Via combusta, або випалений шлях



Сторінка9/18
Дата конвертації20.11.2018
Розмір0.97 Mb.
#65260
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18

11

В кабінеті Зарніка на мене чекав дивний відвідувач. Черговий гість сидів навпроти Верховного магістра у глибокому кріслі. Він був невеличкий, сухорлявий і з лисим чолом. У нього були вузькі очі, як у китайця чи японця. А може, ще якогось не відомого мені різновиду монголів. На цьому я розумівся не більше, ніж на ієрархії вищих світів.

Гладенький, як коліно, лоб монгола відбивав промені вечірнього сонця, що лилися з великого вікна навпроти, незгірш за дзеркало.

Гість нахилився до Зарніка, і я з подивом відзначив, що волосся на потилиці монгола зібране у пучечок і заплетене у кіску.

І ще — до мене долинули загадкові слова, уривки розмови, але мені й цього вистачило, щоб здригнутися.

— ...ризиковано,— вів про щось тихий голос монгола.

— Цей хлопець із Рутенії і є драбина...— відповів йому Зарнік і замовк, бо Тарапата, проштовхнувши мене у двері, бадьоро відрапортував:

— Номер один-сто-тридцять доставлено!

Голови гостя та Зарніка майже синхронно повернулися у мій бік. Я приречено озирнувся на Тарапату, але той поквапливо ретирувався за двері. Вони безшумно зачинилися, залишивши мене у прохолодній залі. Зітхнувши, я почовгав до місця дислокації співрозмовників і зупинився перед ними.

Незнайомець, просканувавши мене блискучими воронячими очима, махнув рукою і проказав:

— Юрі11...

Я, не зовсім зрозумівши, до кого він махав, про всяк випадок пробелькотів:

— Ні... Мене звати Арсеній.

Верховний магістр звів одну брову і єхидно вирячився на мене. Під його прискіпливим насмішкуватим поглядом я відчув себе повним дурником. А коли Зарнік через секунду ще й весело захихотів, я був ладен провалитися крізь землю. Найгіршим було те, що я не доганяв, чого я такого бовкнув, щоб отак от із мене потішатися.

Гість тільки потер рукою губи, ховаючи посмішку, і м’яко відказав:

— Потім, потім... будемо знайомитися.

Він іще на декілька секунд затримав на мені погляд і, повернувши голову до Зарніка, проказав:

— Гаразд. Я згоден.

Сині очі Зарніка на це задоволено блиснули, немов коштовні сапфіри, а потім він театрально відвів руку вбік і продекламував:
Мені здалося на мить,

Що сам я на світі

Цим місячним світлом милуюсь!

Та сяйва його без причини

Оминути не можна...12
Гість якось сумно подивився на Зарніка і відповів:
Квіти, що квітнуть

Невдовзі зів’януть,

Судилося так із прадавнього часу.

Довговічні лиш паростки лілій...13


Я ошелешено дивився на цей їхній поетичний дует. Бабахнуті на всю голову... Віршами розмовляють! А ще наді мною насміхалися...
А мене так і ні про що не запитали. От так от: подивилися — і відпустили.

Мозок мій, як не напружувався, ніяк не міг перетравити таємницю, що знову вигулькнули переді мною... Це породжувало тоскне, як біль у шлунку, відчуття своєї нікчемності та неясні передчуття невідворотності грядущих тривожних подій.


Єдиною приємністю, що сталася в той день, було те, що від нас прибрали Сигізмунду. Не можу сказати, щоб за нею хтось особливо побивався.

12

Наступного дня нас розбудили ще до схід сонця, і заспана та невдоволена Антоніна вивела наш «елітний» підрозділ на шкільне подвір’я. Була десь четверта година ранку, і небо тільки почало сіріти на сході.

Сонно трюхаючи за Солдафоншею, ми обігнули корпус і рушили до невеликого пагорба, що височів попереду. Місце, куди ми прямували, витиналося уперед пласкою скелею, яка тільки де-не-де поросла щіточками кволої травички. Ця величезна скеля утворювала своєрідний оглядовий майданчик, відгороджений від глибокого урвища тільки парканом, що приліпився трохи нижче.

Перед нами, на найвищому місці всього таборового комплексу, трохи вдалечині стояв мій знайомий монгол, схрестивши руки перед собою, і задумливо дивися на схід. Його темна фігура була немов вирізана з чорного оксамиту і чітко виділялася на тлі попелясто-рожевого неба. Безкрайній краєвид, що розгортався внизу, був заповнений блідим блакитним серпанком. Здавалося, що ми перебуваємо на кормі гігантського корабля, що пливе серед хмар. У цьому була якась магічна краса і велич, така, що всі примовкли і стишили ходу.

Антоніна зупинила нашу групу і посунула до монгола. Гаркнувши привітанням, як мінометним залпом, вона вмить зруйнувала довершену гармонію вранішнього спокою.

Коли Солдафонша нарешті прибралася, новий учитель мовчки оглянув нас і без слів, тільки порухом руки, запросив сісти. І сам сів поряд, схрестивши ноги. Ми, наслідуючи його, теж всілися просто на тверду холодну скелю.

— Захід та світанок зустрічати ніколи не забувайте, зорю — найказковіший час... Година чарів це,— промовив він тихо і замовк, завмерши, як скульптура.

Ми теж завмерли і почали втикати у вранішнє небо.

Відчуття довершеності світу, що було зникло, знову хвилею накотило на мене. Ми довго сиділи непорушно, але в мене чомусь навіть не заболіла спина.

Я дивився, як із блакитно-бузкових хмар з’являється жовтогаряче вранішнє сонце, і поступово занурювався у стан, коли думки стихають і голова стає світлою та порожньою. Мені навіть потроху прояснився зміст високорозумних балачок СС про важливість внутрішнього спокою...


З Шулею ми зустрілися тільки за обідом. Він, побачивши мене, просяяв і одразу ж накинувся на мене із запитаннями:

— Ну, і що від тебе хотів Зарнік?

— Біс його знає! Подивився і відпустив,— відповів я, сідаючи і лаштуючи тацю з їжею біля нього,— у нього був той монгол, який тепер у нас за вчителя. І ще...— я стишив голос і, нахилившись до Шулиного вуха, прошепотів: — Таке враження, що цей монгол лишився тут заради мене. І... Я знову почув про драбину. Тільки нічого не второпав. Якісь ще Юрі-шмурі... Вони там віршами заговорили. Милування місяцем... Квіточки... Добре, хоч про камінці не завели. Таке щось верзли, на вуха не натягнеш...

— Слава Богу, хоч не забирають тебе,— зітхнув Шуля і, помітивши зацікавлений погляд Миші, що, як завжди, вже приліпилася зі своїм обідом поряд, голосно спитав:

— А як звуть вашого нового вчителя?

— Не пам’ятаю,— теж голосно відповів я і недбало посміхнувся: — Якийсь рей-сенсей...

Миша презирливо хмикнула. І заходилася їсти.

— Ну, і як він тобі? — Шуля виразно подивився на Мишу, як на нав’язливу осінню муху.

Та Миша незворушно сьорбала свій супчик.

— Здається, кращий, ніж СС,— відповів я,— у нього кийка немає. І він не верескливий...

Миша полишила їжу і знову вирячилася на нас цікавими очиськами.

— Він китаєць чи японець? — кинув іще одне питання Шуля. І глянув на Мишу з неприхованою відразою.

Миша мовчки лупала очима. Непробивна, як бетонна стінка. Що, послухати сюди прийшла, чи що? Я демонстративно нахилився до неї і запитав:

— Ну, а ти як гадаєш, наш монгол — китаєць чи японець?

Миша, манірно відкусивши шматочок хліба, на деякий час замислилася, а потім впевнено відповіла:

— Він японець...

— А звідкіля ти це взяла? — підняв брови Шуля.

— У китайців носи менші...— зверхньо посміхнулася вона.

Я презирливо скривився. Шуля теж.

— І до того ж,— Миша теж скривилася і навела ще один убивчий аргумент,— саме у японців годиться до імені вчителів додавати «сенсей»14.

— Ага, точно! — несподівано для мене підтвердив Шуля, що ніколи не вирізнявся любов’ю до Миші,— я в аніме їхньому про це чув!

Це був козир, який було нічим крити... Либонь, монгол таки справді був японцем.

Я мовчки заходився їсти і думав: яким вітром його сюди занесло? Цього японця? Так далеко?

Але ні Шуля, ні Миша, ні будь-хто інший на це запитання відповіді не мав. Як з’ясувалося пізніше, про нашого нового вчителя взагалі ніхто нічого ніколи не чув. Хтозна звідкіля він узявся. Було таке враження, що він, як і мій знайомий кіт, був привидом і матеріалізувався у кабінеті Зарніка просто з повітря. Сам він про своє походження нічого не розповідав. І взагалі — був небагатослівним. Тільки любив скрушно хитати головою і казати: «Даме15...» Вираз його обличчя при цьому був такий, наче він і справді мав нас усіх за слабких «дамочок». Вчитель мав складне і довге ім’я, щось на зразок Мацудайра16 Кураторі Рейка17, і до того ж ще й Сенсей, тому для зручності між собою ми його прозвали просто Дамою (за асоціацією з його улюбленим виразом та зважаючи на його кумедну косичку).





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка