Віктор Брехуненко московська експансія



Сторінка1/30
Дата конвертації11.12.2018
Розмір2.02 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30
Віктор Брехуненко
МОСКОВСЬКА ЕКСПАНСІЯ

І ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА

1654 РОКУ

У монографії досліджуються витоки московської концепції Переяславської Ради 1654 року. Зроблена спроба вписати генезу вказаної концепції в контекст експансіоністських стратегій Московії XIV — першої половини XVII, які у свою чергу розглядаються на тлі східноєвропейських аналогів. При цьому відфільтровується образ Московії в світобаченні українського козацтва в XVI — середині XVII ст., з'ясовуються особливості московської політики Богдана Хмельницького 1648–1653 років.




ПЕРЕДМОВА

В європейській історії важко дошукатися міжнародно-правового акту, який за ступенем фатальності для того, хто довго умовляв свого контрагента піти на такий крок, можна було б поставити на одну дошку з українсько-московськими домовленостями 1654 р. Батьки ідеї Переяслава 1654 р. — Б. Хмельницький та його найближче оточення — мали на своє дітище зовсім інші види, ніж остаточні наслідки її втілення. Козацькою верхівкою Московія мислилася військовим союзником проти Польщі, поява якого, за задумом гетьмана, мусила остаточно схилити шальки терезів на український бік. На Московію покладалася місія всеохопного улегітимнення Козацької держави в рамках ментальних установок ранньо-модерного часу. Врешті, Москва мала стати одним із складників вибудовуваної Б. Хмельницьким системи входження Гетьманщини під опіку одразу кількох держав, що вважалося ним запорукою існування останньої1.

Однак, як добре відомо, уже під час Переяславської ради з'ясувалося, що царський двір дивиться на усе це іншими очима Переяслав 1654 р., який став вінцем шестирічних зусиль гетьмана, спрямованих на перетворення Московії з потенційного ворога на союзника та «узаконювана» козацької державності, оцінювався тут у категоріях безапеляційного долучення Гетьманщини до «государевої отчини», що було закономірним відгомоном давніх московських зазіхань на «київську спадщину». Тому Переяславській раді 1654 р. попри мотиви, які рухали офіційним Чигирином, судилося дати початок трагічному у своїй успішності процесу «заковтування» Московією вже всіх руських земель Речі Посполитої. Це поклало край тогочасній геополітичній рівновазі в Східній Європі, перетворило українським коштом Московію на найбільшу регіональну потугу, започаткувало жахливий процес насильницької переорієнтації українського та білоруського світів як відгалуження європейської цивілізації на орбіту «московської версії Сходу». Відтак Переяслав 1654 р., замислюваний Б. Хмельницьким та соратниками гетьмана лише як інструмент визнання й зміцнення Козацької держави, виявився джерелом тектонічних процесів такої сили, що став поворотним пунктом східноєвропейської історії. Це й у страшному сні не могло наснитися ініціаторам втягування Московії до військово-політичного союзу з Гетьманщиною.

Утім, поведінка останньої не була унікальним явищем. Курс на поглинення України з наступним її рабуванням засадничо був органічним виявом неподоланої донині найжахливішої парадигми розвитку людської цивілізації — безкінечних змагань за підкорення одними суспільними організмами надстанового типу (племенами, союзами племен, державними утвореннями, державами) інших. Ще зовсім недавно потяг до експансії вигасав лише тоді, коли його носії вже або ще не мали снаги подолати опір об'єкта чи об'єктів зазіхань. Таким людство, що б там не говорити, залишилося до сьогодні. Еволюціонували лише форми поневолення. Військові засоби, цю альфу й омегу переважної більшості експансіоністських стратегій минулих часів, нині все частіше заступають витонченіші технології, в основі яких лежать різноманітні політико-економічні та ідеологічні засоби, не менш убивчі для жертв, але вбрані в позірно благовидні шати глобалізації (в її теперішньому концептуальному вигляді), безмитної торгівлі, вільної конкуренції маскультур тощо. Сюди ж слід зарахувати й цинічну турботу про мовно-культурні потреби кожного індивідуума, яка після падіння імперій ураз охоплює колишні метрополії і яка насправді покликана не дати остаточно скинути тягар винародовлення націям, що визволилися та спромоглися утворити/відновити власні держави. Водночас триває омолодження старих і пошук нових історичних аргументів, щоб узасаднити минулі експансії й новітні зазіхання. Тенденція ж, яка тягне до цивілізаційного подолання імперських інстинктів, пробиває собі дорогу дуже важко.

Тож до Переяслава 1654 р. та проблеми подальшого «заковтування» Московією Гетьманщини, думається, варто підходити не інакше як з урахуванням розглянутої вище сумної константи світової історії, а також власне здатності Козацької держави протистояти інтеграційному тискові сусідів та знайти на нього адекватні відповіді, які б дозволили уникнути трагічного фіналу. Зайве говорити, що Москва, яка ще з кінця XIII ст. була засадничо налаштована на експансію в усі кінці від свого історичного ядра, не прагнути до поглинення Гетьманщини та решти руських земель Речі Посполитої просто не могла. Інша справа — специфіка московського шляху, заплідненого попередніми завойовницькими та інтеграційними практиками та супроводжуваного східноєвропейськими аналогами. Адже перед тим, як стати на стежку, що вела її до «свого» Переяслава 1654 р., Московія продемонструвала численні зразки успішної експансії, зумівши із загубленого в лісах васала Золотої Орди вибитися, як-то кажуть, «в люди», поглинувши такі різні за потугою та цивілізаційним закроєнням держави, як: Твер, Рязань, Новгород, Псков, Казань, Астрахань та ін. Москва прорубала вікно в Сибір, просувала колонізацію Поля (українськими руками теж), «приручувала» Ногай, переконливо зазіхала на незалежність козацьких спільнот Дону, Волги та Яїка. Та й руські землі Великого князівства Литовського з кінця XV ст. постійно перебували в полі зору Московії. Московські еліти однозначно були налаштовані на поглинення їх, що неодноразово доводили і словом, і ділом. На зламі XV–XVI ст. московську зверхність визнали так звані верхівські князі. Перегодом Москва прилучила Смоленськ та майже всю Сіверщину. Тільки в другій половині XVI ст. московську настирливість вдалося суттєво погамувати. Річ Посполита, зупинивши переможну ходу Москви під час Лівонської війни, завдавши своїй головній суперниці кількох чутливих поразок у Смутні часи й вигравши Смоленську війну, відвоювала частину литовських втрат — Смоленськ і Сіверщину.

Отож до середини XVII ст. Москва підійшла, маючи за плечима надзвичайно насичене експансіоністське минуле та густо заштриховану поверхню відносин з Річчю Посполитою. Цей багатющий досвід завоювань, приєднань, поглинень та інтеграцій, звісно, не міг не накласти відбитку на опрацювання московських підходів до української Національно-визвольної війни та до можливостей відновити поховані під Смоленськом плани. Тому, як видається, продуктивним буде вписати політичні концепції Олексія Михайловича, спрямовані в середині XVII ст. на український світ, у контекст давніших московських стратегій розширення «государевої отчини», подивитися на генезу московської версії Переяслава 1654 р. крізь призму вже застосовуваних Москвою експансіоністських практик. Це, здогадно, дозволить істотніше «розшифрувати» московські задуми 1648–1653 рр., рельєфніше з'ясувати з яким концептуальним багажем Посольський приказ підійшов безпосередньо до Переяславської ради 1654 р.

З аналогічних міркувань важливо також розглянути феномен московської експансії на тлі східноєвропейських аналогів, демонстрованих Литвою, Польщею та Османською імперією. Частину литовських та польських поглинальних стратегій відчув на собі український світ. З деякими литовськими варіантами зіштовхнулася й Москва: під час своїх тривалих територіальних змагань з Вільно за Вязьму, верхівські князівства, Смоленськ, Чернігово-Сіверщину. Особливості турецької зверхності над Кримським ханатом, Молдовою, Валахією постійно були на українських очах і бралися до уваги Б. Хмельницьким у його зовнішньополітичних розрахунках та при опрацюванні політичних концепцій. Гетьман активно розігрував у стосунках з Москвою кримсько-турецьку карту, рахував протекторат Туреччини над Козацькою державою за один із найсуттєвіших урівноважувачів царської зверхності, а звідси й за поважну гарантію збереження української державності.
* * *

У більшості випадків ті політичні концепції Московії XIV — першої половини XVII ст., які були спрямовані на прирощення території цієї держави, мають давню історіографічну традицію й велику літературу. Приєднання й інтеграція князівств Північно-Східної Русі, Новгорода, Пскова, а також Казані й Астрахані неодноразово приковували увагу дослідників й дочекалися копітких студій. Ґрунтовно досліджено й заходи Москви, покликані втягнути до орбіти своїх впливів, а потім і поглинути Ногай. У цілісному вигляді особливості загарбницьких стратегій, генерованих у Москві, а потім у Петербурзі, осмислювалися А. Каппелером та авторами колективної праці «Russian imperializm from Ivan he Grea o he revolution» (правда, на прикладі дещо меншого хронологічного відтинку)2. До всього А. Каппелер здійснив плідну спробу виділити закономірності виникнення багатонаціональної Російської імперії. Усе це позбавляє автора цієї книги необхідності ще раз глибоко входити в суто подієвий контекст і дозволяє подати проблему переважно в концептуальному вигляді, уточнюючи при потребі висновки й узагальнення попередників і зосереджуючись головно на відстеженні перегуків з московськими концепціями, спрямованими на український світ.

Натомість значно слабкіше з'ясовано інтеграційні стратегії, застосовані Москвою до козацьких анклавів Дону, Волги, Яїка, Тереку, а також ті результати, які їй вдалося осягнути на середину XVII ст. Відповідні розділи монографії покликані посприяти заповненню цієї прогалини, що дуже важливо, бо ж Посольському приказові в середині XVII ст. довелося мати в Україні справу не з традиційною елітою, а з козацтвом, яке після утворення Гетьманщини прискорено перетворювалося на «політичну націю» й прагнуло улегітимнити свій новий статус. Досвід, здобутий Москвою під час спроб інтегрувати перелічені вище козацькі спільноти, був для неї актуальним. З метою ж чіткіше відтінити особливості політичних практик Московії відносно донців, волжаків, яїцьких козаків здійснена спроба з'ясувати вірогідність іншої цивілізаційної альтернативи для регіону Поле — Дон — Волга — Яїк, яку в тих умовах могла забезпечити Польсько-Литовська держава.

У другій частині книги йдеться вже безпосередньо про особливості московського шляху до Переяслава 1654 р., іншими словами, аналізуються московські стратегії, покликані уможливити прилучення до «царської отчини» руських земель Речі Посполитої. Зрозуміло, що з огляду на суб'єктність Переяславської ради 1654 р. при дослідженні стосунку Московії до українського питання в допереяславську добу, у центрі уваги мусили бути московсько-козацькі взаємини. Саме вони стали у середині XVII ст. вирішальним фактором, чого ніхто б не наважився передбачити в першій половині попереднього століття, на зорі контактів українських козаків з московським світом. Але вже в 60-х рр. XVI. ст. Москва була змушена суттєво коригувати свої розрахунки в рамках програми збирання «київської спадщини». Коли остаточно розвіялися надії перетягнути на свій бік українську еліту, це поставило хрест на московських сподіваннях поширити сіверський досвід на інші руські землі й звузило можливості Москви до виключно військових заходів. По великому рахунку не зарадив і конфесійний розкол, що стався в Україні після Брестської церковної унії. Промосковські порухи українського духівництва з кола Йова Борецького нівелювалися чим далі помітнішим увиразненням тенденції, що тягнула до ослаблення православного крила в українській шляхті. Тобто в рамках стану, «відповідального» за політичну долю українських земель, розмивалося середовище, на яке можна було б скеровувати вбране в москво-центричні шати гасло православної солідарності, цей надзвичайно важливий (якщо не ключовий) в умовах тогочасної конфесіоналізованої Європи чинник збурення політичної ірреденти. Ті ж масштабні поразки, яких Московія зазнала в першій половині XVII ст., взагалі залишили її фактично з «розбитим коритом».

Відтак дуже важливо прослідкувати як відреагував царський двір на ці виклики часу, у який бік еволюціонували московські концепції «заковтування» України і чи еволюціонували взагалі? Яких змін зазнав до середини XVII ст. образ українського козацтва в середовищі московських еліт? Дивилася Москва на козаків крізь призму своїх експансіоністських інтересів в Україні чи обмежувалася суто прагматичним підходом з метою реалізації поточних зовнішньополітичних завдань? Як сприйняли в Москві ті ключові зміни в поставі українського козацтва, які зайшли в 10–20-х рр. XVII ст.? Чи спромоглися там розгледіти в ньому потенційного підривника територіальної цілісності Речі Посполитої? У підсумку слід з'ясувати, з яких стартових позицій Москва розпочинала відлік своїх стосунків з козаками за доби української Національно-визвольної війни. Чи визнавали там правомірними претензії козацтва посісти на суспільній драбині місце «під сонцем»? Від цього засадничо залежало сприйняття Москвою самої Національно-визвольної війни та процесу перетворення козацтва на представницький стан території гетьманського реґіменту. Обидва чинники, безумовно, лягли в основу опрацювання української політики Московії в середині XVII ст.

Отож відправним пунктом для дослідження прикінцевого етапу генези московської концепції Переяслава 1654 р. та відтінення суті цієї концепції став погляд на проблему саме крізь призму того, як змінювалося потрактування українського козацтва царським двором. Адже за тогочасних уявлень справу з приводу територіального питання слід було мати лише з «політичною нацією», до якої козаки напередодні української Національно-визвольної війни середини XVII ст. не належали. Думається, в такий спосіб вдасться краще простежити еволюцію московських стратегій, спрямованих на українське питання, а головне — появу й розвиток у Московії планів реалізувати через козацтво свій давній задум — заволодіти українськими й білоруськими землями.






Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка