Владимир сиряченко посвящается побратимам по перу писателям, поэтам и журналистам



Сторінка1/12
Дата конвертації11.03.2019
Розмір0.9 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
Владимир СИРЯЧЕНКО
Посвящается побратимам по перу - писателям, поэтам и журналистам, чье честное слово утверждает

Правду Великой Победы


ИДУТ

В НАСТУПЛЕНИЕ

СТРОКИ

Киев - 2016

Владимир СИРЯЧЕНКО. «Идут в наступление строки». Литературно-публицистическое издание.

Электронная версия. Язык русский и украинский


Оно было воистину великим, без преувеличения, восхительным, это советское время. Вошедшее в историю мировой цивилизации своим богатырским народом, который был «рожден, чтоб сказку сделать былью», способным превратить просторы необъятной страны в единую сплошную стройку, в арену всеобщего творчества и созидания. Высшей точкой которого стали прорыв в Космос и покорившая мир улыбка Гагарина. Подлинным хозяином своей счастливой судьбы. Сумевшим одержать Победу в смертельной битве с фашистским зверем, равного которому еще не знало человечество.

Под стать советскому народу стали созданные им литература, искусство, музыка, кино, живопись, культура – все, что формировало его богатый внутренний мир и нравственный облик. Именно он бережно шлифовал яркие созвездия талантливых создателей удивительного мира поэзии, прозы, драматургии и публицистики и поныне не превзойденных шедевров не только отечественной, но и мировой культуры. Их имена говорят сами о себе. Павло Тычина, Максим Рыльский, Владимир Маяковский, Микола Бажан, Ярослав Галан, Андрей Малышко, Платон Воронько, Александр Сизоненко, Аркадий Гайдар, Павло Загребельный, Михайло Стельмах, Михаил Селезнев, Василь Симоненко…Как там в песне советских времен: «Мне не думать об этом нельзя, и не помнить об этом не вправе я…»?

Автор считает своим долгом вновь обратиться к истокам их творчества, способного и в наше суровое и тревожное время как бы напоить своей живительной влагой уставших путников, придать им новых сил и уверенности на избранном пути в сражении за правду, за поруганные наши честь, достоинство и ценности, за гуманизм, равенство и социальную справедливость.

С О Д Е Р Ж А Н И Е


Епоха великих не щезне безслідно
Приректи на забуття?
Павло Тичина проти «культурних невігласів»
Как живой с живыми говоря
Нескорений Ярослав Галан
Талант проти «пернатих» містиків
Прометей із Подніпров’я
Степ і доля Олександра Сизоненка
Борис Олійник: «Переконаннями, як і Вітчизною, не торгують»
«Я той, що греблі рвав. Я не сидів у скелі…»
Гайдар шагнул первым
Покушение на непобежденных
Правда, что даже смерти сильней
Обірвана пісня
«От огневой до огневой шагал солдат…»
Эту взятую с боем суровую правду солдата
Почесті нацистським лакузам?
Чому британська Феміда не помилувала Уїльяма Джойса
Зоряний злет і драма поета
Василь Симоненко: «Я воскрес, щоб із вами жити

у шаленстві весняних злив»


Не склонил головы
Он вчера не вернулся из боя
Чье будет последнее слово. Вместо эпилога
Епоха великих не щезне безслідно

Мої двоє синів давно вже дорослі, у них свої діти. Живуть однією з батьками святою справою: «Як знову повернути народові ту країну і справедливий соціалістичний лад, щo нагло вкрали в них заморські й доморощені буржуї?». І їм болить, не дає спокою думка: підростають вже онуки, підуть або вже пішли до школи. І в їхні дитячі голови, ніжні й чутливі до добра і зла, в нинішньому українському суспільстві вкладатимуть зовсім інші ідеали, переконання, образи героїв. Докорінно відмінні від тих, на яких зростало, виховувалося, мужніло й гартувалося наше покоління.

В силу професійної зацікавленості автор цих рядків не полінувався проаналізувати навчальні програми з української літератури для учнів загальноосвітніх шкіл, а на додачу до цього – ще й тести зовнішнього незалежного оцінювання, з допомогою яких нинішні «духовники нації» екзаменують знання дітьми вітчизняної літератури. «Відродженої, різномаїтою і справжньою», кращих представників якої до 91-го року радянський лад буцімто тільки те й робив, що гнітив, гнобив, репресував фізично й морально.

Враження від цього далеко не захоплюючого чтива переповідати не варто. Про них ідеться у найпершому розділі книги. Додам тільки, що віднині наші дітлахи позбавлені змоги сповна осягти всю глибину і духовність багатої лірики Павла Тичини і Максима Рильського, велич патріотичної спадщини Миколи Бажана і Андрія Малишка, не говорячи вже про твори Бориса Олійника, Платона Воронька чи Василя Симоненка. Щезла у невідь із навчальних програм, мовби її ніколи там не було, проза світового значення Олеся Гончара, Андрія Головка, Юрія Яновського, Павла Загребельного, драматургія Олександра Корнійчука. Навіть дожовтневого Карпенка-Карого з його «Хазяїном», «Сто тисячами» та «Савою Чалим» не пошкодували.

Нинішні наставники учнівської молоді в своїх навчальних посібниках неохоче згадують, що в роки Великої Вітчизняної війни українська земля стала колискою масового підпільного комсомольсько-молодіжного опору проти фашистських поневолювачів. Їх виводить із рівноваги один лише натяк на те, аби нинішнє й прийдешні покоління виховувались на подвигах «Молодої гвардії», «Партизанської іскри», «Нескореної полтавчанки», Миколи Островського з його невмирущою «Як гартувалася сталь». Марно шукати в згаданих програмах бодай посилання на присвячені юним героям твори.

Кого виховуєте, втім уже виховали, в такий спосіб, панове-добродії освітяни – гідних свого волелюбного народу патріотів, нащадків Зої Космодем’янської та Олега Кошового чи цинічних безбатченків, убогих розумом манкуртів, котрі, в разі чого, навколішках поповзуть назустріч НАТОвським завойовникам із жалюгідними благаннями:«Не стріляйте! Ми давно вже ваші! Ми за європейські цінності!».

Основу цього зібрання склали публікації автора в газетах «Комуніст», «Рабочая газета», «Новая волна», «2000», «Ленінська правда», інтернет-виданнях про письменників, поетів, прозаїків і дослідників, чиї твори по праву вважаються золотим фондом не лише української, а й світової літератури. Читач знайде тут творчі портрети Павла Тичини, Андрія Малишка, Платона Воронька, Олександра Сизоненка, Бориса Олійника. Автор вважає справою честі відстояти добре ім’я і світлу пам’ять полум’яного письменника-публіциста Ярослава Галана, який віддав своє життя на фронті боротьби з фашизмом та його націонал-посіпаками.

Не мав я і морального права обійти увагою і хвилюючу книгу-сповідь Володимира Мінаєва «Молода гвардія: знову зрада». Автор її - молодший брат однієї з учасниць легендарної підпільної організації з нині відомого на весь світ міста Краснодона Ніни Мінаєвої, яка після звірячих катувань мученицькою смертю загинула разом із товаришами в шурфі шахти №5. Через все своє життя він, як свідок і учасник тих героїчних і трагічних подій, не лише проніс вірність ідеалам, за які пішли на смерть молодогвардійці, а й дає нищівну відсіч усілякого роду провокаторам і фальшувальникам, котрі намагались і досі прагнуть кинути тінь на світлі образи витязів без страху і докору, на їх святу пам’ять.

А чи маємо ми маємо право забути Михайла Селезньова? Однолітка Олександра Сизоненка, але родом не з причорноморських степів, а з сонячного міста на Дніпрі. Їхні долі схожі. Вісімнадцятирічним юнаком, разом із своїми однокласниками, одяг солдатську гімнастерку і в складі десантного батальйону пройшов сувору путь від Дніпра до Волги, а потім - до Дністра і Дунаю. Автора незабутніх повістей і поетичних збірників про чесно виконуваний солдатський обов’язок.

А комсомольського поета Федора Швіндіна, якому судилася не менш яскрава доля у великій літературі? У годину грізних випробувань він, як писав Володимир Володимир Маяковський, «наступив на горло власній пісні», очолив одну з підпільних молодіжних організацій в Роменському районі на Сумщині. І пішов із життя нескореним, залишивши нам на згадку свої недописані рядки.

А його земляка Петра Лідова, чий шлях у журналістику, а від неї - і до яскравого художнього слова, починався у пролетарському Конотопі? Пригадуєте, це саме військовий кореспондент «Правди» Лідов узимку 1942 року першим повідав про невмирущий подвиг Зої Космодем’янської? Це завдяки його наполегливому пошукові слава про першу в історії Великої Вітчизняної війни жінку-Героя Радянського Союзу, облетіла світ, стала надихаючим взірцем, незгасною зорею мужності для тисяч і тисяч майбутніх героїв.

Автор не випадково включив до книги своъ дослідження творчості таких титанів радянської літератури, як Володимир Маяковський і Аркадій Гайдар. Вони стояли біля витоків формування принципово нового творчого методу – методу соціалістичного реалізму. В їх долях багато спільного. Свої полум’яні літа віддали боротьбі за торжество справи Великого Жовтня, будівництву першої в світі держави робітників і селян. Творчість обох справила глибокий вплив на формування пожовтневої української літератури на принципах народності, високої ідейності, зв’язку з життям. Обидва любили Україну, черпали на її благодатній землі натхнення для своїх поетичних і прозових знахідок.

Трагічної осені Гайдар, рятуючи товаришів по зброї від фашистської пастки, викличе вогонь на себе. Пам’ятник на його могилі на високій Дніпровській кручі, неподалік від Тарасової гори, немовби нагадує усім нам: поняття честі, гідності і високого обов’язку перед Вітчизною для справжнього письменника так само, як і для його героїв, невіддільні одне від одного.

Читач, напевно, зверне увагу й на таку особливість: окремі дослідження написані російською мовою. Зроблено це свідомо. І Маяковський, і Гайдар, і Лідов із Селезньовим, будучи представниками багатонаціональної літератури нового типу, соціалістичної за змістом, творили свою невмирущу прозу і поезію російською мовою – мовою міжнаціонального спілкування радянських народів. І передати все багатство і привабливість їх творчого надбання, мені здається, доцільніше робити за першоджерелами, не вдаючись при цьому до перекладів.

Автор довго вагався, перш ніж вирішити: «Включати сюди публікацію «Почесті нацистським лакузам?». Адже головні герої і діючі особи попередніх розповідей– це не просто класики, гордість вітчизняної літератури та нашого волелюбного народу, люди високої громадянської позиції, котрі на крутих поворотах та звивинах історії ділили з ним хліб, піт і сіль, тягар випробувань і радість перемог. А тут раптом у робітничому Харкові, місті високого інтелекту і сучасної науки, купка націонал-невігласів встановлює меморіальну дошку затятому колабораціоністові і русофобові, котрий у роки фашистської окупації заплямував себе співробітництвом з гітлерівським «новим порядком», прославляв його в окупаційних виданнях.

Ми знаємо, чим це все скінчилося, якою була реакція жителів першої столиці Радянської України на цю ганебну акцію і все ж вважаю за потрібне повернутися до цієї історії. З огляду на те, що подібні підходи до вшанування катів і зрадників в умовах нинішнього окупаційного режиму намагаються зробити мало не буденним явищем, і нас, нащадків радянських воїнів-переможців фашизму, змушують змиритися з цим остаточно.

На жаль, поки що далеко не всі і не скрізь зробити висновки, в тім числі і наша так звана інтелектуальна еліта, з історичного уроку ставлення до колабораціоністів у тій самій Європі, куди нас нині, не питаючись в народу, тягнуть на налигачі, мов норовисту худобу. Там так і не простили прислужництва нацизму, пропаганди його поглядів у своїх творах таким письменникам, як Кнут Гамсун(Норвегія), Луі Фердінанд Селін і Шарль Моррас(Франція), Езра Паунд(США) та іншим «коричневим» блюдолизам, расистам та антисемітам. Даруйте, забув додати до цього ганебного списку італійця Габріеле д’Аннунціо, трубадура італійського фашизму, якому Муссоліні під час свого правління урочисто присвоїв титул князя.

А в Україні явні й приховані прихильники вічно вчорашніх не вгамовуються: то колабораціоніста Івана Багряного пропонують вшанувати на державному рівні, то твори волинського окупаційного прихвосня Уласа Самчука видають масовими тиражами, то засновують літературні премії імені душогуба і людиноненависника Степана Бандери.

Нині не лише кияни, а й усе українське суспільство відходить від того шоку і жаху, що їх довелося пережити в листопаді – грудні 2013 року, під час викиду руйнівної енергетики новітніх націонал-фашистів. Та й навряд чи й зарубцюється ця рана, надто глибокі душевні травми завдано нам, нащадкам Великої Перемоги. І де, в самому Києві, колисці слов’янської цивілізації, якому за свою багатовікову долю неодноразово судилося ставати жертвою історичних канібалів – від татаро-монгольських ординців до тевтонських головорізів. І віриться, мов легендарний птах Фенікс, із попелу і руїн постане на Дніпрових схилах у своїй дивовижній і чарівній красі.

Сплюндровані вулиці, проспекти, парки та майдани, пограбовані об’єкти державного та громадського призначення, потрощені пам’ятки архітектурного зодчества, серед яких величний шедевр монументального мистецтва – пам’ятник В.І.Леніна роботи славетного скульптора Меркурова. Цинізм і блюзнірство чорно-коричневих варварів полягає ще й у тому, що в історії ніхто більше за вождя світового пролетаріату не зробив заради утвердження України як справді вільної і суверенної держави.

Розпач, обурення, гнів, сльози, прокляття – ось що лишають по собі нащадки гітлерівських нацистів, полишивши по собі перетворены на суцільну руїну міста й села Донбасу – ще донедавна гордість індустріальної Україну.

І що найбільш вражає, це те, що в цю, без перебільшення, чорну пору галицької окупації, мов води в рот набрала вітчизняна інтелігенція. Не підняли свого гнівного голос протесту письменництво, так звана наукова спільнота, усілякі пісенні та музичні лауреати – від «Океану Ельзи» до Руслани Лижичко з Джамалою на додачу. Більше того, вони навперегони зі сцени ублажають, догоджають потворним смакам новоявлених ординців, що нічого не звикли ті й не вміють робити, окрім паскудити, руйнувати все довкола , їсти та пиячитии на дурику.

А чого варта численна журналістська братія, що давно вже продала свої душі не лише олігархічному капіталові та численним чужоземним грантодавцям, а й самому дияволу? Це вона день і ніч, мало не 24 години на добу з екранів телевізорів, котрі давно нахабно привласнили собі вітчизняні мільярдери, із сторінок періодичних видань та з допомогою підпорядкованих собі інтернет-ресурсів співають осанну цим хижакам, вимагають широко відчинити двері для гостей із Європи. Тих, хто неодноразово намагався вогнем і мечем нав’язати нам свої «євростандарти» і «євроцінності» - від часів Богдана Хмельницього і до 1941 – 1944 років. Звісно, з поправкою на осучаснені їхні правила у вигляді одностатевих шлюбів, гей-парадів, безсоромного содомітства, ювенальної юстиції тощо.

Накажете приєднатися й нам до цієї гопоти із зомбованою психікою, що благоденствує від майданів до майданів, зігує, марширує вулицями із факелами, пройшла вишкіл на долари на своїх покровителів легальних і озброєни до зубів структурах бойовиків.

Не буде по вашому! Бо живе ще в наших серцях клич Павла Тичини: «То нехай собі як знають, божеволіють, конають – нам своє робить!..».

Але найбільш влучно і з глибокою вірою в завтрашній день, у неминучу перемогу добра над злом сказав Максим Рильський у своєму «Слові про рідну матір». Написане воно в суворім сорок першім, але, погодьтеся, мовби й сьогодні звернуте до розуму, совісті, честі і свідомості кожного, свідомого свого патріотичного обов’язку, співвітчизника, кличе лицарів нового покоління гуртуватися у борні за святу і праведну справу, за майбутнє України:



Гримить Дніпро, шумить Сула,

Озвались голосом Карпати

І клич подільського села

В Путивлі сивому чувати.

Чи совам зборкати орла?

Чи правду кривді подолати?
О земле рідна! Знаєш ти

Свій шлях у бурі, у негоді!

Встає народ, гудуть мости,

Рокочуть ріки ясноводі!

Лисиці брешуть на щити

Та сонце устає на Сході.

Приректи на забуття?..
Завітала сусідська донька, майбутня випускниця одинадцятого класу. Просить допомогти деякими творами, бо готується складати тести незалежного зовнішнього оцінювання з української літератури. До того самого, навколо якого продовжують затято «ламати списи» і вчителі, і громадськість, і батьки, і парламентські депутати. Одні категоричні в своєму висновку: «Який лихий їх придумав? Адже саме екзамени дають змогу об’єктивно оцінити якість учнівських знань». Інші, навпаки, вітають такий підхід, цілком, мовляв у руслі «болонського процесу».

- Будь ласка, – підводжу дівчинку до книжкових шаф. - Ось Франко, за ним, дивись, Грабовський, Коцюбинський. А сучасне письменництво – Стельмаха, Гончара, Загребельного, Воронька, Смолича, Сизоненка, Бориса Олійника, Андрія Малишка знайдеш на сусідніх полицях.

Прислужився Іринці лише шостим томиком Олеся Гончара з його маловідомою новелою «За мить щастя» та «Вибраними творами» Григора Тютюнника. Залишилися незайманими Стельмах і Головко, Рильський і Корнійчук, Загребельний та Борис Олійник. А рекомендовану програмою «Пісню про рушник» Малишка, запевнила гостя, сама відшукає в Інтернеті.

Що ж нині вивчають «наші діти – наші квіти», про що мають звітувати на так званому ЗНО?

Як і в наші далекі шкільні роки, випускники зобов’язані показати знання першоджерел давньої української літератури – «Слова про похід Ігорів», «Повість минулих літ» ченців Нестора і Сильвестра, як нині іменуються ці твори і в шкільних підручниках, і в тестових посібниках. Робиться не просто ніяково, а соромно. Ще донедавна ці шедеври світової літератури наші науковці і дослідники називали не інакше, як «Слово о полку Ігоревім», «Повість временних літ». Перелицьовувати здавна усталені назви, погодьмося, не найбільш вдячне заняття.

Подібна доля спіткала і «Всякому городу нрав і права» великого мандрівника, мрійника, філософа і просвітителя Григорія Сковороди. В українському перекладі, зауважу добротному і соковитому, Валерія Шевчука, вони вже стали «Всякому місту – звичай і права». «Забули» упорядники збірника, що свої філософські твори Сковорода писав російською мовою, свідомо звертаючись час від часу до українізмів. Російську мову залюбки використовували в своїй літературній творчості Котляревський і Квітка-Основ’яненко, Шевченко і Марко Вовчок. Але навіщо нині згадувати про це?

Не поталанило, вважаю, й Іванові Франкові. Вивчення його багатющої спадщини звелося до ліричного збірника «Зів’яле листя» та поеми «Мойсей», яку націонал-свідомі сайти іменують вершиною(!) Франкової творчості. А куди поділися повісті «Захар Беркута» та «Борислав сміється»? Невже вважаєте їх такими, що давно втратили свою актуальність?

Але якщо говорити про вершину творчості Великого Каменяра, яку він здолав уже в 22 роки, то її засвідчили хоча б оці рядки:



Та слави людської ми зовсім не бажали,

Бо не герої ми і не богатирі.

Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли

На себе пута. Ми рабами волі стали:

На шляху поступу ми лиш каменярі.

Хтось із великих зазначав: «Якщо тобі нічого сказати – краще не говори». «І не пиши», - це вже від Льва Толстого . Таке враження виникає після тестів ЗНО, що характеризують творчість Михайла Коцюбинського – після Шевченка одного з трьох велетів української революційно-демократичної літератури. На жаль, школярам Коцюбинський подається як типовий представник імпресіонізму – напрямку в літературі та мистецтві, що боровся(цитую дослівно) «проти рутинного академізму й салонного мистецтва, виступав за відтворення краси навколишнього, повсякденного життя».

І на підтвердження цього висновку пропонується проаналізувати твори «Intermezzo» та «Тіні забутих предків». Навряд чи погодились би з подібною характеристикою сам класик та об’єктивні дослідники його багатогранної творчості. Адже з перших своїх новел і оповідань Коцюбинський постає перед нами як майстер соціально-психологічного жанру. «Подарунок на іменини», «Persona grata», «Сміх», «Коні не винні» - невже це твори виключно «про красу навколишнього життя», а не нищівний вирок панівному на той час режиму?

А повість «Fata morgana» - хіба це не болючий зріз наростаючих соціальних протиріч тогочасного знедоленого села з його мотивацією до класової боротьби, до боротьби за соціальну справедливість? І змальовані тут події хіба не мають всі підстави повторитися нині, через сто з лишком років, коли українське селянство брутально і цинічно позбавлено колективних форм господарювання, коли тисячі населених пунктів приречені на безробіття, на нужду та розруху, на появу на їхніх чорноземах земельних латифундій-спрутів?

Як не прикро, але автори навчальних програм та нинішніх підручників, судячи з усього, не з власної волі, свідомо згладжують гострі кути, уникають відвертих оцінок тих умов, в яких доводилося творити Франкові і Коцюбинському. А окремі яскраві постаті взагалі виводять за рамки історії дожовтневої української літератури, мовби їх ніколи й не існувало. Така доля спіткала, на жаль, талановитого поета-лірика, публіциста, перекладача шедеврів світової поезії, революціонера-демократа Павла Арсеновича Грабовського. За участь у підпільній боротьбі царська репресивна машина гноїла його у в’язницях, прирекла на багаторічне заслання , але так і не добилася від нього покаяння, відмови від своїх політичних переконань. Натомість «із глибини сибірських руд» долинали його полум’яні, пронизані вірою в наступне «царство свободи», рядки:

Уперед, до звершення замірів,

Що поклав дев’ятнадцятий вік.

Скиньмо владу катів-бузувірів,

Щоб людиною став чоловік.

Гай-гай, якби то Павло Грабовський виявився єдиним, кого пильні ревізори української літератури обійшли увагою і добрими споминами.

«Двадцятий вік, вік революцій, і серед них найбільшої в історії – Революції Жовтневої, - вік небачених досягнень людського розуму і водночас нечуваних принижень людської природи, які виявилися в двох світових війнах, в розгулі фашизму, расизму, вік найбільших надій, пов’язаних із світом соціалізму, і найтяжчого пригнічення людської особистості в світі капіталізму, - цей вік ставив надзвичайно високі вимоги до кожного, надто ж до письменника». Ці рядки належать Павлові Загребельному. До них важко щось додати,так само як і відняти.

Але учням нав’язуються зовсім протилежні висновки. Як ось такі: «З допомогою громадянської війни більшовицька влада не могла допустити руйнування нової імперії, що постала на уламках царської Росії». Свідомо спотворюючи та перекручуючи історичні факти, вони вдають, що ніби й не існувало запрошення Центральної ради до України кайзерівської Німеччини в якості окупантів, ніби глава Директорії Петлюра не здавав оптом і в роздріб українські землі панській Польщі. Що саме завдяки твердій і послідовній позиції Радянського уряду – остаточно за підсумками Другої світової війни - Україна склалася як держава в нинішніх межах, об’єднавши всі свої історичні землі.

І не варто лукавити ні перед собою, ні перед підростаючим поколінням: непросто складалися стосунки багатьох майстрів культури з Радянською владою. Беззастережно прийняли її, поставили на службу українському народові свої таланти і здібності Іван Ле, Павло Усенко, Василь Чумак, Василь Еллан-Блакитний, Володимир Сосюра, Іван Микитенко, Павло Безпощадний. Після нелегких пошуків і роздумів влилися в лави будівничих нового життя, нової культури й літератури Юрій Смолич, Петро Панч, Павло Тичина, Микола Бажан, Андрій Головко, Олександр Довженко, Юрій Яновський.

Країна долала вікову відсталість, ставали до ладу Дніпрогес, велети вітчизняної індустрії, міста-красені. Колгоспні лани наповнював гуркіт потужних вітчизняних тракторів і комбайнів, що прийшли на зміну виснажливій ручній праці. Котилася луна про трудові звершення Олексія Стаханова, Микити Ізотова, Парасковії Ангеліної, Макара Мазая, Петра Кривоноса, та так, що за словами Тичини, «аж гриміло з краю в край». Героями літературних творів ставали робітники і хлібороби, передовики і новатори виробництва, представники народної інтелігенції, творці матеріальних та духовних благ. Люди з цілісними характерами і ясними цілями, носії високих моральних цінностей, що їх формувала соціалістична доба.

Література, культура, освіта поступально йшли до народу, зближалися, а не віддалялися від нього. Але автори тестів не пишаються цим, а швидше обурюються, не наважуючись задати своїй численній аудиторії одне єдине питання: а вам імпонують нинішні «герої» художніх творів, такі, як процвітаючий бізнесмен-прихватизатор, ватажок ОЗГ чи базіка-політик на кшталт Ірини Фаріон, Олега Ляшка чи В’ячеслава Кириленко? Ви бажаєте робити з них своє життя?

І твори для «глибокого осмислення» вони пропонують цілком у дусі неокласицизму на кшалт «цілуй, цілуй, цілуй її…» (Олександр Олесь), «…хто ж, люба, ложе нам постелить?» (лемківський поет Богдан-Ігор Антонич).

Або інша крайність. Для докладного аналізу пропонується твір Миколи Хвильового «Я(Романтика)», герой якого, чекіст-початківець «закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню».

Все це видається дітям за предтечу неминучих масових репресій більшовицької влади проти письменницької еліти, так званого розстріляного відродження. Осмислювати цю, безперечно, трагічну сторінку історії варто, але ж не упереджено, з холодним розумом і ясною головою.

Існувала тоді частина інтелігенції, що так і не побажала прийняти Радянської влади, твори якої носили деструктивний, а то й ворожий характер? Безперечно. Завдала непоправної шкоди репресивна машина, яку сформували колишні керівники ОДПУ – НКВС Ягода та Єжов, замасковані троцькісти, в результаті немало чесних людей стали жертвами оббріхування, анонімних наклепів та несправедливих звинувачень? І це доведено, доля Ягоди – Єжова відома, їхніх поплічників - також. Безвинні жертви репресій давно реабілітовані, їх чесні імена повернуті історії та літературі.

Але невже це дає право ось уже два з лишком десятиліття формувати в молоді спотворене уявлення про радянський період історії України як про буцімто шлях кривавих репресій, голодоморів, насильства, невиправданих жертв і гонінь на інакомислячих?

І на завершення цієї теми – про охоче тиражований хрущовський міф про те, як поема Максима Рильського «Слово про рідну матір» буцімто ледь не коштувала поетові життя лише тому, що там жодного разу не було згадано ім’я Сталіна, та про те, з якими труднощами майбутньому «кукурузникові» вдалося захистити автора від розправи.

Правда ж полягала в тому, що кожне таке свідчення ХМС варто сприймати зі знаком мінус, бо саме він увійшов у історію як один із організаторів розправ з «ворогами народу» як у Московській області, так і в Україні за часів свого керівництва республікою. А ще Хрущову вдалося так ґрунтовно почистити архіви, що там, по суті, на залишилося компрометуючих його документів.

Істина криється ще і в тому, що ніякого хрущовського захисту Рильський не потребував. «Слово про рідну матір» лунало тоді по фронтовому радіо, його читали політруки в окопах перед боєм і в партизанських загонах. В 1943 році за цей високопатріотичний твір поет був удостоєний Сталінської премії. Вдруге лауреатом найпрестижнішої на той час в Радянськім Союзі премії Максим Рильський став за переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».

Нинішні літературні пристосуванці не шкодують чорних фарб і оцінок, спотворюючи суть методу соціалістичного реалізму - випробуваної зброї українського радянського письменництва.. В їхньому тлумаченні «соціалістичний реалізм – псевдохудожній унітарний метод (напрям) у радянській літературі. Його ознаки – партійність, звульгаризована народність, міфологізація радянського ладу, пролетарський інтернаціоналізм, імітаційна роль художніх засобів». Здається, досить?

Як бачимо, випробуваному більш як столітньою історією методу соціалістичного реалізму відмовляють у праві на існування. В усякому разі в пострадянській літературі. При цьому свідомо замовчуються або перекручуються його основоположні принципи, як то:

1. Зображення подій у революційному розвитку; 2. Правдивість; 3. Історична конкретність; 4. Народність; 5. Ідейність; 6. Соціалістичний гуманізм; 7. Поєднання героїчного і романтичного; 8. Використання спадщини світового реалістичного мистецтва; 9. Викриття всіх брудних злочинів капіталізму (останнє визначення належить Максиму Горькому).

Справді, ну хто ж нині із «дужих світу цього» добровільно згодиться, аби літератори і митці викривали всю мерзенність звичаїв і способу життя, який ось уже більш як два десятиліття вони силоміць нав’язують народові України, породжуючи класові потрясіння і мимоволі закладаючи підвалини майбутньої і неминучої соціальної революції пригноблених проти своїх гнобителів?

Тому й паплюжиться на всі заставки соціалістичний реалізм. При цьому брутально ігнорується той факт, що більш як півтора мільярда населення планети нині обрали соціалістичний шлях розвитку і ніскільки з цього приводу не жалкує. Що гордістю світової культури стали імена і творчість таких визнаних майстрів соціалістичного реалізму із світовими іменами, як Максим Горький і Михайла Шолохов, Олесь Гончар, Олександр Корнійчук, Михайло Стельмаха і Павло Загребельний, Анна Зегерс, Томас Манн і Бертольд Брехт(Німеччина), Леон Кручковський(Польща), Марія Пуйманова(Чехословаччина), Віліс Лаціс(Латвія), Назим Хікмет(Туреччина), Жоржі Амаду і Пабло Неруда(Латинська Америка), страчений фашистами в 1942 році болгарський поет-революціонер Нікола Вапцаров. І ще багатьох бійців слова, які не зреклися його, на відміну від численних перекинчиків і комутантів.

Грянула Велика Вітчизняна війна. В смертельному двобої зійшлися добро і зло, велич і підлість, благородство і кровожерливість, подвиг і зрада, коли на карту було поставлено долю не лише Країни Рад, а й слов’янської цивілізації, усього світу. Війна висвітлили високий моральний дух та жертовність українського народу в ім’я однієї на всіх Перемоги.

Це для переписувачів історії та їхніх замовників Велика Вітчизняна стала радянсько-німецькою війною, це вони й понині не бажають усвідомити, що в разі поразки українська нація з її розвинутою економікою, літературою й культурою могла б взагалі щезнути з лиця землі. Могли б взагалі не з’явитися на світ багато з нинішніх мудрагелів і повчальників.

Зате кращі представники українського письменницького корпусу завбачили свій святий обов’язок у тім, аби стати пліч о пліч з народом України, яка «звірів-ворогів грудьми вогняними зустріла». В діючу армію пішли Олександр Левада, Юрій Бедзик, Олесь Гончар, Вадим Собко, Павло Загребельний, Михайло Стельмах, Олександр Сизоненко, Дмитро Луценко, Микола Трублаїні, Олекса Десняк, в партизанські загони – Юрій Збанацький, Платон Воронько, Петро Вершигора, Пилип Рудь.

Військовими кореспондентами чи редакторами центральних, республіканських та фронтових газет, в редакціях Українського радіо самовіддано працювали Андрій Малишко, Олександр Корнійчук, Микола Бажан, Ванда Василевська, Олександр Довженко, Ярослав Галан, Леонід Первомайський, Дмитро Бедзик, Іван Ле, Степан Олійник, Сава Голованівський, Абрам Кацнельсон. Із газетних шпальт, з ефіру долинали гарячі, мов жар, Малишкові рядки:



Україно моя, далі грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице, крапля сонця з весла,

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла.

Або ж вистраждані Рильським на далекім Уралі, але все одно такі близькі й дорогі багатьом слова:



Хто може випити Дніпро,

Хто властен виплескати море,

Хто наше злото-серебро

Плугами кривди переоре,

Хто серця чистого добро

Злобою чорною поборе?

А «плуги кривди» розгулялися та так несамовито по нашій благословенній українській землі, намагаються швидше переорати наше духовне «злото-серебро», «злобою чорною» збороти «серця чистого добро», хоча й давно вже відгриміли залпи війни, заросли пшеницями окопи. Це вони замовчують і спотворюють гуманістичні її цілі як війни визвольної, справедливої. Це вони тепер стверджують, що назавжди «…пішли в небуття письменники і твори, позначені печаткою тоталітарної культури…». Це вони безжалісно викреслили з шкільних програм військову прозу Гончара («Прапороносці», «Людина і зброя»), Стельмаха («Кров людська не водиця», «Правда і кривда», «Чотири броди»), Ванди Василевської («Райдуга»), Загребельного («Дума про невмирущого та «Європа-45»), Яновського(«Київські оповідання»), п’єси Корнійчука, повісті Збанацького та Собка, громадянську лірику високої проби Рильського, Тичини, Бажана, Малишка, Сосюри, Воронька. Шукаємо і не знаходимо у навчальних посібниках докладного аналізу творчості визнаного в світі корифея поетичного слова Бориса Олійника, його «На березі вічності», «Трубить Трубіж», «Рядків з окупаційного зошита».

Зате різкий крен зроблено в напрямку поглибленого вивчення… емігрантської літератури. Трубадури українського буржуазного націоналізму Олександр Олесь, Євген Маланюк, Іван Багряний стали з легкої руки провідника гуманітарної політики в дев’яності роки Миколи Жулинського героями його книги під вельми таки претензійною назвою «Із забуття – в безсмертя». Правом на безсмертя екс-віце-прем’єр-міністр, а нині директор Інституту української літератури одноосібно наділив і тих, хто в годину суворих для нашого народу випробувань воліли відсиджуватися в інших окопах, а то й поповнювали лави колабораціоністів і військових злочинців.

Найбільш характерною в цьому відношенні стала доля Багряного (Лозов’ягіна). Ще до війни був засуджений за антирадянську діяльність. Втік із заслання, але не задля того, аби спокутувати свою провину на фронті, в діючій армії, а слугувати фашистському «новому порядку». Брав участь у виданні на Сумщині окупаційної газети «Голос Охтирщини». Вдруге зрадив Вітчизні в 1943-м: будучи мобілізованим до Червоної Армії, дезертирував під Конотопом з військового ешелона, що прямував на фронт.

Порівняємо дві долі . В той час, коли відважний мінер партизанського з’єднання Ковпака Платон Воронько ( «…я той, що греблі рвав. Я не сидів у скелі») після чергової вдалої операції у карпатських горах лежав із тяжким пораненням, дезертир Лозов’ягін, рятуючи свою шкуру, пробирався до окупованого фашистами Львова. До речі, Платон Микитович теж родом з благословенної Охтирщини.

У пекельні квітневі дні сорок п’ятого, коли радянські війська добивали в Берліні смертельно поранену, але ще не здолану гітлерівську потвору, в одному з будинків у жорстокому двобої схлеснулися дебелий есесівець і командир однієї з штурмових груп Олександр Сизоненко. Переможцем вийшов сержант-гвардієць, хоча й сам при цьому був тяжко поранений. Фронтові лікарі-хірурги дивом вирвали його з лабет, здавалося б, неминучої смерті. А Лозов’ягін, благополучно сховавшись у майбутній окупаційній зоні союзників, виношував свого відкритого листа «Чому я не хочу повертатися до Радянського Союзу», торував стежку до недобитого бандерівського збіговиська – так званої української головної визвольної ради.

Нині ні в навчальних програмах, ні в горезвісних тестах діти не знайдуть не те що творів, а навіть прізвищ Олександра Сизоненка, Платона Воронька. Зате Іван Багряний зі своїм романом-наклепом на все радянське «Тигролови» посідає одне із чільних місць.

Ще донедавна у програмах для позакласного читання посідав почесне місце роман «Жовтий князь», що належить перу ще одного ідейного дезертира Василя Бартки. Той у роки Великої Вітчизняної війни, як і Володимир Шевельов з Іваном Багряним, теж дійшов висновку, що це «не його війна». Опинившись після поранення у ворожому тилу, подвизається в окупаційних виданнях. Згодом опиняється в Німеччині, а потім і в Америці, де потрапляє до трепетних обіймів націоналістично-емігрантської «діяспори». На її срібняки Бартка й майструє свого «Жовтого князя», підставою для якого стали буцімто розповіді його товариша про неймовірні страхіття голоду 33-го року з мільйонами жертв, масовим канібалізмом і ще бозна і казна якими жахами. Додамо, що в тридцяті роки майбутнього вигадника й близько не було на Україні, він благополучно вчителював на Кубані, здобував там вищу освіту і мріяв про майбутню кандидатську дисертацію. Отака собі жертва «голодомору». Але чого не сотвориш у хворобливій уяві, аби догодити своїм новим хазяям із радіостанції «Свобода».

Гірко, соромно і боляче. Не соромно тільки тим, хто намагається ліпити образи героїв із осіб кому не дано морального права на це. Або продовжують рядити в одежі мучеників тих майстрів літературного слова, яких ніхто не переслідував, не робив їх життя «нестерпним».

А саме таким намагаються підносити школярам образ талановитого, поза всяким сумнівом, письменника Григора Тютюнника, котрий у 1980 році наклав на себе руки. Підстав для цього не було. Григір у зеніті творчої слави, його твори друкували провідні українські журнали, а також московські, ленінградські, естонські часописи. Виходили друком його книги, письменник став лауреатом престижних літературних премій.

Зате про справді трагічну долю оригінального і непересічного поета Володимира Затуливітра «еліта» пострадянського літературного середовища вкупі з можновладцями повідати не квапиться.

Звичайний сільський хлопець, родом із села Яблучного, що входило тоді до складу Охтирського району, а згодом – вчитель і партійний журналіст, один із керівників видавництва дитячої і юнацької літератури «Молодь», ішов у велику літературу тернистим шляхом. Його поетичні збірки «Теперішній час», «Теорія крила», «Тектонічна зона», «Пам’ять глини», «Зоряна речовина», «Полотно», «Початкова школа» - всі вони побачили світ до 1991 року. Критика відзначала їх як появу свіжої хвилі в сучасній українській поезії, сповнену філософського осмислення історії і сучасності, тривоги за грядущу добу.

Доля його в на рубежі 90-х – 2000-х років стала справжньою драмою, як і для багатьох визнаних майстрів слова. Їх творчість стала нікому не потрібною.Довелося потерпати від безгрошів’я, голодувати в буквальному розумінні слова. За борги в київській квартирі відключили електроенергію та опалення. Друзі знайшли для нього скромну хатину в селі Бучак Канівського району на Черкащині. Тут і впокоїлася січневої ночі 2003 року скривджена, але нескорена душа Володимира Затуливітера. Безпристрасні медичні експерти зафіксували отруєння чадним газом. Був це фатальний збіг обставин? Чи свідоме прагнення піти з життя внаслідок душевної втоми? Чи хтось «допоміг» це зробити самотньому мешканцеві селянської домівки на високому березі Славутича? Всі ці питання і понині лишаються без відповіді.

Хоча справжня відповідь лежить в іншій площині. Поета, як і багатьох його колег, згубило нинішнє лихоліття, а ще – «… ігнорування високого стилю, моралі, етичних принципів». Остання фраза належить… кому б ви думали? Екс-віце-прем’єрові та міністрові з питань гуманітарної політики, а нині директорові академічного Інституту української літератури Миколі Жулинському. Він з гіркотою відзначав, що за рівнем інтелектуалізації молоді СРСР був на другому місці в світі, а вже в 90-і роки скотився на 49-е. Яка нинішня статистика з цього приводу – ніхто сього не наважується оприлюднити. В тім числі і поважаний академік.

Все ж дозволю собі навести кілька вбивчих цифр. За роки незалежності мережа бібліотек в Україні скоротилася на 7200 одиниць, книжковий фонд у них «полегшав» на 86 мільйонів примірників ( дані 2012 року) – із 401 мільйона до 315 мільйонів примірників. В роки помаранчевого свавілля, бездуховност та прагнення повсюдно утверджувати «національну ідею» списання (знищення) виданої в радянські часи художньої літератури велося такими шаленими темпами, що аж гай гудів. Нині на кожного пересічного співвітчизника, від дорослого до немовляти, в наших бібліотеках припадає (сором сказати!) 7 книжок.

Процес поповнення ж книжкового фонду здійснюється, як мокре горить, сичить і тліє. Ось як, приміром, виконується програма державної підтримки української художньої літератури «»Українська книга». В 2013 році передбачалося виділити на це 37,5 мільйона гривень бюджетних коштів, за рахунок чого видати 416,6 тисячі примірників літератури. Освоєно ж за десять місяців… 2 мільйона. Динаміка видання книг і брошур в розрахунку на одного жителя країни виглядає так: 1992-й рік – 3,5 примірника, 2000-й – 0,89, 2012-й рік – аж 1 примірник.

Справді мізерними стали тиражі вітчизняних видань. Наклад в 1000 – 2000 примірників вважається нині цілком пристойним показником , 5000 – мало не рекордом. Розкиньте це на 14,6 тисячі одних лише сільських бібліотек і матимете «результат», коли туди потрапить (точніше, взагалі не потрапить) чергова книжкова новинка.

Лише сумні зітхання долинають із письменницькому середовищі за радянськими часами, коли твори наших класиків виходили тиражами в 100, 300, а то і в 500 тисяч примірників. Навіть для починаючих літераторів не лише в загальнодержавних, а й у регіональних видавництвах планка рідко коли опускалася нижче 15 – 20 тисяч примірників. Що ж, шановні, за що боролися, на те й напоролися.

Як не нагадати вкотре вже, що Радянська Україна спрямовувала на поступальний і гармонійний розвиток гуманітарної сфери, в тім числі вітчизняної літератури та книговидавничої справи такі кошти, що пресловутій ситій Європі й не снилися. І в той же час не вважала доцільним викидати, можна сказати, на вітер та в кишені казнокрадів мільярди й мільярди зароблених народом коштів на всілякі шоу та балагани у вигляді нікому не потрібних Євро-2012, Євробачення, усіляких майданів та майданчиків.

А поки що 70% відсотків літератури, що її пропонують вітчизняні книжкові магазини та ринки, видається в сусідній Росії. На жаль, свідчить це далеко не про зближення і взаємозбагачення двох, ще донедавна братніх, літератур. Переважна більшість книжкового «експорту» - це низькопробне чтиво, примітивні комікси, містика, пропаганда культу насильства, еротика і порнографія.

Авторові цих рядків уже доводилося свого часу звертатися до Міністерства освіти і науки з пропозицією вдумливо, всебічно та критично спільно із колегами, вченими та літературознавцями, академіками і представниками не заангажованого письменництва проаналізувати, чи відповідає рівень викладання вітчизняної літератури тим запитам, які нині висуває життя перед учнівською та студентською молоддю? Чи сприяють повною мірою навчальні програми, зусилля вчителів-словесників, дослідників літературних процесів їхньому доступові до тих потужних пластів української літератури, культури, духовності, які нагромадив наш мудрий і роботящий народ більш як за тисячолітню свою історію?

Хотілося б, аби здоровим, патріотично налаштованим силам вистачило досвіду, снаги, хисту, наполегливості, опори та підтримки суспільно-політичної громадськості, аби не збитися на манівці, не зупинитися на півдорозі.

Це стосується не лише української літератури, а й історії. Гаятись далі не можна. Декого цілком влаштовує нинішня ситуація. Виношуються плани розширити уявлення школярів старших класів про «модернову» літературу за рахунок вивчення таких творів, як «Чорний ворон» Шкляра, «Солодка Даруся» Матіос та «Польові дослідження українського сексу» Забужко, представників таких угруповань і течій , як «Ба-Ба-Бу», «Нова дегенерація», «Пропала грамота».

Як то кажуть, їдемо, тільки куди? Чи не час уже рішуче натиснути на гальма?

Давно на часі реалізація пропозицій прогресивної громади про створення альтернативних підручників з історії України, вітчизняної літератури та ряду інших гуманітарних дисциплін. У багатьох країнах, що вважають себе цивілізованими, вже давно виробився такий підхід. В учнів чи студентів тоді з’явиться вибір, вони вивчатимуть дисципліни за тими підручником, які їм найбільш імпонують і, звісно, затверджені міністерством.

Одномірний підхід, щербата практика «політичної доцільності», намагання рішуче заганяти літературу і культуру, так само як і історію, у владне прокрустове ложе уже завдали свого часу непоправної шкоди. Навіщо ж спонукувати школу знову наступати на одні й ті ж граблі?

Пам’ятаймо мудрість: «Хто цілить у минуле з револьвера, тому майбутнє неминуче відповість пострілом із гармати». Чи вже відповідає?

Павло Тичина проти «культурних» невігласів
За день до завершення сьомої сесії Верховної Ради України, а це було наприкінці січня 2011 року, в парламентських стінах трапилася подія, яка залишила гіркий присмак не лише в серцях шанувальників красного письменства, а й у всіх, хто уважно стежить за роботою найвищого законодавчого органу.

На той час голова Комітету з питань культури і духовності Володимир Яворівський запропонував розглянути питання про відзначення на державному рівні 120-річчя від дня народження генія (це його слова. — В.С.) української радянської літератури Павла Тичини і прийняти з цього приводу відповідну постанову.

Недолугий політик і такий же письменник вкотре вже вже довів: хочеш зганьбити якусь добру справу — доручи її Яворівському. Палкий “помаранчовий” прихильник Ющенка, а потім Юлії Тимошенко (а нині чий – невідомо) так і не спромігся пояснити депутатам, чому очолюваний ним парламентський комітет “досидівся” до того, що так запізно пропонує вшанувати пам’ять славетного поета, державного і громадського діяча. А минав ювілей Тичини 27 січня.

Що могли встигнути за лічені дні, що залишилися , уряд, профільне міністерство, громадські організації та й сама Верховна Рада України? Здавалося б, голова Комітету з питань культури і духовності, виносячи питання на розсуд депутатів, як ніхто має бути неупередженим, об’єктивним, тактовним. Але з трибуни летять до сесійної зали зовсім інші слова:

— Ми маємо два Тичини, два Павла Тичини...Ранній Тичина був людиною геніальною. Той геніальний поет був зламаний, пишучи ці вірші...

І цитує, видряпавши невідомо з якого обивательського закапелка пародію, котра лише засвідчила відсутність елементарної поваги до старших поколінь майстрів літературного слова.

Павло Тичина, як і Петро Панч, Юрій Яновський, Остап Вишня, Володимир Сосюра, нелегко і непросто шукав свій шлях у велику літературу. Але він свідомо зробив свій вибір, став у лави тих письменників та поетів, які, за визначенням Володимира Маяковського, “вышли строить и месть в сплошной лихорадке буден”, підпорядкував свій щедрий і багатий поетичний талант добі соціалістичного творення.

Справді, лише невігласи та забудьки можуть нині плюндрувати рядки, пройняті ніжним ліризмом і почуттям любові до простої селянської дівчини Олесі Кулик, котра їде на курси трактористок:



Дим-димок од машин,

Мов дівочі літа...

Не той тепер Миргород,

Хорол-річка не та.

А які асоціації, які живі образи постають в нашій уяві хоча б опісля цих рядків:



Не на Рейні, не на Марні –

В МТС пошлем друкарні.

О прекрасний час,

Неповторний час!

Нині в сплюндрованому, занапащеному, забутому великими й малими чиновниками селі немає не те, що МТС – хоча б поганенького трактора не побачиш на багатьох порослих пирієм та осотом розпайованих полях, де вже нічого не родить. А якщо й родить – то кукурудза, соняшник і рапс. Давно не чути пісень в забитих дошками або напівзруйнованих клубах, не дзвенять дитячі голоси у зачинених дошкільних закладах. У знелюднених та спустошених селах не слухають радіо, не читають місцеву пресу: бо вже в багатьох районах позакривали районні газети як збиткові.

А що ж яворівські? Вони б’ють на сполох? Закликають рятувати вітчизняне село як останню надію на майбутнє держави? Ні, вони продовжують гудити, паплюжити будівничі мотиви творчості Тичини тридцятих років – натхненного співака епохи соціалістичних перетворень.

А хіба міг поет залишитися осторонь, коли полум’я жорстокої битви з фашизмом охопило рідну землю, коли канібалістичні плани щодо радянських народів гітлерівська вояччина заходилася втілювати в життя? Його слово в ці грізні роки – це слово-боєць, слово, що кликало, переконувало, додавало сил. Справді., який біль, яка любов до поневоленої України звучить хоча б в оцій фразі: «Ти чуєш, нене, ми йдемо на бій?..».



Я єсть народ, якого правди сила

Ніким звойована ще не була!

Яка біда, яка чума мене косила,

А сила знову розцвіла.

Щоб жить, ні в кого права не питаюсь!

Щоб жить – я всі кайдани розірву!

Я – стверджуюсь. Я – утверждаюсь.

Бо я – живу!

Це про нього критики писали: “Поет, мабуть, світового масштабу, Тичина за формою глибоко національний, бо зумів у своїй творчості використати все багатство попередніх поколінь. Він наче випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком і майстерністю. Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа”.

Обдарованості, кругозору, діапазону знань та інтересів Павла Григоровича можна було позаздрити. Володів більш як десятьма мовами, серед яких — вірменська, грузинська, арабська, турецька, литовська, болгарська, єврейська. Перекладав Пушкіна і Блока, Миколу Тихонова і Миколу Ушакова, Якуба Коласа і Янку Купалу, Іллю Чавчавадзе і Акакія Церетелі, Саломею Неріс і Антанаса Венцлову, Івана Вазова і Христо Ботева. Його перу належать десятки критичних статей, літературних есе. А ще – безліч поетичних творів для дітей, які любила радянська дітвора і які й понині вражають своєю образністю і вишуканістю поетичних форм.

Звання лауреата Сталінської премії першого ступеня, Державної премії імені Т.Г.Шевченка Української РСР та Героя Соціалістичної Праці стало гідним визнанням його високих заслуг перед вітчизняною та світовою літературою.

Додамо, що багатогранну, різноманітну творчу діяльність Тичина успішно поєднував з академічними, громадськими, державними турботами. Директор Інституту літератури Академії наук УРСР, міністр освіти, Голова Верховної Ради з 1953 по 1956 рік. На всіх цих посадах він аж ніяк не почувався “гвинтиком”. Не захотів сприйняти хрущовський курс на десталінізацію, бо відчував усім своїм мудрим єством, до чого це призведе.

А Яворівський на додаток до депутатства тривалий час був головою правління Національної Спілки письменників України. У кого, як не в нього, здавалося б, малися безмежні можливості радувати читачів своїми новими і значущими творами, як це робив Павло Загребельний, тривалий час очолюючи правління Спілки письменників України? Це все ж таки було б значно краще, аніж “Двадцять хвилин з Володимиром Яворівським”. Говорити доводиться про згубний вплив політиканів на кшталт Яворівського на українські культуру й духовність. І дедалі відвертіше і з більшою тривогою. Це за їхньої підтримки й потурання перекроєно навчальні програми української літератури для середніх та вищих навчальних закладів. З підручників і хрестоматій вилучено високохудожні й справді патріотичні твори. Не побачимо там нині імен Бориса Олійника, Олександра Сизоненка, Леоніда Первомайського, Платона Воронька. Все робиться задля того, щоб література формувала в наших дітей не почуття гордості за ту країну, яку захистили в боях і передали в спадок нинішнім поколінням їхні батьки та діди, а викривлене уявлення про те, що це був шлях виключно голодоморів, репресій, радянської окупації.

На моє глибоке переконання, і не лише моє, патріотично налаштовані сили в українському парламенті допустили грубу помилку, що, починаючи з 1990 року, керівництво Комітетом з питань культури і духовності віддали на відкуп націоналістичним силам. Дотепники нині влучно перехрестили його в комітет трьох “без” — безкультур’я, бездуховності і безпам’ятства. І стан справ в українській літературі, культурі, кінематографії, телебаченні та інших сферах переконливе цьому підтвердження.

Я вже згадував, що одну із своїх останніх книжок Володимир Яворівський назвав доволі претензійно “Що ж ми за народ такий?” Дозволю собі перефразувати його вислів так: “Що ж це за політик такий”, котрий до недавнього часу засідав у Верховній Раді, в одному з ключових гуманітарних комітетів, але так і не спромігся гідно здійснювати свою високу будівничу та моральну місію, а залишає по собі лише пустку, розбрат, руїни?” А ще мимоволі викликає бажання чисто вимити руки, як після спілкування з людиною, котра звикла густо мазюкати все і всіх довкола квачем. Доки?



Каталог: uploads
uploads -> Правила прийому до аспірантури державної наукової установи «Науково-практичний центр профілактичної та клінічної медицини»
uploads -> Правила прийому до аспірантури та докторантури київського національного університету культури І мистецтв
uploads -> Положення про аспірантуру Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського Загальна частина
uploads -> Програма дисципліни «іноземна мова (англійська)»
uploads -> Положення правил прийому до нту "хпі" на 2016 рік правила прийому 2016 Організацію прийому до нту "хпі" та його структурних підрозділів здійснює приймальна комісія правила прийому 2016
uploads -> Програма та методичні вказівки з навчальної дисципліни історія науки І техніки для студентів усіх спеціальностей денної форми навчання
uploads -> Лекція № Тема лекції: Поняття мистецтва як частини культури
uploads -> Афінська держава та стародавня спарта у стародавній історії та культурі людства
uploads -> Київський національний лінгвістичний університет базові навчально-методичні матеріали
uploads -> Освіта осіб з інвалідністю в Україні Тематична національна доповідь Київ -2010 Тематичну національну доповідь «Освіта осіб з інвалідністю в Україні»


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка