Янська районна державна адміністрація


ПОДІЇ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ



Сторінка4/7
Дата конвертації20.11.2018
Розмір440 Kb.
#65161
1   2   3   4   5   6   7

ПОДІЇ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ


В СЕЛІ ТИМОШІВЦІ
Тема мого дослідження стосується подій Великої Вітчизняної війни на території села Тимошівки. Актуальність цієї розвідки полягає в тому, що в сучасній краєзнавчій літературі вона практично не висвітлена. При вивченні даного питання я користувалася фундаментальними краєзнавчими працями, мемуарами, спогадами очевидців. Саме останні, зібрані шкільною краєзнавчою експедицією ( квітень-березень 2005 року )лягли в основу мого виступу.

Війна в життя села прийшла несподівано. Про події 22 червня 1941 року свідчить Петро Кирилович Литвиненко: “ Як і завжди по неділях жінки вдосвіта вирушили пішки в Камянку на базар. Довго не базарували, швидко повернулись назад. Прийшовши в село розповіли новини – почалася війна, на нас напали німці. З перших днів почали мобілізовувати чоловіків на фронт. Їх збирали біля колгоспу, а я жив поруч і бачив це, і підводами везли на Кам’янку. Події на фронті розвивалися так швидко, що мобілізувати всих не встигли і багато з тих, хто підлягав призову залишились на окупованій території. Почалася відправка худоби з колгоспів за Дніпро. Але всю її так і не встигли відправити. Дитячі ясла продовжували працювати і ми діти чули від нянь, що скоро і до нас прийдуть німці.“ І от цей день настав. Із спогадів Мордюшенка Василя Титовича, уродженця с.Тимошівки: “ Тимошівку було окуповано 5 серпня 1941 року. Німецькі загарбники з’явилися з боку села Баландине і Вербівки. Спочатку з’явилися легкові машини, потім почали рухатися вантажівки з гарматами. Всі вони були в маскувальному кольорі та захищені гіллям. Танків не було.

Передові частини побули в Тимошівці днів два і вирушили в сторону с. Косарі. В перші дні окупації через Тимошівку часто проїзджали військові машини. Приблизно через тиждень після окупації проведено сходку жителів села ( біля автобусної зупинки ), на ній було обрано старосту села - Лубяного Тимофія. Він в 1918 –1920 рр. був в німецькому полоні і добре володів німецькою мовою.

В серпні розпочались жнива, після того як приїхали спеціальні представники з Німеччини… Колгосп не ліквідували. На його місці було утворено громадський двір”. Солдатська вдова Лубяна Тетяна Устимівна зазначає: ”Ходили на роботу в громадський двір всі, тому що тих хто не ходив німці били нагайкою. Ми робили різну роботу: косили, скиртували, а потім на дві деревяні колоди складали снопи і возили в двір. За роботу оплати не отримували, тільки може коли дадуть якийсь кілограм зерна. А було весь врожай загружали і на коровах вивозили з села на станцію, а потім його кудись вивозили. З двору не крали, бо боялися наслідків. “Громадським провідником двору був Майборода Мина. Окремим бажаючим було роздано землю по 5 га.

Навчальний рік в 1941 році не розпочався. Потім школу то відкривали, то закривали, а невдовзі і зовсім закрили. Восени 1941 р. в селі відбувся концерт за участю 20 молодих хлопців в українських костюмах з бандурами. Саме вони в сільському клубі заспівали національний гімн України “Ще не вмерла Україна “, що викликало в частини жителів надію на відродження самостійної України.

Під осінь 1941 р. розпочалось вербування на роботи до Німеччини. Одними з перших добровольців були Омельченко Григорій, Самара Іван. Але особливого ентузіазму це вербування у населення не викликало. Тому починаючи з зими 1942 р. людей розпочали відправляти в Німеччину насильно. На протязі зими 1942 р. територією с.Тимошівки на підводах їздили військові румуни, які силою забирали у селян теплі речі для фронту. На початку березня 1942 р. над лісом поблизу Тимошівки літав літак, який бомбував ліс. В свою чергу ліс був оточений німецькими військами. Там німецькі окупанти хотіли знищити партизанів Комсомольського лісу.”

Про цей період згадує Дмитро Миронович Коломієць: “ До зими 1942 р. якихось особливих змін в моєму житті не відбувалось. З Василем та Іваном Конюшенками працював на різних роботах в громадському дворі. Та в грудні цього ж року мене схопили і разом з іншими хлопцями заперли в приміщенні школи. Йшла відправка молоді до Німеччини.”

Старостою с.Тимошівки в цей період був Лаврентій Бабенко. Весною 1942 р. жителі села відчули, що в Комсомольському лісі є партизани. Хоча село продовжувало перебувати під окупацією, але на територію Тимошівки неодноразово заходили партизани. Сили їх тоді були ще незначні. Вони почали зростати починаючи з 1943 р. Диверсійна група с.Тимошівки під керівництвом Конюшенко І.Н. спалила 3 поліцейські господарства, знищила 2 склади з хлібом (105 тон). На дорозі Олександрівка - Юрчиха була підірвана фашистська бронемашина. Загинув весь екіпаж з 5 чоловік.



Саме в цей період загинув Лубяний Тимофій Лукович, який прикривав відхід партизанів у ліс. І лише після того, як проти нього послано було танк, опір партизана було зламано.

Влітку 1942 року в село приправили радянських військовополонених. Їх водили під конвоєм на жнивні роботи в поле і пізно ввечері приводили. 1943 р. - рік корінного перелому в ході війни.

Із спогадів Катерини Максимівни Чумаченко: “Особливо неспокійно стало в селі, коли фашисти змушені були відступати, зазнавши розгрому під Сталінградом, а потім влітку 1943 р. і на Курській дузі. Фашисти лютували, де ділась та пихатість і зверхність, яку бачили в 1941 р. У нас хата була на дві половини. В одній жили ми з мамою і бабусею, а в другій німці. Коли вони стали відступати, то стали грубити і знущатись над односельцями. Тата дома не було, він пішов у ліс до партизан. Коли це вривається до нас один німець і кричить “ рус партизан “ і обома руками роздирає щічки Дмитрика. Йому ще не було й двох років.”



Цікаві дані подає Петро Кирилович Литвиненко. В їхньому будинку, який був примітний в селі, в 1943 році жив німецький генерал. А вже в січні 1944 року проживав командир корпусу радянських військ, який брав участь в Корсунь-Шевченківській битві. В кінці 1943 р. В с.Тимошівка увійшла радянська танкетка зі сторони Камянки. На її борту був поранений лейтенант. Саме в Тимошівці йому було надано медичну допомогу.

Зі слів Ольги Володимирівни Возної: “Пізніше фашисти дізналися про те, що радянська танкетка проїхала однією з вулиць села і кинули на Тимошівку каральний загін. Рвалися снаряди, свистіли кулі, чоловіки з хлопцями-підлітками тікали в ліс до партизанів. Один німець з автоматом повів нас усіх у село, інші почали шастати по хатах та повітках. Дорогою ми бачили вбитих Данила Титаренка, Прокопа і Кирила Гриценків. У Меланки Романенко горіла повітка, горіли всі хати, де проїхала радянська танкетка. По дорозі нас зупинили біля містка. Назгонили сюди багато людей, мені здається осіб триста. (Д.М. Коломієць згадує цей епізод, але називає іншу цифру зігнаних – сто п’ятдесят осіб). Серед натовпу були жінки з дітьми і 7 чоловіків. Нас охороняла вантажна машина, вкрита брезентом ... Після наказу німецького офіцера чоловіків забрали і повезли за село “.

Зі спогадів Феодосія Ярмоленка: “Нас привезли за село, змусили копати ями, хто перший викопає, того розстрілювали, а іншого змушували закопувати. Так вбили уже трьох, залишився я й Алампій Кичань. Я запропонував Алампію тікати, але він відмовився. Тоді я вдарив по голові лопатою німця, який саме прикурював цигарку, він упав, а я втік до лісу “.

Тим часом жінки, які залишилися на майдані простояли там до 16 години дня. Діти померзли, хотіли їсти, плакали. Поступово всі розійшлися по домівках. На іншому кінці села розгорталась трагедія подібна до білоруської Хатині. Німці зігнали до хати Курінної Олександри Прокопівни тимошівських селян. Хата була глиняна, вкрита соломою обставлена кукурудзинням. Німці облили хату бензином і запалили. Ті хто жив поблизу чули страшний крик і плач. З вогню вдалося врятуватися Сарафону Марковичу Власенку, він побачив у сінях дірку й вибрався, за ним виліз Олексій Тишкевич та Ваня Бойко – учень 6 класу. Вони скотились вниз до ставка і поховалися в очереті, а вночі дібралися додому. Олексій помер тієї ж ночі від отриманого стресу, а Ваня ще довго не міг отямитись від пережитого.

Коли німці покинули Тимошівку, люди ходили на згарище, розгрібали уламки глини й по клаптиках одягу або взуття пізнавали своїх рідних. Від звірств фашистів жителі села переховувались в погребах. І тут хочеться привести розповідь Петра Давидовича Коркача, якому тоді було 14 років: ”Переховувались ми в льоху, був там і мій одноліток Соєнко Олексій. І от Олексій вирішив вийти з льоху по воду до колодязя через дорогу, запрошував і мене з собою, але я не пішов. А Олексія схопили німці і він попав в ту групу, що спалили в хаті. Після цього матері наділи на своїх хлопчиків, навіть 8-9 річних спіднички, щоб видати їх за дівчаток і таким чином уберегти “.

Як згадує Мордюшенко В.Т. новий 1944 рік в Тимошівці був без німців. 10 січня 1944 року із сторони Юрчихи зявилась шеренга радянських воїнів у білих халатах. Потім в село близько 16 години дня ввійшла кіннота. Таким чином було визволено Тимошівку. На наступний день в селі було організовано сільраду на чолі з Федором Василенком.

З оперативного зведення Інформбюро: “Наші війська на північний захід від Кіровограда продовжували наступ і оволоділи районним центром Кіровоградської області – м. Кам’янкою, а також з боями зайняли більше 50 населених пунктів “. Сюди входила і Тимошівка. Визволяли Тимошівку частини механізованого корпусу 5 гвардійської танкової армії 2 Українського Фронту під командуванням генерал – полковника П.О.Ротмістрова. Особливо відзначилися 62 гвардійська стрілецька, 5 гвардійська повітряно-десантна Червопрапорна ордена Суворова Звенигородська дивізія.

Отже, досліджуючи дану тему я торкнулася лише невеликої частини велетенського айсбергу страшної трагедії, що руйнівною хвилею прокотились по Україні взагалі та Тимошівці зокрема 60 років назад. Але навіть з такого короткого опису видно, яку трагедію пережив український народ в роки війни. Головне завдання нас, майбутніх дослідників історії рідного краю, зібрати і зберегти спогади учасників і очевидців тих трагічних подій. Що я і намагалася зробити в своїй розвідці.
Література :

  1. Історія міст і сіл УРСР. Черкаська область.

  2. Бражніков О. “Память роду – вічне джерело“ – Черкаси., “Відлуння плюс“., - 2002 рік.

  3. Коломієць Д.М. “Йшли у бій двадцятилітні“ -Черкаси., -1998 рік.

  4. Шамрай О.Г. “Їхній подвиг житиме у віках“ - Черкаси ., “Сіяч“., -2000 рік.

  5. Возна О.В. “Тимошівська трагедія: спогади очевидця“ // Трудова слава. –2005. - 19 лютого.

  6. “І кулі свистіли біля висків“ // Трудова слава. –2002., –15 травня.,- с. 3.

  7. Спогади. Литвиненко П.К., 1934 року народження, - записані квітень 2005 р.

  8. Спогади. Мордюшенко В.Т., 1929 року народження, - записані квітень 2005 р.

  9. Спогади. Лубяної Т.У., 1908 року народження, - записані березень 2005 р.

  10. Спогади. Титаренко Г.Д. , - записані 1997 року.

  11. Спогади. Ярмоленка Ф., - записані 1995 року.

  12. Спогади. Коркача П.Д., 1930 року народження, - записані квітень 2005 р.

Мудріцька Ірина,

учениця 8 класу, член гуртка “Краєзнавець”

Кам`янської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 1

М.В.Поліщук,

науковий керівник - вчитель історії Кам`янської ЗШ № 1, член

районної громадської організації „Спілка краєзнавців”
ЛЮДИНА ЯК ГОЛОВНИЙ ЧИННИК ПЕРЕМОГИ У

ВЕЛИКІЙ ВІТЧИЗНЯНІЙВІЙНІ
Однією з наймасштабніших скорботних подій ХХ століття, однією з найболючіших ран, яка болить досі чи не в кожній родині, була Друга Світова війна. Складова її- Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу проти німецько-фашистських загарбників. Ми завжди звеличували наших воїнів-переможців, віддавали данину їхньому героїзму. Інколи забувається те, що на довгій дорозі війни були не лише перемоги, а й поразки. Були помилки вищого керівництва СРСР, які замовчувались роками. Проте, в ХХІ столітті народу повертається історія, а історії правда. Адже, тільки факти, документи, свідчення безпосередніх учасників тих подій, відкривають нам очі на криваві наслідки фашизму.

У поминальних списках планети 27 мільйонів вірних синів і дочок нашої Вітчизни, зокрема 168481 черкащанин загинуло за 1418 діб Великої Вітчизняної війни, в тому числі 151031 - безпосередні учасники бойових дій – військовослужбовці, партизани, бійці народного ополчення. На території Черкащини гітлерівці знищили понад 120 тисяч чоловік.

Черкащани одними з перших кинулись захищати рідну землю на заклик уряду.

Із указу Президії Верховної Ради СРСР „Про мобілізацію військовозобов”язаних у зв”язку з початком Великої Вітчизняної війни 22 червня 1941 р.” Мобилизации подлежат военнообязаные, родившиеся с 1905 по 1918 год включительно. Первым днем мобилизации считать 23 июня 1941 года. Председатель Совета СРСР. М. Калинин

Всього до Збройних Сил СРСР було мобілізовано 179199 черкащан. Всі вони в перші дні війни захищали свою землю, а згодом і рідні Черкаси.

29 червня 1941 р. над Черкасами з’явилися ворожі літаки – розвідники. 17 липня фашистські бомбардири здійснили варварський наліт на місто…

На початку серпня фронт наблизився до Черкас. 19 серпня розгорнулися вперті бої на підступах до міста. Обороняла його 38-а армія (командир Д.І.Рябишев) у складі стрілецьких дивізій та 212 стрілецької мотодивізії. Бої в Черкасах носили надзвичайно запеклий характер. Чотири рази доводилось нашим воїнам іти на штурм міста. Рівно місяць тривала черкаська операція.

Із донесення начальника Політуправління Південно – Західного фронту про бої за м. Черкаси.



20 серпня 1941 р.

Черкасская группа ( 196,116 стрелковые дивизии, 212 мотострелковая) ведет упорные бои с противником, наступающим на Черкассы. 116-ая стрелковая дивизия в 19.00 19 августа перешла в штыковой бой. Брошены все резервы. Тракторы «Комсомолец» использованы в бою как танки.

В результате атаки противник отошел на Белозерье. Бой продолжается…

Проте, за наказом в ніч на 22 серпня війська, стримуючи ворога, почали відходити на лівий берег Дніпра. Після відходу радянських військ німці оголосили Черкаси прифронтовим містом, розпочалася жорстока окупація.

Із наказу Черкаської районної комендатури про введення в м.Черкаси комендантського часу:

Ходити по вулицях м.Черкаси для населення дозволяється від 5 год ранку до 8 год вечора. Хто з’явиться на вулиці пізніше вказаного часу – буде заарештований.

Незважаючи на даний документ, жителі міста боролись за свободу і незалежність: допомагали партизанам, приєднувались до них.В основному, це були жінки та діти, тому що чоловіки вже мужньо боролися за м.Черкаси на передових. Серед них був і мій прадідусь Мудріцький Пилип Іванович, людина, яка разом з мільйонами воїнів поклала своє життя на алтар Перемоги.

Мудріцький Пилип Іванович народився 13 листопада 1908 р. в с.Водяники Звенигородського району Київської (нині Черкаської) області. У 30-і роки став членом партії, працював головою народних депутатів сільських рад с.Гудзівки та с.Юрківки. У 1939 р. був висунутий на партійну роботу, працював інструктором Звенигородського райкому Компартії УРСР. Як офіцер-політпрацівник був мобілізований до лав Червоної Армії в перші дні війни. Головне управління кадрів Міністерства оборони СРСР від 9 грудня 1968 р. повідомило, що він був призначений політкерівником стрілецької роти 902 стрілецького полку 248 стрілецької дивізії. А у Звенигородському райвійськкоматі старший політрук МудріцькийП.І. числиться як пропавший безвісти в 1941 р.

З 50-х років розпочалися пошуки могили прадіда. І ось у 1981 р. ми написали в газету „Черкаська правда” і отримали лист від Гордієнка Івана Олександровича, жителя міста Черкаси, очевидця загибелі мого прадіда. Невдовзі він сам прибув у Кам’янку.

Все пригадав Іван Олександрович, хоч йому під час війни було 16 років. А було це так. Фашисти наступали на Черкаси, точились кровопролитні бої 1941 року. Червоноармійці на чолі зі старшим політруком хоробро оборонялися, та сили були не рівні. Бійці думали прорватися у бік Дніпра до переправи. Та зненацька з боку вулиць Ільїна і Жовтневої з’явились фашисти і почали стріляти. Політрук відстрілювався. Але один фашист зайшов іззаду і двічі вистрілив у нього. Той упав, разом із ним загинув і безіменний сержант.

Убитий політрук лежав біля 2-х годин, потім німецький офіцер привів 2-х місцевих жителів – Беляєва і Гейка, примусив їх обшукати загиблого. У внутрішній кишені були знайдені документи, де значилось, що це старший політрук Мудріцький Пилип Іванович. Німець забрав документи і пістолет. А тіло прадіда, коли відійшли фашисти, поховали жінки-сусідки. По вулиці Чехова і Петровського довго була могила, яку доглядала черкащанка Самутіна Агафія Прокопівна (вул.Чехова, 100). А у 60-х роках тіла військовослужбовців були перевезені і перепоховані у братській могилі .

Ім’я мого прадіда викарбувано на одній з плит Пагорба Слави міста Черкас. Не може стертися в людській пам’яті і серцях подвиг героїв Великої Вітчизняної війни, яскравий прапор Перемоги над рейхстагом, окроплений кров’ю солдатів та сльозами вдів. Це свято – День Перемоги – назавжди залишиться для нас найбільшим торжеством. Усі яскраві квіти весни несуть черкащани на вулиці міста, щоб вручити їх солдатам Великої Вітчизняної війни. Живим коридором ідуть вони, творці безприкладного подвигу.

Пагорб Слави над Дніпром… Палахкотить Вічний вогонь у чаші, яку підняла бронзова Мати–Вітчизна. Пливе навколишнім простором пісня – реквієм „Степом, степом”, лягають вінки і квіти до дорогих могил. Тут на дніпровському березі тихо і спокійно на душі, безпечно і надійно, тому що вже шосте десятиліття наш народ не знає страшних лихоліть війни. І лише Вічний вогонь горить у наших серцях, як згадка про тих, хто не повернувся з війни, про тих, хто ввійшов у небуття…


Література :

1. „Черкащина в період Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр”

  1. „ Історія міст і сіл УРСР . Черкаська область”. Ст. 113.

  2. „Черкаська правда” від 28.09.1983р.

  3. „Черкаська правда” від 30.11.1983р.

  4. „Черкаський край” № 139 14.12.1996р. , від 10.12.2003р. № 51 (18032) від 14.05.1996р. , від 9.05.2003р.

6. Власний архів Мудріцьких.
Рибалка Сергій,

учень 8 класу Кам`янської загальноосвітньої школи № 1,

науковий керівник – вчитель історії Кам`янської загальноосвітньої школи № 1

Рибалка М.Д.


Каталог: Dzerelo


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка