Via combusta, або випалений шлях



Сторінка8/18
Дата конвертації20.11.2018
Розмір0.97 Mb.
#65260
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18

10

Коли пригріло сонечко і слабка зелена травичка повкривала сірі пагорби та подвір’я ордену, уроки в аудиторіях дедалі частіше змінювали заняття просто неба. До фізичних вправ із Жердиною додалися так звані «практичні заняття» з Сигізмундою.

Вишикувавши нас на подвір’ї, Птиць із розумним виглядом значуще виголосила:

— Оволодіти силою можна, лиш контролюючи себе. Перше — це вміння концентруватися.

Тож ми сиділи годинами і концентрувалися. Від цих сидінь дико боліли спина та шия. Та ще ноги, бо сиділи ми по-турецькому. Сидіти й глядітися в одну точку, я вам скажу, ще та каторга.

Сигізмунда щодня нудила про важливість внутрішнього спокою, причому сама вона явно його не мала. Бо про кийок не забула і продовжувала лупцювати ним кожного, хто відволікався.

На цих сидіннях я переважно концентрувався на планах утечі. Спокою ці думки мені не навівали.
Потроху дні робилися довшими, і нарешті прийшло літо. Ніяких канікул тут, на жаль, не передбачалося. Закінчилися тільки заняття у приміщеннях. Тепер ми або бігали під наглядом Жердини, або сиділи під невсипущим оком СС. Так неспішно проминула добряча половина літа. Я був радий одному: в нас з’явилося трохи вільного часу.

У нас із Шулею були різні програми, тож зустрічатися ми могли тільки на перервах. Аби здихатися всюдисущої Миші, ми знайшли один закуток. Він ховався між головним корпусом і складським приміщенням, у густих чагарниках. Ми залазили у цю схованку, і нас там ніхто не чіпав.

Того дня, по обіді, коли я проліз у сховок, Шуля вже був на місці. Він сидів набундючений та похмурий. Я всівся поряд і штовхнув його ліктем:

— Ти чого?

Шуля скривився:

— Задрали вони своїми тренуваннями. Всі м’язи болять. Бойові мистецтва, бля...— і сплюнув у пилюку.

— Щастить вам... А ми як юродиві сидимо. Концентруємося,— я й собі цвіркнув слиною поперед себе і задивився на темні цяточки, що утворилися на землі.

— Ага! Щастить! Як потопельникам... Ось! Дивися! — Шуля закотив рукав уніформи.

І я, побачивши на його руці величезний свіжий, іще червоний синець, аж присвиснув.

— І шо добиває...— провадив Шуля, спускаючи рукав,— тільки-но я надавав тому виродку по пиці, мене за це ще й покарали. Типу за порушення правил. А він шо, їх не порушував? Не життя, а фігня!

— І не кажи...— відповів я і в задумі про нашу нещасливу долю кóпнув ногою, притрушуючи пилюкою слід від свого плювка.

Шуля трохи помовчав і дістав із-за вуха цигарку. Деякий час покрутив її у руках, зітхнув і, видобувши з кишені сірники, підпалив. У повітрі запахло тліючим сіном.

— Це що в тебе? «Косяк»? — запитав я.

— Угу,— кивнув Шуля.

— А де...— почав був я.

Він невиразно хитнув головою та скривився. Я зрозумів, що ліпше не питати.

— Будеш? — Шуля простягнув мені цигарку.

— Давай,— згодився я. Затягнувся і знову віддав Шулі. Ми мовчки по черзі курили. Шуля після останньої затяжки двома пальцями пожбурив «козячу ніжку» в кущі й відкинувся спиною на порепану стінку. Заплющив очі — відлетів кудись, мабуть, у ту нірвану, на яку нам натякала Сигізмунда. Я сидів поряд, обхопивши руками коліна. Мене Шулина «трава» не брала. Потім я задер голову і задивився у глибоке літнє небо. Воно було безтурботним і байдужим. Там, у блакитній вишині, кружляли птахи.

Як мені хотілося, щоб мені було все по барабану, як ото Шулі зараз! Або... перетворитися на птаха. Мати крила і ширяти серед хмар, ловлячи потоки повітря.

Раптом я почув якесь шурхотіння. Обернув голову. Зелені кущі заворушилися, і з них виліз білий пухнастий котяра. Він зверхньо подивився на мене великими жовтими очима і, гордовито пройшовши поруч, всівся у затінку. Кіт був спокійним, як дзен-буддист із оповідок СС.

— Привіт! Ну, і як тебе звуть? — запитав я і, зірвавши травинку, почав її гризти. Вона здавалася після викуреного «косяку» нудотно-солодкуватою на смак.

Кіт тим часом, кинувши на мене сповнений гідності погляд, заходився вилизуватися. Він узявся до цієї справи так ретельно, неначе нічого важливішого в його житті не було. Може, й справді не було?

Я знову задер голову до неба. У вишині безжурно та велично линув якийсь птах, розпроставши чималі крила. Мені нестерпно закортіло на волю, аж у грудях стиснуло.

— Ну, і що ж мені робити? — я в серцях відкинув травинку і обернувся до кота: — Може, хоч ти скажеш?

Кіт відірвався від свого поважного заняття, подивився мені в очі й відказав:

«Шукати мудрість зовні себе — верх дурості».

— Гм...— я почухав потилицю.— Ну, може, хоч порадиш щось?

«На Шляху немає ходжених стежок. Той, хто ним йде, самотній і в небезпеці»,— відповів він і, піднявши задню лапу, почав незворушно вилизувати собі яйця.

— Ти з ким розмовляєш? — штовхнув мене Шуля.

— З котом,— відповів я.

— З котом? — вилупився на мене Шуля.— З яким котом?

— З дзен-буддистським...— сказав я і здивовано вирячився туди, де секунду тому був кіт. Котяра неначе розчинився в повітрі — під кущем лишилися лише веселі танцюючі цяточки від сонячного світла, що просіювалося через листя.

— Привид...— за деякий час тупо констатував я.

Шуля спочатку зареготав:

— А казав, трава не бере!

Потім несподівано замовк і серйозно глянув на мене:

— Не подобається мені цей твій привид...— скрушно хитнув головою і стишив голос.— Погана це прикмета... От моїй тітці колись теж кішка в хаті примарилася, так після цього вона була ногу собі зламала... А потім її ще сусідка зверху затопила, бо вона померла...

— Хто помер? Тітка?

— Сусідка... Стара була...— пояснив Шуля і, схвильовано ковтнувши слину додав: — Взагалі-то привиди ввижаються перед якимись змінами... чи подіями...

Події не забарилися. Не минуло й хвилини, як вони постали перед нами у вигляді Миші, яка невідомо як рознюхала нашу схованку і встромила до неї свій цікавий писок.

— Ой! Я попередити! — кліпнула вона очиськами і затараторила: — За вами слідкують. Вшивайтеся звідси швидше, я посторожу.

— Ич, яка добра,— буркнув Шуля,— сама ж, либонь, і слідкувала, зміюка...

Коли Мишина мармиза зникла за кущами, ми почули голос Сірого:

— Ну, і хто там ховається? Пусти!

Шуля виліз першим. І Чапля, відштовхнувши Мишу, задоволено залементував:

— Ага! Недодєлок! Піймався! Чого це ти в кущах ховався? — а побачивши ще й мене, єхидно провадив: — Ага! І ти тут! Чим це ви там удвох займалися?

Шуля, не довго думаючи, з усього маху заїхав Чаплі в пику. Чапля вчепився у Шулю й отримав іще декілька добрячих стусанів. Навіть зранена рука та дещо заторможена Шулина реакція не дали Сірому переваги. Шуля був вищим, та й техніка тренувань давала про себе знати. І якби не підоспів Тарапата, що якимось дивом пробігав поряд, був би Чаплі повний нокаут.

Тарапата швидко відтягнув Чаплю вбік. Сірий, важко дихаючи, тримався однією рукою за розбитий ніс, а другою ще намагався дістати Шулю. І злостиво сичав:

— Недодєлок! Я тобі ще покажу!

Шуля, теж розпашілий від бійки, не втримався і плюнув довгоносику в пику.

— Ну, обранці долі, це ви вже зовсім...— вилупився на Шулю Тарапата.— Вас що — всіх гамузом до Зарніка доправити?

Чапля після цих слів одразу якось скис і перестав пручатися. Тарапата відпустив його і, двома пальцями витягши з кишені носовика, тицьнув його в лице довгоносику:

— На! Витри носа! — і гидливо скривившись, вів далі: — І я б радив тобі не розпатякувати про те, що сталося. Особливо про те, хто тебе побив...

Він поправив на носі окуляри і, видобувши з кишені пачку цигарок, дістав одну, підпалив і затягнувся. А потім, обвівши поглядом нашу застиглу компанію, запитав:

— Ну що? Вгомонилися? — і недбалим рухом метельнув долонею: — А тепер киш звідціля. Всі. Крім...

Тарапата тицьнув у мене пальцем:

— Крім тебе. Ти підеш зі мною. До Зарніка.

— А чого він? — здивувався Шуля.

— Навіщо? — теж кліпнув очима я.

Тарапата знизав плечима:

— Не знаю. Там знову хтось по твою душу приїхав...

«Ось і зміни не забарилися!» — скрушно подумав я, зітхнув і поплівся за Тарапатою.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка