Війна ґладіатора. Діалог К



Сторінка1/2
Дата конвертації02.02.2019
Розмір206 Kb.
  1   2
Лоїс ТІЛТОН
ВІЙНА ҐЛАДІАТОРА. ДІАЛОГ

Крікс1: Звісно, мені відомо, хто ви такий. Я читав вашу книжку про Спартака. Та, по-моєму, вам не йметься віри, що неграмотний варвар вміє читати латиною.

Марк Теренцій Варрон2: Якщо ти читав мою книжку, то мусиш знати, що в ній присутній і ти - ґалл Крікс, леґат3 Спартака і його найближчий товариш.

Крікс: Це тільки доводить, наскільки мало вам відомо про події, котрі, на вашу думку, ви знаєте досить добре.

Варрон: Саме тому я і хотів поговорити з тобою. Тридцять років минуло, як Спартак спалив Рим. За всю історію міста навіть не Ганнібал, а він виявився його найнебезпечнішим ворогом.

Крікс: Забуваєте про сплюндрування Рима Бренном4. Варвару ґаллу вдалося те, що було не під силу Ганнібалу.

Варрон: Це сталося сотні років тому, а про війну з ним не написав жоден історик. Бренна майже забуто. Залишилося саме ім’я. Спартак же бився у наш час, а ми про нього майже нічого не знаємо. Він - загадка, еніґма. Я вже старий, ти - теж, але Спартака ти супроводжував від самого початку. Можливо, ти останній, хто може розповісти, ким насправді він був і що зробив.

Крікс: Еніґма, це грецькою, еге ж?

А як же, я бився за Спартака, ви - проти. Якщо вам кортить дізнатися, ким він був, то чому не спитали його, коли він ще жив і дихав? Нащо мені це розповідати вам зараз?



Варрон: Щоб і через двісті років люди знали про нього правду, а не побрехеньки. Хіба не такої пам’яті про Спартака тобі хочеться? Чи, по-твоєму, ліпше дозволити піти його подвигам у забуття, геть із історії, подібно Бренновим?

Крікс: Іронія, здається, це так називається? Після всього, що ми тут учинили, залишилося тільки переповісти римлянам, як усе сталося. Я вважав, складання історії і написання книжок ви мали б полишити на греків.

Варрон: А по-моєму, латина щонайменше нічим не гірша від грецької для опису війни.

Крікс: Ну, я просто неграмотний варвар. Та мені відомо, що сталося, а чого ніколи не було. Як-от того, що у вашій книзі Спартак, розбивши ґладіаторські казарми в Капуї, одразу вирішив воювати з Римом.

Нас утекло кілька дюжин ґладіаторів - в чиїй, скажіть тільки, уяві ми могли сплюндрувати Рим? Все, про що ми тільки мріяли, було уникнути арени. Мені здавалося, ми переховуватимемося у горах і житимемо як розбійники. Можливо, все повернуло б на інше, якби Рим просто дав нам піти.



Варрон: Невже ви думали, що Римові байдуже до збройного повстання рабів?

Крікс: Спартак нам казав те саме. Він розповідав, що Рим пошле за нами солдатів, а за ними - інших, якщо в цьому з’явиться потреба. Ми стали до бою, лише коли нас почав переслідувати Рим.

Весь шлях до Везувія за нами гнався римський претор Клодій Ґлабр. Бачте, Спартак розумівся на тому, як б’ються римляни. Він роками служив у римському війську як фракійський найманець. Він був людиною, що зрозуміла помилку Клодія, котрий вважав, що загнав нас на гору у пастку. Ви ж знаєте, вниз із Везувія веде тільки одна дорога. Так от її він перегородив, але не потурбувався взяти в облогу всю гору, збираючись отак сидіти собі в таборі, чекати і заморити нас голодом.

Спартак мав на думці геть інше. Це він вигадав, як зайти до них у тил, зненацька. З лози ми сплели мотуззя і використали його, аби спуститися із крутого уступу вниз, туди, де Клодій навіть варти не поставив. Спартак вів нас у долину і в тил римського табору. Я б, наприклад, кинувся стрімголов уперед і зрештою поклав би всіх наших. У ґладіаторській школі навчали битися, проте більшість жодного уявлення не мала про тактику. Ось, що означало бути зі Спартаком.

І от ми вже стоїмо посеред римського табору, повного мертвих леґіонерів. Мертвих леґіонерів. Всі, кого ми не вбили, втекли. І то Спартак наказав нам скинути все своє шмаття, зняти весь одяг та спорядження з леґіонерів і перевдягтися солдатами.

Того дня ми заприсяглися померти разом, у бою, як вільні люди. Не ґладіатори і не раби.

Звісно, як Спартак і казав раніше, Рим послав нових людей по наші душі. Два претори5 на чолі двох повних леґіонів. Та вони виявилися не обачнішими від Клодія і вважали, що вмить розвіють по вітру зграю рабів-утікачів. Цієї помилки римляни припускалися постійно - вони вважали, ми не більше ніж раби.



Варрон: Тобі ж відомо, що то були недосвідчені війська. Раніше ми не тримали в Римі на постої реґулярної армії. Всі наші леґіони вели кампанії в далеких провінціях, у Іспанії та Азії. Пам’ятаю, я служив у Помпея1 в Іспанії і воював проти Серторія2 та його повстанців. Єдиними, кого сенат міг послати схопити Спартака, залишалися новобранці, не вишколені до пуття.

Крікс: Про це і говорив Спартак. Він завше попереджав, щоб ми не зазнавалися, казав, що одного дня натрапимо на леґіон справжніх ветеранів і тоді пізнаємо всю різницю. Та знаєте, навіть тоді ми мали чисельну перевагу. Щодня до нас приходило все більше і більше людей, справжніх відчайдухів. Може, ми і не були справжньою армією, та за місяць після втечі з Капуї, нас нараховувалося понад десять тисяч чоловік. Поміж них виявилося чимало пастухів, переважно ґаллів і ґерманців, великих і дужих, які чудово знали гори, знали найкращі сховки та найкращі місця для засідок. Ось так ми і билися: з гір, із засідок. Римлянам здавалося, вони полюють на нас, а насправді, ми полювали на них. Наші люди робили списи із загострених гілок і плели щити з пруття. Поножі ми перекували на клинки. Все, що тільки можна було використати в ролі зброї. Ми - ґладіатори -навчали їх, як тримати меч, як орудувати ним, як убивати римлян. Ви ж знаєте, немає кращого вчителя бою на мечах, аніж ґладіатор.

Варрон: Скажи, це правда, що Спартак убив претора Луція Коссінія, поставивши його у ґладіаторський двобій?

Крікс: Ні, Коссінія порішив я. І сталося це не на арені. Коссіній був легковажний. Наші розвідники натрапили на нього, коли він купався у лазні, а його вартували всього лишень кілька охоронців. Він спробував утекти, та я стягнув його з коня і зітнув голову. Вона певний час залишалася у мене в якості трофея.

Варрон: Так чинять ґалли.

Крікс: А я і є ґалл. Варвар, і в очах римлянина вже ним зостануся до самого кінця.

Варрон: То це неправда, що Спартак примушував полонених римлян битися на арені, подібно до ґладіаторів?

Крікс: Чому ж? Правда. Нашим страшенно подобалося дивитися, як римляни-ґладіатори рубають одне одного. Але у своїй книзі ви переплутали преторів. На ігрищах загинув інший - по-моєму, Варіній.

Варрон: Публій Варіній. Це його Спартак убив у двобої?

Крікс: Не зовсім. Я вам розповім, що тоді сталося. Було це потому, як ми добили рештки леґіону Коссінія, тих, хто не втік, щойно він загинув. Тоді нас уже нараховувалося майже тридцять тисяч осіб, рабів і вільних людей, що приєдналися до Спартака. Ми діяли у Самніумі і Луканії3, ганяючи римлян по горах і пересіченій місцевості. Варіній утратив майже половину своїх, когось повбивали ми, хтось дезертирував. Все йшло до зими, погода псувалася.

Він повернувся у свій штаб, очікуючи на підкріплення з Рима. Його табір розташовувався на одному пагорбі, наш - на іншому, сусідньому, та так близько, що вартові могли чути одне одного. Укріплення римлян були досить серйозні та й харчів їм не бракувало, чого не скажеш про нас. Ми щоночі мусили відправляти здобичників за провіантом.

Е-е, одного разу Варіній спробував штурмувати насипані нами вали, ми відбили його війська, після чого на новий наступ римляни вже не зважувалися. Чим довше він тягнув, тим більше людей залишало його стан. Можна було дочекатися, поки вони самі порозбігаються, але нас ятрив голод, а підкріплення Варінія могли підійти будь-якої хвилини.

Спартак наважився прискорити хід подій. Він сказав, що нарешті настав час спробувати смаку відкритої битви. Подібно до справжньої армії, а не зграї рабів-утікачів. Удавшись до хитрощів, ми зробили вигляд, що покинули свій табір. Варіній послав людей наздоганяти нас, ось тут ми на них і напали.

Перемога була за нами. Ми здолали римський леґіон, у відкритому бою, воїн до воїна, меч до меча.

О, як чудово ми почувалися! Я перемагав на арені, але від тих удач відгонило гіркотою, а того дня було так солодко, ніби я випив цілий глек доброго фалернського вина. Мені справді здавалося, що ми в змозі підкорити весь світ. Чи, принаймні, Рим, що одне й те саме. Тоді ми вперше замислилися про похід на Рим, якщо вам цікаво.

По-моєму, греки називають це hybris4 - хіба ні? - ну, що відбувається з людиною перед тим, як боги завдають по ній удару.

Жінки вже поралися з ножами, перерізаючи горлянки важкопоранених римлян, а чоловіки роздягали бранців і ладнали символічну арку зі списів, щоби провести під нею полонених.

У римському таборі ми натрапили на кілька возів із ланцюгами, у котрі вони намірялися закути нас, - десятифунтові кайдани й ошийники. Нам здалося, непогано було б побачити римлян, перевдягнених у таке. Саме тоді знайшовся претор Варіній, котрий переховувався поміж решти полонених у панцирі рядового леґіонера.

Не пощастило вашому другу, Варінію, треба ж таки було одержати кайдани на пару з ошийником. Це ображало його status. Його ображало те, що я своєю варварською спиною розлігся на його курульному1 стільці, оздобленому слоновою кісткою. Його ображало те, що ми захопили орла його леґіону. Його ображав вид голови Коссінія на списі - мого особистого бойового стяга (його ще можна було тоді впізнати). Варіній прокляв нас. Він обізвав нас зграєю нахабних рабів і волів бачити нас розіпнутих, покараних по заслузі.

Може здатися, з руками, закутими у кайдани, варто обачніше поводитися зі словами. Але існують речі, які раб знає ліпше від римського претора.

Тут варто дещо зазначити про Спартака - на відміну від римлян він ніколи особливо не полюбляв кровопролиття. Він завжди казав, що з нього вистачило арени. Та наставали такі моменти, коли по ньому цього було не помітно. На жаль для Варінія, він висловив свою думку саме у такий момент. Спартак як раз лічив загиблих, і поміж останніх виявився Еномай.

Ви, певно, не впізнаєте це ім’я, проте свого часу він був знаменитий. Вісімдесят два поєдинки на арені, вісімдесят дві перемоги. Коли ми втекли з Капуї, він уже мав дерев’яний меч, свою свободу, але тим не менш разом із нами присягнув стояти разом і битися до смерті.

Що ж, зрештою смерть його і знайшла. Звичайно, нікому з нас її не минути. Та щойно Спартак почув просторікування Варінія про розп’яття, то окинув оком римських бранців і сказав мені: “У нас тут щонайменше двісті пар. На поховальних іграх Еномая проллється римська кров”.

Похорон був для всіх наших, не лише для Еномая. У бою ми втратили більше тисячі. Люди вже зносили тіла полеглих і дрова на поховальні багаття. Вперше ми зазнали таких великих утрат. Звісно, не більших від римських. Але від споглядання мертвяків, складених у купи і готових до спалення, в душу закрадалася туга. Загиблих римлян ми полишили на самих римлян. Чи на вороння і вовків, нам було байдуже. Всі чудово розуміли, що це не одна з тих воєн, про котрі з таким задоволенням розповідають греки, коли обидві сторони, уклавши перемир’я, ганяють туди-сюди речників, щоби віддати мертвим останню шану. Римляни не укладають перемир’їв із рабами.

Наступного ранку Спартак приніс жертву богам і виголосив промову перед тим, як підпалити багаття. Я пам’ятаю, про що він вів мову. “Morituri, - це ми так називали себе на ґладіаторській арені, “ті, хто йде на смерть”, - всім людям судилося померти. Але наші брати полягли в бою, як вільні чоловіки, а не раби. За це я віддаю їм честь”.

Він сказав щось подібне.

Потім настав час ігрищ. Всім страшенно не терпілося їх побачити.

Римляни співпрацювати не хотіли, та нам відомо, як змусити людей битися на арені, - батіг із вплетеним залізяччям, розпечене металеве пруття. У Капуї та свиня, Лентул Батіат, мала звичку розпинати вряди-годи котрогось із ґладіаторів на пам’ятку решті. Те саме ми зробили і з римлянами, аби показати, що чекатиме на них, якщо вони не розважать нас добряче. Загроза повисіти на хресті ображала їхній status ще більше, ніж участь у ґладіаторському бої. Розп’яття вважається смертю, гідною рабів, а не преторів.

Варрон: Ви розіпнули його? Публія Варінія?

Крікс: Наші ніколи не відмовлялися поглянути на розіпнутого римлянина, і чим вищого ранґу, тим краще.

Тож поки ми влаштовували ігри, за нами згори, з хреста, спостерігав Варіній (ми сказали йому, коли піднімали, що начальнику припала особлива честь - одержати найкраще місце в колі глядачів). Римлян ми посилали до бою голими, навіть без пов’язки на стегнах. Єдиним, чим вони могли прикритися, був меч. Спершу ми виставляли по десять пар одночасно, потім зводили переможців.

Для тих із нас, хто не вилазив з арени, це виявилося поганенькою розвагою. Із Варінієвих леґіонерів ґладіатори вийшли такі ж кепські, як і солдати. Свиня Батіат спродав би їх усіх до копалень. Вони поняття не мали, що робити. Щитів у них не було, а як парирувати удари самим мечем вони просто не знали. Ось у чому полягає різниця між леґіонером і ґладіатором, а як ви кажете, люди Варінія навіть солдатського вишколу не пройшли. Проте більшість наших не надто добре розумілася на тонкощах фехтування, а тому вподобала розвагу. Вид пролитої крові римлян допоміг їм відволіктися від інших думок.

Як тільки скінчилося попереднє коло, і ми почали зводити переможців по одній парі за раз, бої стали серйознішими. Ніхто не розбирається в бійцях краще від самих ґладіаторів. Та рабами ми ніколи не билися об заклад стосовно результатів виступів. Зробити це означало стати недоброзичливцем. Тепер же ми були глядачами і дозволяли римлянам вмирати.

Спартак обрав сивочолого чоловіка. “Схоже, він центуріон, - проказав він. - Ставлю на нього”.

Ми стали заперечувати, він був надто старий, але Спартак лиш похитав головою: “Ви подивіться, як він рухається”. І мав рацію. Центуріон просто стояв у центрі арени, поки інший, виснажуючись, намотував навколо нього круги і не наважувався зблизитися. Було видно, що центуріон чекає, коли той розкриється. Глядачі підбадьорювали обох, але вихідці з арени вже не сумнівалися, чим усе скінчиться. Центуріон порішив суперника одним ударом.

Ідея спала на думку Ґанніку: “А що, як ми кожен виберемо по чоловіку, і якщо той залишиться останнім із живих, то хтось із нас прийме з ним бій?”

Спартак погодився. Він обрав сивочолого центуріона.

В останньому колі зійшовся все той самий центуріон і один із військових трибунів1, - ще хлопчак - якого орудувати мечем, певно, навчав непоганий наставник. Адже своїм клинком він володів непогано. На той час юрба вже була заведена, бо всі вболівали за одного з двох бійців. На бій поставили не одну ставку.

Я вам скажу так. Інколи на арені натовп може запалити у вас вогник. І ви не просто намагаєтеся залишитися у живих, а хочете перемогти, здобути оплески і вінок переможця. Не знаю, чим той бій був для двох римлян. Може, вони просто хотіли жити у сподіванні, що ми даруємо останньому переможцю. Як би там не було, а двобій вийшов на славу. За мірками Капуї він ще залишався таким собі, проте обоє римлян знали, що робити з мечем. І ніхто нікому не піддавався - вже можете мені повірити на слово.

Нарешті центуріон залишився стояти сам, останній. Боєць Спартака.

Фракієць підвівся і проказав: “Тепер моя черга”.

Люди побачили його, стали радіти і вигукувати його ім’я. Та Спартак не квапився. Йому кортіло дати римлянину трохи відпочити. Він наказав подати центуріону води чи posca2 (залежно від того, що солдат захоче випити), а сам тим часом роздягся і взяв римський меч, аби зустрітися із воїном на рівних. Звісно, він в усьому мав перевагу. Молодший на двадцять років, вищий від римлянина, високий навіть як на фракійця, з довжелезними руками. Пам’ятаю, свого часу він був популярний на арені. Особливо душі в ньому не чули жінки.

Ми всі кпили: “Ставлю он на того”. Та ніхто не приймав парі.

Коли він вийшов на зустріч римлянину, натовп став вигукувати ім’я: “Спартак! Спартак!

Тієї миті до мене нахилився Ґаннік і спитав: “Думаєш юрба так само раділа б за Крікса, якби на його місці стояв ти?”

Тоді я просто здвигнув плечима, але через зауваження в душу закралася туга.

Розпорядникам довелося підштовхувати римлянина, щоб той підвівся, і я бачив, що йому все затерпло і боліло. Він знав, що помре, але йшов у центр арени з високо піднятою головою. Хоробрий чолов’яга.

Повірте, так трапляється часто. Ви вболіваєте за бійця і починаєте потроху прибирати його сторону, навіть якщо він римлянин. Безперечно, у центуріона не було жодного шансу проти Спартака, та мені кортіло, щоби для нього все скінчилося добре. Хтозна, може, я підняв би вгору палець, аби порятувати йому життя.

Здавалося, Спартак думає про те саме. Він вийшов до суперника голим, з одним мечем, даруючи всі можливі шанси. Він став у центрі арени, обличчям до обличчя, і привітав старого по-ґладіаторськи. Не знаю, що він промовив, - натовп сильно галасував. Та я побачив, як римлянин відповів йому. Він просто плюнув у Спартака.

А потім - о боги, як приємно було спостерігати за Спартаком, що просто грався з клятим римлянином, ведучи бій, немов танець. Поріз, поріз, ще поріз. З кожним ударом він усе більше і більше контролював поєдинок. Римлянин чудово знав, що Спартак, якби хотів, то міг добити його будь-якої хвилини, з кожним із попередніх порізів.

Повірте, дехто в Капуї і маму рідну спродав би, аби подивитися на той бій!

Уся справа в тому, що не в Спартаковій моді було так поводитися з людиною. Я знав багатьох, кому припала б до вподоби подібна розвага, хто поводився так на арені заради задоволення юрби, але Спартак так ніколи не чинив. Наші веселилися до нестями, але я бачив його обличчя, і воно скидалося кам’яним чи дерев’яним, немов у тій грецькій казці про ґорґон.

Звісно, центуріонові нічого не світило. Він жодного разу не завдав удару по Спартаку, жодної тобі подряпини, проте знаєте, навіть з очами, залитими кров’ю з ран, він не розслабився, так і не випустивши меча із рук. Я продовжував милуватися ним, байдуже, що він утнув перед цим.



Варрон: Як звали того центуріона? Знаєш?

Крікс: Може, Спартак і спитав його перед боєм, але нам нічого про це не сказав.

Згодом він напився на бенкеті, і це теж на нього не було схоже. Хоча тієї ночі пили всі, пили, щоб ушанувати мертвих, щоби відсвяткувати нашу перемогу, і коли люди вихвалялися своїми останніми ратними подвигами, поміж ґаллами спалахнула не одна бійка. Ви же знаєте, у нас, варварів, таке часто трапляється. Ми не такі виховані, як римляни.

Але Спартак не прохопився тоді жодним словом, навіть до своєї жінки.

Лише раз, майже насамкінець учти, я випадково побачив, як він дивився на Варінія, що й досі висів на хресті. Решта тим часом їла, пила, билася чи тискала жінок. У той час мені спало на думку, чому римляни вважають розп’яття найліпшим покаранням для рабів. Щойно людина потрапляє на хрест, вона вже нічого не значить. Ти, доки не сконаєш, страждаєш день за днем, і все одно ніхто тебе не помічає. Якщо ти раб, тебе просто прибивають цвяхами і забувають.

Тож я підвівся і пішов висцявся на хрест Варінія, по дорозі назад я зауважив до Спартака: “Коли ми вирвалися з казарм у Капуї, чи ти думав-гадав, що зграя ґладіаторів і рабів закінчить тим, що розіб’є три римські армії та розіпне їхнього військовоначальника? Одного дня ми поруч із його хрестом розвішаємо весь римський сенат!”

Він повернувся до мене і сказав: “Кріксе, ти йолоп, невже ти й справді думаєш, що вчора ми здолали справжню римську армію?”

Він торочив це весь час, але мені не хотілося вислуховувати, принаймні, не посеред переможного бенкету і не після вина. Я зірвав голову Коссінія зі списа і жбурнув її на стіл Спартака. “Це був римський претор! І ще один там, на хресті. Озирнися! У нас уже вистачає людей на три леґіони, поповнення прибуває щодня. Ми розіб’ємо їх, тому що рабів завжди більше, ніж римлян. І через кожного вбитого римлянина до нас приходитимуть нові і нові люди!”

“Ти не знаєш, - промовив він, - ти не знаєш римлян. Вони ніколи не здадуться. Скільки б ми їх не перемагали, вони щоразу посилатимуть на нас нову армію. Завжди залишатиметься ще якась римська армія! Завжди!”



Варрон: І він, звичайно, мав рацію.

Крікс: Звісно, мав. Я знав це тоді, хоч і не вірив.

Факт залишається фактом: це я ледве не розірвав наше військо навпіл. Hybris, як я і казав раніше. Моє. Мене сп’яняла перемога. Слова Спартака вражали мою гордість. Від них туга закрадалася в душу. Та він мав слушність - я був йолопом. І через мене ми ледве не програли війну.



Варрон: Тобто?

Крікс: Спартак твердо вирішив зробити з нас справжню армію, потугу, що могла б на рівних мірятися силами з римлянами. У нас була добра римська зброя. Навіть коли ми спалювали мертвих, наші ковалі робили все можливе, щоб залатати панцирі, насаджували вістря на оскепища списів, готуючи їх до нової битви.

Через місяць по перемозі над Варінієм людей у нас було вже вдвічі більше: не тридцять тисяч, а шістдесят. Наплив людей не вгавав - принаймні, щодо цього я не схибив. Ми завше переважали римлян чисельно. Але все це залишалося армією Спартака. Він їх вишколював, брав рабів підпасичів та пастухів і формував із них когорти, із когорт - леґіони. В основному, тренування відбувалося, як у ґладіаторській школі, проте Спартак пішов ще далі. Вони тренувалися у строю, навчалися тримати бойовий порядок і виконувати групові накази - все, як у римлян. Де б ми не зупинялися на нічліг, він наполягав на розбитті реґулярого табору римлян, з ровом, острогом і сторожовими вежами.

“Дисципліна, - повторював він. - Дисципліна відрізняє нас від зграї рабів і перетворює на військо”.

Клопіт полягав у тому, що не всі так переймалися дисципліною, як він. Люди нарікали, говорячи, що вони тікали з рабства не для того, щоб обміняти наглядача на центуріона чи копати нужники після довгих денних переходів. Грекам і сирійцям така дисципліна давалася краще, з ґерманцями і ґаллами все було гірше - нам, варварам, звичніше воювати не так. Інколи, здавалося, Спартак сотні разів за день міг повидирати собі волосся, доводячи їм, що треба ходити і битися строєм, а не бігти стрімголов уперед, вимахуючи мечем і горлаючи на шляху до швидкої смерті. Він говорив: “Чому ж, на вашу думку, і вийшло так, що ви були рабами, а вони - господарями? Бо ви програли, а вони - виграли”.

Знаєте, люди не люблять вислуховувати подібне, навіть якщо це свята правда. Це ображало їхню гордість.

Справа в тому, що, як на мене, все свідчить про те, що сам на сам ґалли кращі вояки, ніж римляни. Різниця у вишколі. У дисципліні когорти. Якби ж я розумів це тоді.

А після перемоги над Варінієм певний час взагалі здавалося, що римських воїнів більше не залишилося. Грабуючи, ми блукали півднем Італії, і нас ніхто не збирався зупиняти. Нас охопила самовпевненість.

“Будуть нові леґіони, - попереджав Спартак. - Вони призвуть нових людей, або оголосять набір добровольців, або повернуть ветеранів із провінцій. Ми маємо готуватися до зустрічі з ними”.



Варрон: Зрештою, він знав, про що говорив. Я бачив листи з Рима. Щойно сенат дізнався про поразку Варінія, вони негайно відправили обох обраних на той рік консулів збирати нове військо. Землевласники пам’ятали заворушення рабів у Сицилії1 і заполонили Рим, лементуючи, що їх повбивають прямо в ліжках. Клопіт полягав у тому, що на нову армію був потрібен час. Взагалі, у сенаті мусувалися ідеї про повернення леґіонів із провінцій, де точилися війни з Мітрідатом2 і Серторієм. Тоді нічого не вийшло. А коли вони зрештою на це спромоглися, було вже запізно.

Крікс: І весь цей час нам ніхто не опирався. Багатьом надто складно виявилося думати про дисципліну і вишкіл, коли в кожному новому видолинку ховалися ще більші багатства. Ми залишалися весь час на ходу. Стояла зима - запізно для битв. А з такою кількістю людей, як у нас, залишалося грабувати або голодувати. Ми заполоняли велетенські плантації Луканії, розбивали бараки і кайдани на руках та ногах рабів. Потім смажили кілька сотень корів та овець, витягали з погребів вино і бенкетували собі на здоров’я. За день чи два ми забиралися геть, взявши із собою все, що можна було унести, і рабів, які хотіли приєднатися до нас. Решту - спалювали.

Те саме відбувалося і з містами, на котрі ми натрапляли. Багато наших тільки й думали про те, як би його вбити римлянина, зґвалтувати жінку і забрати, що можна. Інколи Спартак намагався зупиняти їх, але як? Люди хотіли лише цього - грабувати і помщатися. Скажу чесно: це стосується і мене. Нарешті дійшло до того, що Спартак став мріяти про час, коли на нас натрапить римське військо, оскільки лише в такому випадку можна було протверезіти. Мушу визнати найгіршими в цьому відношенні здавалися ґалли. Ґалли і ґерманці - варвари.

Крім того, у нас з’явилося багато не рабів. Приходили вільні люди, переважно безземельні самніти і лукани, що ненавиділи Рим. З ними припленталися і розбійники з гір, які сподівалися спільно грабувати римлян і воювати з ними. Для більшості з них помста виявилася важливішою від грабунків.

Варрон: Самніти завжди воювали з Римом. Після громадянської війни, коли вони прийняли сторону Марія1 і воювали проти Сулли2, тисячі з них опинилися поза законом. Події не настільки віддалені, щоби про них можна було забути.

Крікс: З них і почалися всі клопоти. Вірніше, клопоти почалися між нами і самнітами. Вони знали, як воюють римляни, знали про дисципліну і вишкіл. У більшості з них була власна зброя там, де вони промишляли розбоєм, - у горах. Схоже, вони просто чекали кого-небудь на кшталт Спартака, хто міг би знову очолити їх у боротьбі проти римлян.

Нам же, ґаллам і ґерманцям, переважно здавалося, що і без римлян у нас все прекрасно. Ще залишалося багато непограбованих міст, багато всяких статків.

Почалися суперечки. Невдовзі вже спалахували бійки - за речі, за жінок, за те, що ви ненавмисно наступали на чиюсь тінь. Я чудово знаю: якщо вже сила силенна чоловіків живе в одному таборі, то у вас неодмінно хтось десь та погиркається. Але то було геть інше. Сварилися в основному варвари і самніти, поширювалася неприязнь. Люди поодинці вже не ходили на протилежний край табору. Спартак од відчаю рвав на собі волосся. Він намагався зупинити це божевілля, шмагав за бійки канчуками, але настрої у війську погіршувалися з дня на день.

Мені і декому ще видавалося, що тепер Спартак прихильніше ставився до самнітів, він призначав їх командирами над людьми, котрі тікали разом з ним ще з Капуї. А найгіршим був чолов’яга на ім’я Требацій, один із головних над розбійниками. Він виставляв себе ледве не за якогось там самнітського царя.



Варрон: Під час Союзницької війни3 був такий собі командир на ім’я Требацій. Це часом не одна й та сама людина?

Крікс: По-моєму, він казав, що то його батько. Понтій Требацій.

Природно, що мені не подобався ні він, ні вся ця ситуація. По смерті Еномая я завжди залишався другим після Спартака. Тепер на моє місце висувався цей самніт. Ґаннік, Каст і багато інших торочили мені: “Хто такі ці самніти? Хто такий цей Требацій? Чому Спартак слухає не нас, не тебе, а їх?”

Ґаннік навіть сказав якось: “Чому ми слухаємося Спартака? Чому військо веде вперед фракієць, а не ґалл? Це ти носив голову римського претора на списі. Ти не гірше від нього, а, може, навіть краще”.

І я слухав його. Ось, що робить з вами hybris. Я навіть почав був вірити цим словам.

Ми остаточно погризлися, коли віддали на плюндрування маленький хутірець у горах біля Луцерії. Розумієте, Требацію кортіло відновити давні війни самнітів із Римом, і він переконав Спартака у тому, що ці міста ладні приєднатися до нас. Та для решти будь-яке місто у першу чергу означало грабунок, жінки, там, золото. І зрештою з’ясувалося, що жоден із луцерійців не хотів приєднуватися до чергового заколоту проти Рима, принаймні, не до заколоту з рабами на чолі.

Варрон: Певно, їм згадалася громадянська війна. Лиш десять років минуло з того часу, коли Сулла зробив спробу винищити самнітів за те, що ті підтримали Марія. Вони втратили ціле покоління чоловіків.

Крікс: О, коли Требацій заходжувався вести мову про самнітські війни з Римом, особливо з Римом Сулли, то його неможливо було спинити. Проте на той час населення тих міст уже наполовину складали римляни, і Требацій значив для них не більше, ніж будь-який інший розбійник.

Ми оточили село і (поки решта вела перемовини у передніх воротах, ганяючи посланців туди і сюди) підпалили дерев’яний палісад, який його оточував. Тільки-но решта збагнула, що діється, то поквапилася приєднатися до грабунку.

Спартак нетямився з люті. Він наказав припинити грабіж, але армія (разом із більшістю самнітів, котрі зрозуміли, що можуть утратити найліпшу долю) це проіґнорувала. Обличчя у нього стало кам’яним, а з каменем не посперечаєшся. Він усе казав: “Я віддав наказ” і “Якщо дисципліни не буде, то це не військо, а натовп!”

Можливо, це звучало надто часто. І що гірше, з ним погоджувався Требацій, торочив, що людей треба шмагати, людей треба страчувати, аби решта армії, аби варвари, мали приклад, що таке дисципліна.

Саме на таку мить чекали боги hybris. Я витягнув меча і гаркнув на Требація: “Хочеш страти, то чому не почати б із мене, тут і зараз?”

Що ж, Требацій виявився чи то тупим, чи то хоробрим, оскільки і сам потягнувся за зброєю. Спартак відтягнув його від мене, перш ніж я насадив його на меч, як порося - на рожен. Ми зі Спартаком стояли обличчям до обличчя навпроти одне одного, з клинками у руках, і Спартак проказав: “Може, мені варто почати з тебе, Кріксе. Твої люди першими заходилися грабувати. Може, твоя смерть навчить їх коритися наказам”.

І я відповів: “Може, і варто спробувати. Може, ми побачимо, за ким повинна йти армія”.

Не знаю, що сталося б потім, якби Каст не втрутився поміж нами і не розтягнув у різні боки. Тільки інший ґладіатор міг зробити таке і залишитися опісля живим.



Варрон: То ви не побилися?

Крікс: Ні, і я дякую за це богам.

Варрон: І по-твоєму, ти міг вбити його?

Крікс: Хтозна. Він добре орудував фракійським мечем, я - теж. На арені ми зустрічалися всього лишень один раз, і перемога тоді була за мною. Але важко судити про це зараз. У мені грала кров. Здається, навіть того дня я розумів, що Спартак має рацію, але не міг погодитися з тим, тільки не для себе, не перед ним і не перед рештою.

Варрон: Інколи, здається, в житті людей настають моменти, коли все балансує на межі. Так ніби ви кидаєте кам’яну брилу в струмок і змінюєте його напрям. З тієї миті все відбуватиметься інакше, і та історія, котру ми знаємо, ніколи б не сталася.

Крікс: Хочете сказати, якби я вбив тоді Спартака, то ви не писали б зараз свої книжки? Можливо. Але кому дано знати, як воно могло би статися? Хіба що богам.

Диви, натомість він убив би тоді мене.

Проте цього не сталося. Нас розтягнули, зрештою, ми прохололи настільки, щоби поговорити, і я вирішив забрати своїх людей - свою армію. Спартак погодився.

Тоді мені видавалося, це найкраще, що можна зробити. Йому - також. Ми порушили присягу, дану на Везувії, - битися разом до самої смерті. Боги так просто не пробачають подібні речі.

Бачте тепер, де ви помилилися у своїй книзі? Ми аж ніяк не планували розділити війська, щоби потім заманити римлян у пастку. Ми розділили війська, бо я був йолопом, як Спартак і сказав.

Варрон: Ти про битву на горі Ґарґан1?

Крікс: Правильно. Насправді, я загубив на Ґарґані половину наших людей, ледве не поклав край нашому війську. Ніхто з нас тоді не знав, що для полювання на нас Рим зібрав нові леґіони, які вже вийшли в дорогу. Не впевнений, чи зважив би я на це, навіть якби знав тоді. Мене переповнював hybris, і я уявляв себе новим Бренном. У мене під командою було тридцять тисяч війська, самі ґалли і ґерманці. Ми били римлян перед цим, і чом би не побити їх ще раз, питав я себе.

Ми грабували і спустошували Апулію, а по диму на згарищах вілл рухалися римляни. Нас вони заскочили абсолютно зненацька. Ми ж бо ніколи не переймалися побудовою табору зі стінами, як навчав нас Спартак, - то надто великий клопіт. Ми не розставили вартових, адже всім кортіло взяти участь у грабунках.

Першою удар завдала римська кіннота, щонайменше п’ять сотень пронеслося крізь наші лави, вбиваючи всіх навсібіч. Мої люди розбіглися по зброю і щити, але ніхто і не подумав вишикуватися в бойовий порядок.

Звісно, п’ятсот вершників проти тридцяти тисяч - не надто велика загроза. Та я все-таки не останній дурінь і розумів, що це не більше, ніж розвідники. А десь поруч мусило бути ціле римське військо. Кіннота вела їх прямо на нас. Я не знав, чи далеко вони і скільки часу у нас залишилося. Нарешті я зробив те, що мав уже зробити давним давно, - подав сигнал шикуватися і спробував якнайшвидше організувати людей.

Ми стояли на відкритій місцевості, сприятливій для римської армії. Вілла і господарські споруди, котрі можна було використати в оборонних цілях, давно вже перетворилися на попіл. Копання ровів могло забрати чимало часу, а римляни здатні були підійти першої ліпшої хвилини. На сході ж, милях у двадцятьох, виднілася гора Ґарґан - менше, ніж у денному переході від нас. До битв у горах ми звичні, тож я вирішив відступати.

От тільки вишикувати людей виявилося не так легко. Надто багато клумаків. Усіх обтяжувала здобич - вози, лантухи, раби - ніхто не збирався їх покинути, навіть після того, як римляни відігнали в’ючних тварин. Ніхто не слухався наказів, принаймні, допоки не повернулася римська кіннота і не розворушила всіх навколо.

Кляті вершники завдавали нам клопоту на кожному кроці, намагаючись затримати, відрізати до підходу своїх леґіонів у повній силі. Вони нападали знов і знов. Зав’яжуть сутичку, декого підстрілять і знову відступають. Нам бракувало кіннотників, аби протистояти їм. Ми нічим не могли їх зупинити, адже не залишалося часу, щоб зупинитися і прийняти бій. А вони саме цього і домагалися. Ще більше нас гальмував вантаж: вози, запряжені волами, і віслюки з мішками ледве чвалали вперед. Зігнуті під клумаками воїни весь час відставали і перетворювалися на прекрасні цілі для кіннотників.

Коли я щоразу озирався назад, мене проймав піт страху, що я побачу всю римську армію, котра крокуватиме по наших слідах. Нарешті я наказав покинути всю здобич, весь наш вантаж, до останньої намистинки, за винятком харчів. Я носився туди-сюди, змушуючи людей кидати свої награбовані статки і не відставати від решти. Тим, хто сперечався, довелося зітнути голови. На балачки просто не вистачало часу. Розкидані клумаки, полишена худоба і трупи відсталих воїнів позначали наш двадцятимильний слід.

Більшість тих, хто вижив, засвоїли той урок. Навчилися триматися строю, тримати темп. Раз-по-раз мені спадали на думку слова Спартака про те, що дисциплінована когорта зі списами здатна відбити будь-яку атаку кінноти. Римляни теж це пам’ятали. Вони зосереджували всю увагу на тих, хто відставав і виходив зі строю, намагаючись зберегти свої трофеї всупереч усім наказам. Поки ми дісталися Ґарґана, то втратили сотні таких, але ж завдяки їм у мене тепер було і краще військо.

Добравшись до гарних оборонних позицій ще до приходу римлян, ми заходились окопуватися. Не маючи доброго паркану між нами і ворогом, я не міг розраховувати на безпеку. Цього разу навіть після цілоденного переходу, вже поночі, від людей не чулося жодних нарікань стосовно копання ровів, насипання валів і спорудження острогу з колод і каміння.

Наступного ранку строєм підійшли римляни і зайнялися спорудженням власного табору в узгір’ї. Навіть тоді я залишався досить спокійним. Нас було більше ніж удвічі більше, крім того ми займали висоту.

Певно, я виявився надто самовпевненим. Певно, якби командував Спартак, а не я, то все сталося б інакше. Та я споглядав будівництво римського табору, і мені здавалося, кращої нагоди вдарити на них не буде. Заскочити їх по можливості зненацька. Все повинно було статися швидко, раптово. Мої люди втомилися, але після всіх цих атак вершників під час переходу, вони все одно пнулися до бою.

Через характер місцевості і ущелину праворуч, ми сильно скупчилися на неширокому фронті. Когортам аж ніяк не вдавалося тримати порядок, то була проста маса сотень людей. Спустившись зі схилу, я наказав розгорнутися і вишикуватися, проте на той час навкруги вже творився повний безлад.

До першої атаки прийшлося в долині. І одразу все пішло не так, як треба. Римські вартові засікли нас і підняли на сполох. Леґіонери покидали свій шанцевий інструмент, взялися за зброю та щити і вишикувалися у бойові порядки, перш ніж ми встигли дістатися їхнього стану. Крім того, у деяких місцях, особливо на нашому лівому фланзі, схил був надто крутий, і моїм людям не вдавалося тримати стрій. По центру і праворуч досі творилося казна-що - ґалли і ґерманці навалювалися один на одного, змагаючись за нагоду вибратися у передні лави і першими завдати удару по супротивнику. Про порядки ніхто і не думав.

Коли ми зіштовхнулися з римлянами, їхній центр позадкував, відступаючи перед нашим числом, але прорватися нам не вдалося. Перш ніж ми змогли зробити це, просто нізвідки взялася клята римська кіннота і вдарила по лівому флангу. Позаду юрмилося багато наших, ще не задіяних у битві, і я намагався наказати їм укріпити ліве крило. Та за вершниками складалося враження ніби цілий римський леґіон прийшов на допомогу. Я докладав усіх зусиль, щоб мої люди розвернулися і зустріли їх обличчям до обличчя, та вони виявилися надто забарними, або не розчули команди. Римляни ж натомість піднеслися духом у той час, як дехто з наших його втратив.

Я вирішив відступати, поки не стало пізно. Ми з боями продиралися назад до своїх стін і боронили їх, коли римляни розташувалися довкола. Тоді ще я не надто хвилювався. У нас були добрі позиції, і людей ми втратили не менше від римлян.

Проте ті заходилися працювати: копати рови, зводити свої стіни нижче наших, у підніжжя гори. Я спробував був послати одну когорту до них у тил через ущелину, але вона виявилася завузькою, вкрай порослою чагарями, крізь котре можна пройти лишень поодинці. Більше того, римляни перегородили і цей прохід. Я ще не розумів, що відбувається, а нас уже взяли в облогу. Вони нас оточили і стали будувати свої стіни, аби не дати вирватися бунтівникам. Як це там зветься латиною?

Варрон: Контраваляція.

Крікс: Правильно. Римське слівце. Ще не скінчивши зводити стіни, вони привезли катапульти. Каміння розбивало наші стіни, або ж перелітало через них і вбивало людей. Одна поцілила у Ґанніка. Ми їх потім збирали і використовували, щоб зробити свій мур вищим. Кидати ним по римлянах не було чим, жодних вам катапульт чи інструменту, аби скласти їх.

Я розумів, що облоги ми не переживемо. У горах не знайти прихистку від холоду такої пори року. І що важливіше, нам бракувало харчів. Забагато клумаків залишилося лежати в долині, і я вам не скажу, скільки торбин були набито золотом замість збіжжя. З нічних вилазок, у котрі я відправляв здобичників, майже ніхто не повернувся - хтозна, їх могли взяти в полон, а, може, вони і самі втекли. З кожним новим днем рів у римлян ставав глибшим, а мури - вищими.

Залишалася єдина перевага: з висоти можна було завжди помітити, коли римляни намагалися проникнути у наш табір. Відбивати напади довелося не один раз. А потім якось підходить до мене вартовий і каже, що з північного заходу наближається нове військо. Спершу я подумав, що то прийшли нові римляни, аби покінчити з нами. Я наказав людям приготуватися до бою, стати на стінах і чекати на новий штурм, цього разу, певно, останній, гадав я.

А потім стало зрозуміло, що то не римляни, а Спартак. Якимось чином він дізнався про облогу і перетнув усю Апулію, щоби визволити нас. В тій битві ми вперше вбили римського консула. Ґеллій, по-моєму, так його звали?



Варрон: Луцій Ґеллій Публікола.

Крікс: Коли все скінчилося, я проковтнув свою hybris, став перед Спартаком навколішки і дав нову клятву: йти за ним, куди б він не вів і які б накази не віддавав. Мені здавалося, я сам хочу командувати власною армією, проте я засвоїв урок, втративши при цьому тридцять тисяч чоловік. З того дня все управління я полишив на нього.

Варрон: А що він сказав тобі?

Крікс: Він проказав: “А що ти думаєш, я мав робити, коли почув, що римляни взяли вас в облогу? Відвернутися від цього і дати вам загинути? Ти забувся про клятву, яку ми принесли всі разом?”

О боги, як я любив цього чоловіка. Він мав рацію, я йолоп. Та більше я його ніколи не покидав. Принаймні, поки він залишався живим. Богам відомо, я поклав би за нього власне життя, проте нагода зробити це так і не випала.

Після Ґарґана зникли будь-які нарікання на дисципліну. І вже ні в кого язик не повертався обізвати нас натовпом. Ми були справжньою армією, озброєні, оснащені і вишколені сто тисяч душ. Ми знову перейшли Апенніни, повернувшись у країну самнітів. Там, перегородивши перевали, що вели на Рим, нас чекало чергове консульське військо. Але це ми їх заманили в пастку, а не вони - нас. Тоді так багато загинуло римлян, що ми навіть не потурбувалися ловити дещицю, що вижила. Хоча з ними втік і консул, і тієї голови мені роздобути не довелося.

Варрон: Це був Лентул. Йому пощастило дістатися Рима, проте сенат позбавив його командування. Тоді вперше серйозно заговорили про повернення армій із провінцій. Між Римом і Спартаком не залишилося жодного римського війська. Місто стояло беззахисне.

Тоді, звісно, на сцені з’явився Красс1.



Крікс: Красс, я його пам’ятаю. Людина, що збиралася врятувати Рим від Спартака. Перший же бій з ним відрізнявся від усіх попередніх. Про це весь час твердив Спартак, про те, що одного дня ми натрапимо на справжній леґіон ветеранів.

Варрон: Красс зібрав власне військо. Він був найбагатшим римлянином, тож міг дозволити собі заплатити добровольцям, відставним леґіонерам, аби ті билися під його командою.

Крікс: Я би посоромився називатися римлянином, якби вимагав платні за оборону рідного міста.

Варрон: Красса переповнювали політичні амбіції. Він волів зібрати армію, котра залишилась би вірною йому і після війни. Людина, яка розбила Спартака і порятувала Рим, могла впевнено розраховувати на посаду консула наступного року. У сенаті навіть поговорювали про оголошення його диктатором, але зупинилися на призначенні консулом до кінця терміну, що його мав відбути Ґеллій.

Крікс: Що ж, Красс дав добрячий бій. Не думаю, що в нього залишався якийсь вибір стратегії. Йому просто треба було стати поміж нами і Римом. Але для початку виявилося - поміж нами і Капуєю, з котрої все й розпочалося. Менш ніж за рік по тому, як ми втекли зі школи Батіата.

Варрон: У Капуї ви розіпнули більше римлян

Крікс: Капуя...

Я вам розповім про Капую. За кілька днів перед тим, як увійти в неї, ми взяли Помпеї. Знаєте, ґладіаторів часто посилають у тур по великих виставах: Капуя, Помпеї, Рим. Дехто серед нас знав планування вулиць у Помпеї, як-от Каст і Фелікс. З кількома десятками людей вони поночі перебралися через мури і рушили прямо до найбільшої ґладіаторської школи, ввірвалися до неї та випустили на волю сотні кращих бійців світу при зброї. Брами вони взяли зсередини і відкрили їх для решти. У Помпеї ми втратили ледве чи не одного чоловіка.

Уперед по Аппієвому шляху, і до Капуї залишиться один кількаденний перехід. Красс зібрав свою армію прямо перед ворітьми міста. Здається, з ним прийшло щось із шість чи сім леґіонів, не рахуючи капуанців, які вийшли на допомогу. У нас було втричі більше людей, до того часу вже загартованих битвами і дисциплінованих Ґарґаном.

Природно, що загал - тобто ґладіатори - добре знали Капую. Цього разу я вів ударний загін, що мав прорватися в місто, не надто добре захищене мурами, подібно до Помпеї. Та коли ми дісталися школи ґладіаторів, то побачили, що всі вже мертві. Усі ґладіатори міста. Капуанці повбивали їх, аби вони не втекли і не приєдналися до нас. Порішили всіх державних рабів і навіть деяких у своїх оселях, усіх дужих і здорових чоловіків. Не знаю, скільки їх там було. Тисячі. Тисячі вбитих.



Варрон: Природно, що вони боялися залишати так багато небезпечних людей за мурами міста.

Крікс: І все одно, я називаю це вбивством, різнею беззахисних і скутих кайданами. Вбивством тих, хто ще нічого не скоїв, але міг би.

У нас заграла кров. Ми зняли солдатське спорядження і вдяглися як ґладіатори. Основна битва і досі тривала під містом, перед головною брамою. Красс вишикував свої вояків, забезпечивши тили мурами. Він відбивав напади Спартака, проте коли римляни побачили, як позад них розчинилася брама і з неї вилетів натовп ґладіаторів, то запанікували і зламалися.

Сам Красс утік, та ми захопили його скриню з грошима, яка виявилася заважкою навіть для двох сильних чоловіків. Плюс здобич у Капуї, місті, що збагатіло на крові ґладіаторів, за котру ми помстилися з лишком. Нам здавалося, ми це заслужили.

Капую спалили на гобелки, але перед цим ми розграбували її і розіпнули всіх, хто попався попід руку. На капуанській арені, на тому самому місці, де багато хто з нас бився рабами, ми організували ще одні ігри. Тепер помирали тільки леґіонери Красса.

Згадую, як ви назвали це у своїй книжці, - звірство, свавілля. Нам усе здавалося справедливим. Така собі справедлива помста.

Варрон: Декілька солдатів вижили і дісталися до Рима. Вони розповіли сенату про все, що трапилося. Дехто в місті теж почав убивати своїх рабів.

Городян охопила паніка, і Рим став схожий на гніздо мурах, розворушене під гнилою колодою. Сенат приносив жертви і шукав у сивілиних книгах1 пророцтво, що могло б урятувати місто.



Крікс: Це мені нагадує про одну дивну річ, яка сталася у Капуї. Ви знаєте, що жінка Спартака була віщункою?

Варрон: Про це розповідали люди.

Крікс: Вона називала себе Олімпією і стверджувала, що служить Бахусу, одному з цих грецьких богів, хоча народилася у Фракії і виросла у такій самій варварській країні, як і ми решта. На руках у неї були витатуйовані змії. І на персах - теж. Вона залюбки їх оголювала, коли проводила всілякі там обряди. Коли ми ще всі жили у ґладіаторській школі, їй привидівся Спартак, увінчаний змією. Тоді вона сказала, що це віщує перемогу на арені. А пізніше стала стверджувати, це знак того, що Спартаку судилося завоювати Рим.

У Капуї до нас у полон потрапив один із леґатів Красса, якийсь патрицій. Ну, цей виявився зухвалим навіть як на римлянина. Він відмовився битися на арені, хотів, щоби проти нього вийшов сам Спартак. Він викликав на двобій Спартака!

Усіляко нам погрожував, казився і торочив, що розіпне нас усіх. Розповідав, що колись його вже захоплювали пірати, а після того, як за нього внесли викуп, він повернувся і розіпнув їх усіх до одного. З нами він мав намір зробити те саме.

Варрон: По-моєму, я знаю, хто то був. Юний Цезар. Це на нього схоже. Боги, от вам ще один амбітний не по літах! Знаєте, ця історія про піратів - абсолютна правда. То що, Спартак вийшов проти нього?

Крікс: Ні, в Капуї ми розіпнули цього Цезаря. Ніколи не чув, щоб людина на хресті так кляла всіх і все на світі. По-моєму, він закликав усіх лихих богів Тартару! Від його слів у мене волосся дибки ставало.

Тієї ночі, поки він усе ще висів на хресті, Олімпії наснився сон про Цезаря (якщо його і справді так звали). Вона бачила, як змії виповзали з очниць його черепа. Це її так стурбувало, що вона не хотіла йти з Капуї, доки ми не переконалися в його смерті, встромивши йому в живіт спис. Здається, на додачу, вона ще й наклала якесь закляття, аби він ніколи не повернувся з того світу.



Варрон: Ти знав, що він був одним із верховних жерців Рима?

Крікс: Справді? І це в його віці? То що, прокляття робиться від цього сильнішим? Що ж, Спартака він прокляв, і Спартак нині мертвий. Але Цезар і сам мертвий, ні прокляття, ні амбіції йому не допомогли.

Варрон: А ти сам-то вірив у пророцтва віщунки? Спартаку справді судилося завоювати Рим?

Крікс: Тоді багато хто з нас вірив у це. Завжди приємніше жити з думками про те, що на вашій стороні сама Доля. Хоча Спартак у це, по-моєму, як раз і не вірив. А решта... тоді ми всі ладні були крокувати разом із ним на Рим.

Варрон: Я пам’ятаю всі листи, які тоді приходили з сенату. Вони щодня очікували побачити Спартака перед мурами.

Крікс: Ну, просто так підійти до мурів ми не могли. Не забувайте, ще залишався Красс із рештками своєї армії. Він відступав перед нами і робив усе можливе, аби затримати нас. Так, Красс був наполегливим, і йому вдалося затримати нас. Доки він не загинув під Пренесте, то нам доводилося битися за кожну милю. Та все ж, Рим він не порятував.

Варрон: Знаєш, навіть за таких обставин його проголосили героєм Республіки, і його статуя сусідить зі статуєю Фабія1, котрий порятував місто від Ганнібала. Щороку на його честь справляють свято.

Та я тобі дещо скажу. Тридцять років тому, коли я писав свою книгу, про це важко було судити. Але тепер мені здається, що смерть Красса перешкодила його претензіям на консульство тільки на краще. Він був надто амбітний. Грошей своїх він не лічив, проте цього замало - йому потрібна була влада. Боюся, купивши собі ті леґіони, Красс міг стати новим Марієм, новим Суллою. Римська республіка пережила Ганнібала і Спартака, та хтозна, чи вона пережила б чергову громадянську війну.

Розумієш, я прекрасно пам’ятаю мить, коли Великий одержав із сенату наказ припинити всі дії проти Серторія і повертатися на захист Рима. Той лист полетів прямо у вогонь.

Крікс: Заждіть-но хвилинку. Який такий Великий?

Варрон: Помпей. Це ми його так називали - Помпей Великий. Я служив у нього в Іспанії під час кампанії проти Серторія з його повстанцями. Минуло п’ять років війни, він нарешті почав здобувати перевагу і вже планував тріумф. Спершу (я вже про це говорив) він, одержавши наказ із Рима, відмовився йти геть. Йому здавалося, що вороги по сенату вирішили позбавити його тріумфу і наказали придушити якесь там повстання рабів. Наказ Помпей спалив, проказавши, що скарає на горло кожного, хто згадає про нього ще раз. Він проклинав сенат, а найбільше від усіх - Красса за спробу позбавити його слави.

Я веду до того, що Помпей був не тією людиною, яка б дозволила Крассу перейти їй дорогу. А його леґіони корилися своєму командиру не згірш від Крассових. І здається мені, нас би чекала в такому разі нова громадянська війна між цими двома, Помпеєм і Крассом, межі черговими марієм і суллою, котрі гризлися б за Рим, як собаки за кістку.



Крікс: Тобто, хочете сказати, якби Красс порятував Рим. Якби його не вбили під час оборони міста.

Варрон: Звісно, тоді Помпей ще не знав про смерть Красса. Все змінилося докорінно, коли він почув про спалення Рима Спартаком. Тепер він ні за що не хотів баритися стати людиною, яка покладе кінець загрозі Спартака. Тим не менш, Помпей заприсягся, що, стративши всіх ґладіаторів, він повернеться до Іспанії і знову займеться Серторієм.

Крікс: Схоже, і його не обминув hybris.

Варрон: Боюся, для Рима це типова ситуація.

Але повернемося до Спартака. Чого прагнув він? Над цим питанням я б’юся от уже тридцять років, і все одно для мене воно залишається загадкою. Він стояв перед брамою Рима. Красс лежав мертвим, а його військо було цілком розбите. Місто впало до ніг ґладіатора, але він спалив його і пішов геть. Чому?



Крікс: Можу вам сказати одне, на такий крок важко зважитися. Декому кортіло взяти Рим. Але що потім, коли ми захопимо Рим? Ми не могли втримати його. Тоді ми вже знали, що сенат повертає леґіони з провінцій. Нас би зловили за мурами, немов у пастці, оточили. Нам невідома така війна.

Варрон: Навіть Ганнібал ніколи не замишляв захопити Рим.

Крікс: Ганнібал, утомившись від війни, міг взяти і забратися зі своєю армією додому, у Карфаґен. Нам же не було, куди тікати, от у чому полягала проблема. Все починалося з кільканадцятьох ґладіаторів, які намагалися втекти з Капуї. Під Римом наша армія нараховувала сто тисяч чоловік, у чистому полі ми могли розбити будь-який леґіон, але нам не було куди вертатися після битви.

Не дивно, що декому - варварам і розбійникам, в основному - кортіло пограбувати місто, вони весь час базікали про римських жінок і золото. Проте я вам скажу так: завжди існує межа того, скільки ви можете забрати з собою. Після Помпеї і Капуї, нам доводилося залишати за собою половину здобичі, оскільки на неї бракувало підвід і в’ючних тварин. Я вже мовчу про корм.

Ви повинні розуміти, що я маю на увазі. Вам доводилося ходити походами по ворожій території, ви знаєте, що означає мати рухливу армію. Вам просто необхідно мати місце, де б ви могли зберігати здобич, інакше толку від неї малувато. От цього у нас якраз і не було.

У найгіршому разі ви завжди могли відступити у Рим, ну, а куди було подітися нам?

Дехто волів повернутися у гори, на самнітську територію, але ми вже знали, що міста нас не підтримають. Дехто - головним чином, ґалли і ґерманці - хотіли відправитися на північ, в Альпи, геть із Італії, до себе у рідні краї, геть із римських володінь. От тільки межі немає римським володінням. Римські армії у Ґаллії, римляни у Фракії, римляни у Сирії, Африці, Греції. Крім того, майже половину наших складали самніти, італійці, - їм-то куди накажете йти?

Найгіршим було те, що ці розбіжності могли розколоти військо. Якщо Ґарґан мене чомусь і навчив, так тому, що найголовніше - це зберегти армію єдиною понад усе. Доки ми залишалися разом, жодній римській армії не здолати нас.



Варрон: Зрештою, вас таки здолали.

Крікс: Так, тільки не римська армія, а зрада.

Варрон: Гаразд, от ми і дійшли до цього. Ви спалили Рим і вирушили походом на Іспанію, щоби приєднатися до Серторія. Навіщо?

Крікс: Ну, як я уже казав, нам потрібно було піти кудись, де Риму нас не дістати. Нам потрібно було утримати армію разом. А це означало - приєднатися до ворогів римлян. Залишався вибір: на схід, в Азію до Мітрідата чи на захід, в Іспанію до Серторія.

Требацій виступав за Серторія. Самніти билися разом із Марієм проти Сулли в останній громадянській війні, а всім відомо, що Серторій - людина Марія. Всі самніти бажали йти в Іспанію до Серторія.



Варрон: Звинувачуєш Требація?

Крікс: Звідки ж йому було знати, що Серторій зрадить нас усіх? Самніти гинули пліч-о-пліч із нами. Він зрадив і їх також.

Але ви маєте знати про Серторія все, адже за вашими ж словами, ви билися проти нього на службі у Помпея. Він зрадив Рим. І часто таке відбувалося в його житті?



Варрон: Хай би там що, але навіть вороги завжди вважали Серторія людиною честі. Іронія полягає в іншому: в першу чергу, Серторій завжди був римлянином, тільки сторона, на котру він став у громадянській війні, зробила його зрадником Рима. Ти сам сказав, що він був людиною Марія. Останньою людиною Марія. Коли пав Марій, Сулла всіх їх повбивав або оголосив поза законом. Певно, дехто вдався до розбою, як от ваш Требацій, решті залишалися тільки Іспанія та Африка.

От тільки не думаю, що Спартак і ви всі знали, що з того моменту, як ви втекли з Капуї, Серторій переживав скрутні часи. Роками він правив Іспанією, зробивши в ній щось на зразок свого маленького царства, він розсіював одну римську армію за іншою, доки не одержав у особі Помпея гідного суперника. Люди Серторія втомилися від війни. Серед його офіцерів навіть назрів був бунт, про що я дізнався набагато років пізніше. І якщо це правда, то дізнавшись про повстання рабів у Італії, він просто не пішов на бенкет, де вони планували вбити його. Це йому врятувало життя.



Крікс: Ми знали, що він відступає перед Помпеєм. І це стало однією з причин, чому ми вирішили приєднатися до нього - нам здавалося, наше військо настільки ж потрібне Серторію, наскільки його - нам. Він обіцяв нам землі у дарунок. Гарні землі, на яких селилися римляни. Іспанія - гарна країна. Я міг би прожити там до кінця свої днів. У мирі, якби дозволили римляни.

Проте Серторій збрехав. Він продав нас римлянам.



Варрон: Думаю, вам слід було дещо знати про Серторія, перш ніж вірити йому.

Під час громадянської війни, коли Сулла серйозно напосів на Марія, той випустив на волю щось із чотири тисячі рабів, які стали на його бік. Вони допомогли взяти Рим і вважалися його особистою армією. Їх називали бардіями. Це були його особисті кати. На схилі літ Марій став одержимим помстою своїм ворогам. Він карав на горло будь-кого, запідозреного у змові проти нього. Такою роботою займалися бардії. Згодом вони вибилися з-під контролю і вбивали всіх підряд, кого заманеться, без будь-якого дозволу. Вони різали чоловіків у їхніх домах, ґвалтували їхніх дружин і шматували дітей. Жоден римлянин не був захищений від них, жоден не наважувався опиратися їм або, принаймні, скаржитися. Так усі боялися Марія. Аж поки Серторій зі своїми людьми не оточив їхній табір уночі і не перебив усіх до одного. Через страх Марія ніхто інший на таке не наважився б.

Цю історію мало хто знав. Серторій замовчував її певний час, бо Марій залишався живим... і не надто послідовним. Невдовзі Марій помер, владу у Римі прибрав до свої рук Сулла і заходився вбивати своїх ворогів. Серторій, рятуючись, утік до Іспанії, але з того часу терпіти не міг жодної думки про озброєних рабів, або рабів, звільнених під приводом війни. Такого кроку він ніколи собі не дозволяв, як би кепсько йому не доводилося.

Не думаю, що Спартак міг про це знати. Інакше, я не певен, чи став би він довіряти Серторію.



Крікс: Ніхто з нас про це не знав. Ваша правда, тоді все було б інакше. Ми могли піти і на схід, на допомогу царю Мітрідату і його арміям. Слід було так і зробити. Тоді все повернуло б на інакше.

Варрон: Справа полягає в наступному: перебуваючи роками у вигнанні, воюючи з Римом, Серторій ніколи насправді не хотів обзаводитися власним царством. Все, чого йому кортіло, це повернутися додому і посісти своє законне місце у Римі. Він старів. Мати його померла. І нарешті помер його ворог Сулла.

Мало хто про це відає, але поки ми воювали з ним, Серторій неодноразово надсилав листи Помпею, у яких писав, що здасться, якщо йому пробачать і дозволять повернутися у Рим. Задовго до того, як він став програвати все поспіль. Навіть після своїх перемог. Я-то знаю, я читав його листи. “Я радше належатиму найнижчій верстві мешканців Рима, ніж залишатимусь у вигнанні, хоч би і повелителем світу”. Все, чого він потребував, це способу спокутувати зраду і очистити своє ім’я.



Крікс: Зрадивши нас. І зрадивши народ Іспанії, який так довго бився за нього, віддавши їх назад у руки Рима. Та, мабуть, для римлянина це не зрада, якщо жертвами стають варвари і раби.

Варрон: Звісно, спершу Помпей незмінно відкидав усі його прохання. Сенат ні за що не погодився б пробачити Серторію. Та коли він запропонував у обмін Спартака з усією його армією, ціна зрештою сягнула належної висоти.

Помпею же здавалося, ніби самі боги спустилися з Олімпу, аби забезпечити його тріумф і допомогти знищити Серторія і Спартака одним ударом.



Крікс: Ви ж були там, хіба ні? У тій битві?

Варрон: Так, був. У найстрашнішій битві, що мені доводилося коли-небудь бачити. Я ледве не втратив там ногу і дозволив їй з того часу бути приводом залишатися вдома і писати книги.

Крікс: Це зрозуміло. По вашій книзі видно, що ви билися там. Вижили тільки ті, на кого в той день зглянулися боги. Вороння, мабуть, бенкетувало не один місяць на бойовищі!

Варрон: Принаймні, у цій частині я все вірно передав?

Крікс: Я читав ті сторінки і ніби знову опинився на полі бою, тільки з іншого боку, коли ви все чекали на наступний хід Серторія.

Звісно, якби нам знаття, щó ви встигли приготувати. Ми довіряли Серторію. Хоча і одержали одне єдине попередження. Від богів.

За ніч до битви жінці Спартака, Олімпії, наснився сон. І вона йому заявила: якщо він битиметься наступного дня, то це стане його останнім боєм, бо його вб’ють.

На це він тільки і відповів: “Якщо я взавтра загину, якщо це справді наша остання битва і нам більше не доведеться воювати, то мені байдуже”. Так усе і сталося: це була його остання битва, хоча він і не зрозумів, чому саме.

Він просто довіряв Серторію.

Варрон: Помпей не довіряв Серторію. Не повністю. Ось чому він тримав шість когорт у резерві і не вводив їх у битву. Він надто добре знав старого лиса. Якщо він зрадив одних, то чому б йому було не зрадити і інших.

Все пройшло за планом, проте ми не просто чекали. Вже повір мені! Пам’ятаєш, ми стояли, дозволивши атакувати себе всій армії Спартака! Мені ніколи не доводилося битися проти таких великих армій! Ми всі дуже добре пам’ятали звіти про перемоги Спартака в Італії, страти полонених та інші звірства. Поки ви наближалися, у мене всередині все похолонуло. От тільки у книжках про таке не пишуть.

Ви все наближалися і наближалися із армією Серторія на вашому правому фланзі. Потім ваші кинулися бігти і зіштовхнулися з нашими передніми лавами. Перш ніж Серторій зробив хід, навіть Помпей починав був хвилюватися.

Крікс: Ваші добряче трималися. Скажу так: армія Помпея стала найскладнішим суперником. З вами нам довелося важче, ніж із Крассом. Проте навіть так ми могли перемогти того дня. Ми могли побити Помпея.

Варрон: Не буду заперечувати. Нам теж виявилося непереливки. Ви нас затисли між річкою праворуч і Серторієм ліворуч у той час, як самі трощили передні ряди по центру.

Крікс: Проте насправді у пастку втрапили ми, поки чекали, коли ж Серторій ударить по вашому лівому фланзі. Це мало стати ключовим моментом усієї битви.

Пам’ятаю, я стояв і гадав, ну чого він ще чекає, чому затримується? Я бачив, як він подав сигнал і як його військо почало готувати удар. Ото ми зараз уріжемо їм, подумалося мені!

А потім я ніяк не міг уторопати, що не так. Аж раптом він ударив по нас. Спершу кіннота - у нього була добра кіннота. Поки ми перешикували війська і розвернулися, щоби зустріти його, було вже надто пізно. Римляни прорвалися по центру... та ви й так усе знаєте. самі там билися.

Але Серторія ми таки дістали. Хотів би вам сказати, що порішив його власноруч, та я лиш бачив його голову, коли її ще можна було впізнати.



Варрон: А Спартак? Що сталося з ним?

Крікс: У своїй книзі ви пишете, що його вбили у битві.

Варрон: Ми так вважали, і тим не менш, тіла не знайшли. Шукали повсюди, навіть унизу за течією річки. Дехто казав, що бачив, як його здолали у двобої, та переконатися у цьому не пощастило.

Крікс: Він би хотів померти у битві. Так ми присягалися одне перед одним. І ще те пророцтво. Наскільки я знаю, він загинув того ж дня. І мені хотілось би вірити, що саме він убив Помпея.

Варрон: Гадаю, так могло і бути. Не знаю, сам не бачив. Після загибелі Помпея вчинилася така страшна веремія, я валявся на землі з майже стятою ногою, намагаючись не зійти кров’ю до смерті.

Принаймні, він одержав свій тріумф, посмертно. Його кістки провезли у золотій колісниці по Священній Дорозі, а навколо веселилася юрба. Цього він прагнув понад усе, і це останнє, що його люди могли зробити для нього. Але надто мало бранців крокувало того дня вулицями. І ніякого вам Спартака.



Крікс: Ліпше загинути у бою, ніж здатися, щоб опинитися на хресті. Він постійно це нам повторював.

Варрон: Нам майже нічого не коштувало переконати сенат дозволити проведення тріумфу, та здається мені, більшість із них полегшено сприйняли смерть Помпея. Дехто - по-моєму, Цицерон - сказав, що тріумф - невелика ціна за те, щоби вберегти Рим і Республіку від нового царя.

Гадаю, до цього все і йшло б у разі, якби він повернувся з тріумфом і Спартаком, закутим у кайдани вкупі із Серторієм. Не думаю, що тоді кому-небудь пощастило б його зупинити. Новий цар Рима за мого життя.

Проте цього не сталося. Рим уберігся від чергової громадянської, а Республіка досі живе завдяки Спартаку.

Крікс: А якби Спартак і досі жив? Це змінило б що-небудь?

Я все згадую ті двадцять тисяч, які пережили битву і перебралися в Азію.

Ми завербувалися до царя Мітрідата, щоб воювати з римлянами, чим я і займався дотепер. Як і Спартак, у разі, якби він вижив. Як і мої сини зараз.

Можливо, все пішло б інакше, якби ми ніколи не довірилися Серторію, якби ми вирушили на схід, а не на захід, до Азії, а не в Іспанію. Диви, Мітрідат зробив би Спартака своїм головнокомандувачем і ми підкорили б Рим. Можливо, я взяв би шлюб із царицею Клеопатрою Єгипетською і сидів сьогодні на престолі поруч із нею.

Та по-моєму, боги тчуть нитку людської долі від початку, і нікому не суджено її змінити. Я не вірю у вашу кам’яну брилу, здатну перекрити ріку подій.

Боги не дозволяють такому статися. Ріка просто обминає подібний камінь і тим самим річищем потрапляє в море.

Ми спалили Рим, ми вбили чимало римлян, але що це змінило? Все, що нам удалося, всі битви від Капуї і до Іспанії, не перешкодили тріумфу Помпея, хоч би й мертвого.

Минуло тридцять років, Рим відбудували, і тепер він ще багатший, ніж був. Так само, як і Капуя. Вистави з ґладіаторами стали ще масштабніші, ніж раніше. Красс і Помпей мертві, але обидва їхні сини досі намагаються правити Римською республікою, і вони ще й досі воюють із синами Мітрідата в Азії.

Завтра я повертаюся на арену, так що римський натовп зможе побачити, як останній спартаківець битиметься до смерті, дарма що він уже стара людина.

Ми стільки зробили, але нічого так і не змінилося.





Каталог: authors
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка