Via combusta, або випалений шлях



Сторінка1/18
Дата конвертації20.11.2018
Розмір0.97 Mb.
#65260
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

VIA COMBUSTA,

або

ВИПАЛЕНИЙ ШЛЯХ


На вершині самотньої гори він виспівує при місяці та мріє серед хмар.

У пучині великого океану він здіймає бурю та ковзає по хвилях.



Чанський афоризм
Свобода — це втрата всілякої надії.

Чак Паланік
— Чи можна вибачити собі гріх?

— Я не знаю. Я не пробував...

— Не пробував? Ну, що ж... тоді я піду і спробую!

Фінальна фантазія VII


Розділ I




1

Був уже кінець серпня, та спека стояла неймовірна. У повітрі не відчувалося жодного поруху вітерцю. Навіть курява, яку ми здійняли, висіла над землею лінивою сірою хмаркою і не квапилась осідати. Піт укупі з пилюкою та волоссям, що спадало на очі, заважав бачити, і я раз по раз дмухав собі під ніс, аби трохи розкуйовдити залиплий чуб.

Шуля мене обігравав. На якусь мить мені таки вдалося перехопити м’яч. Та Шуля знову примудрився майстерно вивернутись і відібрати його у мене. Я, на цей його маневр, щосили влупив ногою. Від мого відчайдушного удару м’яч крутнувся і полетів. Зависоко полетів — і по траєкторії було видно, що цілить він просто в шибку першого поверху. Я сіпнувся, щоб перехопити м’яч руками, та не встиг. Захекані, ми зупинилися, очманіло спостерігаючи, як м’яч невідворотно, навіть трохи ліниво наближається до вікна. Потім ми обидва скривилися на те, як луснула шибка і посипалося скло. М’яч щез у темній пащі чужої квартири. Ми перезирнулися. В Шулиних очах, як і в моїх, не було й натяку на намір іти визволяти шкіряного друга. Найкраще, що ми могли зараз зробити, це якнайшвидше дременути геть.

Та за секунду моє вухо хруснуло гучніше за скло — його з ентузіазмом взявся накручувати здоровезний дядько, який невідомо звідкіля взявся за нашими спинами.

— Відпустіть! Я не хотів! — крутнувся я вужем, силкуючись звільнитися від нього.

— Ах ти гаденя! — засичав здоровань, із задоволенням далі відкручуючи моє вухо.

В його обличчі було щось гоблінське — короткий, як обрубаний, ніс та глибоко посаджені вузькі очі. У людини з такою зовнішністю годі було благати прощення. Тому я знову розпачливо крутнувся й у відчаї хапонув його за руку зубами.

— Виродок! Щеня недобите! — несподівано високо верескнув гоблін, дихнувши мені в обличчя перегаром, і перехопив мене за шию другою рукою. Вчепився так, що головою було годі й ворухнути. Потім я знову почув його схожий на скрегіт давно не змащених дверей голос:

— Бос! Я його впіймав!

Тут я побачив другого. Він справді був схожий на боса, чи на проповідника-євангеліста, яких розвелося нині, як грибів після дощу: незважаючи на спеку, вони ходили наче клони — одягнуті в сірі костюми й білосніжні сорочки з обов’язковою краваткою. Цей бос був такої ж клонованої сіро-білої зовнішності, тільки ефектна червона краватка, що була занадто яскравою, як на проповідника, виказувала його начальницьку натуру.

— У нього більш ніж сто! — задоволено рипів над моєю головою здоровань,— я міряв... отією вашою...

— Гаразд, зараз перевіримо,— незворушно відповів бос. В руках у нього був прилад, схожий на лічильник Гайгера (я бачив такий по тєлєку в передачі про Чорнобиль). Він зацікавлено втупився в нього.

— Ого! Сто тридцять! — за деякий час задоволено присвиснув, підводячи голову.

— Вам видніше, ви ж у нас титанік мислі...— оскалився гоблін.

— Титан...— мимохідь поправив у відповідь бос, змірявши зневажливим поглядом здорованя.

— Ги-ги, один чорт,— гигикнув той,— главноє, шоб гроші заплатили...

— Заплачу...— задумливо процідив у відповідь Титанік Мислі.

Пальці здорованя на це ще гірше здавили мою шию.

Я намагався думати. Це в мене виходило погано.

Які сто? Які сто тридцять? Який «Титанік»? Який титан?

З приводу «Титаніка» й титана я ще мав якісь думки. «Титанік» — то здоровенний корабель, який довбонувся об айсберг у фільмі про Ді Капріо, а титаном була така старовинна водонагрівачка, яка стяла у нашій з бабцею комунальній квартирі і яку слід було топити дровами. Але який стосунок вони мали до цього боса-євангеліста? І яку радіацію вони на мені міряли? Я що вже, як Чорнобиль фоню?

Тим часом Шуля, на котрого ніхто не звертав уваги, бачачи, в якому я безвихідному стані, підбіг до мого гнобителя і зі всього маху заїхав носаком йому в зад.

— Йой! — зойкнув гоблін, з несподіванки присів і на секунду ослабив руку на моїй шиї. Може б, Шулин маневр і вдався, якби здоровань був сам. Не встиг я й ворухнутися, як Титанік Мислі заїхав зі всього маху Шулі кулаком в обличчя. Від подиву я закляк, а мій друг гойднувся, але втримався на ногах.

— Цорт! — тільки цвіркнув кривавою слиною на гарячий асфальт.

— Може, й цорт...— протягнув Титанік Мислі, гидливо отряхуючи руку, та ліниво віддав наказ здорованю: — Тягни і його до підвалу, згодиться.

Здоровань задоволено вхопив за загривок ще й Шулю.

Ліпше б ти втік, Шулю... Та все ж таки за підтримку спасибі, друзяко.

2

В підвалі бос витяг із кишені наручники і ласкаво звернувся до Шулі:

— Ану, давай руцю, малий! — та не дочекавшись ніякої реакції, сам ухопив Шулину руку і клацнув на зап’ясті браслетом. Потім прошелив вільне кільце поза іржаву трубу і без зайвих слів, схопивши мою руку, прикував і мене. Тепер нам із Шулею втекти можна було, тільки відірвавши трубу від стіни.

Потім бос витяг із кишені пачку двадцятигривеників і простягнув гобліну.

— Щітать? — поблискуючи очима, запитав той.

— Як хочеш,— презирливо знизав плечима Титанік Мислі.

Здоровань розірвав банківську упаковку, наслинив пальця і почав рахувати. Титанік Мислі тим часом дістав із кишені рацію і відрапортував:

— База, я перший. Знайдено сто тридцять. Почесний ескорт до будинку... на вулиці... Чекаю. Кінець зв’язку.


Чекати нам і Титаніку Мислі довелося недовго. Хвилин за п’ятнадцять до підвалу спустилися два височенні бритоголові молодика в камуфляжних костюмах і нас із Шулею вивели на світло й повели до машини. Це був здоровенний новенький чорний джип. У мене аж подих перехопило від такої розкоші. Прості люди на таких не їздять. Він був блискучим, мабуть, броньованим і явно бандитським. Нас запхнули всередину. Всередині було повно місця і смерділо новою шкірою. Задні сидіння за розмірами скидалися на диван.

З якого це дива нас так возять? Та я не ставив питань, бо усвідомлював, що ці «братки», які всілися обабіч нас, не дуже полюбляють занадто цікавих.

Бос умостився поряд із водієм. Титанік Мислі був невдоволений і в’яло перегиркувався з кимсь по мобільнику. З його слів я зрозумів, що він кудись спізнюється і не може бути в двох місцях одночасно.

Ми довго їхали містом, і за інших обставин я б отримав неабияке задоволення. Я взагалі люблю їздити, а тим більше на такій тачці... Та зараз у мене смоктало під ложечкою від передчуття не дуже приємних подій.

Шуля сидів біля мене теж принишклий, тільки час від часу шморгав удареним носом.

Зовні ми з Шулею — як день і ніч. Він — чорнявий, я — білявий. Ще я трохи вищий за нього і худіший. Але всередині, мається на увазі внутрішній світ, ми з ним були як брати-близнюки. За свої неповні дванадцять років ми з ним устигли вплутатися не в одну халепу. Життя наше було повне пригод. «Така вже в них вдача, що поробиш, а так вони добрі хлопці...» — частенько казала моя бабуся, виправдовуючи Шулю перед його батьками. Боже ж ти мій, вона ж не знає, де я! Тож наразі виплутуватися доведеться самим...

Непомітно ми виїхали за місто — машина прямувала до аеропорту. Ми з Шулею перезирнулися. «Куди це вони нас?» — злякано питали його очі. «Не знаю»,— не менш злякано кліпали мої.

Коли машина зупинилася на території літовища, ми нарешті отримали змогу перекинутися словом. Наші охоронці вийшли покурити та поспілкуватися з Титаніком Мислі. Той був досить нервовим і щось їм утокмачував, розмахуючи руками, час від часу вказуючи у наш бік.

У машині з нами лишився водій. Він ліниво колупався зубочисткою в зубах, і з його вигляду було помітно, що до нас йому немає ніякого діла.

— Куди це вони нас? — зашепотів мені на вухо Шуля, притулившись спітнілою щокою до моєї скроні.

— Кудись, певно, летітимемо...

— Куди? І шо за сто тридцять?

— Не знаю,— відповів я, бо і справді не міг нічого второпати.

— Точно, продадуть на органи...— зробив припущення Шуля, обличчя в нього вкрилося свіжими краплинками поту, а очі стали круглими, як п’ять копійок. Він трагічно провадив: — Або й щось страшніше...

Що страшніше він міг вигадати, я не знав, та й розводитися на цю тему було ніколи.

— Треба драпати від них чимшвидше, вони ж не будуть нас зв’язаними вести через людне місце...— швидко затараторив я йому на вухо.— Наші знаки пам’ятаєш? Три пальці разом — приготуватися. Два — вперед. Два роз’єднані — врізнобіч. Зустрінемося біля камер схову.

— Угу! — кивнув Шуля. Саме вчасно, бо бритоголові вже зробили знак водію, щоб той розблокував дверцята. Потім вони майже водночас відчинили двері з обох боків і витягли нас назовні — мене з лівого, а Шулю з правого. «Братки» міцно тримали нас за плечі біля себе. Бос обвів їх поглядом, від якого і нам стало не по собі, й нагадав:

— Поки не повернуся, очей із них не зводити. Головою відповісте. Особливо за цього,— він указав пальцем на мене,— за рудого!

Я терпіти не міг, коли мене називали рудим. Невже так важко відрізнити колір стиглої пшениці від червоного? Я сердито глипнув на Титаніка Мислі, той у відповідь скривився чи то оскалився і хитнув головою, сідаючи в машину:

— Диви, як дивиться, зінське щеня...

Потім джип рвонув із місця, миттєво набравши швидкість, і я не міг стриматися, щоб із захватом не провести його поглядом. Що не кажи, а крута тачка...
Як я і припускав, нас не зв’язали і не прикували. Та на кожного з нас було по бритоголовому молодику. Такі собі старші брати, які вивели своїх молодшеньких за руцю на прогулянку. Такий це мало вигляд для оточуючих. Той браток, що тримав мене, попередив нас:

— Без фокусів. Інакше...— він відгорнув полу піджака і показав пістолет. Ми з Шулею пригнічено кивнули.

В будівлі аеропорту і справді було людно. «Братки» потягнули нас до крісел в залі очікування. Вони посадили нас поруч, а самі всілися обабіч, міцно тримаючи мене і Шулю за руки. Так ми просиділи перші десять хвилин. Для втечі ситуація була майже безнадійною. Треба було терміново щось вигадувати. На вигадки я не витрачав багато часу, тому зробив, що перше стрельнуло в голову. Благально подивившись на свого охоронця, я попросив:

— Пити дуже хочеться, у вас не буде води? — для вірності облизнув справді засохлі губи.

Охоронець уважно подивився на мене і відвернув мармизу. Та я встиг уловити в його очах проблиск людяності. І продовжив атаку за хвилину, смикнувши вільною долонею його руку:

— Дуже пити хочеться. Будь ласочка, дайте нам води...

— І я хочу пити,— заскиглив із другого боку Шуля.

Мій охоронець роздратовано подивився на Шулю, але теж облизнув пересохлі губи. Шулин тільки нервово засовався у кріслі.

— Пити хочемо...— затягнули ми вже хором.

— Ага! Пити, а потім у туалет... Потерпите! — роздратовано скривив губи Шулин бритоголовий.

— Саньок, може, зганяєш? Я б теж чогось випив...— вступився за нас мій і подивився на годинник: — Нам тут іще цілу годину паритись. Я їх потримаю, не втечуть.

Саньок оцінювально окинув нас поглядом і, не помічаючи особливої загрози, згодився:

— Ну ладно...— порився вільною рукою в кишені витягуючи гроші.— А тобі, Вітьок, чого?

— Дюшесу,— щербато всміхнувся Вітьок.

Я ледь не пирснув сміхом — такий дядьо, а любить солоденьку водичку!

Саньок підвівся з місця, тягнучи за собою Шулю, всадовив його поряд із Вітьком, передаючи, як то кажуть «із рук у руки». Тепер Вітьок сидів, обвішаний нами з обох боків, як тітка клунками. Обидві його руки були зайняті, тож він навіть почухатися не міг.

Коли Саньок зник з очей, я трохи поворухнув рукою:

— В мене рука затерпла, може, відпустите? Я не втечу.

— Ну ти й нахабний, малий,— вишкірився Вітьок.

— У вас он пістолет... Ви ж застрелите, коли щось... Чи він у вас не справжній?

— Ну да...— тупувато всміхнувся «бритоголовий».— Канєшно, справжній.

Він трохи ослабив захвáт, і я обережно витягнув руку з його долоні й розтер зап’ястя. Воно й справді затерпло. Потім я ясно всміхнувся Вітькові, включивши на повну котушку свою харизму. Мені бабуся завжди казала, що в мене навдивовижу чарівлива усмішка. З її вуст це звучало приблизно так: «Ти зі своєю харизмою і камінь розтопиш, якщо тобі треба». Камінь не камінь, а Вітька я розчулив. Він помітно розслабився. Навіть почухав лоба.

— Вас Віктором звати? — невинно запитав я.

— А ти метикуватий, шкет,— зацікавлено подивився на мене «браток».

Мені потрібно було, щоб Вітьок дивився на мене, потрібно було піймати його увагу.

— А що у вас за пістолет? — вів далі я, безневинно кліпаючи очима. Разом із цим питанням я непомітно показав Шулі знак.

— Менше знаєш, ліпше спиш...— по-філософському відповів Вітьок, але було видно, що він іще більше розм’як.

Я дивився на нього і подумки повторював: «Відпусти, відпусти Шулину руку». Вітьок утупився мені в очі та знову тупувато вишкірився. Нарешті його рука, що тримала Шулю, розімкнулася. Я дивився просто в очі Вітьку і непомітно показав Шулі два складені разом пальці. В цю ж секунду Шуля висмикнув руку, ми миттєво підхопилися і побігли. Вітьок відчайдушно підкинувся слідом, але впіймав долонями повітря.

— Твою мать! — здивовано лайнувся і припустив за нами.

А ми вже бігли з шаленою швидкістю, віртуозно оминаючи людей. Вітьок важко тупотів ззаду. Він потроху відставав. Ми вже гадали, що відірвалися від переслідування, та тут перед нами виріс як з-під землі Саньок, що тримав у руках мінералку та пляшку дюшесу. Від несподіванки він вронив пляшки з водою, які важко гупнулися на підлогу і покотилися людям під ноги. І теж зі словами: «Твою мать!» — кинувся нам навперейми. На це ми з Шулею блискавично перезирнулися, а потім метнулися врізнобіч.


Захекані, ми зустрілися, як і домовилися, біля камер схову. Тут стояла група дивних туристів, схожих на помість буддистів із фольклорним ансамблем, а їхні величезні наплічники були недбало навалені поряд. Туристи гуртувалися навколо хлопця, що бриньчав на гітарі та скидався на їхнього гуру. Хлопець був худим, високим, у подертих блакитних джинсах. А ще в нього було довге волосся, заплетене в косичку, та сережка у вусі у вигляді пробитого серця, яка теліпалася в такт акордам. Поряд стояла невисока русява дівчина в народному вишиваному костюмі й підігравала йому на сопілці.

Гітарист заспівав приємним тихим голосом:


Я знаю места,

Где в тени золотой

Бредут янычары посмертной тропо-о-ой ...
Потім його погляд ковзнув нами з Шулею, і він ледь усміхнувся кутиками рота, немовби даючи згоду сховатися за їхніми речами, потім приплющив очі й затягнув:
Где дом покорен,

Где солёный забор,

Где проповедь вишням читает прибо-о-ор.
Мені здалося, що ми можемо тут безпечно сховатися. Схоже, ці хлопці нас не здадуть. Ми всілися за їхньою поклажею і під награвання сопілочки стежили за нашими переслідувачами. Вітьок уже був майже поряд із нами і розгублено шарив поглядом по незворушних туристах. Русява дівчина з сопілкою посміхнулася Вітьку і в такт пісні похитала головою. Гуру співав далі, відбиваючи ритм ногою:
Где роза в слезах,

А калган1 — в серебре...2


Тим часом до компанії вже підгрібав Саньок. На його буряковому обличчі пролисинами виступили білі плями. Дурнуватий вигляд Вітька, та ще й із порожніми руками, явно не додав йому гумору. Навіть із нашої схованки було видно, як Саньок нервово посіпує носом. Він зупинився біля туристів, пошарив околицями поглядом, та не знайшовши нічого підозрілого, люто витріщився на Вітька. Той на це тільки безпорадно знизав плечима.

На Шулю напала гикавка, він сповз униз і затиснув рот обома руками. Я теж зсунувся нижче. Серце калатало, як навіжене. За деякий час я знову обережно вистромив голову. Саньок, досі буряковий та спітнілий, розмовляв із кимсь по рації, а Вітьок із цікавістю роздивлявся русоголову красуню. Договоривши, Саньок смикнув замріяного Вітька, вони повернули і попрямували назад.

— Все, вони пішли...— прошепотів я.

— Ну, що робитимемо? — тихо запитав Шуля, знову гикнув і витер розчепіреною рукою вологий лоб.

Я глибоко зітхнув:

— Мабуть, доведеться знову розділитися і добиратися додому поодинці...

— Що? — Шуля проковтнув слину, а його й так чорні очі ще більш потемніли з переляку.

— Слухай, Шулю,— я задумливо почухав потилицю,— мені здається, що вони полюють тільки на мене...

Шуля вирячився на мене і ще раз гучно гикнув і прошепотів:

— Ага! А на біса ти їм здався?

— Не уявляю...— я знизав плечима.— Але план такий: я спробую вибратися першим, ти поки сиди, може, ти їм і не потрібен...

Шуля заперечливо захитав головою:

— Ліпше разом...

— Ні... Я піду сам.

Шуля безпорадно подивився на мене:

— А як ти звідси поїдеш? Біля автобусів геть усе видно...

— Може, на таксі? — припустив я.

— За що? — запитав Шуля.

Я вигріб із кишені жалюгідну купку монет. Струснув ними і запхнув знову в кишеню:

— Скажу, що дома розрахуюся... попрошу.

Шуля недовірливо скривився.

— Ну, не знаю... Діятиму за обставинами...— відмахнувся я від нього.

Ми трохи помовчали. Туристи вже завели іншу пісню. Групка тихо підспівувала гітаристу. Хтось із них витягнув ще й бубон. Від цієї пісні хоч віяло надією:
Кто любит, тот любим,

Кто светел, тот и свят;

Пускай ведёт звезда тебя дорогой в дивный сад...3
— Ну, що Шулю,— я стулив кулак, і ми стукнулися зверху й знизу кулаком об кулак — на щастя,— я пішов!

— Давай! — відповів Шуля, досі тримаючи кулак стиснутим.

Я підвівся. І вийшов зі схованки. Гуру хитро примружив на мене очі, а русоголова панянка з сопілкою чарівно всміхнулася.
Спочатку я не бачив «братків». Я йшов спокійно, аби не привертати уваги. Коли я їх засік, то збагнув, що мені доведеться пройти поруч із ними. Вони стояли біля виходу і поки не дивилися в мій бік. Я обережно, майже навшпиньках, попрямував до дверей і хотів тільки одного: щоб вони не оберталися. І я майже встиг. Але за хвилину хребтом відчув на собі погляд, інстинктивно прискорив ходу і почув:

— Он він! Хапай його!

Тоді я побіг не озираючись. Вилетів через розсувні двері, дуже доречно збивши з ніг огрядну тітоньку, яка утворила зі своїми речами потрібну мені кучугуру. «Братки» на хвилину затрималися.

А коли я вискочив на площу — зрозумів, що тікати мені нікуди. На парковку завертав знайомий мені чорний джип. Я гарячково сіпнувся, та назад бігти не було сенсу — там чатували на мене «братки», а попереду — вже відчинялися двері джипа. Мозок напружено шукав вихід. І тут я побачив зовсім недалеко темно-червоне таксі й кинувся до нього.

Я залетів до салону, квапливо зачинив дверцята і благально повернувся до водія:

— Дядечку! Будь ласка, відвезіть мене до міста. Тільки швидше!

Таксист повернув до мене меланхолічне бліде обличчя:

— Відвезти? Тебе?

Потім він моторошно посміхнувся і заблокував двері. І тут до мене дійшло — на цей раз я таки вляпався.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка