Великий українець на Арбатi


И знамя вольности кровавой



Сторінка29/34
Дата конвертації19.11.2018
Розмір1.9 Mb.
#64891
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34
И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра.
Відвівши погляд від будинку на Поварській, 27, де бував Олександр Пушкін, Грушевський мав пройти по Скатертному провулку сотню кроків до того місця, де провулок повертав праворуч ... практично під прямим кутом (таке можливе, здається, лише в арбатських провулках). Якраз на розі й знаходився в Скатертному будинок № 27, в якому жив Маєвський. До самого від’їзду в Київ Грушевський йому симпатизував, писав Олександру Олесю: «Маєвський сам давній видавець, досвідчений і енергичний…» Так от, від будинку, де жив Маєвський, Михайло Сергійович міг спуститися вниз по Скатертному до Мерзляківського провулку й по ньому знову вийти до ресторану «Прага». Якщо він повертався на Поварську й проходив її до кінця, що недалеко, то вибирався на Новинський бульвар, де в будинку № 103 знаходилася редакція журналу «Украинская жизнь». Правда, говорячи словами Грушевського, це «було скажено далеко, на краю Москви». Може, Михайло Сергійович трохи перебільшував, але пішки до редакції справді було не близько.
«На першій черзі стоять книжки Ваших поезій»
З уперше надрукованих листів Грушевського до видатного українського поета Олександра Олеся видно, що Михайло Сергійович активно залучав його до видавничої спілки. Це й зрозуміло. Грушевський любив і високо цінив поезію Олеся, всіляко підтримував молодшого товариша. В статті про нього Грушевський писав: «Ніколи не сплямивши свого пера якими-небудь проявами національної ненависти чи шовінізму, він твердо і непохитно пішов українською дорогою… Пішов як кобзар-провідник українського громадянства… Україна дістала поета-лірика, котрого виглядала від часів Шевченка».

Сміються, плачуть солов’ї

і б’ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її!

Знов молодість не буде!»
Грушевський підкреслював: «Поет свідомо хотів віддати своє слово в службу революційному відродженню свого народу. «О слово, будь мечем моїм», — пише він в одній поезії 1907 р. …»
О слово! будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним.


На самому початку 1917 року Грушевський писав Олександру Олесю:

«В Москві зав’язалося видавниче паєве товариство українське, яке має шанси добре розвинутися, скільки бачу. Беру і я в нім участь. Між виданнями, які особливо потрібні тепер, на першій черзі стоять… книжки Ваших поезій. Чи не дали б Ви права на їх видання сьому видавничому товариству, яке б подбало випустити їх скоро, щоб не зіставляти довше суспільність без таких цінних речей. Чи не дали б Ви йому і збірки поезій, не включених в попередні збірки? Коли б Ви були згодні на се, напишіть на моє ім’я… Арбат, 55, кв. 8».

Отримавши згоду від Олеся, Грушевський написав йому в лютому 1917 року листа, який наведу повністю з тим, щоб окинути загальним зором і звернути увагу на деякі подробиці:
«Високоповажаний Олександр Іванович!

Дуже зрадів і я, прочитавши листа Вашого. До мене доходили глухі поголоски, що Ви «зломились», що «залишили поезію» і т.п., дуже вони мене бентежили, і я рад тепер почути, що Ви вийшли з сеї хмарної полоси під ясне небо поезії1. Видавництво тішиться, що матиме Вас своїм пайщиком і матиме змогу видати Ваші твори. Післало Вам сьогодня ж телеграму з своїм побажаннєм, а мені поручило дати пояснення Вам, чому воно просило б Вас внести зміни в Ваші умови, і в якім напрямі можа б договоритися з обопільним задоволеннєм.

1500 руб., котрі Видавництво пропонує Вам виплатити по виході книги, се вартість 1000 примірників за уступкою 40% (рахуючи, що книгарня, яка б купувала за готові гроші 1000 примірників, меньше як 40% уступки мабуть не взяла б). Видавництво вважає, що паралельна торговля автором і видавцем дуже погано відіб’ється на збуті, і тому дуже просить Вас згодитися взяти гонорар грошима, а не книгами — тим більше, що й доставити Вам 1000 примірників до Києва по теперішньому неможливо, а головно, що се зараз заплутає торг (почнуть книгарі вимірковувать, де дешевше взять, в видавництві чи у автора, торгуваться, відкладать і т. ін.).

Кошти видання тепер так здорожіли, що дать авторови третину з видання неможливо, навіть четвертину трудно. Рахується, щоб дати якийсь значнійший гонорар, треба друкувати більше 4000 примірників. Тому видавництво пропонує друкувати 5000 — тоді зістанеться і на гонорар, і на риск, і на заробіток видавництву. Меньше 4000 примірників ніяк не варто; але при 4000 більше 1500 р. трудно щось заплатити. При 5000 примірниках можна піти і вище 1500 руб., особливо условно — як наприклад книга обійдеться не дуже вище теперішньої розцінки (друкарні прибавляють трохи не щотижня і не можна навіть вгадати, що порахує друкарня при виході книги, скажім, в маю: порахують відповідно до того, які тоді будуть ціни, тільки з тою умовою і беруть замовлення) або що як вона скоро розпродається — скажім за 2,5 роки, а не за 5. Тільки б бажано, щоб тоді всіх грошей не платити по виході книги (через місяць, як писали), а частину перенести на пізнійше — скажім як розійдуться перші 2000 примірників1.

Якби Вам треба було якусь частину грошей зараз, по одержанню рукописи, то Видавництво на се, певно, згодиться.

Після видання нової книжки поезій раді б вони взятися за розпродані попередні томи2. Отже в коротких словах:

Меньше 3000 примірників друкувати не варто.

При 4000 примірників як платити зараз, то більше 1500 р. трудно; як не зараз, то 1000 примірників треба рахувати з 30% — значить 1750 р.

При 5000 видавництво, я певен, згодиться прикинути, бо єсть з чого, тільки що відразу більше 1500 р. трудно йому виплатити, — що зможе прикинути, то потім.

Отак поміркуйте і напишіть Вашу гадку, і присилайте перші аркуші скоро3.

Мій щирий привіт — не ділєтанту добровольцеви, а справжньому мистцеві нашої поезії, нашої літератури!

М. Г.
Пай Вам зарахують, як схочете: чи тепер, чи потім. Пай 100 р., для рішаючого голоса два паї.

P.S. Мені здавалось би — тільки що я не знаю Ваших думок і обставин — що Вам було б найкраще згодитись на 5000 примірників, взяти зараз 1500 р. — 500 по присилці рукописи, а 1000 по виході книги — але не пізнійше 1 вересня, а решту що може видавництво накинути — нехай виплатить після продажі двох тисяч. Коли виданнє вийде не дуже дорого, я думаю воно могло б накинути від 500 до 1000 р. Коли б Ви принципіально згодились на се, я б постарався се вияснити1.

Ваш щирий М. Г.»


Вражає скрупульозність, з якою Грушевський досліджує перспективи видання книги поезій Олександра Олеся з огляду на те, щоб усім було добре, перш за все авторові-безсрібнику. Михайло Сергійович, не шкодуючи свого дорогоцінного часу, розписує, як зробити так, щоб вистачило «і на гонорар, і на риск, і на заробіток видавництву». Наводить понад три десятки цифр, прораховує найвигідніший тираж поетичної книги, шукає оптимальний процент оплати… Розписує все докладно, потім висловлює те ж саме «в коротких словах», а в постфактумі ще раз радить від себе, на що поету «найкраще згодитись» та пропонує свою допомогу…

Ці турботи Грушевського були вкрай умотивованими. В своїй автобіографії Олесь писав: «… Так бідно оплачувався літературний труд, що я примушений був взяти, може, найогиднішу роботу з усіх робіт. У жовтні 1909 р. я поступив на Київські міські скотобойні, де прослужив до початку 1919 року».

Наведений лист Грушевського може бути документальною ілюстрацією органічного поєднання ним турботи про українську справу і про конкретну людину, яка робить свій внесок у неї. Водночас, з історичної дистанції в майже дев’яносто років вражає те, наскільки Грушевський, який менше, ніж через місяць, стане Головою Центральної Ради, не відає про свою близьку високу долю.

Мені згадалося, що тоді ж — на початку 1917 року — Ленін у листі до Інеси Арманд так само скрупульозно розгортав перед нею картину спільної роботи по виданню революційних брошур: він пише і редагує, вона перекладає на французьку мову і видає. Такі непоказні плани для майбутнього голови Ради Народних Комісарів. Ніхто не передбачав у повній мірі того, що насправді станеться з країною вже в тому ж 1917 році.

Ще не знаючи, що через кілька днів його заочно оберуть Головою Української Центральної Ради й покличуть до Києва, Грушевський просив Олеся «поспішити присланнєм всеї рукописи».

Михайло Сергійович залучив також до пайового видавництва поета Григорія Чупринку, домовився з матір’ю Лесі Українки Оленою Косач-Пчілкою про видання літературної спадщини її геніальної дочки. Агатангел Кримський обіцяв передати у видавництво третю частину свого «Пальмового гілля». Передбачалося видання творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Марко Вовчок… Намічалося дещо із старої літератури. «Матеріал був… Ми вибирали вже папір, шрифти, переговорювалися з друкарнями і т.ін. — тільки революційна хвиля то все спинила»…

Черговий лист до Олеся Грушевський написав уже з Києва в другій половині березня 1917 року:
«Високоповажаний Олександр Іванович!

…Спішу стати до роботи в надії на поміч і згідне співробітництво всіх!.. Купують друкарню, і як тільки се станеться, зараз приступимо до друкування книжок. В першу чергу потрібна Ваша. Московське видавництво фактично мусить перемінитися в Київське1.

…На Вас великі надії! Будьте Тіртеєм2 нового побідного походу українського народу до волі. Мені весь час бренить Ваш прекрасний вірш: «Яка краса визволення країни!!»3

Як бачимо, після революції видавничі плани Грушевського набирали силу.


Яка краса: відродження країни!

Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,

Мовчали десь святі під попелом руїни,

І журно дзвін старий по мертвому гудів.

Коли відкільсь взялася міць шалена,

Як буря, все живе схопила, пройняла, —

І ось, — дивись, в руках замаяли знамена,

І гімн побід співа невільна сторона.



«Я відчув неприязнь сеї людини…»
У справі організації українського видавництва Грушевський зіткнувся з… людським фактором — ревнивим ставленням до свого починання. Йому болісно запам’яталося, як на одному з засідань у редакції «Украинской жизни» Винниченко поводився «з насмішечками й іронічними замітками, а більше промовчуючи…» Більше того, на установче засідання пайового видавництва він взагалі не прийшов:

«Коли я тепер споминаю про се, я думаю, що він взагалі не сприяв сьому планові як член видавничого товариства «Дзвін»1 — не на руку йому було приступати до нової спілки і не дуже хотілось, щоб таке видавництво повстало без нього. В кожнім разі, в моїх тодішніх заходах об’єднати, зорганізувати і підняти українську московську колонію була дуже неприємна така його настороженість і бокування» (виділено мною. — В.М.).

В «Споминах» є ще один гіркий сюжет, пов’язаний з цією роботою: «Винниченко… поставився доволі холодно до сього проекту, коли я не без деяких вагань згодившися взяти ініціативу, скликав нараду для заснування сеї видавничої спілки. Ще більше неприязно поставився Петлюра, який тоді приїхав з фронту і іронічно підсміювався з Винниченком з наших планів під час засідання. Правдоподібно, йому як визнаному перед тим провідникові московської української громади було неприємно, що і тут, як в «Украинской жизни», інші люди беруть ініціативу» (виділено мною. — В.М.).

В наше завдання ніяк не входить досліджувати і всебічно розкривати стосунки між Грушевським і Винниченком, докладно розглядати їх суперечності з конкретних питань. Тим більше відсутні підстави заглиблюватися у взаємини Грушевського й Петлюри на прикладі їх коротких московських зустрічей. Якби хто взявся за таку невдячну роботу, то мав би писати серйозну монографічну працю з дослідженням і поясненням усіх причин і відтінків особистої неприязні між трьома видатними діячами української історії. Такої змоги ми не маємо в праці про піврічне перебування Грушевського в Москві. Проте в контексті цієї книги не можна й замовчати як їдкі висловлювання Грушевського на адресу Винниченка і Петлюри, так і нещадні оцінки Грушевського з їх боку.

8 червня 1918 року Винниченко записав у своєму щоденнику: «…Грушевський серед деяких патріотів у генії попав1. Написати 8 томів історії України — річ, розуміється, поважна. Правда, нітрішки не геніяльно, навіть чи талановито. Читати її можна за кару».

Щоправда, в цьому запису Винниченко й себе не визнавав, «найбільш цінним письменником» в Україні, вважаючи, що подібні оцінки з’явилися через «безлюддя, бідність на культурні сили», а «на безлюдді і Хома дворянин»:

«…І Грушевський геній, і Олесь, і Коцюбинський. Та й мене часом так обзивають. Сумно, коли порівнюєш цих геніїв із справжніми світовими геніями. Ми — гній майбутніх геніїв нашої нації. І це наші генії повинні признати без усякого гонору, чесно й одверто».
Геній і гній — таке словосполучення міг придумати, мабуть, лише Володимир Винниченко. Кажуть, що він «взагалі мало для кого знайшов добре слово», але спробуємо все-таки зрозуміти цю вкрай жорстку позицію в оцінці неперевершених представників української науки і культури. Передусім, Винниченко був їх сучасником, а велике по-справжньому бачиться на відстані. Він мріяв про високу будучність для України і в прагненні до ще стрімкіших вершин української духовності, сам готовий був стати «гноєм» для майбутніх українських геніїв. Але в щоденниковому запису про Грушевського, безперечно, значною мірою присутній і момент особистої неприязні Винниченка до нього. Скоріше всього, саме це не дозволило видатному українцю Володимиру Винниченку передбачити месіанську роль Михайла Грушевського в історичній долі України, позбавило в конкретному випадку людського осяяння. Власне, мабуть, по-справжньому воно було дароване за безмежну любов і віру лише Богородиці, про що так вражаюче сказав Тарас Шевченко:
«Чи чуєш ти, моя Маріє?

Месія прийде!» — «Вже прийшов,

І ми вже бачили месію!»
Нагадаю, до речі, що на сторінках свого щоденника Володимир Винниченко так само нещадно писав про Симона Петлюру (1919 рік): «А Петлюра все стає в пози, пумпує на всяких зібраннях, щиро вірячи в себе, як у «національного героя». Цілий місяць пумпує, а війська не має… Господи, які ми убогі, коли маємо таких національних героїв, таких випадкових і фатальних людей». Не краще писав про самого Винниченка Сергій Єфремов в 1925 році: «От іще вертихвіст, прости Господи!»

Що стосується Петлюри, то його судження про Грушевського були тісно пов’язані з ідеологічними та політичними суперечностями між ними, з баченням Радянської України. Скажімо, на празькій конференції українських соціалістів-революціонерів у травні 1920 року, що пройшла під керівництвом Михайла Грушевського та ін., Симон Петлюра був названий «авантюристом і українським зрадником». У свою чергу, в серпні того ж року Петлюра числив Грушевського серед людей, «які проводять злочинну антидержавну роботу…»1

Відомо, що в часи Центральної Ради, а затим в Українській Академії наук Михайло Грушевський серйозно конфліктував з Сергієм Єфремовим. У «Щоденниках» Єфремова (1903–1929 роки) ім’я Михайла Грушевського зустрічається найчастіше, йому присвячено близько двохсот згадок і сюжетів. Переважна більшість з них містять у собі негативну оцінку Грушевського чи скептичне, іронічне, недоброзичливе ставлення до нього. В цьому контексті вирази «старий лис», «честолюбець», «неборачисько», «бідачисько» не були найжорсткішими. Єфремов уживав і такі нещадні оцінки: «безчесний чоловік», «моральний каліка», «пуста й нікчемна людина», «старий мерзотник» і т.д. Якщо вже цей набір образливих ярликів став загальнодоступним, то нерозумно закривати на них очі, тим більше, що в щоденниках, як відомо, люди особливо щирі. Так само слід пам’ятати, що Сергій Єфремов об’єктивно оцінював «гидкий похід в офіціяльних кругах проти Грушевського: Дрібненькі людці і помилка Грушевського, що він з ними заходив1».

Академік Володимир Вернадський також не жалував Михайла Грушевського, про що свідчать його щоденники. Зокрема стосовно періоду роботи Грушевського, в Академії наук України писав:

«К сожалению, то большое чувство личной значительности, которое проникало Грушевского, и его честолюбие придали его пребыванию на Украине очень тяжелую форму.

Грушевский вел борьбу [не] на жизнь, а на смерть за влияние с Крымским, не стесняясь никакими средствами; оба забегали в Харьков2 и ослабляли моральную свою силу».

Очевидно, в складних стосунках великих українців звичайні земні незгоди й нeлади, «взаємні образи і непорозуміння» (Єфремов), ділові й особисті конфлікти переплелися з різним осмисленням ними шляхів і методів досягнення державної незалежності України та власного місця у цьому історичному процесі, з різним ставленням до Радянської влади. А може в цьому розбраті є щось від української ментальності взагалі?

На превеликий жаль, колеги й соратники по українській справі, які розійшлися з Грушевським з ідейно-політичних міркувань після весни 1917 року, частіше всього були вкрай суб’єктивні в оцінці його діяльності. Гірким прикладом служить вже згаданий Сергій Єфремов або Олександр Лотоцький, який приятелював з Грушевським майже тридцять років, листувався з ним в період заслання і прекрасно знав активну тодішню позицію та діяльність Михайла Сергійовича. Проте, в мемуарних «Сторінках минулого» (1934 рік) Лотоцький написав, що період заслання ніби-то був характерний «душевною депресією» Грушевського, а в Москві він «чув себе в тих піднадзорних умовах дуже пригнічено»1. Справді, як ми вже встигли переконатися, в період заслання, передусім у Симбірську та Казані, морально-психологічний стан Грушевського був важким. Над ним тяжіло відчуття «повного розгрому життя» у п’ятидесятирічному віці після більш, як двадцятирічної наукової й громадської роботи. Це посилювалося частою хворобою любих жінок, тривалим перебуванням у стані людського приниження й всіляких обмежень. Чого варте лише одне признання перед від’їздом у Симбірськ: «Позавидуешь мертвецам, покидающим вовремя это место мучений». Але ми вже знаємо, що розгром власного життя Грушевський ніколи не ставив вище національних інтересів: «Все это… не так важно в общей сумме разгрома украинской национальной жизни…» Ці слова він написав Олексію Шахматову невдовзі після приїзду до заслання. Як би не почував себе Михайло Сергійович, щоб він не писав у своїх листах, його смуток, навіть відчай ніколи не примусили його перестати працювати.

Розкриваючи душевний стан Грушевського в Москві, не слід забувати про його невигубну життєву установку на жертвенну працю в ім’я України. В цьому немає ні перебільшення, ні патетики. Власне, збувалося те, що добре усвідомлював уже тридцятилітній Михайло Грушевський: «І я зложив, і я несу, Цап жертвенний народу свого, Тягар важкий»:
Я серце знов замкнув для радості й печалі

Тугим ключем… Я знов насамоті.

Свобідний, вільний знов —

Поклін я шлю далекій

І зоряній меті…

………………………………………….

Самотньо й вільно… Холодно — та ясно

В етері тім — зоріє сьвітно схід.

Один і сам — дарма! Колись шляхами тими

Піде людський похід…


В цьому контексті висновки Лотоцького позначали лише «зверхню форму життя» великого українця і не відповідали глибинній дійсності, хоча знати їх треба для повного розуміння фізичних бідувань та психологічних труднощів арбатського періоду життя Грушевського.

«Видно, дуже болючий слід у його душі залишили ті скорпіони, що їх зазнав він на засланні, і безпосередня реакція на ті переживання заступила йому тверезу об’єктивність його політичного розуму, якою визначався він до того часу... «...По переживаннях у понижуючих обставинах заслання, зароджувалися вже в ньому ті хворобливі настрої, які все більше штовхали його на шлях демагогії, провадили до вчинків, ніяк не оправданих у людині такого глибокого розуму, та врешті привели до того банкротства, що суть його ледве чи й сам він не зрозумів нарешті».

Отже, заслання, в тому числі московське, розглядається Лотоцьким, як причина особистої кризи, життєвого зламу Грушевського.

Весь цей розділ, як і вся книга, спростовують подібні інвективи.


«Чи ж я не маю права й помилитися?»
Побутує думка, що Грушевський був авторитарний у поведінці й категоричний у ставленні до інших і співпрацювати з ним було важко, а то й неможливо. Очевидно, були підстави для подібних тверджень. Сам Грушевський говорив про свій «незрівноважений і згризливий характер», про свою «вражливість і згризливу вдачу», про «певну психічну неурівноваженість» своєї вдачі, що походила, на його думку, від матері, а саме: «в кожній стадії мого життя мушу мати перед собою якусь мету, котрій мушу віддаватись ціло і без останку, доводячи свої сили до крайнього напруження, до самозабуття, і тільки тоді чую себе нормально, коли можу без перешкоди віддаватись досягненню сього завдання, се те, в чім я бачу психіку моєї матері, тільки загострену ще більше, ніж у неї».

Звичайно, що людина з такою самозреченістю і з таким характером створювала проблеми для оточуючих, особливо, коли вони ставали на перешкоді досягнення поставленої мети.


Багато буде ворогів,

А гірший — сам собі

Переведе він все життя

У тяжкій боротьбі.


Таку долю пророчив сам собі Грушевський ще в двадцять шість років… Після смерті Грушевського Вернадський зафіксував у щоденнику: «Он среди украинцев имел врагов самых ожесточенных — имел их и среди русских».

Разом з тим, постійний політичний опонент Грушевського сформулював саме ту оцінку великого українця, яка й залишається в пам’яті нащадків:

«Я считал и считаю, что Грушевский сделал огромное дело для возрождения украинского народа… Крупная фигура, что бы ни говорили, оставившая глубокий след в национальном самосознании Украины».

Тут доречно також нагадати мудрі слова Олександра Шульгіна, який у 20-х роках минулого століття розійшовся з Грушевським і засудив його повернення в Україну, але намагався об’єктивно ставитися до нього: «це була людина, а людині властивим є мати свої моральні якості і свої хиби. І чим більша людина, тим яскравіше виявляються ті і другі її риси» (виділено мною. — В.М.).

Олександр Лотоцький писав у своїх «Сторінках минулого» про «трохи таки автократичну вдачу Михайла Сергійовича» й делікатно пояснював це тим, що він, «звикши безоглядно проводити своїми ще зеленими учнями, продовжував ту саму лінію поводження з ними й тоді, коли вони вже в колодочки вбилися». Є й інше свідчення того ж Лотоцького: «Взагалі бував М.С. терпкий у відносинах, коли вбачав непошану чи навіть недооцінку своєї особи. Навіть між нами, не вважаючи на наші давні, щирі й приятельські відносини, виникали часом тертя, що, правда, скоро усувалися».

Лотоцький розповідав, як одного разу йому вдалося переконати Грушевського в його несправедливому ставленні до конкретної людини:

«Довго він змагався, а врешті сказав з звичайною своєю усмішкою та іскоркою гумору в очах:

— Чи ж таки я справді не маю права й помилитися?

Обидва ми засміялися, і на тому став справі край».

Є інші свідчення про непростий характер Михайла Грушевського. В той же час не сумніваюся в тому, що дослідники життя й діяльності Володимира Винниченка чи Симона Петлюри наведуть якісь свої пояснення негативного ставлення цих видатних українців до Грушевського. Проте маю засвідчити, що в підвладній нашому дослідженню московській смузі життя Грушевський поводився з усіма гречно й коректно. Про Михайла Сергійовича цього періоду можна, мабуть, сказати біблійними словами: «…Перед славою — скромність іде». Грушевський був особливо толерантний у ставленні до колег і друзів, всіляко виявляв повагу і увагу до них. Ось лише один архівний документ. У лютому 1917 року Грушевський написав з Москви до Києва листа відомому історику, археографу, етнографу Оресту Івановичу Левицькому:

«Коли помилився — а як помилився, то вибачте і не гнівайтесь — Вам сього року скінчається 70 літ1. Поздоровляю, що в повноті сил і здібностей дожили Ви такого віку і бажаю в такій же повноті… перейти і 80-у річницю». Михайло Сергійович не обмежився привітанням, але й запропонував Левицькому написати про нього статтю до «Променя» чи іншого видання «про Ваше життя і труди».

Всі листи Грушевського з Арбату повняться щирою прихильністю до адресатів і навіть компліментарністю. Скажімо, письмові звернення до Сергія Єфремова й Олександра Олеся починалися так: «Високоповажаний Сергій Олександрович» або «Високоповажаний Олександр Іванович». На самому початку Грушевський часто писав: «Спішу подякувати»; «Велико дякую!»; «Спасибі за докладні відомости»; «Дуже зрадів я, прочитавши листа Вашого»; «Спасибі за привіт» і т.д. Листи свої закінчував словами: «Ваш щирий М. Грушевський»; «Ваш щирий М.Г.»; «Міцно стискаю руку Вашу!», «Щиро Вас вітаю!»; «Ваш щиро прихильний М. Г.»; «Ваш завжди М.Г.» і т.д. Здається, що до цього часу рядки Грушевського випромінюють добру енергетику, тим більше, що він постійно й щиро турбувався про своїх колег.

Згадаємо ще раз «уроджену делікатність натури» Грушевського, що була закладена батьками в його генотипі, ввібрана з молоком матері. Ця делікатність була невіддільною від його характеру і так чи інакше виявляла себе за будь-яких обставин і ситуацій, у тому числі московських.

В той же час у Москві Грушевський був особливо цілеспрямований, наполегливий, діяльний і внутрішньо зібраний, напружений: «се давало мені приємне почуття незнищимості…» Характерно, що в ювілейній статті про Михайла Сергійовича, опублікованій в «Украинской жизни» (1916. № 12) підкреслювалися «властивості його активної натури», а також те, що «всі удари з боку неспроможні ні зігнути, ні зламати цю могутню особистість, змінити напрям всієї його діяльності, що визначився за піввіку…»

Насправді, все було складніше й болючіше. Втрати Грушевського, пов’язані з якісною зміною життєвого укладу в умовах заслання, були неповоротними й коштували йому дуже дорого. В «Споминах» є характерне зізнання Михайла Сергійовича стосовно молодих років, але воно простягається на все його життя:

«Спочатку я старався кожду неудачу, кожду утрату нагородити новим зусиллям реставрації втраченого, але реставровання ніколи не давало повного вдоволення, навпаки — воно ятрило спомини про страчене, що здавалось коли не кращим, то відмінним і не заступленим реставрацією. В результаті те завзяття, упертість чи витривалість, котрою я хотів дати реванш за удар, заданий мені, приносив, може, більше прикрості, ніж вдоволення і, мабуть, було б краще, якби я вмів відразу миритись з ударом, з утратою, не стараючись боронитися з долею і давати їй реванш».

Врешті-решт Михайло Сергійович Грушевський вистояв у Москві та взяв реванш за жорстокий удар долі, яка зробила його безправним царським засланцем. Більше того, зусилля докладені ним у Москві до реставрації втраченого, виявилися вкрай необхідними для майбутнього України.
Господи, гніву пречистого

благаю — не май за зле.

Де не стоятиму — вистою.

Спасибі за те, що мале

людське життя, хоч надією

довжу його в віки.

Вірою тугу розвіюю,

щоб був я завжди такий,

яким мене мати родила

і благословила в світи.

І добре що не зуміла

Мене од біди вберегти.

Василь Стус.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Правила прийому до аспірантури та докторантури київського національного університету культури І мистецтв
2014 -> Програма дисципліни «іноземна мова (англійська)»
2014 -> Урок №02. 10. 2014. Розділ І. Візуальні мистецтва Тема Архітектура світу
2014 -> Програма фахових випробувань для бакалаврів напряму
2014 -> Методика превентивного
2014 -> Методичні вказівки для самостійної роботи студентів денної і заочної форм навчання
2014 -> Особливості дистанційної освіти в медицині д м. н. Уляна Лущик
2014 -> Основипсихогенетик и


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка