Via combusta, або випалений шлях



Сторінка11/18
Дата конвертації20.11.2018
Розмір0.97 Mb.
#65260
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   18

Розділ II




1

З кожною втратою ти втрачаєш частину себе. З кожною смертю ти теж умираєш.

Я сидів просто на холодній бруківці й дивився на згарище. Розвалений під’їзд був на вигляд, як вибитий зуб. Вціліла від під’їзду стінка ще зберігала на собі вивернуті назовні відбитки колишнього житла. Різнокольорові обідрані шпалери, якісь картини на стінах та одинокою плямою — килим... Десь на рівні третього поверху хилитався, розвіяний вітром, шматок зеленуватої церати в рожевих квіточках. Чомусь саме він видався мені найстрашнішим з усього побаченого.

Я так спішив додому... Тепер усього, до чого я так поривався, просто не існувало в природі. Сльози застигли десь усередині, й залишився тільки гіркий клубок у горлі.


Біля будинку юрмилися люди. Згарище було вже розібране, та залишалося відгородженим від цікавих клейкою смужкою і кількома знудьгованими міліціонерами. В уцілілих під’їздах людей уже не було — їх встигли відселити. А з сусіднього будинку, на якому темніла значного розміру тріщина, деякі поодинокі мешканці ще квапливо виносили речі й завантажували у відкритий кузов машини. Поряд гомоніли цікаві перехожі, завжди раді нагоді побазікати:

— Боже ж ти мій, яке горе! Яке горе...— трусила головою огрядна тітонька з довгим і пласким, як у качки, носом.

— А що сталося? — зупинилася ще одна цікава.

— Ви не знаєте? Телевізор не дивитеся? Позавчора як рвонуло,— зі знанням справи доповіла качконоса,— під’їзд і склався, як сірникова коробка...

— Кажуть, вибух газу...— втулила тітка у темно-червоному капелюсі.

— Та ви що? Ай-яй-яй,— у цікавої жадібно загорілися очі,— і що, хтось постраждав?

— В під’їзді ніхто не вижив. Ніхто...— з театральним трагізмом закотила очі качконоса.— Як на гріх, увечері усі були вдома. Загинули до ноги. Звідтіля тільки самі шматки тіл діставали. Самі шматки... Добре, хоч будинок був старим, п’ятиповерховим... Давно пора було знести, як і наш...
Світ розвалювався у мене на очах. Холодні, байдужі частини реальності розліталися у космічній порожнечі, віддаляючись одна від одної. Ці безглузді уламки набирали швидкість у темному бездушному просторі, й здавалося, їх уже ніхто і ніколи не зможе зупинити, щоб пов’язати між собою...

...


— Обіцяли виділити нові квартири...

— Обіцянка-цяцянка! Кому ви вірите?

...

— Вибух газу...



...

— Кажуть, приїжджала висока комісія... Обіцяли з’ясувати...

— Що тут з’ясовувати... Краще б грошей людям дали...

— А розмістити людей з аварійного будинку? Он шибки всі повилітали...

...

— Що, ніхто не вижив?



— Ніхто...

— Айяйяй...

...

Темне чорне провалля. Порожня голова. Гуде як казан... Здається, я зовсім утратив здатність до мислення. Лише одна-єдина думка свердлом наполегливо вкручувалася до мене у свідомість:



Зарнік... Зарнік... Це він... Мені помстився...

...


Маленьке сіре кошеня на нетвердих кволих ніжках. Воно підійшло до мене і беззвучно нявкнуло, розтуливши рожевий ротик. Я взяв його і притулив до себе. Кошеня було тепле, живе... Та воно не захотіло бути зі мною і почало відчайдушно видряпуватися з моїх обіймів. Я відпустив його. Кошеня побігло, і я тупо подивився йому вслід...

...


Одні люди приходили, інші відходили...

Я сидів на місці.

Надворі почало смеркатися. Потім зовсім стемніло, і по черзі загорілися вуличні ліхтарі. Людей уже не було, тільки чорні тіні від дерев колихалися перед моїми очима на бетонній поверхні дороги.

— Гей! Хлопче! — діткнулася мене м’яка рука.— Ти що тут робиш? Ану, вставай, не сиди на холодному!

Я звів очі. Біля мене стояла тендітна жінка середнього віку, одягнута в білі брюки та блакитний в’язаний плащ.

— Ходімо зі мною,— сказала вона.

І я пішов. Бо мені було байдуже, що робити і куди йти.

2

Я прокинувся у м’якому ліжку. Біля мене на стільці був охайно розвішаний мій випраний і випрасуваний одяг.

Я підвівся і швидко вдягнувся. І саме вчасно. Бо двері відчинилися, і я побачив на порозі дівчину. Вона була приблизно мого віку і мала доволі дивний вигляд. У неї було червоне, аж рубінове волосся, а одягнута вона була у кислотно-яскраво-зелене плаття. Від такого дикого контрасту в мене аж замерехтіло в очах.

Дівчина склала руки на грудях, притулилась до одвірка і зміряла мене трохи дивним поглядом. Таке враження, що вона дивилася одночасно на мене і ще кудись у невідомому напрямі.

Вона трохи помовчала, немовби насолоджуючись ефектом несподіванки від своєї появи, а потім прорекла:

— Я — Світлана! А як звати тебе, таємничий незнайомець?

— Арсеній

— Ар-Синій? — всміхнулася червонокоса і протягнула: — Дуже, дуже цікаво... Адже Ар, Ара, повинен бути красним, вірніше пре-красним20, хоча... в твоєму випадку ти таки трохи красний... місцями...

Я скривився на цю її абракадабру. Не люблю таких натяків. Тим більше, хто б говорив: по-моєму, червонішого, ніж вона, важко собі уявити... Світлана ще раз всміхнулася і поблажливо провадила:

— Ходімо зі мною, Ар-Синій, мати кличе снідати...


Вона привела мене на простору, обладнану за останнім словом техніки кухню. Маленька жінка з русявим коротким волоссям стояла біля плити. Світлана підвела мене до довгого хромованого столу і відсунула стільця:

— Сідай!


І не давши мені розтулити рот, доповіла:

— Хлопця звуть Арсеній!

— Гарне ім’я,— повернулася до нас моя вчорашня знайома, підбадьорливо всміхнулася мені й поставила біля мене тарілку з яєчнею.— А мене можеш називати Ангеліною... Бери виделку, їж.

— Дякую,— буркнув я у відповідь. Мені було трохи ніяково, і я не знав, як поводитися. Я схилив голову і заходився їсти.

Тим часом Ангеліна розлила чай у порцелянові білі чашки, розставила їх біля нас і насипала у вазочку варення із суниць. Світлана одразу ж полізла туди і, набравши повну ложку, застромила собі до рота. Ангеліна на це тільки всміхнулася кутиками вуст і сіла до столу навпроти, помішуючи чай. Світлана й далі наминала варення.

— Ну, що ти про нього думаєш? — кивнула в мій бік Ангеліна, взявши чашку до рук.

Ненавиджу ці жіночі штучки — розмовляють, немов я тут відсутній.

Світлана замислено посмоктала чайну ложечку, потім поклала її на стіл і видала:

— Вад у нього всього три. Занадто він юний роками та й обличчям теж. Тож якщо хтось не знає його, то може взяти на кпини. А ще він занадто хоробрий. І занадто красивий...

Десь я це вже чув21...

— Ну що ж, мабуть, я таки не помилилася,— підморгнула їй Ангеліна і звернулася до мене, як до малого: — Випий чаю,— та присунула до мене чашку,— зникнуть усі твої печалі...

Я відчув легке роздратування і, не підводячи голови, взявся рукою за чашку. У чашці сяяли, відбиваючись, золоті іскорки сонячного світла.

— Я знаю, що тобі важко... Випий, тобі буде легше,— прошепотіла Ангеліна, нахилившись до мене.

Я підняв голову, і наші погляди зустрілися. У неї були теплі очі такого ж кольору, як чай, і з такими ж іскорками світла.

— Дякую,— несподівано для себе всміхнувся я їй у відповідь і відсьорбнув трохи з чашки. Чай був духмяний, із присмаком м’яти, чабрецю та ще чогось мені не знайомого. На серці й справді стало трохи легше.

— Йти тобі нікуди, тож поживеш поки з нами,— сказала згодом Ангеліна тоном, що не визнавав заперечень.


По сніданку Світлана повела мене за собою. Квартира була новою, чи наново відремонтованою. В усякому разі, відчутно пахло свіжими фарбами і вловлювався дух характерного холодку, що буває в оновлених приміщеннях. Навкруги все було таке бездоганне, неначе тільки-но народилося. Я провів рукою по гладенькій поверхні ніжно-блакитного кольору. Ця холодно-велична ідеальна стінка коридору викликала в мене бажання взяти гвіздок і трохи її пошкрябати... Щоб вона була не такою ідеальною.

— Тут кімната для гостей,— по-хазяйському недбало тицьнула рукою праворуч Світлана,— а поряд ванна кімната. І ще одна кімната для гостей. Упізнаєш? Ти в ній ночував...

— Угу,— кивнув я, хоча вже забув, де спав.

Тим часом моя супутниця провадила:

— Тут вітальня. А нагорі бібліотека, кабінет і дві спальні та ще один санвузол...

Я мотав головою, слідкуючи за Свєтчиними рухами. В квартирі було до біса кімнат, і розташовані вони були на двох рівнях. Я такого буржуїнського житла в своєму житті ще не бачив.

— Гарна у вас квартира...— мимоволі вихопилося в мене.

— Гарна, тільки не у нас,— криво всміхнулася Свєтка,— тут живе мій дядько Іван, а ми гостюємо. До речі, він завтра приїжджає,— чомусь стишивши голос, додала вона.

— А хто твій дядько? — запитав я.

— Професор,— презирливо скривилась у відповідь Свєтка. Було незрозуміло, чи те її презирство стосувалося виключно дядька, чи просто — всіх професорів як прошарку суспільства.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   18




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка