Владимир сиряченко посвящается побратимам по перу писателям, поэтам и журналистам



Сторінка10/12
Дата конвертації11.03.2019
Розмір0.9 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

«От огневой до огневой

шагал солдат…»
Биография Михаила Селезнева (1923 – 2010) органически переплелась с судьбой его Великой Родины, являясь одной из тех прочных и связующих нитей, которые обеспечили жизненность и стойкость советского строя на крутых поворотах истории. Восемнадцатилетним пареньком, как и весь выпускной класс Днепропетровской средней школы №72, добровольцем ушел на фронт, который все ближе подступал к родному городу.

За его плечами неимоверно трудные дороги отступления к Волге и Приазовью, к степному городу Сальску в донских степях. И еще более тяжелый и кровопролитный, хотя и победный, путь на запад в составе 2-го десантного батальона 4-й гвардейской стрелковой дивизии. На этом пути навсегда остались лежать многие его товарищи. А ему посчастливилось уцелеть в смертельных боях на Курской дуге и под Старой Руссой, при форсировании Днепра, Буга, Днестра, Прута, участвовать в освобождении Украины, Молдавии, Румынии. Был дважды ранен.

Позднее об этом вчерашний десантник напишет так:

От огневой до огневой

Шагал солдат и верил свято,

Что вся Отчизна без него

Слабей на одного солдата.

После окончания института инженеров железнодорожного транспорта Михаилу Сергеевичу предстояло определиться, какому из двух начал - производственному или литературному – отдать предпочтение. Сумел на обоих направлениях трудиться самоотверженно и творчески, с полной отдачей сил, везде оставляя после себя добрые следы. Автор 32 изобретений, внедренных на предприятиях металлургической промышленности Магнитогорска, Запорожья, Семилук и многих других. И… автор 20 поэтических сборников, увидевших свет в Москве и Киеве, Днепропетровске и Самаре, Бухаресте и Саратове. Многие из них до сих пор на слуху читателей, поражают своею образностью, избирательностью и точностью оценок.



«Небо, как чертову кожу, станковый рвал пулемет…».

Согласимся: тот, кто не был под шквалом артиллерийского или пулеметного огня, кто не видел разодранного трассирующими очередями ночного небосклона, так не напишет.

Будучи в 1973 году принятым в члены Союза писателей СССР, с заводским коллективом не расставался, имел, как писал о себе, «две работы – две заботы».

Сохранил верность Михаил Селезнев своему стилю изложения, а еще - честности, правдивости, любви и памяти к героям-ровесникам и в прозе - романах «Комбаты», «Отдар», повестях «Однокашники», «Луневские зарисовки».

В этом ряду особо выделяются «Комбаты» - повествование о самоотверженных действиях десантного батальона, выстоявшего в тяжелейшем сражении с вырвавшейся из окружения танковой группировкой врага. По убеждению российского поэта и прозаика-патриота Владимира Бушина – это, пожалуй, единственный роман о ратной судьбе пехотного батальона. И правда, изложенная в нем, - суровая, но необходимая потомкам окопная правда.

На произведениях Михаила Селезнева его юные земляки учились любить Родину, выполнять свой долг перед ней, когда она к этому позовет. Глубокий след оставили они и в душе лейтенанта Александра Стовбы, после окончания Киевского командного военного училища командовавшего гранатно-пулеметным взводом в составе ограниченного советского контингента в Демократической Республике Афганистан. Во время одной из операций, прикрывая отход товарищей, Александр подорвет себя последней гранатой. Посмертно удостоен звания Героя Советского Союза.

Уже после смерти выяснится, что Саша не только самозабвенно любил поэзию, но и оставил после себя замечательные стихи. Они увидят свет в его поэтических сборниках «Песня грозы сильней», «Земля рождается в огне», «За тебя – в атаку», которые были удостоены в 80-е годы премии Ленинского комсомола. Их автора посмертно приняли в члены Союза писателей СССР.

Вскоре в Днепропетровске была учреждена областная литературная премия имени Александра Стовбы. И, наверное, глубоко символичным стал тот факт, что первым ее лауреатом стал Михаил Сергеевич Селезнев.

Сын приднепровских просторов, через всю свою жизнь пронесший любовь и преданность к родному краю, он не только не смирился с той участью, которую отвели его Советской Родине перевертыши и предатели. Он с горечью писал тогда:

Все предано – и память, и знамена,

Оболганы святые имена.

От Бреста до восточного кордона

Юродствует и корчится страна.

Вместе с тем в его творчестве явственно звучит призыв к сопротивлению, к единству патриотических сил:



И ничто – никакие реформы-причуды,

ни трезубец, ни ладан, ни стяги с орлом

не спасут наши страны от краха, покуда

мы, покаясь, Советскую власть не вернем.

Писатель решительно отказался в 1995 году принять награду от второго президента Украины Кучмы по случаю празднования 50-летия Великой Победы, так как считал, что тот не оправдывает надежд ветеранов Великой Отечественной войны на строительство независимого, экономически сильного и социально справедливого государства.

…Солнечный июньський день. В столичном кинотеатре «Жовтень» на Подоле - аншлаг. Здесь проходит праздничная церемония чествования лауреатов премий Центрального Комитета Коммунистической партии Украины за 2009 год. Среди удостоеных премии имени В.И.Ленина Михаил Селезнев. Как сказано в оглашенном по этому случаю Постановлении Президиума ЦК КПУ, «за художественное отражение подвига Советского Солдата-Победителя в Великой Отечественной войне, за современную и высокопатриотическую лирику и публицистику».

Когда он поднялся на сцену, невысокий, немного сутуловатый, под грузом прожитых лет вынужденный опираться на палочку, зал невольно ахнул. Далеко не богатырской груди лауреата было тесно от наград. Семь боевых и трудовых орденов, среди них Красного Знамени, Трудового Красного Знамени, Отечественной войны I степени, Красной Звезды, десятки медалей, в том числе и наиболее уважаемой в солдатской среде «За отвагу». Не сдержав своих чувств, лидер украинских коммунистов Петр Симоненко крепко обнял и расцеловал Селезнева. В этом проявлении чувств - и восхищение благородно и достойно прожитой жизнью, и глубочайшая признательность поколению, которое представлял на сцене днепропетровский писатель, сумевший в одной ипостаси счастливо и органически соединить штык, перо и призвание конструктора .

Ушел из жизни Михаил Сергеевич 6 мая 2010 года. Трех дней ему не хватило встретить праздник 65-й Победы. В этот день он ждал в гости учеников родной для него средней школы №72. Не дождался.

А через полтора года на фасаде дома №30 на одной из центральних улиц города, носящей имя Карла Маркса, в торжественной обстановке была открыта посвященная ему мемориальная доска.





Почесті нацистським лакузам?

Прощання з родоводом

Від народження й до восьми років Юрась носив прізвище Шнейдер. Батьками його були обрусілі німці. Батько — генерал-­майор царської армії, дівоче прізвище матері — Варвара Медер (рідна сестра останнього коменданта Києва генерал­-лейтенанта Медера). Розстріляний червоними в 1919 році за скоєні за часів панування царського режиму злочини. Ще в 1916 році з ініціативи матері родина змінила прізвище на Шевельови, «добро», розповідала вона, дав особисто імператор. Метою цього акту буцімто була убезпечитися від грядущих репресій більшовиків. Такою завбачливою, виявляється, була пані генеральша задовго до перемоги Жовтневої революції. В подальшому фрау Варвара трепетно опікувала Юрася до останніх днів свого життя.

І хоча після приходу Радянської влади генерал Шнейдер опинився на іншому боці барикад — у Денікіна та Врангеля, його синові на долю нарікати було гріх. Закінчив Харківський університет, захистив кандидатську дисертацію, став доцентом. Уже за пострадянських часів інтернет-­видання певної орієнтації поч­нуть стверджувати, що одним із його улюблених студентів був Олесь Гончар.

Однак ані сам письменник, ані його дружина не підтвердили цього факту. Відомо інше: опинившись в еміграції, Шнейдер­-Шевельов не раз домагався зустрічі з Гончарем, літературна слава якого давно вийшла за межі Радянської України. Але марно. Чому — про це трохи нижче.


Ідейний дезертир

Грянула війна, котра розставила все на свої місця. Олесь Гончар разом із товаришами у складі студентського батальйону добровольцем пішов на фронт. Попереду на нього чекали важкі бої, три поранення, полон. А 37-­річний доцент Шнейдер­Шевельов мав бронь, яку з нього невдовзі зняли. У пануючій тоді плутанині замість повістки з військкомату одержав припис евакуюватися з університетом у Кзил-­Орду. Мужності у нього вистачило до станції Червоний Лиман. «Відстає» від ешелону й повертається до Харкова. Просто кажучи — дезертирує. З допомогою знайомого лікаря фізично здоровий чоловік переховується в лікарні, аж доки в місто не ввійшли окупанти. Пізніше у своїх спогадах буде цинічно відвертим: «З самого початку війни я знав, що не хочу боронити Радянський Союз. Він був не мій і мого народу».

Але абсолютна більшість радянських людей думала інакше. Боролися з ворогом до останньої краплі крові, гинули й перемагали сот­ні тисяч українців. А Юрій Шнейдер із своєю матінкою болісно розмірковували, що для них вигідніше: назватися фольксдойче (етнічними німцями) чи залишитися, як і записано в паспортах, українцями.Фольксдойче цілком могли мобілізувати на військову службу, що не входило в розрахунки дезертира.

Зупинилися на другому варіанті, котрий допоміг отримати місце цензора в міській управі, пайки, зарплату, а ще - можливість співробітничати в окупаційних та оунівських виданнях. І на довершення до всього — пропозиція істотно поліпшити житлові умови за рахунок виселених із комунальної квартири єврейських сімей.

Куди їх «виселяли» — неважко здогадатися. За два роки фашисти знищили в Харкові 20000 євреїв. Міський бургомістр Крамаренко поспішав доповісти тоді окупаційній владі: «…за два дні виселено 8547 євреїв, звільнено 58129 метрів житлової площі. В них міська управа вселила 1700 своїх прибічників». Одними із «щасливчиків», як ми вже знаємо, стали Шнейдери­-Шевельови. Про рівень їхнього достатку за «нового порядку» свідчила хоча б те, що для ведення домашнього господарства найняли хатню робітницю.

Тоді ж міська управа видає розпорядження заборонити вести ділове листування й розмови в службовий час російською мовою. Вам це нікого й нічого не нагадує вже в наші часи?

«Шанувальник красного письменства» і цензор за сумісництвом публікує в місцевій окупаційній рептильці свою оду «Марш німецьких військ на Схід», яка вразила рівнем лизоблюдства навіть його друзів. А в цей час у концтаборі на Холодній горі гинув від голоду і холоду Олесь Гончар. Дізнавшись, що його колишній викладач Шевельов залишився у місті, передає йому записку із проханням поручитися за нього. Німці охоче звільняли військовополонених, які мали родичів або поручителів. Відповіді Олесь так не дочекався.

По війні Шевельов побачився з своїм колишнім «улюбленим» учнем». Сталося це в Києві, куди доктора філології на початку 90-х років запросили на одну із численних «тусовок», котрі тоді за державний кошти залюбки влаштовували охоплені ейфорією «незалежності» націонал-патріоти. На дачі в Гончара накрили стіл, дружина Валентина Данилівна частувала гостя борщем, своєю фірмовою стравою, краще за неї ніхто не міг його готувати. Це відзначали всі, кому доводилося бувати в письменника в домашній обстановці.

Після першої ложки Олесь Терентійович, людина пряма й відверта будь з ким і будь де, спитав тепер уже Шевельова, чи одержував той тоді, у сорок першім, його послання. Той похлинувся борщем (Чи може вдав?) і довго й натужно відкашлювався та так, що всі, хто сидів за столом перелякалися за його стан. Після цього чекати відповіді на поставлене запитання, звичайно, було недоречно. Про цей епізод Олесь Гончар особисто розповів Олександрові Сизоненку.

А звільнила Гончара з полону Червона Армія. Він влився до однієї із її діючих частин. Воював хоробро. Пам’ятав поіменно бойових друзів, які назавжди залишилися лежати в українських степах у трагічних сорок першому—сорок другому. Дійшов до Берліна й Праги, що й засвідчили його бойові нагороди — ордени Слави, Червоної Зірки, Вітчизняної війни, три медалі «За відвагу».

А майбутній «фільолог світової величини», як запопадливо нині величає його націонал-пристосована наука, тим часом демонстрував нові й нові зразки вірнопідданого служіння нацистському режимові. В тій же самій окупаційній газетці «Нова Україна» з’явилася його статейка під зовні невинною назвою «Замість рецензії (Роздуми в театральній залі)». В ній автор не приховував свого захоплення німецькими вояками, що сиділи у партері, і обурювався поведінкою «тубільців» ( визначення Шевельова – В.С.?), гамірливою харківською молоддю на гальорці.

І далі: «Для вояка німецький Вагнер – цілий світ. Бо вояк ідейний і культурний, пізнав світ і його принади і його суворість, вигартував у собі його мужність і змістовність. А що знають вони, ці плоди більшовицького світу, що вміли тільки ховатися, красти, наживатися і жити паразитом?

В наш час великого й величного народного напруження ця більшовицько-спекулятивна болячка на здоровому тілі українського народу має бути ліквідована».

І ліквідовували мирне населення ці «ідейні і культурні вояки, що пізнали світ» такими темпами і методамим, що після війни людству довелося жахнутися. Із мільйона жителів, що мешкали в Харкові до 1941 року, залишилося менше 200 тисяч. 280 тисяч людей похилого віку, молоді, дітей, військовополонених,євреїв, психічно хворих назавжди лишилися в урочищі Дробицький яр та інших місцях масових страт. Пересувні газові камери Гіммлер вперше застосував саме в Харкові. Гітлер залишився задоволеним досягнутими результатами.

Шнейдер­-Шевельов встиг на початку лютого 1943‑го дременути з Харкова, саме перед першим визволенням міста Червоною Армією. У Львові взявся до роботи над «німецько-­українським правничим (?) словником». Внаслідок стрімкого наступу військ 1­-го Українського фронту завершити її не зміг. А тому нам і допіру невідомо, чи збирався він включити до цього словника такі терміни, як Бабин Яр, Янівський концтабір, не кажучи вже про Освенцім із Маутхаузеном, холокост, геноцид Гітлера щодо слов’янських народів.

Після війни йому, як і багатьом представникам націоналістичної еміграції, довелося неабияк помандрувати у пошуках притулку. Врешті-решт у так званому Українському вільному університеті (Баварія, Мюнхен), заснованому ще в 20-і роки українськими буржуазними націоналістами, захистив у 1949 році науковий докторський науковий ступінь. Про рівень цього навчального закладу, котрий за задумом його фундаторів «покликаний бути науковим мостом між світовою діаспорою і сучасною Україною» свідчить хоча б така деталь: за даними 2007 року тут навчалось… 149 студентів.

Висвячений в такий спосіб у доктори наук Шевельов збагнув, що йому в Мюнхені нічого не світить і подався за океан. Спробував було запропонував свої послуги Гарвардському університету, але й там не вдалося осісти через «конфлікт,що виник» із Романом Якобсоном, як скромно засвідчують цей факт усе ті ж націонал­-стурбовані сайти.

Спробуємо пролити світло на джерела цього конфлікту. Роман Якобсон — один із найвизнач­ніших лінгвістів ХХ століття, друг Володимира Маяковського. Це про нього в одному з віршів знаходимо теплі поетові рядки: «…говорив всю ніч про Ромку Якобсона і, спітнівши, смішно вірша вчив». У тридцяті роки жив і переймався літературною діяльністю в Чехословаччині. Після вторгнення вермахту змушений був рятуватися втечею до Данії,звідти його шлях проліг до Норвегії та Швеції. З останньої в трюмі вантажного пароплава ледь спромігся дістатися США. Не з чуток родина Якобсонів знала про жахіття холокосту: брат Романа Михайло був депортований із Франції і щез в одному з гітлерівських концтаборів.

Ще не зарубцювалася ця рана, коли в університеті з’явився професор­-колаборант, котрий у роки війни віддано служив нацистам, будував власне благополуччя на знищенні євреїв. Якобсон на цей час — почесний доктор 25 іноземних академій та університетів. На все життя зберіг любов до своєї історичної батьківщини — Росії. Саме він ініціатор створення Міжнародного комітету славістів, брав участь у міжнародних конгресах славістів у Москві. В 1948-­му, у розпал маккартизму в Америці, рішуче викрив позбавлену будь-якого глузду гіпотезу француза Андре Мазона про те, що «Слово о полку Ігоревім» є підробкою.

Ну а Шнейдер­-Шевельов — махровий русофоб, не пропускав ані найменшої нагоди якомога болючіше дошкулити Росії. Скандальну славу в учених колах принесла його псевдодослідження «Москва, Маросейка», сповнене жовчної злоби до великої країни, заперечень історичних коренів єднання двох братніх слов’янських народів. Зіткнення протилежних світоглядів закінчилося звільненням Шевельова з Гарварду.

Зате Колумбійському університету – визнаній школі підготовки радянологів, теоретиків і практиків антикомунізму, а ще ретельно маскованих агентів впливу – затятий русофоб Шевельов прийшовся до смаку. Тут його послугами конструктори психологічної війни проти СРСР користувалися багато років.
Хто і як творив «клясика»

Що ж насправді являє собою Шнейдер­-Шевельов як учений?  Чи відповідають його внескові в науку оті високі оцінки, яких він був удостоєний у дев’яності роки в Україні, після декларативного проголошення її незалежності? Усілякі почесті та звання тоді на нього посипалися, мов із рога достатку. Удостоїли звань почесного доктора Києво-­Могилянської академії та Харківського державного університету, іноземного члена Національної Академії наук. І як вінець усієї цієї галасливої кампанії – присудження Національної премії імені Т.Г. Шевченка.

У цій веремії, що мала на меті створити Шевельову репутацію вченого із світовим ім’ям, його українські однодумці вдавалися до відвертого окозамилювання і брехні. Мало не кожному кроці твердили, що той обіймав посаду професора Гарвардського університету. Затямили, що репутація Гарварду у світі високо цінується. Насправді ж доктор філології у цьому університеті досить нетривалий час викладав українську і російську мови (і тут,виявляється, допекли його кляті москалі!), працював помічником професора, але аж ніяк і ніколи не був професором.

У 2011 році духовні спадкоємці філолога-­колаборанта почали клопотатися про встановлення йому в Харкові меморіальної дошки. Під певним психологічним тиском відповідне рішення прийняла було топонімічна комісія міської ради,але піднялася така хвиля громадського протесту,що ідея, як то кажуть, була «зарубана» на пні. Гадали — остаточно. Та де там.

На початку вересня 2013 року з посиланням на пресловуте рішення топонімічної комісії, тишком-нишком уночі, на фасаді будинку, де мешкав за часів окупації Шевельов , злощасну дошку купка націоналістів все­ таки встановила. Приурочили цей ганебний акт... до 70-­річчя визволення міста від німецько­-фашистських окупантів, що закономірно викликало хвилю обурення ветеранів війни, антифашистської спільноти, депутатів-комуністів та інших патріотичних сил. Під їхнім тиском сесія міської ради переконливою більшістю проголосувала за демонтаж меморіальної дошки нацистському лакизі. Завжди би так.

Але чи справді надзвичайну цінність має літературна спадщина заморського лінгвіста з колабораціоністським присмаком?

У злагодженому хорі славослів’я його прихильників ніхто не бере до уваги, що «репутацію» мовознавця та літературознавця за довгі роки проживання за океаном Шевельов-Шнейдер здобув як реконструктор не маючої нині практичного застосування праслов’янської мови. А ще як автор таких «цінних» досліджень, як «Передісторія слов’янської мови», «Історична фонологія української мови», «Внесок Галичини у формування літературної української мови», «Стилі сучасної української літератури на (?) еміграції», «З історії незакінченої війни» (Звісно, про триваюче протистояння української та російської культур. — В.С.).

Для Шнейдера-­Шевельова-­Шевчука-­Шереха тридцяті роки минулого століття в українській літературі « ...це суцільне провалля. Жили тільки Західна Україна та еміграція». Його мова — це й давно зниклі з ужитку архаїзми, діалектизми, слова-­потвори на кшталт: «неоклясицизм, клясики, соціялізм, декляративний, Европа, білорусини, патріярх, охрещений, мусів» і т.д. і т.ін. У нього ніколи не було бажання збагатити свої праці дослідженнями мови творчості Коцюбинського й Довженка, Загребельного й Стельмаха, Гончара й Сизоненка, Рильського й Тичини, Сосюри й Бориса Олійника. На один із романів свого «улюбленого учня» Олеся Гончара, яким, за словами критиків, зачитувалися академіки й чабани, Шевельов за океаном відгукнувся рецензією, яка вкотре підкреслила його обмежений світогляд і злобливе емігрантське нутро, якому до шмиги були повоєнні будівничі будні своїх співвітчизників.

До останніх днів своїх антифашист Гончар і колабораціоніст Шевельов були на різних полюсах. Про це не варто забувати.

Об’єкти обожнювання Шнейдера - Шевельова, він же Шерех, він же Шевчук, це твори таких, як і сам, зрадників Батьківщини, перебіжчиків, неповерненців, якими так вперто пригощають нині наших дітей укладачі шкільних курсів сучасної української літератури. Автора пронизливо­-щемливої фронтової сповіді про любов до України, вражаючих «Пісні про рушник», «Ми підем, де трави похилі» та інших пісень Андрія Малишка, в які був закоханий мало не весь світ, він зневажливо зараховував до тих, хто поставив свій талант «на службу національній агітації, перетворюючи його на сурмача».

Звернімося ще раз до недоброї пам’яті «Москва, Маросейка», до такого в ній пасажу: «Україна Богдана Хмельницького мала подолати щонайменше Польщу, Туреччину й Москву (а куди подів Кримське ханство? — В.С.). Вона це здійснювала... Переяслав не був кінцем боротьби. Після нього Україна розгромила Москву під Конотопом».

Але ось авторитетна думка академіка Петра Толочка: «...Політична публіцистика не була його (Шевельова. — В.С.) фахом. Він був добрим філологом, але ніяким істориком».

Ні, шановні читачі, це, м’яко кажучи,не помилкова думка, як, певно, вважає авторитетний вітчизняний вчений. Це усвідомлена позиція людини, котра більше шести десятиліть дивилася на Росію крізь отвір нацистського прицілу ненависті до слов’янства, але тепер уже — з американських окопів. Котра нічого не збагнула, не усвідомила, не забула й не простила. І недарма ядучу спадщину Шнейдера-­Шевельова націонал-­демократи місцевого та й заморського розливу так ретельно намагаються нині використовувати у ролі антиросійської карти.

Це настільки очевидно і не підлягає оскарженню, як усвідомлення істини, що цвях, який забили голівкою донизу,витягти неможливо.



Чому британська Феміда

не помилувала Уїльяма Джойса
У представників старших поколінь Британських островів, надто тих, на чию долю випали суворі випробування Другої світової війни, і досі це ім’я викликає викликає хіба що огиду й відразу. Як до всіх тих, хто заплямував себе колабораціонізмом, прислужництвом гітлерівській Німеччині.

Навіть поводиреві Британського фашистського союзу лорду Освальду Мослі, у недавньому минулому депутатові парламенту, жителі Туманного Альбіону не могли вибачити його надто «довгого язика коричневого забарвлення». За що й поплатився, майже всю війну змушений був відбувавати покарання у в’язниці за відверті свої симпатії до гітлерівського режиму.

У серпні 1939 року вихідець із протестантої родини Уїльям Джойс свідомо зробив свій вибір на користь тих, хто розпалив у Європі багаття смертоносної бойні. Емігрувавши разом із дружиною до Німеччини, вирішив стати коментатором англомовних передач радіостанції «Вільна Німеччина». Британці влучно охрестили Джойса «лордом Хау – Хау» або ще - «Хо - Хо» у перекладі українською «гав - гав». Вклавши в ці прізвиська все своє презирство і ненависть до того, хто майже всі п’ять років закликав припинити збройний опір нацистам, захоплювався масштабами варварських бомбардувань Лондона, Ковентрі та інших англійських міст.

Під німецькими бомбами та обстрілами тоді за чотири роки загинуло 1260 мирних жителів Ковентрі. Для порівняння: тільки 23 серпня 1942 року повітряні потвори забрали життя 40 тисяч мешканців Сталінграду – стариків, жінок, дітей. А ще ж ятрять і донині нашу пам’ять пекучі спогади про перетворені на суцільні руїни і згарища Ленінград, Севастополь, Мурманськ. Харків, Мінськ, Київ, Новоросійськ, Смоленськ - десятки інших великих індустріальних центрів.

Завершував своє нікчемне життя Уїльям Джойс на лаві підсудних. Можна було б дискувати щодо сурового вироку британської Феміди та застосованої до нього виняткової кари. Адже він, мовляв, нікого не вбив, нікому не віддавав злочинних наказів. В той же час же він убивав своїм кожним словом ядучого гебельсівського радіоефіру. Прагнув паралізувати волю своїх співвітчизних до боротьби, всіх, хто щомиті чекали із неба пекельних «гостинців» у вигляді «Фау-1» і «Фау-2»

До речі, щодо подібних сурових вироків переможців до переможених. Уїнстон Черчіль на одній із зустрічей трійки лідерів країн антигітлерівської коаліції запропонував усіх без винятку поводирів гітлерівської Німеччини стратити без слідства й суду. Сталін і Рузвельт не пристали на цю пропозицію, зате натомість народилася ідея Нюрнберзького міжнародного трибуналу над головними військовими злочинцями.

За скоєні злодіяння такої ж сурової кари народи Європи зажадали від французьких сателітів Петена і Даладье, Квіслінга з Норвегії, Тісо в Словачині, Салаші в Угорщині, Мюсерта в Голандії та інших.

Немовби спокутуючи свої гріхи за млявий, по суті символічний. опір фашистським поневолючам, Європа намагалася гідно «віддячиати» тим представникам своєї «еліті нації», котрі вітали розв’язану проти Радянського Союзу найжорстокішу в історії планети, засвідчував свою лояльність і прихильність нацистській верхівці. Жалюгідною стала повоєнна доля класиків французької літератури Луї Фернанда Селіна і Шарля Морраса. Останнього позбавили навіть звання члена національної Академії. Палкий прихильник італійського фашизму американець Езра Паунд змушений провести довгі роки в психіатричній лікарні. До смертельної кари був засуджений письменник, лауреат багатьох престижних премій Альфонс де Шатобріан. Його врятував лише гостинно наданий святими отцями притулок в одному з австрійських монастирів.

А що спонукало автора більш як 30 всесвітньо визнаних романів норвезького письменника, лауреата Нобелівської премії 1920 року Кнута Гамсуна приміряти на себе тогу відданого служаки гітлерівського намісника Квіслінга? Що спонукало його подарувати свою медаль Нобелівського лауреата міністрові пропаганди рейху Гебельсу? Що подвигло підстаркуватого класика надрукувати сльозливого некролога з нагоди безславної кончини Гітлера? Лише похилий вік дав йому змогу уникнути в’язниці, що, втім, не звільнило від виплати значного штрафу. Як не додало популярності і його синові, який під час німецької окупації одягнув мундир військового кореспондента пропагандистської роти ненависних серед європейських народів військ СС.

А тепер можемо хоча б на мить, уявити собі реакцію Андрія Малишка або Олександра Довженка, Миколи Бажана чи Ванди Василевської на пропозицію прислужувати носіям «нового порядку», співробітничати у нацистських виданнях, купувати зраду ціною власного життя? Хіба міг би це зробити Ярослав Галан навіть у ту, відведену йому мить , коли над його головою нависло безжалісне сталеве лезо бандерівської сокири?

Герої моєї книги, на противагу літераторам-відщепенцям, це, за визнанням Петра Вершигори, «люди з чистою совісті», незламного духу і непохитної волі, чиє слово – дзвінке і чисте, з честю витримали випробування часом на крутих поворотах. Це мов до нас звернуті їхня поезія, проза і публіцистика. Як там у Володимира Маяковського?

та знали ми й без книг,



з яким іти полком,

кого на смерть бороти в поєдинку.

Ми діалектики по Гегелю не вчилися.

У вірш вдиралася вона в боях трудних,

коли від наших куль буржуї геть котилися,

як ми колись котилися від них.

Мовби в страшному сні, через сімдесят лишком років повернулися до нас із невіді вічно вчорашні, ті, хто мріяв про тисячолітнє панування нелюдів третього рейху. Які марширують своїми зловісниками колонами - нащадки біснуватих адольфів, бандер і шухевичів. Хто начертив на своїх знаменах павучі свастики та символи есесівських добірних підрозділів. Сп’янілі від дивом захопленої ними влади, за потурання європейської синекури та щедрої допомоги заходу разом із заокеанськами благодійниками. Вони не можуть не вбивати, як убивали тоді, не можуть залишати за собою сотень і тисяч безвинних жертв Це вони примушують нас, нащадків дітей і онуків Великої Перемоги, жити за їхніми, писаними кров’ю, правилами.

Їх шлях, як і в 1945-му, це - дорога в нікуди, дорога в безодню.

Згадаємо Уїнстона Черчілля, одного із керівників держав-учасниць антигітлерівської коаліції, але вже іншого, повоєнного Черчілля, що запустив у американському Фултоні годинника «холодної війни» і який вважав, «…що лише нації, що говорять англійською мовою, є повноцінними націями, покликаними вершини долю всього світу»(Й.В.Сталін, з інтерв’ю газеті «Правда», 1946 рік). Спробуємо замість Черчілля із його постулатом винятковості англосаксонської нації підставити прізвища нинішніх «поводирів» неньки-України, котрі нині затято твердять про якусь особливу місію українців, що полягає «в захисті ідеалів свободи і демократії» з їх манікальною мрією «одна держава - один нарід - одна церква»? Але чи потрібні Європі подібні «захисники»? Чи не блюзнірство вважати окупантом і агресором сусідню Росію, яка принесла на олтар святої Перемоги мільйони кращих своїх синів і дочок, найбільше за всіх на всіх фронтах Другої світової війни?

Або візьмемо колишнього корифея, не обійденого високими нагородами і званнями за радянських часів (Державна премія СРСР, Державна премія УРСР імені Т.Г.Шевченко) Юрія Мушкетика, котрий намагався переконати громадську думку, що треба, мовляв, повсюдно заборонити публічне вживання…російської мови, а ще - в друкованих ЗМІ, в кіно, на телебаченні. Це той самий Мушкетик, твори якого видавалися мільйонними тиражами саме російською мовою. Правда, інтриги в цій ситуації додавав і той факт, що глава уряду Яценюк (на велике щастя – колишній) дозволяв навіть вести засідання Кабінету міністрів… російською мовою з урахуванням перебування на високих керівних посадах осіб іноземного походження. А на польську, часом, ще не перейшли, не щановане мною панство? Зважаючи на те, що тепер уже в команді нового прем’єра Гройсмана поляків більш, ніж досить.

З «яким полком іти, кого на смерть бороти в поєдинку», по який бік барикад зайняла своє місце наша численна літературна й журналістська братія? –на це питання вона давно собі дала собі відповідь. Звичайно, вона з тими, хто підгодовує її щедрими грантами, хто оплачує її відрядження на стажуванні та численних семінарах в «цитаделі демократії», хто вирішує, як і про що писати, в чиїх руках нині телевізійні канали та радіочастоти, хто субсидіює отруйні інтернет-видання. Воістину, на тлі переважної більшості вітчизняних ЗМІ взірцем толерантності і об’єктивності здаються преса і література пресловутого доктора Гебельса.

Це їхніми спільними зусиллями українські ЗМІ, культура, література і більш як 3000 неурядових організацій (фінансованих досхочу заходом) мирне, лагідне, роботяще, доброзичливе повоєнне покоління українців виховується ось уже третє поспіль десятиліття в дусі тотального зомбування свідомості, некритичного сприйняття і аналізу болючих процесів суспільного розвитку.

Людині залишається лише слухняно ковтати жуйку українських телеканалів. Монотонно, день у день , іншого слова важко добрати, вдоблюється у свідомість синдром скривдженої нації, якій усі винні – і за астрономічні тарифи на енергоносії, і за спожитий газ, і за ненадані кредити , і за розтринькані попередні кредити, і за такі недодоступні європейські блага і т.д. Пам’яєте плакатик з миловидою дівчинкою з майдану: «Хочу в Європу і в мереживних трусиках»?

Передусім сусідній Росії. Це вона, виявляється, винна в тім, що їхня донедавна квітуча українська держава, що мала на зорі своєї незалежності накращі стартові можливості в економіці, нині опинилася на світових задвірках, із заробітною платнею чи пенсією в 40 - 50 доларів і з недалекою перспективою катастрофічного зменшення власного населення до 15 - 20 мільйонів. Саме такий прогноз зробив ще в 90-і роки так званий Римський клуб.

Вся історія цивілізованого людства – це осмислення пройденого шляху, уроків на майбутнє. І ми з вами приречені неодмінно дожити до того дня, коли всі, хто героїзував із телеекранів, із сторінок друкованих видань, у своїх літературних творах фізичних убивць і ґвалтівників, політичних і «духовних» мародерів, хто ідеалізував «скреслих» мешканців бандерівських схронів в якості ідеалу для підростаючого покоління. Це вони змушені будуть каятися перед власним народом, перед неминучим правосуддям, перед необхідністю спокутувати власні гріхи. Як це й було наприкінці сорокових – на початку п’ятидесятих років на Європейському континенті в процесі болючого, але так потрібного народам процесу денацифікації.

Так це було. Так неодмінно буде завтра. Так має бути в ім’я торжества на землі правди, справедливості і гуманізму.


Каталог: uploads
uploads -> Правила прийому до аспірантури державної наукової установи «Науково-практичний центр профілактичної та клінічної медицини»
uploads -> Правила прийому до аспірантури та докторантури київського національного університету культури І мистецтв
uploads -> Положення про аспірантуру Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського Загальна частина
uploads -> Програма дисципліни «іноземна мова (англійська)»
uploads -> Положення правил прийому до нту "хпі" на 2016 рік правила прийому 2016 Організацію прийому до нту "хпі" та його структурних підрозділів здійснює приймальна комісія правила прийому 2016
uploads -> Програма та методичні вказівки з навчальної дисципліни історія науки І техніки для студентів усіх спеціальностей денної форми навчання
uploads -> Лекція № Тема лекції: Поняття мистецтва як частини культури
uploads -> Афінська держава та стародавня спарта у стародавній історії та культурі людства
uploads -> Київський національний лінгвістичний університет базові навчально-методичні матеріали
uploads -> Освіта осіб з інвалідністю в Україні Тематична національна доповідь Київ -2010 Тематичну національну доповідь «Освіта осіб з інвалідністю в Україні»


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка