Vii всеукраїнської студентської наукової конференції „сучасні проблеми природничих наук”



Сторінка4/18
Дата конвертації20.11.2018
Розмір7.81 Mb.
#65170
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

ЗООЛОГІЯ



ВИДОВИЙ СКЛАД ТА ЕКОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ СИНИЦЕВИХ (PASSERIFORMES: PARIDAE) НАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДНОГО ПАРКУПРИПЯТЬ-СТОХІД” (ВОЛИНСЬКА ОБЛАСТЬ, УКРАЇНА). ПОВІДОМЛЕННЯ 2
Андрусик І.В., студ. V курсу

Волинський національний університет імені Лесі Українки, м. Луцьк,

Волинська обл., Україна, е-mail: www.vova1@i.ua

Науковий керівник: к.б.н., доц.. Омельковець Я. А.


Загалом видовий склад орнітофауни національного природного парку “Прип’ять-Стохід” відомий, однак швидкі зміни, які відбуваються сьогодні з біоценозами, потребують регулярного моніторингу динаміки чисельності птахів та дослідження здатності того чи іншого виду вижити в змінених людиною ландшафтах. Важливу роль у функціонуванні природних і антропогенних екосистем відіграють синиці. Деякі види синиць досить ретельно вивчаються протягом десятків років. Наприклад, синиця велика стала практично модельним об'єктом досліджень у певних напрямках орнітології (Булавинцев, 2004).

Мета цього дослідження полягає в аналізі особливостей екології синиць у природних і антропогенних ландшафтах.

Матеріал для написання роботи збирався протягом 2008-2011 років на території національного природного парку “Прип’ять-Стохід”. Підрахунки вели на трьох маршрутах:

1. Маршрут № 1 — екологічна стежка “Нас стежина веде вздовж Стоходу” (протяжність 1 км, проходить через водно-болотні угіддя та лісовий масив). Маршрут № 2 — екологічна стежка “Старий парк над Стоходом” (протяжність 900 м і знаходиться на околицях Любешова). Маршрут № 3 — лісова дорога з однієї сторони ліс, а з іншої — луки із старицями (протяжність 1,5 км поблизу с. Сваловичі). Визначення птахів здійснювали за визначниками (Воїнственський, 1980; Марисова, 2004).

2. До складу орнітофауни національного природного парку “Прип’ять-Стохід” входить сім видів синиць, з яких синиця велика (Parus major Linnaeus, 1758), синиця блакитна (Parus caeruleus Linnaeus, 1758), гаїчка болотяна (Parus palustris Linnaeus, 1758), синиця чорна (Parus ater Linnaeus, 1758) і синиця біла (Parus cyanus Pallas, 1770) є гніздовими птахами регіону, синиця чубата (Parus cristatus Linnaeus, 1758) та синиця довгохвоста (Aegithalos caudatus (Linnaeus, 1758)) в незначній кількості зустрічаються під час сезонних переміщень та зимівлі (Андрусик, 2010).

3. Індекс домінування досліджуваних видів зростає в такій послідовності: синиця велика, гаїчка болотяна, синиці блакитна, чубата, чорна, довгохвоста і біла. Аналіз індексу домінування дозволяє стверджувати, що типовими домінантами серед них є синиці велика і блакитна та гаїчка болотяна. Індекс домінування цих птахів перевищує 10%. Особливо велике значення індексу домінування спостерігається у синиці великої, що засвідчує значну щільність особин даного виду на досліджуваній території. Це пояснюється значною кількістю придатних для гніздування місць, зокрема штучних гніздівель. Найменший індекс домінування в синиць довгохвостої та білої. На наш погляд, це пояснюється незначною щільністю цих птахів на території парку. Найбільше представників даних видів можна побачити на маршруті № 3 та по екологічній стежці “Нас стежина веде вздовж Стоходу”.

4. Результати візуальних спостережень дозволяють зробити висновок про незначне заселення птахами родини Синицеві (Раridae) території на якій проходить екологічна стежка “Старий парк над Стоходом”. Звичайними тут є синиця велика, а у зимову пору — синиця блакитна та чорна, спорадично — гаїчка болотяна. Очевидно, цей факт можна пояснити збідненою кормовою базою, що є наслідком хімічної боротьби зі шкідниками, малою кількістю придатних для гніздування місць (розріджена крона та відсутність ярусності) та великим антропогенним навантаженням у весняний період, коли відбувається гніздування та виведення пташенят.

5. Розміри та видовий склад змішаних угруповань птахів, основу яких складають синиці, змінюються протягом року, визначаються характером рослинності і трофічними можливостями біотопу (кількість і доступність їжі) та впливом на нього антропогенного чинника, а взимку — погодними умовами.

6. Розглядаючи місце синиць в ієрархічній структурі територіальних зграй, можна сказати, що ці птахи становлять ядро, навколо якого концентруються особини інших видів. Синиці блакитна та велика займають домінуюче місце в ієрархічній структурі таких зграй як у природних , так і в антропогенних ландшафтах, а чорна та чубата синиці — в насадженнях хвойних порід.

7. Проведені нами дослідження показали, що кількість як міжвидових, так і внутрішньовидових конфліктних ситуацій коливається протягом осіньо-зимово-весняних періодів. Найбільша кількість агресивних зіткнень між птахами спостерігається в період формування територіальних зграй (вересень-листопад). При цьому протягом вказаного часу переважають внутрішньовидові конфлікти.

8. Загалом можна зробити висновок, що найбільш широко використовує кормопошукову нішу протягом року велика синиця. Використання членами зграї, зокрема синицями, різних порід дерев кормових мікростацій та висотних інтервалів для пошуку їжі протягом одного періоду річного циклу призводить до пом’якшення конкуренції між ними за їжу, а також сприяє найповнішому використанню птахами трофічних можливостей біотопів.

ВЛИЯНИЕ ТЕМПЕРАТУРЫ И ШТОРМОВОЙ АКТИВНОСТИ НА КОЛИЧЕСТВО ВИДОВ МАКРОЗООБЕНТОСА МЕЖВАЛОВОЙ ЛОЖБИНЫ ОДЕССКОГО ЗАЛИВА
Безуглова М.А., студ. IV курса, Овсепян М.С., студ. IV курса, Христофорова И.А., студ. III курса, Ильницкий Е.А., студ. IV курса

Одесский национальный университет имени И.И.Мечникова, г. Одесса, Украина, e-mail: sineglazzzka2737@mail.ru

Научный руководитель: докт.биол.наук, профессор Александров Б.Г.
Краевые сообщества, например, те, которые расположены в зоне «берег-море», представляют собой крайне интересное экологическое явление. Здесь, на границе раздела фаз происходит активизация химических, физико-химических и биологических взаимодействий. При этом, с одной стороны, наблюдается максимальное видовое богатство, с другой — наиболее сильный пресс антропогенных воздействий. Именно в краевых сообществах образуются критические экологические зоны взаимодействия, мониторинг которых дает наиболее полное представление о состоянии морской экосистемы, темпах и тенденциях ее изменения.

Межваловая ложбина — аккумулятивная форма береговой зоны, размещенная между береговым и первым подводным валами. Выделение межваловой ложбины как вертикальной единицы зонирования прибойной зоны не укладывается в рамки теоретически обоснованных подходов к зонированию прибойной зоны. Реальность существования межваловой ложбины как биотопа, обособленного от других биотопов псевдолиторали, в настоящий момент также ничем не доказана. В данной работе мы принимаем существование межвалой ложбины как биотопа в качестве рабочей гипотезы.

Температура и соленость воды Одесского региона имеют ярко выраженный сезонный ход. Согласно климатическим данным станции Одесса-порт (Демидов, 1991), минимальная средняя месячная температура поверхностного слоя воды (0,7°С) наблюдается в феврале. В марте начинается постепенный прогрев водной массы и продолжается до августа, когда температура воды достигает максимальных значений (21°С). Характерно, что в летние месяцы температура воды в прибрежной зоне на несколько градусов ниже, чем в мористой части акватории, что связано с систематическими ветровыми апвеллингами при сгонах (Толмазин, 1963). Затем в результате осенне-зимнего охлаждения температура воды постепенно понижается до своего минимума в феврале.

В ходе работы был составлен список организмов, обитающих в межваловой ложбине. В него включены 9 видов различных групп беспозвоночных: равноногих (Idotea baltica, Jaera normandi, Jaera sarsi, Sphaeroma pulchellum), разноногих (Gammarus insensibilities, Marynogammarus sp., Pontogammarus maeoticus, P. sarsi), усоногих (Balanus improvisus) ракообразных.

Так как межваловая ложбина — динамический биотоп, изменения данной зоны являются следствием действия на нее различных внешних факторов. Один из факторов — волновая активность моря, которая вызывает взмучивание данной зоны. Вследствие этого, межваловая ложбина является седиментационной ловушкой. После шторма в данном биотопе накапливаются органические вещества, которые используются различными организмами в качестве пищи.

В связи с этим, при проведении исследований была учтена длительность штормовых процессов. Было выяснено, что при минимальной длительности волнения (1 день) в данном биотопе наблюдалось 2–3 вида (I. baltica, S. pulchellum, G. insensibilities). При максимальной длительности волновой активности (7–8 дней), количество видов составляет 5–6 (I. baltica, S. pulchellum, G. insensibilities, Marynogammarus sp., P. maeoticus, B. improvisus). Максимальное количество видов было найдено при длительности штормовой активности 5 дней. Это может быть связано с тем, что чем дольше времени длится шторм, тем больше времени нужно организмам, чтобы вернуться в данный биотоп.

Температура — основной фактор, влияющий на сезонные изменения видового состава межваловой ложбины. В связи с тем, что данная зона является не глубоководной и в ней ощутимы сезонные изменения температуры, проявляется влияние ее на изменение качественных характеристик биоценоза. В отношении температуры максимальное количество видов было собрано при температуре 20°С, минимальное — при 0°С.

По данным исследований мы выявили обратную зависимость количества найденных видов от продолжительности штормовой активности. Хотя при длительных штормах количество органических веществ в межваловой ложбине увеличивается, так как она является седиментационной ловушкой, теоретическое увеличение количества видов не наблюдается. Это может быть связано с тем, что, чем дольше и сильнее шторм, тем дальше уходят те организмы, которые там обитают. По отношению к температуре, мы наблюдаем увеличение количества найденных видов при ее повышении. Данная зависимость проявляется вследствие сильного воздействия фактора на биологические особенности видов.


ДО ВИВЧЕННЯ ФАУНИ ДІАПРІЇД (HYMENOPTERA, PROCTOTRUPOIDEA, DIAPRIIDAE) ДЕЯКИХ РАЙОНІВ ЛІСОСТЕПУ УКРАЇНИ
Бринзак А.А., студ. III курсу

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, м. Чернівці,

Україна, e-mail: lesyabio2005@rambler.ru

Науковий керівник: асист. Тимочко Л.І.


Проктотрупоїдні їздці родини Diapriidae — паразитичні перетинчастокрилі, розвиток яких проходить в личинках і лялечках (пупаріях) інших комах із 6-ти рядів: Diptera (переважно), деяких Coleoptera, Hymenoptera, Hemiptera, Lepidoptera та Isoptera. Діапріїди здійснюють природний контроль чисельності багатьох комах-фітофагів, зокрема шкідників різноманітних сільськогосподарських культур, лісових порід, а також тваринництва.

Метою даної роботи було встановлення відсоткового співвідношення діапріїд підродин Belytinae та Diapriinae в різних рослинних формаціях деяких районів лісостепу України. Збір та камеральна обробка матеріалу проводилися за (Фурсов, 2003). Проби відбирали протягом літньо-осіннього періоду 2011 року в різних рослинних угрупованнях в межах лісостепової зони України. Членистоногих вмісту пасток розбирали за дрібнішими систематичними групами (табл. 1).



Таблиця 1

Відсоткове співвідношення різних груп членистоногих у зборах

№ п/п

Пункт відбору проб

Insecta (%)*

Агапеі (%)

Isopoda (%)







1

2

3

4

5

6










Чернівецька область, Новоселицький р-н, окол. с. Чорнівка

1

Яблуневий сад

69/15

11

4

-

-

2

3

11

2

Буково-грабовий ліс

36/27

37

8

-

-

-

6

13




Івано-Франківська область, окол. м. Коломия

3

Грабово-дубовий ліс біля р. Прут

56/15

38

6

-

-

-

-

-

4

Прибережні луки біля озер

80/14

18

1

-

-

-

-

-




Вінницька область, Ямпільський р-н, окол. с. Дзигівка

5

Вишневий сад

93/16

0,6

-

0,6

4,5

-

0,3

-

6

Насадження акації білої

63/26

17

3

2

6

5

4

-

Примітка: 1. Hymenoptera/Diapriidae; 2. Diptera; 3. Coleoptera; 4. Hemiptera; 5. Orthoptera; 6. Mecoptera.

Найбільш численною групою членистоногих у зборах з усіх досліджуваних рослинних формацій лісостепу України виявилися перетинчастокрилі комахи (від 36% до 93%). При цьому, частка особин діапріїд у пробах становила від 14% до 27%.

На даному етапі досліджень виявлено представників діапріїд, що належать до двох підродин: Belytinae та Diapriinae, частку особин з кожної підродини в різних рослинних угрупованнях наведено в таблиці 2.

Таблиця 2



Кількісний склад діапріїд з різних підродин у зборах

№ п/п

Пункт відбору проб

п/ пастку

Belytinae (%)

Diapriinae (%)

Чернівецька область, Новоселицький р-н, окол. с. Чорнівка

1

Яблуневий сад

0,7

62

38

2

Буково-грабовий ліс

0,6

56

44

Івано-Франківська область, окол. м. Коломия

3

Грабово-дубовий ліс біля р. Прут

0,6

42

58

4

Прибережні луки біля озер

1,3

43

57

Вінницька область, Ямпільський р-н, окол. с. Дзигівка

5

Вишневий сад

1,7

28

72

6

Насадження акації білої

3,8

25

75

Як видно з таблиці 2, відсоткові частки обох підродин діапріїд в різних рослинних формаціях досліджуваного регіону приблизно рівні. Різкі відмінності спостерігаються лише у вишневому саду та насадженнях білої акації, де відсоток діапріїн майже в тричі перевищує відповідний показник белітін.

Слід відмітити, що одержані результати є попередніми. Проводиться робота над встановленням видової приналежності виявлених їздців, тривають дослідження для більш повного вивчення видового складу ентомофагів-діапріїд лісостепу України.


СУЧАСНИЙ СТАН ІСНУВАННЯ ПОРІД ДОМАШНЬОЇ КІШКИ (FELIS SILVESTRIS CATUS) НА ПІВНОЧІ УКРАЇНИ
Гаврилей М.А., магістрант

Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя, м. Ніжин, Чернігівська обл., Україна, e-mail: maria-luisa82@mail.ru

Науковий керівник: доц. Пасічник С.В.
Генетика — це наука про закони спадковості й мінливості. Знання її законів допомагає виводити нові породи кішок, тобто займатися їхньою селекцією. Цією проблемою людина займається не дуже давно. Вона цінувала кішку як домашню тварину, не захоплюючись її зовнішнім виглядом (Заведея, 2004).

Виведення нових порід відбувається або шляхом виявлення природних мутацій (природне), або шляхом використання вже відомих порід (штучне).

Важко дати відповідь на запитання, скільки існує сьогодні порід кішок? За одними джерелами, їх близько 60, а все інше — лише колірні варіації. Інші твердять, що порід налічується близько 300.

Сьогодні за довжиною шерсті виділяють такі групи порід кішок: довгошерсті, напівдовгошерсті, короткошерсті та породи кішок з різними вадами шерсті.

В останні роки при розведенні різних порід кішок звертають особливу увагу на моду, тому, що вона, як кажуть великі кутюрье, – це комбінування чотирьох базових силуетів — вузького і широкого, довгого і короткого. Можно сказати, що сьогодні при розведенні порід кішок домінує “ділова мода” з елементами спортивності: британці, сіами, сфінкси, девони, шотландці, абіссини, екзотичні короткошерсті, бобтейли. Усі ці прості не потребують спеціального догляду і легкі в розведенні.

Аналіз дослідницьких матеріалів довів, що на півночі України при розведенні різних порід кішок домінує “ділова мода”. Пальму першості у розплідниках тримають такі породи кішок, як: донські і канадські сфінкси, скотіш фолди та страйти, абіссини, девон рекси, британські короткошерсті, екзотичні короткошерсті, бобтейли. У нашій країні також розводять екзотичні породи кішок, таких як: сінгапури, піксібоби, пітерболди, оцикети, єгипетські мау, американські керли.

Великого значення при розведенні різних порід кішок потрібно надавати таким правилам:


  • отримати в кожному посліді максимальний “вихід” котенят певного типу, вже наявного в породі;

  • удосконалити і стабілізувати окремі ознаки у тварин певного порідного типу (чи племінній лінії);

  • отримати тварин з принципово новими стійкими комбінаціями ознак (тобто заснувати племінну лінію нового порідного типу);

  • ввести в породу, що склалася, принципово нову ознаку (наприклад, забарвлення, відсутність шерсті та ін.).

Цими правилами керуються більшість українських розплідників, які знаходяться на півночі України.

Розплідники – це певне приміщення (квартира, спеціалізоване приміщення) де розводять певну породу кішок, народжуються здорові, урівноважені та красиві котенята, що відповідають стандарту породи, займаються селекцією тварин. Головне завдання розплідника – це популяризація фелінології, збереження та розведення чистопородних кішок. Назва розплідника - це свого роду торгова марка, приставка до імені, яке присвоюється всім народженим у розпліднику кошенятам. Інший раз, ім'я розплідника вже є гарантією породного якості тварини.

Українські розплідники бувають трьох типів: 1) закриті (характеризуються тим, що мають своїх котів розплідників); 2) відкриті (характеризуються тим, що не мають своїх котів розплідників, а своїх кішок в'яжуть із котами з інших розплідників, особливо звертають увагу на походження кота-плідника); 3) змішані (характеризуються тим, що мають своїх котів розплідників, в'яжуть своїх кішок із котами з інших розплідників і до себе запрошують на в'язки).

Зараз на Півночі України налічується більш ніж 90 розплідників, найбільш відомі з яких, представлені в таблиці 1.

Таблиця 1

Розплідник

Порода

Адреса розплідника

«Noblesse»

донський сфінкс (DSX)

скотіш фолд (SFS)



м. Суми

(095)579-74-36; (096)576-79-33

Email: http://noblesse.ucoz.ua


«Royal Elf»

девон рекс (DRX)

м. Чернігів

(066)812-13-04

Email: http://www.devonrex-cats.com.ua


«Kristal»

девон рекс (DRX)

м. Київ

(063)439-87-75

Email: Kristal.net.ua


«Pretty Blue»

британська короткошерста (BRI)

м. Київ

(044)383-96-87; (050)722-75-40

Email: http://prettyblue.ucos.ua


«Sunrise»

Абіссінська (ABY)

м. Київ

(094)927-80-90; (096)597-65-40

Email: http:www.sunrise-aby.com


«Silviya»

скотіш фолд (SFS)

і страйт (SFS 71)



м. Київ

(050)913-63-65

Email: http://silviya.com.ua


«LORENS & ARCHE*UA»

канадський сфінкс (SPH)

м. Бориспіль

(050)968-37-41



«Magic Smile*UA»

британська короткошерста (BRI)

м. Прилуки

(050)313-72-88; (050)380-36-85

Email: http://magicsmile.ucoz.ru


«Olivia»

скотіш фолд (SFS)

і страйт (SFS 71)



м. Шостка

(067)163-10-43



«Geres»

перська (PER)

екзотична короткошерста (EXO)

скотіш фолд (SFS)


м. Суми

(054)260-62-88; (066)797-17-09



«Golden Lynx»

курильський бобтейл

(KBT)


м. Київ

(066)384-35-98

Email: http://www.bobkot.com.ua



УТРИМАННЯ ТА РОЗВЕДЕННЯ МОЛЮСКА ASOLENE SPIXI (MOLLUSCA) В УМОВАХ АКВАРІУМУ
Довгалюк І.В., студент VI курсу, Вискушенко Д.А., канд. біол. наук, доц.

Житомирський державний університет імені Івана Франка, м. Житомир, Україна, e-mail: vda@zu.edu.ua


Сучасний акваріум є досить складною, до певної міри саморегульованою, системою, важливими елементами якої є не тільки риби, але й водні рослини, ракоподібні (креветки, краби, раки) та молюски.

Сьогодні для утримання та розведення в умовах акваріуму пропонується все більше видів тварин, які ще декілька років тому були відомі лише вузькому колу відповідних фахівців. Слід відмітити, що значна кількість із запропонованих акваріумною індустрією видів взагалі не придатна або малопридатна для утримання в штучних умовах. Тому й не дивно, що будь-який новий для нашого регіону вид з одного боку викликає зацікавленість акваріумістів, а з іншого потребує глибокого дослідження етологічних, фізіологічних та навіть біохімічних його особливостей.



Asolene spixi (d'Orbigny, 1837) (спіксі, зебра, зеброва ампулярія) — надзвичайно ефектний молюск, що прикрасить будь-який тропічний акваріум. До українських натуралістів цей вид, напевно, вперше потрапив влітку 2009 р. з Німеччини і одразу ж викликав неабиякий інтерес. Його яскраво-жовта черепашка з коричневими аж до переходу в чорний колір смугами та біле з сірими та жовтуватими плямами тіло нікого не залишить байдужим.

Нами встановлено, що до умов утримання A. spixi відносно невибагливі. Температура водного середовища 23-27ºС, рН — нейтральна або слабколужна, твердість особливого значення не має. Бажаною також є постійна аерація та фільтрація води. Їдять ті ж корми, що й акваріумні риби. Охоче споживають таблетки для донних риб, різноманітні заморожені корми (мотиль, артемія тощо), не нехтують і кормами рослинного походження.

Цілком нормально A. spixi почувають себе і в умовах звичайного акваріума, якщо їх утримувати разом з іншими неагресивними видами. Однак, цікаво, що більшу частину світлового дня вони полюбляють проводити серед заростей криптокорини, де їх майже не буває видно, або ж частково закопуючись у грунт. А ближче до вечора та вночі активність цих молюсків суттєво збільшується.

Розведення цих молюсків не викликає особливих труднощів. Спіксі роздільностатеві. Статевої зрілості вони досягають у віці 4 – 5 місяців. Ікру, на відміну від ампулярій, відкладають у воді – на склі, під листям великих рослин або навіть на фільтрі. За умови достатньо різноманітного та якісного кормового раціону скло акваріума буквально вкривається великою кількістю кладок. Ікра брудно-білого кольору розвивається близько одного місяця. Середній розмір кладки — 1,5-2 см в ширину та 2,5-3 см в висоту. Помічено, що дорослі особини можуть поїдати власну ікру і навіть своїх же нащадків. Сама ж молодь спіксі росте відносно повільно.


Морфологія гепатопанкреаса молюсків роду Helix LINNAEUS, 1758 (GASTROPODA: GEOPHILA: HELICIDAE) як показник техногенної трансформації довкілля
Захарюк Г.С., студ. ІІІ курсу, Малованюк О.О., магістр

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, м. Чернівці, Україна,e-mail: khlus_k@rambler.ru

Науковий керівник: доц. Хлус Л.М.
Вивчали структуру гепатопанкреаса H. pomatia L. та H. lutescens Rssm. (Gastropoda: Geophila: Helicidae) з умовно чистих біогеоценозів і територій промислових підприємств.

Для напівкількісної оцінки стану та ступеня пошкодженості ацинусів гепатопанкреасів було розроблено наступну класифікацію: 1. Сильно пошкоджені ацинуси — мають деструктивні та дегенеративні патологічні зміни, що захоплюють 50% і більше площі його перерізу. 2. Середньо пошкоджені ацинуси — з деструктивними та дегенеративними патологічними змінами, що захоплюють 25-50% площі їх перерізу. 3. Слабо пошкоджені ацинуси — патологічні зміни незначні, не перевищують 25% площі перерізу ацинусу. 4. Непошкоджені ацинуси — видимих ознак патологічних змін не мають. На зрізах гепатопанкреасів підраховувували частки ацинусів різного ступеня пошкодженості в кожній з 19-ти досліджених вибірок; при цьому на кожному зрізі обстежували не менше 10 ацинусів, а сумарно у вибірці — не менше 100.

Аналіз отриманих даних дозволив констатувати, що співвідношення ацинусів різного ступеня пошкодження в гепатопанкреасах молюсків одного виду в межах певного біогеоценозу характеризується відносною сталістю в часі. Це показано для популяцій H. pomatia з західної частини Хотинської височини (2003-2009 рр.) околиць сіл Макарівка (2002, 2009 рр.) та Шепіт (2009, 2010 рр.). Подібна закономірність спостерігається для популяції H. lutescens з ППСПМ «Жовтневий» (Чернівці, 2001, 2008 рр.). Не виявлено значущих відмінностей у відсоткових співвідношеннях ацинусів різного ступеня пошкодження в гепатопакреасах H. lutescens з ППСПМ «Жовтневий» та зеленої зони заводу «Кварц» Значущо не відрізняються згадані показники у виноградних слимаків з просторово розмежованих популяцій рівнинної (околиці с. Макарівка, західна частина Хотинської височини, парк у с. Киселів), передгірної (околиці сіл Біла Криниця, Куліковка, Тисовець) та гірської (околиці сіл Шепіт, Ростоки та Красноїлля) зон. Водночас, популяція H. pomatia з околиці с. Ясени за відсотковим співвідношенням у гепатопанкреасах ацинусів різного ступеня пошкодження вірогідно відрізняються від усіх інших досліджених нами популяцій виду з природних місцеіснувань: відсоток пошкоджених ацинусів тут виявився найнижчим. Найвища частка пошкоджених ацинусів виявлена в гепатопанкреасах H. pomatia, які населяють зелені зони ВАТ «Текстерно». Відміності цієї популяції від усіх інших за даним показником є високо вірогідними. Отже, можна констатувати, що в гепатопанкреасах виноградних слимаків з техногенно трансформованих місцеіснувань збільшується відсоток пошкоджених ацинусів у порівнянні з тваринами, які населяють природні біогеоценози.
ЗИМУЮЧА ОРНІТОФАУНА (AVES) ЛІСОСТЕПУ МЕЛІТОПОЛЬСЬКОГО РАЙОНУ (ЗАПОРІЗЬКА ОБЛАСТЬ, УКРАЇНА)
Карпачова А.П., студ. V курсу, магістрантка

Таврійський Державний Агротехнологічний Університет, м. Мелітополь,

Запорізька обл., Україна, e-mail: ane4ka198726@mail.ru

Науковий курівник: д.б.н., професор Волох А.М.


Зміни природного середовища, викликані урбанізацією територій і зростанням міст, суттєво впливають на птахів фауни України. Часто це призводить до небажаних для людини наслідків — порушується стійкість природних екосистем, знижується їх продуктивність; зростає чисельність птахів, що чинять негативнийвплив на людину; скорочуються популяції цінних видів тощо.

У зв’язку з тим, що характер перебування різних видів на території досліджень в зимовий період неоднаковий, ми умовно виділили такі види екологічних груп: мігранти — види, окремі мігруючі особини які затримуються на деякий період; осілі — види, представники яких цілий рік перебувають на даній території; зимуючі — види, представники яких зустрічаються лише на зимівлі; залітні — види, для яких зареєстровані зальоти у зимовий період.

Всього за час наших досліджень відмічено 32 види з 18 родин: чаплеві (Ardeidae) – 2, качині (Anatidae) – 1, яструбові (Accipitridae) – 2, соколові (Falconidae) – 1, фазанові – 2 (Phasianidae), дрохвові (Otididae) – 1, мартинові (Laridae) – 1, дятлові (Picidae) – 1, голубині (Columbidae) – 3, воронові (Corvidae) – 6, омелюхові (Bombycillidae) – 1, кропив’янкові (Troglodytidae) – 1, мухоловкові (Muscicapidae) – 2, синицеві (Paridae) – 2, підкоришникові (Certhiidae) – 1, горобцеві (Passeridae) – 2, в’юркові (Fringillidae) – 2, вівсяникові (Emberizidae) – 1. За характером перебування 15 видів — осілі, 10 — зимуючі, 4 — залітні, 3 — мігранти. Нижче, по найцікавіших видах, наводиться коротка інформація.

Дрохва (Otis tarda Linnaeus, 1758). Зареєстровано одну зустріч 28.01.12. 5 особин помічені під час зальоту в околицях с. Удачне Мелітопольського району.

Канюк звичайний (Buteo buteo (Linnaeus, 1758)). Можна назвати пізнім мігрантом. Вид, окремі мігруючі особини яких затримуються до кінця листопада-початку грудня. Був відмічений 8.11.11.

Крижень (Anas platyrhynchos Linnaeus, 1758). Більш відомий як дика качка, від якої шляхом штучної селекції вивели більшість сучасних порід свійських качок. Нами був зареєстрований заліт 4 особин 18.11.11. Птахи трималися на ставку у с. Полянівка.

Слід відмітити, що поля в даному регіоні мають певні особливості, які сприяють успішній зимівлі птахів: поблизу знаходяться ставки поділені на 4 дамби (3 з яких осушують перед зимою); поля пересікають лісосмуги , або тут зустрічаються невеликі лісопосадки. Значний вплив на зимову орнітофауну регіону, крім змін чисельності видів, мають кліматичні фактори, особливо теплі зими чи ранні весни, які останніми роками траплялись досить часто.
РОЛЬ ЗООЛОГІЧНОГО МУЗЕЮ ПРИ ВИВЧЕННІ БІОЛОГІЧНИХ ДИСЦИПЛІН ТА ФОРМУВАННІ ЕКОЛОГІЧНОЇ СВІДОМОСТІ ДІТЕЙ РІЗНИХ ВІКОВИХ КАТЕГОРІЙ
Кладікова Ю.В., магістрант V курсу

Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя, м. Ніжин, Чернігівська обл., Україна, e-mail: juliakladik@ukr.net

Науковий керівник: доц. Кузьменко Л.П.
В умовах сьогодення гостро постали перед людством екологічні проблеми: забруднення ґрунтів, повітря, водойм токсичними відходами, вимирання десятків видів рослин та тварин, озонові діри, збереження генофонду та ін. Головною причиною усіх негараздів природи була і є людина. Не усвідомлюючи свого місця у навколишньому природному середовищі, вона шкодить насамперед собі, своїм нащадкам. Ось чому зараз перед учителями та вихователями стоїть завдання екологічної освіти і виховання молоді.

Чільне місце в розвитку екологічної свідомості учнів займають зоологічні музеї, а саме екскурсії до них. Тому, розробка екскурсій та робота екскурсоводів має важливе значення та вплив на становлення екологічної свідомості учнів. При цьому варто враховувати вікові особливості дітей молодшої, середньої та старшої школи.

Мета нашої роботи з`ясувати роль зоологічного музею Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя при вивченні біологічних дисциплін у школі, розробити ряд екскурсій по зоологічному музею для дітей різних вікових категорій та обґрунтувати їх роль в формуванні екологічної свідомості школярів.

Завдання даної роботи полягає у тому, щоб розробити екскурсії для дітей різних вікових категорій, що покликані сприяти формуванню екологічної свідомості школярів.

Історія зоологічного музею тісно пов’язана з історією кафедри зоології Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, яка була створена у 1933 році. На даний час в музеї експонується 327 видів фауни не тільки Чернігівщини, а й світу.

Наша робота є першою спробою написання тексту екскурсій по зоологічному музею НДУ ім. Миколи Гоголя для школярів різних вікових категорій з урахуванням рівня їх біологічних знань.

Результати проведеної роботи можуть бути використані студентами природничо-географічного факультету під час педагогічної практики та вчителями біології шкіл м. Ніжина для проведення екскурсій для школярів. Крім того, знання отримані учнями під час екскурсій до зоологічного музею значно покращують сприйняття та засвоєння матеріалу з тем, що стосуються вивчення біології та різноманіття представників різних класів царства Тварини.
МОРФОМЕТРІЯ ЧЕРЕПА SYLVAEMUS SILVATICUS LINNAEUS 1758 (RODENTIA: MURIDAE) З ФОНДІВ ЗООЛОГІЧНОГО МУЗЕЮ НДУ ІМЕНІ МИКОЛИ ГОГОЛЯ
Кобижська О.Ю., магістрантка, Кедров Б.Ю., асистент кафедри біології

Ніжинський державний університет імені миколи Гоголя, м. Ніжин, Чернігівська обл., Україна, e-mail:



kobyzhska@gmail.com, kedrov_b@list.ru
Нижня щелепа ссавців — інформативна і важлива для морфологічних досліджень структура. У зв’язку з цим мандибулярні ознаки — перспективний об’єкт для кількісного аналізу і опису, як функціонального, так і таксономічного. Зауважимо також, що протягом останніх декількох десятиліть активно розробляється і впроваджується новий кількісний підхід до опису конфігурації морфологічних об’єктів — геометрична морфометрія (Thompson, 1942; Bodyaev, Foresman, 2000; Павлінов, 2004).

Мишак лісовий Sylvaemus silvaticus Linnaeus 1758, характерний житель лісу переважно широколистих, а також змішаних і хвойних, але з домішками широколистих порід, відіграє суттєву роль як негативний фактор в процесах лісоутворення і насадження деревних порід. Рядом спостережень було встановлено, що в роки масового розмноження може знищувати врожаї насіння, особливо дуба, бука, липи, клена та ін.

Основним кормом є насіння, особливо деревних порід, на другому місці ягоди і тваринна їжа (переважно комахи) і на останньому місці зелені частини рослин. Було помічено, що навесні миші поїдають залишки торічних запасів урожаю насіння і пізніше зелені частини рослин, зсередини кінця липня, у зв’язку з дозріванням насіння в’яза, а також ягід малини, суниці, зменшується роль в харчуванні зеленими частинами рослин і збільшується кількість використання в їжу насіння і ягід; в серпні знову використовується значна частина зеленого корму, а також багато комах; у вересні і жовтні, з достиганням насіння дуба, клена, липи, ясена та ін, мишаки лісові переходять майже виключно на насінні корми, який служить основою харчування протягом зими.

Тому мета нашого дослідження полягала в дослідженні особливості мінливості морфологічних ознак та форми нижньої щелепи Sylvaemus silvaticus Linnaeus, 1758 протягом онтогенезу у зв’язку зі зміною кормів.

Матеріалом для дослідження послужила колекція черепів представників роду Sylvaemus Ognev et Vorobiev, 1924 з фондів музею природи Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, які були зібрані в період з 1972 по 2007 роки з різних районів України. Місця зборів: околиці сіл Ядути Борзнянського району, Оболоння Коропського району та м. Ніжин у Чернігівської області; села Писарівщина Диканського району Полтавської області; села Курі́пчине Первомайського району Миколаївської області; села Трахтемирів Канівського району Черкаської області

Для збору матеріалу було використано мишині пастки — давилки Геро. Стандартні проміри та масу тіла вимірювали у щойно спійманих особин з допомогою лінійки та вагів. Вік та стать визначали за морфологічними та екстер’єрними ознаками. Для подальшого аналізу було відібрано 30 нижніх щелеп Мишака лісового Sylvaemus silvaticus Linnaeus 1758. Кожна щелепа розділялася на праву і ліву частини та сканувалась за допомогою сканера UMAX Astra 4500, отримані малюнки зберігалися у форматах JPG та TIFF із зазначенням виду і порядкового номеру та. об’єднали у три вікові групи: 1) ювенільні, тобто молоді особини, що не досягли статевої зрілості (13 особин); 2) підлітки, що досягнули статевої зрілості, але ще не приймали участі у розмноженні (7 особин) та 3) дорослі особини віком 1–2 роки (1 особина).

Розставлення міток на щелепах мишей та визначення їх координат проводилось з допомогою програми TPSdig (Rohlf, 2001). Геометричний аналіз трансформацій сплайну маркерів за методом тонких пластинок проводили з використанням програми PAST (Hammer, Harper, 2004).

Рис. 1. Трансформація сплайну за методом тонких пластинок а) (ювенільні особини → підлітки); б) (підлітки → дорослі особини)


Для перевірки нашого припущення щодо нерівномірності росту окремих ділянок щелепи мишака лісового у різні вікові періоди та його зв’язок ми застосували метод головних компонент. Цей метод дозволяє візуалізувати напрямок та інтенсивність деформацій окремих ділянок досліджуваної структури. На рисунку 1 за допомогою векторів зображені напрямок та інтенсивність (як довжина цих векторів) процесів деформацій.

Вікові зміни форми нижньої щелепи полягають в тому, що спочатку спостерігається майже рівномірний ріст всіх частин цієї кістки, але в період статевого дозрівання можна спостерігати збільшення діастеми, зміну кута між вінцевим відростком та тілом щелепи (він стає менш тупим), набуває масивності суглобовий відросток, при загальній грацилізації самої щелепи.

Отже, можна зробити висновок, що в онтогенезі спостерігається чітка тенденція нерівномірного росту окремих часин зубної кістки, викликаний зміною харчового раціону. Виявлено, що найбільш важливими в процесі вікової зміни характеру живлення та харчових ресурсів є ріст різців та набуття масивності зчленівного відростку нижньої щелепи та місць прикріплення жувальних м’язів, ширини зубного ряду.

Висловлюємо подяку за допомогу та консультацію по даній роботі співробітнику Інституту зоології імені І.І. Шмальгаузена НАН України, доктору біологічних наук І.І.Дзеверіну, зав. лабораторією екології тварин та біогеографії Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидату біологічних наук І.В.Загороднюку та провідному науковому фахівцю кафедри біології, зав. музеєм зоології Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя П.М.Шешураку.




Динаміка чисельності лося Alces alces (ARTIODACTYLA: CERVIDAE) у складі минулої та сучасної теріофауни Сумської області
Ковальчук О.М., магістрант

Сумський державний педагогічний університет імені А.С.Макаренка, м. Суми, Сумська обл., Україна, e-mail: Biologiest@ukr.net

Науковий керівник: доц. Книш М.П.
Протягом останніх 20 років простежується різке скорочення чисельності лося на тлі суттєвого скорочення його ареалу в Україні. У зв’язку з цим регіональні дані про динаміку чисельності та особливості розселення цього виду є досить актуальними, оскільки дозволяють деталізувати існуючу ситуацію. Разом з тим, необхідно враховувати результати попередніх досліджень крупних ссавців вітчизняними науковцями (Шарлемань, 1920; Сокур, 1961; Корнєєв, 1965; Кушниренко, Матвиенко, 1969; Загороднюк, 1998).

Лось європейський (Alces alces L., 1758) є єдиним представником роду Alces в українській фауні унгулят. Цей вид відомий в Україні у викопному стані, починаючи з пліоцену (Підоплічка, 1936). Незважаючи на значну промислову цінність та представленість виду у складі гляціальної фауни, у жодній із палеолітичних стоянок України не були знайдені його викопні рештки (Підоплічка, 1936). Це пояснюють арктичними умовами області в епоху останнього зледеніння та відсутністю значних лісових масивів (Підоплічка, 1936). У 1931 р. поблизу с. Миколаївка Роменського району Сумської області були знайдені роги лося, датовані пізнім плейстоценом (Беленко, 2006).

Численні рештки лося, натомість, знаходять у пізніших, неолітичних, пам’ятниках разом зі шляхетним оленем та дикою свинею (Пидопличка, 1940), що можна пояснити відступом арктичних степів та значним розвитком лісового покриву. У 1930 р. на піщаних косах р. Десна поблизу с. Погорілівка Кролевецького району під час пошуків викопного остеологічного матеріалу знайдено рештки від 6 особин лося неолітичного віку (Корнєєв, 1953).

З території Сумської області описано 9 місцезнаходжень викопного остеологічного матеріалу, що належить лосю. Знайдені рештки представлені рогами, зубами та кістками кінцівок (Ковальчук, 2011). На березі р. Сумка, в околицях м. Суми, знайдено 4-гіллястий ріг зі зруйнованими гілками. В алювії р. Псел в районі Замостя (м. Суми) місцеві жителі виявили крупний ріг лося зі збереженою роговою розеткою. У 1927 р. в Сумському торфовищі знайшли уламок рога з розширеною лопаттю, який тепер зберігається у фондах Сумського обласного краєзнавчого музею. Фрагмент рогового стержня лося з широкою основою знайдено у торфовищі с. Баси Сумського р-ну.

Поблизу с. Ширяєве Путивльського р-ну під час розкопок скіфського городища (VI-V ст. до н.е.) експедицією під керівництвом В.А. Іллінської знайдено 9 кісток від 3 особин цього виду. Рештки двох особин лося (9 кісток) виявлено у складі остеологічного матеріалу з поселення IV-V ст. з урочища Білопольщина в околицях с. Бесідівка Недригайлівського р-ну (керівник – Є.В. Махно). Третя знахідка стосується слов’янського поселення VII-VIII ст., виявленого неподалік від с. Волинцеве Путивльського р-ну (Підоплічко, 1956).

Відомості про чисельність та розповсюдження лося у доісторичному минулому є нечисленними і до певної міри спорадичними. Свідчення істориків (Потапов, 1989) і матеріали літописів (Літопис Руський, 1989) дозволяють простежити етапи поширення лося на території колишньої Русі та з’ясувати зміни його чисельності на Слобожанщині. М.В. Шарлемань (1955) стверджував, що у ІХ–ХІІ ст. і пізніше цей вид був досить звичайним об’єктом полювання у північній частині території сучасної України. Його слова підкріплюються знахідкою остеологічного матеріалу (3 кістки від 1 ос.) під час археологічних розкопок слов’янського городища біля с. Петрівське Великописарівського району (Підоплічко, 1956). У літописах вид згадується разом з диким конем, туром, зубром, оленем, сарною, дикою свинею, ведмедем, вовком, куницею, горностаєм, зайцем, білкою, видрою. У XVI–XVIII ст. у Чугуївських лісах та інших великих лісових масивах на Слобожанщині траплялося досить багато лосів, про що неодноразово повідомляли історики того часу (Описи.., 1991).

Цей промисловий вид упродовж XI–XVII ст. був масовим на теренах України. Спад його чисельності розпочався у XVIII ст. Скорочення поголів’я лося пояснюють неконтрольованим промислом та депресією виду. Процес спаду чисельності та скорочення ареалу лося продовжувалися до середини ХХ ст. У зв’язку з цим М.В. Шарлемань (1920) називав його “пам’яткою природи”, а О.О. Мигулін (1938) – звіром “колишньої фауни України”. У 1920–1930-х рр. лося можна було побачити лише у північних районах Українського Полісся.

Наприкінці І пол. ХХ ст. почалося поступове нарощення поголів’я лося, а вже у 1947 р. цей вид розповсюдився на території інших північних областей України, у тому числі й Сумщину (Мерзлікін, 1998). У 1958 р. на Сумщині налічувалося 300 особин лося. Протягом 1960-х рр. спостерігалося поступове збільшення чисельності цього виду в досліджуваному регіоні: 1961 – 700 ос., 1962 – 1100 ос., 1963 – 1300 ос., 1964 – 1600 ос., 1965 – 1700 ос., 1966 – 1980 ос., 1967 – 2260 ос., 1968 – 2500 особин (Кушниренко, Матвиенко, 1969).

На початку 60-х рр. ХХ ст. у Сумському та Конотопському районах для лосів були створені спеціальні заказники, що функціонували до стабілізації чисельності виду в регіоні. У 1961 р. в Україні нараховували близько 1,6 тис. особин лося, а вже в 1971 р. ця цифра зросла до 15,6 тис. Приріст чисельності склав 14 тис., а загальне поголів’я зросло у 9,75 рази. Усе це уможливило ліцензійне полювання на лося, і протягом 1970–1990-х рр. продовжувався їх плановий відстріл. На початку 1990-х рр. почалося скорочення поголів’я лося, відмічене працівниками лісового і мисливського господарств.

За даними Держкомстату (2 тп-мисливство), поголів’я лося у 1999 р. в Україні становило близько 5 тис. особин, і, отже, за 30 років (з 1969 по 1999 рр.) чисельність виду в країні зменшилася у 3 рази, а по Сумській області – ще більше, у 9,9 рази. Якщо порівнювати дані про чисельність виду в регіоні на 2008 р. з відповідним показником 1968 р., то матимемо зменшення поголів’я на 2454 особини, або в 17,1 рази. Регіональні дані засвідчують зменшення поголів’я лосів в Україні загалом (окрім 2003, 2004, 2007 рр.) та зокрема на території Сумської області (за винятком 2002, 2005, 2007 рр.). На відміну від коливання чисельності лосів у межах країни (близько 4,4 % між суміжними роками за проаналізований період), регіональні дані наочніше демонструють існуючу тенденцію (в середньому 13,3 %). Частка сумської популяції лося протягом 1999-2007 рр. коливалася в межах від 3,1 % (2007 р.) до 5,0 % (1999 р.), становлячи в середньому 3,6 % від загальноукраїнської.

Цінними є дані про динаміку чисельності лося на територіях, що охороняються. Так, у НПП “Деснянсько-Старогутський” (Середино-Будський район), за даними “Літописів природи” за 2002-2007 рр., лось, порівняно з іншими видами копитних, є найменш численним представником. Його щільність становить від 0,3 до 3,6 ос. / 1000 га. На території Парку лосі тримаються у центральних заповідних кварталах. Їх часто відмічають на узліссі та вирубках, що заростають. За відсутності значного антропогенного пресу в НПП протягом 2000-2006 рр. спостерігалося щорічне нарощення поголів’я лося в середньому на 53 % за рік. Збільшення чисельності виду в НПП відбувалося за рахунок природного відтворення стада та міграції окремих особин із заповідника “Брянський ліс” (Російська Федерація). З 2006 р. кількість лосів у Парку знижується. Це може бути зумовлене природними факторами, зокрема спадом чисельності наприкінці 50-річного циклу відтворення.

Одним із ключових факторів скорочення чисельності лося є браконьєрство. Для прикладу можна навести дані обстеження території ДП “Шосткинське лісове господарство”: 09.12.2007 р. на болоті біля с. Бензики виявлено скелет самця лося з накинутою на роги металевою петлею, що є свідченням незаконного полювання. На чисельність лося та його поширення впливають також наявність достатньої кількості кормів, місць для існування та розмноження (Загороднюк, 2006). Негативну роль відіграли надмірні рубки соснових насаджень і пов’язані з цим фактори турбування (Горбань, 2002).

Важливу роль у підтриманні стабільних локальних популяцій лося має відігравати діяльність лісових господарств, проте вона не завжди спрямована на забезпечення нормальних умов існування виду. Так, під час перевірки дотримання вимог природоохоронного законодавства в ДП “Шосткинське лісове господарство” встановлено, що протягом 2003-2007 рр. це господарство не проводило заходів, пов’язаних з відтворенням мисливської фауни, зокрема лося (2 ос. на 7035 га при оптимальній чисельності 40 голів відповідно до матеріалів лісовпорядкування 2005 р.). Існуюча ситуація ускладнюється розмежуванням сфер впливу лісових та мисливських господарств України.

З 1999 року лось разом з усіма іншими унгулятами теріофауни України включений до Додатку 3 Бернської Конвенції (Загороднюк, 2009) та занесений до списку Red List МСОП як вид, що має найменший ступінь загрози (European Mammal Assessment). Окрім того, Наказом Мінприроди України № 313 від 17.06.2009 р. передбачалася заборона полювання на лося строком на 2 роки “з метою … додаткового вивчення стану його популяції та прийняття … рішення щодо … включення до … ЧКУ”. Зменшення чисельності та ареалу в Україні дають підстави для надання виду IV категорії охорони (невизначений статус виду). Занесення лося до Червоної книги України, на нашу думку, захистить вид від повного винищення, дасть йому можливість відновити історичні межі поширення та наростити чисельність.


МІНЛИВІСТЬ І СТАБІЛЬНІСТЬ ДІАГНОСТИЧНИХ ОЗНАК У ВИСОКО СПЕЦІАЛІЗОВАНИХ ВИДІВ: АНАЛІЗ КРАНІОЛОГІЇ SPALAX MICROPHTHALMUS (RODENTIA: SPALACIDAE)
Коробченко М.А., аспірант ІІІ року навчання

Національний науково-природничий музей НАН України,

м. Київ, Україна, e-mail: aquamarine@ukr.net

Науковий керівник: чл.-кор. НАН України, проф. Ємельянов І.Г.


Структура черепа сліпаків демонструє виразну їх адаптацію до постійної риючої діяльності: видовжені рострум і діастема, широко поставлені виличні дуги, розширений потиличний відділ. Висока адаптивна роль ознак визначає їх малу мінливість і (часто) відсутність значимих міжвидових відмінностей. Міжвидові відміни сліпаків виявляються у лише метричних краніальних ознаках та їх співвідношеннях. Але існує проблема ідентифікації видів, пов’язана з індивідуальною мінливістю особин, яка і стала предметом цього дослідження.

Мета дослідження — аналіз мінливості краніальних ознак східноукраїнської популяції Smicrophthalmus. Вибір об’єкта пов’язаний з двома причинами: 1) цей вид за більшістю ознак займає центральне положення в роді, 2) його східноукраїнські популяції є найбільш віддаленими від інших видів і поширені у центрі видового ареалу. При доборі ознак увагу приділено тим, за якими раніше описано відмінності хоча би для однієї пари видових порівнянь.



Методика. Проаналізовано основні краніальні діагностичні ознаки 5 видів роду Spalax: S. microphthalmus Güldenstaedt, 1770, S. giganteus Nehring, 1898, S. graecus Nehring, 1898, S. arenarius Reshetnik, 1939, S. zemni Erxleben, 1777. На основі аналізу літератури виділено основні варіанти ознак, які є характерними для кожного з цих видів (входять в описи й діагнози). Відповідно до цих варіантів було зроблено формалізований набір варіацій цих ознак у формі варіативних рядів, за якими описували індивідуальну мінливість кожного зразка.

Для аналізу обрано 13 діагностичних краніальних ознак, вкл. ознаки варіанти форми окремих відділів черепа в цілому та його структур, метричні ознаки і їх співвідношень. Прикладами є: форма рострального відділу, форма тім’яних кісток, величина кута між швами на черепі (гострий, тупий чи прямий), нахил (опущеність) виличних дуг, величина співвідношення довжин одних вимірів до інших (більше, менше тощо). Проаналізована мінливість ознак у 32 екз. S. microphthalmus, дані щодо інших видів взято з літератури та переглянуто на контрольних зразках (по 3–8 екз.) інших видів. Далі наведено характеристику мінливості окремих найбільш показових ознак.



Ознака 1. Співвідношення висоти підочного отвору до довжини молярів. В нормі у S. microphthalmus вважається значно більшим за 1,0 (бл. 1,2-1,4, різниця бл. 2 мм). У 14,3% екз. це співвідношення відповідало діагностичній ознаці інших видів («величини приблизно рівні») — Sgraecus та Sgiganteus. 60% таких зразків мають вік subadultus (малі розміри, невиразні гребені).

Ознака 2. Формою рострального відділу: визначалася через співвідношення сумарної ширини носових кісток спереду до їх ширини ззаду. В нормі у S. microphthalmus ширина носових кісток спереду удвічі і більше перевищує «задню» ширину, і ростральний відділ клиновидний. У 7,1% зразків виявлено співвідношення, характерне для двох інших видів — Sgraecus, S. giganteus (у них форма рострального відділу лопатовидна, і дистальна ширина носових кісток менш ніж у 2 рази перевищує «задню» ширину); 50% є молодими.

Ознака 3. Відносна довжина носових кісток до сумарної довжини лобних і тім’яних кісток. В нормі у S. microphthalmus довжина носових кісток на 1,5-2,0 мм більша, у інших видів вважається меншою. У дослідженого виду виявилося три варіації, характерні для інших видів: а) з довжиною носових кісток, меншою за спільну довжину лобних і тім’яних — у 4,6% зразків (ознака характерна для Sgiganteus та S. arenarius); б) з довжиною, значно меншою від спільної довжини лобних і тім’яних — у 3,0% екз. (ознака S. zemni), в) з приблизно рівними величинами — у 10,7% зразків (формально не відповідає жодному виду). Разом виявлено 18,3% відхилень від діагнозу, з них 1/3 — молоді екз.

Ознака 4. Форма тім’яних кісток. В нормі для S. microphthalmus кістки описують у формі майже правильної п’ятикутної зірки. Виявлено 4 морфотипи, у т.ч. три відхилення: а) розширений п'ятикутник (як у Sgiganteus) — у 28,6% зразків, з них 87% молоді сліпаки; б) вузький видовжений п’ятикутник з довгим переднім променем (ознака характерна для Sgraecus) — у 3,3%; в) вузький видовж п’ятикутник з коротким переднім променем (ознака характерна для Sarenarius) — у 14,3% екз., з них 50% — старі особини.

Ознака 5. Форма задніх кінців носових кісток. В нормі у S. microphthalmus вони притуплені, нероздвоєні, виступають за приносові шви. Виявлено додатковий морфотип: притуплені, нероздвоєні, не виступають за приносові шви (ознака характерна для видів S. arenarius та S. giganteus ) — у 10,7% проаналізованих зразків, 33% з них — старі особини.

Ознака 6. Форма приносового шва. В нормі для S. microphthalmus описують як пряму лінію, часто уступчасту, без дугоподібного вигину). Виявлено морфотип шва у формі дуги з вершиною, направленою назад (ознака характерна для виду Sgraecus) — у 10,7% екз., з них 1/3 — старі особини.

Ознаки 7-8. Величина кута між лобно-тім’яним та лобно-вилицевим швами (в нормі для S. microphthalmus описують тупий кут, > 90°) та величина виличного кута (для S. microphthalmus характерний гострий кут, значно <45о, передні краї вилиць майже не опущені вниз). За цими двома ознаками всі зразки, незалежно від віку, демонстрували відповідність до групи S. microphthalmus в цілому (S. graecus, S. zemni, S. microphthalmus) і можуть бути діагностичними тільки при порівнянні цієї групи з групою S. arenarius + S. giganteus.

Отримані дані показують значну мінливість краніологічних ознак в межах одного виду. Ця мінливість часто перекриває описані міжвидові відмінності. Більшість краніальних ознак S. microphthalmus є нестабільними через виразні зміни ознак, пов’язані з індивідуальним розвитком, тобто з віком зразків. Особливо яскраво це виразно за ознаками № 1, 2, 4. Загалом ці ознаки пов’язані зі структурами, що постійно змінюються з віком (ростральний відділ, зона сагітального гребеня тощо). Найбільш стабільними виявилися ознаки № 7-8: нахил вилиць і кут між лобно-тім’яним та лобно-вилицевим швами. Очевидно, що ці ознаки є вагомими для всіх особин і на всіх стадіях онтогенезу. Їхня стабільність дозволяє використовувати їх при визначенні зразків на південних межах ареалу S. microphthalmus з Sarenarius + S. giganteus.


ГНІЗДОВА БІОЛОГІЯ РОДИНИ ЛАСТІВКОВИХ (PASSERIFORMES: HIRUNDINIDAE)

В УМОВАХ МІСТА ЛУЦЬКА (УКРАЇНА)
Мартинюк О.П., студентка V курсу

Волинський національний університет імені Лесі Українки, м. Луцьк,

Волинська обл., Україна, е-mail: shu-rikk@mail.ru

Науковий керівник: доц. Білецька М.Г.


Птахи є важливою ланкою трофічних ланцюгів наземних екосистем; склад ентомофауни біотопів у значній мірі корелює з чисельністю птахів, які живляться комахами. Основою харчового раціону ластівок є різні комахи, яких вони ловлять на льоту у великій кількості. Крім того, вони мають естетичне значення, оскільки є синантропними і влаштовують гнізда поблизу людських осель (Храбрый, 1984). В урбанізованих орнітоценозах досить чисельною є ластівка міська та ластівка сільська, рідше трапляється ластівка берегова. Ластівка міська оселяється на стінах, карнизах, під балконами і дахами багатоповерхівок, ластівка сільська, як правило, влаштовує гнізда серед приватних будівель, а на околицях м. Луцька можна зустріти і ластівку берегову.

Метою роботи є вивчення територіального розподілу гніздових поселень ластівки міської (Delichon urbica (Linnaeus, 1758)), ластівки сільської (Hirundo rustica Linnaeus, 1758), ластівки берегової (Riparia riparia (Linnaeus, 1758)) у межах міста Луцька.

Спостереження за гніздовою біологією ластівок та облік гнізд проводили протягом березня-червня. Приліт ластівок припадає на кінець квітня – початок травня. Першими прилітають ластівки сільські, останніми — береговушки. На рік буває дві кладки з 4-6 яєць у ластівки міської і у ластівки сільської; одна кладка у ластівки берегової.

Територію міста для обстеження умовно розбили на сім територіальних одиниць — Кичкарівка, Центр, Завокзальний район, Теремно, Гнідава, Гуща, Київський майдан. Подаємо аналіз даних, зібраних протягом 2001-2011 років.

Обстеженню підлягало 90% загальної площі міста, проте гнізда ластівок були виявлені лише на 71% забудованих земельних ділянок. Найбільш заселеними ластівкою сільською виявилися райони Кичкарівка та Гнідава (приватний сектор), ластівкою міською — райони Завокзальний, Центр. На околицях м. Луцька трапляється ластівка берегова, однак її поселення там не виявлені.

Таким чином, розподіл гнізд ластівкових у межах м. Луцька нерівномірний. Результати дослідження показують, що домінуючим видом є ластівка міська, щільність гнізд якої залежить від кількості та зосередженості багатоповерхівок.



розподіл домінантних видів: Calathus micropterus, Pterostichus niger та Pterostichus melanarius (Coleptera, Carabidae) у біоценозах східного полісся україни
Микула О.С.

Національний університет біоресурсів і природокористування України, Ніжинський агротехнічний інститут,

м. Ніжин, Чернігівська обл., Україна, e-mail: asergeev98@gmail.com
Дослідження проведено на території Новгород-Сіверського району Чернігівської області. Ентомологічний матеріал збирали за допомогою ґрунтових пасток. Пастки встановлювали в біоценозах у лінії по 10 шт. на ділянку в залежності від площі останньої. Як консервант використовувався 4%-й розчин формаліну.

Підсумувавши зібраний матеріал ми виявили, що для дослідженої території групу домінантів складають три види: Calathus micropterus (Duftschmid, 1812) (11% загальної чисельності виловлених турунів), Pterostichus niger (Schaller, 1783) (12%) і Pterostichus melanarius (Illiger 1798) (20%). Сумарно на їх долю припадає 43% загальної чисельності відловлених турунів.



Calathus micropterus зоофаг, що належить до лісових видів, осінньої фенологічної групи. Pterostichus melanarius і Pterostichus niger — мультисезонні лісові зоофаги.

Розподіл цих видів по біоценозах представлено на діаграмі 1.

Із діаграми видно, що види підтверджують лісову приуроченість і на відкритих ділянках майже не зустрічаються. Pterostichus niger відзначився відносно рівномірним поширенням і чисельністю по біотопах 10-25 екз. / 100 пасткодіб в усіх лісових біотопах. Calathus micropterus має вищу чисельність (40-60 екз. / 100 пасткодіб) у моно культурі соснового лісу без підліску та самосійному молодняку, також у змішаному лісі, в решті випадків малочисельний. Pterostichus melanarius має найбільшу амплітуду чисельності. У глибині соснового лісу і на перелогах відловлено окремі екземпляри Pterostichus melanarius малочисельний на березі ставу та в молодих соснових насадженнях (менше 10 екз. / 100 пасткодіб). У березових і соснових лісах із підліском та в екотоні — чисельний (25-70 екз. / 100 пасткодіб). Найбільша чисельність Pterostichus melanarius виявлена у мішаному лісі (105 екз. / 100 пасткодіб).

Діаграма 1



Чисельність домінантних видів у біоценозах Східного Полісся



1. дрібнозлаковий берег ставу; 2. екотон: дрібнозлаковий берег ставу – сосновий ліс; 3. сосновий ліс із трав’янистим і чагарниковим підліском; 4. монокультура сосни без підліску (товстий шар хвої); 5. самосійний молодий сосновий ліс (15-17 років); 6. мезо-ксерофітний перелог; 7. березовий ліс; 8. острівок соснового лісу на балці; 9 затінені, вологі схили ярів; 10. мішаний ліс.

Варто відмітити, що Calathus micropterus віддає перевагу добре затіненим біоценозам із товстим шаром підстилки. Pterostichus melanarius — біоценозам із гарним трав’янистим ярусом. А Pterostichus niger — відносно стабільно зустрічається у всіх досліджених лісових біоценозах.


ЖУЖЕЛИЦА ХЛЕБНАЯ ВОЛОСИСТАЯ HARPALUS RUFIPES (DE GEER, 1774) (COLEOPTERA: CARABIDAE: HARPALINI) В ФОНДАХ КАФЕДРЫ БИОЛОГИИ НЕЖИНСКОГО ГОСУДАРСТВЕННОГО УНИВЕРСИТЕТА ИМЕНИ НИКОЛАЯ ГОГОЛЯ
Надточий Р.А., магистрантка, Шешурак П.Н., ведущ. науч. сотр.

Нежинский государственный педагогический университет имени Николая Гоголя, г. Нежин, Черниговская обл., Украина

Научный руководитель: д.б.н., проф. Рековец Л.И.
Материалом для данной роботы послужили жуки, которые находятся в фондах лаборатории энтомологии кафедры биологии Нежинского государственного университета имени Николая Гоголя. В коллекции хранится 447 эк­зем­пляров жужелиц хлебных волосистых. В фондах представлены жуки из 10 стран (Россия — 7 экз., Республика Беларусь — 8, Украина — 418, Молдова — 1, Азербайджан — 1, Армения — 1, Грузия — 1, Казахстан — 1, Кирги­зия — 1, Таджикистан — 8). Россия представлена материалом из Мурманской обл. – 2 экз., Новгородской обл. – 1, Брянской обл. – 1, Белгородской обл. – 1, Ростовской обл. – 1 и Краснодарского края – 1. Республика Беларусь — ма­те­ри­алом из Брестской области – 2 экз. и Гомельской области (Припятский национальный природный парк) – 8 экз.

Украина представлена материалом из всех областей: Волынская – 2 экз., Закарпатская – 1, Львовская – 1, Ивано-Франковская – 1, Черновицкая – 1, Тернопольская – 1, Винницкая – 1, Ровенская – 3, Житомирская – 14, Киевская – 22, Черниговская – 279, Сумская – 16, Хмельницкая – 3, Полтавская – 11, Черкасская – 2, Кировоградская – 6, Харьковская – 1, Днепропетровская – 1, Запорожская – 1, Одесская – 1, Николаевская – 19, Донецкая – 5, Луганская – 10, Херсонская – 8 и АР Крым – 8.



Рис. 1 . Распростарение Harpalus rufipes (De Geer, 1774) на Украине (по фондовым материалам кафедры биологии НГУ)

Черниговская область представлена всеми районами: Репкинский – 6 экз., Городнянский – 4, Щорский – 6, Корюковский – 5, Семёновский – 6, Новгород-Северский – 33, Черниговский – 6, Менский – 7, Сосницкий – 4, Коропский – 43, Куликовский – 2, Борзнянский – 31, Бахмачский – 7, Козелецкий – 6, Бобровицкий – 20, Носовский – 11, Нежинский – 46, Ичнянский – 7, Талалаевский – 8, Прилуцкий – 4, Сребнянский – 11, Варвинский – 6.

В фондах есть материалы из Черноморского государственного биосферного заповедника, Каневского заповедника, Луганского государственного природного заповедника, Полесского природного заповедника, заповедника Расточье, Карпатского государственного заповедника, заповедника “Михаловская целина”, Шацкого национального парка, Национального природного парка “Припять-Стоход”, Национального природного парка “Бугский Гард”, Национального природного парка “Деснянско-Старогутский”, Национального природного парка “Мезинский”, Национального природного парка “Ичнянский”, Национального природного парка “Голосеевский лес”, Регионального ландшафтного парка “Межреченский”, Регионального ландшафтного парка “Трахтемиров”, Регионального ландшафтного парка “Кинбургская коса”.


ТИХОХОДИ (TARDIGRADA) ЕПІФІТНИХ МОХІВ МІСТА ЧЕРНІГОВА (УКРАЇНА)
Нерет Н.А., студ. III курсу

Чернігівський національний педагогічний університет імені Т.Г.Шевченка, м. Чернігів, Україна

Науковий керівник: доц. Шевченко В.Л.
Тихоходи — самостійний і своєрідний тип тваринного світу. Не зважаючи на мікроскопічні розміри, вони володіють здатністю до виживання у критичних умовах. Більшість видів тихоходів належать до групи космополітів і зустрічаються в різних географічних зонах та в різних біотопах. Їх можна знайти у водоймах, в лісовій підстилці, ґрунті, компості, мохах та лишайниках.

Зразки епіфітних мохів та лишайників збирали маршрутним методом в жовтні-листопаді 2010 р. у м. Чернігові та його околицях: в лісопарковій зоні міста в урочищі “Ялівщина”, Міському парку культури та відпочинку, на вулицях Грибоєдова та Молодшого, на північно-західних околицях міста (район Яцево).

Мохи та лишайники зішкрібали зі стовбура дерева на висоті 100-120 см за допомогою ножа. Зразок вміщували в паперовий конверт, на якому зазначали: місце збору, вид рослини, дату збору. Всього було зібрано 14 зразків.

В лабораторних умовах тихоходів виділяли лійковим методом Бермана. Наважку моху чи лишайника вміщували на фільтр, щоб уникнути забруднення води, та металеве сито і опускали в лійку з водою так, щоб вона покривала їх тонким шаром. До лійки за допомого гумової трубочки прикріплювали пробірку. Лійки мали діаметр зверху 10 см. Через 48 годин пробірки знімали і фіксували у стандартному розчині ТАФ (триетаноамін+формалін+вода у співвідношенні 2:7:9) (Кирьянова, 1971). Для приготування мікропрепаратів тихоходів вміст пробірки виливали в чашку Петрі, ретельно обмивали її стінки. Дно чашки для зручності огляду розкреслювали на 8 секторів. Тихоходів за допомогою препарувальної голки вибирали в краплю водно-гліцеринової суміші на предметне скло. Залишали при кімнатній температурі, поки не випарується вся вода. Після цього накривали покривним скельцем. Щоб не роздавити тварин, на покривному скельці робили воскові ніжки. Виготовлені мікропрепарати етикетували. Підраховували кількість тихоходів під мікроскопом. Здійснювали перерахунок їх кількості на 10 г субстрату. Визначив види тихоходів аспірант Харківського національного університету Кіося Є.О.

Всього було виділено 1009 особин, які належать до 6 видів: Macrobiotus sp. gr. hufelandi, Paramacrobiotus cf. richtersi (Murray, 1911), Hypsibius cf. convergens (Urbanowicz, 1925), Ramazzottius oberhaueseri (Doyere, 1840), Diphascon pingue (Marcus, 1936), Milnesium tardigradum Doyere, 1840.

Чисельність тихоходів в різних зразках коливалась від 364 до 10 особин в 10 г субстрату. Середня чисельність становила в 10 г мохів 132 особини, в лишайниках — 28. Найбільш звичайним видом виявився Ramazzottius oberhaueseri, рідкісним — Diphascon pingue.


ОРНІТОНАСЕЛЕННЯ (AVES) НАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДНОГО ПАРКУ БУЗЬКИЙ ГАРД(МИКОЛАЇВСЬКА ОБЛАСЬ, УКРАЇНА) У ГНІЗДОВИЙ ПЕРІОД
Ніжинець Ю.В., студентка V курсу

Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя, м. Ніжин, Чернігівська область, Україна, e-mail: Nizhynets@ukr.net

Науковий керівник: Кузьменко Л.П.
Національний природний парк “Бузький Гард” створений Указом Президента України 30 квітня 2009 р. Він є першим на території Миколаївської області об’єктом природно-заповідного фонду, який отримав такий статус. НПП “Бузький Гард” засновано на базі регіонального ландшафтного парку “Гранітно-степове Побужжя”.

Вивчення та збір даних про орнітонаселення Національного природного парку “Бузький Гард” проводилися у гніздовий період (травень-червень) з 2008 по 2011 роки.

Саме на території парку уже багато років поспіль проходять навчально-польову практику з курсу “Зоологія хребетних” студенти Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя.

В основу проведення обліків птахів було покладено маршрутний метод та метод точкового картування птахів. Наявність птахів певного виду на даній території визначалося традиційно: як за голосом, так і візуально.

За період дослідження зареєстровано 96 видів птахів (табл. 1).

У складі орнітонаселення парку переважають Passeriformes (Горобцеподібні) — 51 вид (53,1%), є представники ряду Charadriiformes (Сивкоподібні) та Falconiformes (Соколоподібні) — по 8 видів (8,3%), Ciconiiformes (Лелекоподібні) — 6 видів (6,2%), Piciformes (Дятлоподібні) — 5 видів (5,2%), Columbiformes (Голубоподібні) — 4 види (4,1%), Anseriformes (Гусеподібні) та Gruiformes (Журавлеподібні) — по 3 види (по 3,1%), Galliformes (Куроподібні) та Coraciiformes (Ракшеподібні) — по 2 види (по 2,1%), представники рядів Cuculiformes (Зозулеподібні), Apodiformes (Серпокрильцеподібні), Caprimulgiformes (Дрімлюгоподібні) та Upupiformes (Одудоподібні) — по 1 виду (по 1,1%).



Таблиця 1

Населення птахів Національного природного парку “Бузький Гард” у гніздовий період



Ряд, вид

2008 р.

2009 р.

2010 р.

2011 р.




Ciconiiformes (Лелекоподібні)




1.

Egretta garzetta (Linnaeus, 1766) Чепура мала

-

+

-

-

2.

Casmerodius albus (Linnaeus, 1758) Чепура велика

+

-

+

-

3.

Ardea cinerea Linnaeus, 1758 Чапля сіра

+

-

+

-

4.

Ardea purpurea Linnaeus, 1766 Чапля руда

-

-

+

-

5.

Nycticorax nycticorax (Linnaeus, 1758) Квак

-

-

+

-

6.

Ciconia ciconia (Linnaeus, 1758) Лелека білий

+

+

+

+




Anseriformes (Гусеподібні)




7.

Cygnus olor (Gmelin, 1789) Лебідь-шипун

+

-

+

+

8.

Anas platyrhynchos Linnaeus, 1758 Крижень

+

+

+

+

9.

Aythya ferina (Linnaeus, 1758) Попелюх

-

+

-

-




Falconiformes (Соколоподібні)




10.

Milvus migrans (Boddaert, 1783) Шуліка чорний

-

+

+

-

11.

Circus aeruginosus (Linnaeus, 1758) Лунь очеретяний

-

+

+

+

12.

Accipiter gentilis (Linnaeus, 1758) Яструб великий

-

+

+

+

13.

Buteo buteo (Linnaeus, 1758) Канюк звичайний

+

+

+

+

14.

Hieraaetus pennatus (Gmelin, 1788) Орел-карлик

+

+

+

+

15.

Aquila pomarina C.L.Brehm, 1831 Підорлик малий

-

+

-

-

16.

Haliaeetus albicilla (Linnaeus, 1758) Орлан-білохвіст

-

+

-

-

17.

Falco vespertinus Linnaeus, 1766 Кібчик

-

+

-

-




Galliformes (Куроподібні)




18.

Coturnix coturnix (Linnaeus, 1758) Перепілка

-

+

-

-

19.

Phasianus colchicus Linnaeus, 1758 Фазан

+

+

+

+




Gruiformes (Журавлеподібні)




20.

Rallus aquaticus Linnaeus, 1758 Пастушок

-

+

-

-

21.

Fulica atra Linnaeus, 1758 Лиска

-

-

+

+

22.

Gallinula chloropus (Linnaeus, 1758) Курочка водяна

+

+

-

-




Charadriiformes (Сивкоподібні)




23.

Charadrius dubius Scopoli, 1786 Пісочник малий

-

+

-

-

24.

Vanellus vanellus (Linnaeus, 1758) Чайка

-

+

+

-

25.

Haematopus ostralegus Linnaeus, 1758 Кулик-сорока

-

+

-

-

26.

Larus ridibundus Linnaeus, 1766 Мартин звичайний

-

-

+

+

27.

Larus cochinnans Pallas, 1811 Мартин жовтоногий

-

-

-

+

28.

Larus canus Linnaeus, 1758 Мартин сивий

-

-

+

-

29.

Chlidonias niger (Linnaeus, 1758) Крячок чорний

-

-

+

-

30.

Chlidonias leucopterus (Temminck, 1815) Крячок білокрилий

-

-

+

+




Columbiformes (Голубоподібні)




31.

Columba palumbus Linnaeus, 1758 Припутень

+

+

+

+

32.

Columba livia Gmelin, 1789 Голуб сизий

-

-

+

+

33.

Streptopelia decaocto (Frivaldszky, 1838) Горлиця садова

+

+

+

+

34.

Streptopelia turtur (Linnaeus, 1758) Горлиця звичайна

+

+

+

+




Cuculiformes (Зозулеподібні)




35.

Cuculus canorus Linnaeus, 1758 Зозуля

+

+

+

+




Apodiformes (Серпокрильцеподібні)




36.

Apus apus (Linnaeus, 1758) Серпокрилець чорний

+

+

+

+




Caprimulgiformes (Дрімлюгоподібні)




37.

Caprimulgus europaeus Linnaeus, 1758 Дрімлюга

-

+

+

-




Upupiformes (Одудоподібні)




38.

Upupa epops Linnaeus, 1758 Одуд

+

+

+

+




Coraciiformes (Ракшеподібні)




39.

Alcedo atthis (Linnaeus, 1758) Рибалочка

+

+

+

+

40.

Merops apiaster Linnaeus, 1758 Бджолоїдка

+

+

+

+




Piciformes (Дятлоподібні)




41.

Jynx torquilla Linnaeus, 1758 Крутиголовка

+

+

+

-

42.

Dendrocopos major (Linnaeus, 1758) Дятел звичайний

+

+

+

+

43.

Dendrocopos syriacus (Hemprich & Ehrenberg, 1833) Дятел сирійський

+

+

-

-

44.

Dendrocopos medius (Linnaeus, 1758) Дятел середній

-

+

-

-

45.

Dendrocopos minor (Linnaeus, 1758) Дятел малий

+

-

+

+




Passeriformes (Горобцеподібні)




46.

Riparia riparia (Linnaeus, 1758) Ластівка берегова

-

+

-

+

47.

Hirundo rustica Linnaeus, 1758 Ластівка сільська

+

+

+

+

48.

Delichon urbica (Linnaeus, 1758) Ластівка міська

+

+

+

+

49.

Melanocorypha calandra (Linnaeus, 1776) Жайворонок степовий

-

-

-

+

50.

Galerida cristata (Linnaeus, 1758) Посмітюха

+

+

+

+

51.

Alauda arvensis Linnaeus, 1758 Жайворонок польовий

+

+

+

+

52.

Lullula arborea (Linnaeus, 1758) Жайворонок лісовий

-

+

+

+

53.

Anthus trivialis (Linnaeus, 1758) Щеврик лісовий

-

-

-

+

54.

Motacilla flava Linnaeus, 1758 Плиска жовта

+

+

+

+

55.

Motacilla feldegg Michachelles, 1830 Плиска чорноголова

-

-

-

+

56.

Motacilla alba Linnaeus, 1758 Плиска біла

+

+

+

+

57.

Lanius collurio Linnaeus, 1758 Сорокопуд терновий

+

+

+

+

58.

Lanius minor Gmelin, 1788 Сорокопуд чорнолобий

-

+

-

-

59.

Oriolus oriolus (Linnaeus, 1758) Вивільга

+

+

+

+

60.

Sturnus vulgaris Linnaeus, 1758 Шпак звичайний

+

-

+

+

61.

Garrulus glandarius (Linnaeus, 1758) Сойка

+

+

-

-

62.

Pica pica (Linnaeus, 1758) Сорока

+

+

+

+

63.

Corvus monedula Linnaeus, 1758) Галка

-

+

+

-

64.

Corvus frugilegus Linnaeus, 1758 Грак

-

+

+

-

65.

Corvus cornix Linnaeus, 1758 Ворона сіра

-

+

+

+

66.

Corvus corax Linnaeus, 1758 Крук

-

+

+

+

67.

Troglodytes troglodytes (Linnaeus, 1758) Волове очко

-

-

+

-

68.

Locustella fluviatilis (Wolf, 1810) Кобилочка річкова

-

+

-

-

69.

Acrocephalus arundinaceus (Linnaeus, 1758) Очеретянка велика

+

+

+

+

70.

Hippolais icterina (Vieillot, 1817) Берестянка звичайна

-

-

+

-

71.

Sylvia atricapilla (Linnaeus, 1758) Кропив’янка чорноголова

+

-

+

+

72.

Sylvia borin (Boddaert, 1783) Кропив’янка садова

+

-

-

+

73.

Sylvia curruca (Linnaeus, 1758) Кропив’янка прудка

-

+

-

-

74.

Sylvia communis Latham, 1787 Кропив’янка сіра

+

+

+

-

75.

Phylloscopus collybita (Vieillot, 1817) Вівчарик-ковалик

+

-

+

+

76.

Phylloscopus trochilus (Linnaeus, 1758) Вівчарик весняний

+

+

-

-

77.

Phylloscopus sibilatrix (Bechstein, 1793) Вівчарик жовтобровий

+

-

+

-

78.

Saxicola rubetra (Linnaeus, 1758) Трав’янка лучна

+

+

+

-

79.

Luscinia luscinia (Linnaeus, 1758) Соловейко східний

+

+

+

+

80.

Turdus pilaris Linnaeus, 1758 Чикотень

+

+

+

+

81.

Turdus merula Linnaeus, 1758 Дрізд чорний

+

+

+

+

82.

Turdus philomelos C.L.Brehm, 1831 Дрізд співочий

+

+

+

+

83.

Parus caeruleus Linnaeus, 1758 Синиця блакитна

+

-

+

-

84.

Parus major Linnaeus, 1758 Синиця велика

+

+

+

+

85.

Sitta europaea Linnaeus, 1758 Повзик

+

-

+

-

86.

Certhia familiaris Linnaeus, 1758 Підкоршник звичайний

-

-

+

-

87.

Passer domesticus (Linnaeus, 1758) Горобець хатній

+

+

+

+

88.

Passer montanus (Linnaeus, 1758) Горобець польовий

+

+

+

+

89.

Fringilla coelebs Linnaeus, 1758 Зяблик

+

+

+

+

90.

Chloris chloris (Linnaeus, 1758) Зеленяк

+

+

+

+

91.

Carduelis carduelis (Linnaeus, 1758) Щиглик

+

+

+

+

92.

Acanthis cannabina (Linnaeus, 1758) Коноплянка

+

+

-

-

93.

Coccothraustes coccothraustes (Linnaeus, 1758) Костогриз

+

+

+

+

94.

Miliaria calandra Linnaeus, 1758 Просянка

+

+

+

+

95.

Emberiza citrinella Linnaeus, 1758 Вівсянка звичайна

+

+

-

-

96.

Emberiza hortulata Linnaeus, 1758 Вівсянка очеретяна

+

-

+

+

За місцем гніздування переважають наземногніздні птахи, які складають 33 видів (34,4%), кронники — 25 видів (26%), птахи приземно-чагарникового ярусу та дуплогніздні — по 15 видів (по 15,6%), птахи, які гніздяться на спорудах — 4 види (4,2%), норники — 3 види (3,1%) та гніздові паразити — 1 вид (1,1%).

За типом живлення переважають комахоїдні птахи — 42 види (43,8%), зоофаги — 20 види (20,8%), комахо-рослиноїдні — 21 вид (21,8%), всеїдні — 8 видів (8,3%) і рослиноїдні — 5 видів (5,2%).



Слід зазначити, що у долині Південного Бугу збереглися багаті і різноманітні фауністичні комплекси. Як наслідок суцільної розораності прилеглих земель для більшості видів тварин каньйон став останнім притулком.
Влияние клеща Sphexicozela connivens (Acari, Astigmata, Winterschmidtiidae) на фенотипическую изменчивость ос Polistes nimpha (Hymenoptera, Vespidae, Polistinae), гнездящихся на территории урочища Вакаловщина (Сумская обл.)
Орлова Е.С., аспир. І года, Овсиенко В.Н., Рукасевич В.Ю., студ. III курса

Херсонский государственный университет, г. Херсон, Украина,



Каталог: bitstream -> NAU -> 19002
NAU -> Формування самоосвітньої компетентності майбутніх інженерів-будівельників у процесі професійної підготовки
NAU -> Методи Оцінювання комунікативної к омпетентності
NAU -> Матеріали міжнародної науково-практичної конференції
NAU -> Програма навчальної дисципліни «Українська мова
NAU -> Практикум для студентів усіх галузей та напрямів знань Київ 2014 удк ббк
NAU -> Київ Видавництво Національного авіаційного університету


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка