Владимир сиряченко посвящается побратимам по перу писателям, поэтам и журналистам


Ласкаві промені «золотого вересня»



Сторінка3/12
Дата конвертації11.03.2019
Розмір0.9 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Ласкаві промені «золотого вересня»

17 вересня 1939 року, коли під ударами гітлерівського вермахту Польська буржуазна держава наказала довго жити, до Львова вступили передові частини Червоної Армії. Другою молодістю Галицького краю назвав цей час Ярослав Галан. Він писав тоді: «Щастя приходить несподівано…Стомлені швидким маршем, бійці Червоної Армії входили до Львова, котрий уже встиг розквітнути червоними знаменами. Місто показувало бійцям свої рани і крізь сльози посміхалося їм. Перша і єдина армія, яку старий Львов зустрічав з радістю, від якої серцю ставало тісно в грудях…».

Після воз’єднання в єдиній державі споконвічних українських земель в особі Галана радянська література одержала полум’яного патріота, громадянина, будівничого нового життя, талановитого майстра слова, письменника-новатора.

15 жовтня в центрі міста відбувається хвилюючий мітинг дружби, який зібрав десятки тисяч львів’ян. Його учасники палко вітали радянських письменників Петра Павленка, Василя Лебєдєва-Кумача, Миколу Бажана.

А незабаром до Львова прибувала делегація українських письменників: Юрій Смолич, Андрій Головко, Олександр Копиленко, Семен Скляренко, Дмитро Бедзик. Зустрічав її на пероні залізничного вокзалу Ярослав Галан. Так закладалися підвалини дружби визнаних митців соціалістичного реалізму. Влітку наступного року делегація львівських письменників здійснює поїздку до столиці Радянської України. Хвилюючі зустрічі, зворушлива гостинність, знайомство з корифеями української радянської літератури Павлом Тичиною, Максимом Рильським, Володимиром Сосюрою, Миколою Бажаном, Олександром Корнійчуком.

Ті неповні два роки, зігріті ласкавими променями «золотого вересня», були спресовані для Галана немовби в один день, в один тугий клубок подій. Він створює обласну організацію Спілки письменників України. Бере діяльну участь в налагодженні театрального життя, очолює літературну частину Львівського драматичного театру імені Лесі Українки.

З 29 вересня починає регулярно виходити газета «Вільна Україна». Перша щоденна українська газета друкується небаченим для того часу тиражем в 85 тисяч примірників. Галан – серед найбільш активних її авторів, публікує за короткий час на сторінках «ВУ» більше 100 нарисів, статей, кореспонденцій. Натхненно оспівує перші соціалістичні перетворення. І разом з тим застерігає: «Ворог не здався. Він лише принишк, чекає зручного моменту. Будьмо пильні!».
Фронт в ефірі

Велика Вітчизняна війна застала Ярослава Галана в Коктебелі, в будинку творчості письменників. Він рветься до Львова, але вже в дорозі довідався, що фашисти окупували місто 30 червня. Його вразить жахлива звістка про те, що під час першого ворожого бомбардування загинули його вірні друзі Степан Тудор і Олександр Гаврилюк, польські колеги Софія Харшевська та Францішек Парецький.

Юрій Смолич, що очолював тоді Харківську обласну письменницьку організацію, пригадує, як пізнього вечора в двері його квартири подзвонив Галан, змучений дорожніми поневіряннями. Вони чергують на даху письменницького будинку «Слово», захищаючи його від німецьких запалювальних бомб. З болем у серці спостерігав Ярослав Олександрович, як після жорстоких повітряних ударів палають заводи, залізничні станції, житлові масиви. Ні, він має права в цей час бути спостерігачем, його місце – на передовій. Наступного дня Галан рушає до військкомату, після відмови звертається за допомогою до Центрального Комітету КП(б)У, який тоді містився в Харкові. Безрезультатно. Телеграма за підписом Олександра Фадєєва з прохання негайно прибути до Москви знаходить його 15 жовтня 1941 року в Уфі.

Фронтом для Галана став радіоефір. Українська радіостанція імені Т.Г.Шевченка містилася в приволзькому Саратові. Вдень коментатор Ярослав Галан уважно студіював вітчизняні і нацистські газети, накази і декрети третього рейху, листи і щоденники військовополонених. А опівночі виходив в ефір. Його коментарі і памфлети невеликі за обсягом, максимум – три-чотири машинописних сторінки, але кожне слово в них – це «вибухівка» надзвичайної сили.

Говорячи про священну ї героїчну боротьбу з ворогом, письменник висловлює упевненість у перемозі над ним: «Не знайти окупантам на Україні … ні спокійного дня, ні спокійної ночі, аж поки останній гітлерівський кат не зникне з нашої землі».

Свої коментарі Галан читав сам. Його виразний голос переконував мільйони радіослухачів. Їх доповнювали памфлети в республіканських і фронтових газетах. Кожне слово тут – це гострий цвях у домовину приреченого на поразку фашистського режиму. «Ця зграя, - наголошує Галан, - знає, вона своїм вовчим інстинктом відчуває, що завтрашній день не буде її, що завтрашній день несе їй тільки одне – загибель».

Радіокоментарі «Сталінград», «Великий вальс», «Собача служба», «Канібали» та інші, всього 14 блискучих шедеврів фронтової публіцистики, увійшли до збірки Ярослава Галана «Фронт в ефірі», яка вийшла друком у 1943 році в Москві. Як дорогу нагороду прийняв він тоді медаль «Партизану Вітчизняної війни».

На жаль, незабаром поїзд, в якому базувалася пересувна радіостанція Українського радіо, потрапив під жорстоке бомбардування. Пожежа знищила архіви, в тім числі і Галанові коментарі. Зусиллями дослідників його творчості чимало з них були відновлено з допомогою аудіозаписів.



На суд історії

Відгриміли переможні залпи, але для Ярослава Галана війна не скінчилася. Лунають постріли у спини визволителям галицького краю від фашистських поневолювачів. Бандерівські бузувіри ведуть терор проти партійних та радянських активістів, учителів, медпрацівників, агрономів – усіх, хто ніс на західноукраїнські землі світло нового життя. Жертвами його стали тисячі мирних жителів. Головорізи не шкодують навіть немовлят. Галан рішуче зриває маски з недолюдків, із приреченого на поразку збройного опору українського націоналізму - спадкоємця гітлерівського фашизму.

Як і раніше, він блискавично реагує на всі події суспільного життя. Газетяр з нього був неперевершений. Цю його перевагу визнавали навіть вороги, не обдаровані даром подібної миттєвої реакції, не здатні сповідувати принцип: сьогодні побачив чи почув – завтра в газеті. «Здатна на це була людина, яка володіла величезною ерудицією, найширшою поінформованістю, асоціативним мисленням, м’яким володінням найгостріших сатиричних прийомів, знанням мови і знанням мов». Так характеризував Галана уже згадуваний Юрій Смолич.

Переможці другої світової війни мали вирішити долю переможених, тих, хто розв’язав найжорстокішу в історії людства війну. Редакція «Радянської України» делегує спеціального кореспондента газети Я.О. Галана висвітлювати Міжнародний Нюрнберзький трибунал над головними військовими злочинцями. В дні процесу, пригадував російський письменник Віссаріон Саянов, Ярослав був особливо задумливим. В хвилини відвертості він тоді мовив: «Зараз з особливою гостротою відчуваєш, що чекало б людство, якби переміг фашизм. Тут, на лаві підсудних – не люди, Люди не могли винайти ні Майданек, ні Бабин Яр. Це звірі, виродки».

Репортажі та судові нариси Галана з Нюрнберга вийшли окремим виданням «Їх обличчя». Прочитавши їх на єдиному подихові, Максим Рильський в своєму листі письменникові, датованому 28 січня 1948 року, називає Галана «найталановитішим українським публіцистом».
До останньої хвилини

У неординарній творчості Ярослава Галана особливе місце посідають проблеми взаємовідносин католицької та православної церков, ролі брест-литовської унії в експансії католицизму на схід, ганебній позиції Ватікану в роки Другої світової війни, його таємного співробітництва з фашистськими режимами Гітлера та Муссоліні.

Всі підстави для цього не лише в Галана, а і в багатьох прогресивних письменників, були. Ватікан, особливо папа Пій XII, заплямували себе плазуванням перед верховодами Італії, Німеччини та Іспанії. Ієрархи греко-католицької церкви надихали гітлерівські армади та їх бандерівських прислужників на хрестовий похід проти Радянського Союзу. А хіба можна було ігнорувати незаперечні факти, коли саме Ватікан торував так звані пацючі стежки для функціонерів ODESSи – організації колишніх есесівців, яку по війні створив один із військових злочинців Отто Скорцені. Цими стежками до Аргентіни, Бразілії, Парагваю, Чілі, а ще - до Іспанії та Португалії, були переправлені сотні, якщо не тисячі тих, у кого руки по лікті були в крові. Пій XII цинічно заявляв тоді: «Я вважаю за краще бачити фашистських злочинців на бортах кораблів, що слідують до Нового Світу, аніж дозволити їм гнити в таборах військовополонених».

У памфлетах «Отець тьми і прісні», «Присмерки чужих богів», «З хрестом чи з ножем», «Що таке унія», «Апостол зради», «На службі в сатани», «Годі!» Галан рішуче і безкомпромісно викриває на той час згубну політику Ватікану – розсадника сучасного єзуїтства, шпигунства, підривних дій проти демократії і соціалізму в Європі. Апостолами зради іменує він чорносутанну зграю кліриків та її ієрархів за їх прагнення до союзу з фашизмом, за намагання поєднати непоєднуване.

Розлючений стійкою і послідовною позицією письменника-патріота, Пій XII відлучає Галана від церкви. Слід зазначити, що відлучається від церкви, за релігійними канонами, як правило, людина, що перебуває у єресі, але продовжує вважати себе прихильником цієї церкви. Галан ніколи не вважав себе чадом ані греко-, ані римо-католицької церков, всюди підкреслював свій атеїзм. Згідно католицьких постулатів відлучений від церкви неофіційно оголошувався поза законом і завдані йому збитки, навіть убивство, не вважалося гріхом. Своїм вердиктом Ватікан в такий спосіб чітко назвав адресу своєї чергової жертви.

24 жовтня 1949 року бойовики-бандерівці Михайло Стахур та Іларій Лукашевич за наказом свого поводиря Бай-Тура (Романа Щепанського) завітали до квартири Ярослава Галана. Письменник саме працював над публіцистичною статтею «Велич звільненої людини».Вовкулаки завдали йому 11 ударів сокирою, кожен із яких виявився несумісним із життям.

Радянські чекісти знайшли не тільки виконавців, а й організатора цього жахливого злочину. Всі вони постали перед судом і були засуджені до найвищої міри покарання.

«Галан помер, як помирають у бою, зробивши останній крок грудьми вперед. Його гнівні, пекучі рядки, як грізну зброю, прийняли ті, за кого він віддав життя – чесні люди планети», - писав письменник Володимир Бєляєв. Естафету наступальної комуністичної публіцистики прийняли з його рук Юрій Мельничук, Дмитро Цмокаленко, Федір Маківчук, Володимир Бєляєв, Микола Подолян, Юрій Римаренко та багато інших видатних українських радянських письменників, публіцистів, журналістів.

А вороги панічно бояться Галана навіть після його загибелі. І продовжують глумитися над ним. Тон задала на початку 90-х років Спілка журналістів України. Перебігши на націоналістичні позиції, вона «поховала» засновану в 1965 році літературну премію імені Ярослава Галана. У Львові музей-квартиру, що носила його ім’я, «реорганізовано» в музей літератури, який нині перебуває здебільшого на замку. Знищено унікальні експонати про життя і творчість письменника-антифашиста. Знесено присвячений йому пам’ятник – унікальний шедевр радянської монументальної пропаганди. Стерто з міської карти площу і вулицю Галана. Вандалізм сучасних націонал-геростратів не знає меж.

А що ж Ватікан, котрий, як відомо, лицемірно, через тисячоліття по тому, вибачився за хрестові походи, за багаття інквізиції? Ці вибачення ні до чого нікого не зобов’язують. В той же час у святих отців, нащадків Пія XII, так і не вистачило мужності вибачитись за освячені ними вбивства Ярослава Галана, Гаврила Костельника, сотень православних священників, тисяч мирних жителів.


«Я в серці маю те, що не вмирає»

Ці слова належать видатній українській поетесі Лесі Українці. Але вони, нам здається, як ніякі інші, визначають правду і непереможність ідеалів, які сповідував Ярослав Галан, заради яких він віддав своє яскраве життя. Їх притягальна сила має виняткове значення в умовах, коли вектор суспільного розвитку круто повернуто до печерного капіталізму, коли людей змушують жити в тій системі координат, яка позбавлена права на майбутнє.

Ось чому Комуністична партія України майже одразу після свого повернення на політичну арену після неконституційної заборони у серпні 1991 року вважає своїм обов’язком відродити в суспільстві повагу і вдячність до імені Ярослава Галана, до його невмирущої творчої спадщини. Ще в 1995 році на пропозицію ряду партійних організацій Президія Центрального Комітету Компартії України заснувала літературну премію імені Ярослава Галана. Вона присуджується майстрам літературного слова, які в своїх художніх та публіцистичних творах наслідують і творчо збагачують бойові традиції непримиренного борця проти фашизму та буржуазного націоналізму, утверджують соціалістичні цінності та ідеали.

Високої партійної відзнаки вже удостоєно 16 політиків, письменників, журналістів, представників культурно-освітнього фронту. Добре знаних і авторитетних людей в Україні, справжніх її патріотів, бійців за честь, гідність і справедливість, проти кривди і соціального гніту, за суспільство без насильства, расизму, націонал-шовінзму і неонацизму.

Невблаганний час вирвав із патріотичних лав лауреатів Віталія Масловського, Владислава Наконечного, Віталія Мазарова, Петра Махнюка, Олександра Божка. Вони пішли, назавжди залишивши по собі вдячну пам’ять, вписавши яскраві сторінки в історію української комуністичної публіцистики.

Нині в засобах масової інформації лівої орієнтації лунає потужний і переконливий голос лауреатів премії імені Я.О. Галана ЦК Компартії України Георгія Крючкова, Сергія Лозунька, Фелікса Горєліка, Броніслава Адамовича, Мирослави Бердник, Олега Росова.

Цілком закономірним стало й те, що саме депутатська фракція Компартії України виступила із законодавчою ініціативою відзначити на державному рівні 110-річчя з дня народження Ярослава Галана. Націоналістичне крило парламентського Комітету з питань культури і духовності вдалося було до неприпустимої бюрократичної тяганини, робило все, аби провалити прийняття в сесійному залі позитивного рішення з цього питання. І цим ще раз підтвердила, що розв’язання назрілих проблем відродження вітчизняної літератури і культури не можна довіряти невігласам і спільникам геростратів.

Депутатська більшість Верховної Ради не погодилася з подібною деструктивною позицією і 5 липня 2012 року прийняла Постанову про відзначення 110-річного ювілею Ярослава Галана. Того ж дня було прийнято постанову про відзначення на державному рівні 120-річчя з дня народження бойового соратника Галана, українського письменника-комуніста Степана Тудора.

Нескорений Галан лишається з нами. Крокує разом із нами. Кличе. Вчить. Гуртує наші лави. І в цьому його велич.

Талант проти «пернатих» містиків
Відповідь по суті

До газети «Комуніст» писав її читач О.О.Попов з Дніпропетровська:«З обуренням прочитав статтю якогось В.Шпака «Талант Ярослава Галана містифіковано?» в офіційному(!) виданні держави –«Урядовому кур’єрі”, №42 від 2 березня ц.р. Хотілося б, аби ви в своїй газеті дали відсіч цьому брудові, бо не можна допускати подібного взагалі, а на сторінках офіційного державного, та ще й урядового видання – і поготів».

Шановний Олегу Олеговичу! Сказати, що я цілком поділяю ваші враження від публікації про Ярослава Галана в «офіційній газеті центральних органів державної виконавчої влади України», як іменує себе «Урядовий кур’єр”, – це значить нічого не сказати.

Візьмемо преамбулу «дослідження»: «Коли вулиці, названі на честь відомого борця проти «українського буржуазного націоналізму» масово перейменовувалися, а пам’ятники йому зносились, багатьом здавалось, що ім’я цього письменника невдовзі кане в небуття. Натомість сучасний Інтернет переповнений публікаціями, в яких трагічна загибель Ярослава Галана та його творчість знову служить викриттю «експансії католицизму» та «бузувірської ідеології» бандерівців».

Хіба не ясно, з чиєї «шпаківні» автор, чию «пісеньку» співає. То ж чи варто для цього сором’язливо брати термін «бузувірська ідеологія бандерівців» у лапки? Бо справді, хіба була іншою ідеологія, автор якої Степан Бандера вважав, що «наша влада(ОУН – УПА – В.С.) має бути страшною», а його соратник Роман Шухевич мав намір « із сорока мільйонів українців залишити половину – нічого страшного в цьому немає»?

Як все просто виходить у Шпаків і в тих, хто стоїть за ними: масово перейменувати вулиці, поруйнувати пам’ятники, розмалювати свастиками могилу, закрити музей, прибрати з шкільних програм твори – і ніяких тобі в подальшому проблем.

Та не так малося, як гадалося ідеологічним різунам. Пішло вже третє десятиліття, як стійкого і непереможеного бійця проти фашизму піддали такій цинічній і витонченій розправі, від якої середньовічні інквізитори, певно б, позеленіли від заздрощів, але інтерес до його життя, ідеалів, до його творчої спадщини не тільки не спадає.

Чому так сталося – про це мова нижче. А зараз про витончені, хоч і незграбні, спроби спотворити справжній письменницький образ, який народився «у вирі розпаленого двома імперіями (Австро-Угорської і Російської – В.С.) вогню братовбивчої війни між представниками одного народу». Тільки ж не наважується Шпак визнати, що армії цих імперій демонстрували протилежні цінності, діаметральні підходи. Австрійці без будь-яких докорів сумлінь рубали шаблями десятки мирних жителів Перемишля, кинули в концтабори 60 тисяч галичан, серед них і батька 12-річного Ярослава. А російські солдати евакуювали углиб країни десятки тисяч біженців, в тім числі і сім’ю Галанів, рятуючи їх від звірячих розправ родоначальників пресловутого Адольфа.

Брехунів, як відомо, умовно можна розділити на три категорії. Представники першої «заливають» в силу своїх розумових здібностей: тут нічим не зарадиш, допоможуть лише лікарі. Другі мимоволі введені в оману кимось або внаслідок певних обставин, скажімо, нездатності об’єктивно оцінити певну інформацію. І тут можна зарадити справі. Але треті… Вони знають, що говорять неправду, але продовжують брехати. Свідомо, затято, натхненно і, на їхню думку, переконливо. Розраховуючи на те, що викрити їх, спіймати на гарячому, неможливо.

В нашому випадку, тобто в особі Шпака, маємо справу саме з таким діагнозом. Ось він намагається переконати, як «задовго до змови з Гітлером радянські вожді вже мали власний рецепт розв’язання “українського питання», мало чим відмінного від фашистського». І посилається на виступ народного комісара з військових та морських справ К.Є.Ворошилова, який на дипломатичному прийому в Анкарі 6 листопада 1933 року дорікнув польському послу Ю.Потоцькому, що в Польщі, на відміну від СРСР, не вміють «тримати українців у повній покорі».

У нас немає можливості уточнити у Климента Ворошилова, наскільки точно було передано «Урядовим кур’єром” його думку. Але не підлягає сумніву, що наркомівська інвектива була викликана недавнім терористичним актом, що його вчиненив бандерівський бойовик Лемик у радянському консульстві у Львові. Той впритул розстріляв начальника канцелярії диппредставництва Майлова. І мова йшла про приборкання терористів та недопущення подібних випадків у подальшому.

Втім, ми відійшли трішки від теми, порушеної містифікатором творчості Ярослава Галана. Шпак довго намагається переконати нас у скороминущому значенні його спадщини, в тім числі і з посиланням на прохідну повість «Гори димлять»( чого не заперечував і сам автор, і маститі критики). І в той же час ані словом не згадав про його мобілізуючу і наступальну публіцистику років Великої Вітчизняної війни. А саме вона стала зоряним злетом талановитого майстра слова, висунула його в один ряд з видатними письменниками Олексієм Толстим, Михайлом Шолоховим, Іллею Еренбургом, Костянтином Симоновим, Олександром Довженком, Андрієм Малишком.

Перечитую ще і ще раз рядки радіокоментаря Галана в ефірі радіостанції імені Т.Г.Шевченка «Сталінград». Вони й сьогодні, через сім десятиліть після тріумфальної перемоги за Волзьку твердиню, вражають своїми високим патріотизмом, оптимізмом і вірою в перемогу:

«330 тисяч висококваліфікованих розбійників налічувала ця армія ще недавно. 330 000 солдатів – це приблизно три п’ятих річного призову в Німеччині. Захисники Сталінграда чесно служили своєму народові, їх жертви не були даремними: від завданої рани знекровлений ворог не підведеться більше».

І далі: «Перед ними українська земля, потоптана, понівечена ворогом, однак все та ж сама земля народу, сини якої у найчорніші для нашої Батьківщини дні показали себе достойними нащадками великих предків».

Висновок публіциста, короткий і ясний: «Україна мусить стати для гітлерівців другим Сталінградом». Хто нині наважиться заперечувати, що для такого прогнозу в ті лютневі дні 43-го Галан мав усі підстави?

Його слово в ефірі, на шпальтах фронтових газет кликало, надихало до святої боротьби. Письменники і журналісти Іван Цюпа, Олекса Ющенко, Марія Пригара та інші, що працювали поруч з ним, відзначали, що кожен виступ Ярослава Галана по радіо і в пресі відзначався високою емоційність і переконливістю, будив у серцях воїнів, партизанів, підпільників, трудівників тилу сокровенні почуття.

Але що до цього похмурим містикам, які хизуються своєю належністю до третьої, найвищої категорії брехунців і підбріхувачів? От і плодить той же Шпак черговий міф, як у повоєнні роки письменника «немов спеціально тримали подалі від рідної України, обравши для нього почесні відрядження за кордон».

«Почесне відрядження» полягало в наступному: Ярославу Галану в складі групи радянських журналістів доручили висвітлювати хід Нюрнберзького міжнародного трибуналу над головними військовими злочинцями третього рейху. Разом із ним на процесі були акредитовані добре знані письменники і журналісти Борис Полевой, Семен Кірсанов, Віссаріон Саянов, Михайло Долгополов, Павло Трояновський та інші. Галан представляє газету з іменем республіки – «Радянську України». Протягом року часопис друкує його репортажі і спостереження із засідання трибуналу. Перед читачами постають обличчя, таких же, як і їхній поводир фюрер, катів і людожерів Герінга, Ріббентропа, Розенберга, Кальтенбруннера, Франка, Кейтеля, Йодля, Зейсс-Інкварта, Заукеля, Штрейхера, Фріка. Дев’ятеро з них, за винятком Герінга (з ляку встигне перед стратою отруїти себе), згідно вироку трибуналу закінчать своє безславне життя на шибениці. Невдовзі ці публікації ляжуть в основу чергового видання публіцистики високої проби Галана «Іх обличчя».

А в перервах між засіданнями він подорожував по американській, англійській, французькій зонах окупації Німеччини. Бачив на власні очі, як учорашні союзники беруть під свою трепетну опіку гестапівців і нацистів, французьких колабораціоністів і польських фашистів, упирів з бандерівських схронів та іншу наволоч. Кожна з таких поїздок могла стати для нього фатальною: письменник добре знав, з ким має справу, але відстежував повоєнне Європи життя - пильно, терпляче і наполегливо. Результатами таких поїздок стали статті й памфлети «Протектори зради», «Акушери третьої імперії», «Гніздо розбійників», «Місіс Маккарді втрачає віру».

Кожним своїм словом він немовби солідаризується з незламним Юліусом Фучіком: «Люди, будьте пильні!». З чеським письменником Галан був добре знайомий. І вважав: «Фашизм не склав свою зброю, мріє про реванш. Не допустімо цього!».


«Я українець, по духу – ленінець»

На цьому б можна ставити крапку, Олегу Олеговичу, але не можна обминути ще кілька викиднів містичної шпаківської уяви. Наводиться витяг з чергового доносу на Галана, який буцімто «заражений західноєвропейським буржуазним духом. Радянських людей поважає мало».

Доносами і донощиками і в наш час нікого не здивуєш. Як же вони позначилися на повоєнній долі письменника? Ярослава Галана обирають депутатом Львівської міської ради депутатів трудящих, нагороджують двома орденами «Знак Пошани», медалями. Ось один із записів з його щоденника: «Днів 10 тому викликали мене в ЦК. Позавчора запропонували мені в обкомі посаду зав. обл. від(ділом) мистецтв». Схоже це на упереджене ставлення до митця, який «радянських людей поважає мало»?

«У партію вступати не хоче», - це з того ж доносу.

Але цілком протилежне пише в своїх спогадах відомий український радянський літературознавець Борис Буряк: «Про те, якою довірою користувався вже тоді в товаришів, свідчить його перша партійна характеристика (Галан член КПЗУ з 1923 року – В.С.). Є в ній такі слова: «Совісний, справі Леніна – відданий». Був це рік 1925 – рік перших його літературних спроб. А ось уже в останні місяці свого життя, очевидно, готуючись до виступу на партійних зборах, де його й прийняли до лав КПРС, він занотовує до записника: «Я українець, по совісті – інтернаціоналіст, по духу – ленінець». Хто слухав на тих зборах його пристрасний і схвильований виступ, той не міг не запам’ятати і цієї думки, і текстуально близьких слів, сповнених почуття гордості за свій народ, його талановиту багатонаціональну літературу».

«Досі мало хто знає, що незадовго до загибелі від рук «українських націоналістів» журналіста позбавили посади власкора газети «Радянська Україна», відібрали в нього табельний пістолет, а написану драматургом п’єсу “Під золотим орлом» не допустили до постановки театрами». Це знову Шпак.

Хто не працював у газеті власним кореспондентом ( авторові цих рядків довелося в молодості сповна випити «чашу сію»), той не знає, що це за хліб. Та й сам Віктор Шпак, виявляється, очолює корпункт «УК» в Житомирській області. Жорсткі вимоги оперативної подачі матеріалів, термінові завдання. «А в Ярослава Галана, – пригадувала його дружина Марія Кроткова-Галан, - було безліч творчих задумів – лише встигай їх реалізовувати. Він без довгих вагань розлучився з газетою». А табельним пістолетом так і не навчився користуватися, тримав його в шухляді письмового стола. Його випробуваною зброєю було слово.

Сокирники з ОУН - УПА – і даремно Шпак соромливо бере вираз «українські націоналісти» в лапки - скористалися тим, що Ярослав Олександрович був безпощадним до ворогів, але напрочуд добрим до людей, по дитячому наївним і довірливим, нерідко нехтував особистою безпекою. Поводирі головорізів занесли тоді до свого чорного списку не лише його, а й побратима Галана по революційній боротьбі, голову Львівського облвиконкому, депутата Верховної Ради СРСР Кузьму Пелехатого. Лише випадок перешкодив їм здійснити чергового зловісного наміру.

Пам’ять про Ярослава Галана справді невмируща, її не затьмарять ні час, ні будь-які жалюгідні спроби спотворити його світлий і мученицький образ. І будь-які натяки на те, що багато його творів так і лишилися невідомими для масового читача, абсолютно безпідставні.

Гортаю сторінки академічного чотиритомного видання творів Галана (загальний тираж 400 тисяч примірників) в якому вміщено все його твори – від перших оповідань і п’єc до повістей, публіцистичних та літературно-критичних статей і досліджень, виступів, промов. Неоціненна заслуга в цьому уже згадуваної мною дружини письменника Марії Кроткової-Галан. А загалом його твори тільки в Україні виходили більше 60 разів, їх загальний тираж перевищив два мільйони примірників. 1000 спектаклів витримала вистава за мотивами його п’єси “Під золотим орлом» - хвилюючої розповіді про мужність і вірність радянських людей рідній Вітчизні, їх небажання ціною зради купувати найдорожче, що вони мають, - власне життя.

І на завершення, шановний Олегу Олеговичу. Згодний із вами, що подібній стряпанині і сфальсифікованим сяк-так міфам про Галана не місце на сторінках урядового видання. Але ж друкують, відводять під цю невдячну справу свої шпальти. А це ще один із симптомів того, що українське суспільство дедалі більше сповзає вправо.

Політичні сили, які в 2004 році привели до влади Ющенка та його камарилью, досить швидко оговталися після своєї поразки на президентських виборах, переконавшись, що це нічим їм не загрожує. Як і за часів помаранчевого лихоліття, профашистським партіям та організаціям створюються сприятливі умови для пропаганди своїх зловісних поглядів в засобах масової інформації, на телеканалах, мітингах та інших велелюдних акціях із смолоскипами, як у горезвісні 30-і в нацистській Німеччині. Прорив ультрадикальної партії «Свобода» до Верховної Ради, як бачимо, дедалі більше дестабілізує політичну ситуацію. Руйнуються пам’ятники радянської доби, іде силове захоплення структур державної влади – від парламенту до органів місцевого самоврядування. Всього цього шпаки та й інші «пернаті» не «помічають», навпаки, спрямовують вістря свого фальсифікату проти нескорених борців проти фашизму та його відданого сателіта – українського буржуазного націоналізму. І проти Ярослава Галана в тім числі.

Але, на щастя, є в Україні й інші сили, які не можуть, не бажають миритися з реваншем вічно вчорашніх. Відрадно, що й ви, Олегу Олеговичу , в наших лавах. І не мені вам доводити, як важливо в цей суворий для країни час шикуватися плече до плеча, залучати до участі в антифашистському русі нових і нових бійців. Наш спільний заклик: «Геть фашизм із України!». Наш волелюбний народ, який разом із братніми радянськими народами зумів розчавити нацистську гідру в сорок п’ятому, просто приречений зробити це ще раз і остаточно.

Заради цієї благородної мети жив, боровся і відав своє яскраве життя Ярослав Галан.



Каталог: uploads
uploads -> Правила прийому до аспірантури державної наукової установи «Науково-практичний центр профілактичної та клінічної медицини»
uploads -> Правила прийому до аспірантури та докторантури київського національного університету культури І мистецтв
uploads -> Положення про аспірантуру Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського Загальна частина
uploads -> Програма дисципліни «іноземна мова (англійська)»
uploads -> Положення правил прийому до нту "хпі" на 2016 рік правила прийому 2016 Організацію прийому до нту "хпі" та його структурних підрозділів здійснює приймальна комісія правила прийому 2016
uploads -> Програма та методичні вказівки з навчальної дисципліни історія науки І техніки для студентів усіх спеціальностей денної форми навчання
uploads -> Лекція № Тема лекції: Поняття мистецтва як частини культури
uploads -> Афінська держава та стародавня спарта у стародавній історії та культурі людства
uploads -> Київський національний лінгвістичний університет базові навчально-методичні матеріали
uploads -> Освіта осіб з інвалідністю в Україні Тематична національна доповідь Київ -2010 Тематичну національну доповідь «Освіта осіб з інвалідністю в Україні»


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка