Владимир сиряченко посвящается побратимам по перу писателям, поэтам и журналистам



Сторінка6/12
Дата конвертації11.03.2019
Розмір0.9 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

як і Вітчизною, не торгують»

У розпал так званої перебудови, нав’язаної лихим демоном радянського ладу Горбачовим, влітку 1988 року відбулася ХІХ конференція Комуністичної партії Радянського Союзу. Виступаючи з її трибуни, Борис Олійник заявив: «… треба з’ясувати причини голоду 1933 року, який позбавив життя мільйони українців. Назвати поіменно тих, з чиєї вини сталася ця трагедія».

На той час ще не було відкрито доступ до всіх без винятку архівів як у Москві, так і в Києві. Станеться це пізніше, десь років через три, коли вже не стане ні Радянського Союзу, ні ініціатора його створення і побудови в особі Комуністичної партії. Вийдуть друком десятки чесних, об’єктивних і незаангажованих видань і досліджень, котрі дадуть переконливу відповідь на запитання: «Чому стався великий голод 1933 року в Україні, на Кубані і в Казахстані. Хто відповідальний за це?» Це були Косіор, Постишев, Чубар, Любченко, котрі на той час були біля керівного керма республікою? Перші троє наприкінці 30-х років постали перед судом, де мусили відповісти й за причини виникнення великого голоду на селі. Любченко встиг сам накласти на себе руки.

Але біда полягала в тім, що згадані політики були поспіхом, без глибокого вивчення обставин, з ініціативи особисто М.С.Хрущова, реабілітовані в 50-і роки. А тоді, у восьмидесяті, накочувалася нова хвиля, цього разу горбачовсько-яковлєвської реабілітації. В процесі якої поспіхом, без глибокого вивчення обставин справ і не в судовому порядку милували і винних, і невинних. Найліпше в цій атмосфері все було списувати на «злодія»-Сталіна та на «сталінщину».

Поза всяким сумнівом, ці факти згодом стали відомими й Борису Олійнику. В усякому разі, коли через півтора десятка років Ющенко та його помаранчева команда з усіх сил зайшлася «педалювати» тему великого голоду 33-го року як зумисне зорганізованого геноциду проти українського народу, його голосу в цьому істеричному хорі не було. Більше того, публічно засудив незграбну спробу спекулювати на трагедії на одній з науково-практичних конференцій, котрі залюбки влаштовувала тоді помаранчева можновладна каста.

Народився майбутній письменник, поет, державний і політичний діяч 22 жовтня 1935 року в селянській родині. Його мала батьківшина – село Решетилівка Новосанжарського району на Полтавщині. Назве себе одним із пасинків війни. Не дітей, а саме пасинків. Батька, інструктора районної газети, переконаного комуніста, призвали на фронт у перші тижні війни, коли хлопчикові не було й шести років. Про його долю дізнається лише через сім років. Невдачею закінчилася спроба родини евакуюватися на схід. Випити гірку чашу страхіть і поневірянь гітлерівської окупації довелося сповна.

Першого свого вірша «Краю мій!», будучи учнем п’ятого класу, побачив на сторінках районної газети «Ленінським шляхом» 1948 року. По закінченню школи вступає на факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Як писав у своїх спогадах, їх чимало тоді тут було, сиріт і напівсиріт. На один курс старшим за нього йшов Василь Симоненко. Вчилися жадібно, свої поетичні спроби апробували в університетській радіогазеті та у випусках радіогазети, котру випускали в перервах між лекціями.

Журналістський колектив газети «Молодь України» радо прийняв у свої лави молодого випускника журфаку. Перше відповідальне доручення: відрядження на республіканську комсомольську будову Лисичанського хімічного комбінату, підготувати звідти серію публікацій. Незабаром вони ляжуть в основу його збірки нарисів «За Сіверським Дінцем». А вже 1962 року світ побачить перша збірка поезій Бориса Олійника «Б’ють у крицю ковалі». Ії доброзичливо зустріне читач.

Наступну свою книгу «Двадцятий вал» видає, будучи вже кореспондентом журналу «Ранок». Поява її остаточно переконала любителів красного слова, що в українську радянську літературу прийшов поет активної життєвої позиції, якому властиве прагнення проникати в глибинні пласти народного життя, осмислювати місце і роль людини у вирі суспільних процесів, її моральні та духовні цінності.

І ось воно, перше гідне визнання молодого таланту. Обидві поетичні збірки в 1964 року удостоєні премії імені Миколи Островського Центрального Комітету комсомолу України. Роком раніше Олійника приймають у члени Спілки письменників України. Одну з рекомендацій йому охоче дав Володимир Сосюра.

А народжувані в пошуках рядки справді бентежили, брали за cерце:

Рвешся в бій. Кому це нада?

Хочеш грому – сходи в кіно.

І, між іншим, уже барикади

Вийшли з моди давним-давно.
Дон-Кіхоте, давай-но пісню,

Та поділим на двох плаща…

А їй-богу, вона залізна,

Древня логіка у міщан.
Може, справді і нам вже треба

Якоритись на супокій?

Почекайте: а як же небо?!

А дорога, а вірний кінь?
А земля, що петляє колесом,

А фіалки, а солов’ї?!

А іще не відкриті в космосі

Орхідеї мої і твої?!

Визначення «письменники-шестидесятники» народилося значно пізніше, коли вони вже стали історією, а не в 60-і роки. Борис Олійник ніколи не визнавав свою належність до цієї категорії літераторів, котрі, заохочені так званою хрущовською відлигою, прагнули «писати про все, що бачу і про що хочу». За галасливою кампанією засудження культу особи та подолання його наслідків багато його колег втрачало почуття міри, затято паплюжили радянські досягнення, не дуже задумуючись над тим, до чого призведе послаблення позицій міжнародного комуністичного руху та авторитету Країни Рад.

Саме в цей час почала здавати свої позиції радянська наука, вітчизняна освіта. Та сама школа, завдяки якій і було виборено перемогу у Великій Вітчизняній війні. Як писав мудрий і спостережливий доктор філософських наук Борис Новиков, «цю війну виграв радянський вчитель». А чого варті були бездарні, абсолютно не прораховані економічно і соціально хрущовські «реформи», що підривали економічну міць країни, спричинили різке погіршення життєвого рівня народу?

Руйнівну естафету значна частина інтелігенції підхопить через три десятиліття, коли нагряне, мов лиха пошесть, горбачовщина. І багато хто з його колег заходиться шпурляти каміння в минуле, причому не скільки в своє - скільки старших поколінь. Ось молодий на той час поет, талантом не обділений, видавав у ті роки книги одна за однією, друкували його охоче і часто. Не зобижений престижними літературними преміями. А нині звинувачує сталінщину мало не в усіх смертних гріхах.

Дозволю собі зауважити: на день кончини Сталіна майбутньому віршувальникові ледь виповнилося п’ять років, про які власні спостереження чи враження можна говорити? Одначе «виводить» та ще й якої.

Інший, один із фундаторів Руху, народний депутат від цієї політичної сили за радянських часів відзначався не меншою плодючістю. А за два з лишком десятиліття, коли тобі не існувало ні цензури, ні інших утисків, спромігся видати одну-єдину, майже ніким не помічену книжечку. Натхнення , мов повітря з пробитого м’яча, здулося, що називається. Але при чому тут колишній «тоталітарний режим», котрого він звик стусати денно і нощно?

Для Бориса Олійника друга половина 60-х – перша половина 70-х років, поки ще не обтяжена усілякими громадськими та адміністративними посадами, позначена злетом творчої активності. Виходять друком його поетичні збірки «Вибір», «Гонг», «Коло», «На лінії тиші», «Рух», «Стою на землі», «Ми знаємо, для чого жить», «Гора». Він сміливо порушує важливі суспільні проблеми, зачіпає сокровенні почуття своїх читачів інтимно-ніжною лірикою, бережного, можна сказати, святого ставлення до рідних, які подарували тобі радість життя на землі. Його «Пісня про матір» разом із «Рушником» Андрія Малишка стала неперевершеним гімном найдорожчій у світі людині, що «Посіяла людям літа свої, літечка житом, Прибрала планету, послала стежкам споришу. Навчила дітей, як по совісті жити…».

Справді, чи можуть кого залишити ці скорботні, але сповнені глибокої взаємної любові й разом із тим невимовної туги в хвилини прощання з мамою і безмежної віри у вічну пам’ять про неї?



Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, -

Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть.

Вона усміхнулась, красива і сива, як доля,

Змахнула рукою – злетіли увись рушники.

«Лишайтесь щасливі», - і стала замисленим полем

На цілу планету. На всі покоління й віки.

Будучи глибоко комуністичним поетом, – не лише за Статутним обов’язком перебувати в одній із партійних організацій на обліку і регулярно сплачувати членські внески, - а за духом, за переконанням, за правом повсякдень, у великому й малому сповідувати принцип «Якщо не я, то хто ж тоді?», Борис Олійник принципово відстоює цей принцип і в своїй збірці «Кредо»:



Я – комуніст. І цим усе сказав.

Я - від коріння. Я – із первовіку.

Діла мої, буденні і великі,

Відкриті перед людством, як сльоза.
Оцінюй, світе, на вагах доби

Усі мої долання й перемоги.

Та пам’ятай: в незвідане дороги

Я перший клав. Собою. І – в собі

* * *

Гуде планета в буднях, як вокзал.

Встають проблеми, тихі і великі.

Рішуче написав в анкеті віку:

«Я комуніст – і цим усе сказав».

Десять років Борис Ілліч очолював партійний комітет Київської міської партійної організації і весь цей час кожного звітного періоду комуністи-письменники знову й знову підтверджували йому своє високе довір’я.

Творча інтелігенція, як відомо, ерудований, але й не простий, вельми вибагливий люд. Із своїми запитами, примхами, часом завищеними амбіціями, успіхами й помилками, кривдами й нездійсненими обіцянками. Але партійний секретар завдяки своїй зваженій і переконливій позиції знаходив з ним спільну мову, не запобігаючи, але й не поступаючись принципами. Кого треба - захищав аж до Центрального Комітету Компартії України; коли виникала потреба, для кого клопотався квартирою чи порушував питання про розширення житлової площі. У когось у видавництві залежалася книга, роками безпідставно кочує з одного тематичного плану в інший.

Нині хіба що старше покоління письменницького загалу пам’ятає, як за часів Олійникового партійного секретарства не було нарікань на медичне обслуговування, на санаторно-курортне лікування, на цілорічно функціонуючі будинки творчості письменників у Коктебелі, Одесі чи Ірпіні. Що майже кожен мав можливість регулярно друкуватися, одержувати пристойні літературні гонорари. Все це після приватизації Спілки письменників Яворівським та його оточенням щезло, мов солодкий сон, мов ранковий надрічний туман.

За силою-силенною великих і дріб’язкових справ, за буденністю й клопотами, засідательською метушнею і мовби творчого характеру дискусіями далеко не кожний здатний не забувати про своє високе покликання: не просто писати, а писати так, аби твоє слово не залишало по собі байдужих і холодних сердець, бентежило й тривожило, кликало до дії. Через роки і десятиліття Борис Олійник зумів пронести вірність одній із провідних тем у своєму багатющому творчому доробку – темі подвигу радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Бо, як стверджує поет, «я стою на крутизні стремлінь», де його «чатують в пильному безсонні і мертві очі двадцяти мільйонів. І очі всіх грядущих поколінь».

Не знаю, як на кого, а я особисто вважаю вершиною його пошуку на цьому благородному й святому полі баладу «На березі вічності» з її пристрасним зверненням:



Охриплі в окопах, закуті в бинти командарми

Говорять нам Слово і віщо вдивляються в лиця:

- Сини наші вірні, брати, матері наші й сестри,

Не треба печалі: ми падали в січах без ляку,

Над нами ніколи не плакали тужно оркестри,

Бо з наших плацдармів живі починали атаку.
За те, щоб Земля не зійшла з голубої орбіти,

Щоб в юному світі і нині, і прісно, і завше

В правічному ритмі за травнем приходило літо,

Щоб ваші сини не були од батьків своїх старші.
Ми чесно своє одробили на ратному полі.

Нам легко, бо ми уже пам’яттю вашою стали.

Дивіться ж, нащадки: в долоні синівської долі

Вручаємо світ ми і наших знамен краснотали!

Але перечитуєш одне з останніх видань вибраних поетових творів і помічаєш, що заключні слова останнього рядка уривка «…наших знамен краснотали» уже цілком «осучаснено»: «наші високі знамена».

Не кожен знайшов у собі мужність критично, відверто і чесно оцінити власну причетність до того руйнівного процесу, який поступово, мов наростаючий потужний землетрус у глибині земної кори, в середині 80-х років минулого століття почав потрясати суспільство сотнями, тисячами великих і малих «Чорнобилів» та «Фукусім». Борис Олійник, як і немало відповідальних представників інтелектуальної еліти, не приховує, що його спершу привабив зовнішній лоск демагогічної риторики «князя пітьми», як охрестить він згодом Горбачова у своїй книзі-сповіді «Два роки в Кремлі». Не одразу збагне, навіщо було втягувати країну у вир нескінченної та пустопорожньої балаканини, полеміки, дискусій, ідеологічних сварок та зведення рахунків під виглядом буцімто конче потрібних з’їздів, пленумів, конгресів, «круглих столів». Саме з їх допомогою розхитувалися підмурки будівлі по імені Великий Дім радянських народів.

Олійник одним із перших письменників і повпредів великої преси поспішив на місце Чорнобильської катастрофи. Серія його аналітичних публікацій в московській «Литературной газете», передач по Центральному телебаченню відзначалися чесним і об’єктивним з’ясуванням причин аварії станцїї, яка була споруджена без урахування думки політичного керівництва республіки та Академії наук УРСР. В ті нелегкі для республіки часи він скаже: «Любити свою націю так само природньо, як любити рідну матір».

І не сприйме всім єством свого чутливого серця піднятий на щит псевдорозбудовниками й руйнівниками постулат «Патріотизм – це останній притулок негідників». Бо під цим гаслом політиканствуючі невігласи повели масований наступ на наші основоположні ідейні, культурні та й морально-етичні цінності. Намагалися було приписати це гасло генію Льва Толстого. Насправді ж вислів належить англійському поетові Еміелю Джонсону з XVIII століття, який він адресував демагогам і балакунам із тодішньої опозиції. Вам це ні про що не нагадує уже в наші часи, в самостійницькій Україні? Все повертається на круги своя?

Пригадується виступ з трибуни Першого з’їзду народних депутатів СРСР видатного кардіохірурга, академіка союзної АМН Євгена Миколайовича Мєшалкіна, Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської премії з Новосибірська, що мав глибокі українські корені – народився ж бо в нашому Дніпропетровську:

- Навіщо нам уподібнюватися тим піратам, котрі, захопивши корабель, затято розбирають його на частини? Не задумуючись, як же після цього вони пливтимуть далі.

Не прислухалися до тверезих голосів ні «галаслива меншість», ні «агресивно-слухняна більшість», котра мало не до останнього трималася за Михайла Сергійовича як за рятівну соломинку, вважаючи, що альтернативи йому нема й не буде. Розбирали, трощили на уламки єдину країну, глумилися над її минулим і сучасним. А вона тим часом стрімголов котилася в прірву.

Будучи заступником Голови Палати Національностей Верховної Ради СРСР, Борис Олійник побував тоді майже в усіх гарячих точках, котрі, мов за помахом диригентської палички, з’являлися на просторах поки що єдиної країни. Грузія, Узбекистан, Карабах, Азербайджан, Латвія, Литва, Південна Осетія… Згодом, уже в 90-і роки, буваючи неодноразово в агонізуючій Югославії, він остаточно переконається, що все це розігрувалося за демонічним сценарієм «світового уряду» з метою приборкання непокірливих і волелюбних країн, народів, націй і утвердження панування однополюсного світу в особі США та їх сателітів.

Написану, можна сказати, кров’ю серця, одразу по гарячих слідах після хижацького усунення з політичної карти світу Радянського Союзу та не менш підлої заборони Комуністичної партії України, його публіцистичну сповідь «Два роки в Кремлі» прирівнювали тоді до вибухівки надзвичайної сили. Добрячого переполоху наробила вона не лише в горбачовському таборі в Москві, а й у вітчизняному націоналістичному довкіллі, котре й собі правили пишну та цинічну тризну по першій у світі державі робітників і селян.

Для Бориса Ілліча після повернення в Київ настали нелегкі часи. Згодом він відверто зізнається що «йшла мова не лише про його моральне, а й фізичне знищення. Висловлюючись військовою термінологією, його брали у вилку, з якої вийти було неможливо».

Не склалося. З Олійником були поруч його випробувані спільники - багатолітня життєва мудрість, досвід комуніста, патріота, політика, вченого, філософа. Вважав справою свої честі й гідності не відповідати на кожний випад проти нього особисто, вважаючи: «Життя все і всіх розставить на свої місця».

Балотується на довибори до Верховної Ради України по 191 виборчому округу в Запорізькій області і перемагає з переконливим результатом. По тому ще майже три скликання представляє в парламенті депутатську фракцію Компартії України, обирається головою Комітету Верховної Ради у закордонних справах і зв’язках з СНД, очолює українську депутатську делегацію у Парламентській Асамблеї Ради Європи.

Його чесна, принципова і відверта позиція як безпосереднього свідка трагічних подій літа – осені 91-го року значною мірою вплинула на позицію Конституційного Суду, де розглядалося питання про конституційність Указів Президії Верховної Ради України про припинення діяльності Комуністичної партії України. Дозволю собі процитувати фрагменти свідчень Б.І.Олійника на засіданні Конституційного Суду:

«Одне слово, переворот був. Тільки не з того боку. І тому, шановні судді, помилковим було рішення про заборону партії, оскільки організації з такою дисципліною…, ви не знайдете в світі.

Я думаю, що найкраще відмінити той указ, він не мав ніяких підстав…

Я вважаю, це робить честь партійним структурам, що вони не піддалися на провокації. І якраз партійні організації закликали зберігати спокій і в жодному разі не піддаватися на будь-які провокації.

…він мене покликав і підкликав( Прим. - мова йде про Горбачова М.С. після повернення того з Форосу – В.С.). І я вам передаю те, що написано, зафіксовано: «Так что будем делать, Боря?». Я говорю: «Так, пленум надо собирать». Він зразу обірвав розмову, щось зашаруділо. То остання була моя розмова. Треба було збирати пленум і вирішувати питання нормально. А він пішов на той з’їзд російський, тобто його привели, він там підписав (Прим. – як відомо саме на з’їзді народних депутатів Росії Єльцин підписав указ про заборону КПРС – В.С.)».

Грудневий передноворічний день 2001 року став днем торжества справедливості для Комуністичної партії України. Конституційний Суд визнав неконституційними обидва вищезгаданих Укази Президії Верховної Ради України. Тиха і сонячна радість вселилася того дня і в поетове серце, що за останні роки так знудьгувалися за добрими звістками.

Хай не складеться враження в того, хто читає ці рядки, що політична й парламентська діяльність в дев’яності роки з головою поглинули Бориса Олійника. Саме вони ознаменовані для поета створенням поеми «Трубить Трубіж» - вершиною його епічної творчості, яка звеличує героїзм і нескореність українського народу, нагадує нинішньому і грядущому поколінням про їх безмежну відповідальність за майбутнє країни, за долю нащадків:



На цій межі не місце перезовам.

Усе дрібне розвіємо, як дим:

Ми маєм стати чисті перед словом,

Як перед сином у вінці терновім

І материнським образом святим
Трубить Трубіж. На роковій межі

В останній бій виходимо при слові.

Бо тільки слово збереже в основі

Безсмертя української душі.

Письменник переконує, що він, як і все своє попереднє життя «…весь, як є, стою на видноті. Мені нема, що від людей ховати». Що він не зрікся своїх переконань, він не з тими, хто розміняв їх на престижні посади, на доступ до владної годівниці. Поема удостоєна найвищої відзнаки Комуністичної партії України – премії імені В.І.Леніна. Незабаром одержить ще одне хвилююче повідомлення, цього разу з Москви. Рішенням Шолоховського комітету йому присуджено Міжнародну премію імені М.О.Шолохова.



Лише вовіки прощення немає

Поету, що мовчить у злу годину,

Коли народ вбивають крадькома.

Якби вбивали лише крадькома. З 1992 року палало розбурхане неоколоніалістами вогнище громадянської війни в Югославії. Народи, що багато літ після другої світової війни жили в мирі, дружбі і порозумінні - серби й боснійці, словенці й македонці, чорногорці й хорвати – світова закуліса ввергла в катаклізми збройних сутичок та міжконфесіональних конфліктів. Саме вона кровно була зацікавлена в розпаді останньої соціалістичної держави на Балканах з розвинутою економікою і високим життєвим рівнем, щедро додавала в це багаття паливного матеріалу. А вектор відповідальності за хаос і розбрат з допомогою старого, як світ, методу перехресних провокацій, уміло переводили на сербів.

В цей суворий для себе час балканські слов’яни, православне братерство відчули поруч надійне плече Бориса Олійника. Він неодноразово виїздить на фронти Боснії і Герцеговини, спостерігає, вивчає, аналізує, узагальнює. Його есе «Хто і навіщо демонізує сербів?» виходить українською і сербською мовами.

Одначе американсько-натівські людожери не вгамовуються. По надуманим звинуваченням у геноциді косівських албанців (все було з точністю навпаки) піддають Сербію лютим бомбардуванням, масштабам яких міг позаздрити біснуватий Адольф Гітлер. Щось невиразне мимрить на її захист єльцинська Росія. Мов води в рот набрала кучмівська України. Лише Олійників голос з парламентської трибуни гнівно вимагає міжнародного трибуналу над агресорами.

Після чергової запальної промови він виходить у кулуари Верховної ради. Вітаємось. Без зайвих передмов простягає мені кілька аркушів комп’ютерного набору під промовистою назвою - «Хто наступний?». Швидко пробігаю їх і розумію: такої вбивчої публіцистики жодна газета в Україні, окрім нашого «Комуніста», не надрукує.

Письменник поспішає. Його дорога знову лежить на Балкани, до зраненої і спопеленої, нашпигованої бомбами із знебідненим ураном сербської землі, з якою вже встиг так зріднитися. Борис Олійник разом з тисячами мирних мешканців стає в живий ланцюжок, прагнучи в такий спосіб захистити мости – артерії життя для знекровленої економіки країни. І пише з цього приводу:



Спасибо, сербы! В эти дни и годы

Вы шли в огонь, умея уберечь

Мосты, что единят собой народы,

Как не старался дьявол их поджечь.

Пускай же к нам безжалостным уроком

Не покаянье позднее придет –

А разве что молитва:

- Слава Богу,

Что на планете есть такой народ!

А потім прийшло помаранчеве лихоліття. Не нагрянуло, не звалилося, як сніг на голову посеред літа, а підступно підкралося, скориставшись загостренням ситуації в країні. З допомогою численних іноземних радників так званих неурядових організацій і фондів, що розплодилися в країні на щедрі зарубіжні гранти.

Було народові тоді що порівнювати. Було які висновки робити. В один рік, у двох сусідніх країнах прийшли до влади нові Президенти – Кучма і Лукашенко. Стартові можливості в України на кілька порядків малися вищі, ніж у білорусів, котрі не мали ні власного газу, ні вугілля, ні розвинутої металургії. Та й землі їхні не зрівняти з нашими родючими чорноземами.

Минуло десять літ. Білорусь за цей час рвонула вперед та так, що й думати забула про розруху 90-х років. Промислову продукцію поставляє на зовнішній ринок на рівні світових стандартів. Колгоспи й радгоспи зберегла, усіляко їм допомагає. Культура, чистота, порядок у містах і селах. Організованій злочинності і корупції «Зась!».

А в Україні все навпаки. Наростають масштаби епідемії прихватизації. Привілля рекетирам і бандитам, в тім числі у владних кріслах. Селянство збирає гіркий «урожай» у вигляді так званого реформування АПК. А точніше – масової та примусової ліквідації колективних господарство.

На цім, сприятливому для деструктивних сил, грунті і виник ющенківський Майдан. Як і багатьох його учасників, Бориса Олійника спершу підкорили запевнення майбутнього претендента на президентську булаву та його команди. Наскільки вони виявилися щирими – показав найближчий час. На пленарному засіданні Верховної Ради , де вирішувалося питання, кому очолити новий уряд, голосував за Юлію Тимошенко. Всупереч рішенню депутатської фракції Компартії України не підтримувати віддану ставленицю помаранчевих сил. Оргвисновки, як то кажуть, не забарилися. Дисципліна в партії комуністів для всіх одна, не зважаючи на посади й попередні заслуги.

Та не минуло й кількох місяців, як на владному Олімпі почалась така веремія між президентом та прем’єром, що мало нікому не здалося. Народу лишалося лише розвести руками: «Кому повірили?». Тоді письменник публічно застереже обидві сторони: «Боронь Боже вам не виправдати сподівань, які на вас поклали учасники й свідки тих подій. Бо з’явиться тоді новий Майдан і наслідки його стануть непередбаченими».

Але нового Майдану не сталося. Народ просто взяв та й прокотив на чергових президентських виборах і «помаранчевого месію», і «Вону, що працює». У Бориса Олійника обурення викликав Указ Ющенка про присвоєння Бандері звання Героя України. На знак протесту виходить із складу президентської ради з державних нагород.

Саме в ці часи у київському видавництві «Оріяни» побачила світ його скромно оформлена, але надзвичайної вражаючої сили поетична збірка «У замкненому колі. Рядки з окупаційного зошита». Вона стала нищівним вироком тим політичним колам, що взяли на себе відповідальність за долю країни, яка на зорі етапі проголошення незалежності мала найкращий економічний та соціально-культурний стартовий потенціал серед усіх республік колишнього СОСР.

Раптом спогадали про Вкраїну.

Глянули – руками розвели,

Хто ж це нам побив горшки і спину?

Хто ж це нашу хату розвалив?

І шукають лютими очима ворогів

Нових та в три межі,

А тим часом треті за плечима

Ділять між собою бариші.

Із старими й новими «зрадниками, що завше когось продають в ту мить, як їх самих, йолопів, купують», що звично перебігають з одного табору до іншого, гендлюють своїми переконаннями, яких у них насправді ніколи не було й не буде, він також не церемониться:



Гей, пильнуйте, хлопці-радикали,

В комутантів незмінима суть:

Нас вони учора продавали,

Вас вони узавтра продадуть.
Спогадайте пору незабутню,

Як вони в серпневу зорепадь

Обміняли зірку п’ятикутну

На місця в колоні нумер п’ять.
І вони ж, як дійде до порубу, -

Не змигнувши оком, без сум’ять

Обміняють вашого тризуба

На місця в колоні нумер п’ять.

Як же доречно і вчасно нагадує він і вітчизняним євроінтеграторам, і всім тим, хто, мов приречену корову на налигачі, тягне Україну до пресловутого Євросоюзу , вважаючи нас другорядною, не здатною на великі справи державою, а виключно ринком збуту своїх залежаних секонд-хондів та постачальницею некваліфікованої робочої сили.



Ми тут жили ще від часів потопу.

Наш корінь у земну вростає вісь.

І перше, ніж учити нас, Європо,

На себе ліпше з боку подивись.

Ти нас озвала хутором пихато.

Облиш: твій посміх нам не допече,

Бо ми тоді вже побілили хату,

Як ти іще не вийшла із печер.

«У кожного свої герби й знамена. Свій лад і чин в державі. Ми всяк своєї долі ковалі…», - стверджує поет, недвозначно підкреслюючи той вододіл, що нині утверджується в державі, кричуще майнове й моральне розшарування між зграєю багатіїв і мільйонами знедолених нею простих людей. І водночас немовби ще раз нагадуючи цими рядками, з ким він і на чиєму березі.

Але, виявляється, у професора науково-ідеологічного центру імені теоретика інтегрального українського буржуазного націоналізму Д.Донцова Петра Іванишина з цього приводу протилежна думка. Рецензуючи згадану збірку, він «глибокодумно» відзначає «поступове еволюціонування автора у бік національно-екзсистенціонального мислення». Такий шлях буцімто свого часу пройшли Петлюра, Донцов, Пілсудський, д’Аннунціо, Бен-Гуріон та інші. Нічого собі, «пристойну» компанію знайшов для невпокореного Бояна наших днів.

Знало б молоде дрогобицько-філологічне дарування, що «Рядки з окупаційного зошита» побачили світ саме завдяки підтримці Комуністичної партії України. Тих самих «комуністів-реваншистів», з якими нібито «остаточно порвав» Борис Олійник. Вони так само подбали і про перевидання його «Двох років у Кремлі», і про появу публіцистичних збірників «Гамбурзький рахунок» та «Валькірії не прилетять» потужного прозаїка Олександра Сизоненка.

І насамкінець щодо «еволюціонування» героя нашого есе до екзистенціоналізму – суб’єктивно-ідеалістичної течії в сучасній філософії та в літературі, що визнає реальними лише існування людини та її переживання, пропагує винятковий індивідуалізм. Невже всією своєю багатогранною творчістю, своїм життям, жертовним поступом на тернистих перевалах сучасної української історії Борис Олійник не довів, що він менш за все схильний копирсатися у власній особистості, підкреслювати свою винятковість? Хто ще з пострадянських українських поетів знайшов у собі мужність присвятити свій убивчий «Марш п’ятої колони» усім тим, хто «з яничарами навперегони Україну на торги ведуть!».

Водночас його голос - це голос не руйнівника, а мрійника, філософа, зодчого, звернутого і в день нинішній, і в майбутнє країни, яку сподівається побачити справді незалежною, квітучою і багатою. .

А що думає з цього приводу сам поет ? Послухаємо Бориса Ілліча:

- Був і залишаюсь до цього часу романтиком, хоча з іншого боку – особливих підстав для романтизму немає. Одначе вважаю, що той, хто зраджує свої ідеали, перетворюється на обивателя, навіть у літературі. Без романтизму все засохне, пересохнуть усі джерела нашого духовного річища.

Одначе духовна атмосфера в суспільстві викликає тривогу. Вона надто розріджена, морально-етичні критерії впали до нульової позначки. Це відчутно і дедалі більше позначається на нашій літературі – поезії, прозі, не говорячи вже про драматургію.

Той, хто нині затято паплюжить комуністичну ідею насправді не знає її сутності. Нині соціалістичний період Радянської України називають казарменим соціалізмом. Але ж скільки в ньому було хорошого, чим ми пишалися і за чим тепер відверто жалкуємо. Мали безкоштовні освіту і медицину, гарантоване соціальне забезпечення, гідні пенсії. Людям вчасно і скрізь виплачували заробітну плату.

І загалом соціалізм – це стан душі, та атмосфера в суспільстві, коли жодна людина не сприймає експлуатації себе іншою людиною. Ви можете бути багатим, а я бідним, але я не дозволю, аби мене в передпокої шмагали по щоках. Це і є соціалізм, який ми повинні відродити і зберегти. Не тільки в економіці, культурі, а й у людських взаєминах, у нашій моралі і побуті.

А поки що ми продовжуємо котитися вниз. Поки що наша Україна не йде ніяким шляхом в широкому розумінні цього слова. Як довго це буде – я не знаю. Мабуть, стільки – скільки ми цього заслуговуємо.

І наостанок ще один принцип Бориса Олійника, який він виніс із минулого, успадкував від старших поколінь:



- Вони вчили мене бути вірним сином свого народу, стояти твердо в обороні честі й гідності України. І водночас застерігали ніколи не вивищувати свій рід у богообранстві, упосліджуючи водночас інші народи.

Перечитую ще й ще раз його рядки, котрі не викреслив із своєї творчості, не переписав і не відмежувався від них:



Я сію й жну.

Хай спека їсть дощі,

Хай палить сніг ще не окріплу прорість, -

Я йду!

Мені не дозволяє совість

Негоду пересидіти в кущі.

Я чую, як міщух пасе

Очима, що одвік не знали неба:

«Чого спішиш? Тобі найбільше треба?!»

Відповідаю: «Не найбільше – все».

У цих словах весь Борис Олійник, як був і є, – такий же, мужній, не поступливий і не зрадливий. Насамперед там і тоді , де йдеться про його принципи й переконання, про його життєве кредо.




Каталог: uploads
uploads -> Правила прийому до аспірантури державної наукової установи «Науково-практичний центр профілактичної та клінічної медицини»
uploads -> Правила прийому до аспірантури та докторантури київського національного університету культури І мистецтв
uploads -> Положення про аспірантуру Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського Загальна частина
uploads -> Програма дисципліни «іноземна мова (англійська)»
uploads -> Положення правил прийому до нту "хпі" на 2016 рік правила прийому 2016 Організацію прийому до нту "хпі" та його структурних підрозділів здійснює приймальна комісія правила прийому 2016
uploads -> Програма та методичні вказівки з навчальної дисципліни історія науки І техніки для студентів усіх спеціальностей денної форми навчання
uploads -> Лекція № Тема лекції: Поняття мистецтва як частини культури
uploads -> Афінська держава та стародавня спарта у стародавній історії та культурі людства
uploads -> Київський національний лінгвістичний університет базові навчально-методичні матеріали
uploads -> Освіта осіб з інвалідністю в Україні Тематична національна доповідь Київ -2010 Тематичну національну доповідь «Освіта осіб з інвалідністю в Україні»


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка