Vii всеукраїнської студентської наукової конференції „сучасні проблеми природничих наук”


ЕКОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ПРИТОК ПІВДЕННОГО БУГУ ПІД ВПЛИВОМ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, ТА МОЖЛИВІ ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ



Сторінка8/18
Дата конвертації20.11.2018
Розмір7.81 Mb.
#65170
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18

ЕКОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ПРИТОК ПІВДЕННОГО БУГУ ПІД ВПЛИВОМ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, ТА МОЖЛИВІ ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ
Чайка І.М., студ. V курсу

Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, м. Вінниця, Україна, e-mail: chayka.89@list.ru

Науковий керівник: к.г.н., доц. Стефанков Л.І.
Вода — на сучасному етапі розвитку людства в житті і діяльності суспільства продовжує відігравати величезну роль. Саме тому посилена увага має надаватися екологічному стану річок, які особливо відчувають вплив діяльності людини. В багатьох регіонах відбулося їх забруднення, погіршилася якість води. В зв’язку з цим актуальним є вивчення екологічних проблем раціонального використання водних екосистем, передусім оцінка геоекологічного стану малих річок, які зазнали особливо значних змін в процесі господарської діяльності людини.

До екологічних проблем річок басейну Південного Бугу слід віднести:



  • промислові стоки підприємств і установ, що виготовляють промисловий продукт;

  • комунально-побутові стоки – міста та інші населені пункти скидають у воду велику кількість забруднюючих речовин, і вони є найбільш небезпечними через наявність в комунальних стоках хвороботворних мікробів – робить їх особливо небезпечними для здоров’я людини;

  • забруднення водойм в результаті сільськогосподарського виробництва продовжує надходити багато хімічних речовин, хоч і в меншій кількості, ніж 20 років тому. Незважаючи на складну ситуацію з закриттям заводів по виробництву добрив (отрутохімікатів).

Пестициди багато з яких є стійкими до впливу зовнішніх факторів і можуть зберігати свої властивості. Вони накопичуються в ґрунті, а потім змиваються у водойми чи просочуються у водоносні горизонти. Особлива небезпека забруднення вод хімічними речовинами тому, що розчинившись у воді вони потрапляють у водойми і їх неможливо пропустити через очисні споруди. Особливо це характерно для депресивних районів де неможливо проконтролювати. Крім того великі площі сільськогосподарських угідь Вінницької області знаходяться на віддалі, з яких вода надходить у водні об’єкти.

  • замулення річки – відбувається внаслідок ерозії та меліоративних робіт на полях. В природі все взаємопов’язано і порушення в одному місці призводить до зміни в іншому;

  • теплове забруднення – електростанції та інші установи і підприємства використовують водні ресурси для охолодження, які потім повертається у водойми, змінюючи їх тепловий баланс;

  • атмосферне забруднення – з забрудненого повітря випадають атмосферні опади, які несуть значну кількість забруднювачів переважно промислового походження. Атмосферні та талі води переносять речовини, які потрапляють до водойм. Надзвичайно небезпечними є стоки з вулиць та промислових майданчиків, які несуть значну кількість нафтопродуктів, сміття та багато інших шкідливих речовин.

Все це призводить до забруднення природніх водойм і водотоків. В результаті цього відбуваються такі зміни в водних екосистемах:

  • фізико-хімічних параметрів середовища;

  • збільшення кількості біогенних речовин;

  • надходження великої кількості зважених часток і хімічних речовин;

  • надходження і включення у біогенний кругообіг в екосистемі радіоактивних речовин. (Яцик, 2003-2004).

Саме тому, для збереження чистоти водойм, необхідно:

  • забезпечити повну очистку комунально-побутових і промислових стоків;

  • постійно вдосконалювати технологію промислового виробництва;

  • розробити і впроваджувати ефективну маловодну і безводну технологію промислових виробництв;

  • широко впроваджувати замкнуте водовикористання, розширювати повторне використання очисних стічних вод;

  • застосовувати раціональні способи внесення і зберігання добрив і отрутохімікатів;

  • розробляти і здійснювати науковообгрунтовані державні плани охорони басейнів річок і водойм з урахуванням перспективного розташування продуктивних сил і засобів виробництва.

Досить ефективним засобом від забруднення і засмічення є створення прибережних захисних смуг, які створюють з метою охорони поверхневих вод вздовж річок та інших водойм. Прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води. Для малих річок, струмків ця смуга завширшки 25 метрів, для середніх річок, водосховищ, ставків площею понад 3 гектари — 50 метрів, для великих річок — 100 метрів. Якщо крутизна схилів перевищує 3º, мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

Прибережні захисні смуги є природоохоронними територіями з режимом обмеженої господарської діяльності, проте доцільно їх зовсім припинити. У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм нині забороняються такі види природокористування:



  • розорювання земель, а також розвиток садівництва та городництва;

  • зберігання та застосування хімічних речовин;

  • випасання худоби;

  • будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних);

  • миття і обслуговування транспортних засобів та інших видів техніки;

  • влаштування звалищ сміття (Яцентюк, 2007).

Отже, для подолання існуючих проблем необхідно першочергово виконати вище перераховані заходи і контролювати їх виконання.
ВПЛИВ АНТРОПОГЕННИХ ЧИННИКІВ НА ПРИСКОРЕННЯ ДЕГРАДАЦІЇ ТА ПОГІРШЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОГО СТАНУ ОРНИХ ЗЕМЕЛЬ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Шкіль Ю.В., магістрант

Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя, м. Ніжин, Чернігівська обл., Україна, e-mail: julia_shkil@mail.ru

Науковий керівник: к.б.н., доцент Гавій В.М.
Останнім часом при нераціональному використанні земель значно погіршився їх стан та властивості, що в кінцевому результаті призвело до значного погіршення екологічної ситуації в цілому. Простежується прогресуюче ґрунтостомлення та деградація ґрунтів як України вцілому, так і Чернігівської області. Саме тому проблема охорони та раціонального використання земель є однією з найважливіших завдань людства, бо 98 % продуктів харчування, які споживає людина, отримуються за рахунок обробітку землі. Оцінка якості ґрунтів має велике практичне значення, адже саме земельні ресурси посідають провідне місце в структурі сумарного природно-ресурсного потенціалу України — 44,4%.

Чернігівщина розташована в північно-східній частині України, в басейні річки Десна і поєднує особливості двох фізико-географічних зон — Полісся і Лісостепу. Ґрунтовий покрив, рівнинність території і агрокліматичні умови сприятливі для ведення сільського господарства.

На території Чернігівської області намітилась досить складна ситуація, пов’язана зі зменшенням вмісту гумусу, рухомого фосфору, обмінного калію та азоту.

Основними показниками, що характеризують екологічний баланс агроландшафтів, їхню стійкість до змін під впливом господарської діяльності людини, є коефіцієнт антропогенного навантаження та екологічна стійкість ґрунтів проти деградації.

Ступінь порушення природної структури ландшафтів (зміна функціонального використання угідь) визначали за рівнем антропогенного навантаження на довкілля, який оцінювали за методичними рекомендаціями А.М.Третяка зі співавторами, за 5-бальною шкалою, згідно з якою заповідні території — 1 бал; лісосмуги, чагарники, ліси, болота, землі під водою — 2; природні кормові угіддя, залужені балки – 3; рілля, багаторічні насадження – 4; землі промисловості, транспорту, населені пункти — 5 балів. Як основний критерій антропогенного тиску на довкілля використовували інтегральний середньозважений коефіцієнт антропогенного навантаження (Ка.н.), що визначався за відношенням суми добутків площ різнофункціональних типів угідь і землекористувань та оціночними балами антропогенного впливу кожного окремо взятого угіддя на довкілля (1-5 балів) до суми всіх площ різнофункціональних типів угідь і землекористувань.

Середнє значення коефіцієнту антропогенного навантаження у Чернігівській області складає 3,05, що є значно меншим ніж загальноукраїнський (3,4). Найбільший вплив на ґрунтовий покрив області спостерігається у Борзнянському, Бахмацькому, Куликівському, Ніжинському, Талалаївському, Срібнянському, Ічнянському, Бобровицькому, Прилуцькому, Носівському, Менському, районах, де коефіцієнт антропогенного навантаження змінюється від 3,6 до 3,1. Очевидно, що найбільший ступінь порушення природної структури агроландшафтів мають центральні та південні райони.

Екологічна стійкість ґрунтів характеризує на скільки агроландшафтний покрив території є витривалим до деградаційнї дії. Оцінку цього показника здійснено на основі офіційних даних про наявність в області орних земель, лукопасовищних і водних угідь (форма 6-зем). Екологічна стійкість ґрунтів проти деградації оцінювалась за співвідношенням ріллі до сумарної площі екологостабілізуючих угідь (лісовкриті території, лукопасовищні, водні угіддя, болота) за модифікованою шкалою (Москальов, 2004).

Відповідно було виділено 4 групи районів Чернігівської області із різним ступенем стійкості ґрунтів проти деградації. Ґрунти ні одного з адміністративних районів Чернігівщини не володіють високою протидеградаційною стійкістю. Підвищену стійкість проти деградації мають ґрунти Ріпкинського, Козелецького, Щорського, Корюківського районів (перша група). Коропський, Городнянський, Семенівський, Куликівський, Сосницький, Чернігівський, Новгород-Сіверський, райони мають порогову стійкість ґрунтів проти деградації (друга група). До третьої групи з низькою стійкістю входять Ічнянський, Прилуцький, Бобровицький, Менський, Борзнянський, Носівський, Ніжинський райони. Дуже низька стійкість ґрунтів проти деградації (четверта група) характерна для Талалаївського, Бахмацького, Срібнянського та Варвинського районів.

Отже, нестійкі в екологічному відношенні є 11 районів Чернігівської області, в яких розорані землі значно переважають над екологічно стабільними угіддями (характерна низька та дуже низька екологічна стійкість), в зональному відношенні підвищену екологічну стійкість мають райони поліської частини області, порогову та низьку – в основному перехідна територія між Поліссям і Лісостепом, дуже низька екологічна стійкість характерна для зони Лісостепу, де найбільш високий ступінь антропогенного навантаження на земельні ресурси.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що земельний фонд Чернігівщини потребує вирішення ряду проблем стосовно обробітку, використання, оптимізації та охорони площ еколого-стабілізуючих угідь. Розв’язання проблеми охорони ґрунтів потребує комплексного підходу і значних витрат. Це питання не лише сьогодення, а й майбутнього.


ВПЛИВ ЗРОШЕННЯ НА ЕКОЛОГІЧНІ УМОВИ ПІВДНЯ УКРАЇНИ
Юшко Т.В., студ. V курсу

Таврійський Державний Агротехнологічний Університет, м. Мелітополь, Запорізької обл., Україна, e-mail: midnight_90@bk.ru

Науковий керівник: ст. викладач Федюшко М.П.
Екологічні умови в районах зрошуваного землеробства формуються під впливом комплексу природних та водогосподарських факторів. До перших належать фізико-географічні умови, літологічна будова в зоні інтенсивного водообміну, склад і властивості грунтів тощо. Водогосподарські фактори, які беруть участь у формуванні гідро-геолого-меліоративного стану і впливу на навколишнє середовище, включають технічний стан зрошувальної та дренажно-колекторної мережі, способи і норми поливу, якість поливних вод, відбирання підземних вод, агротехнічні заходи тощо.

На території України останнім часом помітні техногенні зміни геологічного середовища, які ускладнюють природні умови й зумовлюють виснаження та забруднення (хімічне, бактеріологічне, радіологічне й теплове) підземних вод, розвиток підтоплення орних земель і населених пунктів, активізацію несприятливих фізично-геологічних і інженерно-геологічних процесів (суфозія, карстоутворення, зсуви, просадки, ерозія тощо).

Як правило, підтоплення земель і населених пунктів зумовлене спільною дією цілого комплексу водогосподарських факторів, роздільну кількісну оцінку яких виконати досить важко, а іноді навіть неможливо. Цей процес виникає не тільки внаслідок безгосподарського використання води, а й є природним результатом відсутності єдиної політики в державі щодо захисту земель при будівництві господарських об’єктів (доріг, благоустрою міст і сіл, створення промислових комплексів, зрошуваних земель, ставів, водоймищ тощо) на фоні циклічних змін гідрометеорологічних умов.

До категорії підтоплених сільськогосподарських земель та сільських населених пунктів в Україні належать землі, де рівень підґрунтових вод знаходиться на глибині 1,0-2,5 м від поверхні. При цьому велике значення мають механічний склад грунтів, мінералізація ґрунтових вод та інші умови.

Останнім часом у зв’язку з широкомасштабними регіональними змінами гідрогеологічної обстановки виникла необхідність більш поглибленого вивчення та оцінки ролі циклічних змін кліматичних умов на території України.

В першу чергу процес підтоплення погіршує екологічні параметри верхньої зони геологічного середовища, порушує рівновагу його водноенергетичної взаємодії з біосферою, поверхневою гідросферою, атмосферою. Крім того, при цьому значною мірою знижується стійкість житлових і промислових об'єктів, ускладнюються умови життєдіяльності людини. На регіональному рівні підтоплення призводить до стійкого порушення рівноваги в системі "мінеральний скелет грунту — вода" з наступним зниженням його міцності та інженерно-сейсмогеологічної стійкості, а також прискоренням міграції природних і техногенних забруднень в поверхневі і підземні водні об'єкти.

Найвагомішою проблемою, що постала перед меліораторами ще наприкінці 70-х років ХХ ст. у зв’язку з розвитком зрошення та дренажу на півдні України, є засолення. На ланах воно виникає внаслідок поливу земель при високих температурах повітря, що веде до інтенсивного випаровування та накопичення солі. Не менш суттєвим є поява цієї проблеми у річках, морях, замкнутих низовинах тощо. Вона виникає під впливом зворотного стоку зрошувальної води, яка потрапила поверхневим або підземним шляхом у найближчий до зрошувальної системи водоприймач. Залежно від співвідношення цих факторів величина зворотних вод для різних зрошувальних систем і зрошувальних масивів значно змінюється: від 0 до 70% водозабору (Поліщук, 2003).

Не менш серйозна проблема — забруднення водоприймачів токсичними речовинами. Інтенсифікація сільськогосподарського виробництва передбачає широке застосування мінеральних добрив, гербіцидів, інсектицидів та інших хімічних засобів захисту рослин. Найближчим часом сільське господарство буде забезпечене пестицидами в кількості, що перевищуватиме 1 млн. т умовних одиниць на рік. Залишки цих речовин, що потрапляють із зворотним стоком у поверхневі води, є реальною небезпекою для мешканців цих вод, а в деяких випадках — для тварин і людей.

Це зумовило необхідність виявлення характеру й кількісно оцінити розміри впливу зворотного стоку на водоприймачі у південних областях республіки як на сучасному рівні, так і в перспективі у зв’язку з широким масштабом іригації в регіоні. Системний підхід до цієї проблеми вимагав вивчення факторів впливу, тобто визначення об'ємів дренажно-скидних вод, їх хімічного складу, вмісту в них шкідливих домішок. З цим питанням тісно пов'язуються завдання аналізу функціонування джерел впливу (втрати зрошувальної води з різноманітних елементів зрошувальної мережі, закономірності формування хімічного складу дренажно-скидних вод тощо).

При встановленні водоспоживання культур, режимами зрошення передбачалось біологічно-оптимальне забезпечення рослин водою протягом всього періоду їх росту на рік 75%-ої водозабезпеченості, що завищувало водоподачу (гідромодуль) зрошувальних систем до 0,40-0,45 л (сек.) га при великій їх концентрації в Таврійському степу, масштаби будівельних робіт, збільшувало непродуктивні витрати енергоресурсів. Як наслідок, річні втрати дніпровської води на фільтрацію лише на Краснознам'янському магістральному каналі становлять 81 млн. м3, на Північно-Кримському — 37 млн. м3 (Білявський, 2004).

За даними Херсонського обласного управління Мінекобезпеки на території Херсонщини в 70-роки було прокладено більше 11 тис. погонних кілометрів каналів, більша частина з яких — в земельних руслах. На кожний кілометр такого каналу фільтраційні втрати води становлять від 20 до 50 л/сек.

Посилення негативних затратних і екологічних процесів здійснюється також недостатньою забезпеченістю дренажними системами, їх низькою пропускною здатністю, наявністю значної частини примусового електро­фікованого дренажу та низьким рівнем технічного стану і експлуатаційної підготовки дренажних і зрошувальних систем. Про значення їх у зрошуваному землеробстві і екологічній безпеці можна судити з того, що по проекту захисту від підтоплення щорічно в Сиваш і Чорне море повинно скидатись близько 770 млн. м3 дренажних вод.

Невирішеним залишається питання розробки та впровадження сучасних способів і техніки поливу, що заощаджують електроенергію. Застосування широкозахватної поливної техніки свого часу зумовило розширення дощування на 95% поливних площ і призвело до завищення водозабору та зрошувальних норм на 20-40% проти поверхневого полив по борознам, тоді як в світовій практиці широкого розповсюдження набуло капілярне і підґрунтове зрошення, водозберігаючі режими зрошення, біологічні, альтернативні та точні системи землеробства, які значно зменшують витрати води порівняно з традиційними способами поливу і системами землеробства (Коржнєв, 2001).

У південних і східних областях України, де води не вистачає, і вона постійно дорожчає, без зрошення виростити урожай дуже складно. З цієї причини “дощувальний бум” поступово зійшов нанівець. Прийшов час економії води, а, отже — краплинного зрошення.

Краплинне зрошення характеризується наявністю постійної розподільної мережі під тиском, що дозволяє здійснювати безперервні або часті поливи, точно відповідні водоспоживанню насаджень. При краплинному поливі зволожується тільки обмежена частина грунтової поверхні, без поверхневого стоку або фільтрації води в глибинні шари грунту. Такий вид зрошування дозволяє підтримувати вологість кореневого шару грунту під час всього вегетаційного періоду на оптимальному рівні без значних її коливань, характерних для всіх інших способів зрошування. При краплинному зрошенні зволоження грунту здійснюється капілярним шляхом. За рахунок цього зберігаються оптимальні водно-фізичні властивості грунту.

Вирішення проблеми раціонального використання поливних земель досить складні, потребують різносторонніх зусиль, узгоджених дій, значних коштів і часу. Важливе значення в них займає державна ініціатива щодо створення ринкових та відповідних регулятивно-управлінських структур, які б забезпечували всебічне нормативно-правове і господарське їх використання.

Першочерговим завданням у цьому механізмі є екологічний контроль за якістю сільськогосподарської продукції та цінова політика відносно неї, а також удосконалення землекористування. Не менш важливим слід вважати розробку законодавста та механізму по фінасовому відшкодуванню населенню, а також суб'єктам підприємницької діяльності збитків, нанесених погіршенням екологічного стану середовища під час іригації.

СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ



МІГРАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ: ЗАГАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ
Бобіна Ю.А., студ. V курсу

Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, м. Вінниця, Вінницька обл.,Україна, е-mail: bobeencheek@mail.ru



Науковий керівник: к.г.н., доц. Панасенко Т.В.
Вагоме значення у формуванні населення Вінницької області має характер його механічного руху. Від міграційного сальдо безпосередньо залежить динаміка чисельності населення. Крім того, міграція змінює вікову структуру територіальних спільностей людей, що значною мірою визначає рівень народжуваності та смертності. Міграція впливає на працересурсний потенціал, визначає професійно-освітній склад населення тощо. Особливо помітний вплив міграції мали на формування чисельності населення у 70-80 рр. ХХ ст. Відплив населення істотно позначився на демографічному потенціалі області. Але протягом 2003-2010 років намітилась тенденція підвищення механічного сальдо області з 2819 осіб до 547 осіб.

Ретроспективний аналіз прибуття, вибуття, міграційного сальдо проводився окремо по міських поселеннях та сільській місцевості за період 2003-2010 рр. Максимальний міграційний приріст із значенням 2452 особи у міських поселеннях протягом цього періоду був зафіксований у 2006 році (для порівняння 208 осіб у 2003 році). Натомість у сільській місцевості протягом досліджуваного періоду проявлялось досить високе міграційне скорочення. Найнижчі показники механічного сальдо були зафіксовані у 2005 (4073 особи) та 2006 (4528 осіб) роках. Головною причиною цього став переїзд сільських жителів до міських поселень.

Міграційне сальдо у міських поселеннях та сільській місцевості характеризуються тенденцією до зростання, причому у сільській місцевості тенденція проявляється більш помітно.

Найінтенсивнішою була міграція 2006 року. Саме у цей період відбувся пік відпливу населення з сільської місцевості.

Характер міграційних потоків протягом 2001-2010 років призвів до досить складної демогеографічної ситуації, зумовив цілий ряд проблем: значне зменшення кількості жителів в багатьох сільських населених пунктах, постаріння населення, незабезпеченість сільського господарства трудовими ресурсами.

Для Вінницької області характерні всі види міграцій населення, зокрема міждержавна, міжрегіональна, внутрірегіональна. У структурі мігрантів області в середньому 60% припадає за внутрірегіональні потоки (напрями) міграції, 35% — на міжрегіональні, 5% — на міждержавні.

Резюмуючи підкреслимо, що від’ємне сальдо міграцій населення Вінницької області протягом останнього десятиліття зумовило не лише абсолютне зменшення чисельності населення, але і вплинуло на його структуру, режим відтворення, праце забезпечення, розміщення.
БУРЯКОЦУКРОВИЙ КОМПЛЕКС ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ: ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ
Браткова Т.В., студентка ІV курсу

Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, м. Вінниця, Україна

Науковий керівник: к.г.н., доц. Панасенко Т.В.
Вінниччина має давню традицію з виробництва цукру, це зумовлено досить сприятливими грунтово-кліматичними умовами для розвитку буряківництва. Криза початку 90-х років, охопивши всі галузі агропромислового комплексу, особливо відчутно позначилась на цукробуряковому виробництві і призвела до глибокого занепаду буряківництва як провідної рослинницької галузі області та руйнування матеріально-ресурсного потенціалу цукрової промисловості. Цукрові заводи внаслідок скорочення обсягів переробки сировини, нестачі обігових коштів почали припиняти свою діяльність. Так, за роки незалежності, призупинили свою діяльність 25 цукрових заводів, з них переважна більшість відновленню не підлягають. Значною мірою це спричинено істотним зменшенням посівних площ. Станом на 2009 рік посівні площі під цукровим буряком склали 48,6 тис. га, це на 76% менше аналогічного показника 1990 року. Валові збори цукрових буряків, за зазначений період, також зменшилися на 75,6%.

Нагальною проблемою сьогодення є поступове нарощування виробництва бурякоцукрового комплексу. Позитивна динаміка простежується з 2010 року. Найбільшими обсягами виробництва цукрових буряків виділяються Крижопільський, Гайсинський, Теплицький, Хмільницький райони. Бурякосіюча галузь включена в систему державної підтримки. В 2012 році площу посівів цукрових буряків буде збільшено у півтора рази.

В 2011 році цукру було вироблено на 40% більше ніж за попередній період. Переробкою цукрових буряків займалось 14 цукрових заводів, розташованих в 11 районах області. Причому за показниками роботи всі підприємства перевищили показники 2010 року, а на 6-ти з них виробництво зросло в 1,5-2,6 рази. Зокрема, цукрові заводи працюють у Вінницькому, Іллінецькому, Крижопільському, Хмільницькому, Калинівському, Тульчинському та Тростянецькому районах.

У CМТ Шпикові Тульчинського району планується найближчим часом відкрити сучасний цукровий завод, який, окрім потужностей, буде економним, адже буде працювати на 80% на біопаливі (Мельник, 2011).

Отже, цукрова промисловість Вінниччини починає поступово відроджуватися, що є свідченям розвитку не тільки агропромислового комплексу, а й розвитку регіону в цілому.




Сучасний стан та перспективи розвитку сільського зеленого туризму на Поділлі
Галянт Л.М., студ. V курсу

Вінницький державний університет імені Михайла Коцюбинського, м. Вінниця, Україна

Науковий керівник: к.г.н., доц. Кирилюк Л.М.
Актуальність розвитку сільського зеленого туризму зумовлюється нагальною необхідністю невідкладного розв’язання соціально-економічних проблем сучасного села. За роки незалежності України в сільській місцевості спостерігається зменшення населення, зростання безробіття, масова заробітчанська міграція. Тому для держави є важливим розвиток сільського туризму так як він розширює сферу зайнятості сільського населення і дає селянам додатковий заробіток; розширює можливості зайнятості сільського господаря не тільки у виробничій сфері але й в сфері обслуговування. А також стимулює розвиток сфери послуг: торгівлі, транспортну, зв'язку, служби побуту, дозвілево-розважальних послуг та інших. Розвиток сільського зеленого туризму в умовах безробіття сільських жителів може певною мірою забезпечити робочі місця для них, підвищити рівень їх зайнятості (Кізюн, 2008). Це стає все більше можливим у подільських областях, значна частина жителів яких перебуває за кордоном і вкладає значні кошти в облаштування своїх садиб, у створення магазинів, закладів громадського харчування у селах регіону. При належній державній підтримці сільського зеленого туризму в нього можуть бути спрямовані внутрішні інвестиції сільських жителів та зовнішні інвестиції заробітчан, що перебувають за кордоном.

Особлива увага мусить бути приділена створенню умов для відпочинку міських жителів у невеликих селах регіону, які відчувають занепад і знаходяться на стадії вимирання. Саме у таких поселеннях ще найменш знищена природа, найчистіші умови для життя і відпочинку. І в них туризм був би важливим джерелом підтримки життя місцевих мешканців, підвищення рівня їх життя.

Поділля здавна вабить своєю багатою, розкішною природою, різноманітними ландшафтами, агрокліматичними, геологічними, зоогеографічними зонами. Сільський зелений туризм на сьогодні набув значного розвитку на території Поділля і відзначається постійною позитивною динамікою у всіх трьох областях. Його розвитку сприяють, насамперед, мальовничі ландшафти подільських сіл. Красою Поділля цікавляться не лише українські туристи, а й закордонні (поляки, голландці, та інші). Вінницький зелений туризм поступово завойовує все більшу популярність. В села здебільшого приїжджають відпочивати сім’ї з великих міст України та Росії.

Сільський зелений туризм представлений у таких районах Вінниччини: Вінницькому, Барському, Жмеринському, Муровано-Куриловецькому, Могилів-Подільському, Ямпільському, Піщанському, Хмільницькому, Немирівському, Бершадському, Гайсинському, Літинському та Калинівському. На Хмельниччині сільський зелений туризм розвивається в Кам’янець-Подільському, Новоушицькому, Красилівському, Хмельницькому і Шепетівському районах. В Тернопільській області — в Бережанському, Тернопільському, Зборівському, Заліщицькому, Монастириському районах (Філіпенко, 2008).

Кількість садиб, які можуть цілорічно приймати зелених туристів: у Вінницькій області — 38 садиб, у Хмельницькій — 42, у Тернопільській — 39. На сьогодні на основі значної різноманітності природних умов і наявності історико-архітектурних рекреаційних ресурсів на території регіону формуються окремі регіони сільського зеленого туризму, з певними, характерними лише для них, особливостями. Навіть в межах Поділля садиби різних областей мають значні відмінності. До того ж господар кожної садиби прагне зробити її унікальною, привабливою для туристів чимось особливим. Найперспективнішим регіоном розвитку сільського зеленого туризму є Подільське Придністер’я. Наступними варто відмітити Вінницьке Побужжя та Подільські Товтри, західні райони Тернопільської області.

Бази відпочинку, що спеціалізуються на зеленому сільському туризмі, з'явилися відносно недавно, але цей вид відпочинку вже завоював своїх прихильників. Люди втомилися від моря та повної відсутності елементарного сервісу. Багатьох стомлює буденність й галас, вони намагаються просто виїхати туди, де немає суєти. Сільські пейзажі та краса природи допомагають туристам абстрагуватися, на деякий час забути про всі проблеми.

Найяскравішими туристичними базами відпочинку сільського типу є гостинні садиби «Родове гніздо», розташовані в селах Канава, Губник та Гармаки Вінницької області. Тут можна відпочити у справжньому будинку селянина, обставленому в типовому стилі села — дерев’яними меблями, вишитими елементами декору та народними оберегами. Атмосфера цих садиб є такою, що відпочиваючі переносяться в минуле та кілька днів живуть справжнім сільським життям без шуму, суєти й надлишку зайвих механізмів (Биркович, 2008).

Отже, сільський зелений туризм є корисним як для відпочиваючих, так і для господарів — сільського населення, сільських громад, регіонів і держави в цілому, сприяє розвитку багатьох пов’язаних з ним галузей економіки, що покращує рівень життя селян. Його розвиток також сприятиме збереженню селянства як носія української ідентичності, культури і духовності, це додаткові можливості для популяризації української культури, поширення знань та інформації про історичні, природні, етнографічні особливості Поділля, що заслуговує на всіляку підтримку з боку держави. Поділля має всі необхідні умови для розвитку сільського туризму. Щоб досягти успіху потрібне належне фінансування, створення програм розвитку та відповідних проектів, вирішення інших проблем. Одною із проблем, з якою зіткнулися представники зеленого туризму — відсутність пропаганди даного явища.

Таким чином, сільський зелений туризм активно розвивається у всіх Подільських областях, сприяючи створенню нових робочих місць в сфері обслуговування туристів.

СТРУКТУРНО-ДИНАМІЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ ФОРМУВАННЯ СІЛЬСЬКОЇ ПОСЕЛЕНСЬКОЇ МЕРЕЖІ УКРАЇНИ
Донченко О.В., студ. IV курсу

Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, м. Вінниця, Україна

Науковий керівник: к. г. н., доцент Панасенко Т. В.
Сільське розселення є невід’ємною складовою єдиного процесу розселення, в якому міське та сільське розселення тісно взаємопов’язані та взаємозалежні, але розвиток яких відбувається під впливом різних чинників і у різних напрямах. Станом на 1.01.2011 р. сільські жителі становили 31,1% населення України (14,3 млн. осіб) та проживали у 28457 сільських населених пунктах.

Протягом 1971-2010 рр. сільська поселенська мережа України скоротилася на 2,5 тис. поселень, але темпи цього скорочення значно зменшувалися. Так, якщо у 80-х роках порівняно з попереднім десятиліттям масштаби скорочення зменшилися на 38%, то у 90-х роках — утричі, а на початку XXI ст. — мінімізувалися. Причини цього позитивного процесу пов’язані із значним зменшенням, а потім і припиненням розвитку урбанізації, а в деяких регіонах — дезурбанізацією.

Скорочення сільської поселенської мережі відбувається нерівномірно по території України. Якщо в зоні Карпат поселенську мережу можна назвати відносно стабільною (зменшилася лише на 1,0%), у поліській зоні — слабомобільною (зменшилася на 3,7%), то у степовій зоні — динамічною (скоротилася на 13,6%). Причини таких відмінностей перш за все в особливостях заселення та господарського освоєння різних природних зон.

В Україні в системі сільського розселення поширене таке негативне явище, як депопуляція, особливо в Чернігівській, Вінницькій, Сумській, Полтавській, Житомирській, Черкаській, Кіровоградській, Дніпропетровській областях. Починаючи з 1979 р., у сільській місцевості України кількість померлих перевищує кількість народжених (Доценко, 2010).

Структура сільської поселенської мережі має значні регіональні відмінності. Найбільша кількість сільських поселень спостерігається на заході країни, тоді, як на сході та півдні нечисленні сільські поселення значно швидше втрачають людський потенціал. У зв’язку з депопуляцією сільського населення спостерігалася загальна тенденція здрібнення поселенської мережі, села із груп більшої людності переходять до груп меншої людності. Дані напрями і тенденції трансформації сільської поселенської мережі України збережуться і у довгостроковій перспективі. За оптимістичним прогнозом протягом 2012-2020 рр. сільська поселенська мережа може зменшитися на 276 поселень.
Деякі особливості територіальної організації торговельного обслуговування населення Харківської області
Кобилін П.О., студ. V курсу

Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, м.Харків, Харківська обл., Україна, e-mail: kobilin3@rambler.ru

Науковий керівник: проф. Нємець К.А.
Актуальність. Однією зі складових сфери послуг є торговельне обслуговування. Торговельне обслуговування — діяльність продавця при безпосередній взаємодії з покупцем, спрямована на задоволення потреб покупця в процесі придбання товару та / або послуги. Торгівля товарами народного споживання, продуктами харчування пов’язана із повсякденним життям людей і необхідністю в задоволенні їхніх потреб у товарах, торгових послугах. У торгівлі виявляються інтереси суспільства, інтереси кожної сім'ї, кожної конкретної людини. Торгівля об'єднує кожну людину з процесом задоволення потреб і сприяє реальному здійсненню розподілу матеріальних благ (Меркушева, 1985).

Питаннями теоретичного обґрунтування суті та принципів формування систем торговельного обслуговування займалися М.Леві, Б.А.Вейтц, Л.А.Брагина, Т.П.Данько та інші вчені. Дослідження сфери торгівлі з точки зору суспільної географії відображаються в працях О.І.Алексєєва, А.П.Голікова, О.Г.Точієва, В.О.Джамана, С.І.Іщука, Л.А.Меркушевої, О.Г.Корнус та інших учених. Проте бракує літературних джерел щодо суспільно-географічних, територіальних особливостей розвитку цієї сфери на рівні регіону, районів областей, зокрема Харківського регіону. Тому метою даного дослідження виступає аналіз територіальних відмінностей розвитку в територіальній організації торговельного обслуговування Харківської області.



Основна частина. Торговельне обслуговування як вид послуг охоплює такі його види: державна торгівля продовольча та промтоварна; комісійна торгівля; торгівля споживчої кооперації, салони-магазини (фірмові магазини окремих підприємств), ярмарки, ринки, аукціони, товарні біржі, приватна торгівля. За організаційно-економічними формами підприємства торгівлі можуть бути універсальними (універмаги), спеціалізованими, орієнованими на певний континент населення (Корнус, 2009).

З рис. 1 видно, що темпи росту роздрібного товарообороту з 2003 по 2010 рр. знаходяться в позитивній динаміці. Виключенням став лише 2009 р., коли було зниження обсягів торгівлі через кризові явища в країні. Але при цьому з кожним роком скорочується чисельність магазинів: так у 2003 р. їх чисельність складала 3172 одиниці, то у 2010 р. 2213. Таку ситуацію можна пояснити існуванням великої конкуренції, де великі підприємства поглинають менші; окрім того, криза також вплинула на цей процес, оскільки знижувалася платоспроможність населення, магазини ставали збитковими, зростання податкового пресу також змушувало деяких підприємців виходити з ринку.



З картосхеми на рис. 2 видно, що обсяги товарообороту суттєво переважають у м. Харкові, що пов’язано з великим споживачем-населенням, наявністю великої кількості ринків, магазинів, товарооборот яких приблизно у 10 разів перевищує товарооборот в середньому по області без м. Харкова. У місті розташовано найбільший в Східній Європі торговий центр «Барабашово», мережа супермаркетів загальнообласного значення, які не мають аналогів в районах. Великі обсяги товарообороту наявні в Харківському, Дергачівському, Чугуївському районах, що пояснюється близькістю районів до обласного центру, значною чисельністю міського населення, оскільки товарооборот більший в міських поселеннях. Також це пояснюється функціонуванням у районах гіпермаркетів «Епіцентр», ринку «Лоск» тощо, які в основному обслуговують населення Харкова, але знаходяться на території районів. Значні обсяги товарообороту в Красноградському, Лозівському, Ізюмському, Куп’янському районах, що можна пояснити наявністю більш менш потужного споживача-населення; районні центри є великими транспортними вузлами, в яких концентрується значна частка приїжджих. Саме вони й є активними учасниками торгової діяльності.

Рис. 1. Динаміка темпів розвитку роздрібної торгівлі Харківської області у порівняних цінах за 2003-2010 рр. (за матеріалами Держстату)
Дещо нижчі показники товарообороту в Зміївському, Первомайському, Балаклійському, Великобурлуцькому районах, що пов’язано з більш низьким рівнем урбанізації: для порівняння частка міського населення Лозівського району з Лозовою складає 79,4%, а Зміївському 46,6% (за матеріалами Держстату). Райони характеризуються також нижчою купівельною спроможністю порівняно з рештою регіонів. Кегичівський, Сахновщинський, Золочівський, Близнюківський, Борівський, Дворічанський, Печенізький, Краснокутський, Коломацький, Валківський, Богодухівський, Золочівський, Нововодолазький, Барвенківський, Шевченківський райони є найбільш віддаленими від обласного центру, так званими депресивними районами, внаслідок чого ще нижча купівельна спроможність населення, менший асортимент продукції, відповідно, менше можливостей для торгівлі – все це доводить найнижчі показники товарообороту. Якщо казати про розподіл чисельності ринків і магазинів в цілому по районах області, то їх розподіл має пряму залежність з чисельністю населення: чим більше населення району, тим більше магазинів, ринків.

Рис. 2. Торговельне обслуговування населення Харківської області за 2010 р. (за матеріалами Держстату)
Висновки. Таким чином можна зробити висновки, що торговельне обслуговування є однією з головних складових сфери послуг населенню області, торговельна діяльність по Харківській області поширена нерівномірно, переважна кількість закладів розташована у м. Харкові, решта у населених пунктах районів області. У зв’язку з відсутністю реальних досліджень розвитку системи торгівлі є необхідність продовження подібних суспільно-географічних досліджень для вирішення проблем рівномірного розподілу торговельної діяльності на регіональному рівні.
ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ УРБАНІЗАЦІЇ В ПОДІЛЬСЬКОМУ СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНОМУ РАЙОНІ
Коваль Л.М., студ. V курс

Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, м. Вінниця, Вінницька обл., Україна, e-mail: ludmila.koval83@gmail.com

Науковий керівник: к.г.н., доц. Панасенко Т.В.
Поселення, як результат багатоаспектної складної діяльності суспільства може розглядатися як індикатор його розвитку. Із розвитком науки, промисловості, торгівлі, архітектурного будівництва і культури все більшу роль у суспільному житті відіграють міські поселення. З появою перших міських поселень пов'язують початки культури, становлення цивільних прав та обов'язків у громаді, духовного і матеріального обміну реліктами людської діяльності, а, по-суті, зародки цивілізацій (Дмітрієва, 2002).

Історія заселення території України загалом, та Поділля, зокрема, бере свій початок з часів первіснообщинного ладу. Найбільш яскравим виразом процесу заселення є виникнення і формування населених пунктів. Багато з них безслідно зникли, руйнувались і знову виникали, проте значній частині поселень вдавалось зберегтися.

У ХІІІ ст. частина майбутнього Поділля називалась Пониззям і тут уже існували міста Микулин на Сереті, Студенниця, Ушиця, Каліус, Кучельмин, Бакота, Тихомль (майбутній Ямпіль). Доля старовинних міських поселень Пониззя складалася по-різному: частина їх зовсім не прослідковується за документами, деякі — поступово перетворилися на села (як-от Калюс, Ушиця, Студенниця), інші, як, наприклад, Бакота, — зберегли свій міський статус і увійшли до подільського краю.

Місто Бакота було розташоване на лівому березі Дністра, при впаданні у нього р. Рудки, там, де до спорудження Могилів-Подільської ГЕС було село Бакота Кам'янець-Подільського району Хмельницької області, основна територія якого сьогодні затоплена (неподалік від старовинної Бакоти знаходиться сучасне с. Теремці Кам'янець-Подільського району Хмельницької області).

У ХІV ст. до історико-географічної області Поділля від Болохівської землі відійшли тільки два міста — Межибож (Меджибож) та Божський (сучасний Хмільник, який у 1448 році отримав магдебурзький привілей). Також у цей період уже існувало м. Брацлав (теперішньої Вінницької обл.), Вінниця, Соколець, Смотрич. У грамоті Владислава-Ягайла від 1395 року згадується, що міста Меджибож, Божський та Вінниця (1395 рік заснування) на рівні з Кам’янцем (місто отримало магдебурзьке право у 1374 році), Смотричем (смт Смотрич Дунаєвецького р-ну Хмельницької обл., 1375 рік) та Бакотою вже входили до складу Поділля (Білецька, 2004).

Одним із найдавніших поселень Тернопільської області було місто Червоногород — місто, якого на сучасній карті Поділля не існує. Червоногород, як містечко, сформувався в ХIV ст., це було королівське місто. У 1448 р. містечко отримує магдебурзьке право, яке сприяло проникненню в містобудування європейських норм.

У 30-х роках ХV ст. на карті Поділля з’являються міста Летичів (сучасне місто Летичів Хмельницької обл.), Дашев (сучасне с. Дашів Іллінецького р-ну Вінницької обл.), а також Сатанов (сучасне смт Сатанів Городоцького р-ну Хмельницької обл.) та Язловець (нині с. Язловець Бучацького р-ну Тернопільської обл.). Міста Поділля або функціонували як продовження давньоруських міських центрів, або розвивалися на базі старовинних сільських поселень, або ж утворювалися вперше (Білецька, 2004).

У 1583 році міст і містечок у Подільському воєводстві налічувалось 29 (Червоногородський повіт — 10, Кам’янецький — 10, Летичівський — 9), «містечок або сіл» — 39. На 1648 рік їх кількість зросла відповідно до 31 і 968.

У XVII ст. до списку найбільших міст України входили міста теперішнього Поділля — це Кам’янець-Подільський (понад 10 тис. населення), Бар, Брацлав, Вінниця. Більші міста мали магдебурзьке право і окремі привілеї, а менші, що були на панських землях, відрізнялися від сіл лише тим, що їх мешканці звільнялися від панщини і платили чинш чи данину натурою.

Після відміни кріпосного права у 1861 році населення у містах Поділля зростало досить повільно. Частка міського населення у 1897 році у Подільській губернії становила — 7,4%.

У ХVІІІ-ХІХ ст. на Поділлі сформувався район харчової промисловості, що сприяло виникненню порівняно невеликих за розмірами і кількістю зайнятих підприємств (цукрових заводів, олійниць тощо), які самостійно не сприяли появі нових поселень. Вони розміщувались поблизу вже існуючих поселень і сприяли розвитку такої групи населених пунктів, як містечка.

Подальший розвиток міст Поділля зупинили Перша світова та громадянська війни. І тільки після їх закінчення аж до 1941 року тривав новий етап в історії містобудування регіону. У 20-х роках у Радянській Україні було проведено перегляд мережі міст та містечок. Крім міст, було введено поняття «селище міського типу» та ліквідовано поняття «містечко».

Особливістю процесу урбанізації у радянський період є значний розрив між її кількісними і якісними параметрами. Розвиток міст при соціалізмі здійснювався під владою централізованого планування та зазнавав потужного ідеологічного тиску. В результаті міста втратили «природність» свого розвитку.

У повоєнні роки в небувало короткі строки були здійснені величезні за своїми масштабами роботи спрямовані на відбудову зруйнованих міст. У цей період перед архітекторами і будівельниками стало завдання ліквідувати важкі наслідки війни для житлового господарства міст колишнього Радянського Союзу і у тому числі і Української РСР.

Швидке зростання в повоєнні роки міського населення за рахунок механічного приросту та переведення сільських населених пунктів до категорії міських в результаті індустріалізації зумовили систематичне скорочення як абсолютної, так і відносної чисельності населення Подільського суспільно-географічного району.

У 60-х роках, у період завершення переходу до стадії високоіндустріального розвитку, на території України сформувались сприятливі умови для розвитку нових виробництв і, як наслідок, розростання міських та приміських територій, у тому числі на території Тернопільської, Вінницької та Хмельницької областей. Відповідно, це стало новим підґрунтям для розвитку міст та зростання рівня урбанізації. Розміщення виробництв засобів зв’язку, електронної та радіотехнічної галузей, виробництва озброєнь у цих областях було зумовлене наявністю в них на той час широкої мережі міст, вигідним економіко-географічним положенням, значними трудовими ресурсами. Частка міського населення за даними Всесоюзних переписів населення за період з 1959 по 1989 роки зросла: у Вінницькій області — на 27%, Тернопільській — на 24% та Хмельницькій — на 28%. Частка населення у великих містах району за цей період зросла на 30%.

У 90-х роках динаміка урбанізації на території Подільського суспільно-географічного району пов’язана зі значним підвищенням ролі великих міст у структурі розселення. Чисельність великих міст району зростала також за рахунок механічного приросту населення, у зв'язку із поверненням жителів на батьківщину із республік колишнього Радянського Союзу. У другій половині 90-х років урбанізаційний процес на Поділлі практично призупинився, частка міського населення зростала дуже повільно. Причиною цього стала економічна, політична та демографічна криза в Україні загалом.

На сьогодні на території Подільського суспільно-географічного району нараховується 49 міст та 70 селищ міського типу, у яких проживає 2016,4 тис. осіб населення, що становить 6,4% від усього міського населення України. Рівень урбанізації Подільського суспільно-географічного району становить 49,8% — це нижче середнього рівня по Україні. Лише одна область — Хмельницька, має рівень урбанізації понад 50%.

Отже, у процесі розвитку продуктивних сил регіону, особливо у ХІХ-ХХ ст., провідне місце у формуванні міської мережі Подільського суспільно-географічного району набули суспільно-географічні чинники: розвиток цукрової промисловості, будівництво залізниць, прикордонна міждержавна торгівля та ін. На території Поділля, у зв’язку з приналежністю регіону до аграрно-індустріального напрямку розвитку, так і не сформувались міські агломерації. На початку ХХІ ст. урбанізаційний процес Подільського суспільно-географічного району характеризується зростанням ролі приміських територій (розвитком субурбанізації).
СІЛЬСЬКА ПОСЕЛЕНСЬКА МЕРЕЖА ВІННИЧЧИНИ
Кущик Ю.C., студ. IV курсу

Вінницький державний педагогічний університет імені М.М.Коцюбинського, м. Вінниця, Україна

Науковий керівник: Чернова Г.В.
Системний аналіз наукових праць свідчить, що питання комплексного розвитку сільських територій ще недостатньо досліджені. Окремі праці науковців стосуються лише певних конкретних складових цієї проблеми, мають фрагментарний характер, досліджуються проблеми розвитку. Водночас, незавершеність розробки окресленої тематики створює необхідні передумови для її ґрунтовного та всебічного дослідження.

На розміщення закладів соціальної сфери безпосередньо впливають фактори розселення населення: рівень урбанізації, співвідношення міського і сільського населення, густота населення й населених пунктів, їхня віддаленість один від одного, територіально-ієрархічна підпорядкованість населених пунктів (столиця, область, внутрішньообласні центри та ін.), частка населених пунктів різної величини тощо (Пістун, 1993).

На території Вінницької області функціонує 1466 сільських населених пункти, в яких проживає 827,1 тис. осіб населення або 50,4%.

Найбільшою є кількість сільських поселень з чисельністю від 201 до 1000 осіб. Значна кількість сільських населених пунктів у таких районах Вінницької області як Барський (92), Немирівський (92), Хмільницький (80), Козятинський (71). Найменша кількість сіл у Чечельницькому (21), Піщанському (27), Томашпільському (32) районах. В цілому на території Вінницької області простежується тенденція до зменшення сільських населених пунктів.

Відповідно розвиток закладів соціальної сфери, діяльність яких в основному спрямована на задоволення потреб населення, буде більшим і матиме вагоміше значення у тих селах, де чисельність населення вища (1000 і більше). Відповідно села з низькою чисельністю населення будуть мати порівняно не високий рівень розвитку цієї сфери.

Розвиток сільської поселенської мережі тісно пов’язаний з розвитком виробництва. Виробництво виступає головною сферою одержання прибутку, який необхідний для задоволення потреб населення. Сільські населені пункти є осередком для розміщення виробничих об’єктів, тобто територіально-соціальною основою для відтворення трудового потенціалу. Сільська поселенська мережа має важливе значення для розвитку виробництва на території досліджуваного регіону (Полозенко, 2003).

Сільська поселенська мережа є не лише місцем зосередження населення, а й певною формою адміністративно-територіального утворення й управління, що диференційовано в кожному з них органічно має поєднувати економічний і соціальний потенціали з метою підвищення рівня та якості життя усіх сільських жителів.

Серед сільських поселень Вінницької області можна виділити два основних функціональних типи: багатофункціональні та монофункціональні.

Багатофункціональні — сільські населені пункти в яких є певні рекреаційні, промислові об’єкти, проходять важливі транспортні шляхи (н-д, Крижопільський район: Городківка, Гарячківка, Соколівка, Джугастра; Калинівський район: Кордишівка; Піщанський район: Дмитрашківка; Берщадський: Війтівка, Красносілка) та інші.

Монофункціональні, відповідно мають протилежні характеристики (н-д, Крижопільський район: Крикливець, Голубече; Піщанський: Яворівка, Городище; Бершадський: Хмарівка, Чернятка, Маньківка) та інші.

Аналіз територіальних особливостей і рівня розвитку сільської соціальної інфраструктури Вінницької області, свідчать про відсутність погодженості між показниками рівня розвитку соціальної інфраструктури й рівня економічного розвитку в регіоні, а отже, про відсутність стійкої практики застосування стратегічного підходу в плануванні розвитку сільських районів області.

Основними причинами занепаду та руйнації соціальної інфраструктури у сільській місцевості є значна частка збиткових сільськогосподарських підприємств, зменшення бюджетного фінансування, спад купівельної спроможності населення, основними напрямами соціально-економічного розвитку села є зміна політики держави щодо села, а саме різке збільшення обсягів фінансування сільської соціальної інфраструктури, створення відповідного нормативно-правового поля функціонування соціальної сфери села; ефективне використання існуючих об’єктів сільської соціальної сфери й інвестицій.


ПОШИРЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ НЕГАРАЗДІВ У ВІННИЦЬКІЙ ОБЛАСТІ
Маліновська Г.О., студ. V курс

Вінницький державний педагогічний ніверситет імені Михайла Коцюбинського, м. Вінниця, Україна, e-mail: made_in_ussr1989@mail.ru

Науковий керівник: к.г.н., доц. Панасенко Т.В.
Упродовж всього життя на людину впливає безліч небезпек. Сучасний період реформ та економічних перетворень у країні відзначається посиленням кризових явищ, які тягнуть за собою загострення соціальної стабільності. Тому виникає проблема гарантування соціальної безпеки. В Україні соціальна безпека суспільства є новою, недостатньо дослідженою проблемою, важливість якої останнім часом все більше зростає. Ефективне розв’язання проблем соціальної безпеки держави в цілому вимагає їх розгляду і вирішення, перш за все, на регіональному рівні.

О.О.Штельмах (2006) визначає соціальну безпеку регіону як постійну доступність достатньої кількості соціальних гарантій і благ для нормальної життєдіяльності населення регіонів.

У наш час значною загрозою соціальній стабільності є посилення соціальних негараздів населення. Це, насамперед, високий рівень злочинності, збільшення захворюваності населення, зростання нещасних випадків на виробництві та інше.

Так, упродовж тривалого часу у Вінницькій області рівень злочинності залишається досить високим. У 2010 році в області злочинність зросла на 20% у порівнянні з 2009 роком. У той же час загальний показник в державі — 15%. Більшість скоєних злочинів мають рецидивний характер, тобто особи, які їх вчинили, раніше були притягнуті до кримінальної відповідальності. Спостерігається тенденція росту групових злочинів і злочинів, скоєних неповнолітніми та у нетверезому стані.

Найвищий рівень злочинності спостерігається у м. Гнівань, слід сказати, що саме це місто за останні роки зберігає першість по кількості злочинів у Вінницькій області. Також високий рівень злочинності спостерігається у м. Вінниця, Вінницькому та Гайсинському районах, а найнижчий — у Шаргородському та Тиврівському районах.

Прикро визнавати той факт, що злочинність молодшає: 7% усіх злочинів були скоєні неповнолітніми. В Україні цей показник — 5,6%. Найбільше показники дитячої злочинності зросли у Барському, Калинівському, Липовецькому, Тиврівському районах та Ленінському районі Вінниці. Окрім того, кількість злочинів, що здійснюються у стані алкогольного сп’яніння щороку зростає.

Іншою суттєвою загрозою соціальній безпеці є захворюваність населення. Особливу тривогу викликають такі соціально-значимі хвороби як туберкульоз та СНІД. Недостатність профілактичного лікування, пізня діагностика призвели до того, що в 2009 р. від туберкульозу померло 189 осіб. Упродовж останніх років епідемічна ситуація з туберкульозу у Вінницькій області є відносно стабільною, але рівень захворюваності залишається високим. В 2010 році 834 особи захворіли на активні форми туберкульозу. Суттєвою перешкодою для вирішення цієї проблеми є незадовільна матеріально-технічна база інфекційних стаціонарів області.

Стрімко розповсюджується ВІЛ-інфекція серед жителів області. У 2011 р. Вінницька область перетнула поріг розповсюдженості: 100 інфікованих на 100 тисяч населення, але навіть при такому показнику залишається регіоном з середнім рівнем розповсюдження ВІЛ-інфекції. За останніми даними, на диспансерному обліку знаходяться 1666 ВІЛ-інфікованих громадян, в тому числі, з діагнозом СНІД — 458 осіб. Викликає тривогу той факт, що серед хворих, що знаходились на обліку на початок року 34% складали жінки, більше 7% — діти та підлітки. Половина ВІЛ-інфікованих (52%) були інфіковані під час вживання наркотиків за допомогою ін’єкцій, 40% — статевим шляхом. Це зумовлено низьким рівнем поінформованості молоді про шляхи передачі та методи виявлення цього захворювання.

Неплатоспроможність підприємств призводить до зменшення витрат на охорону праці, а це спричиняє зростання нещасних випадків на виробництві. На початку 2011 р. в області було зареєстровано 252 нещасних випадки, з них — 19 зі смертельним наслідком. Традиційно високий рівень травматизму у більш розвинених промислових районах: м. Вінниці, Гайсинському, Вінницькому та Калинівському районах. Основними причинами нещасних випадків є незадовільний технічний стан засобів виробництва, допуск працівників до роботи без проведення навчання, інструктажів та перевірки знань з питань охорони праці, порушення правил дорожнього руху, порушення трудової і виробничої дисципліни.

Залишається актуальною для області і проблема суїциду. Гострою ця проблема є не лише серед дорослих людей, але й серед молоді та дітей, адже останнім часом простежується зростання суїцидальних спроб у шкільному віці. Загалом же, на початку 2011 року на території Вінницької області зареєстровано 134 випадки спроб суїциду, при яких загинула 71 особа, травмовано — 63 особи (з них 5 дітей).

Інтегральна оцінка поширення соціальних негараздів засвідчила, що районами з критичним рівнем поширення соціальних негараздів є Калинівський, Іллінецький та Гайсинський, а найнижчим рівнем — Тивнівський, Мурованокуроливецький, Могилів-Подільський та Ямпільський райони. Основними причинами, що зумовлюють таку територіальну диференціацію є рівень соціально-економічного розвитку регіону, можливість працевлаштування, рівень розвитку медичного комплексу, демоетнічні особливості регіону та ін.

Сучасний стан парків-памяток садово-паркового мистецтва Вінницької області
Маркітан А.С., студ.V курсу

Вінницький державний університет імені Михайла Коцюбинського, м. Вінниця, Україна

Науковий керівник: к.г.н. доц. Кирилюк Л.М.
Садово-паркове мистецтво — це мистецтво створення парків, скверів, садів та інших озеленювальних об’єктів для задоволення соціально-функціональних та естетичних потреб людини. Для цього використовують природні (клімат, рельєф, вода, рослинність) і штучні (архітектурні й інженерні споруди, елементи благоустрою, скульптурні) компоненти.

Актуальне питання тепер — функціонування садово-паркового мистецтва, тісно пов’язана із розвитком туристичного бізнесу та необхідністю забезпечувати індивідуальні риси зовнішнього архітектурно-художнього вигляду кожного населеного пункту. Це питання також стосується парків-пам’яток садово-паркового мистецтва Вінницької області. В області 320 територій та об’єктів природно-заповідного фонду, з них 45 заказників (18 — державного значення), 213 пам’яток природи (8 — державного значення), 33 заповідні урочища, 29 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва (11 — державного значення, у тому числі Антопільський, Верхівський, Немерчанський, Немірівський, Ободівський, парк ім. 50-річчя Жовтня, парк ім. Леніна, Ботанічний сад "Поділля”, Печерський, Центральний парк культури та відпочинку ім. М.Горького (м. Вінниця), Чернятинський) (Бобров, 1987).

До найбільш відомих парків-пам’яток садово-паркового мистецтва державного значення відноситься Чернятинський парк розташований на території Жмеринсько-Вінківського геоботанічного району грабово-дубових лісів. Створений і функціонує з 29.01.60 р. Красивий ландшафт парк, створений в кінці 18 ст. Велику цінність має алея 300-річних дубів, велетенські екземпляри тополі сріблястої. Немерченський парк — площа 20,0 га. В парку є три ставки з системою гребель, 200-річні дуби і ясени, сосна Веймутова, декоративні форми яблуні та різні форми глоду всього зростає 60 видів і форм дерев та чагарників.

Немирівський парк — площа становить 85,0 га, функціонує від 29.01.60 р. Один з найцінніших старовинних парків в області, де зібрана велика колекція — 160 видів та форм дерев та чагарників; є будинок колишнього палацу – пам’ятник архітектури 18 ст., три ставки, форми малої архітектури. Антипільський парк — площа становить 27,0 га, функціонує від 29.01.60 р. Красивий ландшафтний парк створений в 60 роках ХХ ст. В парку зростає понад 60 видів дерево-чагарникових порід. Має естетичне та оздоровче значення.

Верхівковий парк — площа становить 25,0 га, функціонує від 29.01.60 р. Красивий парк ландшафтного типу, заснований в 19 ст. Тут зростає велика кількість екзотів, а також вікові дуби: звичайний і червоний, бук європейський, катальпа, є багато видів бузку. Збереглися парковий мур, центральна в’їздна брама з каплицею, палац — пам’ятка архітектури 19 ст.

Ободівський парк ландшафтного типу, розташований на високому пагорбі з двома терасами. Створений в 70-х р.р. 19 ст. Зберігся будинок паркового палацу — пам’ятник архітектури 19 ст. Серед насаджень могутні вікові сосни, дуби, софора японська, горіх чорний.

Печерський парк — площа 19,0 га, заснований і функціонує від 17.12.84 р. Парк заснований в кінці 17 ст. На території зростає 60 видів і форм дерев та чагарників, які мальовничо розташувались на сходах берега р. Південний Буг. В парку збереглися алеї 250-річні липи, а також будинок костьолу-пам’ятки архітектури.

Парк ім. 50-річчя Жовтня — площа становить 20,7 га, функціонує від 27.07.87 р. Визначний ландшафтний парк, створений в 1967 р. В парку зростає понад 100 видів і форм дерев та чагарників, в т. ч. смерека гребінчаста, модрина європейська, бук західний та інші. Парк ім. Леніна — площа становить 55,0 га, заснований від 10.06.82 р. Визначний дендрологічний парк, де зростає 120 видів і форм дерев: сосна Веймутова, липа африканська, дуб червоний, туя.

Ботанічний сад «Поділля» — площа 72,0 га, діє від 27.07.77 р. Визначний ботанічний сад створений на честь 50-річчя Жовтня. На території ботанічного саду зростає понад 900 видів і форм дерев і чагарників. Центральний парк культури і відпочинку ім. Горького — площа 30,0 га, діє від 27.07.77 р. Визначний парк культури створений в 1-й половині 19 ст. на основі природної грабової діброви. Насадження парку мають високу декоративність та багатий дендрологічний склад, серед яких є декілька 300-х річних дубів: червоний і каштанолистий, оксамит амурський, сосна Веймутова.

Значущими для Вінницької області є парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва місцевого значення. До них відносяться: Барський район — парк-садиба «Лугове»; Вінницький район — парк-садиба «Мала Софіївка»; Жмеренський район — «Северинівський парк», «Браїлівський парк», «Олександрівський парк», «Дендрологічна ділянка»; Калинівський район — «парк Саджавка»; Могилів Подільський — «Центральний парк культури і відпочинку», «Бронницький парк»; Мурованокуриловецький район «Михайловецький парк», «Вікторія», «Жван»; Немирівський район «Сокілець»; Погребищенський район — «Васильківський парк», «Спичинецікий»; Тиврівський район «Сутиський парк»; Томашпільський район «Комаргородський парк», «Олександрівський парк»; Шаргородський район «Рахнянський парк», «Деребчинський парк», «Федосіївський парк»; м. Вінниця «П’ятничанський парк», «Парк ім. О.І.Ющенка», «Дендрарій лісово-дослідної станції», «Музей-садиба М.І.Пирогова» (Литвиненко, 1972).

Отже, садово-паркові об’єкти Вінниччини є невід’ємними компонентом загального архітектурного простору, а також має значний потенціал для розвитку різних видів туризму, рекреації і забезпечують індивідуальні риси зовнішнього архітектурно-художнього вигляду кожного населеного пункту області.
СТАН РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ТРАНСФОРМАЦІЮ АГРАРНОГО СЕКТОРА СТОЛИЧНОГО РЕГІОНУ
Марущинець А.В., магістрант

Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя, м. Ніжин, Чернігівська обл., Україна, e-mail: security89@meta.ua

Науковий керівник: д.г.н., проф. Барановський М.О.
Традиційно під поняттям «соціальна інфраструктура» розуміють сукупність організацій, послуг і сфер, які забезпечують сприятливі умови життєдіяльності людей на виробництві та в побуті. Соціальну інфраструктуру села складають: житлове та комунальне господарство, служба побуту, палаци культури (клуби), транспорт, школи, дитячі дошкільні установи, лікарні. Оцінка рівня розвитку соціальної інфраструктури сільських територій може здійснюватися у різний спосіб. Ураховуючи значну кількість галузей сфери послуг, на нашу думку, найдоцільніше здійснити таку оцінку на основі визначення інтегрального показника розвитку соціальної інфраструктури. У даному дослідженні було використано таку формулу (Савчук, 2003):

де І – узагальнений показник розвитку соціальної інфраструктури (%); fі – фактична забезпеченість і-тим видом послуг; nі – нормативна забезпеченість і-тим видом послуг; qі – коефіцієнт пріоритетності і-го виду послуг (визначається на основі експертних оцінок).

Враховуючи відсутність нормативів для деяких галузей соціальної інфраструктури, можна здійснювати порівняння із середнім значенням чи по регіону, чи по країні в цілому. Коефіцієнт пріоритетності при­сво­ювався виходячи з таких критеріїв: а) пріоритетної оцінки об’єктів сфери послуг (кількість поселень у розрахунку на одиницю даного виду обслуговування); б) функції центральності та значущості даного виду послуг для забезпе­чення життєдіяльності населення; в) існуючих наукових досліджень з подібної тематики. Виходячи з цих критеріїв кожен вид послуг і об’єктів отримав відповідний коефіцієнт. Для освітніх закладів — 0,75, забезпеченість житлом — 0,7, торговельного обслуговування — 0,65, установ медицини — 1, бібліотек — 0,3, клубних установ — 0,4 тощо.

Інформаційною основою визначення інтегрального показника рівня розвитку сфери послуг районів Столич­ного регіону стали дані статистичних щорічників Київської, Житомирської та Чернігівської областей за 2009 р. До ана­лізу було включено тринадцять показників забезпеченості населення різними видами послуг (X1 – рівень безро­біття, %; Х2 – обсяг реалізованих послуг на одну особу; Х3 – кількість дошкільних на 10 тис. осіб; Х4 – кількість ден­них загально­освітніх закладів на 10 тис. осіб; Х5 – торгова площа магазинів на 1000 осіб; Х6 – забезпеченість жит­лом, м2 на одну особу; Х7 – кількість дошкільних закладів на 100 км2; Х8 – кількість лікарняних ліжок на 10 тис. осіб Х9 – кількість об’єктів роздрібного товарообігу на 100 км2; Х10 – кількість об’єктів ресторанного господарства на 100 км2; Х11 – кількість шкіл на 100 км2; Х12 – кількість бібліотек на 100 км2; Х13 – кількість клуб­них установ на 100 км2).

Обрахунки показали, що значення інтегрального показника варіює у досить значних межах. Мінімальне значення інтегральний показник має в Іванківському та Поліському районах Київської області 4,24 та 4,75 відповідно, максимальне — Києво-Святошинський район – 15,6.

Наступним етапом дослідження соціальної інфраструктури стало групування районів за інтегральним показником її розвитку. Всього було виділено п’ять груп.

До першої групи увійшло 12 районів, які характеризуються найнижчим розвитком соціальної інфраструктури. Найбільше представників у цій групі має Житомирська область — 36% адміністративних районів регіону (рис. 1).

Групу районів з рівнем розвитку соціальної інфраструктури нижчим за середній складає 21 адміністративний район. Чернігівську область представлена у цій групі 45% районів, Житомирська — 30%, Київська — лише 16% (переважно північні райони Полісся).

Групу районів із середнім рівнем розвитку соціальної інфраструктури представляють 15 адміністративних районів, із яких 27% представляють Чернігівську, 16% Житомирську, 20% Київську області.

До групи з рівнем розвитку соціальної інфраструктури вищим за середній відносяться 20 адміністративних районів, які презентують головно Київську область (майже 50%). Це переважно райони, які знаходяться поблизу столиці, або райони, центрами яких є міста обласного підпорядкування.



До групи з найвищим рівнем розвитку соціальної інфраструктури відносяться два адміністративні райони — Києво-Святошинський та Обухівський, які є пристоличними.





Рис. 1. Розвиток соціальної інфраструктури Столичного регіону у розрізі районів

Рис 2. Душові показники виробництва с/г продукції на одну особу, грн., 2009 р.

Дослідження підтвердили твердження про те, що соціальна інфраструктура є вагомим чинником тих трансформаційних процесів, які мали і мають місце в аграрній сфері Столичного регіону.

Каталог: bitstream -> NAU -> 19002
NAU -> Формування самоосвітньої компетентності майбутніх інженерів-будівельників у процесі професійної підготовки
NAU -> Методи Оцінювання комунікативної к омпетентності
NAU -> Матеріали міжнародної науково-практичної конференції
NAU -> Програма навчальної дисципліни «Українська мова
NAU -> Практикум для студентів усіх галузей та напрямів знань Київ 2014 удк ббк
NAU -> Київ Видавництво Національного авіаційного університету


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка