Via combusta, або випалений шлях



Сторінка16/18
Дата конвертації20.11.2018
Розмір0.97 Mb.
#65260
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

2

Того дня ми з Майкою сиділи в бібліотеці. Її батько, дядько Іван, поїхав у справах до міністерства, а мати з молодшим братом ще до нашого приїзду подалися до санаторію. Тож Майка, що завжди потребувала до себе уваги, розважалася, як могла. Здебільшого у моєму товаристві.

За вікном періщив весняний дощ, і, як завжди у таку погоду, надворі була напівтемрява. В кімнаті горіла настільна лампа під зеленим абажуром, і від цього робилося доволі затишно і якось навіть тепліше. До того ж не так безнадійно нудно, як у решті величезного холодного будинку.

Отож, сидячи на просторому чорному шкіряному диванові, ми з Майкою грали в карти. Тут двері прочинилися, і до кімнати зазирнула Свєтка.

— Не скучили за мною? — запитала.

— Скучили! — відповіла Майка, зосереджено розглядаючи свої карти.— З ним неможливо грати, навіть якщо в тебе самі козирі, він усе одно виграє!

Тим часом Свєтка підійшла до маленької шафи, яку ми колись із нею совали. Там, на полиці, стояла жабка з монеткою в роті.

— Що це? — запитала вона у малої.

— Це феншуй такий... Не японський...— наморщила лоб Майя, відірвавшись від споглядання своїх козирів,— китайський, здається. Її ставлять в домівці для грошей. Бачиш — вона тримає золоту монетку в роті. Спеціальну таку. З отвором.

— Жаба... Вона ж з трьома лапами! — несподівано вражено прошепотіла Свєтка, роздивляючись «феншуй».— Вона живе на місяці й варить там зілля безсмертя... Жаба і вода! Де словники?

— Он там, на полиці,— байдуже змахнула головою в бік другої, велетенської шафи Майка,— дивися скільки влізе!

— Мені потрібно знайти дещо,— заклопотано прошепотіла Свєтка, оглядаючи полицю. І нарешті знайшовши потрібну книгу, витягла її і проказала незрозуміле слово: — Тринітаризм.

Поки Свєтка шукала в словнику значення свого «тринітаризму», ми знову грали в дурня. Майя вкотре програла у мене й ображено надула губи:

— Свєто, ну хоч ти б з нами пограла...

— Гаразд,— нахмурила чоло Свєтка і знову зашурхотіла сторінками,— трохи згодом... Ну! І хто так пише: «тринітаризм» — дивися «трійця»! Що, одразу не можна написати?

Вона ображено відклала словник, а Майя, перетасовуючи колоду, знову вимогливо запитала:

— Ну, то як? Граєш?

— Добре! Тільки спочатку я розкажу вам казочку...— Свєтка підійшла і сіла до нас на диван.

— Годиться,— відклала вбік колоду Майя і посунулася до неї ближче.— Я люблю казочки...

— Жив собі на світі хлопець і звали його Тристан,— почала Світлана.— Одного разу він зустрів прегарну дівчину, яку звали Ізольда. І закохався у неї... Його любов була палкою, як вогонь.

— Сядь до нас поближче, щоб було ліпше чути,— обернулась до мене Майя, і очі в неї стали загадкові, як японська культура.

Я підвівся з дивана, але сів не поряд із нею, а у крісло, що стояло з того боку, де вела свою казочку Світлана. Майя скривилася і зітхнула.

— А Ізольда була холодною крижаною красунею,— вела тим часом Свєтка,— бо насправді вона і була крига. Це було чутно навіть в її імені. Ізо-Льда. Тобто із льоду. Любов Тристана була гарячою, як сонце, що цілує кригу... Коли він приходив до Ізольди, серце її відігрівалося і робилося грайливим, як хмаринка. Ізольда теж покохала Тристана. Бо він відкрив три стани, що були сховані в ній. В минулому, коли його не було поряд, вона була закам’янілою кригою... Тепер, коли він з’явився, вони зробилася парою. А коли вони з’єднаються у коханні — вона проллється краплями животворної води, і від їхньої взаємної любові на небі заграє веселка. Так вони і танцюють — то ближче одне від одного, то далі. Їхній танок проходить від минулого в майбутнє і знову по колу... Від абсолютного порядку до абсолютної свободи. А завдяки їхньому коханню на небі з’являється райдуга... Коли побачите її на небі, згадайте про Тристана й Ізольду.

— Цікава версія легенди,— я закинув руки за голову і потягнувся.— Головне — свіжа...

Свєтка задумливо провадила:

— От така свята трійця виходить — віра, надія, любов. Надія — надійна крига, розум. Віра — мрії, вирій, пара — в хмарках літає. І вода — любов. Крига, вода і пара. Вони і різне, вони й одне... Саме так я й розумію тринітаризм...

— Згадується мені, щось схоже ти мені говорила про місяць,— єхидно зауважив я.

— Хм,— вона невдоволено стулила губи, а потім прорекла: — А тут ніяких протиріч немає. Місяць теж має три фази. І він символізує три стани. Тобто це одне й те ж, зрозумів?

— Слухай, Світлано, а для чого ти нам оце тут розказуєш? Яка з цього користь? — мені було справді цікаво, як вона спустить на грішну землю ці свої казочки.

Свєтка скривилася і помахала перед моїм лицем двома пальцями:

— Це дуалізм...

— Ну і...— я іронічно скривився.

— Є дві сили, два ордени,— продовжувала махати рукою перед моєю пикою Свєтка.— Умовно їх можна назвати «ті, які за абсолютну владу» і «ті, хто за абсолютну свободу». Вони протистоять одне одному...

— А ми повинні стати на бік добра? — криво всміхнувся я.

— Якби було все так просто...— глузливо затрусила головою вона,— два ордени — один хороший, другий поганий, вибираєш потрібне — і все. Та в цій боротьбі кожен вважає, що добро — то він. Згоден?

Нарешті я від неї почув тверезу думку.

— Ну, згоден! — кивнув головою.

— Але є третій стан,— вела далі Свєтка,— він як тоненький місточок. І його кожен знаходить сам...

— Мені вже набридло слухати про якість стани,— завередувала Майя.— Ну що, ми будемо грати?

Свєтка взяла до рук карти:

— До речі, третій стан — це любов.

— Да-а? — зацікавлено подивилася на неї Майя.

— Дивись сюди,— вела далі Свєтка, показуючи Майї карти.— Піка — лід. Трефи — повітря. Чирва — вода. А бубни — вогонь, вони ж — золоті монетки і червоні рути...

Майя закотила очі:

— Ти просто нестерпна!

3

...Була ніч. Повний місяць загадково блищав на темному, як чорнило, небі. Я сидів на березі моря. Навколо мене з камінців було викладене коло. Уламки величних колись колон, що охороняли його периметр, біліли в місячному світлі, як привиди. Перед моїми очима височіли чотири примарні стовпи, що разом із половиною кола були занурені у прозору морську воду. Я сидів у центрі, на березі.

Мені здавалося, що я повинен щось згадати.

Важливе. Необхідне. Те, без чого моє життя не має ніякого сенсу.

Та не згадувалося... Тому я сидів і сумно дивився на тиху морську гладінь, осяяну доріжкою місяця.

А потім я побачив її. Я майже перестав дихати, бо всередині все защеміло від передчуття чогось неймовірно прекрасного і таємного. Вона йшла до мене просто по воді, по місячній доріжці. Її босі ноги ступали легко, не сколихнувши води, без жодного звуку. Біло-золоте волосся трохи розвівалося вітерцем. Срібляста сукня сяяла неземним мерехтливим світлом. Яка ж вона була гарна...

Я підскочив і простягнув до неї руки. Вона всміхнулася...

І тут я почув, як у мене за спиною загуркотіли мотори. Я озирнувся. До берега під’їжджали важкі броньовані танки. За мить вони зупинилися. І я побачив, як повільно піднімаються і розвертаються до мене здоровезні темні гарматні цівки...

— Ні! — заволав я.

Та мій крик захлинувся в гучному гуркоті, а кругляки гігантських гармат, прицілюючись, вже дивилися мені в очі.

— Не треба! — знову заволав я і...

...прокинувся.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка