Виховання культури праці студентів технічних коледжів у процесі вивчення загальнотехнічних дисциплін


Сутнісна характеристика культури праці



Сторінка2/14
Дата конвертації11.09.2018
Розмір4.71 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

1.2 Сутнісна характеристика культури праці
Найважливішим завданням суспільства протягом усіх часів і епох було виховати громадянина, який буде здатний виконувати свої громадянські обов’язки перед державою і суспільством. Цінність людини визначається її участю у трудовому процесі. Що краще вона працює, сумлінніше ставиться до своїх трудових обов’язків, то більшою повагою користується у суспільстві. Поряд із такими моральними якостями особистості, як патріотизм, чесність, благородність, – працьовитість є неодмінною і важливою рисою громадянина нашої країни 116, с. 36.

Молода людина – самостійний і повноцінний учасник соціально-економічних процесів, постійно зріє, формується як активний громадянин суспільства, визначає свої життєві орієнтири, планує своє майбутнє життя, розробляє плани на майбутнє – в результаті і живе, і працює, і творить. Саме у такий відповідальний час молодій людині потрібна підтримка і увага суспільства, адже саме воно покликане забезпечити їй умови і можливості для досягнення життєвих цілей, самоствердження і самореалізації здібностей. Тому якою увійде молодь у самостійне життя, наскільки якісно впишеться у соціальні процеси, настільки активно, творчо та індивідуально-якісно братиме участь у суспільному житті свого народу та держави 50, с. 18.

Реалізація цих завдань можлива лише шляхом побудови системи освіти, яка буде здійснюватися у такий спосіб, у який випускники вищих навчальних закладів будуть отримувати глибинні знання, розвинуть творчі надбання, стануть особистостями з високими ознаками культури, духовними запитами, інтересами та цінностями. Усе вищесказане буде запорукою того, що у майбутньому вони не тільки стануть високопрофесійними фахівцями, але і висококультурними гуманними громадянами своєї держави. Цього вимагають суспільні умови не тільки нашої країни, але і закордонні.

Тому попри швидкий і невпинний розвиток науки і техніки, наявність високих наукових знань та фахової майстерності, важливо також забезпечити розв’язання проблеми єдності освіти і культури.

Як відомо, вперше поняття «культура» появилося у Стародавньому Римі. Запровадив його Марк Туллій Цицерон для визначення філософії як «культури розуму», і вживалася воно у значенні обробітку землі в землеробстві, де за допомогою розуму одержували вищі урожаї. Тому за таким твердженням культура є діяльністю, спрямованою на поліпшення життя людей і засобом удосконалення духовних сил людини і розуму 50, с. 28.

Слово «культура» – латинського походження (від слова «cultura») і спочатку, як йшлося вище, означало обробіток землі, її культивування. Згодом під цим терміном розуміли все, що відрізняє людину і суспільство від природи, від тварин, від інстинктів, з тим, що людина виховала у собі, в суспільстві, а не взятому з природи у готовому вигляді. Культурним називали все створене людиною, а саме: знаряддя праці, спосіб та умови життя, норми, звичаї, індивідуальну поведінку та власний контроль тощо 241, с. 76.

Поняття культури, у загальному значенні цього слова, відрізняє суспільство від природи, відображає його рівень життя, явища, процеси, відносини, надбання, досягнення, що виявляється у пануванні над силами природи та є результатом соціальної взаємодії. Взаємодія проявляється у засобах, методах та видах діяльності спільноти і особистості, зокрема з життєвим середовищем – як природним так і соціальним, що є передаванням досвіду від покоління до покоління 241, с. 76 .

У вузькому значенні цього слова – це цінності, норми поведінки, зразки, властиві конкретній соціальній групі, певній спільноті 203, с. 41 . Але культурою є не самі собою цінності та норми, а цінності і норми як засоби, котрі забезпечують підтримку діяльності та її розвиток. Кожне суспільство протягом свого історичного розвитку створює власну суперкультуру, яка передається від покоління до покоління. Будь-який вид діяльності має прямий стосунок до формування конкретного виду культури 241, с. 77 .

У більш широкому розумінні поняття «культура» має багато значень:

– всі людські творіння, відмінні від природних;

– сукупність матеріальних та духовних надбань, що відображають рівень розвитку суспільства та людини;

– соціально-історичне утворення, що існує у часі та просторі;

– навчання і виховання особистості;

– найвища форма досконалості, досягнута в результаті оволодіння тією чи тією галуззю знань або діяльності (культура праці, художня культура тощо);

– сукупність прийомів організації, розвитку людської життєдіяльності та реалізації, способів людського буття [27; 28; 218; 223; 248].

З-поміж великої кількості усіх сучасних дефініцій можемо виділити ту, яка стверджує, що «культура – це всі витвори людської діяльності, матеріальні і нематеріальні, всі цінності і надбання, загальновизнані способи поведінки, усталені і прийняті в будь-яких спільнотах, для наслідування іншими спільнотами і передачі наступним поколінням». Цінності культури, крім того, характеризують довговічність цивілізації [248, c. 12].

Культуру можна визначати у трьох великих площинах: «культура як освіта, як сукупність витворів особливо важливих, ціннісних, традиційних, всіх тих що вимагають оволодіння впродовж навчання». Це перше значення культури.

Друге значення – культура як розвага із сукупністю інших заходів, форм духовної діяльності, більшою або меншою мірі складних, що дають змогу заповнити вільний час.

Згідно з третім тлумаченням, культура – це набір цінностей, які складають сенс життя, вчать як жити в суспільстві [247, с. 154]

Натомість З. Фройд визначав «культуру» як суму всіх знань та умінь, які допомагають людям оволодіти силами природи і задовольняти власні потреби, будувати взаємовідносини між людьми. Він описував величність людського життя над тваринним. Основною функцією культури, як констатував учений, є створення сумісних умов життєдіяльності людей за допомогою обмеження їх антисоціальних захоплень і надання «допоміжних шляхів» для пригнічених бажань. З. Фройд уважав, що люди за своєю природою не люблять працювати, а культура повинна в інтересах суспільства примушувати людину трудитися. 48, с. 12

Видатний російський художник Н.К. Реріх стверджував, що «культура» – це «культ світла», що означає шанування благих начал та служіння їм. Він писав: «Культура – це істинне просвітлене пізнання. Культура – це наукове натхненне наближення до розв’язання проблем людства. Культура – це краса у всій її творчій величчі. Культура – це точне знання поза межами забобон та марновірств. Культура – це ствердженням добра у всій його дійсності. Культура є піснею мирної праці у її безкінечній досконалості. Культура – це переоцінка цінностей для надходження істинних багатств народу. Культура закріплюється в серці народу і створює прагнення до будівництва. Культура сприймає всі відкриття і поліпщення життя, тому що вона живе у всьому мислячому і свідомому. Культура захищає історичну гідність народу.

Всяке культуропоборство є невіглаством. Всяке лихословлення проти культури є ознакою тваринності. Людяність та служіння людству звеличаться від культури. Нести знамена культури – це означає зберігати найкращі світові цінності» 185, с. 402.

Проте життя суспільства не вичерпується лише сферою культури, воно завжди має певну соціальну форму та структуру, в якій реалізується суспільна природа людини. Ця соціальна структура утверджується у різних проявах, що змінюється зі зміною місця і часу. Такі структури можуть бути спільнотами, родами, сім’ями, класами, кастами; вони можуть виступати у вигляді племені, нації, народності; можуть мати форми державності, професійної розчленованості, суспільної організації (союзи, спільноти), економічні структури (артіль, підприємства, майстерні, фірми тощо). Тому в житті людини культура і соціальна організація нерозривно співіснують, взаємодіють, впливають одна на одну, що дає вагоме право говорити про соціокультурну природу людини 61, с. 11.

Видатний вчений Є. Тейлор писав: «…Повний перерахунок подій, які складаються із спільної приналежності до життя певного народу, з’єднує собою все те ціле, яке ми називаємо культурою» 215, с. 5.

Нерозривно пов’язаними між собою є культура і освіта. Зокрема, така теза доводиться у працях Й.Г. Гердера і Ґ.В. Геґеля, а в Україні – Григорія Сковороди.

Так, Й.Г. Гердер, досліджуючи процес розвитку культури, пов’язував її з мовою, релігією, сім’єю, мистецтвом, ремеслами, звичаями, традиціями та державним управлінням. Ідею про друге, духовне народження людини за допомогою осмислення духовного змісту культури, доводив Г.С. Сковорода, позаяк, крім природного Всесвіту (Великого Світу) і людини (Малого Світу), є ще третій світ – «Біблія» (Книга). Лише при освоєнні духовного змісту цього світу людина «народжується» у своїй духовній сутності. Він уважав, що вся духовна культура людства зосереджена в образі «Книги», «Біблії», яка, зі свого боку, є не лише «Святим письмом», а історичною системою духовної культури.

Усю набуту людством культуру Ґ.В. Геґель розглядає як «царство духу», де цей дух своєю діяльністю творить, змінює набуте за допомогою багатства своєї духовності. Найважливішим спадком у розробленні вченим проблем культури є філософське трактування всіх форм, отриманих в їхньому історичному розвитку як формотворень людського духу, а саме: мова, мораль, право, наука, релігія, праця та різні форми діяльності. Отже, на думку вченого, міра духовності та багатство духовного світу людини визначається мірою засвоєння нею культури.

Як Й.Г Гердер, так і Ґ.В. Геґель, вважали, що саме культура була освітою в найширшому її значенні. Бути освіченою і культурною особистістю в ті часи – означало одне і те ж 50, с. 30.



Культура виконує певні функції. Основні функції культури відображено на рис 1.1.


Рис. 1.1. Функції культури
Історично склалися дві форми культури: висока (елітарна) та народна (фольклорна). Елітарна культура включає у себе літературу, живопис, класичну музику, створену професіоналами високого рівня, а народна культура – це пісні, танці, фольклор, міфи, казки, які складалися людьми протягом століть у повсякденному житті. Але елітарна культура задовольняла потреби невеликої кількості спільноти, а народна була нерозривно пов’язаною з повсякденним життям суспільства 241, с. 77 .

Сьогодні стикаємося ще з однією формою культури – масовою, яка виникла за допомогою засобів масової інформації та розрахована на масове споживання. Натомість висока культура, що є присутньою у масовій, зводиться до поверхового, посереднього, непримітного та вихолощеного змісту та служить задоволенню нерозвинених смаків 241, с. 78.

Розрізняють також культуру матеріальну й духовну, адже вона є сукупністю матеріальних і духовних цінностей створених у процесі людської праці; певний вид людської життєдіяльності, що становить надбання суспільства, яке виявляється у відносинах між людьми, їхньому ставленні до природи, та представлений за допомогою системи чинних норм та інституцій 8, с. 427. Матеріальна культура об’єднує всю сукупність діяльності людини та її результати: основні засоби життєдіяльності, матеріальні цінності, види матеріальної діяльності, твори мистецтва тощо. Структуру духовної культури складають наукова, моральна, правова, трудова, художня, естетична культура. За рахунок цих структурних елементів матеріальна і духовна культура взаємодіють [121, с. 39]. Адже, з одного боку, матеріальна культура не може існувати без духовної сторони, оскільки будь-який життєвий процес функціонує лише за допомогою активної участі свідомості, а з іншого, духовна культура поєднується з матеріальним виробництвом, з життям суспільства, з культурою технологічного процесу в структурі виробництва (його науково-технічного рівня, умінь і навичок людей, умов і організації праці та ін.) [46, с. 344 – 346].

На рис. 1.2 подано напрями розвитку духовної культури.

За О.О. Якубою, є такі основні елементи культури:

– мова як система знаків, з певними значеннями, які застосовують для збереження, перетворення та передачі інформації;

– вірування; переконання; цінності, що містять смисложиттєві цінності (уявлення про сенс життя, про щастя, про мету), вітальні цінності, цінності громадського покликання, особистісного спілкування, сім’ї;

– норми, що визначають вимоги до поведінки. Це волевиявлення, яке демонструє зразки поведінки та здійснює соціальний контроль за їх дотриманням;




Рис. 1.2. Напрями розвитку духовної культури
– складні види поведінки: традиції, звичаї та обряди. Тут традиції означають елементи спадщини, передані історично від покоління до покоління, звичаї – звикла соціальна регуляція як надбання з минулого та обряди є повторенням символічних народних дій з вираженими у них звеличеними почуттями [241].

Усі ці елементи слугують не тільки для зберігання і передавання досвіду, вони є засобом перетворювальної діяльності. Культура – це не лише низка духовних елементів, таких як знання, уявлення, переконання, норми та цінності (див. рис. 1.3).

Отже, культура – це засіб і метод ціннісно-досконалого опанування дійсності, набуття навичок та вмінь застосовувати знання, дотримуватися встановлених норм, впроваджувати в практичну діяльність, перетворювати на стійкі загальновизнані моделі та зразки цієї дійсності 241, с. 79.

У науковій літературі виокремлено різні концепції культури, які сформувалися протягом століть, залежно від уявлень про саму культуру, зокрема:

– богословська концепція культури;

– просвітницька концепція культури;

– концепція культури як гри;

– трудова теорія культури;

– ідеологічна надбудова над економічним життям суспільства;

– культура як сублімація.




Форми культури:




– висока (елітарна) культура;

– народна (фольклорна) культура;

– масова культура.








Складові культури:







– релігійна культура;

– політико-правова культура;

– наука й освіта;

– літературно-мистецька творчість.






Елементи культури:




– мова;

– вірування, переконання, цінності і життя;

– норми поведінки;

– традиції звичаї і обряди.









Методологічні підходи:




– функціональний підхід;

– конфліктний підхід.




Рис. 1.3. Характеристики культури
Слід зазначити, що трудову теорію культури обґрунтував німецький вчений К. Бюхер. Він зазначав, що вона виникає у спільній праці людей.

Детальніше структура культури подана на рис. 1.4.





Структура культури

Духовна культура

Матеріальна культура

– духовні цінності: ідеали, норми моралі і права, релігія;

– сфера свідомості: філософія, політика, право, етика, мистецтво і ін.;

– сфера духовної діяльності: політична правова, моральна, естетична, культура мови, культура мислення, культура поведінки, трудова культура, економічна культура та ін.;

– установи: загальноосвітні навчальні заклади, вищі школи, театри, музеї та ін.;

– елементи духовної культури: художнє і творче втілення ідей і задумів у оформлення засобів повсякденного вжитку, одягу, речей побуту, житла;

– матеріальна сторона (цінності) духовної культури: преса, радіо, телебачення, кіно, Інтернет.



– матеріальні цінності: знаряддя праці, технічні засоби, культові споруди, архітектурні цінності предмети побуту та предмети послуг, житло, одяг, транспорт, зв’язок і ін.;

– вид матеріальної діяльності: культура праці, культура виробництва, культура торгівлі, культура обслуговування, культура побуту та ін.;

– твори мистецтва: книги та літературна спадщина в цілому, картини, скульптура, архітектура,

– елементи матеріальної культури: художнє і творче оформлення засобів повсякденного вжитку, одягу, речей побуту, житла;

– духовна сторона (цінності) матеріальної культури: комп’ютерна техніка на виробництві і в інших сферах людської діяльності, складні побутові прилади, машини, автомобілі.



Рис. 1.4. Структура культури
Культура не є сталою, вона змінюється і розвивається відповідно до потреб суспільства, впливу зовнішніх факторів. Розвиваються і взаємодіють різні культури, відбуваються зміни і в самій культурі 49, с. 18, 19.

Оскільки соціальні зміни, які відбуваються в суспільстві, впливають на виникнення та зникнення певних елементів культури, що відбувається за рахунок зовнішніх і внутрішніх зв’язків, все це відображається у способі життя кожного індивіда зокрема. Тому з розвитком суспільства настають і соціальні зміни. Вони можуть бути як запланованими, так і стихійними, відрізнятися за тривалістю і соціальними наслідками, мати суперечливий чи несуперечливий характер, докорінний чи поверховий 241, с. 81.

Слід відзначити, що існують також культури, що суперечать вже наявним типам культур намагаючись впровадити у життя свої норми, звичаї, правила, ідеї тощо, така контркультура виступає протиставленням тій, що уже побутує. 1, с. 9 – 12.

На сьогоднішній день виокремлено різні методологічні підходи до соціологічного дослідження культури, а саме:

– функціональний підхід уособлює цінності як основний елемент культури. Згідно з визначенням Т. Парсонса, культура виступає організованою системою цінностей, відповідно до потреб, її вирізняють стійкість і стабільність;

– конфліктний підхід, який розглядає культуру як суперечливу та динамічну систему, місце породження конфліктів через призму нерівності між людьми. К. Маркс розглядав цінності, що зазнають впливу певних факторів, похідними від економічних відносин. Соціальна нерівність стає приводом до революційних катастроф, постійних соціальних напружень. Саме тут виділяється домінуюча культура, що є результатом нав’язування панівною верствою населення власних цінностей і норм, і підпорядковує собі інші групи, стверджує своє панування, провокує конфлікти 241, с. 80.

Обидва підходи мають і переваги, і недоліки. Функціональний підхід через призму своїх початкових визначень про стабільність культурних систем не надає уваги культурним відхилення та змінам. Водночас конфліктний підхід зосереджується на суперечностях культури, досліджує джерела розвитку, але він понад міру визначає відмінність культур, не акцентуючи спільних ознак. Тому для забезпечення більш повного вивчення потрібно поєднувати елементи різних підходів 241, с. 80.

Як зазначалося вище, культуру можна вважати характеристикою діяльності людини, її активності у суспільному і природному світі. Людська діяльність повинна розглядатися як процес розкриття власних сил у процесі активного перетворення навколишнього світу і спілкування з іншими людьми, а також як результат цього процесу, закріплений у вигляді певних речових, матеріальних предметів культури та в системі духовних цінностей, знань, звичаїв і норм 61, с. 6.

Відтак у сучасній науковій літературі часто протиставляються два підходи щодо визначення культури: як творчої діяльності, чи способу діяльності (технології) 143, с. 33. Насправді ці підходи доповнюють один одного. Культура як засіб освоєння світу підтверджує творчий, змінний характер діяльності.

Творчість є найсуттєвішою ознакою культури. В кожних творчих проявах і втілюється культура, і самостворюється. До цього причетні не тільки науковці та митці, але і все людство, що за допомогою дій, вчинків, додаванням світові користі, краси, добра, правди, творить ціннісний зміст культури. Сама культура стає одночасно і творчістю, і приписом до творення. Бути культурним – означає творити культуру в будь-якій ланці буття. Кожне досягнення і витвір культури має всі ознаки змістовної довершеності 159, с. 317. Отже, творчість – це створення нових матеріальних і духовних цінностей у процесі людської діяльності 8, с. 435.

Виховним аспектом творчої праці, як стверджують науковці, – буде продуктивна праця. Трудове виховання є початком і кінцем усього процесу виховання 50, с. 34, а його результатом має стати розвинена культура праці.

Будь-яка діяльність характеризується одночасно і матеріальним, і духовним характером. Вона містить у собі, як реальне перетворення предметного світу, видозмінну дію на нього, так і ідеальне перетворення, що виникає на основі формуванні образу зовнішньої дійсності, відпрацювання певних показників, понять, знань, створення моделі майбутньої діяльності, тобто постановку завдань і мети, які досягаються згодом на практиці. Діяльність виступає тут предметною і водночас знаковою, символічною, а також практичною і теоретичною. У ході її розвитку, залежно від зовнішнього світу, вона стає плинною, рухомою, гнучкою у свідомості людини, в її уявленнях і поняттях, які, своєю чергою, знову матеріалізуються у результаті матеріальної перетворювальної діяльності, фіксуючись у предметах культури 61, с. 6.

Будь-яка діяльність завжди включає в себе активність, зусилля особистості, і водночас вона є колективною. За будь-яких умов індивід тісно пов’язаний із суспільством, із системою соціальних і колективних відносин, що проявляється ще від народження, виховання, набутих знань і навиків, мети та смаків, у предметах праці і побуту.

Діяльність у будь-яких своїх проявах є одночасно і соціальною, і суспільною, і природною. Соціальною тому, що людина – істота суспільна, а тому не може жити і функціонувати без суспільства; в той же час вона є істотою природною, яка в міру своїх сил перетворює навколишній світ.

Діяльність може супроводжуватись тим, що вже виконувалося колись, відомими методами та прийомами, з певними елементами новизни чи неповторності, може здійснюватися і традиційно – за допомогою готових стандартів, шаблонів. Діяльність у будь-яких випадках буде продуктивною, оскільки необхідність діяти завжди містить моменти творчості, новизни, подолання старих стереотипів 61, с. 7.

Розглядаючи загальні визначення діяльності, можна виділити декілька її основних типів та форм, які не є відокремленими одна від одної, а перебувають у складних відносинах, що постійно видозмінюються.

Найбільш важливою формою діяльності є матеріальне виробництво – певне пристосування природи до потреб людини в процесі праці. Звідси – виробництво засобів, необхідних для задоволення цих потреб, реалізація самого матеріального життя є першим історичним визнанням людини як істоти суспільної 61, с. 8.

Наступною формою людської діяльності є виробництво самого життя, продовження людського роду, стосунки між статями, заходи, пов’язані із вихованням і формуванням нових поколінь, передаванням їм набутого досвіду, знань та навичок праці.

Люди живуть, діють, працюють не поодиноко, а в процесі неперервного спілкування між собою. Тому здійснення певних форм спілкування, спільних дій, обмін досвідом, встановлення відносин співпраці чи конкуренції, взаємодопомоги чи суперництва – необхідна форма життєдіяльності людини 61, с. 8.

Доцільна і успішна діяльність можлива лише тоді, коли будуть присутні знання та розуміння об’єктивних форм взаємовідносин предметів і явищ навколишнього середовища. І тільки на основі цього можна передбачити результати і наслідки різноманітних практичних дій. Тому необхідною формою є також пізнавальна діяльність – або у вигляді набутого досвіду, або як система наукових знань.

У процесі трудової діяльності людина впливає на навколишній світ, змінює форми предметів природи, переробляє їх відповідно до своїх потреб та смаків. Саме у такій взаємодії людина стає мірою всіх речей 61, с. 8. Адже саме людська діяльність спрямована на певну систему моральних, естетичних норм, потреб та цінностей.

Отже, культура не може існувати відокремлено від матеріального виробництва, науки та мистецтва, вона об’єднує їх в одне ціле, а тому виступає як цілісний спосіб діяльності зі всіма своїми моментами взаємодії, як вільне, свідоме волевиявлення універсального індивіда 61, с. 9.

Культурним можна назвати таке виробництво, в якому враховані всі актуальні рекомендації науки і набутого досвіду, у поєднанні зі встановленими законодавчо вимогами та нормами. Дуже важливо відзначити, що тут необхідно врахувати забезпечення нормальних умов життєдіяльності працівників (режим праці, відпочинку, харчування та гігієни), використання найновіших досягнень технічної естетики і дотримання в колективі відносин, в основі яких лежать здорові моральні норми.

Очевидним є зв’язок культури та праці. Зокрема, професор Ян Щепаньскі зазначає, що «культура – це всі творіння людської діяльності – як матеріальні, так і нематеріальні, ціннісні і визнані шляхи поведінки, конкретні і прийнятні в будь-яких колективах, що передаються іншим колективам, майбутнім поколінням» [248, c. 9].

Стефан Чарновскі трактує «культуру» так: «культура є суспільним багатством і суспільним доробком, продуктом творчих досягнень, надбань і зусиль незліченних поколінь» [251, c. 15].

Культура праці становить одну зі складових загального поняття «культура» – елемента, який охоплює матеріальні і духовні цінності, що виникають у співдіяльності людей в процесі праці. До цих цінностей належать творіння людської праці – знаряддя праці, організація праці, а також форми мислення, поведінки, і особливості особистості, її навчання, виховання і розвитку в процесі праці [247, с.106].

Культуру праці у широкому розумінні потрібно розглядати в кількох аспектах, а саме як:

а) технічну культуру;

б) культуру організації;

в) культуру управління;

г) культуру спілкування людей у процесі праці;

д) культуру робочого місця праці;

е) культуру відпочинку.

До технічної культури можна віднести людські творіння, знаряддя праці, машини і механізми, які допомагають у процесі праці, а також способи виробництва та новітні технології. Це не тільки матеріальні, але і духовні витвори, творіння людського мислення, пов’язані із методами виконання праці. Технічне мислення не є, звичайно, результатом лише сучасної цивілізації. Людські потреби – невичерпні, як показує досвід, і обсяг знань, яким послуговувалася людина, допоміг у винаході всіх творінь, почавши від пірамід і використання вогню для обробки металу аж до сучасних часів –застосування машин і механізмів, лазерної техніки і світловолокон. Технічна культура несе за собою розвиток людства. Сьогодні в нас виникло подив, захоплення винаходами минулих поколінь, складні для наслідування середньовічних ремесел, які одночасно засвідчують високу технічну культуру. Вироби минулих часів і знаряддя праці, якими їх виконували, свідчать не тільки про рівень технічних знань майстрів, але одночасно висвітлюють суспільні і матеріальні людські потреби, прагнення людей до кращого життя [247, с. 107].

Технічна культура перебуває у тісному зв’язку з культурою організації та з усіма проблемами, які пов’язані із усталеною організацією праці закладу. Складається вона із організаційної структури закладу праці, кола повноважень, обов’язків, відповідальності, окремих структур, підрозділів і всіх загальних правових норм, які окреслюють типову поведінку в процесі праці [247, с. 107].

Наступним важливим елементом, який становить невід’ємну частину культури праці, є культура управління. Навіть при новітній технічній базі і правильній організації невідповідний стиль керування колективами працівників, брак культури в управлінні може призвести до малоефективності та малорезультативності праці. Культура управління не полягає лише у ставленні до підлеглих – від неї залежить прийняття і передача рішень, методи оцінювання результатів праці, поведінки та ставлення до підлеглих, використання матеріальних стимулів, передбачення покарань і нагород, організація поінформованості підлеглих, їх співпраці, допущення критики і способу реагування на неї [247, с. 109].

Також важливим елементом, що входить до складу поняття «культура праці», є культура робочого місця праці, її безпеки та гігієни. Важливим тут буде не тільки укладання загальних правил техніки безпеки та гігієни праці, але головне – їх дотримання задля уникнення загроз, що виникають у процесі праці, розуміння і протидії цим небезпекам. Культура безпеки і гігієни праці стосується не тільки винятково працівників – вона поширюється на всіх, хто організовує, планує, розробляє технологічні процеси праці, керує їх вивченням, на персонал управлінського складу, на нижчі ланки обслуговуючого персоналу, на працівників технічних і адміністративних відділів та робочий колектив.

Рівень культури робочого місця праці повинен відповідати правилам техніки безпеки, яких робітникам слід дотримуватися у процесі праці. Робоче місце має бути естетично оформленим та зручно облаштованим з метою підвищення працездатності і продуктивності праці.

З культурою робочого місця важливо поєднати і естетику приміщень та майстерень. У приміщенні, де дотримані санітарні нормативи праці, забезпечені всі умови безпеки праці і естетики, працівникам легше і приємніше працювати, що, своєю чергою, підвищує продуктивність праці, оскільки третину свого життя людина проводить на роботі [247, с. 111].

Поняття «культура праці» охоплює також культуру відпочинку. Вільний від роботи час служить для відновлення сил, витрачених людьми в процесі праці, а також емоційного розвантаження особистості, уможливлює, – як пише М. Цвяковскі, – з одного боку, відновлення виробничої здатності, з іншого, її зростання. Проте дослідження щоденного життя людини доводить, що зараз тільки частина вільного часу призначена для відпочинку. Рівень, умови і форми відпочинку залежать від багатьох чинників, таких як: освіта, родинні обставини, місце проживання і ін., а також від культурних потреб і зацікавлень. Немале значення має і матеріальне становище, від якого залежить організація повноцінного і раціонального відпочинку [250, с. 54].

Культура праці виробляється людьми. Створюється вона у спілкуванні, безпосередніх щоденних взаємодіях на виробництві. Тому тут важливо поєднувати поняття «культури праці» з поняттями «культура співчуття», «культура особистості», чи просто «людина культурна». Т. Катарбіньскі роз’яснює поняття людини культурної у такий спосіб: «… будемо називати культурним хіба що того, хто зміг виробити в собі певні задатки, навички, нахили і самоконтроль, хто став індивідом, особистістю духовною, творцем себе самого, який в результаті оволодів конкретною складовою духовної культури...» [249, с. 25].

Культура особистості вимірюється, як правило, її вчинками і поведінкою, методами діяльності, помислами, поглядами, а також витворами власної діяльності, відмінними від творінь інших людей. Культура особистості мусить міститися у рамках колективної культури, однак межі цієї колективності не стримують розвиток індивідуальності, якщо вона не суперечить принципам і нормам, прийнятим у конкретній спільноті. Звідси і випливає можливість оригінальності поведінки і вчинків різних індивідів, які виглядом, поведінкою, власним самовираженням і нетрадиційністю поглядів відрізняються від інших людей у колективі [247, с. 112].

Праця дійсно, як стверджує професор Ян Щепаньскі, дає змогу розвиватися потенційним здібностям людини, виробляє пристосованість до змінних умов середовища, прищеплює звичаї, етичні правила, обов’язкові при виконанні завдань, виховує певні риси особистості – одним словом, праця перетворює не тільки оброблювану сировину, але й розвиває людину. Праця людини є діяльністю цілеспрямованою, відтворювальною, досконалою, дієвою та ефективною. Це і становить основу для збору людських творінь, їх успадкування і передачі від покоління до покоління [248, с. 115].

Праця не може бути винятково розумовою чи фізичною діяльністю. Адже будь-яка професійна діяльність більшою чи меншою мірою пов’язана з інтелектуальною та фізичною напругою. Поділ на духовну і фізичну працю може відбуватися з урахуванням того, яких саме зусиль переважно докладає людина для розвитку своєї особистості та для одержання прибутку за виконану роботу.



Не заперечуючи ролі суспільної форми праці, залежно від якої розрізняють працю найману та приватну, індивідуальну та колективну, варто відзначити, що характер праці формується значною мірою під впливом особливостей її змісту за такими ознаками, як частка фізичної та розумової праці, рівень кваліфікації, умови праці та ін. Різноманітність характеру і змісту праці знаходить відображення в різноманітності її видів. При цьому відокремлюються чотири групи ознак, що відрізняють той або той вид трудової діяльності: характер та зміст праці; предмет та продукт праці; засоби та способи праці; умови праці (див. рис. 1.5).

Рис.1.5. Види праці (60, Глава ІІІ, с. 39 – 73)
Технічна праця виражається у раціональному ставленні до виробничого знаряддя і обладнання, культура праці проявляється у справному і відповідальному виконанні професійних обов’язків, а культура співжиття вумісці праці – тісно зв’язана, між іншим, з вмінням зичливо співпрацювати з іншими – є саме тими чинниками, від яких у вирішальну мить залежить продуктивна праця, яка теж створює добрі людські стосунки.

Особливістю трудової підготовки людини до сьогоденного життя в сучасному суспільстві буде не тільки пристосування до продуктивно-виробничої діяльності, але також навчання та виховання культури співжиття з іншими людьми у колективах та виробничих середовищах [247, с. 13].

Культура особистості виражається у кожній ситуації і в кожному середовищі, а її основою (незалежно від загальновизнаних зовнішніх проявів) буде гуманне, співчутливе ставленням до іншої людини, без огляду на власну користь чи вигоду, тому що, як говорить Стефан Гарчиньскі, «на рівні співвзаємодії культури співіснування передовсім виявляється мистецтво співпереживання» [247, с. 123].

Мірилом культури кожної людини є її духовне ставлення до іншої людини та бажання досягнути майстерності і досконалості. Культура в людині проявляється шляхетним ставленням до іншої людини, поважанням її гідності і прав [247, с. 132].

Культура співжиття, заснована на ґрунті виховання виробничої співпраці, означає насамперед інтелектуальну, емоційну та вольову діяльність. Щодо інтелектуальної діяльності, то це – пізнання цінностей і їх зумовлень, їхньої вартості і наслідків однакових для всіх закладів праці, працівників. Емоційна діяльність означає розуміння емоційного пережиття цінностей. А під поняттям «вольова діяльність» розуміємо сприймання цінностей і постанов (рішень) щодо власних вчинків, які узгоджуються з цінностями, прийнятими у закладі праці. Зрештою, через практичну діяльність будемо розуміти діяльність, що відповідає присвоєним і закріпленим моделям культури [247, с. 14].

Творіння праці, ефективність людських зусиль, ставлення до праці – це характеристики праці та її рівня. Спирається на неї і сукупність індивідуальних функцій кожного працівника, а саме: співпраця, компетентність, кваліфікація, вміння працювати і співіснувати в колективі, висока свідома дисципліна, турбота про естетичний вигляд робочого місця, догляд за засобами та інструментами праці, добра організація всіх виробничих місць, дотримання справними блоків керування, машинних відділень, поважне і дбайливе ставлення до офісних, адміністративних та господарських приміщень тощо.

На такі три специфічні особливості, які відображають зміст поняття «культура праці» звертає увагу Ф.Н. Щербак [237, с. 4 – 7].

1) вона має не лише описове, але й вартісне розуміння, оскільки характеризує не лише результат праці, але й оцінює її процес. Інакше кажучи, культура праці характеризується не стільки кількістю вироблених людиною предметів, необхідних для задоволення певних потреб, скільки їхньою якістю, що дає змогу вважати окремі предмети культурними взірцями. Створюючи світ речей, людина одночасно створює себе, зміцнює свої сили і вдосконалює здібності, розширює межі спілкування, формує нові потреби і засоби для їх задоволення;

2) вона тісно пов’язана з творчою сутністю людини, адже, як зазначив В.Ф. Капіца, « ...творчо сприймаючи культурні традиції, людина починає творити по-новому, не традиційно, а інноваційно, евристично, творчо-продуктивно. Культура стає не тільки способом творчої діяльності людини, але й формою суспільного виробництва... ». Здатність створити новий продукт праці, який характеризується новизною та оригінальністю, вказує на наявність у людини здібностей і якостей, необхідних для винахідництва, що надзвичайно важливо в умовах ринкової економіки;

3) вона є вираженням цілісної характеристики проявів людини, втіленням її інтегральних якостей, об’єднаних в єдине ціле. Культура праці – це розвиток і реалізація здібностей, знань, умінь і колективності – усього, без чого немає людини.

Сказане вище свідчить, що рівень культури праці залежить від:

1) рівня компетентності і кваліфікації працівників;

2) умов праці (організація праці, безпека праці, освітлення, порядок, чистота, відповідна якість засобів, інструментів та матеріалів праці тощо) [247, с. 134].

Предметом особливих старань і зусиль у формуванні належної культури праці в закладах освіти повинно стати навчання і закріплення активних і соціально-прийнятних норм поведінки співробітників, що втілюються:

– по перше, у положеннях щодо праці. Праця є джерелом всіх суспільних цінностей, основою добробуту народу. Ретельне виконання трудових доручень, турбота про ефективність праці має стати справою честі і гідності кожного працівника в конкретному прояві його патріотизму, суспільних та державницьких переконань. Невід’ємну особливість суспільного виробництва становить допомога іншим, застосування інновацій і нововведень, а також відкрита критика явищ, які ускладнюють досягнення найкращих результатів праці;

– по друге, у вимогах держави щодо трудових обов’язків. Державний добробут залежить від людської праці. Тому активна і сумлінна дисциплінована трудова діяльність повинна забезпечувати виконання працівником обов’язків та відповідати потребам держави і спільноти;

– по третє, у ставленні до труднощів та проблем, які виникають у процесі праці. Діалектика розвитку полягає у доланні перешкод та труднощів. Тому кожен працівник і громадянин своєї країни має бути готовим до витривалого подолання труднощів, володіти відпірністю до зневіри, що з’являється через брак віри у власні сили. Міцна віра у себе і народ уможливлює швидше подолати труднощі задля служіння суспільним цінностям, нормам і принципам;

– по четверте, у положеннях щодо безпеки праці та попередження нещасних випадків [247, с. 23].

Сучасний етап розвитку суспільства характеризується удосконаленням соціальних відносин самої людини як головної виробничої сили і головної цінності суспільства. Готовність до праці – це найважливіша властивість різнобічно розвинутої особистості, що додає їй цінності для суспільства та робить її творцем нового світу [198, с. 21].

З огляду на це зростає роль освітнього чинника у формуванні культури праці особистості. Сучасна система освіти повинна стати більш гнучкою, інтенсивніше використовувати контакти між різними навчальними дисциплінами, а також давати можливість набуття студентами важливих, ключових знань та вмінь, пов’язаних з розвитком мислення, здатністю до аналізу і синтезу, з наявністю власного погляду, з умінням керувати прийняттям рішень у групі, з навичками колективної роботи, що не шкодить розвиткові індивідуальних здібностей, із бажанням оволодіти новими технологіями.

Головним завданням сучасної освіти стає її переорієнтація на виховання культури праці, що забезпечить професійний розвиток особистості майбутнього фахівця за допомогою вдосконалення навчального процесу та підвищення якості надання освітніх послуг, адекватних вимогам часу і ринку праці.

Основи культури праці закладаються у трудовому вихованні і отримують розвиток у процесі професійного виховання, набуваючи ознак професійної якості особистості.

Основними педагогічними завданнями виховної роботи у вищому навчальному закладі є створення умов для забезпечення динамічного розвитку професійно-значущих якостей особистості майбутнього фахівця і, зокрема, такої інтегративної якості, як культура праці. Принагідно зазначимо, що культура праці – це творча взаємодія суб’єктів навчально-виховного процесу в усіх його аспектах, які стосуються професійного розвитку особистості майбутнього фахівця, формування його професійних якостей, дотримання гуманістичних принципів особистісно орієнтованого навчання і виховання; високий рівень уміння суб’єктів навчально-виховного процесу контролювати себе й здійснювати контроль та самоконтроль у процесі професійного розвитку, навчально-виробничій і трудовій діяльності, дотримання морально-етичних, естетичних, культурних та раціонально-технологічних вимог до трудової діяльності.

Культура праці є продуктом саморозвитку та взаємодії суб’єктів у навчально-виробничій і трудовій діяльності, має характер діалогу. Саме у ній формується культура праці студента і здійснюються процеси вдосконалення навчально-виробничої діяльності, професійного самовдосконалення педагога.

Як продукт саморозвитку та взаємодії суб’єктів навчально-виробничої та трудової діяльності, виховання культури праці є спеціально організованим і цілеспрямованим процесом, ефективність якого залежить від педагогічних умов, за яких він здійснюється, а також відповідного науково-методичного забезпечення.

Виховання елементів культури праці студентів повинно відбуватися у формі цілеспрямованої педагогічної дії, яка охоплює всі ланки навчально-виховного процесу і будується на основі єдності педагогічного та студентського колективу, на розширенні сукупності знань й практичних умінь культури праці студентів.

У радянській педагогіці наголос робився на вихованні культури праці насамперед на основі реалізації принципу виховної ролі колективної праці, яка мала загальну мету. Науковці визначили низку питань, розв’язання яких було основним у колективній праці:

1) у чому вона полягає;

2) якими є її складові;

3) які сили та інструменти потрібні;

4) як дістати інструмент;

5) як розподілити роботу між членами колективу;

6) коли до неї взятися.

При цьому, усвідомлюючи складність відносин між особистістю й колективом, педагоги наголошували на необхідності забезпечення статусу суб’єктів загального процесу праці. Тільки так можна забезпечити необхідний людинотворчий ефект, успіх у справі виховання культури праці учнів. Зокрема зазначалося, що при свідомому ставленні до праці з’являється розуміння того, що праця кожного є частиною загальної. А взаємодопомога будується на розумінні її необхідності для правильної постановки праці; взаємодопомога – невід’ємна важлива сторона колективної праці [162, с. 6].

Сьогодні ж пріоритетними напрямами виховної роботи, спрямованої на виховання культури праці, є професійне виховання, розвиток професійної культури, творчих здібностей, зацікавленого ставлення до трудової діяльності, естетичного світосприйняття тощо. У зв’язку з цим у педагогічній теорії наголошується на необхідності дбати про задоволення різнобічних потреб студентської молоді. Виявлено багато спільного в концептуальних засадах виховання, зокрема педагогічне керівництво виховною роботою як у загальноосвітній школі, так і в технічних коледжах здійснюється відповідно до таких принципів гуманізації та демократизації навчально-виховного процесу:

– рівноправності, рівних обов’язків учасників педагогічної взаємодії, їх взаємоповаги, що викликає у вихованців відкритість до сприймання громадянських цінностей;

– комплексної і дисциплінарної інтегрованості;

– тісної взаємодії та поєднання зусиль сім’ї, технічних коледжів, молодіжних об’єднань;

– культуровідповідності, що передбачає органічну єдність з історією і культурою народу, його мовою, народними традиціями й звичаями, які забезпечують наступність та спадкоємність поколінь;

– інтеркультурності, що передбачає інтегрованість національної культури в контексті загальнодержавних, європейських та світових цінностей;

– гармонізації родинного і суспільного виховання, яке полягає в об’єднанні і координації виховних зусиль усіх суспільних інститутів, організації педагогічного та батьківського впливу;

– наступності та безперервності [148, с. 5].

Спираючись на визначені концептуальні засади розвитку культури особистості майбутнього фахівця, уважаємо доцільним встановити місце і роль культури праці у цілісному процесі професійного виховання студентів технічних коледжів.

Проблема виховання культури праці студентів технічних коледжів, які повинні готувати відповідального, дисциплінованого і водночас ініціативного, працьовитого спеціаліста, що мислить творчо, нестандартно, сьогодні набуває особливої ваги, що передбачає не тільки підвищення рівня середньої межі кваліфікації, а й відповідне або випереджальне зростання теоретичних і практичних умінь та навичок, що сприяють подальшому розширенню завдань спеціальної трудової підготовки студентів на основі вимог сучасного науково-технічного прогресу.

Культура праці формується у навчально-виробничій і трудовій діяльності.

Важливе місце у професійній підготовці студентів технічних коледжів належить вивченню загальнотехнічних дисциплін, які якнайкраще сприяють формуванню таких елементів професійної компетентності, як уміння планувати, проектувати, раціонально організовувати й використовувати сучасні новітні технології, уміння керувати виробничим процесом, творчо проявляти себе в ньому, оскільки людина є не тільки однією з важливих умов прогресу науки, техніки та виробництва, а й результатом цього прогресу [129, с. 123].

Трудова діяльність сучасної людини зводиться не тільки до фізичної діяльності, але й усе більше до інтелектуальної. Пріоритетним завданням підготовки молоді є розвиток її інтелектуальних, духовно-моральних, естетичних та інших цінностей. Культура праці майбутніх фахівців, нинішніх студентів технічних коледжів, виступає кінцевим результатом того процесу, який називається трудовою підготовкою особистості і здійснюється через навчання, виховання та професійний розвиток студентів, їхню навчально-пізнавальну і творчу діяльність, що реалізується у найрізноманітніших формах педагогічного процесу.

Взаємозв’язок самостійної і керованої діяльності з іншими видами виробничої діяльності студентів стає психологічною основою єдності і неперервності їхнього навчання та виховання. Методичну основу такої єдності становить планування професійного розвитку молоді, спрямоване на зростання їхньої професійної культури і, зокрема, культури праці. Таке планування охоплює всі аспекти навчально-виховного процесу: від конкретних дій щодо виконання виробничих завдань до поетапного формування професійної культури фахівця як особистості.

Не існує професій, де немає можливості проявити творчі здібності й подбати про розвиток культури праці, але існують люди, ставлення яких до професійних обов’язків обмежене виконанням мінімальних вимог «від і до». У процесі оволодіння технічною професією студенти мають змогу формувати професійну культуру, розвивати творчі здібності на усіх етапах навчально-виробничої діяльності – від осмислення ідеї, народження творчого задуму, його пошуку, втілення – до здійснення і реалізації задуму у його виготовленні.

Трудове виховання формує в особистості певні якості, передовсім професіоналізм. За допомогою виховних впливів утверджуються такі особистісні якості, як бережливість, ощадливість, господарність, необхідні не лише у виробничо-економічній діяльності, а й у стосунках поза сферою матеріального виробництва, у щоденному житті. Участь молодого покоління у праці дає знання, уміння, розвиває індивідуальність, забезпечує умови, необхідні для усвідомленого вибору у різних непередбачуваних ситуаціях, де вона не просто вихованець, а справжній господар.



Праця найголовніше джерело розвитку людини. Опанувавши знаряддя праці, робітник привласнює трудовий досвід попередніх поколінь, досягнення науки і техніки. У процесі праці перед людиною розкриваються система суспільних відносин і духовний світ інших людей. Нарешті, через продукти своєї праці людина утверджує і пізнає себе як особистість, при цьому формується її самосвідомість [4, с. 98].

Тому, безперечно, значення праці в розвитку особи є загальновизнаним. У всіх видах праці формується важлива риса особистості – практичність. Людина з цією якістю вільно орієнтується на виробництві і в побуті. Беручи участь у колективній праці індивід пізнає не тільки інших, але і себе: хто він є, яку цінність становить для інших, що він може.

Видатні педагоги А. Макаренко та В. Сухомлинський звертали увагу на те, що в трудовому вихованні та профорієнтації молоді повинна бути присутньою духовність. Вони вважали, що саме уявлення про працю слід піднімати до рівня духовної потреби, пов’язаної з натхненням, творчістю, моральною чистотою, усвідомленням суспільної цінності праці. На такому підґрунті формуються риси як морального дорослішання, так і вольової цілеспрямованості.

На необхідності формування у вищій школі духовно-морального образу спеціаліста наголошує сучасний науковець Г. Шевченко. На її переконання, саме цей справді людський образ втілює у собі вищі духовно-моральні цінності, які сприяють формуванню професійних якостей, що дають можливість бути майстром у практичній діяльності. Духовно-моральний образ майбутнього спеціаліста є відображенням культурного рівня індивіда, його культурної ідентичності, гуманності, сукупності людських якостей, серед яких важливе місце займають свобода, відповідальність, совість, толерантність, добропорядність, рефлективність, емпатійність, здатність до самопожертви в ім’я порятунку інших людей. Особливо варто підкреслити важливість пробудження у кожної молодої людини якостей, які виявляються у вчинках: почуття співчуття, милосердя, прагнення до творення, до взаємопідтримки, любові до навколишнього, до людини [236, с. 207].

Розвиток моральних і розумових запитів спонукають молодь до старанності у праці. І дуже важливим завданням викладача є розвиток волі кожної молодої людини. Якщо не буде сформована воля, – людина виросте пустоцвітом, ні до чого не здатною істотою.

Головне завдання трудового навчання та виховання – сформувати в кожного студента загальну налаштованість на сумлінну творчу працю, спрямувати його в бік духовного оволодіння тією чи тією професією. Йдеться про сумлінність, дисциплінованість, невпинність у вдосконаленні майстерності.

Важливим аспектом формування фахівця є виховання в нього любові до прекрасного, бажання працювати та творити красу. З огляду на це організація процесу навчання у вищій школі має базуватися на основі естетичної діяльності як потужного чинника удосконалення особистості в процесі професійної підготовки. Як вказує Г. Шевченко, конкретним проявом, результатом такої естетичної діяльності виступає естетична культура спеціаліста, яка сприяє гармонізації стосунків людини із зовнішнім світом та становить важливий стимул для самовиховання, самобудівництва внутрішнього світу.

Продовжуючи сказане вище, автор додає, що в умовах дисонансу, що сьогодні виникає у внутрішньому світі особистості, саме естетичні цінності виконують роль компенсатора і гармонізатора життєвих устремлінь особистості. Закон гармонії і цілісності світу сприяє розвиткові вселенської одухотвореності, естетичної одухотвореності людини, яка здатна творити своє майбутнє відповідно до визначних естетичних ідеалів [236, с. 206 – 207].

Рівень культури праці – це важлива характеристика особистості та основа її готовності до трудової діяльності, яка, своєю чергою, виступає одним з важливих чинників виховання особи. Потреба суспільства в особистості з високою культурою праці диктується вимогами науково-технічного й соціального прогресу, які визначають необхідний рівень підготовки молоді до самостійного трудового життя: ускладнення суспільного виробництва; впровадження новітніх технологій, зміна змісту, характеру і умов праці; поява нових вимог до безпосередніх учасників виробництва, до їх загальноосвітнього, професійного, культурного рівня тощо.

Культура праці становить якісну характеристику розвитку особистості, сприяє її вільній самореалізації не тільки в трудовій, але й у професійній, пізнавальній, комунікативній, суспільній, побутовій, технічно-творчій та інших видах діяльності; характеризує продуктивність, доцільність, особистісну і суспільну значимість діяльності; пов’язана з компонентами загальної культури особистості [133, с. 77 – 81].

Отже, одним із важливих завдань сучасних вищих навчальних закладів у новій соціально-економічній ситуації стає створення науково-педагогічних, методичних, матеріально-технічних умов для формування у студентської молоді культури праці, що виступає основою готовності молоді до життя і трудової діяльності в сучасному суспільстві. Якісні зміни, які диктують необхідність підготовки творчо мислячих людей, які володіють нестандартними поглядами на життєві проблеми, навичками дослідницької роботи, здатних ефективно розв’язувати нові завдання, вимагають розвитку в сучасних студентів технічних коледжів творчого потенціалу [137, с. 169].

Виховання культури праці передбачає усвідомлення молоддю соціальної значущості праці, розвинену потребу в трудовій активності, ініціативність, схильність до підприємництва; розуміння економічних законів і проблем суспільства, шляхів їх розв’язання, готовність до творчої діяльності, конкурентоспроможності й самореалізації в умовах ринкових відносин, сформованість працелюбності й мобільності як базових якостей особистості. Високий рівень розвитку морально-психологічної підготовки до майбутньої професійної діяльності передбачає оволодіння особистістю загальними основами наукової організації праці, умінням визначати мету, розробляти реальний план її досягнення, організовувати робоче місце, раціонально розподіляти сили і засоби з метою досягнення бажаного результату з мінімальними затратами, аналізувати процес і результат власних трудових зусиль, вносити необхідні корективи [156, с. 18].

Формувати культуру праці – означає закріплювати позитивне ставлення до майбутньої професії, схильність до неї, прагнення набути якісні знання та застосувати їх до розв’язання завдань виробництва, розвивати ідеали, погляди, переконання, престиж професії у власних очах студента. Зміст виховання культури праці студентів технічних коледжів включає також формування у них уявлень про ринок праці, затребуваність і перспективи опановуваної професії, про якості сучасного професіонала, його професійну компетентність та різнобічний розвиток. Виховання культури праці спрямовується і на формування лідерських якостей, організаторських здібностей, а також таких рис характеру, як виконавчість, акуратність, точність, сумлінність тощо. Справа ця непроста і потребує значних зусиль усього педагогічного колективу. Суспільну значущість обраної професії студенти мають уявляти собі вже на першому курсі. Необхідна розробка цілісної програми професійного виховання, спрямованої на підготовку студентів до майбутньої професії з перших днів навчання. Ставлення до професії є необхідною передумовою для розвитку професійної мотивації. Процес розвитку професійних мотивів відбувається безпосередньо у навчальний діяльності, але не можна недооцінювати значення цієї передумови.

Відтак сьогодення актуалізує проблему виховання культури праці, сутнісними характеристиками якої є властиві їй якості, що виражають її суть як способу самоорганізації людей. Сутність культури праці визначається такими поняттями, як творчість, свобода, предметність тощо. Саме вони мають стати визначальними у процесі формування майбутнього фахівця.






    1. Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка