях…»1 (виділено мною. — В.М.). Так що, саме на Арбаті відбулася перша московська зустріч двох видатних українців. Грушевський, як ми вже знаємо, на прем’єру не пішов, а Марія Сильвестрівна й Кулюня сиділи в ложі Винниченків… Ще ближче зійшлися вони, коли захворіла донька Грушевського, а знайомий доктор і земляк Михайло Шмигельський2, який мешкав на Петрівці, 23, якраз був у від’їзді. В розпуці зателефонували до лікарки, пані Винниченко, та негайно приїхала й впродовж усієї хвороби відвідувала Кулюню. Більше того, коли після скарлатини в помешканні на Арбаті робили дезинфекцію, то дружина з донькою на два дні переїхали жити до Винниченків.

Ввечері того дня, коли провели дезинфекцію, зібралися разом у Саліковських. Було невеличке товариство, доволі різкокольорове — молодша донька Федора Корша3 з чоловіком, Козловські, театральний критик з «Нового времени» Джонсон, Винниченки і Грушевські. Говорили про все на світі, й, звичайно, про війну. «З доктором дезинфекційним хвилю перед тим я балакав про московську революцію 1906 р., котру сьому докторові довелось дуже сильно пережити. Ніхто з нас не передчував, що перед нами стоять переживання далеко більшого калібру. Всі ми зацікавлені були головно гадкою, як перепхатись через війну. Саме рознеслась чутка, що мобілізувати будуть навіть 50-літніх, і ми з Саліковським роздумували на тему, яке б таке заняття пошукати мені на всяк випадок, котре б мене забезпечувало від мобілізування і посадження за писаря куди-небудь в полкову писарню… В сій справі ми навіть вибрались вкупі з візитою до мого старого колишнього знайомого, В.В. Карачевського-Вовка, що став тоді «фігурою» в городськім союзі, мав в завідуванню різні майстерні, що працювали «на оборону», і в потребі міг би дати мені місце бібліотекаря де-небудь на заводі. Але, Богові дякувати, поголоски не справдились, і бодай ся неприємність тікання від мобілізації мене обминула».

Цікаві й відверті подробиці… Це був одинокий вечір, де Грушевський з Винниченком розкуто спілкувалися в колі людей, які не спонукали їх до напружених ситуацій, тим більше що Розалія Яківна імпонувала Михайлу Сергійовичу.

«Розалія Яківна, — свідчив Грушевський, — робила на нас дуже добре враження своєю лікарською діловитістю і серйозним відношенням до українства, в котре дійсно старалась ввійти вповні. Я ж до Винниченка, як і раніше, ставився з усякою вирозумілістю, стараючися ні в чім не дражнити його амбіції і доволі грубуватої натури, полишаючи за ним першу роль в розпочатім ним ділі — тім літературнім журналі і полишаючи собі вільну руку лише там, де його не було… За кілька днів після нашого обміну візитами відбулась у Винниченків організаційна нарада сього журналу, в котрім я взяв участь та виступив в ролі досвідченого дорадника. Журнал рішено було видавати як тижневик — випускаючи подвійні номери, а в живішім часі — щотижня… до зібраного вже фонду, здається, щось коло 1500 крб. поставлено пошукати ще жертводавців, подати в газетах відомості про плани видання, вибрано ім’я — «Промінь»1 і поручено Шеремецинському все підготувати, щоб пустити в рух машину, як тільки прийде дозвіл. Здається, на сю процедуру треба було двох тижнів, коли адміністрація не забороняла, то се означало дозвіл. Мабуть, десь в середині октября сей термін кінчився, і можна було приступити до видавання, завчасу все справді було приготовано: літературний матеріал, адреси для експедиції».

Грушевський справді залишав за Винниченком «першу роль» у виданні задуманого їм журналу. Про себе писав скромно, що «був тоді, з моєю участю, зав’язаний український журнал «Промінь». Зовсім інакше — про Володимира Кириловича: «Редактором ми вважали Винниченка»1. Але, враховуючи те, що Винниченко «зістався нелегальним», він не демонстрував ніяких зносин у справі підготовки тижневика, й редакційні засідання збиралися не в нього вдома, а в редакції «Украинской жизни», розташованій на Новинському бульварі. Втім, Винниченко не заохочував відносини між гуртками «Украинской жизни» і «Променя».

«Тому, що я був «піднадзорним», а Винниченко «нелегальним», ми майже не бували один у одного, а переговорювались телефоном. На біду, у мене не було телефона в помешканні, а приходилось говорити з «двірницької» чи, як її називав двірник, «домової контори», де сидів сей двірник, прегрубий хуліган2, так що говорити приходилось, не називаючи імен і речей. Тим не менше, власне, сею дорогою, телефонним порозумінням мене з Винниченком велась організація журналу від засідання до засідання, що бували звичайно в суботу, після того, як журнал проходив цензурні митарства» (виділено мною. — В.М.).

З цих слів Грушевського добре видно, що вони вдвох і були організаторами «Променя».
«Горе ходити на шпиньках»
В листі Грушевського до Петра Стебницького від 25 жовтня 1916 року зафіксовано: «Саме прийшов дозвіл на український тижневик «Промінь», літературний і суспільний журнал. З падолисту (ноября) надіємся випускати». І відразу: «Може дасте Ви щось?» Пізніше Михайло Сергійович зізнавався: «Ми не передбачали, що будемо мати люту мороку з цензурою, що потім показалась». Зіткнувшись з нею, Грушевський, здається, намагався бути обережним. У листі до Петра Стебницького на самому початку грудня 1916 року навіть повідомляв, що статтю його одержав і передав у «Промінь», але написана вона «чи не загостро». Скаржився, що нещодавно «цензура… з’їла статтю С.Ол. (Саліковського Олександра. — В.М.) про малі нації і погрожується закриттєм». І далі Грушевський пише слова, що з дивовижною точністю виражали саму суть московської ситуації з цензурою: «Горе ходити на шпиньках» (виділено мною. — В.М.).

У «Споминах» Грушевський не полінувався розповісти про те, що воєнну цензуру, за відсутністю людини зі знанням української мови, здійснював якийсь «зросійщений полячок», який ставився до «Променя» рішуче неприхильно, без усякої причини вичеркував цілі статті, грубіянив на спроби щось йому втолкувати. Номінальний редактор тижневика Лариса Сологуб, гарненька жінка, «покладаючись на своє жіноче становище», намагалася навіть заради справи пококетувати з цензором, але «цей добродій відповів так, що пані Сологуб істерично розплакалась і вже більше до нього не їздила».

Цензор, очевидно, був не такий уже й дурний і беспричинний, бо частіше всього діставалося кращим статтям, у тому числі Грушевського. Скажімо, Михайло Сергійович особливо жалкував за статтею «На Свят-вечір», до № 5–6 «Променя» за 1 січня 1917 року, написаної в привіт і підбадьорення галичанам. До неї Грушевський узяв епіграф із твору Тараса Шевченка «Не додому вночі йдучи…»: «Завтра рано заревуть дзвіниці в Україні; завтра рано до церкви молитись підуть люде… Завтра ж рано завиє голодний звір в пустині, і повіє ураган холодний». Потім Михайло Сергійович згадував: «Ні стрічки з неї не зоставила цензорська рука, хоч і не було таки нічого, окрім кількох слів невмирущої надії1. Пішло тільки мотто2 з Шевченка й титул3. Думаю, що значення їх було зрозуміле».

Якщо бути точним, то в журналі було надруковано лише півтитула. Проте й половини сторінки справді було досить, щоб зрозуміти Грушевського. Він посилав багатостраждальним галичанам енергетичний сигнал — упевненість у тому, що вони вистоять, спираючись на свого Кобзаря:

«Друзі і браття! Ви, що проходите хрестним шляхом, котрим пройшов шістьдесят літ тому найкращий з Українців, — в згадці про нього, що йшла за вами невідступно на сім шляху і путеводною зорею світитиме вам до кінця, ви знайшли, певно, і сим разом утіху і опору і тверду рішучість — пронести через всі пустині життя і принести назад ціло і ненарушено святий огонь, що одушевляв його:
…Жива

Душа поетова святая,

Жива в святих своїх речах…»1.
Відомо, як високо ставив Михайло Грушевський Тараса Шевченка, і ми ще будемо говорити про це. Зараз запам’ятаймо процитовані маловідомі рядки, написані на Арбаті в конкретному випадку, зв’язаному з підтримкою галичан.

«Особливо терпіли мої писання», — згадував Грушевський. Але, скажімо, стаття Стебницького була викреслена ще нещадніше, тобто вся, включно з заголовком. Залишився лише підпис — псевдонім: П. Смуток. Цензура — не лише звичайна, а й воєнна — отруювала роботу тижневика впродовж усього періоду його випуску в світ. У лютому 1917 року Грушевський писав Єфремову з Арбату, 55: «Промінь» буде виходити, 7–8 мабуть буде сьогодня або завтра, але цензура черкає… без міри». Навіть через кілька років Грушевський, згадуючи «Промінь», говорив, що журнал «світив на кожній сторінці білими плямами від цензорського олівця…»

Горе ходити на шпиньках…
«Промінь» був єдиним українським органом»
Грушевський свідчив, що робота в українському журналі «займала весь час мого побуту в Москві». Турбота про підготовку чергових номерів «Променя» пронизує все московське листування Грушевського. В листопаді 1916 року він писав Єфремову:

«Промінь» спізнюється почасти від залежних, почасти від незалежних причин. Але потроху наладжується, і коли Господь подовжить йому віку, то я думаю, що з Різдва піде краще — публіка підбереться, привчиться і таке інше». Приблизно у той же час повідомляв і Стебницького: «Журнал потроху наладжується — коли б тільки Господь продовжив віку».

Грушевський добивався переводу журналу «до кращої друкарні», на початку 1917 року вкрай емоційно писав Стебницькому з цього приводу: «прошу і я Христом-богом, бо коли не дістанемося до кращої друкарні, то тут «Проміневі» каюк»1.

У «Споминах» зустрічаємо чимало нарікань Грушевського на організацію роботи в «Промені». Зокрема, він розповідав, що своєрідним кур’єром між членами редакції був так званий «Василь», гімназист, який евакуювався з каменецької гімназії до Москви (за словами Михайла Сергійовича, той здійснював «матеріальну» комунікацію). «Прийнято його на сю посаду з якихось гуманістичних міркувань, і не знаю, наскільки та посада була добра для нього, але що він надавався для сеї роботи дуже мало, се було певно. «Комунікація» була дуже повільна; правда, що й мешкали ми чортзна на яких дистанціях».

Але особливо неприязно ставився Грушевський до управителя редакції «Променя» Семеця, який «дуже запустив діло, не зложив доброї книги передплатників, ні адрес, приходили безнастанно скарги на лиху експедицію». Правда, пізніше загальний нагляд над адміністрацією журналу взяв на себе Зіновій Моргуліс, але налагодити справу не встиг, бо вже «надходили революційні події». З цих об’єктивних причин наприкінці зими 1917 року не так уже було й важно, що «до редакційних справ Винниченко, видимо, тратив інтерес, не чулось між нами якогось внутрішнього зв’язку».

Проте, поки «Промінь» виходив у світ, Михайло Сергійович піклувався про все, що з ним було пов’язане. Зокрема він переживав з приводу того, що в журналі «белетристики дуже мало, і публіцистики». Шукав авторів, які писали б про економічне становище України в складі Російської імперії, про кооперативне життя. Просив аби йому повернули статті, що були надіслані ним 1915 року в Одесу до журналу «Основа», закритого російською військовою цензурою, «бо вони придалися б для «Проміня».

Або, скажімо, в листі до Петра Стебницького (25 листопада 1916 року) Грушевський з перших же рядків замовляє статті у нього й Лотоцького, просячи відобразити «не тільки місцеві і петербурзькі, а й загальні справи, які з Петербурга ісходять». Добре знаючи обох авторів, Грушевський писав з приводу тематики статей: «В поділі їх з Ол. Гнатовичем (Лотоцьким. — В.М.) у Вас не може вийти карамболя, бо Ви певно й тепер, як завсіди, гостро порозуміваєтеся». До речі, в цих словах відобразилося тонке знання Грушевським абсолютно різних характерів Стебницького й Лотоцького, які, доповнюючи один одного, разом робили спільну справу. Очевидець свідчив: «Втілений скепсис — один, і нестримний рух — другий, огонь і вода — ці довголітні товариші на одній роботі доповняли себе обопільно і так добре одтіняли свої супротилежні вдачі, які сходилися проте на одному, мов ті два воли в одній супрязі. І коли Лотоцькому належала здебільшого ініціатива, то виконання падало рівно на обох, і Петро Януарович (Стебницький. — В.М.) свою частку громадської роботи… виконував не одкладаючи, твердо й певною рукою». Сам Лотоцький згадував, що Стебницький, на відміну від нього, «мав здібність про найгостріші речі висловлюватись так, що справа, не тратячи на свойому змісті, позбувалася свого гострого характеру».

Про співпрацю з Стебницьким він писав так: «… Наше однодумство в справах засадничих українства виключало можливість яких будь принципових розходжень, а в своїх більших працях ми однаково радилися звичайно один з одним…»

У згаданому листі до Стебницького Михайло Сергійович знову зачіпав болючу тему: «Представте, що найтяжче з белетристикою. Чи не вірять в існування журналу і придержують автори чи таки перестали писати? От штука».

Проте все таки «Промінь» опублікував немало цікавих белетристичних матеріалів. У ньому, зокрема, була надрукована п’єса Володимира Винниченка «Пригвождені», вірші Павла Тичини, Олександра Олеся, Христі Алчевської, яку сучасний український письменник-москвич Іван Шишов назвав «славнозвісною українською поетесою й неперевершеною красунею»:


О, я вірю — сонце встане

І наш край озолотить,

Усміхнеться ранок ясний

Нам із неба, мов дитя.

І розвіються тумани

І вквітчається життя

Світлом, барвами, росою

І здивує всіх красою!..


Нерідко белетристичні й мистецтвознавчі публікації журналу відзначалися гостротою й витонченістю пера. Скажімо, в невеликій замітці Симона Петлюри «Плутанина» (№ 7–8, 7 січня 1917 року) про щойно тоді померлого українського письменника Леся Мартовича, автор заперечував проти йменування його в Росії лише «галиційським белетристом»: «Се так, якби хтось сказав: «М. Горький — Нижегородський белетрист»; «Винниченко — Херсонський письменник»… Горький, як письменник, належить в такій мірі Нижегородській землі, як і цілому великоросійському народу, подібно тому, як і Винниченко є здобуток цілої української землі, а не тільки Херсонщини. Так само і Олесь Мартович: він є український письменник, якого однаково знають і читають, як в Галичині, так і скрізь, де живуть українці».

Привертає увагу стаття «Українське мистецтво» (№ 5–6, 1 січня 1917 року):

«Український нарід почав розвивать своє мистецтво разом з своєю національною культурою ще 10 віків тому; характерні відміни національного стилю (кольори, малюнок, композиція, сюжет) виявлялися ще в глибоку давнину, а розвинулися в добу великих рухів українських в XVI–XVIII вв. …

Тепер на завданню українських художників стоїть продовжування того, що зберегла старовина чуття й уміння народу. Вони повинні продовжувати розпочату давно роботу синтезування й вибирання найбільш чистих національних форм та навчання й домагання через них розвиненню своєї нації. Нам близьким і дорожчим буде кожен художник горожанин, котрий дбає про горе й радість, про потреби й стремління рідного краю.

Велика заслуга того художника, що прискорює бодай на один ступінь національне пробудження своєї країни! Висока ідейність завжди дасть одухотворення такому артистові чи буде він пейзажником жанристом, баталистом, малярем, графіком, архитектом чи різьбарем. На завданню наших художників стоїть відродження мистецтва у всіх його проявах. Тут перед ними ціле широке поле, не почата нива, з величезним складом тем, з необмеженим багацтвом невикористаних форм…»

Коротко зупинимося на статті в «Промені» (№ 5–6, 1 січня 1917 року) Леоніда Бурчака, якого Грушевський особливо виділяв ще серед працівників «Украинской жизни»: «Визначною силою по літературі був Леонід Іванович Абрамович (псевдонім — Бурчак)…» Стаття називалася «…Carthaginem delendam». Це частина крилатого латинського виразу, яким відомий державний діяч стародавнього Риму Марк Катон Старший закінчував кожну свою промову в сенаті: «Сeterum censeo, Carthaginem esse delendam». («Втім, я вважаю, що Карфаген має бути зруйнований»). Вираз Катона набув значення позиції, що наполегливо й постійно відстоюється. Цитують іноді лише перших два слова, а Бурчак процитував два останніх. Він вважав, що так само, як Катон уперто добивався свого, українські діячі мають наполегливо боротися за національну школу, бо «яку сторону культурного життя ми не візьмемо, до яких форм його не підійдемо, ми наткнемося на школу, як на перший і головний засіб проводити культуру в життя». В контексті цієї тези Бурчак цікаво міркував про роль українських письменників у національному розвиткові, про їх особливо тяжкий суспільний статус:

«Ми живемо в країні, де всякий письменник під підозрінням, а український — сугубо, де книжка — «вещественное по делу доказательство», а українська — тим більше; де читач — «нежелательный элемент», а український — просто злочинець».

Цензор суттєво вибілив статтю Бурчака, тож особливо дивно, що він залишив ці рядки, як і висновок про те, що в Росії «робилися і робляться всі заходи, щоб українську мову не тільки не пускати в школу, але щоб примусити тих, з кого не можна вже викурити українського духу, не читати по українськи». Автор закликав дбати про українську школу, бо це та лабораторія, в якій з малих років прищеплюється людям любов до книжки, до науки і мистецтва, в якій витворюється майбутній читач. Цікаво, що в невеликій статті Леонід Бурчак посилався на Чехова, Буніна і Єфремова, що свідчить про його широкий духовний діапазон.

У № 2–4 «Променя», позначеному 11 грудня 1916 року, вийшла стаття Грушевського «Розширення автономії Галичини. Смерть ціс. Франца-Йосифа». Вона стосувалася вже розглянутого нами сюжету і тому лише згадаємо про неї словами самого Грушевського:

«…Написана з приводу цісарського рескрипту про розширену автономію Галичини і смерті Франца-Йосифа, що сталася слідом потім, зосталась пам’ятною по тім враженням, які вона викликала в громаді «спочувающих». Один з «поступових поляків», Козловський, який підтримував зв’язки з гуртком «Украинской жизни» і, так би сказати, символізував можливість польсько-українського порозуміння на грунті поступовості і радикалізму, заявив своє невдоволення сею статтею, мовляв, занадто «націоналістичною». Се послужило предметом дебат і свого роду — «переоцінки цінностей». Оповідали, що навіть жінка Козловського, українка з роду, тільки зросійщена, стала в оборону сеї статті, взагалі похвалила «Промінь» і почала виявляти інтерес до українства, чим Козловський був невдоволений. Такими дрібненькими поміченнями над враженнями і настроями ми тоді цікавились за кілька місяців до революції, і якої революції!»


«Її близькість не відчувалась нітрохи»
Це рідкісно відверте й мужнє визнання, передусім серед тих визначних громадських діячів і революціонерів, які незадовго до Лютневої 1917 року революції явно не чекали такого історичного повороту, тому займалися, в тому числі й Ленін, очевидно важливими, проте доволі далекими від революції справами.

«Її близькість — се я мушу рішучо сказати в пам’ять тим, які не переживали її перших стадій на місці, навіть тут, в центрі російської опозиції, не відчувалась нітрохи. Надії на те, що російський «старий режим» не вийде ціло з сеї війни, так як більше-менше ціло вискочив з японської, — потрохи наростали, я б сказав — переходили в певність. Але, здається мені, що ніхто не припускав, щоб скрахував він так скоро, раптово і різко, як потім сталось. Здавалось, що се буде довга, затяжна, уперта боротьба з морально ослабленим, захитаним, але ще сильним противником, для котрої треба збирати сили, мобілізувати всякі можливості, щоб використати слабі сторони його, особливо нам, українцям, так немилосердно погромленим і розбитим, збитим з усіх, десятиліттями утворених позицій. Здавалось, що перед нами довга позиційна війна — супроти ренегатства й байдужості свого, против недовір’я і ворожості чужого громадянства, против упадку громадських і соціальних інстинктів в масах, — не тільки що против гніту і насильства уряду. Тим пояснюється, що за неможливістю вести роботу в ширших розмірах, ми з таким завзяттям заходились коло дрібненьких культурних і організаційних справ. Вони представлялись нам цінними опорними пунктами, за котрі, може бути, вдасться потім зачепитись, щоб повести працю серйознішу і ширшу. Такі настрої панували і серед російського громадянства, а українське жило в дуже багатьох спільними настроями і надіями» (виділено мною. — В.М.).

В наш час українські, російські та західні історики багато пишуть про певні революційні очікування в суспільстві вже з другої половини 1916 року, бо війна сама по собі підготувала його до розуміння наближення революції. В українському русі також відбулися серйозні зміни за два роки війни й відвертої антиукраїнської політики російського уряду. «З другої половини 1916 р. у житті українського громадянства в Росії почав відчуватись якийсь перелом, — свідчив Дмитро Дорошенко. — Минулося перше приголомшуюче вражіння катастрофи 1914–1915 років. Помалу вертався активний настрій, і люди, приглушені війною, прибиті сумнівами, знову почали оживати й гуртуватись коло старих своїх осередків, головно коло Товариства українських поступовців».

Безперечно, що Першу світову війну можна розглядати серйозним об’єктивним рушієм українських національних прагнень і сподівань, що співпали з наростанням революційних очікувань. Проте в оцінці рушійної сили цього могутнього каталізатора й глибини та розмаху суб’єктивних очікувань, очевидно, слід до тонкощів співвіднести реальну ситуацію 1914–1916 років і її нинішнє бачення з історичної дистанції в дев’яносто років. У цьому контексті надзвичайно важливо прислухатися до гострих але виважених суджень Михайла Грушевського, який не тільки є свідком історичних подій, не тільки багато міркував над проблемою, але й доклав чимало власних сил до активізації українського руху. Зокрема, збереглися роздуми Грушевського на цю тему, зафіксовані ним у згаданих нами в «Передмові» невеличких «Спогадах минулого», що були написані на самому початку 1922 року і передруковані в журналі «Український історик» з нагоди 135-річчя від дня народження Грушевського. Вони цікаві своєю продуманістю, виваженістю, виокремленістю української теми:

«Тоді вже у всіх було переконання, що старий царський режим з війни ціло не вийде. Саме зломився Брусилівський наступ на Волині, і всякими правдами і неправдами втягнена в війну Румунія крок за кроком окуповувалась армією Макензена. Крайня неприготованість і легкодушність, з котрою російський уряд, втягнувши сю країну, яка крила Росію від ворога на полудневім заході, дав її німцям на знищення, і стягнув на себе новий величезний фронт, викликали крайнє обурення в військових і просто в громадських кругах. Серед генералітету, офіцерства, урядництва, не тільки серед ріжної цивільної публіки вже не криючи говорилося про неминучу потребу зробити кінець царському автократизмові. Промисловці і капіталісти з одного боку, ліберальна інтелігенція — з другого, явно організувались, щоб використати сей момент і взяти провід державою в свої руки, — тимчасом як монархісти в роді кн. Юсупова та Пуришкевича думали врятувати монархію, вбивши царського фаворита Распутіна та замінивши нездару Миколая II котрим небудь з його свояків. Але мало кому уявлялось, що зміна може бути сильні-йша і глибша ніж проста заміна царського самовільства конституційною, обмеженою монархією, або дуже мало демократичною республікою, в роді французької. І особливо не тішили себе рожевими надіями ми, українці, знаючи, як не прихильно і підозріло ставиться до українства російська інтелігенція; яких тяжких ворогів воно має на Україні в буржуазії: чужій і своїй зросійщеній — в поміщиках, чиновниках, промисловцях і всяких інтелігентських професіях; як тяжко розбиті й розпорошені українські сили; як мало вони могли працювати в останніх часах серед робітництва і селянства».

«Крах не передчувався», — повторював Грушевський. Він вважав, що, незважаючи на виявлену царизмом історичну слабкість, жорстку критику на його адресу, самі противники деспотизму не передчували його швидкого кінця. «Ніхто з нас не передчував, що перед нами стоять переживання далеко більшого калібру». Більше того, на думку Грушевського, всі скандальні антицарські розмови велися тому, що в підсвідомості затамувалося прислів’я: «От слова не станется». Тобто, через саме говорення ще нічого не буде. Звичайно, різні радикально настроєні люди могли собі будувати плани на використання поразки Росії з метою ослаблення царизму й виривання від нього політичних реформ за прикладом Кримської кампанії. «Але загал жив глибоким переконанням про непорушність монархічного ладу, династії, панування бюрократії». (виділено мною. — В.М.).

Якось у «Споминах» у зовсім іншому контексті Грушевський сформулював максиму: «Люде рідко оцінюють чи навіть відчувають правильно те, що діється перед ними».
«Не знати вже, де була правда…»
У згаданому № 5–6 «Променя» було опубліковане оповідання Грушевського «Вихрест1 Олександр», яке починалося так: «Коли я перечитував останній том актів про Хмельниччину, виданий київською комісією, серед десятків шабльонових документів, в котрих обвинувачувалися, засуджувалися, каралися різні учасники розрухів2, увагу мою притягнув до себе один з таких судових протоколів: списаний в дубенськім магістраті засуд розбійника жида — вихреста Олександра. З нескладного, сірого оповідання магістратського писаря, з-під сухої формалістики, приписаної «Порядком» процедури, блиснула мені ясна іскра світлого пориву людської душі і освітила все. І понуру обстановку лютого середньовічного права, перехованого в старій, задумливій атмосфері міського життя сих часів упадку. І всю отсю тяжку, безвихідну замотанину, над котрою хвилевою бурею пролетіла Хмельниччина 1648 р., не здужавши вирвати його з суперечностей і аномалій польського панування і полишивши знову в напруженім безпомічнім стані між злобою розжалених і гнівних панів-месників і неутолимою ненавистю всеї підвладної маси, схвильованої повстанням, і всіх отих нещасних, захоплених, вирваних з звичайних обставин життя, що полетіли по похилій площині бандитства серед загального розпаду життя — пропащих людей в роді братів-вихрестів, підсудних процеса» (виділено мною. — В.М.).

На мій погляд, оповідання Грушевського не вражає художньою силою та він і не претендував на це. Автор сам відзначив, що, «щільно тримаючись протоколу (судового. — В.М.) і тільки збираючи докупи, очищаючи і порядкуючи його кошлаве, безладне оповіданнє я переказую сю історію»3.

Йшлося про те, що після повернення в грудні 1648 року гетьмана Богдана Хмельницького з-під Замостя в Україну, війну вважали скінченою, і біженці — поляки та євреї, що повтікали були до Польщі, стали повертатися на свої попелища. Повернувся і старий єврей Маєр зі своєю сім’єю, а невдовзі його було знайдено вбитого і пограбованого: забрано всі гроші й коштовні речі. В підозрі на скоєння цього злочину арештували вихреста Олександра, який під офіційними тортурами зізнався перед польським судом у ньому, хоча знав, що йде на вірну смерть.

«Тоді суд спитав його, як хоче приготовитися до смерти? Чи покликати йому священника, тому що він був вихрещений на християнську віру. Олександрові ще відкривалася слабка можливість щось виторгувати від смерти за помочю релігії — удатися до протекції духовенства, просити пожалувати як вихреста, може попробувати щось зискати, заявивши бажаннє перейти на католицьку віру з православної, на котру його вихрестили козаки».

Проте «ренегат, розбійник і Бо-зна ще хто — він мав тепер перед собою тільки одно: вмерти, як годиться»:

— Я не з доброї волі охрестився, козаки мене охрестили. Немало наших вихрестилося, а потім знову жидами стали, і я не хочу бути християнином. Прошу, аби мені вмерти в жидівській вірі, а ім’я моє Лейба…

«Тоді й суд… засудив яко убийника на кару смерти, відрубаннєм голови мечем, а засуд для пам’яти велів записати.

Вихрест Олександр в смерті своїй приложився до віри отців».

Очевидно, саме цей вчинок найбільше вразив Грушевського і став основною причиною написання ним «Вихреста Олександра». У статті «Як я був колись белетристом?»1 (1925 рік) Грушевський признавався, що після безповоротної відмови від белетристики, як громадського діла, він писав її тоді, коли його охоплювало бажання поділитися настроями, гадками, образами, які обсідали його і не давали спокою, шукаючи свого вислову. Траплялося, що він не міг висловити це ні в своїх наукових працях, ні в публіцистиці, а настрої, гадки і образи не хотіли залишатись «зачиненими дітьми» його думки.

Мені в оповіданні «Вихрест Олександр» кинулися в вічі рядки, в яких автор, у строгій відповідності з документами, розповідав про те, як за вказівкою суду катували вихреста з тим, щоб одержати від нього необхідні зізнання:

«Не знати вже, де була правда,.. бо чим далі, тим більше ставало очевидно, що замучений Олександр стратив уже всяку відпорну силу і готов був давати саме як раз такі відповіди, яких від нього хотіли, — аби тільки не мучитися… Він був уже зовсім зломаний тортурами, погодився з думкою про неминучу кару смерти і тільки не хотів нових мук. Тому заявив, що в протоколі все вірно, так як він показував на муках, і він все те «добровільно потвержує».

Від цього конкретного історичного факту з вихрестом Олександром Грушевського відділяло понад два з половиною століття, тоді як до сталінських процесів із застосуванням тортур для одержання запланованих мучителями зізнань залишалося менше двох десятиліть. Здавалося б, що спільного між абсолютно різними епохами, суддями й підсудними, катами і мучениками. Проте є щось містично-пророче в тому, що Грушевський опублікував оповідання «Вихрест Олександр» на самому початку переломного 1917 року.

Вчитаємося ще раз:

«Він був уже зовсім зломаний тортурами, погодився з думкою про неминучу кару смерти і тільки не хотів нових мук. Тому заявив, що в протоколі все вірно, так як він показував на муках, і все те «добровільно потвержує».

Господи, та це ж про в’язнів сталінських застінків сказано! В них застосовувалися не лише фізичні тортури, але й витончені психологічні методи розлюднення ув’язнених. Письменник Василь Гроссман писав про це у романі «Жизнь и судьба»: «Тех, которые продолжали упорствовать в своем праве быть людьми, начинали расшатывать и разрушать, раскалывать, обламывать, размывать и расклеивать, чтобы довести их до той степени рассыпчатости, рыхлости, пластичности и слабости, когда люди не хотят уже ни справедливости, ни свободы, ни даже покоя, а хотят лишь, чтобы их избавили от ставшей ненавистной жизни». Сталінських ув’язнених доводили до того позамежного стану, коли вони, «обезумев от муки» (Ахматова), втрачали саме бажання жити.

Мені згадався замучений Сталіним Християн Раковський — перший голова Раднаркому України (з січня 1919 року по липень 1923 року), який у справі так званого «антирадянського правотроцькістського блоку» (1938 рік) був названий агентом англійської розвідки з 1924 року і японським шпигуном з 1934 року. Раковський загинув, не скорившись Сталіну. Незадовго до розстрілу в Орловській в’язниці заявив: «Нехай я скоро помру, нехай я труп але пам’ятайте… коли-небудь і трупи заговорять».

З ініціативи Леніна Християн Раковський — болгарин за національністю, румунський підданий, діяч європейського соціал-демократичного руху, відомий борець за світову соціалістичну революцію, близький друг Льва Троцького — понад чотири роки очолював Радянський уряд України.

Християн Раковський увійшов в історію вже тим, що настійно й рішуче закликав Володимира Леніна забезпечити й захистити суверенітет України, хоча б елементарну економічну самостійність республіки від молоху союзних наркоматів і главків. Голова українського уряду писав Леніну таке, що й приснитися не могло кому-небудь іншому: «Мы отсюда гоним хлеб, уголь, мы вывезли из Киева в 1919 г. громадное количество драгоценностей и всякого имущества, мы отправили в Наркомфин в 1920 г. всю валюту иностранную, которую нашли здесь, но на наши нужды Москва не обращает никакого внимания».

Фактично Раковський вказував на радянське продовження ще царської політики, з вини якої, говорячи словами Грушевського, «Україну в значній мірі обчищено з усяких матеріалів, що при кожній нагоді вивозились відси до російських столиць».

Важко повірити, але у Грушевського були близькі позиції з Раковським в оцінці радянської й партійної бюрократії. В листі Грушевського до голови Раднаркому України, написаному в листопаді 1921 року, йшлося про те, що бюрократичні елементи «збільшують відчуження апарату Радянської Республіки від живого народного життя, від трудових робітничо-селянських мас України, відновлюють старе російське «средостеніє», в котрім застряють і гинуть потяги до творчої праці, до помирення і об’єднання в спільних завданнях українсько-національних і загально-соціалістичних течій…»1 Якраз Раковський добре розумів це; знаходячись в опозиції до Сталіна, він писав, що партійна і радянська бюрократія розклала й підмінила собою партію, віддалила її від народу й «культивує навколо себе гнійник».

Коли Сталін відправив Раковського на заслання, Сергій Єфремов, якого в той час особливо цькувала більшовицька влада і який не жалував колишнього голову Раднаркому України, записав у своєму щоденнику (7 жовтня 1928 року): «Дихати нема чим… Нема з ким говорити, нема кому скаржитися… (йшлося про лідерів радянської влади. — В.М.) Коли мене висилали в 1922 р., я написав до Раковського прикрого листа — і Раковський завстидався. Тепер навіть Раковського, людини з революційним минулим, що обов’язувало до якогось мінімума порядності — там нема. І взагалі нікого нема».

Це точне спостереження Сергія Єфремова могло б стати своєрідним моральним камертоном в оцінках Раковського в сучасних дослідженнях терору в Україні під час громадянської війни. Це так само важливо, як і вияснити місце та роль голови Раднаркому України в більшовицькому терорі. Принаймні, ненауково розглядати нині крупну, неоднозначну, багатолику постать Християна Раковського лише через призму червоного терору.

Маємо сьогодні пам’ятати, що Сталін терпіти не міг Раковського. До цього часу маловідомо, що «найпекучіший і отруєний характер мала, безумовно, ненависть Сталіна до Раковського» (Троцький). Чому? Значною мірою тому, що в 1922–1923 роках голова Раднаркому України безкомпромісно виступив проти сталінської ідеї «автономізації», яка передбачала входження незалежних національних республік в Радянську Росію на правах автономних. Раковський протиставив «автономізації» ідею суверенної України, заявивши, що Сталін «знищує суверенність республік, які в союз об’єднуються». Голова українського уряду не побоявся заявити Сталіну, що його політика врешті-решт призведе до «скасування незалежних республік». І це в той час, коли перший секретар ЦК Компартії України Дмитро Мануїльський догідливо доповів генсеку про свою підтримку «ліквідації самостійних республік».

Навіть на рівні колишнього президента України Леоніда Кучми було визнано: «Головна заслуга Раковського така: у 1922 році він зумів переконати Леніна в тому, що сталінський план включити Україну (і інші республіки) до складу РРФСР на правах «автономії» абсолютно неприйнятний».

В умовах загальної ейфорії навколо створення Союзу РСР один Раковський знайшов у собі мужність заявити: «Питання про союзне будівництво тепер розв’язане на більш-менш тривалий період. Я не вважаю, що воно розв’язане назавжди. Ні, до цього питання нам доведеться ще сто раз повернутися».

Більше того, на XII з’їзді партії у квітні 1923 року голова Раднаркому України сказав немислимі для того часу слова: «Я заявляю, що союзне будівництво пішло по неправильному шляху». Він вимагав: «Більше прав, більше коштів, більше ініціативи у всіх галузях окремим радянським республікам». Зокрема, Раковський пропонував відняти від союзних наркоматів дев’ять десятих прав і передати українським наркоматам. Голова українського уряду вперто наполягав на тому, щоб у рамках СРСР «реально забезпечити інтереси України».

Якось, виступаючи в Києві, професор Гарвардського університету Роман Шпорлюк висловив доречну думку про те, що незалежна Україна виникла не випадково, а дякуючи тому, що й у радянські часи були люди, які за неї боролися, хоча вони гинули в таборах і в’язницях, їх розстрілювали. Безумовно, він і гадки не мав про Раковського, проте впадає в вічі, що той також гинув у таборах і був розстріляний. Наївно було б стверджувати, що Раковський був сталінським мучеником за Україну, проте нерозумно забувати про його внесок у відстоювання інтересів України на початку 20-х років минулого століття. Робити це перед Йосипом Віссаріоновичем голові уряду України Християну Раковському було нітрохи не простіше й не легше, а то й набагато складніше й важче, ніж гетьману Богдану Хмельницькому відстоювати соборність України перед російським царем Олексієм Михайловичем.

В одному сучасному науковому виданні прочитав, що Раковський «еволюціонував від поглядів запеклого інтернаціоналіста до поміркованого українського націоналіста». При всій неточності цього формулювання воно свідчить про появу тверезого погляду на заслуги Раковського перед Україною. Насправді він не перестав бути інтернаціоналістом і не став українським націоналістом, але на посту голови уряду цей мудрий державник об’єктивно захищав Україну від сталінських зазіхань.

Звичайно незалежність України Раковський розумів абсолютно не так, як Грушевський. Між ними не було й не могло бути повного взаєморозуміння, і Михайло Сергійович не вірив у щирість голови уряду в спробах повернути його в Україну, проте в згаданому вище листі до Раковського він змушений був звертатися до нього як «соціаліст до соціаліста, в ім’я спільних інтересів соціалістичної революції… світового визволення праці і працюючих мас, яке є нашою і Вашою спільною метою…» Значна частина роботи по поверненню Грушевського в Україну була виконана саме в період, коли уряд очолював Раковський1.

На початку 90-х років минулого століття, тобто на зорі незалежної України, я писав у монографії «Християн Раковський: невідомі сторінки життя і діяльності»: «Можна сподіватися, що нова Україна, яка встала з колін, великодушно поставиться до історичної постаті першого голови Раднаркому. Критично осмислюючи діяльність Х. Г. Раковського на посту голови уряду, не будемо забувати, що його кредо було: «Забезпечити інтереси України». Пройшов час, і таку саму надію хочу висловити тепер, на початку ХХІ століття.

Як би там не було, маємо пам’ятати, що в рамках історичного часу і конкретних можливостей, у руслі своїх переконань Християн Раковський боровся за те, щоб Україна стала незалежною і вільною. Навряд чи можна поставити поруч з ним кого-небудь з наступних керівників України, навіть Петра Шелеста, за незвичайністю й масштабністю постаті та мужністю, самостійністю, незалежністю, принциповістю, наявністю власної точки зору й умінням захищати її перед Москвою в інтересах України…

Мені здалося дуже важливим, що в книзі «Україна — не Росія» Леонід Кучма вмістив фотографію Християна Раковського поруч з Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою, Павлом Скоропадським, Михайлом Грушевським, Нестором Махно, Миколою Скрипником та ін.

Що вдієш, якщо майже кожний історичний сюжет таїть у собі несподівані ремінісценції, вимагає неминучих екскурсів в історію. Та треба схаменутися, бо тема моєї розповіді зовсім інша…
«Займала мене справа

засновання українського видавництва»
«Я мав купу видавничих планів», — так писав у «Споминах» Михайло Грушевський. Зокрема, в нього була підготовлена вже згадана праця «Всесвітня історія в короткім огляді», шість частин якої вийшли в 1916–1918 роках у Петрограді, затим у Києві. З видавництвом братів Михайла й Сергія Сабашнікових (засноване в Москві в 1891 році)1 Грушевський ще з Казані вів переговори про видання своєї популярної праці «Культурно-національний рух на Україні в ХVІ–ХVІІ віці» (вперше вийшла у 1912 році). Після переїзду на Арбат він побував у Сабашникових, отримав аванс у 300 карбованців1 і доволі швидко зробив переклад цієї книги. З допомогою Шеремецинського була розміщена у великій друкарні Рябушинських третя частина VIII тому «Історії України-Руси». Крім того, Грушевський сподівався видати в Синодальній московській друкарні батьківську «Первую книгу церковно-славянского языка». «Я мав, таким чином, цілу купу друкарняних зносин, — а крім того, займала мене справа засновання українського видавництва»2.

Отже, Грушевський розгорнув активну роботу по створенню української видавничої спілки. В цей час він цікавився планами київських видавництв «Основа», «Вернигора», «Час», просить, щоб хтось приїхав з «Часу»3 аби «змовитись щодо дальшого»4. Щоб узгодити майбутні плани з київським видавництвом «Вік»5 Грушевський 12 (25) січня 1917 року з Арбату писав Сергію Єфремову:

«Тут зав’язується паєве видавництво українського товариства… так от треба б уставить програму, щоб не влазить одно одному в дорогу. Звичайно, жатва тепер премнога і треба спільними силами залатати діри книгарські якнайскорше».

З листа до Сергія Єфремова, написаного також у січні 1917 року, видно, що Грушевський задумав на весну «ладити збірник український «ХІХ вік», що мав би неперіодично продовжуватися, чи не мали б для нього статті або матеріалу — з історії літератури, мистецтва або суспільного життя?»1. Між іншим, дуже цікава ідея, яку можна було б реалізувати й зараз, тим більше, що цитований фрагмент містить у собі не лише назву, а й вказівки на неперіодичність видання та його тематику. Подібний збірник можна було б скласти зі статей Михайла Грушевського та тих авторів, на яких він передусім розраховував, а також підготувати збірник статей сучасних українських учених.

Московські «Спомини» Грушевського дуже цікаві тим, що в них іноді зустрічаються здавалося б дрібні подробиці значних справ, які розгортав Михайло Сергійович. От, скажімо, він абсолютно несподівано розповідає про те, з чого почалося утворення в Москві української видавничої спілки. Послухаємо:

— Я мріяв про видання різних українських творів, зокрема старих часів. В Москві я натрапив на людину з аналогічними планами. Се був Осип Альбинович Маєвський, з котрим мені довелось потім багато стрічатись2. Не пам’ятаю вже добре історії його походження, котре він мені оповідав; дитячі літа він прожив десь на Адрії, вихований по-італійськи, потім хлопцем був привезений батьком до Кременчука, тут учився в реальній школі, підлітком, років в 14–16 виїхав до Америки, там натуралізувався, скінчив, по його словах, медицину, але заінтересувався літературою, — між іншим, був знайомий з Джеком Лондоном, котрого потім став видавати по-російськи. Приїхавши до Росії, заснував видавництво «Космос», видавав романи і різні інші речі для широкої публіки (залізничих кіосків тощо), мав якусь неприємну історію з причини реклами «Космоса», взагалі не мав особливої репутації: чоловік рухливий, різносторонній, не чужий культурі, мав в собі багато авантюрничого. В часі, коли я його пізнав, переживав родинну історію: розійшовся з жінкою, віддаючи їй і синові-студентові своє видавництво, з другою жінкою задумав щось нове, заінтересувався українством, увійшов до «Кобзаря»1 — українського клубу, як лікар брав участь в комітеті опіки українським біженцям, котрих тоді масами вивозили на північ з Холмщини (се він оповідав мені, що яко лікар приймав біженський поїзд і в нім знайшов теплушку, повну дітей, кілька день полишених без догляду: декотрі повмирали, побожеволіли, була се пекельна картина, як він оповідав). Я теж бував на засіданнях сього комітету — він збирався у старого банківця Одарченка2 недалеко мене на Арбаті, працювало там кілька моїх знайомих українців, хоч вони й не могли багато віддавати часу сій справі. Маєвського теж, як я кажу, інтересувала більш організація українського видавництва. Довідавшися про мій приїзд і набравши з чуток великого поняття про мої організаційні здібності, він скоро мене відшукав, познайомився й почав намовляти до організації акційної спілки для українських видань. З виднішими московськими українцями у нього не було зв’язків; Винниченка він не любив як письменника — закидав його творчості деморалізацію, і Винниченко, може, відчуваючи сю антипатію, теж поставився доволі холодно до сього проекту, коли я, не без деяких вагань, згодившися взяти ініціативу, скликав нараду для заснування сеї видавничої спілки. Ще більше неприязно поставився Петлюра, який тоді приїхав з фронту, і іронічно підсміювався з Винниченком з наших планів під час засідання. Правдоподібно, йому, як визнаному перед тим провідникові московської української громади, було неприємно, що і тут, як в «Украинской жизни», інші люди беруть ініціативу.

Як згадував Грушевський, Маєвський був незвичайно захоплений справою організації видавництва, проте по своїй неорієнтованості в українському житті, не знав, як її повести. «Під його натиском я своєю дорогою натискав на колонію (українську. — В.М.). Уложено і заслухано на кількох засіданнях протягом січня і лютого статут такої акційної спілки, підписано кілька тисяч рублів…»

25 січня (7 лютого) 1917 року Михайло Сергійович повідомляв Єфремова: «Вчора ми вибрали тимчасовий комітет (до затвердження статута). Чи можемо рахувати і на Вашу літературну участь? (з гонорарів міг би бути оплачений і пай, коли б Ви бажали), ми хочемо, щоб се було щось доволі велике, зрештою побачите» (виділено мною. — В.М.).


«Недалеко мене на Арбаті…»
Маємо нагоду відволіктися, щоб зосередитися на конкретних арбатських адресах, які названі Грушевським у «Споминах». Насамперед, про маршрут від Арбату, 55 до Сивцевого Вражка, 44, де жив Одарченко, — маршрут, який, безумовно, був знайомий Грушевському: «я теж бував на засіданнях сього комітету — він збирався у старого банковця Одарченка недалеко мене на Арбаті…»

Справді, недалеко. Власне, вийшовши на Арбат, треба лише завернути за ріг будинку, де навпроти знаходилася відома нам уже церква Живоначальної Трійці, та пройти по Дєнєжному провулку сотню кроків і повернути ліворуч. У будинку на розі й жив Одарченко: Сивцев Вражек, 44. А по Дєнєжному провулку він йшов під № 28. Це був новий доходний дім, будівництво якого почалося в 1911–1912 роках за проектом архітектора Д. Челіщева й недавно завершилося1

І тут, на Сивцевому Вражку, починаються несподівані віртуальні перетинання людських доль реальних історичних постатей та літературних героїв, які можливі, здається, лише на Арбаті. В тому ж таки будинку № 44 у свій час жив Сергій Єсенін. Арбатець Сергій Никоненко розповідав про відкриття в будинку на розі Дєнєжного і Сивцевого Вражка Єсенінського культурного центру, в якому вже зібрано близько 400 предметів. Наголошував також, що у внутрішній двір будинку виходять ще три фасади будинків, в яких жили три гіганти російської літератури: Арбат, 51 — останній притулок Олександра Блока, Арбат 53 — дім Олександра Пушкіна і будинок № 55 — з квартирою Андрія Бєлого. В будинку № 43 якраз навпроти будинку № 44 понад дванадцять років (з 1920-го), як ми вже знаємо, мешкав Михайло Нестеров. У будинку № 16 (не зберігся) за часів Грушевського ще жила старша і бездітна дочка Пушкіних — красуня Марія Олександрівна Гартунг, з якої Толстой списав портрет Анни Кареніної (померла в березні 1919 року у 87-річному віці). В будинках № 25 і № 27 по Сивцевому Вражку проживав Олександр Герцен, у № 30а — Сергій Аксаков, а в будинку № 34 — Лев Толстой. Будинок № 38 описаний в романі Бориса Пастернака «Доктор Живаго» як дім Громеко (знесений в 1995 році). Навпроти будинку, де бував Грушевський, у № 45, за однією з версій, знаходилася квартира Майстра з роману Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита» і т.д. і т.п.1

Або ще! В будинку № 19 по Сивцевому Вражку на шостому поверсі жила дев’ятнадцятирічна Марина Цвєтаєва. Кажуть, що вона любила годинами лежати на підвіконні, розглядаючи Москву, якій присвятила прекрасні вірші. Здавалося б, у цьому випадку немислимо уявити собі якийсь зв’язок з Михайлом Грушевським. Але тепер стало відомо, що в 1900 році, коли майбутній поетесі виповнилося всього 8 літ, її дід, російський історик Дмитро Цвєтаєв написав листа Михайлу Грушевському, який Юрій Мицик у 2002 році опублікував в «Українському історику»:


«Милостивий Пане, вельмишановний Професоре!

Дозвольте звернутися до Вас з проханням. Я друкую історичне дослідження «Цар Василь Шуйський і місце його поховання в Польщі»; дослідження супроводжується додатком, до якого входять архівні і рукописні документи, а також пляни, рисунки, картини. Буде вміщено туди знімку з картини Долабелло, що зображує представлення Шуйських Сигізмунду на Варшавському сеймі 1611 р., яка зберігається в музеї краковському кн. Чарториських. П. Ко


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   34




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка