Владимир сиряченко посвящается побратимам по перу писателям, поэтам и журналистам



Сторінка4/12
Дата конвертації11.03.2019
Розмір0.9 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Прометей із Подніпров’я

Чому, сказати, сам не знаю,

Живе у серці стільки літ

Ота стежина в нашім краї,

Одним одна біля воріт.

Із пісні Андрія Малишка
Cлаветний поет і пісняр, він ще за свого життя став одним із улюблених в народі митців. Двічі лауреат Сталінської премії, лауреат Державної премії СРСР, Державної премії імені Т.Г.Шевченка Української РСР. Нагороджений двома орденами Леніна, Червоного Прапора, Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани». Але найдорожчою для нього відзнакою було народне визнання.

…На одній із затишних околиць тодішнього села Обухів, нині міста обласного підпорядкування, обіч древнього чумацького шляху, в родовому обійсті чоботаря-заробітчанина Самійла Малишка та його дружини Ївги пізньої осені зійшла зоря найменшого у їхній багатодітній родині синочка Андрійка. Успадкував, певно, від мами, любов до пісні, до народної музики. А незабаром - і до поетичного слова. Батько, людина суворої вдачі та крутого норову, не маючи змоги забезпечити достаток родини з 14 душ на мізерному наділі в дві десятини, прагнув зробити з сина хорошого шевця. Та в хлопця лежала душа до духовних скарбів! Спробував було Самійло наполягати на своєму, але швидко переконався, яка гаряча половецька кров нуртує в жилах його нащадка.

Довелося змиритися, що після семирічки помандрував собі Андрій до Києва. Пішки, мало не за півсотні верст. Вступати до медичного училища. Ескулапом, проте стати йому не судилося, хоча й навчали їх там визнані медичні світила. Вони й порадили йому обрати іншу життєву стежину. Юнака продовжувала вабити вітчизняна мова, література, пісенна творчість. Облишивши училище, вступає до інституту народної освіти, де на той час один із курсів викладав Максим Рильський.

Вчителювання на Житомирщині, служба в Червоній Армії не лише загартували його професійно та фізично, а й озброїли тим скарбом, котрого не набудеш з будь-яким дипломом, – спостережливістю, вмінням вирізняти головне у натхненних будівничих буднях, прагненням наполегливо шліфувати свій поетичний дар. Cоціалістична дійсність, журналістська робота в газетах «Радянське село» і «Комсомолець України», на посаді відповідального редактора журналу «Молодий більшовик» сприяли формуванню його широкого світогляду. Андрій Малишко бере участь у визвольному поході на Західну Україну. Саме тоді народяться в нього рядки, які визначать і зміст життя, і покликання:

Немало ми воювали, стоптали чобіт рудих,

І якщо згадати мертвих, то я зажурюсь по них,

І якщо живих згадати, - нехай заніміє плач,

Бо друзі ідуть полками і я серед них сурмач.

Ними він відкриє своє поетичну збірку «Битва», яка побачить світ у 1943 році. За півтора десятиліття по тому націонал-емігрант Юрій Шевельов-Шнейдер, що зажив у Харкові в часи його тимчасової фашистської окупації ганебної слави колаборанта та нацистського лакизи, зарахує поета до лав тих, «хто поставив свій талант на службу національній агітації, перетворюючи його на сурмача». Не сумніваюсь, що довідавшись про це, Андрій Самійлович, лише презирливо посміхнеться. Такою ж була його реакція на звістку про те, що один з геббельсівських радіорупорів пообіцяв Малишкові найстрахітливіших кар, коли він потрапить до ворожих рук. «Значить, допекло, значить, влучаю в ціль», - реготав він.

Війну Малишко зустрів зрілим і цілком сформованим самобутнім поетом з чітко окресленою життєвою позицією. Його вважали гідним продовжувачем новаторських традицій в літературі та мистецтві Павла Тичини і Максима Рильського, Миколи Бажана і Володимира Сосюри, Олександра Корнійчука і Олександра Довженка. Це переконливо засвідчили видані ним поетичні збірки «Батьківщина», «Лірика», «З книги життя», «Народження синів», «Листи червоноармійця Опанаса Байди» та інші. Синівської любові, вдячності та гордості сповнені рядки:

Ти мене з дитинства підіймала,

Хліб дала з піснями солов’я,

Відвела доріг мені немало,

Земле зореносице моя!

Дорога ж постала перед ним сувора й жорстока в своїй невблаганності. Немилосердна дорога війни. Вибір він разом з багатьма колегами по письменницькому цеху рішуче робить на користь Діючої армії. Одягає солдатську шинелю, пишається призначенням військового кореспондента до газети «За Радянську Україну». З болем відступають на схід, залишаючи на поталу ворогові своїх наречених, дружин, матерів і сестер. Уже по війні, в поемі «Послання Олександру Твардовському», своєму побратимові по фронтовій долі, він з гіркотою згадував:



Сашко, невже забути можна

Лубни, Пирятин, Бровари,

Де темна ніч, нудна й тривожна,

Ракети сіяла згори?

Де ми спиртком обігрівались,

Втішали ранених в біді,

І все здавалось, і здавалось,

Що ми не виживем тоді.

Приміщення Спілки письменників України у Харкові стало імпровізованим гуртожитком для солдатів літературного слова. Серед них і Андрій Малишко. Часу на перепочинок немає. Випускають бойові листівки з віршами, малюнками, карикатурами. Найбільше серед них Малишкових. Його фронтові поезії, тривожні і закличні, що їх транслює українське радіо, звернуті до сердець знемагаючих під ворожою п’ятою співвітчизників.

Кілька років тому авторові цих рядків випала честь упорядковувати чергову книгу гарячої, мов жар, публіцистики славнозвісного Олександра Сизоненка. Дійшли висновку, що непогано б наситити іі співвзвучною його доробкові поезією. Називаю одного з відомих російських авторів.

Та співрозмовник раптом вибухає: «Краще за Андрія Малишка про Україну ніхто не написав і ніколи не напише». І декламує поему «Україно моя» напам’ять, від першого до останнього її рядка:



Запалали огні за долиною синього неба,

Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

- Зверніть увагу, яке тонке і образне в нього відчуття слова. Не літаки гудуть, а самольоти, бо так їх тоді іменували на його рідній Київщині. А який згусток почуттів в оцій строфі:



Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,

Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.

Я візьму твого смутку і горя важку половину

У розтерзане, горде, нескорене серце моє!

А ось уже його проза того, неймовірно важкого для Вітчизни періоду війни, - вистраждана, пекуча, але від цього не менш життєстверджуюча:

«Може, тепер ми некрасиві, суворі, схудлі від тяжких боїв, але повір, достойні тебе. Торкнись нашого серця, і ти відчуєш, яка ніжність живе в глибині, які мрії ми носимо про тебе, тільки сказати їх не можемо, бо не той час. Людей наших розстрілюють, тому і любов мовчить. Людей наших палять на пожарищах, тому і серця наші зробилися мов кремінь.

Фашистські звірі бенкетують і знущаються з людей в розвалених містах і спалених селах. Жалюгідні дурники! Вони не розуміють того, що синів твоїх не можна перестріляти, перевішати, перенищити, бо куль не вистачить ні в яких автоматах, бо немає таких арсеналів із зброєю, нема такого вогню в світі, щоб спалив і знищив твій народ, Україно Радянська».

Малишка бачать, відчувають поруч у своїх окопах захисники Сталінграда, герої Курсько-Орловської битви. На волзькому березі він назавжди пов’язав свою долю з Комуністичною партією. Як писав пізніше, «свідками» цієї події були напівтемний бліндаж та уламки барж, на яких переправлялися захисники незламної волзької твердині з лівого на правий берег. Тяжке поранення. Після одужання знову в бойових порядках. Йому треба все бачити все відчувати, нічого і нікого не проминути. І як же пророче звенять його слова:

Не плачте, мамо, не треба, і ви не журіться, тату,

Друзі ідуть зі сходу, сурма не грає – б’є!

Катів поведуть на страту, на нашу святу розплату,

І в них не вистачить крові за грізне горе твоє.

І дочасу звучить його застереження тих, хто нині, хай без пострілів і бомбувань, але знавісніло і хижо розпинає, четвертує на шматки рідну українську землю, намагається довершити в такий спосіб те, чого не вдалося здійснити сім десятиліть тому тевтонським чорним псам.

Завдяки фронтовим враженням уже першого повоєнного року народиться поема «Прометей». В основу її лягла історія, яку він почув на Дніпровській переправі. Увагу військового кореспондента привернув напівспалений високий дуб на протилежному крутому березі. Дерево стало місцем жахливої страти пораненого радянського розвідника, якого переховували мешканці прибережного села і якого все ж таки після облави фашистам вдалося полонити. Селяни стверджували, що він місцевий житель, але вороги не вірили, погрожуючи село спалити, а бранців погнати на каторгу. Боєць зізнається, ким він є насправді, підписуючи собі цим кроком смертний вирок. Ціною власного життя він рятує село.

«Прометей» вважається найкращою з усіх створених Малишком сімнадцяти поем. Разом із поетичною сповіддю «Україно моя» вони стали найвищим злетом його невмирущої творчості, виявом як скорботи, так і безмежної шаноби до товаришів по зброї, яким судилося піти в безсмертя. Поет немовби приміряє долю російського солдата, сина Смоленського краю, до свого життя, до своєї будущини:



Мені здалося, що то я

Стою, горю й душа моя,

Моя надія опівночі

Згоряє, б’ється і тріпоче,

Пливе, як неба течія;

Що я вже спалений стою

В тривожнім віці на краю

І людям серце простягаю,

Чи я живий, чи ні, - не знаю,

Не відаю і не таю…

І тільки спогад з далини,

Як рідні відгуки луни,

І тільки зорі над землею,

О мій русявий Прометею,

Загублений в ночах війни.

По війні Малишко в своїй автобіографії до однотомника, який вийде у московському видавництві «Советский писатель», зазначить: «Війна була воістину великим випробуванням для народів та й для поетів. Вона залишила нам незабутні образи, до яких ми будемо повертатися все життя». Вона не просто зблизить, а й навіки поріднить його не лише з Олександром Твардовським, а й із талановитими білоруськими поетами Аркадієм Кулєшовим, Петрусем Бровкою, Максимом Танком, Пимоном Панченком.

Діапазоном творчих пошуків і вподобань Малишка, солдата тепер уже мирного фронту, можна було лише захоплюватись. Він створює ліричну поему «Це було на світанку», пробразом головної героїні до якої стала Герой Соціалістичної Праці Ганна Кошова. У складі письменницької делегації здійснює тримісячну подорож до США та Канади, враження від неї допомогли йому створити збірку «За синім морем». Відгукується на 300-річчя возз’єднання України з Росією своєю поетичною «Книгою братів». Радує численних прихильників ніжними ліричними творами, здатними будити в людських серцях світлі почуття. В своїх поетичних посланнях-сповідях до Максима Рильського, Олександра Довженка, Остапа Вишні, Павла Тичини, Володимира Сосюри висловлює свої безмежні повагу і шанобу до цих воістину титанів слова.

Пройшовши пекельними дорогами війни, сповна скуштувавши її жорстокого «питва», Малишко, немовби заглядаючи в день завтрашній, застерігає від загрози відродження неонацизму:



О фюрери, вас пізнаю здавна,

Продажну плоть і кров, налиту злоби й жовчі.

Їх створює пан бог з овечого лайна,

А світ людський - дивак! – дає їм ікла вовчі.

Чимало енергії й здоров’я забирала в нього громадська робота - депутата Верховної Ради УРСР, секретаря Спілки письменників України. Виступаючи з доповіддю на Всеукраїнській нараді поетів у листопаді 1958 року, Малишко відзначав, що українська радянська поезія «ввібрала в себе як у велике творчо-духовне море все краще, цінне, дороге людському серцю, і сама розвинулась, увійшла корінням глибоко в людське буття, повнокровними ідеями і характерами збагатила світову культуру…».

І, як невмирущий наказ, не втрачений понині у своїй значимості, звучать його звернуті не лише до своїх співбратів, а й до нащадків слова: «Давайте творити таку поезію, що помагає людям в труді, а коли треба, як воїн, воює разом із ними, поезію, яка, взявши високі ідеали в свого народу, несе їх в народ опоетизованими, наснаженими гарячим биттям людського поетичного серця».

Сучасні дьогтьомази, нишпорячи в пошуках негативу по сторінках творчості та й особистого життя класиків української радянської літератури, «жалісливо» зітхають про їхню буцімто нелегку долю, про поневіряння, яких довелося зазнавати їм через свої переконання. Не обійшли вони своєю увагою й Андрія Малишка. Прикро, але до цього хору долучається дехто з його родичів. Один із них в своєму інтерв’ю стверджував, як поета в середині 60-х років викликали до «міністерства ідеології» (з хворої голови, чи що вигадав таку структуру?), після чого той уже нібито нічого не писав. Але ж саме шістдесяті роки стали для Малишка особливо плідними. Одна за одною виходять величезними тиражами поетичні збірки «Серце його матері», «Полудень віку», «Віщий голос», «Листи на світанні», «Прозорість», «Дорога під яворами», «Рута», «Синій літопис», «Серпень душі моєї». Остання побачить світ уже по тому, як його, нашого українського Прометея, не стане.

А ще ж лишилися назавжди для нас його пісні. В своїх сокровенних «Думках про поезію» Малишко зазначав: «Хочеться побажати нашій пісні…, щоб вона була вродливою і чесною, скромною по слову і мудрою в своїй простоті, щоб вона носила ту одежину, яку любить народ, була не гордою, а привітною до людської душі, пила з одного з ним джерела і ділила один хліб-сіль з трудівником-народом, щоб вона помагала стомленому і піднімала серця на подвиг, щебетала солов’ями і радувала людину в труді”.

Це побажання поет адресував насамперед собі. Загалом йому належать понад 100 пісень, кожна третя з них написана в творчій співдружності з композитором Платоном Майбородою. Справжнім гімном материнському подвигу, його духовній величі та красі стала «Пісня про рушник». А ще ж були «Вчителька», «Ми підем, де трави похилі», «Київський вальс», «Білі каштани», «Цвітуть осінні тихі небеса», які звучали в кінофільмах, по радіо, із професійної та самодіяльної сцени і яких нині нещадно витіснили попса та нікчемні шлягери.

Останню свою пісню «Стежина» Андрій Самійлович написав за тиждень до своєї кончини, на лікарняному ліжку. В ній він вилив всю гіркоту неминучої розлуки з рідними,друзями і товаришами, безмежної туги за життям, що поволі покидало його, за тим, що не вдалося здійснити багато чого із задуманого і виношеного в серці:

Моя надієчко, я знаю,

Мій крик життя на цілий світ,

Ота стежина в ріднім краї

Одним одна біля воріт…

Проводжаючи його у вічність, Олесь Гончар писав: «…Малишко, один із найяскравіших наших національних поетів, гордість всієї багатотомної радянської поезії. Людина полум’яного темпераменту, творчого шаленства, поет згорів дочасно, упав на півшляху, полишивши нам золоті розсипи своїх поезій, нев’янучу красу своїх пісень. Досі кожен з нас гостро почуває цю втрату. Не вистачає Малишка нашій літературі, нашому життю».

Важко щось додати до цих слів.
Степ і доля

Олександра Сизоненка

Син мужицький, золоте коріння...



Так, це твій дім. Що б з тобою не сталося і куди б не занесла тебе доля, твої успіхи і невдачі – все одно домом твоїм була залишається Новоолександрівка. Степове село, в якому ні садів ні річки…

І все ж воно наймиліше в світі, це непоказне село на великій рівнині. У найбільших столицях Європи, які доводилося брати у війну, ти згадував це село, що випадково носило ім'я твого батька. Як Аркадію, як заповідну землю щастя твого і радості. Тут жили твої батьки. Тут пройшло твоє голодране дитинство. Тут привчали тебе до роботи. Тут навчився любити світ, і людей, і музику,і літературу. Небо і зорі. І місяць, і перші радощі, і перші печалі – все для тебе почалося тут, все увійшло і залишилося в тобі навіки. Все, з чого складається людське життя і сама людина.

Благословен і щасливий будь, мій рідний дім - моя багатостраждальна Новоолександрівка, голубко моя степова, непоказна і мила. Я тебе люблю великою синівською любов'ю, і почуття цього вистачить мені на весь вік. І скільки я любитиму тебе, скільки я і буду людиною. А інші хай як собі хочуть, хоч ніколи не вартий поваги той, хто забуває землю, яка його породила, і хто нехтує тими людьми і місцями, в яких він виріс.                             Із роману «Білі хмари»

Будьмо відвертими: небагато знайшлося майстрів літературного слова, навіть видатних, зі світовими іменами, що змогли з такими ​​щирістю й теплом висловити свою любов до отчого дому, до рідного краю, до землі свого дитинства і юності, як це зробив Олександр Сизоненко в романі, уривком з якого і починаю розповідь про життя, долю та творчість цієї дивовижної людини .

Доброї й простої, відкритої і відвертої, що змогла зберегти мужність і самовладання в найдраматичніших ситуаціях протягом свого життєвого шляху. Розумієш, здається, чому письменник вважає «Білі хмари» найулюбленішим своїм твором. Незважаючи на те, що до цього з під його пера встигли вийти масовими тиражами чотири книги оповідань, повісті «На Веселому Роздолі» і «Зорі падають в серпні», роман «Корабели». Але саме «Білі хмари» засвідчили, що в українській радянській літературі з'явився прозаїк родом із з глибин народного життя - допитливий, спостережливий і водночас вимогливий до себе. Котрий увібрав у себе, немов напоєний щедрою весняною зливою рідний степ, мудрий досвід Горького та Коцюбинського, Шолохова і Фадєєва, Головка та Гончара. Неприборкуваний, напористий у своїх творчих пошуках і знахідках.

Мало хто знає, що в 60-і роки роман «Білі хмари» було висунуто на здобуття Державної премії імені Т.Г.Шевченка Української РСР. До цього читацький загал був скорений романами Михайла Стельмаха, «Виром» Григорія Тютюнника, де йшлося про суворі випробування, що випали на долю українського селянства на рубежі ХІХ - ХХ століть і в роки Великої Вітчизняної війни. Здавалося б, що нового міг привнести у розкриття цієї ж теми ще маловідомий письменник, котрий нещодавно прибув до столиці з периферії?

Але, виходить, привніс. Члени Шевченківського комітету таємним голосуванням одноголосно висловилися за присудження йому високої премії. Але тоді голова Комітету Олесь Гончар заходився вмовляти колег переглянути щойно прийняте рішення на користь Петра Панча та його роману «На Калиновім мосту». Аргумент: Сизоненко ще молодий, у нього все попереду, а Панчу, мовляв, у майбутньому році виповниться 75.

Шевченківська премія знайде героя нашої розповіді майже через два десятиліття. Нею буде відзначена його монументальна трилогія «Степ».

А сповістив Шура (як його любив називати батько) про свою появу на білий світ 20 вересня 1923 року в так тепло оспіваному ним згодом селі Новоолександрівка Баштанського району Миколаївської області. У бідній селянській родині, котра добре знала, що таке відсутність достатку. Його замінювали нужда і безхліб'я, напівголодне і босоноге дитинство. Батькові Олександру Микитовичу вдалося ще до революції закінчити двокласне училище, що дорівнювало майбутній радянській семирічці. Зажив в рідному селі слави освіченої на ті часи людини. Довгими зимовими вечорами разом зі своїм дядьком Митрофаном, при скупому сільському каганці вголос і залюбки читали. Слухали їх усією родиною. Дослухався до кожного їхнього слова і маленький Шурко. Мріяв, коли і сам невдовзі піде до школи, де й порине у світ улюблених і захоплюючих книжок. До світлої і просторої будівлі нової семирічки, яку односельці зведуть усією громадою під началом голови сільської ради Олександра Сизоненка-старшого.

Вчився жадібно й захоплено. Середню школу закінчив з відзнакою. Незадовго до випускного вечора, навесні 1941-го, районна газета «Під прапором Леніна» опублікувала перших два оповідання юнака, що дедалі більш виявляв схильність до літературної творчості.

Війна своїм чорним крилом перекреслила світлі мрії, ясні далі, плани на майбутнє.
Степом в бій ішли солдати...
Вже за півтора місяці війна докотилася до рідного села. Олександра Cизоненка включають до складу групи односельців, якій доручають евакуювати на схід колону колгоспної та емтеесовської техніки. На жаль, далеко піти не вдалося: дорогу перерізала фашистська мотопіхота. Потяглися похмурі дні окупації довжиною в два з половиною роки. Але враження, що степовий народ змирився з «новим порядком», було оманливим.

У степ ішли, з степу й поверталися... Хто фізично вцілів, але був змучений, зламаний, геть перемелений невдачами й поразками перших днів війни, успіхами ворога, що здавалися тоді декому доконаними і непоправними. А хто повертався - без ноги, без руки, з простреленою грудьми чи животом, затятий і мовчазний, тільки очі горіли ненавистю, мов у степового вовка з темного байраку, і Дмитро Іванович знав: цей не скорився, цей ще битиметься на смерть, бо не встиг по-справжньому помірятися силами з ворогом у відкритому праведному бою, не зміг ще схопити його за горлянку.

Із трилогії «Степ»

На все життя вріжеться в його пам'ять картина, яка довелося побачити в тому драматичному сорок першому, біля стародавнього кургану, де наші бійці зайняли оборону, аби не пустити фашистську мотопіхоту до станції Грейгове. Тут стояв штаб 18-ї армії першого формування. Кадрові червоноармійці лежали на своєму останньому рубежі, молоді, всі як один стрижені. У запилених і спітнілих гімнастерках, з СВТ і трьохлінійками в руках, ніби спали, стомившись після тривалих маршів від самого кордону і кривавих боїв. Кожен з них, затиснувши в руках зброю, всім своїм виглядом ніби промовляв нам: «Ось! Зробив усе, що міг! Вибачте...».

У Новоолександрівці бойовими справами невдовзі дає про себе знати підпільна організація. Їй разом з товаришами-однокласниками активно допомагає Олександр Сизоненко. Зухвалі диверсії влаштовує Баштанське партійне підпілля. У розташованих неподалік від райцентру катакомбах, де до війни видобували будівельний камінь, дислокується партизанський загін. Сюди стікаються радянські воїни, що потрапили в оточення або втікачі з гітлерівських концтаборів.

Всі ці факти і враження потім ляжуть в основу «Степу». Присвячена вона початковому етапові війни – 1941 року, найбільш драматичному в її історії, коли на карту було поставлено саме існування Радянської держави і коли, проте, тверезо мислячі фашистські генерали встигли збагнути, що бліцкригу не сталося, що перемоги на цих неозорих степових просторах вермахтові не бачити, як власної потилиці.


Трилогія стала гімном мужності, і разом з тим реквіємом солдатам, що полягли в перші дні і місяці війни, апофеозом радянській землі, яка подарувала історії таких героїв, таких багатирів.

- Давно час, нарешті, чесно визнати, що роль і значення сорок першого в організації всенародного опору гітлерівській агресії ще недостатньо відображена у вітчизняній і в зарубіжній літературі. З подачі сучасних фальсифікаторів і дьогтьомазів вона зводиться, особливо в пострадянський час, до гіпертрофованого висвітлення усілякого роду перегинів, упущень і прорахунків радянського керівництва, особисто Й. В. Сталіна, які нібито не змогли з перших днів війни дати гідну відсіч загарбникам, - вважає письменник. - Вельми примітивна, я б додав, - далека від справжньої правди, глибоко антиісторична позиція.

правда в тім, що такої армії - розлюченої, навченої, оснащеної найновішим та найбільш досконалим озброєнням і збагаченої бойовим досвідом ведення сучасної війни - світ ще не знав! Її треба було зупинити і перемогти. І це зробила, як відомо, наша Червона, а потім - Радянська Армія, що б про неї зараз не говорили. Тому і втрати у нас такі величезні. Такі гіркі наші відступи, оточення, полишені міста й території, котрі доводилося відвойовувати не меншими, а може, і більшими зусиллями, втратами і жертвами.


Каталог: uploads
uploads -> Правила прийому до аспірантури державної наукової установи «Науково-практичний центр профілактичної та клінічної медицини»
uploads -> Правила прийому до аспірантури та докторантури київського національного університету культури І мистецтв
uploads -> Положення про аспірантуру Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського Загальна частина
uploads -> Програма дисципліни «іноземна мова (англійська)»
uploads -> Положення правил прийому до нту "хпі" на 2016 рік правила прийому 2016 Організацію прийому до нту "хпі" та його структурних підрозділів здійснює приймальна комісія правила прийому 2016
uploads -> Програма та методичні вказівки з навчальної дисципліни історія науки І техніки для студентів усіх спеціальностей денної форми навчання
uploads -> Лекція № Тема лекції: Поняття мистецтва як частини культури
uploads -> Афінська держава та стародавня спарта у стародавній історії та культурі людства
uploads -> Київський національний лінгвістичний університет базові навчально-методичні матеріали
uploads -> Освіта осіб з інвалідністю в Україні Тематична національна доповідь Київ -2010 Тематичну національну доповідь «Освіта осіб з інвалідністю в Україні»


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка