Via combusta, або випалений шлях



Сторінка5/18
Дата конвертації20.11.2018
Розмір0.97 Mb.
#65260
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

6

Куди б ти не потрапив, а перше вересня є першим вереснем. Хто б міг подумати, що й тут, у забутому Богом куточку, нам улаштують день знань!

Зранку нам веліли одягнути парадну форму, яку видали напередодні: білу сорочку з краваткою, сірий піджак та брюки (дівчатам спідниці). Потім вивели на подвір’я шикуватися. Перед головним корпусом на площі, яка була викладена сірою доісторичною бруківкою, навпроти трибуни, що виросла за ніч, вистроїли уже майже всю школу буквою «П». Натуральна тобі лінійка. Як у звичайній школі.

Миша, що знову прилипла до мене, була теж у білій блузці, по-святковому зачесана, і мала трохи кращий вигляд, ніж зазвичай: принаймні була не так схожа на мишу. Звісно, поки не розтуляла рота. Сьогодні на її самовдоволеній мармизі аж світилося відчуття урочистості моменту, але й тут вона не втрималася, щоб не побазікати:

— Зараз нас прийде вітати сам Верховний магістр Зарнік! Він щороку вітає учнів,— захлинаючись від ентузіазму, доповіла вона мені.

Я на це тільки знизав плечима, мовляв, ну Верховний, ну магістр, знайшла чим здивувати...

Перш ніж зайняти своє місце на площі, ми пройшли повз групу персоналу. Серед них я помітив знайоме обличчя того типа, що нагородив нас перепустками,— Тарапата, здається? Він, мабуть, теж упізнав мене, бо коли ми зустрілися поглядами, мені здалося, що він ледь помітно підморгнув мені.

Миша, помітивши, куди я дивлюся, презирливо скривилася:

— Служаки... У них потенціал менш ніж вісімдесят, таких навіть у вчителі не беруть.

— Звідкіля ти знаєш? Про їхній потенціал?

— По нашивках,— зверхньо всміхнулася Миша, потім спустилася до мене, темного, і заходилася пояснювати: — Бачиш блакитні айсберги у них на рукаві? Значить, вісімдесят. Вісімдесят — то молодші співробітники. У кого дев’яносто, у тих айсберг білого кольору. Ще до нього додаються зірочки. Кожна зірочка — п’ять одиниць. У вчителів більше трьох не буває. Тобто максимальна цифра сто п’ять. Сім зірочок — найвищий ступінь, є тільки у Верховного магістра Зарніка.

Я роздратовано зиркнув на неї. Звідкіля вона скільки всього знає, розумниця? На це Миша улесливо провадила:

— Ти зі своїм потенціалом, коли вивчишся, теж, либонь будеш, Верховним магістром... А може, й самим Гросмейстером...

Я на ці її слова тільки скривився. Миша тим часом продовжувала просвітляти мене:

— Верховний магістр, він нам усім як батько... Я б теж хотіла бути схожою на нього...

Те, що я далі від неї почув, було для мене повним одкровенням. Виявляється, всі діти тут уже навчаються не перший рік, і потрапили сюди з різних дитячих будинків. Магістр типу їх «усиновив». Тому вони, принаймні Миша, були цілком задоволені...

Нас вишикували просто навпроти трибуни. Солдафонша Антоніна та Іраклій стали обабіч по стійці «струнко». Невдовзі площа, яка приглушено гула, стихла, і я побачив, як на трибуні з’явився високий чоловік середнього віку. На відміну від єдиного відомого мені магістра, непримітного, як клон Титаніка Мислі, він був значно яскравішим: чорнявий, трохи блідий, з виразними і привабливими рисами обличчя. Верховний магістр був у цивільному темно-сірому костюмі, повéрх якого зі стильною недбалістю був накинутий чорний плащ. Вітер мальовничо розмаював плащ, і це робило магістра трохи схожим на Бетмена. На руках у нього були чорні високі шкіряні рукавички. Дивна у них тут мода... Та Миші, мабуть, таке подобалося. Вона з завзяттям вилупилася на Зарніка і хіба що не пищала від захвату.

Верховний магістр, трохи притримуючи праву руку лівою, повільно обвів поглядом площу. Тиша зробилася майже гробовою. Я штовхнув Мишу в бік і тихо прошепотів:

— А що у нього з рукою?

— Тц...— цикнула на мене Миша, зробивши великі очі та приклавши пальця до рота. Весь її вигляд говорив про те, що розмови зараз видадуться повним блюзнірством.

Я зітхнув і замовк. Було вітряно, і в цілковитій тиші ледве чулося, як тріпотить наше волосся, та ще плащ Верховного магістра. Коли тиша зробилася нестерпною, з трибуни нарешті ми почули перші слова Зарніка:

— Дорогі мої! Я гадаю, кожен із вас пам’ятає, який він винятковий,— проникливо почав він та обвів поглядом площу, а потім із батьківською теплотою провадив далі: —Я дивлюся на вас і бачу коштовні самородки, які сама доля обрала як найкращі з найкращих поміж мільйонів других, так би мовити, звичайних камінців...

Голос у Зарніка був приємного тембру, в міру низький, в міру гучний, саме такий, який личить вправному оратору. Погляд його блискучих синіх очей був сповнений сили та ентузіазму й артистично доповнював слова його натхненної промови:

— Цього року ми продовжимо відшліфовувати ваші унікальні можливості. Хай надасть вам наснаги в навчанні та висока мета, якій ми служимо...

Було відчутно, що навіть на відстані Зарнік гіпнотично діє на присутніх. В ньому було щось таке, що чарувало та мимоволі викликало повагу. Слова, що вилітали з вуст магістра, наполегливо западали в душу й пробуджували в серці щось схоже на відчуття патріотизму. Ще б трохи — і я б повірив у свою унікальність та у щасливу фортуну, яка закинула мене сюди. Та натомість я відірвав очі від Верховного магістра — і магія його слів почала трохи відпускати.

Чорт забирай, я зовсім не мріяв про таку рабську долю — гнити тут за парканом невідомо скільки часу, а потім, за його висловом, «захищати ідеали добра». Які ще ідеали? Хто в мене питав моєї згоди?!

Я придивився до хлопців і дівчат, які оточували мене. Всі обличчя були обернуті до Верховного магістра та осяяні гордістю за себе. В  очах не було й тіні сумнівів. Весь наш «елітний» підрозділ зараз видавався великим згуртованим колективом. Тільки я один випадав із їхньої єдності. Я почувався як ніколи самотнім та чужим.

7

Почалося навчання. Ми сиділи на уроках майже без перепочинку, нас відпускали тільки на невеликі перерви між заняттями та на фізичні вправи, які я вже сприймав із задоволенням. Такого поняття, як «вільний час», майже зовсім не було. З Шулею я бачився рідко. Так минали день по дню, зливаючись в один великий сірий будень. В повітрі дедалі ясніше відчувалася осінь. Холодні гірські вітри тужно завивали ночами, ранки стали прохолодними, а одного дня на вранішніх фізичних вправах я навіть помітив тоненький хрусткий льодок, що вкривав калюжу на бруківці.

Та одного дня все збилося зі звичного ритму. Іраклій (нечуване діло) вранці трохи припізнився, і вони про щось сперечалися в коридорі з Антоніною. Під час занять на стадіоні сталася ще одна непересічна подія. На територію заїхав великий чорний джип, і Жердина, покинувши нас на Антоніну, підтюпцем побіг його зустрічати. Підбігши до джипа, Жердина навіть запопадливо відчинив дверцята. З машини вийшов огрядний дядечко в цивільному чорному костюмі. Він одразу ж надів на голову чудернацький капелюх-циліндр, що його тримав у руці, а в другій руці у нього лишилися білі рукавички та тростина. Він поблажливо усміхнувся Іраклію, прискіпливо оглянув подвір’я, затримавши погляд на нас, поставив тростину на землю й повільно попрямував до головного корпусу. Жердина пішов його проводжати.

— Певно, то велике цабе,— шепнув мені Андрон,— бачиш, як Жердина перед ним схилився?

Я подивився їм услід. Гість ішов, спираючись на тростину. Жердина дійсно дріботів поряд, улесливо зігнувшись. Я придивився до Великого Цабе і помітив, що він трохи припадав на одну ногу. Цікаво, що йому тут треба? В мене чомусь неприємно засмоктало під ложечкою.
В їдальні, перед сніданком, до мене підбіг захеканий Шуля й потягнув мене вбік:

— Слухай, там хтось приїхав, вроді як по твою душу, я тільки-но розмову двох учителів підслухав. Вони там щось про «сто тридцять» терли. Я знаю, де можна пробратися і підслухати, щоб дізнатися більше. Ходім!

Я озирнувся, чи ніхто нас не засік. Жердини не було, а Антоніна дивилася в інший бік. Народу в їдальні було повно, і можна було без проблем непомітно злиняти. Прогуляємо сніданок, ніхто не помітить.

— Ходімо,— згодився я.

Ми повернули до виходу, пробираючись крізь юрбу учнів, і раптом наразилися на Сірого.

— Куди це ви зібралися? — єхидно скривився він і, як пацюк, що винюхав нове родовище зі сміттям, сіпонув довгим носом.

— Відвали! — відрізав йому Шуля.

Я мовчки вирячився Сірому в очі й подумки наказав йому забиратися геть. Чапля трохи зблід, не витримавши погляду, відступив та, задкуючи, наостанок кинув:

— Нєдодєлки!

— Шо? — смикнувся за ним я, та Шуля притримав мене за рукав:

— Нíколи, хай валить...

Шуля швиденько повів мене коридором, потім вивів через вузькі двері на пожежні сходи, і ми трохи спустилися вниз і знову повернулися через пожежні двері досередини. Потім Шуля впевнено завернув у темний закуток, де були якісь службові двері, на яких, як водиться, з написів був тільки номер. Мій друг на мить призупинився, прислухався і, не почувши нічого підозрілого, обережно прочинив їх, і ми прослизнули на здоровезну кухню, яка, на щастя, була порожньою. Тихо, навшпиньках прошмигнули повз великі каструлі та хромовані столи й через іще одні двері знову вийшли на пожежні сходи.

— Зараз проберемося до самого кабінету Зарніка,— таємниче зашепотів Шуля і показав рукою,— якщо повернути туди, там буде вентиляційний канал.

— Я бачу, ти не гаяв часу,— схвально зашепотів я у відповідь.

— Дещо можу,— скромно посміхнувся Шуля,— хоч ми й не такі елітні, та у нас трохи більше вільного часу...
Ми протиснулися через вузький отвір і тихо поповзли один по одному круглим, як гігантське черево гусені, вентиляційним каналом. Нарешті ми дісталися решітки, через яку прорізалося тьмяне світло кабінету Верховного магістра. Притулилися до неї з обох боків і затамували подих. Підлога в кабінеті була мармурова з білих та чорних квадратів, як на шахівниці. Я бачив тільки блискучі черевики та тростину Великого Цабе, що сидів, напевно, поряд із Зарніком. Верховного магістра зовсім не було видно, зате чутно:

— ...То які звістки від полярної експедиції? Ми тут певною мірою теж відірвані від «великої землі», і новини частенько запізнюються,— лився з глибини кімнати його голос.

— Нічим поrадувати вас не можу... Здається мені, вона не випrавдовує витrачених на неї гrошей,— з помітним іноземним акцентом відповів йому Гість зі свого місця.

— Прикро... прикро...— озвався Верховний магістр,— я покладав на неї великі надії...

— Так, я теж,— згодився Гість, зітхнув і загадково додав: — Бо кrига тане, і ми обидва знаємо, що це означає...

Почувся цокіт скла та звук, схожий на той, коли наливають рідину.

— «Шато Марго»6, ви не відмовитеся? — запитав згодом голос Зарніка.

— Дякую,— не відмовився Гість.

На деякий час запала тиша. Потім Велике Цабе засовав тростиною, і знову почувся його гаркавий голос:

— Містеrе Заrнік, я б хотів повеrнутися до нашої попеrедньої rозмови...

— Мені дуже приємно, що ви так опікуєтеся станом наших справ...— тон Зарніка миттю став офіційно-ввічливим.— Та здається, до цього часу я достатньо кваліфіковано виконував свої обов’язки і не потребував допомоги...

— Містеrе Заrнік, я все ж наполягаю...— відказав Гість та знову засовав тростиною.— Цей хлопець із Рутенії повинен поїхати зі мною!

— Не розумію, що викликало ваше занепокоєння? — насмішкувато запитав голос Верховного магістра.

— Його потенціал тrеба rозвинути повною міrою. Він має володіти...

— Він володітиме всім, що необхідно,— перебив Зарнік Велике Цабе,— знайдіть переконливіший аргумент!

Потім на мить запала тиша, і знову почувся саркастичний голос Зарніка:

— Чи може... ви не довіряєте мені?

— Я б так не сказав... Але ж ви rозумієте, у нього така кrов...— зашамкотів у відповідь Гість.

— Я знаю про його кров більше, ніж ви можете собі уявити,— самовпевнено кинув Зарнік.

— Саме в цьому і спrава... І це є небезпекою... Ваші гrіхи...— Гість багатозначно замовк.

— Так би одразу й сказали! — вдавано розсміявся Зарнік.— Але це мої гріхи, як ви зволили висловитись. Тому зі своїми гріхами я впораюся самостійно.

— Ви дуже самовпевнені, містеrе Заrнік,— відказав Гість,— а часу залишилося обмаль. Ви повинні rозуміти моє занепокоєння... І я наполягаю... Це у ваших інтеrесах...

— Дякую за турботу, та я не поділяю вашого занепокоєння,— ввічливо-металевим голосом відказав йому Зарнік.

— Мене вrажає ваша затятість,— крісло заскрипіло, Гість підвівся зі свого місця, важко опираючись на тростину.— Та сон Якова має спrавдитися, і ми не можемо віддати цю дrабину воrогам. Кrаще ми тоді позбудемося її.

— Не думав, що колись від вас почую таке,— голос Зарніка вже не приховував роздратування,— але ви гість, тому я вибачаю вам ваші погрози. Думаю, що розмову можна вважати завершеною.

— Ні, які там погrози, я вже стаrа людина,— нещиро зітхнув Гість і застукотів тростиною, перемістившись у невидиме для мене місце.— Але ви повинні rозуміти, що ваша гоrдовитість може вельми зашкодити нашій спільній спrаві. Як ви знаєте, у нас є конкуrенти...

Зарнік на це змовчав. Стукіт почав віддалятися. І нарешті запала тиша.

— Здається, все,— зашепотів Шуля мені на вухо,— ти що-небудь втямив?

Я у відповідь захитав головою:

— Ні... Може, то вони не про мене?

— Ну що, повземо назад? Я за тобою,— майже нечутно, самими губами скомандував Шуля.

І ми поповзли.

Ми були майже біля виходу, аж зненацька я почув попереду чиєсь гучне сопіння і зупинився. До нас хтось сунув, управно працюючи ліктями. В мене похололо в животі. Шуля теж злякано застиг.

Невдовзі ми побачили скуйовджене волосся та спітніле лице програмера Тарапати.

— А як... А що ви тут робите? — вихопилося в мене придуркувате запитання.

— Не повіриш,— реготнув Тарапата, поправивши на носі окуляри.— Верховний магістр велів привести тебе до нього.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка