Владимир сиряченко посвящается побратимам по перу писателям, поэтам и журналистам



Сторінка12/12
Дата конвертації11.03.2019
Розмір0.9 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Зоряний злет і … драма поета
На добре знаній міста триповерховій споруді у самому центрі Сум увагу привертає меморіальна дошка з написом «У цьому будинку в редакції обласної газети з 1968 по 1980 роки працював український поет, перекладач, публіцист Володимир Затуливітер (1944 – 2003)».

Зупинився на хвилину, аби й собі віддати шану визнаному майстрові слова. Подякувати всім, хто увічнив в такий спосіб його пам’ять.

Тільки в якому саме часописі відзначився на журналістських теренах Володимир – невідомо. Адже до 1991 року в Сумах виходили дві обласних газети – партійна «Ленінська правда» і комсомольська «Червоний промінь». Втім, подібних запитань далі в автора цих рядків з’явиться немало.

...Погожого вечора до мене, на той час власного кореспондента по групі південних районів уже згадуваної «Ленінської правди», завітали по дорозі до Сум редакційні колеги. Серед них був і Володимир Затуливітер. Дякуючи старанням дружини зголоднілих гостей чекав добрий стіл, точилася розмова, як завжди буває серед людей, поєднаних спільними турботами. Втім, її раз у раз переривав наш дворічний Вовчик, радіючи пізнім гостям та вимагаючи до себе посиленої уваги.

Володимирові недавно виповнилося 26. Худорлявий, стриманий у словах і жестах, добре вмів володіти собою - далася взнаки недавня армійська служба та досвід викладацької роботи. Масивні окуляри додавали йому солідності, навіть вальяжності. Довгі пальці швидше могли свідчити про належність їх власника до племені музик, як би потому мені не стало відомо про його звичку всі свої матеріали друкувати на машинці власноруч.

У нашому творчому колективі Затуливітер вигідно виділявся вимогливістю до власного творчого доробку. Хай це був опрацьований лист, добірка чи тематична сторінка, не говорячи вже нариси про людей, що регулярно друкувалися під рубрикою «Твоя гордість, Сумщино!». Їздив у відрядження багато і плідно. Охоче спілкувався з дійовими особами своїх публікацій, вивчав їх багатий внутрішній світ. Йому не треба було вигадувати своїх героїв. Вони жили поруч з його батьками, потомственними хлібодарами із невеликого хутора поблизу села Яблучного Великописарівського району. Вони згодом прийдуть на сторінки його поезії, наповнять її глибокими філософськими роздумами, пошуками, тривогами, надіями.

Писав вдома, майже нікого не допускаючи в свій внутрішній світ, за винятком нечисленних друзів. Перша його поетична збірка «Теорія крила» побачила світ у 1973 році. Передмову до неї написав відомий літературознавець, академік АН УРСР Леонід Новиченко. Він тепло вітав появу в українській радянській літературі нового яскравого і багатообіцяючого імені.

Дві третини дядька Йвана вдома:

Чоботарюють, дивляться телелевізор.

А третина його – коло Дону,

У землі, під гарячим залізом.

Дядько Йван як протягне прошви –

Тим чоботам зносу не буде.

Лиш одне за роботу просить:


  • Відходіть і за мене, люди...

Всім селом за дядька ми ходим

До тракторів, на ферму і в гості.

Не виходять його чоботи з моди

Вже ось третє покоління поспіль.

Є в цих рядках щось від Василя Симоненка з його «Дід умер», від Бориса і Олійника з його «Розмова з вчителем». Але привносилось й щось власне, щемливе і неповторне. Взяти «Пастораль. 1943», в якій молоденький лейтенант з медсестрою бавляться на дивом уцілій у недавньому пеклі гойдалці. Завтра безвусий лейтенантик поляже в атаці, аби друзі замість нього дійшли до Сяну і Одри.

Володимир не сприймав так званої датської поетичної творчості, приуроченої до всіляких ювілеїв, знаменних чи пам’ятних подій, якою геть просякнуті були вірші Павличка, Мовчана, Лубківського, Братуня, Коротича, Осадчука, Терена та іже з ними. Це вони вони ревно оспівували все, чим пишалася Радянська Україна, торуючи собі в такий спосіб стежки до високих нагород та почесних звань. А завтра вони з неменшою запопадливістю ганитимуть і паплюжитимуть наші спільні духовні цінності й орієтири.

Але одного разу Затуливітер зрадив цьому принципові, поклавши на мій стіл оці рядки:



Сумщино! Коханий мій краю,

Радянська моя сторона молода.

У хвилях Славутича звонить і грає

Твоя благословенна і чиста вода.

На жаль, останнього рядка цитую по пам’яті, бо в жодне з подальших видань поет ці рядки не включив. А шкода. Бо мало хто так зворушливо і разом з тим з гордістю заявив про свою безмежну віддність землі, що славна «слізьми Ярославни, крильми Кожедуба».

Згодом Василь Голобородько, учорашній поет-дисидент, охрестить Затуливітера «колгоспно-радгоспно-кукурудзяним поетом». Але той «у відповідь», як і раніше. не вдаючись до голобородьківського марнослів’я, продовжував утверджувати в своїх творах ідеї органічного зв’язку поколінь, місця і ролі особистості в епоху проникненя в таємниць космічного буття.

Вісімдесяті роки в творчому житті Затуливітера були позначені виходом в світ його поетичних зібрань «Тектонічна зона», «Пам’ять глини», «Зоряна речовина», «Полотно». Трохи раніше порадував своїх шанувальників книжкою «Теперішній час». Як свідчення гідного визнаня стали обласна комсомольська премія імені Пилипа Рудя, а незабаром - і літературні премії імені Павла Усенка та Павла Тичини Спілки письменників України. Поетові запропоновано посаду заступника головного редактора республіканського книжкового видавництва «Молодь».

Втім, чим опікувалися тоді не лише «Молодь», а й «Дніпро», «Веселка», «Малятко» та інші, повідав в моїй книзі «Подолання» Петро Миколайович Симоненко, котрий у 1982 – 1988 роках працював секретарем ЦК українського комсомолу і відав питаннями іделогічної роботи:


  • Завдяки ЦК ЛКСМУ, його потужній видавничій базі щороку, переважно українською мовою, видавалися масовими тиражами сотні найменувань прозових, поетичних, публіцистичних творів. Перевага, звісно, віддавалася творам молодих та здібних авторів. Але хто міг подумати, що через два-три роки зграя спритників за наполяганням Кравчука все зробила, аби український комсомол якомога швидше припинив своє існування, аби було розграбовано його значні матеріальні цінності, в тім числі видавництва, редакції республіканської молодіжної та дитячої перодики, десятків регіональних газет тощо.

Володимир Затуливітер не сприйняв ідеї проголошення незалежності України в тім вигляді, який було нав’язано внаслідок націоналістичного перевороту в серпні 1991-го. Його звільнили з посади заступника головного редактора «Молоді». Перейшов до редакції журналу «Дніпру» завідувати відділом поезії народів СРСР. Але кого могла могло цікавити ця поезія в гнітючій атмосфері насадження курсу «Геть від Москви!»? Не затримався довго і в редакції емігрантського журналу «Сучасність», видання котрого спробував було налагодити на київській царині тодішній міністр культури Дзюба.

Для поета настали тяжкі часи. Безгрошів’я принижувало, коштів не вистачало навіть на сплату рахунків за спожиту електроенергію, відключили електроплиту. В цій ситуацї приятель Затуливітера київський архітектор Вадим Бородін запропонував йому оселитися у своєму старенькому будинку в селі Бучак Канівського району. Звичний до самітнього життя, поглинутий у вир побутових клопотів, не цікавився всім , що діялося в Києві і довкола. Ніде не друкувався, хоча писав, надто довгими зимовими вочорами. Залишив по собі стоси поетичних сповідей, спогадів, роздумів і нотаток.

Як там у Бориса Олійника йдеться про поета, який мовчить у злу годину, коли народ вбивають крадькома? Але Затуливітер мовчав. Вважав за краще страждати в своїй самітності і гордині. Про те, аби прохати матеріальної допомоги в Спілки письменників, членом якої був з 1977 року, вважав нижчим за власну гідність.

Але ж саме тоді, в руйнівні дев’яності і в не менш лихі двотисячні роки потужно в наших ЗМІ лунали пекучі, мов жар, слова Бориса Олійника і Олександра Сизоненка. Будила пригнічену свідомість поезія киян Миколи Подоляна і Броніслава Адамовича, Івана Паліївця з Кременчука, російськомовних поетів Михайла Селезньова із Дніпропетровська, Андрія Ковтуна (Запоріжжя), уродженця Красного Лиману на Донеччині Євгена Нефьодова.

Січневого вечора 2003 року друзі виявили в скутій жорстоким морозом хаті без будь-яких ознак життя тіло Затуливітера. Розглядалися дві версії: отруєння чадним газом і насильницька смерть. Втім, на останній версії каневські «Шерлоки Холмси» особливо не наполягали. Навіщо їм черговий «висяк»? Немовби на підтвердження цього припущення незабаром згоріла старенька хатина, де доживав свого віку Затуливітер. Комусь, очевидно, конче потрібна була під забудову чи для інших потреб ця мальовнича місцина, з якої далеко видно «і Дніпро, і кручі...».

Справжньої кончини поета глибоко шукати не доводиться. Згубило його нинішнє лихоліття, нехтування всіх без винятку моральних, культурних, духовних та етичних чинників тієї скаламученої спільноти турботою про своє фізичне виживання, яку навіть важко назвати нинішнім українським суспільством.

Три десятиліття тому в одному з своїх монологів, присвяченому пам’яті Миколи Бажана, Володимир Затуливітер пророче написав:

Хай слава його нас підносить! –

плетуть своє липове лико

броунівські юрми дрібноти.

Минає епоха великих?

Надходить година безликих.

Година безликих панує в Україні і торжествує, чим далі, тим дужче. Вони гнітять все довкола: літературу, мистецтво, журналістику, телебачення, науку, освіту, культуру. І навіть людські стосунки...

А поки що лишається жалісливо зітхати над трагічною долею поета, влаштовувати чергові Затуливітерові читання, відкривати меморіальні дошки, видавати його твори, котрі не побачили світу за життя яскравого майстра слова. З огляду мізерних тиражів ці видання віднайти у масових бібліотеках не можливо.
Не склонил головы
На фоне драматических событий в усиленно фашизируемой Украины и развязанной националистической хунтой войны против собственного народа осталась незамеченной и эта скромная дата – 80 лет со дня рождения талантливого ученого и публициста, исследователя, аналитика и педагога, доктора исторических наук Виталия Ивановича Масловского.

В своей жизни он считал Ярослава Галана своим идеалом, образцом для подражания. И повторил его героическую и драматическую судьбу.

У Виталика не было ни малейших оснований питать симпатии к бандеровцам и бульбашам, а, тем более, желания преклоняться перед ними. Для него в жизни был примером его старший брат, командовавший одним из разведывательных подразделений партизанского соединении Героя Советского Союза Антона Бринского. Вместе с друзьями девятилетний мальчуган сопровождали проходившую через их село Мощёное на Волыни к фронту колонну советских воинов-освободителей. Ребята просили подарить на память пилотку или красную звездочку. Внезапно бойцов обстреляли притаившиеся в лесу бандиты. В завязавшемся скоротечном бою Виталик был тяжело ранен, остался без руки.

После окончания средней школы юноша нашел свое призвание в исторической науке. Защитив вначале кандидатскую, затем докторскую диссертации, стал победителем конкурса на соискание звания профессора. Из-под боевого пера исследователя и публициста вышло более 100 печатных трудов, разоблачавших кровавые преступления, зловещую идеологию и практику украинского буржуазного национализма. Вот лишь некоторые из них: «Желто-голубая мафия», «Дорога в бездну», «Оружие Ярослава Галана», «Земля обвиняет». Их названия говорят о себе.

Дорвавшиеся к власти в августе 1991 года посредством контрреволюционного переворота националисты не замедлили расправиться с мужественным продолжателем дела Ярослава Галана. Его уволили из львовского Института общественных наук Западно-Украинского отделения Национальной Академии наук. Ученый был вынужден едва-едва сводить концы с концами, жить на небольшую пенсию инвалида Великой Отечественной войны.

Но и после этого коммунист Масловский не отрекся от своих убеждений, не изменил жизненной позиции, в отличие от многих его недавних колег. Издал с помощью патриотических сил книгу «С кем и против кого воювали украинские буржуазные националисты в годы Второй второй мировой войны», которая произвела в стане его противников эффект разорвавшейся бомбы. В отместку необандеровские печатные и электронные средства массовой информации подвергли ученого ожесточенной травле, в его адрес посыпались телефонные и устные угрозы..

26 ноября 1999 года Виталия Ивановича нашли у подъезда своего дома без признаков жизни. Смерть наступила, как гласили строки скупого медицинского заключения, в результате тяжелой черепно-мозговой травмы и перелома шейного позвонка.

Обращает на себя внимание роковое совпадение этих двух дат. С Ярославом Галаном национал-изуверы расправились 24 октября 1949 года. Через пятьдесят их мерзкие последыши таким же способом лишили жизни профессора Масловского.

Он стал жертвой вчерашних упырей, недобитых оуновцев и бандеровцев, их патологического стремления убирать со своего пути, вплоть до физического устранения, всех, кто не склонил голову перед нацизмом галычанского разлива, продолжает бить в тревожные памяти, призывает к сопротивлению.

Обстоятельства гибели В.И.Масловского, поиск лиц, причастных к совершению этого преступления, львовское правосудие не расследовало и по сей день. Это, позволю себе заметить, лишь при Советской власти возмездие в подобных случаях было неотвратимым и суровым.

Даже после гибели неукротимый последователь боевых традиций Ярослава Галана остался в строю, своими произведениями и словом продолжает борьбу. В 2005 году вышла его книга «Холокост евреев Украины. Начало. Галичина». Приведенные в нем цифры и факты потрясают, они, словно тот пепел павших, который и нынче стучит в наши сердца, напоминает: за три года немецко-фашистской оккупации в западных областях Украины при активном участии местных коллаборационистов уничтожено свыше 2 миллионов мирных жителей, в том числе 800 тысяч евреев, 500 тысяч украинцев, 200 – 220 тысяч поляков.

В 2009 году Центральный Комитет Компартии Украины посмертно присвоил Масловскому Виталию Ивановичу звание лауреата литературной премии имени Ярослава Галана.

Можно не сомневаться, не за горами тот день, когда народы Украины в конце концов выметут прочь нацистско-бандеровскую нечисть и тех, кто содержал и лелеял ее все эти годы. А мы с вами будем достойно чтить павших в этой суровой и жестокой борьбе, поклоняться восстановленным в их честь памятникам, чествовать новых лауреатов литературных премий имени Ярослава Галана.

Он вчера не вернулся из боя…
До сих пор не могу свыкнуться с мыслью, что теперь среди нас светлой памяти Александра Митрофановича Божко. Внезапная кончина каждого человека для его родных и близких тяжела, но вдвойне - втройне горше потеря для его соратников, товарищей по общему делу.

Вспомним, каким он парнем был!.. Перед молодым инженером-приборостроителем, выпускником Киевского политехнического института, талантливым специалистом и организатором в советское время открывались увлекательные перспективы…

Сын советского офицера, прошедшего славный путь от бойца Красной гвардии до боевого генерала, командующего артиллерией армии и участника битвы за освобождение Киева, он в 1991-м не воспринял поразившего страну «демократического» лихолетья. И вступил во вновь созданную Соцпартию для того, чтобы вместе с товарищами в ее рядах добиваться отмены неконституционного запрета Компартии Украины. Но когда глава СПУ Мороз во главу угла своей ущербной политики поставил строительство «Европы в Украине (?)», превратив партию в послушного сателлита помаранчевого майдана, Божко решительно порвал с этой кликой компрадоров и ренегатов.

В начале 2000-х годов у автора этих строк родилась идея наладить регулярный выпуск информационного бюллетеня «Коминформ Украины». К сожалению, в тех условиях делали мы это, можно сказать, на любительском уровне. Узким местом оставалось оперативное распространение накопленной информации. Доступ к интернет-ресурсам имели тогда далеко не все региональные комитеты, не говоря уже о городских и районных компартийных структурах.

Удалось осуществить этот замысел благодаря Александру Божко. Его высокому профессионализму, многолетнему опыту в области современных коммуникаций, умению находить необходимые связи, ежедневно черпать, говоря словами Маяковского, «из реки по имени факт». За считанные месяцы было создано информационно-аналитическое агентство «Коминформ Украины» и его почти 30 филиалов (сайтов) во всех регионах страны. Его порталы ежедневно посещали от 1000 до 1500 пользователей из десятков стран мира. Поражал широчайший диапазон интересов людей не только к актуальной информации, но и к всем глубинным пластам общественно-политических процессов на просторах постсоветской Украины. А еще - четко расставленные классовые акценты, анализ истоков и причин той огромной трагедии, которая постигла после февраля 2014 года украинское общество.

Поражала феноменальная работоспособность, высокий уровень аналитики агентства, которой завидовали многие электронные СМИ. В том числе те, которые, словно грибы-поганки, расплодилось в лесу после гнилого дождя. Вдобавок ко всему Александр Митрофанович являлся основателем и бессменным руководителем электронной версии Центра политического прогнозирования. Плюс еще ко всему его сотни публикаций, без преувеличения, публицистики высокой пробы, которая затем вошла в книги «Террариум украинской власти» и «Украина: хроника падения».

Скажу по совести, два с небольшим месяца назад для меня, как члена комиссии по премии имени писателя-антифашиста Ярослава Галана, доставило огромное удовлетворение вместе с другими членами комиссии отдать свой голос в пользу кандидатуры Александра Божко и он стал одним из трех лауреатов этой высокой премии Центрального Комитета Компартии Украины. А через десять дней эту радость затьмила горечь утраты.

…Его изношенное серце все более давало знать о себе, требовались и еще одна операция, и немалые средства на нее в условиях тотального безвременья и безденежья. Ко всему этому не заживала рана от недавней утраты младшего сына Алеши.

Но как оставить вверенный ему пост, как тому часовому, которому судьбой не велено было дожидаться пересмены? До последней минуты его слово в интернете звучало, словно, набат, пламенный призыв к борьбе с укрофашизмом, со всеми, кто породил и привел к власти этот чудовищный режим.

Не в силах перенести еще одно горе семьи через три дня покинула бренный мир и его супруга Наталья Николаевна. Воистину блажен тот, кто в своей безмерной скорби не способен пережить утрату самого дорогого для тебя человека.

Это только в песнях комсомольские поэты-романтики 20-х годов писали: «…отряд не заметил потери бойца». Но мы обречены помнить. Мы, его товарищи, соратники, единомышленники и близкие, которые с каждым днем все острее ощущаем, как нам не хватает рядом Александра Митрофановича. Его опыта, мудрости, искренности, убежденности, страстности, любви к честным людям и ненависти к врагам. А еще – веры в наше святое и правое дело, которому он отдал свою жизнь.


Чье будет последнее слово.

Вместо эпилога

За истекшие без малого три года с тех пор, как родилась задумка собрать в этом издании предлагаемые вашему вниманию исследования, эссе, творческие портреты и критические заметки, в Украине произошли события, круто перевернувшие, словно в гигантском калейдоскопе, судьбу страны.

Окончательно превратив еще недавно процветавшую Советскую республику в захудалую провинцию, без малейших признаков экономического и политического суверенитета, мировое правительство избрало ее безжалостным орудием противостояния с Россией, славянской цивилизацией в целом. Именно оно посредством вооруженного переворота привело к власти зловещий симбиоз криминально-олигархического капитала и украинского фашизма. Это оно, без тени сомнений, бросило нашу страну в пучину гражданской войны, спровоцировало реальный распад государства. Агонизируют остатки некогда мощной промышленности и аграрной сферы. Украину захлестнул мутный вал коррупции, рэкета и организованной преступности, бесчинства вооруженных до зубов банд, с которым пришедший на штыках режим справиться нынче не в состоянии. Нищета, холодные зимы, безнадёга, пришли в подавляющее большинство украинских семей.

Обществу навязана уродливая политика так называемой декоммунизации, посредством которой хунта бандеровских упырей не просто стирает с географической карты сотни полюбившихся жителям городов и сел имена и символы. Народ лишают своей самобытной истории, героической памяти, выстраданной и утвердившееся в сражениях за свободу, равенство, братство советских наций и народностей. Все делается для того, чтобы в ближайшей перспективе территорию бывшей Украины населяли стада бессловесных зомби и манкуртов.

Из глубины веков пришло чье-то циничное изречение: «Воспитайте детей ваших врагов и вы станете непобедимыми». Грезивший о мировом господстве «фюрер всех немцев» преуспел было в своем подлом ремесле, бросив двенадцатилетних ребятишек с фаустпатронами навстречу советским танкам в Берлине. Не сложилось. Опоздал. Не дала ему свершить задуманное Красная Армия.

Нынче возникшие из небытия бандеро-нацисты учат в детских садиках и школах юных питомцев слоганам «Слава нації!» и «Смерть ворогам!». Затем подросшим волчарам предстоит маршировать в колоннах под оуновскими и эсэсовскими стягами, скандировать «Україна понад усе!», «Москалів – на ножі!», «Бандера прийде – порядок наведе!», «під орудою» провідників «визвольної боротьби» отрабатывать новые кровавые сценарии. История повторяется как фарс? Или, скорее, как новый акт античеловеческой трагедии теперь уже ХХІ столетия?

Позволю себе опять возвратиться в прошлое. После разгрома гитлеровского нацизма несмотря на жестокую послевоенную разруху, при которой не хватало денег на самое необходимое, Советское государство не жалело средств для патриотического воспитанияе подрастающего поколения. Издавало прекрасно оформленную художественную литературу, создавало полюбившиеся народу песни и музыку, лучшие в мире кинофильмы о подвигах юных героев. Их имена мы знали наизусть, стремились во всем походить на них. Олег Кошевой и Сережа Тюленин, Володя Дубинин, Валя Котик, Миша Семенистый, Леня Чечеткин, Костя Янин… Мы разучивали отрывки из посвященных им художественных произведений, выступали с ними на школьных олимпиадах, на импровизированых театральных представлениях.

Врезалась в детскую память баллада «Останнє слово», автора, к сожалению, уже не помню. Краткое ее содержание: немцы схватили юного патриота. Кару для мальчика избрали жестокую. Вполне в духе нынешних карателей АТО. «Кинули хлопця на дошки брудні і руку йому відрубали…Він чув, як із сміхом сказав офіцер: «Цей більше не буде стріляти».

Прошло немного времени, зажила искалеченная рука. А вскоре «Ізвечора в школі бенкет залунав: до смерті пиячили німці. І раптом опівночі дім запалав - тікати, а двері підперті».

Спустя десятилетия незваным гостям на Востоке и в Одессе есть с кого брать пример - с фашистско-бандеровских головорезов. В арсенале у них нынче такие же жестокость и бесчеловечность, истребление мирного населения, стариков и детей, изуверские пытки непокоренных патриотов в тайных тюрьмах и застенках, которым вполне бы рукоплескали гестаповские душегубы. Вот последние данные Верховного комиссара ООН по правам человека: счет жертв на Юго-Востоке страны превысил 10.200 погибших и 21.532 раненых. В общей сложности почти 32.000. А тем временем доморощенные и заморские каннибалы продолжают собирать свою кровавую жатву.

Грядет будущий Международный трибунал, теперь уже над главными украинскими политическими и военными преступниками?

… «Розбурхане полум’я вітер несе І поки добігли солдати, - кого там було рятувати?» Из густых зарослей догорающее здание хорошо было видно однорукому мальчугану. Его, едва слышная, фраза: «Я ж казав вам тоді: «За мною останнє слово!».

Как и в нашей истории, последнее слово, вне всякого сомнения будет за торжеством сил правды и добра, гуманизма и равенства, справедливости и созидания. Их общей победы, а не зла и мрака, нацистского рабства с духовным геноцидом впридачу.

Это нам завещали, к этому зовут герои моих публикаций, их идущие в наступление строки.



ОБ АВТОРЕ. Родился в 1941 году, на четвертый день войны. В их многочисленной семье только по отцовской линии пятеро представителей «сильной половины» человечества одели солдатские шинели. Трое из них навсегда остались на полях сражений. Чувство святой памяти о павших, тема подвига Советского Народа-Победителя прошли «красной нитью» через большинство его публицистических произведений за более, чем полувековую журналистскую биографию. Перу Владимира Сиряченко принадлежат полтора десятка книг, среди них «На традициях дружбы и братства», «Фронт без перемирья», «Высокий взлет», «Себя не жалеть», «Преодоление», «Чистые истоки», «Степь и судьба Александра Сизоненка».

Лауреат литературных премий имени Ярослава Галана Союза журналистов Украинской ССР (1987 г.), Центрального Комитета Компартии Украины (2011 г.).

Читателям, думается, небезынтересно будет познакомиться с героями книги «Богатыри из XX века. Рассказы о солдатах и соратниках Сталина», работу над которой писатель-антифашист недавно завершил.
Каталог: uploads
uploads -> Правила прийому до аспірантури державної наукової установи «Науково-практичний центр профілактичної та клінічної медицини»
uploads -> Правила прийому до аспірантури та докторантури київського національного університету культури І мистецтв
uploads -> Положення про аспірантуру Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського Загальна частина
uploads -> Програма дисципліни «іноземна мова (англійська)»
uploads -> Положення правил прийому до нту "хпі" на 2016 рік правила прийому 2016 Організацію прийому до нту "хпі" та його структурних підрозділів здійснює приймальна комісія правила прийому 2016
uploads -> Програма та методичні вказівки з навчальної дисципліни історія науки І техніки для студентів усіх спеціальностей денної форми навчання
uploads -> Лекція № Тема лекції: Поняття мистецтва як частини культури
uploads -> Афінська держава та стародавня спарта у стародавній історії та культурі людства
uploads -> Київський національний лінгвістичний університет базові навчально-методичні матеріали
uploads -> Освіта осіб з інвалідністю в Україні Тематична національна доповідь Київ -2010 Тематичну національну доповідь «Освіта осіб з інвалідністю в Україні»


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка