Владимир сиряченко посвящается побратимам по перу писателям, поэтам и журналистам



Сторінка5/12
Дата конвертації11.03.2019
Розмір0.9 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Із книги «Гамбурзький рахунок»
Хто знайомий з творчістю Олександра Сизоненка, його друзі та близькі, хто любить і цінує його твори, добре знають, що образи своїх героїв йому шукати і вигадувати не довелося. Вони прийшли на сторінки його романів, повістей і спогадів з неозорих причорноморських степів, з бойових позицій Магнушевського плацдарму, із атакуючих бойових порядків під Зеєловськими висотами, з охопленої пожежами та смертоносним вогнем останнього сховища гітлерівського чудовиська - агонізуючого Берліна, з не менш героїчних повоєнних відбудовчих буднів. Бойові командири Сухов і Хуратов, полтавські солдати-обозники Манько та Холод, партійні керівники Васляєв і Горищенко з рідної його серцю Миколаївщини...

 - Єдине, за чим шкодую, - в хвилини одкровення журиться мені Олександр Олександрович, - так це за тим, що свого дядька Митрофана, що став прототипом головного героя «Степу» Дмитра Івановича Сіраша, не назвав його справжнім іменем. Але з іншого боку - вона стала не документальним, а художнім твором. А дядько Митрофан був воістину унікальною і неповторною особистістю, що народилася і сформувалася в гущі колишнього Дикого поля. Його буквально боготворило село, в злу годину окупації він був надією і опорою земляків, душею і стрижнем опору. І загинув він, як герой, нікого не видавши, нікого не зрадивши.



Гей ти степ широкий... Степ мій, степ!

Скільки в тобі армій згинуло і заліза пропало?! Скільки промчало і проповзло на схід танків, гармат, тягачів і бронетранспортерів? А де ж воно, де? Нічого ж, майже нічого не повернулося. Майже все у ворога загинуло, залишилося там, у степу: в байраках, що порослим терновищем. У похмурих, глинистих ярах. У порослих шипшиною і глодом балках і долинах річок і річечок. Все пропало і розвіялося. Навіть броня. А степ залишився. Рідний і пильнуючий.

З етюду «Пам'ять»

«Мене майже вбили в Берліні...»
Ой, який ти безмежний степ... І березнева грязюка налипає на чоботи, здається, пудовими рештками. І сил далі йти вже немає. Сашко в тифозній гарячці, яку підчепив десь у маршовій колоні або ще раніше, в запасний роті. Ось-ось звалиться на узбіччі – іі тоді, вважай, все…

Але поруч опинився шкільний товариш Петро Кіона, колишній бек їхньої футбольної команди, що наділений був не по роках неабиякою фізичною силою. Бувало, уп’ятьох у жартівливих борюканнях не могли його здолати. Він бере Сизоненка на свої могутні плечі. Петя-лепетя, як його жартівливо називали друзі, заливається в ці хвилини гіркими сльозами: йому так хочеться, аби вірний товариш вижив, а не залишився назавжди на набряклій від весняного бездоріжжя польовій дорозі.

Здасть його санітарам за сім кілометрів у селі, де розташувався тифозний лазарет. Повернуть Олександра до життя вже в Одесі, в армійському інфекційному госпіталі. А Петро Кіона згине у кривавій січі на плацдармі Паланка за Десною, куди буде кинуто 8-у гвардійську армія Чуйкова. Навіть через сім десятиліть Сизоненко не може стримати скупих чоловічих сліз, коли йому доводиться чути ось ці, розриваючі навпіл серце слова: «... і живу я на землі добрій за себе і за того хлопця!..».

 Фронтові дороги ведуть далі і далі. Тепер уже на захід. Тепер уже сержанта, вчорашнього випускника школи молодших командирів, командира одного з розрахунків роти 82-міліметрових мінометів. Потужна лавина котиться і котиться вперед, рішуче знищуючи на своєму шляху все, що намагається чинити опір, відстрочити безславну кончину третього рейху, котрий ще вчора марив про світове панування.

Чіпка пам'ять фіксує в пам'яті найдрібніші подробиці боїв, зустрічей, вражень, аби через роки і десятиліття зі сторінок своїх творів відтворити їх. Нагадати, що Червона Армія прийшла до Європи в переможному 45-му зі справедливою і визвольною місією, але не гвалтівником, мародером і грабіжником. Нагадати історичні слова Верховного Головнокомандуючого, сказані ще в 1942-му, коли до Перемоги було ой як далеко: «...гітлери приходять і йдуть собі геть, а народ німецький, а держава німецька - залишається».

Моя любов через Слово, шукає шлях любові крізь пам'ять до рідного дому, крізь пам'ять до добрих людей, з ким зводила мене доля-життя, - через велику пам'ять очищення-вибачення...

Буду ж молитися, і поки живий, не забуду їх.

Ні матір, ні батька. Ні полеглих на далеких і близьких фронтах родичів, ровесників, шкільних друзів-однокласників, односельців і однополчан.

Ні своїх командирів. Ні бойових фронтових товаришів і побратимів, яких довелося ховати за чужими ріками або залишити на полі бою в атаці: оглянешся, а він упав і лежить, горілиць, розкидавши руки із затиснутою в них зброєю…

Тобі ж - вперед разом з усіма! Смертельний вогонь не припиняється, а бігти до ворожих траншей далеко-далеко...

З етюду «Ave Marе»

Тільки не одну за однією траншеї довелося йому брати в обложеному, охопленому пожарищами Берліні. А будинок за будинком, поверх за поверхом, кожен із яких ворог перетворював, здавалося, в незламний осередок оборони. І сержант Сизоненко командує вже не мінометним розрахунком, а однією з штурмових груп. А це значить - треба першим підніматися в атаку, вести за собою товаришів.

Багатоповерхова похмура будівля головного штабу військово-морських сил вермахту. Сюди прорвалися есесівці, заблокувавши штаб полку на чолі з його командиром. Шестеро проти озвірілої зграї, котрій немає вже чого втрачати. На виручку рвонула штурмова група Сизоненка.

 Третій поверх. Олександр стрімголов вривається до величезної кімнати. На якусь-то частку секунди встигає першим скосити білявого гевала-есесівця, але і сам отримує у відповідь три кулі. Роздроблена шийка стегна, пробитий таз. Як скаже згодом професор, генерал-майор медичної служби Вирубов, котрий робив йому цю неймовірно складну операцію, донедавна після подібних поранень ніхто не виживав. А сам поранений, якого дивом вдалося витягти з того світу, так і напише про сей драматичний епізод у своїй військовій долі: «Мене майже вбили в Берліні». На вулицях величезного міста продовжували гриміти постріли з усіх видів зброї. Але вже з нагоди капітуляції берлінського гарнізону.

Одначе його муки і страждання на цьому не скінчаться, а триватимуть ще довгих два роки. На все життя запам'ятає він не тільки хірурга-професора, який рятував його в поверженому Берліні. Завдяки генераловим турботам молоденького сержанта доставлять санітарним поїздом до Москви, до Центрального клінічного госпіталю Червоної Армії. Тут він потрапить до рук світил радянської військово-польової хірургії, що так блискуче показала себе на фронтах Великої Вітчизняної війни.

 Навіть тоді, коли знесилений внаслідок чергової важкої операції організм вразить загальний сепсис, генерал-майор Вирубов не погодиться з думкою Головного хірурга Червоної Армії генерал-полковника Бурденко, який наполягав на ампутації ноги. Він не тільки збереже, але й вилікує її, поверне вчорашнього воїна до мирного і повноцінного буття, за визначенням самого Сизоненко, «подарує йому фактично друге життя».

Накажете все це забути? Зганьбити і оббрехати пройдене і пережите, щоб догодити з кон'юнктурних міркувань всесильним? Як це робить один з письменників-фронтовиків, котрий ніскільки не соромився свого невдячного заняття - «частувати» читачів маячнею, як їм перед атакою замість гвинтівок вручали шматки цегли. Або іменитий кінорежисер з його екранізованим міфом про те, буцімто наші штрафники штурмували фашистську цитадель з палицями напереваги.

«Ні! - Протестує його серце, котре не втомилося любити, страждати, співпереживати за рідних, близьких і бойових товаришів, і разом з тим ненавидіти ворогів. - Все було не так. Далеко не так! І всесильні та й найбагатші помруть, а Історія залишиться назавжди».



Саме вона і стоїть на моєму столі - Історія. В образі двадцятирічного старшого лейтенанта Сухова. І ніхто - ні Держава, ні Час, ні ідеології, ні сонмище пасквілянтів не здатні змінити його образ, його постать, його обличчя, його сутність - сутність Захисника Вітчизни і Людства від фашизму.У муках і стражданнях після тяжкого поранення вони всі приходили до мене в безсонних ночах, і я соромився перед ними стогнати. Не доставляв зайвих турбот ні нянечкам, ні сестрам, ні лікарям. Приходять і зараз, коли важко переносити наругу і брехню. Стоять, і дивляться на мене, і мовчать, суворі й неприступні, як сама Правда.

З роману «Не поле перейти»  

 

   Крізь терни до зірок

Важкі й неситі повоєнні роки, коли і в місті, і в рідному селі не вистачало найнеобхіднішого. Коли слід було думати про хліб насущний для родини, що складалася з відданої супутниці життя Галі, з якою разом довелося пережити страхіття фашистської окупації, а ще - доньки Людочки і синочка Віктора. Але піди, пошукай та знайди роботу до душі, коли не маєш ні спеціальності, ні робочого досвіду. Довелося і в різноробах походити, і тістомісом на хлібозаводі побувати, поки не знайшов себе в колективі заводу № 444 імені Андре Марті - нинішньому Чорноморському суднобудівному заводі. Природна кмітливість, прагнення будь-якій справи віддавати всього себе допомогли йому не тільки швидко оволодіти професією судноскладальника, а й впевнено просуватися по службовим сходинкам. Невдовзі довіряють посаду інженера-планувальника, ще згодом - контролера ВТК.

А вечорами, коли домашні вкладалася спочивати, брався за перо. Просилося, рвалося на папір все те, «що на серце лягло», чого не було можливості висловити в окопах і походах, на госпітальному ліжку. І ось вона, перша радісна звістка: з журналу «Вітчизна» за підписом Олеся Гончара надходить лист, де той повідомляє, що його розповідь «Тополька» буде надрукований в шостому номері журналу за 1949 рік. А до цього Олександр Сизоненко встиг дебютувати на сторінках місцевих обласних газет «Бузька зоря» і «Південна правда».

Поступово і міцно приходить визнання. Читачам до душі припадають сюжети творів, що йдуть із глибин життя, високі моральні якості та багатий духовний світ його героїв, соковита літературна мова. Одна за однією виходять його книги оповідань і повістей у видавництвах Одеси, Криму, Києва.

А першому своєму романові письменник дасть ім'я «Корабели». Присвячений воно, і це цілком істотно, тим, хто долучив його до гордої і почесної професії творців сучасних кораблів, і вітчизняному суднобудуванню, яке стало свого роду візитною карткою не тільки Миколаєва, а й Радянської України.

Нині «івани, що не пам'ятають роду свого», підробляючи на літературних задвірках аби чим, продовжують метати каміння в тих письменників, які на довгі роки зберегли свою відданість «виробничій тематиці». Безперечно, в ті часи з'являлося чимало сірих і прохідних творів, створених нашвидкуруч, з кон'юнктурних міркувань. Але, з іншого боку, як казав неповторний Маяковський, «республика наша строилась, дыбилась», причому «от Москвы до самых до окраин». Радянські люди раділи післявоєнним перемогам та досягненням. Самовіддана праця була мірилом цінностей і користі кожної людини. І твори, в яких порушувалися гострі виробничі проблеми, а це романи Кочетова, Кожевникова, Бабаєвського, Гончара, Загребельного та інших письменників користувалися величезною популярністю. Не стали в цьому ряду винятком і «Корабели». Миколаївці заслужено пишалися і раділи, що не тільки створені їх руками кораблі військового та мирного призначення, а й роман про них отримав всесоюзне визнання.

А роман «Далекий Бейкуш», котрий побачив світ на початку 90-х років минулого століття? Критика, по суті, замовчала його, очевидно, також зарахувавши його до розряду виробничих. В моду тоді входили всякого роду сенсаційні "відкриття", злісне паплюження і перекручення радянської історії, лише злегка упаковані в літературну «обгортку». А тут, як і в попередніх його творах, багато в чому автобіографічному, піднята гостра проблема. Відповідальності людини перед нащадками, незалежно від віку і посади, за свій вибір, за прийняті рішення, за її ставлення до навколишнього середовища. Тоді з усією серйозністю розглядалося питання про реалізацію проекту будівництва каналу Дніпро - Дунай, цієї стічної канави Європи. Знадобилися неабиякі зусилля громадськості, преси, письменництва, аби відправити в небуття цю авантюрну витівку.

Письменник з висоти пройденого шляху і чітко окресленої громадянської позиції немовби усвідомлює не лише своє місце, а й роль та призначення митців взагалі як будівничої сили напередодні назріваючих суспільно-політичних катаклізмів, що незабаром спіткають Україну:



Молодість, якої ніби й не було то за окупації, то через фронт, а то й після тяжкого поранення і повоєнного лихоліття, тепер вже відлетіла від мене назавжди, змахнувши перед самими очима душі чорними та пожмаканими крилами найтяжчих втрат і великої невтишної печалі й скорботи. Вони, ті крила, шелестітимуть наді мною безугавно навіть у хвилини дружньої бесіди, духовного єднання з дорогими серцю людьми, в дні успіху чи просто добре зробленої й завершеної роботи, і не буде мені на сім світі просвітленої часини.

                                                        З роману «Далекий Бейкуш»



- Як писав ваш геніальний друг Андрій Малишко, «немало ми воювали, стоптали рудих чобіт ...». Однак до теми Великої Вітчизняної війни, найбільш вам близької і дорогої, ви звернулися лише наприкінці 50-х років. Чим це пояснити?

 - Ще йшла війна, коли країну потрясли епохальні за своїм патріотизмом та мистецтвом художнього втілення задумів повісті Костянтина Симонова, Бориса Горбатова, Леоніда Леонова. Почав друкувати уривки з свого роману «Они сражались за Родину» Михайло Шолохов. Потім з'явилися «Прапороносці» Олеся Гончара, «Біла береза» Михайла Бубеннова, «Повість про справжню людину» і «Ми - радянські люди» Бориса Польового», «Сім'я Рубанюк» Євгена Поповкіна, «Честь змолоду» Аркадія Первенцева, не кажучи вже про всесвітньо відому «Молоду гвардію» Олександра Фадєєва. Радувати своєю ратною прозою Юрій Бондарєв, Іван Стаднюк, Олександр Чаковський.

Перечитуючи їх твори, переконувався, що не готовий ще писати про війну так, як вони. Не хотілося зажити репутації дилетанта, на таке рішення налаштовував і мій, нехай ще й скромний, але власний письменницький досвід. Поступово ставали доступними архіви, мемуари воєначальників, у тому числі й перших місяців війни. Визріло бажання взятися за трилогію «Степ», що склалася в кінцевому підсумку з шести частин: «Сіраш», «На полі бою», «Віра», «Кінські роздори», «Нековані коні», «Живіть довго...». Вона витримала десятки видань в Радянському Союзі і за кордоном. Тільки «Роман-газета», одне з найбільш масових і доступних за ціною в радянський час видань журнального типу, опублікувала його тиражем у три мільйони примірників.

Розширений і допрацьований варіант трилогії побачив світ більш ніж через два десятиліття, його презентація тріумфально пройшла в 2005 році на Всесвітній книжковій виставці в Празі на честь 60-річчя Перемоги Радянського Союзу над фашизмом.

У процесі роботи над "Степом" та іншими творами про війну я ще раз переконався, що немає ані найменших підстав для брехні про те, що з вини Й. В. Сталіна Радянська країна виявилася не готовою до відсічі гітлерівської агресії. Як уже я зазначав вище, на нас кинулася гранично відмобілізована і оснащена за всіма правилами ведення сучасної війни армія, що підім'яла під себе військовий потенціал майже всієї Європи. І знадобилися час, мобілізація всіх ресурсів, щоб не тільки вистояти, а й перетворити цю війну в справді Вітчизняну. І перемогти.

 Вивчення неупереджених документів, спогадів очевидців зміцнили мій висновок, що наш вождь був видатною особистістю, яка мала величезний дар передбачення і проникливості, силу волі і неабиякі організаторські здібності. І я радий, що мої оцінки ролі Сталіна у здобутті Перемоги над фашистською Німеччиною співпали з об'єктивними висновками Маршалів Радянського Союзу Жукова і Рокоссовського, Головного маршала авіації Голованова, видатного авіаконструктора Яковлєва та багатьох інших партійних і державних діячів, що працювали поряд із ним у ті часи.



І всі полеглі встають переді мною. Перед пам'яттю моєю - падають, падають, падають... А нам, живим, вперед, вперед, вперед! Поки і наш час не прийде. Хто їх бачив? Тих, хто гинули, падаючи? Хто розповість про них, якщо не я, що дивом залишився живим? Як останній з них, я зобов'язаний розповісти про них цим байдужим людям, які жують жуйку, їдять чіпси, нудьгуючим поглядами ковзають по мені, немов по неживому предмету. Що їм сказати? Ну що сказати їм, щоб розвіяти цю обивательську байдужість?

З книги «Гамбурзький рахунок»

І знову триває бій...
 -Верстку привезли?

-Звичайно. Як і домовлялися.

Натруджені руки, що змолоду звикли не цуратися будь-якої роботи, мирної або солдатської, з нетерпінням беруть товсту пачку відбитків з комп'ютерним набором. Зручно влаштовується за столом. І ... геть забуває про все, що його оточує.

Знаю добре: у такі хвилини краще Олександра Олександровича не чіпати, не відволікати його увагу на сторонні теми. Час квапить. У видавництві настійливо просили не затриматися з поверненням авторської правки. Пригадалася кинута ним у хвилини глибокої скорботи і відчаю фразу:

- Вони відібрали у мене Батьківщину. Таку Велику Батьківщину, яку ми такою дорогою ціною і з такими жертвами відстояли. Думалося - назавжди...

Рясні сльози котилися по його неголеному обличчю. Це було невдовзі після «змови на трьох», яку глухої ночі, немов мерзенна тать, вчинила в Біловезькій пущі навіки проклята народами зграя амбіційних політиків. З єдиною метою: дошкулити такому ж зраднику із зрадників, як і вони, пустозвонові і боягузові Горбачову.

По-різному переживали цю катастрофу його колеги. Одні, на жаль, чи не найбільш поціновані і обласкані Радянською владою, ще задовго до цієї трагедії, задерши штани, як писав Євтушенко, стрімголов дременули в найми до націонал-свідомітів. Інші поринули в стан глибокої депресії як у рятівний анабіоз і дотепер не можуть чи не хочуть вийти з нього. І лише треті, їх небагато, але серед них і наш герой, зосталися з ошуканим і знедоленим народом.

На суспільство накотилася каламутна і смердюча хвиля бездуховності, розрухи вітчизняної культури і моральності. Насаджується культ наживи і користолюбства, насильства, сексуальної розпусти. У загоні опинилася прогресивна українська література, чий голос ще з часів Лермонтова, Некрасова, Шевченка, Франка і Лесі Українки завжди кликав на сполох, лунав «как колокол на башне вечевой во дни торжеств и бед народных».

Проти цих руйнівних процесів і повстає рішуче письменник. У рамках урядової програми розвитку вітчизняної літератури він створює унікальне видання «Не вбиваймо своїх пророків. Книга талантів». Немов живою водою окропив він у ній імена Тараса Шевченка, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Лесі Українки, Максима Рильського, Володимира Сосюри, ​​Юрія Яновського, Андрія Малишка, Олеся Гончара, Антона Чехова, Михайла Шолохова, Костянтина Симонова, Олександра Твардовського, Юрія Бондарєва, Бориса Гмирі, Михайла Гришка та багатьох інших. Майже 100 яскравих есе про корифеїв вітчизняної і зарубіжної літератури допомагають нам не тільки долучатися до пластів цієї неоціненної духовної спадщини, а й дають переконливе уявлення про нове і багатобіцяюче амплуа збагаченого величезним життєвим досвідом класика – літературознавче та пізнавально-дослідницьке.

Чому я пишу про них? Тому, що не можу не писати, само пишеться. Хочеться йому, вже обтяженому роками і розумінням сьогодення, сказати їм, молодшим, добре і підбадьорливе слово. Всі стурбовані собою, і не так багато старших письменників, здатних помітити талант, порадіти за нього, привітати.Доля зводила мене з великими сучасниками, так чому б не написати про них з близької відстані так, як це було?

З книги «Не вбиваймо своїх пророків»

Єдине, за чим доводиться жалкувати, так це за тим, що «Книга талантів» видана таким малим накладом. Нині знайти її в багатьох бібліотеках України практично неможливо, вона за життя свого стала бібліографічною рідкістю. На крутому повороті історії, коли країну круто розвернули вправо, прямо в обійми дикого капіталізму, з усією силою заіскрився, мов сліпуче світило на оповитому темними хмарами небі, публіцистичний талант Олександра Сизоненка.

Він гостро реагує на розрив життєдайних зв'язків з братніми радянськими народами, на зневажливе ставлення до проблеми збереження та розвитку вітчизняної культури, на спроби переписати історію Великої Вітчизняної війни, оббрехати безсмертний подвиг Радянського Солдата-Переможця. Його гострі, що викликають широкий громадський резонанс публікації, знаходять почесне місце на сторінках газет «Комуніст», «Київський вісник», «2000», «Голос України», на сайтах багатьох інтернет-видань.

У розпал помаранчевого лихоліття сміливо підняв свій голос проти потворного режиму Ющенка, Тимошенко та їх «любих друзів». Його мужня позиція знаходить підтримку і розуміння у патріотичних колах країни. Згодом чимало цих публікацій увійшли до публіцистичного зібрання «Гамбурзький рахунок». Незважаючи на те, що книга, на відміну від «Пророків», видана пристойним, за теперішніх часів тиражем, відшукати її на прилавках книжкових магазинів неможливо. До цього спонукують її палаючі гнівом рядки:



Як же міг наш президент (йдеться про Ющенка - В.С.) приєднатися до цієї компанії новітніх гієн, осквернителів народної пам'яті, народних подвигів, майже столітньої праці в самообмеженні своїх громадян, яким випала гірка доля гинути в боротьбі з лютим ворогом людства, захищаючи Батьківщину, і двічі за своє життя відновлювати зруйноване війнами і нашестям ворогів народне господарство, знищені заводи, фабрики, міста і села. І все це поховати під провокаційними уламками вигаданих маніяками «музеїв радянської окупації»? Ви замислювалися над цим, пане президенте, перш, ніж переймати цей мерзенний досвід новітніх геростратів? Напевно, ні.

З книги «Гамбурзький рахунок»

І як останній цвях у бездарну споруду поводиря помаранчевого поріддя, який не витягнути нікому, ніколи, за будь-яких обставин:



Як же можна всіх нас, хто так важко і самовіддано працював не покладаючи рук, іноді не доїдаючи, часто не досипаючи, будував індустріальну Україну, воював з лютим ворогом за її свободу зі зброєю в руках, а потім звільняв від німецько-фашистських - справжніх, а не вигаданих, ОКУПАНТІВ, - як же можна весь народ називати окупантами своєї землі, на якій проливали і піт свій, і кров свою?!

Там же

Він на бойовій позиції. На тому останньому рубежі, де триває битва за уми і серця людей, за їхнє майбутнє, за правду і справедливість, за святу пам'ять про полеглих товаришів, з якими довелося пройти пліч о пліч смертоносними дорогами війни.


А рубежі, нехай і оборонні, як відомо, без команди не здають - не покидають. Команду ж йому продиктувало його гаряче і невгамовне серце фронтовика. Зранене, змучене, що багато бачило і пережило, але що залишилося таким же, незатьмареним злом і чуйним на добро, непримиренним до будь-яких проявів кривди.

Поступово у творчих муках і пошуках народжувався задум книги «Валькірії не прилетять».

 - Я, напевно, залишився б у великому боргу перед своїми товаришами по зброї, якби обмежив своєю увагою переможний, сорок п'ятий рік тим, що раніше написав про нього, - розповідає Олександр Олександрович. - Валькірії, за скандінавською міфологією, - войовничі діви, що прилітали на поля недавніх бойовищ. Там вони підбирали найхоробріших з полеглих воїнів і доставляли їх до палацу Вальхалла верховного бога Одина, де їх воскрешали і дарували право на продовження свого, буцімто героїчного, життя.

Легенда про Валькірій, так само як і обожнювана нацистами однойменна опера композитора Вагнера, улюбленого твору Гітлера, не допомогла ні йому, ні його спільникам. Міфічні істоти так і спромоглися побувати на полях Московської, Сталінградської і Курської битв, а далі - скрізь, де радянські війська вщент громили добірні війська вермахту. А права на безсмертя, на вдячну пам'ять нащадків удостоєний Радянський Солдат - Переможець у цій найзапеклішій у історії людства війні.


І як грізне нагадування про неминучий Вищий Суд - Суд Історії звучить засторога усім тим, хто намагається спотворити і оббрехати Подвиг нашої колись Великої Країни і її героїчного народу, або виношує подібні чорні задуми:

...За всі приниження, обрушені нинішнім президентом і помаранчевою, фашистською владою на істинних, вірних захисників Вітчизни - України і Радянського Союзу - від фашистського поневолення, на ветеранів, інвалідів війни та учасників бойових дій Великої Вітчизняної війни, на яких новоявлені ідеологи навішують ганебне клеймо «окупантів» рідної землі, а також за звеличення прислужників фашизму Історія України - ТА, ІСТИННА, А НЕ препарована під фашистські, хутірські і хоружівські СТАНДАРТИ ІСТОРІЯ, - ЖОРСТОКО ПОМСТИТЬСЯ! І НАРОД ПРОКЛЯНЕ ЗРАДНИКІВ! Бо сказано: «ФАШИЗМ - ЦЕ БРЕХНЯ, ЯКУ ПРОРІКАЮТЬ БАНДИТИ!» Це сказав Ернест Хемінгуей. А він знав, що говорив! Бо добровільно, за покликом серця, беручи участь у всіх війнах ХХ століття проти фашизму, присвятив цій боротьбі все своє життя.
З книги «Валькірії не прилетять»

Тягар прожитих років не міг не накласти відбиток на його колись струнку й підтягнуту статуру. Але очі його, як і раніше, горять неприборканим вогнем. Він пильно стежить за всім, що відбувається довкола, реагує миттєво, гостро, часом емоційно, особливо, коли зустрічається з брехнею, нещирістю і лицемірством. Де б це не було. У життєвих стосунках. На телеекрані. Чи на засіданні Комітету з Шевченківських премій, членом якого є, хоча із своєю принциповою позицією здебільшого доводиться залишатися під час голосувань у меншості.

Його пам'яті можуть позаздрити багато шанувальників красного письменства. Може годинами по пам'яті декламувати лірику Пушкіна, Лермонтова, Твардовського, Сосюри, ​​Малишка. А скільки молодших за віком поетів та прозаїків завдячують йому дружніми порадами, підтримкою, добрим словом.

Більше 30 романів, повістей, збірок оповідань і спогадів, які вийшли з під пера Олександра Сизоненка за шість десятиліть його творчої діяльності і нині не залежуються на книжкових полицях. Його герої - це люди високих дум, стремлінь і моральності, благородних, працьовитих, чесних, що живуть тривогами, болем і надіями рідної землі. Багато його творів перекладені російською, польською, болгарською, німецькою, англійською, казахською, естонською, таджицькою мовами.

Подумалося мимоволі: «Чому б нашим можновладцям не зібратися з силами і ресурсами, яких у неї цілком вистачає на багато інших непотрібних справ, та не видати повне зібрання творів цього яскравого майстра Українського Слова?

І цим віддати належне гідному продовжувачеві ідеалів, які сповідували і які відстоювали все своє життя Ернест Хемінгуей, Михайло Шолохов, Олесь Гончар, Павло Загребельний. Дзвінкому, мудрому, мужньому і чистому, немов життєдайне кришталеве джерело у спекотному степу, Великому Таланту Олександра Сизоненка.   

       

Борис Олійник:«Переконаннями,


Каталог: uploads
uploads -> Правила прийому до аспірантури державної наукової установи «Науково-практичний центр профілактичної та клінічної медицини»
uploads -> Правила прийому до аспірантури та докторантури київського національного університету культури І мистецтв
uploads -> Положення про аспірантуру Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського Загальна частина
uploads -> Програма дисципліни «іноземна мова (англійська)»
uploads -> Положення правил прийому до нту "хпі" на 2016 рік правила прийому 2016 Організацію прийому до нту "хпі" та його структурних підрозділів здійснює приймальна комісія правила прийому 2016
uploads -> Програма та методичні вказівки з навчальної дисципліни історія науки І техніки для студентів усіх спеціальностей денної форми навчання
uploads -> Лекція № Тема лекції: Поняття мистецтва як частини культури
uploads -> Афінська держава та стародавня спарта у стародавній історії та культурі людства
uploads -> Київський національний лінгвістичний університет базові навчально-методичні матеріали
uploads -> Освіта осіб з інвалідністю в Україні Тематична національна доповідь Київ -2010 Тематичну національну доповідь «Освіта осіб з інвалідністю в Україні»


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка